[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 5-35.]

Попередня     Головна     Наступна





ДРУЖИННА ПОВІСТЬ


Пам’яті Миколи Дашкевича



Повісті Київського літопису. Київський літопис як збірник. Поруч «Слова о полку Ігоревім» дружинна, або воєнна, повість духом і складом тісно споріднена з «Словом», як то вже почасти ми вище бачили, — се найбільша культурна і літературна вартість нашого старого «золотого віку». Але тим часом як «Слово» з сього боку давно вже відповідно оцінене і стало осередком всього того інтересу, який викликає в нас стара література, — дружинна повість губиться звичайно в загальнім понятті «літопису», розпливається в сірій масі літописних записок, не виступаючи скільки-небудь яскраво в нашій уяві. Видобути її з сього занедбання і неуваги і представити в відповідній перспективі, дати пізнати її з усіма ціннішими, оригінальнішими прикметами — се завдання історика нашої літератури, до котрого я по можності хотів би наблизитися. Тому й уділяю сорозмірно багато місця в плані сеї роботи сій недоціненій галузі нашої літературної спадщини, стараючись познайомити читача безпосередньо з цікавішими частями сих повістей. А тому що з них маємо головно те, що заховались для нас в складі Київського літопису XII століття, то наперед уважаю потрібним розглянутися в сій пам’ятці. Хоча з літературного погляду сей літопис як цілість не має великого інтересу — настільки він механічно компілює різний матеріал, не зв’язуючи його ні єдиною літературною манерою, ні єдиним ідеологічним настроєм, нам варто пізнати ті операції, яким підпали різні літературні твори, що заховалися в нім. Для оцінки сих пам’яток се має чималу вагу, отже і наш суд про дружинні повісті, котрим хочемо приглянутись, буде в значній мірі залежати від загальних спостережень над редакційною роботою, переведеною над ними укладчиками сеї літописної компіляції.

Одначе з сього боку, як цілість, Київський літопис XII в. студійовано дуже мало, без порівняння менше, ніж старший літопис, котрого він становить продовження. Тому й інші помічення будуть доволі загальні і далеко не будуть в стані вичерпати справи.

Те, що зветься в історіографії «Київським літописом», в звісній уже нам волинській компіляції, представленій т. зв. Іпатською копією та іншими з нею спорідненими 1, безпосередньо продовжує старшу київську компіляцію, замкнену в 1116 р. видубицьким ігуменом Сильвестром. Завершена ся друга київська компіляція була в тім же Видубицькім монастирі, незвісним на ім’я монахом, в році 1199 або 1200. Се зовсім ясно виникає з аналізу кінцевої частини сеї компіляції, як се далі побачимо. Менше ясно, як ішла ся робота по укладанню компіляції: добору матеріалу і його препаруванню. Чи той редактор, котрого руку пізнаємо в останніх 1190-х рр., проробив редакторську роботу над усім матеріалом, почавши від другого десятиліття, чи він уже мав перед собою раніше складені компіляції, які продовжували Сильвестровий літопис десь до половини або до третьої чверті століття? На се питання поки що даються тільки загальні гіпотетичні відповіді.

Костомаров, прироблюючи аналіз сього літопису для свого курсу 2, поділив його на кілька частин. Коротші записки, котрими продовжується Сильвестровий літопис, він уважав ділом того ж Сильвестра, спираючись на однім варіанті, переданім Татищевим. В ширших звістках, які починаються в 1130-х рр. і до часів Ізяслава (1146), він бачив нову руку літописця. Далі вирізняв історію десятиліття 1146 — 1156. Під р. 1171 він бачив знов нову руку літописця — оповідання про похорон кн. Володимира Андрійовича, держане в першій особі («поидохомъ c Володимеромъ из Вышгорода»), дало йому підставу добачати в сім літописці третьої чверті століття ігумена київського монастиря св. Андрія, Симеона на ім’я, учасника сього похорону. Потім нову руку він бачив від р. 1175, — як далеко мала б вона сягати, сього він не означив. По його гадці, літопис продовжувався в XIII в., і оповідання про погром Києва в р. 1203 і про нещасливу битву на Калці 1223 р. він признавав останками сього літопису.

Бестужев-Рюмін, що піддав потім літопис докладнішому розборові 3, вважав такі означення безпредметовими, тому що весь літопис, від початку і до кінця, має характер компілятивний, виразно виявляє неодностайне походження своїх складових частин, зачерпнених з різних локальних літописів України.



1 Див. т. II, с. 108.

2 Лекцій по русской исторіи, 1861.

3 О соста†русскихъ лЂтописей, 1868: він тут проектував для літопису назву «южнорусского свода», але ся назва не прийнялась, бо таким «сводом» був і Сильвестровий літопис.



Помічення справедливе: літопис, як його маємо, на всім своїм протязі носить на собі знаки пізнішої руки, може, й не одної, яка повкладала різні додатки, порозбивала колишні одностайні оповідання звістками, зачерпненими з інших джерел, та власними рефлекціями й стилістичними прикрасами. Одначе через те не тратить своєї рації, особливо з становища літературно-історичногр, завдання визначення тих частин літопису, які, по всякій правдоподібності, походять з-під одного пера, являючись індивідуальними творами, які характеризують певний культурний осередок, час і обставини свого утворення. В своїй історії України я коротко зазначив головніші верстви і складові частини сеї компіляції в її теперішнім стані 1. Після того [ак.] Шахматов, розвиваючи свої гіпотези щодо літописання, його збирання в різних збірках чи «сводах», висловив кілька здогадів, щодо тих літописних збірок, з котрих зложився нинішній Київський літопис 2.



1 Історія Укр.-Руси, т. III, с. 487 другого вид.

2 В своїй студії «Общерусскіе лЂтописные своды XIV — XV вв.», що друкувалися в 1900 р. (Журналъ Мин. Нар. Просв., 1900, кн. IX і XI, докінчення в 1901 р., кн. XI), доказуючи існування серії північних компіляцій, котрих ініціаторами він уважав митрополитів, Ш. при тім старавсь вияснити ті літописні джерела, з яких війшов до них історичний український матеріал. Найстаршим митрополітанським «сводом» він уважав збірку, доведену до 1305 р., котру використав потім мніх Лаврентій (його літопис, власне, кінчиться сим роком, 1305, тільки він, по гадці Шахматова, доповнив збірку 1305 р. з Ростовського літопису, що, мабуть, сягав третьої чверті XIII в.). Вона мала бути зладжена в Володимирі з ініціативи м. Петра, потім Кипріян її продовжив до 1390, а в 1423 р., за м. Фотія, мали б сю збірку піддати новій редакції і продовжити до того часу. До сеї останньої збірки Ш. приложив назву «Володимирського Поліхрона», згадану між своїми джерелами Тверським збірником поч. XVI в., і вважав її джерелом пізніших літописних компіляцій: Ростовської, Воскресенської, Никонівської, Львова. Відти, по його гадці, пішли звістки, котрих ми не знаходимо в нашім волинськім збірнику 1288 р. (Іпатіївського й ін. кодексів), а читаємо в тих компіляціях. По його думці, між джерелами Поліхрона була «Южнорусская лЂтопись», котру він ближче характеризував як твір чернігівський, доведений, правдоподібно, до 1284 р. — закінчений, мабуть, повістю про Курське князівство (баскака Ахмата), котру обговорюємо нижче. Його використав також «Южнорусскій сборникъ», як він зве наш волинський збірник 1288 р.

По його гадці, сей збірник уложився з кількох літописних зводів. «З них можуть бути означені: Галицько-волинський, з котрого, крім третьої частини збірника, деякі запозичення попали і до перших двох: наприклад, сюди належить ряд відомостей про галицькі події, між іншим відклик під 1145 р. до галицької події, записаної нібито «въ заднихъ лЂтЂхъ», а в дійсності в «Южнорусскім збірнику» пропущеної; відти ж зроблені під рр. 1111 і 1114 деякі виписки, що йдуть від Амартола і Малали (хронографа), бо знайомість з Малалою у автора Галицько-волинського літопису безсумнівна. Суздальський звід, що в значній мірі відбився на першій частині збірника. Київський — відти взято чимало статей, що торкаються Мстиславичів і Ростиславичів (м. ін. похвали Мстиславові, Романові, Давидові Ростиславичам, похвала Рюрикові Ростиславичу). Нарешті, до сього ж зводу ввійшла та «Южнорусская лЂтопись» (Чернігівська), що послужила джерелом Поліхронові» (1901, XI, с. 157).

Сей чернігівський літопис, по гадці Шахматова, майже в цілості ввійшов в склад Поліхрона (с. 171). Він містив в собі літопис XI в. в ширшій редакції ніж та, яку читаємо в Лавр. і Іпат. кодексах, відти походять екстразаганції згаданих вгорі компіляцій, що йдуть від Поліхрона, з-перед 1110 р., тим часом як у Лавр. і Іпат. текст літопису XI в. читається в дещо покороченій суздальській редакції (с. 164 — 5). Одначе Чернігівський літопис, з другого боку, не самостійний від київського літописання: «в основу його ліг южноруській [київський] звід, зложений в 1223 — 1231 рр.», котрий базувавсь на другій редакції літопису XI в. (1117/8 р.) (с. 171). Його то редактор уложив звісну передмову, в котрій заявляв намір оповісти історію Руси «отъ Михайла царя до Александра и Исаакія», себто до здобуття Царгорода Латиною в 1204 р., а потім друга рука продовжила «отъ взятія кієвскаго до калковскаго бою», як читається в хронологічній таблиці деяких компіляцій, опертих на Поліхроні (с. 170).

Сей складний комплекс гіпотез дослідник ускладнив слідом ще більше, поставивши (в студії «ИзслЂдованіе о Радзивілловской, или Кенигсбергской, лЂтописи», 1902) здогад про існування Переяславського літопису, опертого на Сильвестровій редакції літопису XI в., зробленій в Переяславі і там продовженій до поч. XIII в. Він, мовляв, ввійшов до компіляції, списаної в Володимирі суздальськім (таких компіляцій Ш. приймає для XII в. тут дві — 1185 і 1192 р.), і через сю компіляцію послужив джерелом київського літопису 1200 р. Свій же здогад про компіляцію 1204 р., опертий на передмові Софійського Временника, він потім змінив цілком, перенісши її на століття раніше, як ми бачили вище.

В статті про Нестора-Літописця, опублікованій в 1914 р., дослідник висловив переконання, що «зачате Сильвестром діло продовжувалося в Михайлівськім [Видубицькім] монастирі принаймні до кінця XII в.» — кінцева похвала свідчить про се. Я вважаю се вповні вірною гадкою. Але коли прийняти існування такого упорядкованого, постійного літописання в Видубицькім монастирі протягом цілого століття — літописної школи і традиції, так би сказати, тим самим доволі трудно говорити, що основою того літопису, який тут вівся, лягав то літопис переяславський, то володимирсько-суздальський абощо. Очевидно, можна б говорити тільки про відомості, котрими доповнювався той матеріал, який збирався в сім монастирі.



Але розвинути й докладніше обгрунтувати сі побіжно і принагідно кинені гадки йому не вдалось: смерть забрала його, перше ніж від праці над старшим циклом літописання він встиг перейти до ближчого розсліду літописання XII — XIII в. Висловлені ним в сій справі здогади, часто змінювані, зостались не зведеними в якусь суцільну систему і небагато послужили пізнанню літописання сеї доби з літературного боку. Піднята останніми часами одним з його учеників, нашим земляком Е. Перфецьким проба розвинути і уаргументувати здогади свого учителя поки що не посунула наперед сеї справи 1.



1 Автор начеркує такий образ київського літописання в XII в.: «Уже в першій пол. XII в. в Києві ведеться одночасно кілька літописів, а саме: «Перша київська літопись», яку почали вести зараз за «Повістю врем. літ», «Друга київська літопись» і київські Софійські записки. В 1174 р. твориться в Києві літописний звід, основою котрого лягла «Перша київська літопись», а крім того, ввійшов туди й інший, не київський матеріал; сей звід найдокладніше відбився в зводах редакції Поліхрона (як тверський і Львова). Але звід 1174 р. скоро був наново оброблений, сполучений з київськими софійськими записками та іншим, не київським матеріалом: відбиття сього зводу бачимо в зводах північної редакції (як Лаврент. і Радзивіллів.) В 1198 р., або скоро потім, «Друга київська літопись» була сполучена з другою редакцією київського зводу 1174 р. (як Лавр, й ін.); сей київський звід ліг основою полудневої редакції (як Іпат.)». — «Русскіе лЂтописные своды и ихъ взаимоотношенія», Братіслава, 1992, с. 88.

Про «Другу київ. літопись» автор нічого не сказав ближче: які докази її існування, в якім обсягу і в якім часі. Дата 1174 р., як закінчення одного київського літопису, власне, оповідання про пограблення Києва Ярославом, мене не переконує, бо я бачу продовження сеї історії в дальшій звістці про переговори Ростиславичів з Андрієм, перервані його смертю (Іпат. с. 394), а з літературного погляду повість про смерть Мстислава Ростиславича під 1178 р. правдоподібно належить тому ж перу, отже, між 1174 і 1178 рр. не бачу перерви. Присутність переяславського літопису в таких розмірах, які надає йому автор (включаючи туди й оповідання про походи на половців під рр. 1185 і 1186), не відчувається в київському літописі. Висловлена Костомаровим і поновлена Шахматовим гадка, що деякі записки могли бути дописані до Сильвестрового літопису в Переяславі, де Сильвестр був єпископом в рр. 1118 — 1123, розуміється, можлива, але специфічно переяславського в них дуже мало, і ті переяславські звістки, які стрічаємо в київському літописі, могли бути записані і в Видубицькім монастирі. Переяславський літопис зостається слабо обгрунтованою гіпотезою.



Літературний дослід українського літбписання XII — XIII в., і спеціально — великої київської збірки 1200 р., вимагає передвступної філологічної роботи, котрої над ним досі не переведено, а без приготовчих студій рукописів, мови, стилю не можна осягнути тут ніяких позитивних, непохитних результатів. При недостачі таких студій і наш літературний розбір, як я вже зазначив, неминуче мусить бути теж побіжним і в значній мірі гіпотетичним.

З сими застереженнями перейдемо тепер Київський літопис 1200 р. як збірку літературного матеріалу, як наш літературний архів XII в., так як Сильвестрова збірка 1116 р. являється таким архівом XI в.

З такого погляду перша третина сього літопису 1200 р., між рр. 1110 і 1146, менше важна, особливо її вступна частина, до початків боротьби Мономаховичів з Ольговичами. Маємо тут переважно відірвані річні записки, то зовсім короткі, то трохи довші, такі, що переходять в маленькі повісті, але переважно доволі загальні, шаблонові, позбавлені характеристичних прикмет стилю, настрою, Індивідуальних подробиць, які дали б можливість судити про їх походження і авторство. Ті, які дають щось більше понад сухий факт, якесь освітлення і характеристику мотивів і діячів, виявляють велику лояльність до Мономаха і його династії; нема нічого, що б виявляло неприхильність або навіть критичне становище супроти них, навпаки, автори записок, коли беруться судити про вчинки Мономаха та його синів і наступників на київськім столі: Мстислава і Ярополка — все роблять, щоб оборонити їх правду і право в конфліктах з іншими князями.

Напр., в оповіданні про війну Мономаха з Ярославом волинським, його зятем, а сином попереднього київського князя Святополка, очевидно, покривдженим і ображеним заходами Мономаха коло закріплення київського стола за своєю родиною, літописець не освітлює нітрохи мотивів, які водили Ярославом. Не знаходить навіть якогось слова милосердя для трагічної долі сього київського княжича, що впав під стінами свого міста з руки убійників-ляхів, правдоподібно, підкуплених, хто зна — може, Мономаховими ж агентами. Навпаки, він старанно обілює Мономаха, переносячи конфлікт з сфери політичної на грунт патріархальної родинної моралі: Ярослав, бувши зятем Мстислава Мономаховича, показав непослух свому старшині, і Бог покарав його за таку гордість, і з того дається така наука:


«З того, братнє і дружино, розумійте, за ким Бог: за гордим чи за смиренним? Володимир ще в Києві був, збирав велике військо, і Богові моливсь на насильство й гордість Ярослава; Мстислава пустив під Володимир перед себе, а сам хотів іти по нім з усім військом. Але сталась велика поміч божа благовірному князеві Володимирові з його єинами, за чесне життя його і за смирення його. Той бо молодий гордивсь проти свого стрия [Мономаха] і теж проти тестя свого Мстислава. А дивіться, братиє, який і милостивий Бог — призирае і боронить смиренних і праведних. Гордим Господь Бог противиться, а смиренним дає благодать».


Описуючи конфлікт Мстислава з Всеволодом Ольговичем, що відібрав Чернігів у свого стрия Ярослава, котрому Мстислав присяг помагати і не поміг, літописець оповідає цілу історію про те, як київське духовенство розгрішило Мстислава від сеї присяги, щоб уникнути кривавої війни:


«Був в ті дні ігумен [монастиря] святого Андрія Григорій, давніше люблений Володимиром, шанований і Мстиславом, і всіми людьми його, — він то не позволив Мстиславові встати війною за Ярослава, сказав: "Се тобі менше, аніж пролити кров християнську, коли, переступивши хрестне цілування, не встанеш на війну!". І зібравши собор єрейський, бо митрополита в той час не було, сказали Мстиславові: "На нас буде той гріх!" І Мстислав вчинив їх волю і відступив хреста [цілованогої Ярославові, але плакався того всі дні життя свого».


Описуючи пізнішу війну Мстиславового брата і наступника на київськім столі Ярополка з тим же Всеволодом, автор записки так оповідає її закінчення:


«Всеволод, почувши, що у Ярополка велике військо, злякався, а люде чернігівські підняли крик на Всеволода: "Ти хочеш тікати до половців, а волость свою дати на пагубу? то до чого потім будеш вертатись? Краще лиши своє високоуміє та проси миру. Ми бо знаємо милосердя Ярополкове, що він не радий кровопролиттю і Бога ради пристане на мир, бо він пильнує Руської землі!" Всеволод, почувши се, схаменувсь і почав посилати до Ярополка, просячи у Ярополка миру. Ярополк же, як благий і милостивий вдачею, маючи в серці страх божий, як і батько його мав страх божий, все розсудивши, не захотів кровополиття, але зробив мир з ним» 1.


Сі записки, як бачимо, перейняті, з одного боку, церковним духом, а з другого — великою сторонничістю в освітленні подій з становища Мономахової династії, можуть справді походити з Видубицького монастиря, фундованого Мономаховим батьком. Очевидно, тут тримались тісні зв’язки з династією, яка не забувала його й потім, протягом всього XII і навіть XIII в. (Данило, Мономахів пра-праправнук, заїздив сюди в своїй прикрій дорозі до Орди і казав монахам собором молитись за нього). Натурально, що й записки провадились все в освітленні якнайкориснішім для сеї династії.

Панування Всеволода Ольговича, що по смерті Ярополка перехопив київський стіл у Мономаховичів, описане в ряді досить великих записок, доволі одностайно, хоч і ся частина (1140 — 6) поперебивана пізнішими вставками і різними записками. Таку вставку, напр., ми бачили вище — про війни Мстислава з половцями, з нагоди повороту полоцьких князів 2.



1 Іпат. л., с. 207, 210, 216. Цитую тут і далі з вид. 1871 р.

2 Див. в т. II, с. 228.



Дальше, під р. 1143, напр., читаємо коротку записку про весілля у Всеволода, визначну своїм правовірним, чернецьким ригоризмом, котрим вона сильно відбиває від інших записок літопису: «Приведе Всеволодъ за сына своєго Святослава Василковну полотьского князя, и скупишася братья вся, и безбожний ЛяховЂ; и пиша у Всеволода, и тако разидошася». Два роки далі читається історія Петра Власта («Петрка», як його зве наш літопис), що, бувши в службі Володаря, видав свого патрона полякам; вона відкликується до попереднього («о немъ же бЂ в заднихъ лЂтЂхъ писано»), чого в дійсності в сім літопису нема, а було, правдоподібно, в тім джерелі, звідки сю записку взято. Й інше под.

Те, що зостається по вилученню таких додатків і вставлених звісток та може вважатись основним оповіданням про події, як я вже сказав, має доволі одностайний характер. Оповідання доволі багате, детальне, одначе сухіше і стисліше в порівнянні з повістю про Ізяслава Мстиславича. Позбавлене церковних, християнсько-моралістичних метикувань, з одного боку, з другого — риторичних і артистичних прикрас. Відношення до правлящого київського князя Всеволода досить стримане; очевидно, автор не має ніяких симпатій до нього, ніде не проривається з якоюсь спочутливою, похвальною заміткою, як то ми бачили в попередніх записках в відносинах до Мономаховичів. Але і від різких відзивів, від підсування яких-небудь особливо ганебних мотивів йому він здержується. Взагалі оцінки подій переважно здержливі; не тільки суб’єктивні рефлексії, але й виразні вияви симпатій чи антипатій автора доволі рідкі. Нижче наведений буде уривок, для порівняння.

Тепер зазначимо, що записки з першої пол. XII в. часто в буквальній подібності, тільки в коротшій формі, повторюються також в Суздальському літописі, і то так, що се не можна звести до простого запозичення з Київського літопису, з тої редакції його, яку маємо, бо звістки Суздальського літопису, хоч загалом коротші, мають, одначе, не раз такі відміни або додатки, які показують, що взято їх з якогось іншого джерела. Се вказує, що була якась літописна збірка київських записок з першої пол. XII віку, теж компілятивного характеру вже, не одної руки, з котрої зачерпнули свій матеріал і наш Київський літопис і Суздальський.

З смертю Всеволода оповідання доволі непомітно переходить в те, що називатиму далі «повістю про Ізяслава» (Мстиславича), — найбільш цінну частину Київського літопису, і взагалі — одну з визначніших пам’яток нашої старої літератури і культури. Закорінена звичка трактувати наші літописні збірники як щось суцільне була причиною, що досі не було зроблене майже нічого, щоб по можності зреставрувати сю пам’ятку в тих частях, які від неї заховались, та пізнати її як індивідуальний твір. Робота, щоправда, нелегка, вона повинна бути переведена, властиво, через усей літопис, аби відрізнити ті літературні твори, що ввійшли в його склад. З одного боку, мусить бути переведене порівняння текстів різних пізніших компіляцій, що дають цінні вказівки для відрізнення різних редакційних верств, з другого — філологічний розбір тексту, його лексики і складні, що кине світло на різницю в літературній манері різних авторів, почислених літописом.

Характеристичні прикмети стилю сеї «повісті про Ізяслава», на мій погляд, виступають виразно в оповіданні про в’їзд його до Києва після побіди над Ігорем («Изяславъ же възрЂвъ на небо и похвали Бога и силу животворящаго креста о таковой помощи єго, c великою славою и честью въЂха в Києвъ, и выидоша противу єму множество народа, игумени съ черноризцы и попове всего города Києва в ризахъ, и приЂха къ Святой Софьи, и поклонися святой Богородици, и сЂде на столЂ дЂда своєго и отца своєго»). Перед тим лежить нейтральна зона, яка не відрізняється скільки-небудь різко, з одного боку, від оповідань про Всеволода, з другого — від повісті про Ізяслава, бо, як побачимо нижче, дуже різких різниць в стилі сих дружинних повістей XII в. взагалі нема (а філологічних помічень, кажу, досі не переведено). Можливо, що повість про Ізяслава починалась, власне, покликанням його на київський стіл. Напр., те місце, що починається тепер в літописі словами: «И не угоденъ бысть Кияномъ Игорь, и послашася къ Переяславлю къ Изяславу рекуче: "Поиди, княже, къ намъ, хочемъ тебе"» — се може належати вже до повісті. Але початок її, мабуть, відпав. Та й взагалі оповідання її про події першого року Ізяславового князювання чи, краще сказати, боротьби за Київ тепер так поперебиване додатками з другого джерела, писаного з становища Ольговичів, що місцями дуже нелегко розрізнити, що належить до повісті про Ізяслава, а що до сього другого джерела. Властиво — двох джерел, писаних з становища Ольговичів, бо оповідання про боротьбу Ольговичів, звернене головно проти їх братаничів Давидовичів, що вели супроти них доволі круту і нехарактерну політику, особливо Ізяслав Давидович, силуючись обстояти свою прерогативу, як старша лінія потомства Святослава, писане звичайним «дружинним стилем», треба ще відрізняти від виривків з історії убийства Ігоря Ольговича, написаної стилем житійним, агіографічним. Думаю, не без інтересу буде придивитися сьому комбінуванню паралельних повістей в нинішнім літописі: воно не тільки висвітлює нам складання літопису, але ілюструє й сю дружинну літературу, різницю в літературній манері, в настроях і поглядах сих дружинних письменників. Для сього буде краще навести сі тексти в оригіналі,

Отже, як я згадав, історія князювання в Києві Ізяслава в нинішнім літописі розпочинає сей текст:


«И не угоденъ бысть Кияномъ Игорь. И послашася къ Переяславлю къ Изяславу, рекуче: "Поиди, княже, къ намъ! Хочемъ тебе!" Изяславъ же, слышавъ и съвокупи вся своя, поиде на нь ис Переяславля, вземъ молитву у святого Михайла [переяславської кафедри] у єпископа у Єфимья, и перейде ДнЂпръ у Заруба. И ту прислашася к нему Чернии Клобуци і все Поросьє, и рекоша єму: "Ты нашь князь, а Ольговича не хочемъ! А поЂди вборзЂ, а мы съ тобою!"

И поиде Изяславъ къ Дерновуму, и ту совокупишася вси Клобуци и Поршане. Томъ же мЂстЂ прислашась к нему БЂлогородци и Василевци тако же ркуче: "Поиди! ты нашь князь, а у Волговичь не хочемъ быти". Тому мЂстЂ приЂхаша отъ Киянъ мужи нарекуче: "Ты нашь князь, поЂди, Олговичевъ не хочемъ быти акы в задничи [дідичним володінням]! кде узримъ стягъ твой, ту и мы c тобою готови єсмы!"

Изяславъ же събра вся на поли, и хрестьяны и поганыя, и рече имъ: "Братьє! Всеволода єсми имЂлъ въ правду [як] брата старишаго, занеже ми брать и зять старЂй мене, яко отецъ. A съ сими [Всеволодовими братами, котрим той передав по собі Київ] како ми Богъ дасть и сила животворящаґо креста: да любо си голову свою положю передъ вами, любо си налЂзу столъ дЂда своєго и отца своего!"

И то рекъ, поиде на нь».


Сей текст, очевидно, належить до повісті про Ізяслава; не дуже яскравий, він все-таки різними стилістичними подробицями (як отся «сила животворящаґо хреста» й ін.) вповні підходить до стилю повісті. Але слідом за наведеними словами наступає паралельний текст про покликання Ізяслава киянами, стилістичної фактури і політичної орієнтації зовсім відмінної, очевидно, писаний прихильником Ольговичів і неприхильно настроєним до політики київської громади (властиво, її проводирів):


«Игорь же посла къ братома своима [Давидовичам] Володимиру [и] Изяславу и рече: "Стоита ли, брата, у мене у хрестномъ цілований?" Она же и въспросиста у него волостий много. Игорь же има вда и повелЂ има поити к собЂ. Она же поидоста.

Игорь же позва УлЂба и Йвана Войтишича [очевидно, вони тоді були на чолі київського боярства] и рече има: "Како еста были у брата моєго, такоже будете у мене". A УлЂбови рече: "Держи ты тысячю [найвищий уряд], какъ єси у брата моего держалъ".

Всекозненый же дьяволъ, не хотя любви межю братьєю, и вложи в серце злымъ съвЂтомъ УлЂбови тысяцкому [и] Иванови Воитишичю, иже свЂщаста свЂтъ золъ съ Кияны на князя своєго [Ігоря]. И почастася слати къ Изяславу Мьстиславичю рекуче: "Поиде, княже, вборзЂ! идета ти Давыдовича Йгореви в помочь!" Иже бяху велику честь приймали отъ Всеволода и отъ брата єго, ти же почата лестити подъ княземъ своимъ!

Изяславъ же Давыдовичь Ђха вборзЂ. ЦЂловалъ бо бяше хрестъ у святого Спаса [в чернігівській кафедрі] съ братомъ с Володимиромъ къ Игореви и къ брату ero Святославу. Єпископь же черниговьский Онофрий прозвитеромъ своимъ рече: "Аще кто сего крестьного цЂлования съступитъ, а проклять будетъ господьскими 12 празниками!" И по малЂ же дний съступиста Давидовича хрестьного цЂлования 1.



1 Сей уривок виглядає як вставка, яка розбиває історію зради киян Ігореві, розпочату в попереднім фрагменті і продовжену нижче. Слова нижче: «о нихъ же переже рекохомъ», мабуть, додані з огляду на перебій оповідання сею вставкою.



Начальници Же быша свЂту злому, о нихъ же переже рекохомъ: УлЂбъ тысячкой же, Иванъ Войтишичъ и Лазарь Соковьскый, a въ Святославли полку Василь Полочанинъ и Мирославъ Хиличь внукъ. И совокупиша около себе Кияны и свЂщашася, како бы имъ возъмощи перельстити князя своєго. A къ Изяславу порлаша рекуще: "Поиди, княже! СъвЂщали ти ся єсмы рекуще c Кияны: хочемъ поринучи стягъ побЂгнути c полкомъ своимъ въ Киевъ". Къ Игореви же и къ брату єго Святославу почаша лестью молвити рекуче: «ПоЂди противу Изяславу!"

Игорь же съ братомъ Святославомъ възрЂвши на небо и рекоста: "Изяславъ цЂловалъ крестъ к нама, яко не подъзрЂти Києва [не претендувати] "».


Дальший уривок я вважаю фрагментом повісті про Ізяслава, судячи по нейтральності тону і деяким стилістичним прикметам («многоє множьство»):


«И прийде Изяславъ ко валови идЂже єсть Надово озеро у Шелвова борку, и ту ста полкы подлъ валъ съ сыномъ своимъ Мьстиславомъ. Кияне же особно сташа въ Олговы могылы, многоє множьство. Стоящимъ же єще полкомъ межи собою и видивъ Игорь [и] вси єго вои, оже Кияне пославшеся и пояща у Изяслава тысячкого и съ стягомъ и приведоша и къ собЂ. И потомъ переЂхавше Берендичи чересь ЛыбЂдь и взяша Игоревы товары передъ Золотыми вороты и подъ огороды».


Дальший уступ не розвиває сеї ситуації, яка вже, властиво, стала для Ігоря критичною, але повертає оповідання ще раз назад, до зради, Уліба й Івана Войтишича, про котре говорила повість прихильника Ольговичів:


«И то видивъ Игорь рече брату своєму Святославу и сыновцю своєму Святославу Всеволодичю: "ПоЂдите, братьє, въ своя полкы, а како ны c ними Богъ росудить!" И УлЂбови тысяцкому своєму и Иванови Войтишичю такоже рече: "поЂдита въ своя полкы!" 1 И приЂхавъ УлЂбъ въ свой полкъ, такоже Иванъ, и поверга стягы и поскочи къ Жидовьскымъ воротомъ».



1 Коли кияне вже взяли собі тисяцького від Ізяслава, й Ігор то «видивъ», то не було вже що посилати УлЂба до його полку, він там не мав що робити. Ся непослідовність теперішнього оповідання вказує на сполучення двох різних текстів: не послідовність, а положення поруч себе двох різних представлень того самого моменту.



Історія київської зради, з своїм «всекозненымъ дьяволом», як бачимо, досить сильно відбиває від дружинної повісті; правдоподібно, вона належить до мученицької повісті про Ігоря, дуже характеристично скомбінованої з повістю про Ізяслава, особливо в історії убийства Ігоря киянами, що потім зосталось особливо дражливим моментом в пам’яті про тодішні події. Кияне вбили Ігоря в роздражненню на нову зраду Давидовичів, що наново підіймала війну з чернігівськими князями. Хотіли, очевидно, тим положити край претензіям чернігівських князів, які закаламучували київське життя. Думали, мабуть, налякати їх такою нечуваною в тодішніх відносинах розправою над князем, та ще й черцем (Ігор, розхорувавшися й стративши надію на життя, перед тим постригся й жив в монастирі). Але вороги Ізяслава зложили вину сього інциденту на нього і зробили з помсти за убийство «святого мученика» нове гасло боротьби за Київ. Відси бажання повісті про Ізяслава вигородити його, довести повну непричетність його до убийства. А з другого боку, розмальовування святості і мучеництва Ігоря в писаннях ворогів Ізяслава і Мстиславичів. Пізніший редактор літопису, очевидно, рівно далекий від завзяття обох партій, скомбінував обидва джерела без усяких застережень, положивши поруч себе паралельні місця, перейняті цілком протилежними тенденціями:


«Въ тоже веремя 1 Изяславъ посла Києву къ брату своєму Володимиру — того бо бяшеть оставилъ Изяславъ в Киэ†— и къ митрополиту Климови, и къ Лазореви тысяцкому, и рече имъ: "Созовите Кияны на дворъ къ святЂй Софьи, ать мой посолъ молвить рЂчь мою к нимъ, и скажеть льсть черниговьскихъ князий".

Кияномъ же всимъ съшедшимся отъ мала и до велика к святЂй Софьи на дворъ, въставшимъ же имъ въ вЂчи, и рече имъ Изяславль посолъ: ЦЂловалъ вы князь свой! 2. Язъ бяхъ вамъ явилъ: се удумалъ есмь со братомъ своимъ Ростиславомъ, и съ Володимиромъ [и] съ Изяславомъ Давыдовичема поити на стрья своєго на Гюргя, и васъ есмь съ собою вабилъ. И вы мнЂ єсте рекли: "Не можемъ на Володимире племя на Гюргя [вар.: на Володимерича Юрья] рукы възняти, но оже на Олговича, хотя и c дЂтми идемъ c тобою!" 3



1 Сі слова, можливо, вставлені редактором літопису для зв’язку.

2 Далі слідує «рЂчь» (посланиє) Ізяслава до киян.

3 Київська громада, не бажаючи усобиці між Мономаховичами, на котрих дивилась як на свою династію, відмовила була Ізяславові своєї участі в задуманім ним поході на Юрія, разом з Давидовичами: заявила охоту помагати на Ольговичів, взагалі на чернігівських князів, але не на Мономаховича Юрію. Коли тим часом вияснилось, що Давидовичі пристали до Юрія і його союзника Святослава, Ізяслав рішив наперед порахуватися з ними і завізвав киян, щоб сповнили своє слово.



Се же вы являю: се Володимеръ Давыдовичь и Изяславъ, и Всеволодичь Святославь, ємуже азъ много добра створихъ, цЂловали ко мнЂ крестъ, нынЂ же цЂловали потай мене хрестъ къ Святославу Ольговичю, a къ Гюргеви ся послали, а надо мною лесть учинили: хотЂли мя любо яти, любо убити, про Игоря. Но Богъ мя заступилъ и хрестъ честный, егоже ко мнЂ цЂловали. НынЂ же, братьє Кияне, чего есте хотЂли, чимъ ми ся єсте обЂчали: поидиге по мнЂ к Чернигову на Ольговичъ! ДоспЂвайте отъ мала и до велика, кто имЂєть конь, кто ли не имЂєть коня, то в лодьи! Ти бо (Ольговичі) суть не мене єдиного хотЂли убити, но и васъ искоренити!"

Кияне же рекоша: "Ради, оже ны Богъ тебе избавилъ отъ великия льсти, братью нашю! Идемъ по тобЂ и c дЂтми, акоже хощеши!» И рече єдинъ человЂкъ: "По князи своємъ ради идемъ. Но первое о семь промыслимы: акоже и преже створиша при Изясла†ЯрославличЂ, высЂкше Всеслава ис поруба, злии они, и поставиша князя собЂ, и много зла бысть про то граду нашему, а се Игоръ, ворогъ нашего князя и нашъ, не в порубЂ, но въ святЂмь ФедорЂ! А убивше того к Чернигову поидемъ по своємъ князи! Кончаимы же ся c нимиї" Тоже слышавше народъ оттолЂ поидоша на Игоря в святый Федоръ.

И рече имъ Володимиръ: "Того вы братъ мой не велЂлъ! Игоря блюдуть сторожи! A мы поидемъ къ брату, якоже ны велЂлъ!" Рекоша Кияне: "Мы вЂдаємъ, оже не кончати добромь c тЂмъ племенемъ ни вамъ ни намъ коли любо!"

Митрополитъ же възбраняше, и Лазорь тысяцкой, и Рагуйло Володимирь тысяцкой, како быша не убили Игоря. Они же кликнуша и поидоша убивать Игоря. И Володимиръ всЂдъ на коня погна. И народи идяху по мосту, онъ же не мога ихъ минути, увороти коня направо, мимо ГлЂбовъ дворъ, и ускориша [випередили] Кияне передъ Володимеромъ».


Се оповідання повісті про Ізяслава, з її характеристичними прикметами: широким, багатим в фактичних подробицях і скупим на психологічне мотивування, многословним, чи краще — щедрим на слова розповіданням, з виразною тенденцією вигородити в сім інциденті Ізяслава і його прихильників (Володимира, митрополита і т. д.). Тепер наступає уривок з Ігоревої страсті, з характеристичною манерою агіографічного шаблону. (Завважити до речі, що в тім прототипі літопису, з котрого черпав нинішній київський літопис і нинішній суздальський, сих вставок з Ігоревої страсті не було, нема їх сліду в коротких витягах компіляції мніха Лаврентія; очевидно, вони були вложені пізнішою рукою, може навіть останнього редактора літопису).


«Игорь же услышавъ поиде въ церковь святаго Федора и въздохнувъ из глубины сердца скрушеномъ смиреномъ смысломъ и прослезився, и помяну вся Иовова, и размышляше въ сердци своємЂ тако: "Толикы страсти и различная смерти на праведники находили суть, и како святыи пророци, апостоли съ мученикы вЂнчашася и по ГосподЂ крови свои прольяша, и како святий священномученици, преподобний отци многыя напасти и горкыя мукы и различныя смерти прияша, искушени бывъше отъ дьявола, яко злато в горнилЂ, ихже молитвами, Господи, причти мя избраномъ твоємъ стадЂ съ десными овцами! И како святий правовЂрний цари прольяша крови своя, стражюще за люди своя. И єще же Господь нашъ Исусъ Христосъ искупи мира отъ прельсти дьяволя честною кровию", И тако глаголя тЂшашеться, и пакы глаголашеть: "Ты, Господи, призри на немощь мою, и вижь смирениє моє, и злую печаль и скорбь, одержащюю мя нынЂ, да на тя уповая стерплю! Ты бо, Спасе, глаголалъ єси: ВЂруя в мя аще умреть, живъ будеть въ вЂкы. И о всихъ сихъ благодарю тя, Господи, яко смирилъ єси душю мою! И сподоби мя прити на свЂтъ отъ темнаго и суєтнаго и маловременьнаго сего вЂка, и въ царствии твоємъ причастьника яви мя нетлЂньныхъ твоихъ и неисповЂдимыхъ благъ съ всими праведными, угожьшими тебе, Господи! И се нынЂ аще кровь мою прольють, то мученикъ буду Господу моєму!"

Они же [Кияне] устремишась на нь яко звЂрьє сверЂпіи и похытиша єго на обЂднии въ церкви святаго Федора, и манатью на немъ оторгоша. Онъ же рече имъ: "О законопреступници, врази всея правды, Христовы отметьници! Почто яко разбойника хощете мя убити? Аще крестъ цЂловали есте ко мнЂ, рекуще, яко имЂти мя собЂ княземъ, нынЂ уже и всего того не помянулъ быхъ, зане сподобилъ мя Богъ мнишскій чинъ въсприяти!"

Лукавый же нечестивый сборъ болЂ въпияше глаголя: "ПобЂйте, побЂйте!" И тако изъ свиткы изволокоша, и онъ велми възъгласивъ рече: "О оканьнии, не вЂсте ся что творяще! Се бо творите невЂдиньємъ! Аще и все тЂло моє наго оставите, [нічого то] — нагъ бо изидохъ изъ чрева матери моєя, и нагь отъиду тамо!" И то ему глаголющю и ємше поведоша изъ манастыря».


Від сього напушистого «страстнóго» оповідання виразно відбиває той фрагмент, що зараз наступає по нім і належить, очевидно, до повісті про Ізяслава (як показує не тільки тенденція його, але й порівняння з текстом Суздальського літопису, де він теж читається, тільки дещо в відмінній парафразі). Ігор не глаголає в нім мученичеськими текстами, а просто й натурально, як могла проговорити людина в руках схвильованої юрби:


«И срЂте й Володимиръ въ вратЂхъ манастырьскихъ, и рече Игорь възря на нь: "Охъ, брате, камо мя ведуть?" И скочи Володимиръ съ коня и огъну и коръзномъ [накрив своїм плащем], река Кияномъ: "Братьє моя, не мозите сего створити зла, не убивайте Игоря!" И доведе Володимиръ воротъ матери своєя, и ту начаша Игоря убивати, и удариша Володимира бьюче Игоря, Михаль же видЂ то и скочи c коня, хотя помочи Володимиру. Володимиръ же вмча и́ во дворъ матери своєя, Игоря хороня, и затвори ворота,* а Игоря пусти на Кожюховы сЂни * 1. Бьюче же Михаля отторгоша хрестъ на немъ и c чепьми, а в немъ гривна золота. *И выломиша ворота и вшедше въ дворъ узрЂша Игоря на сЂнЂхъ. И разбиша сЂни о немъ, и сомчаша и́ c сЂней и ту убиша и́ конець всходовъ


В нинішній редакції Київського літопису остання фраза заступлена фрагментом з Ігоревого житія, який знов повертає назад оповідання:


«Толику же множеству убивающимъ Игоря и пригна Володимирі Мьстиславличь, и скочи c коня, разгнавъ люди, паде на Игори. И тако Игорь въста и вийде въ дворъ Мстиславль. И тако людьє яша Володимира и хотЂша убити про [замість] Игоря. И тако из народа стояще и възоЂша Игоря, вбЂгша въ Мьстиславль дворъ. И тако народъ двигнушася и выломаша ворота. И тако побиша. Игорь же побиваємъ рече: "Владыко, въ руцЂ твои предаю духъ мой! прими в миръ твой душю мою!" Безаконнии же немилостивий побивше и́ отьинудь тЂло єго наго оставиша. И повергъше ужемъ за ногы уволочиша. И єще живу єму, ругающеся царьскому и священому тЂлу и волокоша и́ съ Мьстиславля двора чересъ Бабинъ торжекъ на княжь дворъ, и ту прикончаша й. И тако скончаша и́, Игоря князя, сына Олгова. Бяшеть бо добрый поборникъ отечьства своєго, въ руцЂ Божий преда духъ свой и съвлекъся ризы тлЂньнаго человЂка и въ нетлЂньную и многострастьную ризу оболкъся Христа, отъ негоже и вЂнчася въсприємъ мучения нетлЂнный вЂнець» 2.



1 Означені звіздками слова взяті з Лавр,

2 Іпат., c, 245 — 9, Лавр., c. 301.



Не так густо й інтенсивно, але в тім же роді поперебивана різними сторонніми додатками, то нейтральними, то орієнтованими на Чернігів і Суздаль, продовжується повість про Ізяслава далі. Характеристику її полишаю до дальшого розділу. Тут завважу тільки, що кінець її губиться в літописі также непомітно, як і початок. Через те, що редактори літопису й перед тим засипали її посторонніми текстами, дуже трудно зміркувати, де вони зовсім перестали з неї черпати, або вона закінчилася. Останній рік князювання Ізяслава, напр., виповнений записками, котрі до неї, по всякій правдоподібності, не належать; останнє оповідання, яке має досить характеристичні прикмети сеї повісті, — се історія походу Ізяслава на Галичину в 1153 році. Коротка звістка про смерть Ізяслава і посмертна його характеристика, хоч симпатична для нього, не належать, очевидно, до повісті. Досить натомість подібний до неї вигляд, але не яскраво характеристичний, має просторе оповідання про київські події безпосередньо по смерті Ізяслава: прихід до Києва Ростислава і утечу його назад до Смоленська.

Ряд ширших записок, котрі читаються потім про події київські, чернігівські й інші, з ними зв’язані, держаний в тім загальнім, середнім стилю, котрий можна назвати дружинним стилем XII в., взірці його побачимо ще нижче. Руки спеціально автора повісті про Ізяслава в них не видно, і нічого суцільного, характеристичного в них теж не помічується. «Руку», чи манеру, видно аж в посмертній характеристиці Ростислава під р. 1169. Нею відкривається серія таких характеристик князів сеї родини, що йдуть відси до кінця літопису, після Ростислава, його синів Святослава, Романа, Мстислава, Давида і декотрих інших князів, з певними улюбленими виразами, Losi communes, в тім роді як «приложися къ отцемъ, отдавъ обьщий долгъ, єгоже нЂсть убЂжати всякому роженому». Може бути, що сю одностайність збільшила і редакторська рука, яка потім перейшлась по сих характеристиках, поробивши виразні вставки. Така вставка ясно дає себе пізнати в характеристиці Ростислава, вона настільки цікава своїм змістом і стилем, що варта приглянутись сим двом текстам, основному і доданому:


«Того же лЂта исходяча 1 пойде Ростиславъ Новгороду, занеже не Добръ живяху Новгородци съ Святославомъ сыномъ єго. И приде Чичерьску к зяти Олгови — то бо бЂ Олегъ ждал єго, c женою. И позва Олегъ Ростислава на обЂдъ, и бысть радость велика въ тъ день межи ими. Олегъ же многы дары вдасть Ростиславу, и дчи [донька] єму вда многи дары. На утрии же день възва Ростиславъ к собЂ Олга и дчерь и паче болшими дары учредивъ всихъ иде Смоленьску. И начаша й срЂтати лутшии мужи Смолняны за 300 верстъ. И затЂмъ усрЂтоша й внуци. И затЂмъ усрЂте и́ сынъ Романъ и епископъ Мануилъ и ВнЂздъ, и мало не весь градъ изиде противу єму. И тако велми обрадовашася вси приходу єго, и множьство даровъ подаяша єму. И оттудЂ [иде] въ Торопечь. И оттудЂ посла сыну Святославу Новгороду, веля єму възъЂхати противу собЂ на Лукы. БЂ бо уже Ростиславъ нЂ здравуя велми. И ту снимашася на Лукахъ съ сыномъ и c Новгородци. И цЂловаша Новгородци хрестъ к Ростиславу на томъ, якоже имъ имЂти сына єго собЂ княземъ, a иного князя не искати, оли ся c нимъ смертью розлучити. И много даровъ взя у сына и у Новгородець и оттуду възвратися Смоленьску.

ВидЂвши же РогнЂдь, сестра єго, велми изнемагающа брата, и нача молитися, велячи єму лечи [бути похованим] Смоленьски въ своємъ єму зданьи [новій кафедрі смоленьскій]. Онъ же рече єЂ: "Не могу зде лечи, повезите мя Києву. Аще мя Богъ отъиметь на пути, то положите мя вь отни благословеньи у святого Федора. Аще ми Богь отъдасть болезнь сию, молбами пречистыя єго матере и святаго отца нашего Федосья печерьскаго манастыря игумена, то постригуся въ Печерьскомъ манастыри"».



1 Ся фраза, правдоподібно, змінена, як звичайно, при редакції. Іпат., с. 361.



Тут наступає пізніша вставка, написана, очевидно, на основі усної київської традиції, де факт, що Ростислав не, постригся в черці, мабуть, служив аргументом в дебатах на тему про передсмертне постриження — належить його похваляти, чи ні:


«Єгда отходя житья сего маловременьнаго и мимотекущаго, молвяше Семіонови попови, отцю своєму духовному: "ТобЂ въздати слово о том къ Богу, занеже възборони ми огь пострижения". Молвяше бо Ростиславъ часто то слово къ игумену печерьскому Поликарпу: "Тогда, игумене, взяхъ мысль отъ пострижения, єгда же прийде ми вЂсть изъ Чернигова о Святославли смерти Олговича". Молвяше же и то всегда къ игумену: "Постави ми, игумене, келью добру! Боюся напрасныя смерти, а [зрештою] что си о мнЂ Богъ устроить, и ваша молитва!"

Уставилъ же бЂшеть и сю добродЂтель в собЂ: у великий пость, въ всякую суботу и в недЂлю сажаше на обЂдЂ у себЂ 12 черньца, . третийнадесять игуменъ Поликарпъ. И тако тыхъ накорми, на тщихъ [не з порожніми руками] отпущаше. Самъ же по вся дни недЂли причащаниє имаше, слезами омывая лице своє и въздыханиємъ частымъ смиряя себе, и стонание отЂ сердца своєго испущая, всимъ видящимъ єго в толици смиреньи стояша, и тако не можаху удержатися отъ слезъ. Єгда же скончеваше весь пость, и тако учрЂжаше всю братью печерьскую. Великую любовь имаше къ святЂи Богородици [патронці Печерського манастиря] и къ святому отцю Феодосью 1.



1 Сей цікавий з побутового погляду екскурс має, очевидно, пояснити, коли і в якій обстанові проходили розмови Ростислава з Полікарпом про постриження.



И то повЂствоваше с Поликарпомъ по вся дни: "ХотЂлъ быхъ свободитися отъ маловременнаго и суєтнаго свЂта сего и мимотекущаго и многомятежнаго житья сего, єже преди въспоминахъ ти!" Онъ же єму тако молвяще; "Вамъ Богъ тако велЂлъ быти: правду дЂяти на семь свЂтЂ, въ правду судъ судити и въ хрестномъ цЂловании вы стояти!" Ростиславъ же рече: "Отче, княжениє и миръ не можетъ безъ грЂха быти, а уже єсмь былъ немало на свЂтЂ семъ. A хотЂлъ быхъ поревновати якоже и вси правовЂрнии цари...". И тако єму провЂстящю с Поликарпом игуменомъ, и рече єму игуменъ: "Аще сего желаєши, княже, да воля божия да будеть!" Ростислав же слышав отъ игумена, положи въ сердци своємъ, рекъ єму: "Пережду и єще мало время — суть ми орудЂица". И тако єму бесЂдовавши с нимъ и благословивъ єго отпусти и́».



1 Я опустив в тексті дальші побожні міркування, вложені в уста Ростислава; навожу їх тут в перекладі як небезінтересний вираз аскетичного світогляду: «Хотів би я поревнувати, як усі правовірні царі — пострадали і одержали нагороду від Господа Бога свого; як святі мученики — пролили кров свою і одержали вінці нетлінні; як святі отці — умучивши тіло своє постом, вузьким і тісним путем ходивши, дістали царство небесне; як і про самого правовірного царя Константина чув я, що він казав: «Коли б я знав, що такий почесний чин чернецький, Що він з ангелами безпосередньо приступає до престола Господня, — зняв би я вінець і пурпур». Звертаю увагу на ритм сього тексту.



Редактор, що увів сей побожний екскурс, зв’язав його з старим текстом стереотиповим: «Мы же не преднеє възвратимся». По сій фразі продовжується історія передсмертної подорожі Ростислава:


«И поидоша с ним из Смоленска, а уже єму велми изнемогающю. А и бы [сть] в селЂ в РогнЂдинЂ в ЗарубЂ и нача молвити Иванкови Фроловичю, покладнику своєму, и Борисови Захарьичю: "Взовита ми Семіона попа, ать [нехай] створить молитву!" A самъ въздЂвъ руцЂ свои нача молитзу творити, зря къ иконЂ святой Богородици:

Пречистая Богородице,

вышыли єси ангелъ, архангелъ, всея твари честнЂйши,

помощнице обидимымъ,

ненадЂющимся надЂяниє,

сиротамъ заступнице,

убогимъ кормительнице,

печальнымъ утЂшениє,

грЂшнымъ спасениє,

хрестьяномъ всимъ поможениє!

Милостива єси, Госпожа,

милостью своєю помилуй мене, гртзшнаго раба своєго Михайла,

ризою честною защити

и умоли воплощьшагося ис тебе Бога!

Препояши мя силою свыше на невидимыя и видимыя враги!

Всемилостивая владичице Богородице,

въздвигни мя изъ глубины грвховныя,

и просвЂти ми очи сердечньи,

и спасения сподоби мя грЂшнаго раба своєго, —

яко держава Христа Бога нашего съ Отцемъ и Сыномъ и Святымъ Духомъ.

И възрЂвъ на икону самого творца, нача глаголати тихымъ гласомъ слезы испущая отъ зЂницю: "НынЂ отпущаєши раба своєго, владыко, по глаголу твоєму, с миромъ..." И бЂ видЂти слезы єго лежачи на скранью єго яко женчюжная зерна. И тако отирая слезы убрусцемъ успе мЂсяца марта въ 14, a въ 21 вложенъ бысть въ гробъ у святаго Феодора, въ отни єму [батьковім] манастыри, приложивъся къ отцемъ своимъ».


Манерою своєю сю повість нагадує пізніше оповідання про смерть Святослава Всеволодовича, під 1194 р., правдоподібно, таки й написане на взірець сеї повісті. З другого боку, деякі подібності має посмертна похвала Мономаху, що читається в суздальській збірці монаха Лаврентія (в Київському літописі натомість коротка і гарна в своїй ядерності характеристика) 1, і насувається питання, чи ся похвала, дуже загальна і небагата реальним змістом, дочеплена до первісної короткої записки, не являється таким же пізнішим морально-дидактичним твором, як наведена вставка про дискусії Ростислава з Полікарпом про чернецький чин 2.



1 Задля цікавого стилю я наведу її в оригіналі (Іпат., с. 208): «Преставися благовЂрный князь — христолюбивый и великый [«князь всея Руси», мабуть, пізніший додаток] Володимерь Мономахъ, иже просвЂти Рускую землю акы солнце лучи пущая. Єгоже слухъ произиде по всЂмъ странамъ, найпаче же бЂ страшенъ поганымъ, братолюбець и нищелюбець и добрый страдалець за Рускую землю. Сего преставлениє бысть мая въ девятыйнадесять. И спрятавше тЂло єго положиша у Святой СофьЂ, у отца Всеволода. СвятителЂ же жалящеся плакахуся по святомъ и добромъ князи; весь народъ и вси людиє по немъ плакахуся, якоже дЂти по отцю или по матери. Плакахуся по немъ вси людьє, и сынове єго и внуци єго [перечислення імен його синів, мабуть, додано потім]. И тако разидошася вси людиє c жалостью великою, такожде и сынове єго разидошася кождо в свою волость c плачемъ великомъ, идЂже бяше комуждо ихъ раздаялъ волости».

2 Її вистане навести в перекладі: «В літо 6633, індикта третього літа, преставився благовірний і великий князь руський Володимир, син благовірного батька Всеволода, украшений добрими звичаями (норрвы), прославлений побідами. його імені трепетали всі краї, і по всіх землях пройшов слух про нього. Бо він усею душею любив Бога. Ми теж думаємо, що любимо Бога, але тоді покажемо, що любимо Бога, коли постараємось сповнити його заповіді. «Бо хто любить мене, — рече, — той заховує мої заповіді». Сей же чудесний князь Володимир старався сповняти заповіді, і страх божий завсіди мав в серці і пам’ятав слово Господнє, що рік: «З того пізнають всі люде, що ви мої ученики, коли любитимете одно одного», і се: «любіть ворогів ваших і добре творіть ненавидящим вас». І Бог всіх, хто зло мислив на нього, дав йому в руки; тому що він не заносився, не величався, а все на Бога покладав, і Бог покоряв під ноги його всіх ворогів; він же, сповняючи заповідь божу, добро творив і відправляв з дарунками. Милостив він був над усяку міру, споминаючи слово Господнє, що каже: «Блаженні милостиві, вони помиловані будуть», і се: «Блажен хто пам’ятає про нищого й убогого: в лютий день спасе їх Господь». Тому не жалував майна свого, роздавав тим, хто потребує; церкви будував і прикрашав; дуже сильно шанував чернецький чин і попівський, подавав їм усе потрібне, приймаючи [за те] їх молитву. Велику віру мав для Бога, і для своїх родичів — святих мучеників Бориса і Гліба. Тому й церкву прекрасну в ім’я їх побудував на Льті, де була пролита кров святого Бориса. Жалісливий був незвичайно, і такий дар мав від Бога, що коли входив до церкви і зачув спів, сльози пускав, і так з слізьми приносив молитву владиці Христові. Тому Бог сповняв всі його прошення і літа його закінчив «в доброденьстві». Лавр., с. 279 — 80.




В Дейких посмертних характеристиках сеї серії виступає сильніше нота дружинна, ніж церковна. Найбільш інтересне оповідання — про Мстислава Ростиславича, буде подане далі, в зв’язку з повістю про конфлікт Ростиславичів з Андрієм, 1174 р. Але аналогічні ноти проступають і в інших посмертних записках сеї серії. Напр., характеристика Ростиславового сина Святослава під 1172 р. характеристично об’єднує прикмети обох категорій:


«Сей благовірний князь Ростиславич Святослав прикрашен був всяким добродійством. Був хоробрий на війну і любов мав до всіх. Особливо пильний був на милостиню. Монастирі наділяв і ченців потішав. І мирські церкви наділяв і попів. І весь святительський чин гідно і часто шанував. Мав в честі дружину, і майна не жалував, не збирав золота й срібла, але давав дружині, а інше — на користь душі своєї. Приложивсь к отцям, віддавши спільний довг, котрого не втекти нікому родженому».


В ширшій повісті про смерть Давида дослівно сі ж компліменти зв’язані з оповіданням про побожне розстання з життям, в тім же стилі, що Ростиславове:


«Сей благовірний князь Давид зростом був середній, образом гарний, всім добродійством прикрашений... Був кріпкий на війну, все поривавсь на великі діла. Золота і срібла не збирав, а давав дружині. Любив бо дружину, а злих карав, як належить царям...»


Перейдім до інших епізодів.

Найбільш трагічний момент в житті Києва сього століття, перший конфлікт з Андрієм суздальським, не знайшов скільки-небудь яскравого освітлення в матеріалі, скомпільованім літописцями.

Оповідання про сам погром 1169 р. написано так здержливо, що не вгадаєш, чи се писав киянин, який старавсь не роз’ятрювати болючої рани, заданій релігійній, культурній і династичній єдності Півночі і Півдня, та «Володимеря племени» (Мономахового), котре київська громада хотіла бачити солідарним. Чи се слова суздальця, який при всім своїм суздальстві не міг не осуджувати такої немилосердної розправи з старою метрополією, з шановними святинями й монастирями, з нічим не повинною християнською людністю?


«Послав Андрій сина свого Мстислава на київського князя Мстислава Ізяславича з полками своїми з Суздаля з ростовцями, володимирцями, суздальцями, інших князів [послав] 11, і Бориса Жидиславича [воєводу]: [пішов] Гліб Юрїєвич з Переяслава, Роман з Смоленська, Володимир Андрієвич з Дорогобужа, Рюрик з Вручого [Овруча], Давид з Вишгорода і брат його Мстислав, Олег Святославич, брат його Ігор, Всеволод Юрійович і Мстислав внук Юріїв.

Під той час Мстислав послав був князя Михалка Юрійовича синові до Новгороду, з Бастієвою чадю. І була вість Рюрикові й Давидові, що Андрієвич і Роман недалеко ідуть з Смольнянами. І послали вони і вхопили Михалка за Межимостям, як ішов до Мозиря: Бастій вчинив тут зраду [льсть] Михалкові.

І зійшлися браття в Вишгороді, і прийшовши, стали на Дорогожичах під святим Кирилом, Федорової неділі, а другої неділі [великого посту] обступили весь город Київ. Мстислав зачинивсь у Києві, і билися з городу, і була битва кріпка звідусіль. Мстислав знемогав у городі, а берендичі й торки зраджували Мстислава. Простояли три дні під городом і зійшлась дружина всіх князів Серховицею, кинулись долиною до них і почали обстрілювати ззаду Мстислава. Мстиславові ж почала мовити дружина: "Чого стоїш, княже? їдь з города! нам їх не перемогти!" І поміг Бог Андрієвичеві Мстиславові з братією, взяли Київ! Мстислав же Ізяславич побіг з Києва на Василів, і догонила його Бастієва чадь, стала стріляти в плечі йому, і багато забрала дружини наоколо нього. Взяли Дмитра хороброго (богатиря) і Олексу дворського, Сбислава Жирославича й Іванка Творимирича, Рода тивуна й інших багатьох. Він же зійшовсь за Унавою з братом Ярославом, і так пішли до Володимира.

Взят же був Київ місяця марта 8, в середу другої неділі посту. І грабували два дні весь город: Подолля і Гору, і монастирі і Софію і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому нізвідки: церкви горіли, християн побивано, інших в’язано; жінок ведено в полон, силоміць розлучувано від мужів їх; діти ридали, дивлячи на своїх матірок. Взяли майна множество, обголили церкви з ікон, книг і риз, дзвони всі позносили — смольняне, суздальці, чернигівці, Олегова дружина, всю святиню забрали. Запалений був і Печерський монастир святої Богородиці, але Бог молитвами святої Богородиці заступив його від такої біди. І був у Києві у всіх людях стогін, туга і сум невтішний і сльози безнастанні. Сталось же се через наші гріхи.

Мстислав же Андрієвич посадив у Києві на столі свого стрия Гліба, місяця марта 8. Гліб же віддав синові свому Володимирові Переяслав [де сам сидів перед тим], а Мстислав Андрієвич пішов до батька Андрія з честю великою».


Се оповідання входить в серію записок про події, зв’язані з Мстиславом Ізяславичем (одно з них, найбільш мальовниче, се його похід на половців, воно було наведене вище (т. II). Може бути, що київське взяття органічно сюди таки й належить, тільки ретушоване рукою того ж Андрієвого прихильника, що в різних місцях подоповнював київські повісті різними подробицями про діла й подвиги сього героя. Поперебивані різними вставками, оповідання про події з кінця 1160-х років, можливо, складали одну довшу повість про Мстислава, яка кінчилась його смертю (в літописі під 1172 р.).

В кожнім разі в нинішній формі повість про київський погром, чи її фрагмент, доволі різко відбиває своїм здержливо страждущим тоном від повісті про другий конфлікт старої Русі з новим суздальсько-володимирським світом, котрого героєм виступає другий Мстислав, Ростиславич. Та написане далеко свобідніше і рішучіше з становища київських князів і взагалі українського світу, з певним пафосом, піднесеним тоном, продиктованим свідомістю рішучого контрасту двох світоглядів, двох моралей — патріархального дружинного братства і нового великоруського самовластя. Як сим змістом, так і стилем повість про конфлікт 1174 р. становить одну з найхарактеристичніших і найцінніших частин Київського літопису, і я наведу її далі в цілості, так само, як і повість про останні діла і смерть сього Мстислава, що підходить до неї своїм стилем і виглядає як її закінчення.

Крім дрібніших вставок, внесених партизаном володимиро-суздальських князів на прославлення сеї династії та її гегемонії, в сій часті є кілька більших оповідань, написаних з сього володимиро-суздальського становища. Се повість про ростовського єпископа Федора, властиво, його трагічний кінець — дуже загадкова єрархічна історія, котру Голубінський влучно толкував так, що сей нещасливий єпископ упав жертвою політичних амбіцій кн. Андрія. Услужне перо сею повістю мало вигородити свого патрона з сього неприємного інциденту, зложивши всю одіозність його на нещасливого єпископа, засудженого київським церковним судом на люті муки за непослух митрополитові. Автор напустив хмару побожних цитат і моральних фраз од писанія, щоб замазати сю неприємну пригоду, яка, очевидно, дуже дебатувалась в церковних київських кругах — непочесно для кн. Андрія 1.



1 Повість ся стоїть в київському літописі під р. 1172, в суздальському — під 1169. Про неї Голубінський I2, с. 439 і дд.



Далі — коротша повість про невдалу, але дуже руїнну і криваву війну Андрія з Новгородом, де сидів тоді Роман Мстиславич (пізніший галицький). Вона поставила Андрія в доволі немудре становище: люто знищивши край, величезне військо, вислане Андрієм, мусило ні з чим вернутись, і знов-таки услужне перо постаралось можливо благовидно представити се, як то Господь покарав новгородців за їх «злоє невЂрьствиє» «рукою благовЂрнаго князя АнъдрЂя».

Нарешті, простора повість про трагічну смерть Андрія, проредактована пізнішою рукою в агіографічнім, мученичім стилі, очевидно, з заміром приготовити канонізацію сього громителя Києва.


(«Сей же боголюбивый князь не за други, но за самого творца, создавшаго всяческая отъ небытья въ бытьє, душу свою положи — тЂмь в память убьєнья твоєго, страстотерпьче княже АндрЂю, удивишася небесныи вои, видяще кровь проливаєму за Христа... ты же страстотерпьче, молися ко всемогущему Богу о племени своємь и сродницЂхъ и о землЂ Руськой, дати мирови миръ!»).


Ся повість, по всякій очевидності, заступила місце коротшої звістки про смерть Андрія, котрою були перебиті заходи Ростиславичів коло повернення Києва, перехопленого у них, в їх конфлікті з Андрієм, їх братаничем, братом Романа. Зостались тільки, в виді коротких записок, початок і кінець сеї історії 1.

Подібне замінення коротшої звістки більшою повістю, теж обробленою в агіографічнім стилі, можемо ствердити на іншім випадку завдяки тому, що й заміщене оповідання зосталося в складі літопису. Се була історія про те, як після суздальського погрому Києва половці задумали пограбити Подніпров’я, але се їм не вдалось, і княжата їх погромили. Тому що половці при тім пограбили були маєтності київської церкви Богородиці Десятинної (фундації Володимира Вел.), забрали багато людей в неволю, і худобу, і потім були сильно погромлені, то сю історію представлено як спеціальне чудо Богородиці за те, що зачепили добро її «дому».

Сі прославлення чуда 2, одначе, зовсім явно і механічно дочеплені до повісті, держаної в звичайнім дружиннім стилю сих половецьких повістей, і відклик автора в однім місці до того, яка битва з половцями була «преже в луцЂ моря», показує, що сей епізод належав до якогось ширшого аналогічного циклу 3.



1 Іпат., с. 394: «В тоже время...» і с. 407: «тогды же пришелъ бяшеть Роман...»

2 Оповідання в літописі введено фразою: «В тоже лЂто чюдо створи Богъ и святая Богородица церковъ Десятинная в КыєвЂ, створи же то Мати Божия чюдо паче нашея надежа», с. 379. Такою ж фразою введена повість про еп. Федора, с. 377.

3 3 того, що в сій повісті київська сторона Дніпра зветься «она сторона», виводили, що повість писана в Переяславі і належить до переяславського літопису. Але здається, що сторона орієнтована тут не з місця писання, а з місця акції: «Приде множьство ПоловЂць, роздЂлившася: одини поидоша Переяславлю и сташа у ПЂсочна, арузии поидоша по оной сторонЂ ДнЂпра и сташа у Корсуни», «оной» тут значить «другий». Переяславець якби писав, щось би сказав, може, більше про тих половців, що були під Переяславом.



Сю повість при редактуванні літопису включено в її склад, але з іншою датою, ніж була датована основна, коротша записка про сю подію. Не доглянувши сього, редактор лишив коротку записку поруч сеї повісті: записка в кодексах полудневої, волинської редакції стоїть під р. 1173, ширша повість під р. 1172; в пізнішій, суздальській редакції під р. 1169 і 1171. Обидві редакції розходяться в хронологізації сеї частини на два роки, се вказує, що хронологізація матеріалу робилась пізніше, і при тім вийшло замішання.

Вісімдесяті роки виповнені двома серіями оповідань, які в’яжуться в два паралельні цикли. Один цикл половецький, він починається під 1183 р. повістю про похід князів на половців 1 і тягнеться потім до самої смерті Святослава Всеволодича (1194) — сього «Грозного великого князя київського», прославленого «Словом о полку Ігоревім» за свій мудрий і енергійний провід обороною Руської землі від поганих. Сюди входить звісна нам літописна повість про похід Ігоря Святославича 1185 р., і весь цикл держаний більше-менше в тім самім характеристичнім дружиннім стилі, весь захоплений інтересами пограничного добичництва, спорів та інтриг різних чорноклобуцьких ватажків та похваляння половецькими трофеями.



1 Перед нею характеристична записка, чи коротенька повість, про смерть печерського ігумена Полікарпа і наставлення на його місце попа Василя, вибором братії. Своїм суто монастирським характером вона досить відбиває від загального тону літопису.



Другий цикл — галицький. Його пролог — родинна трагедія Ярослава галицького — читається під р. 1173; більш густою, прагматичною серією ідуть потім сі галицькі звістки від смерті Ярослава 1187 р. і закінчуються поворотом на галицький стіл його сина Володимира під р. 1190. Вони особливо інтересні як можливі фрагменти галицької повісті. Правда, серед них записка про проповідь визволення Галичини з угорської неволі, підняту митрополитом, має всяку правдоподібність київського походження, і вона дала привід здогадуватись, що може і вся ся повість про перший галицький «мятеж» була списана в Києві. Се теж можливо, бо, з огляду на тісні родинні зв’язки діячів галицької трагедії з київською династією (Роман був зять Рюрика київського, Володимир — сестринич Всеволода суздальського, тодішнього старійшини), в Києві мусили тоді живо інтересуватись галицькими подіями. Знову ж за західноукраїнське походження сеї повісті промовляє те, що її фіналом виступає коротке слово про третій хрестоносний похід, котрого провідником виступив протектор Володимира галицького Фрідріх Барбароса. Воно, очевидно, переповідає сучасну німецьку легенду і скорше могло бути списане в Галичині, ніж в Києві.

З огляду історично-літературного інтересно, що сі записки об’єднані одністю теми і манери, становлять певну заокруглену цілість, і нижче я її наводжу як одну з таких дружинних повістей, слово ж про хрестоносний похід, дуже цікаве з культурно-історичного становища, як один з небагатьох відгомонів західноєвропейських подій в нашім письменстві, наводжу тут:


«Того року пішов цар німецький з усею своєю землею битися за гроб Господень. Проявив бо йому Господь ангелом: велів йому йти. І коли прийшли вони і билися кріпко з тими богостидними гарянами, Бог попустив гнів свій на весь світ, бо наповнилася вся земля злоб наших 1, і віддав місце святині своєї іноплеменникам. Сі ж німці як мученики святі пролили кров свою за Христа, з царями своїми. Се на них Господь Бог наш знаменами виявив: коли з них котрий був убитий іноплеменником, по трьох днях тіла їх з гробів невідомо забирались ангелом Господнім. То бачучи, й інші палилися постраждати за Христа, бо на сих збулась воля божа: прилучив їх до свого вибраного стада, до чину мученицького».



1 Тут і при кінці побожні рефлексії: «Си вся наведе Господь грЂхъ ради нашихъ, во истину судъ створи и правы суды єго» — можливо, дочеплені пізніше. Перед тим, під p. 1187, перед оповіданням про смерть Ярослава, коротка звістка про здобуття Єрусалима сарацинами і затьміння сонця, що попередило сю подію, з подібними ж побожними рефлексіями. Можливо, вона походить з того ж джерела. Завважу, що ся записка про хрестоносний похід 1190 р. і стилістично, складною дієприкметниковою конструкцією, досить нагадує Галицький літопис XIII віку.



Смертю Святослава, гарно описаною, в тім, вище схарактеризованім уже, стилі княжих некрологів, розпочинається повість про інтригу Всеволода суздальського, котрою він розсварив українських князів, знищив рівновагу, що уставилася була в політичнім житті України, і вкинув її в новий вир княжих усобиць, які принесли нову руїну Києву.

Але ся сумна історія не доповіджена до кінця в рамцях нашого Київського літопису; вона замкнена на тім затишку перед сею бурею, що уставився був на кілька років при кінці століття. Під 1197 р. записаний некролог Рюрикового брата Давида смоленського. По нім наступає записка про посвящення збудованої Рюриком церкви в Білгороді: записка інтересна своїм спорідненням з кінцевим словом про збудування охоронного муру, чи підмуровання, в Видубицькім монастирі, котрим замикається літопис. Сим підмуруванням рятовано монастир: дніпровий берег, на котрім стояла церква, все облазив в ріку, і се загрожувало їй руїною (котра таки й прийшла на неї пізніше: східна частина церкви потім впала). Отже, ся будова була дуже важною в житті монастиря подією. Але що нею закінчився той Київський літопис, який нині маємо, було очевидним припадком. Київські записки з дальших літ дійшли до нас, але не в виді якогось суцільного літопису, — їх виловлюють тільки в складі інших пізніших компіляцій, північного походження, і дещо також в галицько-волинському.

Ті кінцеві записки, котрими незвісний видубицький монах закінчив київську компіляцію, мають свій культурний й історично-літературний інтерес:


«Того ж літа місяця декабря в 6 день збудував благовірний князь Рюрик кам’яну церкву св. Апостолів в Білгороді, приїхавши з Києва святив кам’яну церкву св. Апостолів, єпископію білгородських, великим священням [довершеним] блаженним митр. Никифором і єп. Адріяном, єпископом юріївським, тої церкви стіл добре правлящим. Збудована правовірним і христолюбивим кн. Рюриком Ростиславичем і на диво всім "удобрена"; висотою, величиною і всею іншою красотою — вона, як каже Приточник [автор Притч]: "Всім ти добра, моя кохана, нема в тобі вади!"»


Потім наступає коротша записка про посвящення іншої церкви, збудованої Рюриком, в Києві, на «Новім дворі» (княжім), і через кілька записок — ширше слово на збудування видубицького муру, котре наведу тільки в витягу, бо в цілім воно доволі тяжке і нудне своєю напушистою, переборщеною риторикою:


«В той час благословив Бог, поновляючи свою ласку до нас, благодаттю єдинородного свого Сина і святого Духа, натхнув доброю гадкою благоприятне серце великого князя Рюрика, і той, з радістю прийнявши її, поспішивсь, не гаючись, її звеличати ділом, щоб не підпасти судові, як той, що сховав талант. Того року, місяця юля в 10 день, на пам’ять св. мучеників 45-ох, в день суботній [«суботЂ имущи путь»], заложив він стіну кам’яну під церквою св. Михайла на Дніпрі, на Видобичі. Про неї многі попередники не схотіли й подумати, не то що до діла взятись. 111 літ єсть, відколи збудована та церква, і за стільки літ багато проминуло самодержців, що держали стіл княження київського: від того боголюбивого Всеволода, що збудував церкву, минуло родів чотири, і ні один не наслідував його любові до міста сього {монастиря]. Сей же богомудрий князь Рюрик п’ятий був від нього. Так, як пишеться про праведного Иова від Авраама: Всеволод родив Володимира, Володимир же родив Мстислава, Мстислав же родив Ростислава, Ростислав же родив Рюрика і братію його. І братія була добра і боголюбива, одні старші від нього, інші молодші, але не благоволив Бог в справі сього муру; час вимагав свого слуги. Сей же христолюбець Рюрик, в літах немногих будучи, прижив собі дітей по плоті, про котрих буде час розповісти, але головно в духу процвів в наслідство. Такий бо був початок його мудролюбія — страх Господень. Здержливість покладав він як якусь основу, на ній Иосифову чистоту, Мойсееві добродійства, Давидову тихість, Константинову правовірність 1, і всі інші добродійства прикладав. При тім мав ласку [до всіх] від великих і до малих, подавав потрібуючим без недостатку, охоту мав до монастирів і церков і любов ненаситну до будов 2. І все більшого в тім доконуючи, постаравсь твердо наслідувати праотецьким стопам — потрудитись улюбив для згаданого монастиря св. Михайла, і богомудрим ділом то доказав. Знайшов між своїми приятелями відповідного до такого діла «художника», іменем Милоніга, Петра по хрещенню, так як Мойсей колись того Веселіїла 3. Зробив його наглядачем богоізволеному тому ділу і «мастером» не простим тої стіни.



1 Подібне в «Памяти й похвалі Володимирови Вел.»: «Мойсеєву кротость, Давидово беззлобіє, Константина правовЂріє».

2 Наступає аналогічна похвала Рюриковій дружині Анні.

3 Веселіїл з поручення Мойсея будував скинію завіту.



І закінчив він ту стіну місяця сентября в 24 день, на страсть св. первомучениці Теклі. Того дня приїхав до монастиря великий князь Рюрик, кюр Василій, з христолюбивою княгинею і синами Ростиславом і Володимиром, з донькою своєю Переяславою і снохою [жінкою] Ростиславовою. J іоставив кутю у св. Михайла і молитву приніс, аби були прийняті старання його. І вчинив пир не малий і трапезу «з приготуванням». Нагодував ігуменів з усіми «калугерами» і всякого чину церковного [людьми] й обдарував всіх від перших і до послідніх, не тільки тутешніх, але й які припадком були тоді, і звеселився духовно приведеною в діло такою царською мислею 1.

Ігумен же Мойсій і вся в Христі братія «велегласно» похвалила Бога і святого Михайла і великому князеві на здоров’я як єдиними устами проглаголила: "Дивне днесь бачили очі нашії Багато перед нами бувші бажали бачити те, що ми побачили, і не виділи, і чути не сподобились того, що Бог нам дарував через твоє княження! Не тільки зняв єси з нас наше пониження, але й прославив нас і на просторі поставив ноги наші. Ми ж, смиренні, чим віддячимо за твоє добродійство, яке твориш і вже сотворив єси нам? Не потребуєш сам [нічого], тільки зітхання й молитви за здоров’я та спасення твоє. Бог милості нагородить тебе відповідно твому трудові, і архістратиг Михаїл, котрому послужив єси нелестної"

Своїм благим звичаєм, задля Христа державно милосердуючи всім, прийми і нашої грубості писання, як словесний дар, на похвалу добродійстві Кидаючи його в скарбницю княжества твого, як вдовиця свої два мідяки, осміляємось узяти слово, уповаючи в Господі на ласку твою, [Автор далі прикладає до своєї похвали слова св. Мефодія, що душа побожного, як мале небо, постійно прославляє собою Бога]. В тобі ж іще більше се виявляється, бо слова [твої] чесні, діла боголюбні й держава самовласна, Богові присвячена, славою своєю над звізди небесні не тільки в Руських краях відома, але і в далеких морях, і многі боголюбці в твій слід стараються йти, знайшовши в тобі провідника, як Мойсея, що виводить сей новий Ізраїль з неволі немилосердя і темноти скупства. Отже, не на березі ставши, але на стіні твоєї будови, я пою тобі піснь побідну, як колись Маріам 2. Тепер і множество вірних Киян і їх «насельниці» [сторонні мешканці] більшу охоту і любов набирати починають до Архістратига Господнього, не тільки задля спасення свого, але й задля нового чуда, довершеного в днях царства твого. Від багатьох сердець відпали тепер порожні гадки й маловірні слова, що одні говорили, нібито золотим волосом спущена церква з неба, інші — що церква сунеться до монастиря, і багато ще інакшого, і ні від кого не було дійсної помочі ні потіхи, доки не прийшла від того, кому було призначено — благодать і милость серед преподобних, відзначення серед вибраних...»



1 Замислом збудування сього миру.

2 Алюзія до побідної пісні Маріам, сестри Мойсеєвої.



Я вважав відповідним дати сей витяг, бо крім того, що се слово кидає світло на історію літопису, воно само по собі являється дуже цікавим взірцем тодішнього риторства. Ся похвала Рюрикові списана, очевидно, тим самим видубицьким монахом, котрому ми завдячуємо списання і зредактування тої редакції Київського літопису, котрою тепер користуємось. Часто називають сю особу ігуменом видубицьким Мойсеєм, але, як бачимо, автор похвали виразно відокремлює його від себе, вкладаючи в його уста усну похвалу Рюрикові, тим часом як сам присвячує йому своє похвальне «писаниє». Був се, видно, хтось з братії видубицької, і з того, що такий письменний, очитаний в книгах і, без сумніву, талановитий монах, яким його показує похвала, не займав ніякого вищого єрархічного становища, а стояв в рядах братії, можна здогадуватись, що се була досить молода людина. Сим можна пояснювати й деякі прикмети його похвали: крайності його панегіризму й гіперболізм порівнянь.

Безперечно бо, дуже похвальне свідоцтво її авторові дає логічний розвій гадок: ся зручність, з якою він сполучає різні елементи сього твору — частину історичну з панегіричною, похвалу ігумена Мойсея з своїм панегіриком, — притягає елементи видубицької легенди, фольклорний матеріал, так би сказати, та в’яже різні образи святого письма з тим доволі скромним епізодом, котрий береться прославити. Але, з другого боку, власне, диспропорція отсього епізоду з тим широким розмахом, яким автор починає його описувати як не знати яку епохальну подію, і та безцеремонність, з якою він пускає найтяжчу теологічну машину для того, щоб похвалити князя-добродія за сю ласку монастиреві, роблять враження певної невиробленості, нестриманості авторського стилю. Похвала робить певну честь школі, але не приносить особливої честі літературному тактові її автора.

Само собою насувається порівняння її з панегіриком Володимирові «Закона і Благодаті», єсть певне внутрішнє споріднення в деяких частях видубицької похвали з сим славним твором попереднього століття. Але в порівнянні з сим величним, монументальним твором в видубицькій похвалі відчувається певна несерйозність, безцеремонність, як я сказав, щось від burlesque, вульгарного травестування, якогось павільйону рококо, в мотивах величного ренесансу попередніх часів.

Тепер щодо обставин, чому київська компіляція закінчена сим видубицьким епізодом в редакції, яку маємо, і похвалою з сього приводу. Мабуть, се належить пояснити так, що братія рішила віддарувати свого добродія примірником літопису, котрий був в її монастирі — ділом старого Сильвестра видубицького, продовженим пізнішими записками. Належить пригадати, що Рюрик носив те ж ім’я, що й той варязький ватажок, котрого літописна версія Сильвестрової редакції зробила родоначальником київської династії 1.



1 Свого часу російський історик Іловайський, завзятий противник норманської теорії, звернув увагу на сю паралель «двох Рюриків» і висловив здогад, що, власне, в Видубицькім монастирі утворено легенду про старого Рюрика для звеличання Рюрика сучасного. Але ся легенда, в тій формі, як тепер її маємо, була вже дана в Сильвестровім корпусі. Заінтересування Рюриковою легендою можливе, але в наших пам’ятках виразного сліду воно не лишило.



Може бути, що се й піддало гадку комусь з братії, може, сьому нашому молодому книжникові, піднести добродієві-Рюрикові відпис літопису як вияв вдячності монашої громади. Правда, що в кінцевій похвалі, яка мала грати ролю, так би сказати, супровідної адреси, про се нічого не сказано, тільки подяка за опіку! Тому я висловлюю свою гадку про сей мотив як необов’язковий здогад. Але той факт, що похвала, якою закінчувалась літописна збірка, була призначена для доручення Рюрикові, дає сьому певну правдоподібність. Можна далі поставити здогад, що піднесена Рюрикові копія, віддана ним котрійсь з церков своєї фундації, напр., білгородській або овруцькій, перележала в ній до половини XIII в., коли Данило заходивсь вивозити з Київщини різні пам’ятки церковного мистецтва (спеціально згадуються речі, вивезені ним з Овруча). Тоді ся копія, попавши до котроїсь з Данилових фундацій, була доповнена галицьким літописом, і в такім виді дійшла до нас.

З тим виводом, що сей книжник, якому поручено було виготовити оказійний примірник літопису для Рюрика Ростиславича, був людиною молодою, згоджується ще та обставина, що слідів його руки в літописі не помітно аж до самого кінця — до записки про посвячення білгородської церкви в 1197 р. В попереднім він використав чужу працю; додатки і поширення тексту, які ми спостерігаємо в попередніх частях, не мають прикмет того «украшеного» стилю, яким він пописався під рр. 1197 і 1199. Як зложились попередні часті сього корпусу, про се, на жаль, нічого певного не можемо сказати.

Я навів вище здогади про те, що київські збірки мандрували до Переяслава, до Володимира і там переходили різні редакційні зміни. Але треба сказати, що всі сі зміни вони могли перейти і в Києві, в різних тутешніх осередках, в зв’язку з змінами в політичному житті, боротьбою партій і т. д.

Київ в XII в. жив незвичайно нервовим, напруженим, а при тім складним, скомплікованим життям, яке різно переломлювалось в тих маленьких літературних гуртках, де списувались літописні записки або велась хронікарська історична робота. Боротьба політична (почасти й культурна) велась на тлі відносин династичних, конкуренції різних галузей «Володимиря племени», і сі галузі мали в Києві свої фундації, церковні й монастирські, які відбивали в своїх настроях, симпатіях і оцінках тенденції і змагання сих династій. Те, що відбиває в собі погляди чернігівські, новгородські чи володимиро-суздальські, не конче мусило бути написане в Чернігові, Новгороді чи Володимирі. Погляди чернігівської династії могли відбитись так само в котрійсь київській фундації Ольговичів: монастирі св. Семена або Кирила на Дорогожичах; новгородець міг писати і в Києві, при «Новгородській біжниці» або в якімсь іншім місці. Були періоди, коли на київськім столі засідали князі з чернігівської або суздальської лінії і, без сумніву, знаходились і місцеві історіографи, які хотіли внести певний компромісний настрій в писання, писані в розпалі боротьби й освітлювані з становища, ворожого тим чи іншим конкуренційним династіям. Я вище вже зазначив, напр., що останнє панування Святослава Всеволодовича (1181 — 1194) було часом замирення Мономаховичів і Ольговичів, прихильних відносин між київською дружиною та її традиційними ворогами — Олеговим племенем і його дружиною. В таких відносинах природно було якомусь книжникові пройти київську літописну збірку, зложену з записок, писаних з становища Мстиславичів, та доповнити їх матеріалами, писаними з становища Ольговичів. В сих часах, очевидно, з’явились ті додатки з джерел, прихильних для Святослава Ольговича: з життя Ігоря і з якихось дружинних записок, що ми бачили в історії Ізяслава Мстиславича. Їх не слідно в Суздальському літопису, їх не було, очевидно, в його джерелі, старшому київському літописі. Вони становлять тут пізнішу верству, не ранішу 1180 — 1190-х років.

З 1170-х років, коли в Києві сиділи княжата з суздальської династії, після погрому 1169 р., бачимо ми в складі Київського літопису кілька записок і повістей, написаних на теми суздальсько-володимирські, перейняті великим пієтизмом чи сервілізмом перед особою кн. Андрія. Правдоподібно, власне в сім часі, в 1170 — 1174 рр., були вони додані до Київського літопису, і, правдоподібно, тоді рука якогось суздальсько-володимирського прихильника перейшлась і по попередніх частях літопису, подавала різні похвальні епізоди на честь Андрія (побачимо їх, напр., в історії Ізяслава Мстиславича) та взагалі внесла «суздальську» течію до літопису.

Перед тим, в першій половині літопису, сліди контамінації, сполучення двох різних редакцій, вказано під р. 1135 в оповіданні про битву на Супої, там саме, де літопис від коротких, фрагментарних записок вперше переходить до зв’язлішого, прагматичнішого оповідання: про Всеволода Ольговича, його претензії на Київ і запакування на київськім столі. Тут, можливо, кінчається перша частина літопису. Друга сягає приблизно до 1168 р., до смерті Ростислава: тут прийшла серія окремих повістей, які з різними змінами (навіть з подвійними звістками, як ми бачили) зосталися в складі літопису, коли його проредактовано в часах Святослава і заразом завершено третю частину літопису, доведену, мабуть, до 1197 р. (смерть Давида Ростиславича). В сім виді скопіював з неї свою копію для Рюрика Ростиславича незвісний видубицький книжник, додавши на закінчення похвальне слово сьому князеві.

Так в загальних рисах представляється мені історія сеї пам’ятки, ближче не бачу ще твердих підстав означити історію її написання. Отже, поки що кінчаю на тім її загальний огляд. Він випав трохи довго, власне тому, що досі на сю пам’ятку мало звертано уваги, а вона заслугує її в високій мірі з різних сторін, почавши вже від своїх розмірів. Се найбільша з наших старих літописних збірок: приблизно в півтора рази довша від старого літопису і більше ніж удвоє — від галицько-волинського. Заразом се взагалі найбільша з пам’яток нашої старої літератури: вона одна перевищує розмірами всі інші пам’ятки сього століття, разом взяті. А розмірам відповідає і незвичайно живий, інтересний і різнорідний зміст. Мало одностайний і органічний як цілість, літопис сей дуже цінний сим різнорідним і змістовним складом. В сій великій збірці майже нема частин мертвих. Компіляції й цитати з святого Письма та церковних писань грають тут зовсім незначну, зникаючу ролю. Взагалі елемент церковний в ній небагато значить; в одних частях він входить глибше, в інших зовсім поверховно, але взагалі має характер більш декоративний. Переважає зміст політичний, князівсько-дружинний, який вправді користується релігійною фразеологією, але більше «для годиться», в істоті ж своїй має вповні світський характер. Ні одна інша пам’ятка не впроваджує нас так широко в дійсні інтереси, в реальні настрої, в побут вищих верств старої, київської України, як сей літопис. Розуміється, можна жалувати, що він не розкриває при тім життя мас, робучих верств, «простої чади», але дарма, від кожного твору доводиться брати те, що він може дати. Все-таки ся збірка малює реальне життя, а не якісь книжні фантасмагорії, і за се їй дяка! Зміст її в величезній більшості дуже реальний, актуальний, оповідання йде по гарячих слідах події і перейняте здебільшого безпосередніми настроями. Ми чуємо на собі подих того часу, бачимо перед собою живих людей, живу мову, а не вимучені декламації. Як документ життя літопис сей не багато має собі рівних взагалі в середньовічній літературі. Притім склад його досить різнорідний, як ми бачили, а щодо змісту і форми, деякі частини його визначаються високою літературністю. Хто хоче мати докладний образ нашого старого письменства, не може вдоволитись короткою сумаричною характеристикою, якою звичайно збувають сю монументальну річ в усяких літературних переглядах, старих і нових. Мусить познайомитись з нею ближче, з її різними частями й різними авторами, хоча й анонімними, але досить індивідуальними в стилі й ідеях.

Тому від загального перегляду переходжу до огляду більш інтересних повістей, які ввійшли до літопису. Оглядатиму їх кожну зокрема. Починаю з повісті про Ізяслава Мстиславича, яка виповнює центральну частину літопису. Найбільша розміром, найбагатша змістом, вона найкраще введе нас в розуміння дружинної повісті тої доби і послужить потім мірою для порівняння інших повістей, включених до сеї літописної збірки.





Продовження розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.