[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 35-53.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу



Повість про Ізяслава. Оповідання про боротьбу за київський стіл, зведену Ізяславом Мстиславичем по смерті Всеволода Ольговича, в 1146 — 1154 рр., котрому я даю коротку назву «повісті про Ізяслава», становить найвизначнішу частину Київського літопису і взагалі мусить уважатись найкращим повістевим твором нашої старої літератури. Передусім вона визначається своїми розмірами. Історія подій від смерті Всеволода до смерті Ізяслава — восьми літ, становить якраз третину всього Київського літопису. Коли виключити відси сторонні замітки й додатки, котрими порозбивана ся повість при складанні літопису й її переробках, на долю повісті все-таки зостанеться коло чотирьох аркушів друку великої вісімки. Історія сих — приблизно семи років — розповіджена так докладно, як ні одна інша частина нашої історії в нашій старій історіографії, аж до Хмельниччини, а так багато і безпосередньо, як взагалі ніяка інша доба. По безпосередності і реальності оповідання поруч сеї повісті може бути поставлена хіба тільки повість Василя про волинську війну 1090-х рр. (осліплення Василька і зв’язані з ним події). Але та значно коротша і тільки місцями підноситься до сього багатства й драматизму оповідання, котре становить характеристичну прикмету повісті про Ізяслава.

Свій ефект осягає вона засобами дуже малими. Будова її зовсім проста, навіть, можна сказати, елементарна. Автор не старається ніякими зовнішніми способами розчленити своє оповідання або надати йому певну одноцільність.

Епізод за епізодом він уводить стереотиповими фразами, Як «в тоже веремя», «томже лЂтЂ» і т. под. (почасти заступленими іншими хронологічними означеннями при редакції літопису). Будова фраз дуже одностайна і елементарна. Переважає координація, речення додається до речення за поміччю монотонного «и» або «же». Більша зв’язлість осягається улюбленим дієприкметниковим підпорядкуванням першого речення, причім воно, одначе, лучиться з другим за поміччю лучника «и». Більш складні дієприкметникові речення, що наближалися б до Галицького літопису, тут рідкі. Іноді стрічається паралельна будова речень, повторення однакових фраз переходових, симетричне розміщення слів для скріплення враження повної тотожності, напр.:


«аже Изяславлимъ сторожемъ зрЂти бяшеть на галичьскии огни,

a галичьскимъ сторожемъ зрЂти бяше на Изяславли огни» (див. нижче).

Або: «переже въ Дюргя въ бубны в полку и в трубы въструбиша, полци же начаша доспЂвати,

такоже у Вячьслава и у Изяслава и у Ростислава почата бити въ бубны и въ трубы трубити, полци же начаша доспЂвати» (див. нижче).

Або: «Изяславъ Ђда битися съ Игоремъ тако молвить: азъ Києва не собЂ ищю, но оно отець мой Вячьславъ, братъ старЂй, а тому єго ищю... а и Богь єму помоглъ, a онъ же Києвъ собЂ, a Ђще надъ тЂмь и Туровъ и Пинескъ у мене отнялъ — то ти Изяславъ мы тЂмъ преобидилъ.

A ты паки, брате, поЂдя 1 Переяславлю съ Изяславомъ биться, такоже молвиши: азъ Києва не собЂ шцю — оно у мене братъ старЂй Вячьславъ яко и отець мнЂ, а тому ero ищю, а Богь ти помоглъ, a ты же Києвъ собЂ, и Ђще надъ тЂмъ Пересопницю и Дорогобужь єси у мене отъялъ, — a ты мя тако переобидиль» (промова Вячеслава, див. нижче).



1 В ориг. хибно: «поЂди».



Автор має свої улюблені «загальні місця», котрими заокруглює своє оповідання, подібно як то роблять казкарі:


«урадовашася радостию великою, и тако похвалиша Бога и єго пречистую Матерь и силу животворящаго хреста, и пребыша у велицЂ весельи и у велицЂ любви»;

«с великою честю въЂхаша въ Києвъ, и ту поклонившеся святЂй СофьЂ и святЂй Богородици ДесятиньнЂй, и пребыша у велицЂ весельи и велицЂ любви, и тако начаша жити»;

«Видивъ сына своєго Изяслава въ здоровьи, похвали Бога и силу животворящаго креста, и пребыша у велицъ любви и велицЂ весельи, и тако начаша жити».


І тому подібні вирази, як «многоє множьство» (дружини, святителів і под.), «с великою честью і великою похвалою», «воззръвъ на небо», «озряся на святую Богородицю». Але взагалі якихось поетичних, образових виразів, порівнянь автор не вживає, ритму в своє оповідання не вводить, до поетичних цитат не звертається. Взагалі, ясно, хоче писати прозою, і коли стрічаються у нього якісь афоризми, крилаті слова, то в промовах діячів, очевидно, як реальна риса тодішнього святочного, піднесеного стилю (ми ще побачимо їх в такій ролі), сам же автор, очевидно, навпаки, оминає всякого штучного тону свого оповідання.

Його сила, котру він, правдоподібно, сам відчуває і нею любується, лежить в широкім, багатім оповіданні, котре не щадить слів, хоч і не впадає в беззмістовну многословність, пусті ампліфікації, але кохається в деталях, в реальній обстанові подій: не зазначає їх, а дійсно описує з замилуванням. Спеціально любить автор промови своїх героїв: держить їх широко, стараючись віддати в них не тільки оказійний зміст, але й улюблені, провідні ідеї сих героїв, індивідуальність їх мови, вживає для того їх улюблених приповідок («и рече слово то — Ізяслав — якоже и переже слышахомъ: „Не идеть мЂсто к головЂ, но голова к мЂсту!"»). Сі промови, в котрих він викладає провідні мотиви головних діячів, заступає йому, власне, мотивування їх вчинків, до котрого він звертається сорозмірно мало, заховуючи об’єктивний характер свого викладу. Своєї індивідуальності він не висуває зовсім. Майже ніде (окрім хіба тільки що наведеної фрази) не говорить навіть в першій особі, і хоч ми з оповідання відчуваємо безпосередню близкість автора до подій та їх головних акторів, про те ніяких подробиць про його особу не знаходимо в сій просторій повісті, повній актуальних переживань.

Стільки щодо форми. Щодо змісту, то, як я зазначив, повість не тільки служить єдиним в своїй детальності джерелом для пізнання сеї критичної в історії української державності і культури доби, але й дає незрівнянний образ сучасного українського життя: княжо-дружинної верстви, її інтересів, провідних ідей і настроїв сього маленького світу. Автор займається виключно політикою, в тіснім значенні слова: боротьбою князів «Володимиря племени» та боярських, дружинних груп, що були зв’язані з тими князями, за «части» й «волости» «в Руській землі», їх «отчині». Се в перекладі на більш реальну мову означало розподіл княжих доходів з такої «части» між дружинною групою, яка зв’язувала свої інтереси з кандидатурою даного князя. За сей тісний круг династичних рахунків, родинних умов і конвенцій, котрими правився розподіл сих уділів і доходів в княжій «отчині», і тих оружних розправ, котрими амбітники або покривджені в своїх інтересах князі «скріпляли» або «поправляли» такі конвенції, автор майже не виходить. Справи громадські, економічні, культурні, навіть церковні його не займають. Духовенство не виступає як політичний чинник, тільки в декоративній ролі — того «множества святителів», що при кожній зміні на престолі з образами й хрестами виходить санкціонувати нову богоданну вдасть. Громада ж — ті «Кияне» або просто «людиє», що доволі часто виступають в повісті, хоч як силкувались, власне в сих роках більше ніж коли-небудь, виявити свою політичну активність або вплинути на княжу політику і дати бажаний оборот подіям (вирвати Київ з сеї неустанної княжої гризні і зробити Київщину замкненим володінням Мстиславового роду, з дідиченням в простій лінії, від батька до сина), ні політичних верховодів, ні автора повісті не потрапили змусити ставитися до їх змагань серйозно. Київська — і всяка інша — громада для нього і для них тільки об’єкт політики, многоголова нерозумна бестія, котру або поставляється перед фактом воєнною силою, або ведеться за собою різними штучками, граючи на всяких популярних гаслах, улюблених мотивах, але з гадкою її ніхто серйозно не рахується. Автор доволі об’єктивно оповідає, як його герой Ізяслав, улюбленець київської громади, безсердечноегоїстично підманював і дурив її, використовуючи як знаряддя, як воєнне м’ясо в своїх цілях, й у нього не. виривається ані слова осуду на таке поведіння милого йому князя.

Все се, розуміється, дуже мало симпатично, але — се життя! Реальне, неприкрашене життя, і ми повинні бути вдячні авторові, що розгорнув перед нами такий живий і багатий образ сього не дуже то високого, але живого руху. Він показав нам тодішніх ділателів життя такими, які вони були: з головою занурені в свої маленькі, егоїстичні інтереси, котрі вони прикривали голосними фразами про інтереси «Руської землі» і «християн», кликали «Бога і Богородицю і Животворящий Хрест» в свідки своїх чесних замірів, а в той же час уперто і безоглядно, не жалуючи ні людських достатків, ні життя і крові, по трупах брели до тих дрібненьких егоїстичних цілей, в котрих бачили свою «честь». Маленький се сегмент життя, можна жалувати, що за ним в тіні зостаються факти економічні й культурні, форми життя масового, народного, не стрінувши такого прихильного пера, яке знайшли сі княжі коромоли. Але за браком подібних образів з інших сфер мусимо брати якнайбільше від сього, що нам дано скупою рукою традиції. І в загальній перспективі нашій, при бідності наших літературних пам’яток сей маленький барвистий образок княжо-дружинних кругів стає промінчиком світла, котрий принагідно освітлює й інші сторони життя.

Кінець кінцем звичаї й обичаї княжого і дружинного обіходу, його мораль і savoir-vivre являються продуктом і покажчиком загального культурно-соціального розвою: в вищій верстві він проявляв себе найбільш яскраво, і форми її життя, його обряд, церемоніал і способи представлення служили моделями для ширших кругів, як то ми вже мали нагоду бачити, аналізуючи народну обрядовість в попереднім томі. Те наше домородне українське лицарство, яке за взірцями візантійськими і західноєвропейськими, на тій же християнській основі, на аналогічних з західним феодалізмом підставах, під тими ж гаслами боротьби християнства з поганством розвивалось, як бачимо, у нас паралельно з західним, в формах аналогічних, але в значній мірі оригінальних 1, — воно послужило потім взірцем і джерелом для того народного лицарства, яке згодом, з різними змінами і новими домішками, вилилось в обіході козацькім. І власне дружинні повісті XII в., особливо ся повість про Ізяслава, дають нагоду побачити його і пізнати в нім ті провідні ідеї, які почасти звідти, почасти незалежно і паралельно, з спільних джерел розходилися в ширшій воєнній мужеській верстві.

Передусім, се культ честі, індивідуальної і національної, чи класової (руської воєнної верстви). «Братья и дружино! Богъ всегда Рускыя земли и Рускихъ сыновъ въ безчестьи не положилъ єсть: на всихъ мЂстЂхъ честь свою взимали суть: нынЂ же, братьє, ревнуймы тому вси, у всихъ земляхъ, и передъ чюжимы языкы дай ньт Богъ честь свою взяти», — говорить в нашій повісті її герой, сей бездоганний лицар князь Ізяслав 2.



1 Ся тема — пате лицарство і лицарство західне, їх взаємовідносини і аналогії — досі не звертала на себе відповідної уваги: була предметом доволі побіжної студії Мик. Дашкевича, яка не викликала інтересу, і по ній ся цікава тема більше не трактувалась.

2 Іпат., с. 310.



«Або честь свою добуду [обстою], або голову свою положу» — се ходяче слово в княжім обіході, причім, одначе, ся «честь» дуже конкретно матеріалізується в «части в Руській землі» — в волості, відповідній родові і старшинству претендента-князя, в уряді і державі, відповідних родові і заслугам боярина-дружинника. З сим же в’яжеться почуття морального обов’язку «сором з себе зложити» і відомститися за всяку заподіяну кривду, оскільки б лише сили стало. «Аби Бог дав здоров’я, а месть буде», — як висловлюється той же Ізяслав.

Далі, культ лицарського слова, особливо заприсяженого «хрестшш цілуванням», поставленого таким чином під охорону «животворящого хреста». Епізод повісті про смерть Володимира галицького, що постигла його за те, що він злегковажив хрестне цілування і зневажливо висловився про силу хреста (я не наводжу його тут, бо навів його вже раз, у своїй «Історії»), ілюструє сю віру й страх перед «переступленням чесного хреста». Воно тим не менше траплялось занадто часто на практиці, але кожен більш або менш щиро мусив тоді складати вагу такого переступлення на противну сторону, а свою справу ставив-таки під охорону животворящого хреста» як свідка своєї правди.

Так само годилось віддавати свої справи, мовлялось, «на суд Божий», котрого всяка «рать» і світова зброя являлась тільки знарядом. Сі невгомонні коромольники і забіяки були на словах покірними і відданими слугами божими, які нічого іншого не діяли, тільки чинили волю божу і вичікували її вказівок. Можливо, що такими й мислили себе, бодай часто. В кожнім разі, судячи з промов повісті, Бог і Богородиця не сходили з їх уст, коли вони говорили «в вікно», для публіки. «За всім Бог і сила хрестна», «а в тім — Бог», «а Богові судити»! В перекладі на реальну мову се значило: зброю в руки і ставаймо до бою!

Ся готовість в кожній хвилі віддатися на «волю божу» «стати на суд», зарискувати життям цінилась як прикмета мужа, «мужство» у властивім значенні. Справжній муж повинен бути на все готовим, спокійно глядіти в очі смерті і не тікати суда божого. Мужньому князеві годилось на чолі полку розпочати битву і дати приклад воякам. Битва — се був майже побожний акт: віддання себе божій силі. Смерть на полі в битві з іншим братом-князем тому не мала в собі нічого страшного, нікого не обурювала. Се був суд долі, котрий належало прийняти спокійно і гідно. І от бачимо, як Ізяслав, очевидно, без душевної трагедії, сам ранений, їде передусім поплакати над тілом свого близького свояка Володимира Давидовича, і тут же запаз, над теплим ще трупом, іде нарада, як би перехопити у ворожої сторони стіл помершого. Його рідний брат має, не гаючись, взявши тіло, як певного роду застав, спішитись до Чернігова, щоб засісти спорожнений стіл, взяти його, так би сказати, з рук убитого.

Але се були хоч неминучі, в очах сих людей, але все-таки прикрі речі. Властива, благородна, гідна мета «раті», для котрої приємно покласти голову власну і своїх товаришів — се «християне» і «Руська земля». «Страдати за Руськую землю» — се, властиво, єдиний зміст, єдина мета гідного князя. Се страждання протягом віків втілюється передусім в неустанній боротьбі з степовим поганством, і оборона Русі, служба Русі являється заразом службою християнству, подвигом божим, за котрий дістанеться божа нагорода, «вінець мученицький» тим, хто поляже на полі. Правда, в інших оказіях теж можна було себе потішати надією на сей вінець, бо коли складалось голову за правду і за хрестне цілування, то з сього теж виводили собі право на небесну заслугу (проти таких надмірних претензій виступає слово «о князях», з котрим ми стрінемось далі, його осторога свідчить про велике поширення таких безпідставних претензій на небесну заслугу). Але безсумнівною заслугою перед Богом таки — смерть і страждання за Руську землю і за християнство.

Поза тим рекомендується гуманність. Лякаючись неустанного кроворозливання в княжих коромолах проповідувала церква, громада і кінець кінцем сама дружинна верства відразу перед розливом крові, і се признавалось одиноким мотивом, перед котрим може відступити помста за кривди і бажання оправити свою честь — розлиття крові, християнської, розуміється. Найбільш завзяті кроворозливателі заявляють свій страх перед нею і готовість відступити (бодай на словах) від своїх оправданих претензій «християнъ дъля», задля християн.

Ся ж гуманність наказує милосердя до безпомічних і безборонних під час війни, до бідних і нездатних до праці — поза війною. Щедрота до духовенства, церков, монастирів, чорноризців, пошанування і любов до них — се та концесія, котру дружинна мораль робила церковній. Але під умовою, щоб вона не відбивалась не корисно: не підривала, не простужувала любові і щедроти до дружини, що зоставалась все-таки найвищою чеснотою князя і боярина. Чи мав би князь, і так само кожний впливовий боярин (який повинен був іти його слідами в відносинах до молодшої дружини) засоби на інші цілі, чи не мав їх, але він не повинен був збирати багатства ні для себе, ні для іншого призначення, тільки «давати дружині». Бо «любити» дружину над усе було його першим обов’язком і першою чеснотою.

Такий був в головніших рисах сей кодекс моралі, проповідуваний дружинною поезією, що заховалася до нас в таких малих останках, і дружинною повістю, що заховалася в останках більших та її доповнює. В сім напрямі виховувала вона свою воєнну верству. Повість про Ізяслава дає найбільш яскравий образ сеї дружинної моралі! Щоб його пізнати, я даю нижче виїмково великий виривок з неї.

Роблю се тому, що як літературний твір властивого значення ся повість не оцінювалась, не студіювалась і не звертала на себе уваги. Її трактовано як Історичне джерело, і я не думаю, щоб і тепер, по прочитанню сих заміток, багато знайшлось охочих познайомитися з нею з котрогось видання літопису. Та й той деформований вигляд, в котрих ся повість в сих виданнях (не дуже приступних зрештою) тепер знаходиться, ледве чи може підтримати таку охоту. Тим часом як літературний твір повість варта ближчої знайомості. По своїм літературним прикметам вона повинна зайняти місце поруч найславніших творів середньовічної літератури — лицарських епосів і романів. Її багатий, мальовничий стиль ставить її дуже близько до західних рицарських романів, хоч її зміст не фантастичний, а тверезо реальний. Виїмки вибираю з найповніше захованої, найменше перебитої часті повісті — історії останнього наступу Ізяслава на Київ 1151 р. і рішучої розправи його з Юрієм:


«Тої зими почав Ізяслав присилати до Андрія [Юріевого сина] до Пересопниці і казав: "Брате, введи мене в любов до твого батька!" А посилав, щоб оглянути його "наряд" [порядки], і як город стоїть. Бо вже перед тим під’їхав в Пересопниці його брата Гліба, то пробував і сього зловити. Але не збувся замисел його, бо той город укріпив і дружину скупив.

Ізяслав йому говорив: "У мене отчини нема ні в Уграх, ні в Ляхах, тільки в Руській землі; проси мені у батька волості по Горину". Андрій і просив батька за Ізяславом, але той не хотів йому дати волості.

Тоді Ізяслав рече: "Стрий мені волості не дає, не хоче мене в Руській землі, а Володимир галицький по його велінню взяв мою волость, а тепер знов до мого Володимира хоче на мене йти". Й роздумавши се, послав Ізяслав свого брата Володимира на Угри, до свого зятя короля, і сказав йому: "Ти мені рік, що Володимир [галицький] не сміє й голови піднести, а от я Юрія вигнав з Києва, і Юрій від мене тікає, а Володимир прийшов і змовився з Ольговичами і погнав мене з Києва! Отже, брате, як ти мені пообіцяв: сідай на коня!"

Король, то почувши, послав по всій землі по свою дружину і по всі свої полки. І так зібрав король всю свою силу і сів на коня. А до Ізяслава послав своїх мужів, кажучи йому: "Я вже з братом твоїм Володимиром звідти пішов, іди й ти відти, зібравши все, а буде Володимир знати, з ким собі зайшов!"

У Володимира ж були в Уграх приятелі, і послали вони до Володимира, повідаючи, що король уже йде на нього. Володимир же під той час стояв коло Белза, і тут почув, що король уже ввійшов у Гору І покинув тут вози свої, а сам з дружиною своєю погнав до Перемишлю. Король же, пройшовши Гору, взяв город Санок: посадника його взяли і сіл під Перемишлем багато пограбували.

Володимир, бачучи се, настрашивсь, і післав до архієпископа Кукніша і до інших двох єпископів і до мужів королівських, і допросився у них, давши багато золота і підкупивши, аби завернули короля. І вони намовили короля йти додому. Король послухав їх і почав мовити: "Тепер уже не час, ріки замерзають, ходім додому, а як ріки стануть, тоді як нам з ними Бог дасть". Бо вже було недалеко Дмитрового дня.

Так король рік і пішов, багато злого зробивши Володимирові.

І Володимира шурина свого 1 взяв із собою до Угорщини. Ізяслав бо 2 під той час, поміркувавши з зятем своїм, королем, і з сестрою своєю, королевою, оженили Володимира з донькою бана 3. Послали її наперед до Ізяслава, до [міста] Володимира. А Володимир, тому що струдився, без дружини своєї, з [самим] конем своїм, зоставсь одпочивати у короля. Король велику честь йому зробив, і сестра його [Володимирова, королева угорська], і мужі його. Обдарували його всякими дарами і відправили до брата свого Ізяслава. Відправляючи, король сказав Володимирові: "Отцеві мойому 4, а братові свому Ізяславові поклонишся і явиш йому таке: "На мене 5 цар угорський встає війною, і сеї зими та весни не можна мені сісти на коня до тебе. Та все-таки, отче, твій щит і мій не різні 6: хоч мені самому не можна, але коли хочеш помочі — десять тисяч, чи більше, я тобі пошлю. А як Бог дасть, літом я в твоїй волі і тоді ми за свої обіди пімстимось, так як нам Бог дасть".

Володимир прийшов до свого брата Ізяслава, і Ізяслав, бачивши брата свого в здоров’ю і почувши від брата свого королеву мову і королеву любов, велико тішився. І сказав Ізяслав свому братові Володимиру: "Брате. Боже тобі поможи, що ти потрудивсь для моєї честі і для своєї! Але за те тут моїй епосі, а твоїй жоні показалося довго [без тебе] !"7

[Потім] сказав Ізяслав брату свому Володимирові: "Брате, ти був в Уграх у зятя свого короля, ти знаєш усю їх мисль і думу, [приходиться] тобі потрудитися знову задля моєї честі і своєї!" І так послав Ізяслав брата свого Володимира до Угор, до короля зятя свого, задля помочі. Володимир же сказав братові свому Ізяславові: "Се мені, брате, не в труд: я для честі твоєї і брата свого Ростислава 8 поїду радо!"



1 Ізяславового брата.

2 Се «бо» (або подібна зв’язь) пропущене при редактуванні літопису, так що оповідання розірвалось.

3 Найвищого угорського достойника.

4 Угорський король Гейза зве Ізяслава батьком, як старшого брата своєї жінки.

5 Угорського короля.

6 «Твой щитъ и мой не розно єста».

7 Наступають дві записки, які здаються мені вставками обидві (друга — про перенесення тіла кн. Ігоря з Києва до Чернігова — таки безсумнівно); в зв’язку з тим, мабуть, змінена вступна фраза дальшого оповідання.

8 Ізяслав і Ростислав старші брати, названі тут як голови династії.



І так Ізясляв послав свого брата Володимира до короля, зятя свого, і так рече: "Коли цар устав на тебе війною, то як уже тобі з ним Бог дасть! Отже як тобі самому не можна, то пусти мені поміч, як ти сам казав. А мені Бог (нехай буде) помічник на Юрія і на Ольговичів і на галицькою князя. Коли, брате, тобі яка обіда, то вона не твоя, а моя обіда, а внов коли мені обіда, то се твоя!"

Король, послухавши сього, пустив Ізяславові з Володимиром десять тисяч доброго люду. Наперед же поїхати від короля і від Володимира посли до Ізяслава: "Зять пані король пустив тобі, братові свому, десять тисяч і так тобі мовить: "коли тобі десь обіда, то от тобі полки — іди з ними туди і мстися за свою обіду, а доспівши, сиди собі, брате!"

І Володимир прийшов до брата свого Ізяслава з угорськими полками. Ізяслав же, з’єднавшися з братом Володимиром і з Уграми, пішов на Київ. Кликали його Вячеславові мужі, Берендичі і Кияне.

І прийшов він до Пересопниці. В той час в Пересопниці був Андрій Юріевич. Ізяслав же, прийшовши, станув вище Пересопниці і спалив Зарічеськ. І тут прийшла до нього вість, що йде на нього Володимир галицький. Ізяслав, почувши се, почав думати з своєю дружиною, дружина ж стала говорити Ізяславові: "Княже, сам знаєш, як тобі сильно тяжко! От ти стоїш, прийшовши на рать, ідеш сюди на Юрія, а за тобою рать — Володимир; ти підеш на Юрія, а сі, зібравшися разом, йдуть за тобою, трудно нам дуже!"

Ізяслав же сказав своїй дружині: "Ви вийшли за мною з Руської 1 землі, позбавивши себе своїх сіл і своїх пожитків! 2 І я не можу зректися своєї дідини і отчини: або голову свою положу, або дійду своєї отчини, і всіх ваших пожитків. Коли мене дожене Володимир з сими, я з ним побачу суд божий, як мене Бог з ним розсудить. Коли ж стріне мене Юрій, побачу я суд божий над тими, як мене Бог з ними розсудить!"

І відправив Ізяслав звідти брата свого Святополка до Володимира [міста] — стерегти Володимира, а сам з братом своїм Мстиславом і з Борисом городенським і з Уграми пішов до Дорогобужа. Дорогобужці вийшли з хрестами і поклонились, він же сказав їм: "Ви люде діда мого і отця мого, Боже вам поможи!" І так привітавши, відправив їх до міста. Дорогобужці ж сказали йому: "Се, княже, чужоземці. Угри, з тобою! Коли б не зробили якогось лиха нашому городові!" Ізяслав же рече їм: "Я вожу Угрів і всякі народи, але не на своїх людей: хто мені ворог, на того вожу, а ви нічого не бійтесь!"

І так сказавши, пішов повз [їх міста] і, перейшовши Горину, став тут на Хотрії. Відти пішов до Корческу, і Корчане. вийшовши, з радістю йому поклонились. Ізяслав же, минувши город здалека 3, став на ріці, не дійшовши Случи.

Володимир же галицький прислав до Андрія 4 Василька Ярополчича, кажучи: "Ходи, брате, до мене!" Андрій приїхав до нього і зійшовся з ним коло Мильська. І пустили наперед сторожів, а самі пішли за ними. Ізяславові ж прийшла ся вість, що Володимир галицький, Анярій Юрієвич і Володимир Андрієвич прийшли під Дорогобуж з великою силою і переправляються через Горину. Ізяслав піднявся другого дня і перейшов Случ, відти перейшов через Чортів ліс на Ушеськ і перейшов під Ушеськом ріку Ушу.



1 Київської.

2 «Жизний», вар.: «животовъ».

3 Се підчеркується дбайливість Ізяслава, щоб городам, які приймали його, не сталось пригоди від його війська.

4 Юрієвого сина, що сидів Пересопниці.



Коли вже всі полки Ізяславові через Ушу перейшли, прийшли стрільці Володимира галицького і Андрієві і Володимира Андрієвича на берег, над ріку Ушу. Ізяслав, почувши се, пустив своїх стрільців битися [з ними], і почали вони битися о ріку, а Ізяслав відійшов. Єсть там мала річка під містом, там він «ізполчився» з братом своїм Володимиром і сином своїм Мстиславом: стали на тій річці і стрілялись за неї. Ізяславові стрільці переганяли через ріку на той бік, а Галичане на сей. І тут Ізяславові стрільці вхопили у Галичан мужа і привели його до Ізяслава. Спитав його Ізяслав, рік йому: "Де твій князь?" — "Ото за городом перший ліс, тут перейняла його вість про тебе, тут він і став, не посмів іти через ліс, а так рік: "Як підем через ліс, почнуть з нами битись, а сила наша за нами далеко, підождім тут!"

Почувши то, Ізяслав рече братові свому Володимирові і синові свому Мстиславові і всій дружині своїй: "їдьмо на них знов!" Але дружина сказала йому: "Княже, не можна тобі іти на нього! ось перед тобою ріка, та ще й зла, як хочеш іти на нього? а він стоїть ще й лісом заложившись! Ти вже тепер з ним не правуйсь, а їдь до Києва, до своєї дружини! Коли ж Володимир десь нас дожене, тоді з ним будемо битись! Так як ти нам рік єси під Зарічськом: "Як нас Юрій стріне, будемо з ним битись". Отже, тепер, княже, не гайся, їдь! Як будеш на Тетереві, тут до тебе вся твоя дружина приїде 1; а як Бог дасть, що й до Білгорода дійдеш перед ним, ще більше дружини до тебе приїде, і більше буде у тебе сили".

І так Ізяслав, послухавши своєї братії, пішов. Відійшовши відти, став коло Святославової Криниці; а Володимир [галицький], перейшовши Ушу, став там. І так стояли проти себе, так що Ізяславовим сторожам можна було видіти галицькі огні, а галицьким сторожам можна було видіти Ізяславові огні.

І задумав Ізяслав з своєю дружиною через ніч перейти до Мичська. Велів всім своїм воякам накласти великі огні, і так наложили огні, а самі через ніч пішли до Мичська. Тут їх стріло велике множество дружини, ті, що сиділи по Тетереву. Поклонилися тут Ізясяавові j Мичане з ними, кажучи: "Ти наш князь!"

Ізяслав же відти перейшов за Тетерев, і тут зсів, дав коням відпочивати. Пообідавши тут і давши коням спочинок, пішов до Здвиженя. Прийшовши до Здвиженя, пристав тут до вечора. Всівши на коня, покликав до себе брата Володимира, сина свого Мстислава, Бориса городенського, і угорські мужі прийшли на думу. І рече їм: "От на нас Володимир іде, а ми тут стоїмо. Я вам, братіє, так кажу: чи будемо тут стояти, чи, може, не вважаючи на свою втому, ще й сеї ночі поїхали би сьмо? Бо як схочемо тут перестояти, то от Володимир за нами, мало що пас не догонить, а друга рать перед нами — Юрій. Отже, як його діждемось, буде нам, братіє, трудно. Але як є охота, то, не зважаючи на свою втому, поїдьмо, вповаючи на Бога! Коли зможемо виїхати на Білгород, то Юрій певно побіжить перед нами, а ми поїдемо до свого Києва, в сильний полк київський. Коли в’їдемо між них, я знаю, що вони будуть за мене битись. Коли ж не можна нам буде проїхати на Білгород, то в’їдемо в Чорні Клобуки. А як в’їдемо в Чорні Клобуки і з ними сполучимось, то вже надіємося на Бога і не боїмося ні Юрія ні Володимира".

І сказали йому Угри: "Ми твої гості! Коли ти добре покладаєшся на Киян, то знаєш сам своїх людей. Коні під нами. А як прибуде друг, то й се добре — нам сила! Сеї ночі, як нам Бог дасть, поїдемо!"

І рече Ізяслав брату свому Володимирові: "Поїдь ти на Білгород наперед, а ми всі пускаємо з тобою свою молодшу дружину. Отже, поїдь наперед до Білгорода, а ми всі за тобою йдемо. Коли приїдеш до Білгорода і почнуть з тобою битись, ти до нас вість пішли, а сам бийся зрана і до обіду. А я знов або на Обрамль Міст переїду, або іншою дорогою в’їду до чорних Клобуків, а скупившися з Чорними Клобуками, таки поїду на Юрія до Києва. Коли ж заїдеш Білгород 2, пошли до нас з тим, і ми до тебе поїдемо".



1 Мова про тих членів дружини, очевидно, що мали свої села над Тетеревом і зостались там.

2 Захопиш несподівано.



Сівши на коня, Ізяслав перейшов Злвижень і тут, ізполчивши полки свої, пустив наперед брата свого Володимира на Білгород, а сам з полками своїми пішов за ним. Володимир швидко прийшов до Білгорода, до містка. Під той час Борис [Юріїв син] пив у Білгороді на сінниці з своєю дружиною і з попами білгородськими, так, що якби містник не помітив і мосту не перекинув [не розвів], то були б його вхопили. А так полки, приїхавши до містка, кликнули і загрубіли в труби. Борис же, почувши се, втік з Білгорода. Білгородці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: «Їдь, княже, Борис тобі втік!» І так скоренько помостили міст, Володимир в’їхав до Білгорода і послав братові свому Ізяславові, рече йому: "Я тобі до Білгорода заїхав, а Борис вибіг. Вісті у Бориса не було, і в Юрія нема вісті, їдь же скорше!"

Ізяслав прийшов до нього скоро до Білгорода і до світу переправив через міст полки з угорським військом. Сам Ізяслав, ісполчивши полки свої, пішов з Уграми до Києва, а брата свого Володимира зіставив з його полком у Білгороді, з огляду на Володимира галицького.

Борис же прибіг до батька свого Юрія, під той час Юрій був на Краснім Дворі, і оповів Борис отцеві свому про Ізяслава, рече: "Ось рать!" Юрій, почувши се, не міг нічим помогти: сів у насад [човно] й утік на той бік і виїхав до Городка. Кияне ж, довідавшися про Ізяслава, вийшли проти нього з радістю.

Ізяслав сів на столі діда свого і батька свого з честю великою 1. Багато Юрієвої дружини побрали по Києву. Ізяслав же від святої Софії поїхав з братією на Ярославів двір, і Угрів покликав з собою на обід, і Киян, і обідав з ними тут на великім Ярославовім дворі, і були в великім веселії. Угри на конях грали, скоки робили на Ярославовім дворі, — велика сила. Кияне дивувалися Уграм, множеству їх вояків 2 і коням ix.

Володимир же [галицький], не знаючи того з Андрієм, стали коло Мичеська і піславши сторожів, довідалися, що Юрій вже в Городку, а Ізяслав у Києві. Почувши, що Ізяслав виїхав до Києва, а Юрій з Києва вибіг, Володимир сказав Андрієві Юрієвичу і Володимиру Андрієвичу: "Що ж то за княження у свата мого? Коли на нього рать іде з Володимира, як же про се не довідатись? Ти, син його, сидиш в Пересопниці, а другий в Білгороді, як же того не встерегти?" І рече з гнівом до Андрія Юрієвича: "Коли ви так княжите з отцем своїм, то справуйтесь самі, а я не можу один піти на Ізяслава. Ізяслав вчора хотів зо мною битись, на вашого батька йдучи, а на мене обертаючись, ловив мене, щоб битись, а тепер як він в’їхав у всю Руську землю, я не можу один поїхати на нього!"

І так сказавши, повернув до Галича. Сказав Мичанам [відходячи]: "Дайте мені срібла, скільки від вас хочу, — як ні, то вас візьму на щит" 3. Вони не мали стільки, що він хотів, отже, здіймаючи срібло з ух і з шиї, зливали й давали Володимирові. Володимир же забрав срібло і пішов, збираючи так срібло по всіх городах, аж до своєї землі.

Андрієві ж [та Володимирові] рече: "А ви їдьте до свого батька". І Андрій та Володимир поїхали на устя Прип’яті, на Давидову Боженку, а відти поїхали до Остерського Городка, до батька свого Юрія.

Ізяслав же другого дня послав до Вишгорода до батька свого 4 Вячеслава і рече йому: "Отче, кланяюсь тобі! Тому що Бог у мене батька мого Мстислава взяв, ти мені отцем. І я тепер кланяюсь тобі: согрішив [перед тобою] один раз, і тепер каюсь: і знову, як мені Бог дав побідити Ігоря під Києвом, і я на тобі честі не положив, і потім під Тумащем. Тепер я того всього каюсь перед Богом і перед тобою. Коли ти мені то пробачиш, то й Бог мені пробачить. Я ж тепер тобі Київ віддаю: іди, сядь на столі діда свого і отця свого»"



1 Мова про церемоніальне «посадження на столі у св. Софії».

2 «Множеству кметьства ихъ».

3 Себто — заберу в неволю і пограблю.

4 Ізяслав називає Вячеслава своїм батьком як старшого з стриїв. Як найстарший з синів Мономаха, Вячеслав мав більше прав на Київ, ніж Ізяслав, син найстаршого Мономаховича Мстислава, і ніж Юрій — один з молодших синів Мономаха. Ізяслав, перехопивши спочатку Київ у Вячеслава (князя, очевидно, дуже нездарного), потім, з огляду на претензії Юрія, за краще вважав віддати київське князівство номінально Вячеславові, а собі вдоволитись реальним правлінням.



Вячеслав же рече: "Сину, Боже тобі поможи, що ти на мене честь положив! Якби й давніше був так зробив, то хіба мене б ти пошанував? Бога б пошанував єси! А що тепер кажеш: "Ти мені єси отець!" то ти мій син! У тебе нема отця, а у мене нема сина, то ж ти мій син, ти ж і мій брат!"

На тім поцілували і честний хрест: щоб не розлучатись ні в добрім, ні в злім, але бути в одно. Ізяслав увів свого стрия і отця Вячеслава до Києва. Вячеслав в’їхав у Київ, поїхав до святої Софії і сів на столі діда свого і отця свого. І позвав до себе на обід сина свого Ізяслава, і всіх Киян, і королевих мужів Угрів з їх дружиною, і були в великій любові. І Вячеслав і Ізяслав зробили Уграм велику честь — Вячеслав від себе, а Ізяслав від себе, і обдарували їх дарами багато: сосудами, одежею, конями, паволоками і всякими дарами 1.



1 Пропускаю вставлені в літописі записки, які перебивають повість.



Другого ж дня прислав Вячеслав до Ізяслава і рече: "Сину, Боже тобі поможи, що ти на мені честь положив як на своїм отці! А я знов тобі, сину, мовлю: Я вже старий і всіх рядів не можу рядити, то ж будемо оба в Києві. А як треба буде нам робити ряд [договір] чи з християнами чи з поганими, то ходитимемо обидва разом. Дружина моя і полк мій то нехай буде нам обом — ти ряди, і де можна буде нам обом їхати — оба їхатимемо, а де ні — ти їзди з моїм полком і своїм!» Ізяслав же з великою радістю і великою честю поклонивсь отцеві свому і рече: «Отце, кланяюсь тобі! Так, як ми зрекли, так нам дай, Боже, бути заодно, доки будемо живі!»

Третього дня покликали до себе Угрів, виряджаючи їх додому на Угри, і так їм рікли: "їдьте до свого короля, а до нашого зятя, а ми за вами пошлемо сина свого Мстислава". А королеві переказали, рекучи: "Боже тобі поможи, брате, що ти нам так поміг! Може тільки брат рідний або син батькові так учинити, як ти нам учинив єси! А ще ми тобі, брате, мовимо: от посилаємо до тебе сина свого Мстислава, з річами" [мовою]. І сказавши се, з великою честю виправили їх до короля на Угри.

І потім, зійшовшися разом, Вячеслав і Ізяслав вирядили сина свого Мстислава до короля на Угри, і так рікли королеві: "Ти нам так учинив, як тільки може рідний брат або син батькові, так ти нам поміг, і ми, брате, ще раз тобі говоримо: дай нам, Боже, з тобою бути нероздільно нічим! Коли тобі десь обіда, дай, Боже, нам самим бути за твою обіду, або через братію нашу [обстати], або з своїми синами і своїми полками. Нам нічим тобі відплатити за се, що ти нам зробив, тільки головою своєю! Тепер ти своє діло добре заверши, ми тебе самого не кличемо, бо цар тобі ратен, але пусти до нас поміч: чи таку ж саму, чи ще сильнішу, пусти з братом своїм Мстиславом, сином нашим. Бо Юрій має силу, Давидовичі і Ольговичі з ним, та ще й Половці дикі, і тих він золотом підіймає. Отже тепер, сеї весни, брате, ти нам поможи. А як сеї осені ми будемо свобідні, будемо тобі в поміч з своїми полками; коли ж ти з царем управишся, то будь нам помічник. А твої мужі і брат твій Мстислав розповідять тобі все: як нам Бог поміг, і як вся Руська земля стала за нас і Чорні Клобуки".

І так вирядивши Мстислава в Угри, вислали ще своїх мужів до Ростислава, до Смоленська. І рік Вячеслав Ростиславові: "От, брате, Бог звів нас у одно з твоїм братом, а моїм сином, Ізяславом: добився він Руської землі, а на мені честь положив і посадив у Києві. І я тобі, сину, мовлю: як мені син твій брат Ізяслав, так і ти! І я тобі, мовлю, сину: потрудись до нас сюди, аби ми всі разом побачили, що нам Бог явить!"

Ізяслав же рече свому братові Ростиславові: "Ти мене, брате, багато понужував, щоб положити честь на стрию своїм і на отці своїм, і от Бог привів мене тепер у Руську землю, добивсь [я її й посадив] стрия свого і твого в Києві, задля тебе, і задля всеї Руської землі. І ще я тобі, брате, мовлю: Там, до Бозі, у тебе в Новгороді син твій і мій Ярослав; там у тебе і Смоленськ, тож, брате, уряди там усе та йди сюди до нас, аби разом побачити, що нам явить Бог!"

Юрій же послав до Чернігова, до Володимира Давидовича і Святослава Ольговича, рік їм так: "Вже Ізяслав у Києві, ходіть у поміч мені!" Святослав же, не чекаючи великодня, пішов в понеділок Святої неділі і, зійшовшися з братом своїм Володимиром [Давидовичем, чернігівським], пішли оба човнами під Городок до Юрія і, ставши під Городком, тут відсвяткували Юріїв день. Ізяслав же Давидович пішов до Києва, до Вячеслава й ізяслава Мстиславовича 1.



1 Се місце підпало вставкам і переробкам; реставрую його приблизно.



На той час прийшов Ростислав з Смолнянами, з множеством воїв, до стрия свого Вячеслава і брата свого Ізяслава. Вячеслав же, побачивши синовця Ростислава, а Ізяслав — брата свого, зраділи радістю великою, похваливши Бога і його пречисту Матір і силу животворящого хреста, і пробували в великім веселію і великій любові.

А Юрій пішов на Київ, і стали в Родуні: і прийшло багато Половців диких Юрієві в поміч. Ізяслав же пильнував, щоб вони не брели Дніпра, і так почали битися в насадах по Дніпру від Києва аж до устя Десни: сі з Києва виїздили в насадах битися, а ті з товарів [з обозу]. І так билися кріпко, і не могли [ті] нічого зробити проти Києва. Бо Ізяслав дивно вихитрив човни: гребці не були видні, видко було тільки весла, а людей не було видко — човни покриті дошками, і «борці» стояли зверху в бронях і стріляли, а керманичів було по два, один на носі, а другий на кермі: куди хотіли, туди йшли, не обертаючи човнів.

Тоді Юрій, порадившися з Володимиром Давидовичем, і з Святославом Ольговичем, і Святославом Всеволодовичем, із Половцями, хотіли піти на Витичівський брід. Не сміючи пустити човни повз Київ, пустили їх в озеро Дулібське, відти волочили їх берегом в Золотчу, а Золотчєю війшли їх човни до Дніпра. Половці ж Юрієві йшли лугом. Вячеслав же й Ізяслав, з братом своїм Ростиславом, з Ізяславом Давидсьичем і Володимиром, братом своїм, з городенським князем [і] з дружиною своєю, з Киянами і Чорними Клобуками порадившися, пішли сею стороною Дніпра, горою, а човни теж Дніпром. Прийшли й стали проти себе на Витичеві, коло Мирославського села. І, стоячи тут, билися за брід, з’їздячися на насадах: брали сі тих, а ті сих, і коли так стояли проти себе й Ізяслав не давав їм брести, не можна було тим на сю сторону, ні сим на ту [перейти].

Юрій же, подумавши з синами своїми, покликав до себе Володимира Давидовича, Святослава Ольговича, Всеволодича Святослава і і Половців і почав їм мовити: "От, братіє, стоїмо тут, чого достоїмось? пробуймо, якби взяти у них брід Зарубський та перейти на той бік". І то улюбили всі. Юрій послав своїх синів з Половцями, а Володимир Давидович і Святослав Ольгович послали Святослава Всеволодовича, а самі стали тут, ізполчившися полками своїми. Почали переправляти свої човни коло піску, повз своєї сторони, і так переправили всі свої човни коло піску, і самі поїхали коло них берегом. Юрієві ж і Святослав Всеволодович і Половці дикі приїхали на Зарубський брід.

На сій стороні був Шварно з сторожами. Ті шукали, де брести Дніпро. Половці, побачивши, що Ізяславової сторожі небагато, побрели проти них на конях, за щитами, з копіями, в бронях, так щоб і битись, і покрили Дніпро множеством війська, а Русь переїхала човнами. Шварно, то побачивши, побіг і прибіг до Ізяслава. Той послав на той час свого сина Мстислава до Угрів, через те й нетвердий був у нього брід, бо не було там князя, а боярина не всі слухають. А Юрієві сини і оба Святослави, перебрівши з Половцями Дніпро, послали до Юрія, рекли: "їдь борзо, вже ми Дніпро перейшли, щоб не вдарив на нас Ізяслав". І Юрій з Володимиром борзо прийшов на Заруб і перебрели Дніпро.

В тім часі Вячеслав і Ізяслав, і брат його Ростислав, і Вячеслав Давидович, і Володимир Ростиславів брат, і городенський князь — всі стояли коло Івана. Тут прийшла їм вість, і пішли назад до Києва. Вячеслав, Ізяслав і Ростислав скликали свою братію і почали думати. Ізяслав з братом своїм Ростиславом в одно хотіли битися проти тих, дружина ж Вячеславова, Ізяславова і Ростиславова і всіх князів стримувала їх від того. І Кияне, а особливо Чорні Клобуки, стримали їх, рекли: "Княже, не можна тобі їхати на них! Бо ратні [вороги] наші всі на конях, і як ти поїдеш на них, він [Юрій] піде перед тобою на Рось, і тобі прийдеться, лишивши своїх пішаків, їхати за ним. А ми [Чорні Клобуки] вам, княже, так мовимо: лишіть се й їдьте у свій Київ, а до нас приставте брата свого Володимира: поїдемо до своїх веж [шатрів], візьмемо вежі свої, жони свої і діти свої і що там єсть у нас і підемо до Києва. Ви будете на вечір у Києві, і ми будемо. Хочемо [готові] за отця вашого Вячеслава і за тебе [Ізяслава] і за брата твого Ростислава і за всю братію і голови положити; або честь вашу добути, або з вами тут умерти, а Юрія не хочемо!"

Вячеслав, Ізяслав і Ростислав, послухавши дружини своєї і Киян і Чорних Клобуків, вирядили брата свого Володимира на вежі з Торками і з Коуями, і з Берендіями і з Печенігами 1, а самі пішли до Треполя і там стали на ніч. Другого дня, як сонце сходило, Вячеслав, Ізяслав і Ростислав пішли від Треполя до Києва, через Борок. І так ідучи, Вячеслав і Ізяслав, не входячи до міста, стали обозом перед Золотими Воротами, коло Язини. А Ізяслав Давидович став межи Золотими Воротами і Жидівськими, проти Бориславового двору. А Ростислав з сином своїм Романом став перед Жидівськими ворітьми, і многе множество з ним: А городенський Борис коло Лядських воріт.

Кияне теж стали усіми своїми силами, на конях і піші. Поміж князями, в сей бік, стали від Вячеслава й Ізяслава [Мстиславовича] в правий бік до Ізяслава [Давидовича] і Ростислава, а від Ростислава до Ольгової могили, а вліво від Вячеслава й Ізяслава до Лядських воріт. Так стали навколо всього города, многе множество.

Під той же час і Володимир прийшов з усіма Чорними Клобуками і з вежами, стадами і маєтком їх, многе множество 2.



1 Фрагменти турецьких (тюркських) племен і колін, з котрих складалась «чорноклобуцька» людність: турецькі емігранти, які піддались під протекцію київських князів і були ними розселені по полудневій границі для охорони від половців «диких» (степових).

2 Тут фраза, яка здається мені пізнішою допискою: «И велику пакость створиша, оно ратний [неприятелі], а оно своЂ: и монастыри оторгоша [обірвали] и села пожгоша, и огороды вси посЂкоша».



Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав веліли Володимирові піти з Берендіями, з вежами і стадами їх до Ольгової [могили]. І стали вони між дебрами від Ольгової до огороду [саду] св. Івана, а сюди до Щекавиці. А Коуї, Торки і Печеніги стали в друґий бік по тих огородах до Лядських воріт, а відти до Клова, до Берестового, до Угорських воріт і до Дніпра.

І так зробивши у себе порядок, князі і дружина і Чорні Клобуки і Кияне удумали не йти против них [неприятелів], щоб битися полком, але припустити їх до себе і тут з ними битись. 1 рече при тім Ізяслав: "Коли нам Ьог поможе і ми від них відоб’ємось, то вони не крилаті, а перелетівши за Дніпро, таки сядуть. І як уже повернуться від нас [назад], тоді як уже нам з ним [Юрієм] Бог дасть!"

А Вячеслав рече ізяславові і Ростиславові: "От ми, братиє, доспіли [готові]! Юрій мені брат, але молодший від мене, а я старший і хотів би післати до нього і своє старшинство оправити [заявити]: коли прийдеться нам судитися перед Богом, Бог на правду зглянеться!" І сказали Ізяслав і Ростислав: "Так ти, отче, і учини, таке право [заяву]!" Вячеслав же рече мужеві свому: "Поїдь до брата Юрія, цілуй ]вітай] від мене брата, а ви, брати і сини, Ізяславе і Ростиславе, слухайте: перед вами виряжаю —

Так скажи братові мойому: "Я, брате, багато говорив тобі й Ізяславові, вам обом: не проливайте крові християнської, не губіть руської землі! Вас стримуючи, я не правувавсь за себе, що ви мене скривдили, і раз і другий, і безчестя на мені положили. Хоч полки маю, і силу маю, Бог мені дав, але я задля Руської землі і задля християн, того всього не пом’янув, але вам то скажу ще: як Ізяслав іде битися з Ігорем, так мовить: "Я Києва не собі шукаю, але от отець мій Вячеслав, старший брат, я йому шукаю". Так він мовить, ідучи битись, і Бог йому поміг, але він Київ собі, та ще понад то і Туров і Пинськ у мене одібрав; так мене Ізяслав скривдив. А ти знов, брате, ідучи під Переяслав битися з Ізяславом, так мовиш: "Я Києва не собі шукаю, але от у мене старший брат Вячеслав, мені як отець, я йому шукаю!" І Бог тобі поміг, а ти Київ теж собі, та ще понад то Пересопницю й Дорогобуж у мене відібрав. Так ти мене скривдив, дав мені тільки Вишгород. Я ж за те все не правувався, задля Руської землі і задля християн, ще вас стримував, але ви мене не слухаєте. І то ви не мені не додержали, що казали, але Богові!

І то ти мені мовив: "Молодшому не можу поклонитись!" Але от Ізяслав — хоч двічі відступив від свого слова, тепер, добувши Києва, поклонивсь мені і на мені честь положив, і в Києві мене посадив, і отцем мене назвав, а я його — сином. Отже, коли ти рік: "Молодшому не поклонюсь!" — то ось я старший від тебе не мало, а багато: я вже бородат [був], а ти тільки ще родивсь! Коли ж хочеш іти проти мого старшинства, так, як отеє поїхав, — то за все Бог!"

І так послав.

Юрій ще в той час стояв коло Василева і проти того прислав свого посла, і рече Вячеславові: "Я тобі, брате, кланяюсь! Се все справедливе, що ти мовиш: Ти мені як батько! Коли хочеш зо мною договорюватись, нехай Ізяслав їде собі до Володимира, а Ростислав до Смоленська, а ми собі самі договоримось!"

Вячеслав же рече: "У тебе синів сім, і я їх від тебе не відгоню. А у мене всього два сини: Ізяслав та Ростислав, та ще молодші. І я тобі, брате, мовлю, задля Руської землі і задля християн: їдь но собі, брате, до свого Переяслава та Курська з своїми синами! А там ще у тебе Ростов великий! І Ольговичів відправ додому! Тоді самі собі* договоримось, а крові християнської не проливаймо. Коли ж ти підеш [далі] за своїм замислом, так, як пішов", — і Вячеслав, говорячи, оглянувся на святу Богородицю, що над Золотими Ворітьми, — "то та Пречиста Госпожа з Сином своїм і Богом нашим буде нас судити в сей вік і будучий". І то сказавши, відправив Юрієвого мужа".




Для скорочення поминаю дальше оповідання. Наступ Юрієвого війська відпертий Ізяславом. Після сього Юрій, одержавши відомість, що Володимирко галицький таки йде йому в поміч, відступив від Києва і пішов в напрямі галицького шляху. Се прийнято було за симптом його слабості; партія Ізяслава захотіла дати рішучу відправу Юрієві, і сим разом і київська громада, досі досить здержлива, рішила підтримати її всіма силами.

Прийнявши за свою династію Мономаховичів, кияне були дуже невдоволені династичним непорозумінням між лінією Мстислава і Юрієм: все настоювали, щоб Ізяслав знайшов порозуміння з ним. Але тепер, очевидно, компроміс Мстиславичів з Вячеславом, котрим дано сатисфакцію принципові старшинства, підняв надії на закінчення княжої усобищ рішучою перемогою Ізяслава. «Кияне рекли Вячеславу і Ізяславу і Ростиславу: „нехай ідуть усі, хто може хоч палицю в руки взяти, а коли не піде, нам його дай, ми самі заб’ємо!" І так пішли, один від одного не відстаючи, з радістю, за своїми князями, многе множество». Настрій підтримав ще посланець від Мстислава, наспівши саме на той час з вістю, що король послав велике помічне військо, «яко" го ніколи не бувало, «многоє множество», і воно вже перейшло Карпати. Князі рушили з усіма силами під Василів, де стояв Юрій на галицькім шляху, і тут сталась рішуча битва; оповідання про неї наводжу в цілості:


«Другого дня, в п’ятницю, як зорі почали займатись, наперед у Юрія в полку в бубни [вдарили] і в труби затрубили, і полки почали доспівати. Також і у Вячеслава і Ізяслава і Ростислава почали бити в бубни і в труби трубити і полки почали доспівати. Юрій з своїми синами, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, доспівши з своїми полками, пішли на верх Рутця. І Вячеслав, Ізяслав і Ростислав теж пішли з своїми полками проти них. І як вони були коло верху Рутця, тоді Юрій і Володимир Давидович і Святослав і Половці дикі і Всеволодич Святослав, обернувши свої полки, пішли до Великого Руту, бо не хотіли битись, але хотіли зайти за Рут і тут чекати Володимира галицького. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, побачивши, що ті йдуть геть, пустили за ними своїх стрільців — Чорних Клобуків і Русь, і ті почали заїздити в зад полків, стрілятися з ними, і вози у них почали відбирати.

Побачивши се, Юрій і сини його, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, побачивши, що за Рут їм перейти не можна, бо наїздять назад полків їх і вози їх відбирають, обернулися полками своїми й стали проти них 1.



1 Тут наступає такий епізод.: «Коли стали йти до бою, Андрій почав рядити полк свого батька, бо був тоді найстарший між братією. Бачучи, що Половці стоять позаду, погнав і до них та укріпив на бій. Відти поїхав до свого полку і укріпив в той же час і свою дружину». Я думаю, що се додаток.



Ізяслав же й Ростислав пригнали до батька свого Вячеслава, рекли: "Ти дуже хотів добра, але не хотів його брат твій! Тепер же, отче, хочемо або голови свої положити за тебе, або честь твою добути!" Вячеслав же рече: "Братіє і сину! з роду мого не охочий я був на кровопролиття, і до сього мене довів мій брат, що ми вже на сім місці, і то Богові судити!" І, поклонившися йому, вони поїхали в свої полки. Ізяслав в’їхав до свого полку і послав по всім своїм полкам таке слово: "Глядіть на мій полк: як вам піде мій полк, так і ви йдіть!»" І так всі полки пішли проти себе, а Ізяслав перед усіма полками сам один в’їхав в полки ратних [неприятелів] і зломив своє копіє. Тут рубнули його в руку і в стегно його вдарили, і через те він упав з коня 1.



1 Паралельно сьому епізодові, перед ним, тепер читається другий, де Андрій розпочинає битву з свого боку. Я думаю, що се також вставка, як і тільки що зазначена вище.



Полки зійшлись, і була січа кріпка. Бог же і свята Богородиця і сила чесного животворящого хреста помогла Вячеславові і Ізяславові і Ростиславові, і побілили тут Юрія. Половці Юрієві тоді побігли, навіть і по стрілі не пустивши. Потім Ольговичі, а потім побіг і Юрій з дітьми. Бігли через Рут, і багато дружини утопилося в Руті, бо був грузький. І коли бігли, одних побито, а інших взято. Убили тут Володимира князя, Давидовича, чернігівського, доброго і тихого. Й інших багато побили. І половецьких князів багато взяли, а інших побили.

Коли полки зійшлися, кінні і піші, а Ізяслав лежав ранений, він тут схопився, а Кияне-пішаки хотіли його вбити, вважаючи за ратного [неприятеля], не знаючи його. Ізяслав рече: "Я князь!" А один з них відрік: "То нам тебе й треба!" І, витягнувши меча свого, почав його рубати по шолому. Був на шоломі над чолом написаний святий мученик Пантелимон, золотий, той ударив по ньому мечем, і так убився шолом до лоба. Ізяслав же рік: "Я Ізяслав, князь ваш! — і зняв шолом. І той пізнав його, і то почули багато інших і вхопили його на руки свої з радістю як царя і князя свого, і тоді крикнули всі полки: «Киреліісон!», радіючи, полки неприятельські побідивши, а князя свого живого ведучи.

Ізяслав знемагав дуже від ран, бо зійшов кровію. Але почувши, що Ізяслав [Давидович] плаче над братом своїм, він переміг свою неміч, його всадили на коня, і він поїхав туди і плакав над ним, як над братом своїм. І довго поплакавши, рече Ізяславові Давидовичові: "Його вже нам не воскресити! Але, брате, Бог і Свята Пречиста побідили наших ворогів, тікають наоколо, а Чернігів що? Ти, брате, тому не стій, а нарядись: взявши свого брата, їдь до Чернігова, а я тобі поміч прилажу, аби був ти нині до вечора в Вишгороді".

І здумавши, Ізяслав з братом своїм Ростиславом пустили з ним Романа, сина Ростиславового, придавши йому дружину. І так поїхав Ізяслав з Романом до Чернігова, взявши брата Володимира на полчищі [побойовищі]. І як сказали їм Ізяслав і Ростислав — до вечера бути в Вишгороді, так і були. Тої ж ночі перевезлись і другого дня якнайраніше поїхали до Чернігова. Ізяслав з Романом Ростиславовичем в’їхали до Чернігова і, поховавши брата свого, сам сів на столі брата свого в Чернігові.

Юрій же перебіг з дітьми Дніпро коло Треполя і їхав тою стороною до Переяслава. Половці побігли до Половців, а Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав перебігли Дніпро повище Заруба і погнали до Городка. Святослав же Ольгович був тяжкий тілом, струдився, тікаючи, і звідти, з Городка, послав до Чернігова свого синовця Святослава Всеволодича, а сам не міг їхати. Святослав же [Всеволодич] пригнав до перевозу на Десні, і тут була йому вість, що Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович в’їхали до Чернігова. Почувши се, погнав назад, а проти стрия послав, рік: "Не їдь сюди, але їдь до Новгороду: сюди вже в’їхав Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович". І Святослав, почувши се, побіг до Новгороду.

Володимир же галицький пішов був в поміч Юрієві, свому сватові, як той і сподівався, і як був коло Божського, тут була йому вість, що Вячеслав і Ізяслав і Ростислав побідили Юрія і Половців його побили. І як почув то Володимир, скорше завернув і пішов до Галича.

І так Вячеслав і Ізяслав і Ростислав, похваляючи Бога і його пречисту Матір і силу животворячого хреста, з честю і похвалою великою пішли до Києва. І так против них вийшли святителі з хрестами: митрополит Клим, ігумени чесні і попи і многе множество святителів 1. З великою честю в’їхали до Києва і тут, поклонившися святій Софії і святій Богородиці Десятинній, були в великім веселії і у великій любові. І так стали жити».



1 Святителі — священики, сей термін незвісний в кирило-мефодіївських перекладах, Соболевський вважав прикметою східноболгарських пам’яток. — Мат. и изслЂд., с. 123. Я звертаю увагу, що сі подробиці повісті про попів з хрестами, повторюючись від часу до часу, своєю стилізацією виявляють не. церковного професіонала!








закінчення розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.