[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 102-131.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу



Агіографія. Повісті Симона і Полікарпа. Героїчній повісті, історичній і поетичній, що творилася дружинною верствою, величанню «добрих страдальців за Руську землю», тих «богатирів», що в уяві народу досі стережуть світ від злих сил, які тільки чигають, чекаючи хвилі, щоб упасти на нього, церковні круги протиставляли свою повість: про богатирів не крові, а духа, тих, що страдають для Бога, спасаючи свою душу, заразом вимолюють у Бога, своїми подвигами, ласку і щастя свому «отецьтву», стоячи на неустанній сторожі в боротьбі з диявольською силою, яка ходить неустанно наоколо християн, «аки лев рикаяй искій кого поглотити». Своїми впливами церковні круги пильнували, і зовсім не безуспішно, як ми бачили, можливо християнізувати богатирські образи дружинної повісті: прищепити вищі, благородніші, ідеальніші мотиви й завдання їх героїчному подвигові. Ми бачили, як наші князі, і за їх прикладом всякі інші герої-богатирі, приодягають свої мотиви ідеальною християнською поволокою, бодай — християнською фразеологією, прикметами християнського лицарства. Але заразом творилися в церковних кругах образи християнських подвижників, воїнів Христових, ідеалізованих до крайньої можливості, очищених від усяких мирських слабостей і нахилів, як взірець і ідеал гідного християнського життя. Ми бачили, як автор «Закону і Благодаті» протиставляє епічному образові Володимира, який жив в дружинних кругах, щедрого дружинного патрона, героя веселих пирів, образ нового Константина, рівного апостолам промотора Христової віри, який звеличує своє «отецьтво» не воєнними подвигами, а тим, що вводить його в ряди просвіщенних, християнізованих народів. Інші письменники постарались дати ідеали християнської незлобності і братолюбія в його синах Борисі і Глібі. Така робота над переробленням героїв чи просто визначних представників княжо-дружинної верстви на християнських подвижників і мучеників продовжувалася потім далі.

В дальшім, оглядаючи остаточні витвори героїчного епосу і духовної поезії (духовні стихи та легенди), ми побачимо результати обопільних впливів сих двох сфер творчості: християнізацію героїчних образів, переданих дружинною творчістю репертуарові професіоналів (котрі виконували, очевидно, п’єси з обох циклів поезії), і вплітання героїчних мотивів до тем релігійної легенди. Се останнє теж не було чимось дивним. Приладжуючись до поглядів і настроїв варварської суспільності, де найвищою формою активності було воєнне діло і найвищим актом людської гідності — воєнний подвиг, християнська творчість здавна постаралась наблизити поняття християнської чесноти і подвигу до ідеології подвигу воєнного. Сі вої Христові, які здобувають вінці слави, мов заслужені вояки якої-небудь цісарської армії; сі мученики, які кров’ю своєю будують церкву Христову, як ті цісарську державу; сі подвижники, які відбивають всі підступи і напади диявола і женуть його, побідженого і посрамленого, мов побитого неприятеля, — не ображали нічийого почуття. Як сучасна народна уява малює богатиря на вічних чатах, а великоруські ремінісценції старого героїчного епосу — на «богатирській заста-’ ві», так християнський подвижник в старій агіографії й легенді представляється немов вояком сторожевої служби, що мусить неустанно сторожити і уважати на маневри ворога, готового використати найменшу хвилю його неуваги і розслаблення, аби заволодіти ним і відкрити собі приступ до люду християнського. Життя подвижника, навіть замкненого в глибині пустині чи підземної печери анахорета, стає одним ланцюгом контрманеврів, котрими паралізуються всі хитрі штуки ворога народу християнського.

Я не буду поглиблювати тут сих аналогій і паралель — для сього буде ще нагода далі; тут обмежусь тільки сими побіжними замітками, щоб нагадати певну психологічну зв’язь між сими двома категоріями творчості, які не раз ішли вруч, творилися коли не в тих самих, то близько сумежних кругів і обробляли ті самі або подібні теми.

Вище ми бачили, як історію убийства Ігоря обробила дружинна і агіографічна повість, в різних стилях і в різнім освітленні. Не маючи сього агіографічного твору в цілості, ми не можемо добре осудити, яку мету ставив собі його укладчик: чи хотів тільки звеличати чернігівську династію святим мучеником та доїхати її політичних противників, що вони забили святого і стягли на себе вічне засудження 1, чи мав на гадці дати й якийсь моральний чи морально-політичний приклад, як автори повістей про Бориса і Гліба.



1 «Слово в неділю св. отець» (про котре ще нижче) власне докоряє «Киянам», що вони постригли Ігоря, щоб його понизити (укаряюще), але тим часом сподобили його «безукорныя словы», а себе «мукн вічної».



З наведених літописних уривків можна було бачити, як автор з ідеального малюнка християнського героя резиґнації і покори: готового все прийняти і все перетерпіти на землі, аби вподобитися небесної нагороди — раз у раз збивається на поетичний памфлет, вкладаючи в уста Ігореві гіркі докори і прокльони киянам. Чи се вияв літературної недотепності і неконсеквенції автора, чи наслідок якоїсь політичної тенденції, се, кажу, трудно оцінити, маючи тільки фрагменти сього твору. Але зостається у нас факт близькості сих двох сфер — агіографічної повісті і політичного твору, що обробляли паралельно ті самі теми.

Суцільних агіографічних творів на теми, взяті з княжого чи дружинного життя з сього століття, взагалі не можемо вказати. Близько сюди підходять деякі некрологічні записки Київського літопису, котрі я почасти й навів уже вище. Але все-таки се не суцільні агіографічні твори. Маємо натомість багату серію повістей з життя монашого, які продовжують печерські повісті попереднього століття і разом з ними зложили наш славний «Печерський Патерик» — властиво, сотворили його основу. З огляду на одно се два цикли їх: так зване писання владики володимирського Симона до печерського монаха Полікарпа і повісті, списані Полікарпом для свого ігумена Акіндіна, — мають право на особливу увагу українських дослідників — наслідком незвичайного культурно-історичного інтересу, зв’язаного з «Патериком».

Мусимо пам’ятати, що з усеї нашої старої писаної літератури ні один інший твір не зостався в такій постійній пам’яті, уживанні і лектурі не тільки чернечій, а й світській, як «Печерський Пате__рик», котрих головну частину творять сі писання. Завдяки тому, що Печерський монастир був найбільш тривкою й сильною інституцією, яка вижила всі тяжкі пертурбації переходової доби, сей пам’ятник його святості і провіденціальної ролі на Україні-Руси вижив теж з ним разом, підтримуваний печерськими книжниками в можливій популярності й приступності. Його копіювали, підновляли, доповняли новими статтями і, очевидно, пильно популяризували серед прихильників і добродіїв монастиря, прочан-богомольців, і взагалі побожного люду.

Він служив сторожем печерської традиції, тою скарбницею, де переховувалась і охоронялась від забуття і занечищення монастирська легенда, розповіджувана в таємничій півтьмі печерських катакомб жадним слухам відвідувачів. З другого боку, він ставав близькою і дорогою, добре знаною книгою для всіх, хто щось чув з сих печерських легенд чи то за власних відвідин, чи то з усних переказів прочан, які розносили сю київську Легенду по всім просторі України і навіть Східної Європи, а передусім сумежних українських країв. В сій книзі вони могли знайти потвердження, перевірку, доповнення сих легенд, дуже популярних, дуже дорогих сьому людові, з різних, не тільки чисто релігійних, мотивів.

Були часи, і навіть довгі часи, цілі століття, коли властиво майже єдиною реальною пам’яткою сеї славної Русі, що була «відома і слишима всіми кінцями землі», як висловлюється «Закон і Благодать», і дійсно далі жила в пам’яті і традиції, в поетичних і легендарних переказах її князів і богатирів кривавої слави, багатства і казочної роскоші, — зостававсь Печерський монастир з його безконечними таємничими підземними переходами. По словам легенди, ними можна було йти через усю землю до самого Єрусалима, а на північ до Новгорода і в них оглядати на власні очі і навіть оомацувати тіла сих князів і богатирів, героїв легенд і пісень, прикрашених і осяяних фантазією усних переказів, що творили другий, не писаний «Патерик». Чужинці, котрим доводилось переїздити через сі сторони, вважали обов’язком звидіти сі цікаві пам’ятки. Тим більше ті, котрим щось більше, ніж просте задоволення цікавості, давали сі легенди і перекази, оо промовляли їх національному, конфесійному, може, й соціальному, класовому почуттю. Всі ті, для котрих сі могили, сі таємничі сховки, сі замуровані келії «затворників» були схоронищем не тільки старої слави, але й надій її відновлення і повороту, з тими легендарними богатирями, що десь ховаються і ждуть слушного часу, щоб вернутись і очистити правовірну Руську землю від усякого поганства...

І от, кажу, ключем, мірилом, печаттю сеї традиції, яка переповідалася з тих таємничих слів, що говорилися в містичній пітьмі київських крипт і відси розносились по просторах України, була ся завітна книга «Печерський Патерик» — єдина, властиво, книга в неперерванім уживанні, передана старою Русью українським як не масам, то все-таки доволі широким кругам. Се незалежно від чисто літературних прикмет її, теж не согірших, надавало їй особливого значення. Стала вона одною з підвалин київської культурної, до певної міри, можна сказати, краєвої і національної традиції, фундаментальним каменем, який непохитно перестояв увесь хаос українського життя.

Розуміється, були в старій літературі далеко цінніші від сеї книги і корисніші речі, але обставини так зложились, що не вони, а вона зосталася спадщиною старої Русі.

Можемо понарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу літературу і культуру, що вона не вложила в руки нашого громадянства твору кориснішого з соціального й інтелектуального погляду, — більш життєвого, більш соціального, ніж сей доморідний відгомін пізньовізантійської монахоманії. Але факт зостається фактом, що се був найпопулярніший і то незмінний в своїй популярності твір старого нашого письменства. Не «Слово о полку Ігоревім», не «Закон і Благодать», не «Літопис», а «Патерик» став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства — неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, «золотою книгою» українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучення. Завдяки тому мав він такий глибокий вплив на етичний світогляд інтелігентнішої частини старої української маси, як ні один інший твір. Може се виглядати на парадокс, коли скажемо, що «Патерик» і «Кобзар» се були дві найпопулярніші українські книги. Але се не буде, властиво, перебільшенням, а в сій паралелі, чи скорше — контрасті, сих двох творів старої і нової української книжності яскраво символізується вся глибока відмінність двох епох нашого культурного життя. Наскільки одна книга була повна живого й інтимного зв’язку з переживаннями людини, настільки друга була мертва й відірвана від життя; наскільки одна перейнята гуманністю і соціальністю, настільки друга забита узько релігійним і аскетичним світоглядом; наскільки одна підіймала активність і соціальну енергію людини, настільки друга її понижала. Але тим не менше вплив зостався впливом, і не тільки як покажчик ідей і настроїв свого часу, але як довговпливовий літературний твір «Патерик» варт, як я сказав, пильної уваги і студії так історика літератури, як і культури.

Тим сказане все і щодо того значення, яке мають в історії нашої культури і письменності згадані твори, зв’язані з іменами Симона і Полікарпа — головна складова частина «Патерика». Але студії сих пам’яток зовсім не дорівнюють їх історичній і літературній вазі.

Ми не повинні забувати, що їх тексти не заховались самостійно, але тільки в складі «Патерика», що не тільки неустанно розширявсь і доповнявсь, але й перероблювався в напрямі поглиблення і підчеркнення його одноцільності. Тому мусимо поставити питання, чи тексти сих писань уже в найстарших нам відомих редакціях «Патерика» не мають уже в собі глибших редакційних змін?

З другого боку, перегляд сих пам’яток, навіть дуже побіжний, насуває питання, чи сі твори, зв’язані з іменами печерських постриженців XIII в., дійсно належать сьому часові, а не являються, в основі своїй, продуктом печерської творчості раніших часів?

Уже давно дослідники 1 завважили доволі слабо аргументовані мотиви, котрими толкується авторство названих печерських постриженців. Особливо передмова Полікарпа, котрий береться ні з того ні з сього інформувати свого власного печерського ігумена про печерських подвижників, про котрих сей ігумен повинен би був знати не менше від Полікарпа, в високій мірі виглядає дивно. До того ж написана вона, як на вступ до такої цінної і літературно написаної повісті (властиво, колекції повісток), так незручно, що трудно її вважати ділом тих людей, які могли написати хоч би наведену нижче повість про Марка печерника. Посланіє Симона до Полікарпа, яке вводить першу серію оповідань, написане складніше, але воно виявляє сильну залежність від первовзора — «Паренезіса» Єфрема Сіріна, як се показав Абрамович 2, — так само як друге слово, доволі правдоподібно признане тому ж Симонові ак. Соболевським 3, досить близько повторяє гадки і фрази іншого візантійського письменника, Сімеона Месопотамського.



1 Особливо Голубінський в своїй «Історії рус. церкви», т. I, пол. I.

2 Симон:

«Брате, сЂд в безмолвіи собери си ум свой и рцы в себЂ: «О убогій иноче! нЂси ли мира оставилъ и по плоти родитель... аще и здЂ пришед на спасеніе не духовная твориши и что ради в чернеческоє имя облеклъ ся єси?

Се же вЂждь, яко блажимъ єси здЂ от князь и от боляр, и от всЂхъ другъ своих; глаголют бо: блаженъ єси, яко възненавидЂ мира сего и славы сея, и к тому не печется земными... Ты же не чернечески живеши. Велика срамота обдержит мя тебе ради»».

Єфрем:

«СЂдящу же ти въ безмолвьи въ кельи своеи сбери си помыслх рекъ к сердцю своєму: «ЧеловЂче, нЂси ли оставилъ мира, по плоти родитель... аще и сдЂ пришедъ на спасеньє, сопостатьная дЂлаєши, ...токмо въ праздно имя облеклъся єси.

Блажимъ єси знаємыми и другы, и рекуть ти: блаженъ єсть онъсій, яко возненавидЂлъ єсть мира сего и славу и прелесть єго, и к тому не печеться уже ничимъ же земнымъ. И се ты здЂ не мнишьски живеши. Коя срамота постигнеть ны...»»

3 Се «поученіє і посланіє Изосима святого к Настасеи дщери своєи» на тему, аналогічну з посланієм до Полікарпа: бути вдоволеним своїм уділом монашим і не жалувати за світом. Ак. Соболевський, на мій погляд, правдоподібно, вважає сю Анастасію за одну особу з княгинею Анастасією-Верхуславою, про котру як свою кореспондентку згадує Симон в посланії до Полікарпа. Ім’я Зосима він пропонує поправити на Симона або вважати се схимницьким іменем (ИзвЂстія отд. рус. яз., 1909, І).



В оповіджених же Симоном повістях про печерських святих досі не вдалось викрити подібних замаскованих запозичень, і взагалі цитат чи відкликів (до «Патерика», до слова Евагрія) в них дуже мало, тим часом як посланіє переповнене таким позиченим матеріалом. А що се вступне посланіє взагалі не стоїть в ніякім внутрішнім, логічнім зв’язку з наведеними нібито в науку Полікарпові повістями, се теж було вказано давніше 1.



1 Проф. ПЂтуховъ в «ИзвЂстіях отд. рус. языка», 1904 («Матеріалы и замЂтки изъ ист. др.-рус. письменности») описує варіант (з рукоп. Кирило-білозер. мон. XVII в.) посланія єп. Симона («Преподобнаго отца Симона еп. владим. и сузд. — слово на поученіе монахомъ зело полезно»), адресований до якогось інока Герасима. По гадці проф. П., він перероблений з звичайного тексту, але хто зна, чи ближчі студії над сим варіантом не кинули б якогось світла на історію варіанта «Патерика», адресованого до Полікарпа, власне сього заадресування «зіло полезного поучення» то на ту, то на іншу адресу?



Але особливо замітка обставина, що історичні алюзії обох творів сливе не виходять поза першу половину XII в., хоча авторами виступають люди, які жили в Печерськім монастирі сто літ пізніше. Незвичайно дивним се виглядає, Що їх оповідання, зачерпнені нібито з усної традиції, обертаються в обстанові кінця XI і пол. XII в., і автори так мало взяли з подій, ситуацій і обставин останнього, ближче їм звісного століття!

Все се речі, які дуже годиться мати на увазі при докладнішім розборі сих творів, котрого, властиво, і досі не переведено. Взагалі сі твори, при всій своїй літературній і культурно-історичній вартості, досі були дуже занедбані. Тільки десять літ тому з’явилось перше наукове видання текстів, зроблене нашим земляком. Д. Абрамовичем при участі ак. Шахматова (попереднє видання проф. Яковлева, 1872, було таке лихе, що не давало ніякої підстави для студій сих творів). Чи вся маса рукописного матеріалу, скаталогізована і систематизована ними, досить простудійована, се, розуміється, питання; але нема сумніву, що «літературна аналізам, зроблена Абрамовичем паралельно з роботою над текстом, далеко-далеко не вичерпує справи, і сі твори вимагають іще уважних студій, переведених з замилуванням і ґрунтовним науковим приготуванням.

Досліди, переведені над рукописами, привели згаданих дослідників до таких приблизно виводів (повної одностайності в поглядах нема):

Найстарша редакція «Патерика» містила в собі такі твори (в тім порядку, як їх зараз вичислю): а) повість про чуда, зв’язані з будовою Печерської церкви, б) посланіє Симона до Полікарпа з додатком 9 оповідань про святих, в) повісті Полікарпа (числом 11), г) слово о первих чорноризцях печерських (літописна повість). В чистій формі ся редакція не заховалась, копії її, — Абрамович нараховує їх 16 — всі пізнішого часу, XVI віку. Вони мають різні додатки з пізніших редакцій. Як вони там з’явились, згадані дослідники не старались вияснити, але приймають, що десь в XIII в. старша редакція мала такий зміст, як отсе вище подано, і різні частини її ще не були зв’язані між собою тісніше різними редакційними додатками і змінами, як то бачимо в редакціях пізніших.

Друга редакція представлена найстаршим кодексом 1406 р., списаним для Арсенія, єпископа тверського, правдоподібно — печерського постриженця і фундатора монастиря Успенія, Антонія і Феодосія коло Твері. Дослідники готові вважати його навіть редактором сеї версії і копію 1406 р. — оригіналом сеї редакції. Крім вичислених вище чотирьох основних статей, вона містила службу св. Феодосієві, Несторове житіє його (з деякими змінами), похвалу св. Феодосієві і в деяких копіях ще «слово от чего прозвася Печерський монастир» (друга частина літописної повісті). Поруч сеї мали би бути ще дві редакції XV в., представлені тільки пізнішими копіями:

Феодосієва редакція — скорочений витяг, який зробив невідомо коли якийсь «Феодосий мніхъ, недостойный єрей».

Іоанова редакція, котру Абрамович, одначе, ототожнює з першою Касіановою редакцією, вважаючи сього Іоанна учасником праці Касіана. Сей монах Іоанн уложив покажчик — «сказаніє глав» «Патерика».

Перша Касіанова редакція зроблена була «повелЂніємъ инока Касіана крилошанина печєрьскаго» для «священноинока Акакія, бувшого намісника київського» (адміністратора київської єпархії) в 1460 р.

Останні дві редакції (чи одна Касіанівсько-Іоаннівська, як бере Абрамович) містять ряд нових, в порівнянні з раніше вказаними, статей, вибраних з київського літопису: про перенесення мощей Феодосія, про постриження кн. Миколи-Святоші, про канонізацію Феодосія, про єпископа новгородського Ніфонта, про вибір іг. Василя. До текстів раніших статей внесені різні додатки: так, напр., літописна повість про початок Печерського монастиря надписана іменем Нестора, се ж ім’я внесене до слова про перенесення мощей, де автор говорить про себе в першій особі.

Два роки пізніше той же Касіан, продовжуючи свою роботу над «Патериком», дав ще ширшу редакцію, яка стала підставою всеї пізнішої рукописної традиції й друкованих видань. Повість про початок Печерського монастиря розширена тут оповіданням про Антонія печерського, про його першу і другу подорож «во Святую Гору»; повість про Ніфонта перероблено, додано «въспросъ кн. Изяслава о ЛатынЂхъ» як твір Феодосія печерського. В цілім ряді текстів пороблено різні дрібніші додатки, повставлювано ім’я Нестора ще в деяких текстах і т. ін.

Я не буду входити тут в подробиці сеї редакційної роботи, яка належить уже XV вікові, а тільки підчеркну, що всі копії «Патерика», дотепер звісні, дають нам тільки різні моменти нагромаджування всякого матеріалу, зв’язаного з Печерським монастирем, і приводження його до тіснішої зв’язі і оброблення з становища печерської традиції та різних інтересів, які захоплювали печерську братію. Систематичне встановлювання імені Нестора в різних текстах, включених до «Патерика», — се один з характерних прикладів сеї редакційної роботи. В житію Феодосія вложено в уста фундатора заповіт, щоб патроном монастиря був князь, а не завідував ним «архиепископъ ни инъ никтоже отъ клерикъ софейскыхъ». Феодосієві пододавано титул архімандрита, де його не було, і т. д.

Робота над реставрацією первісних текстів творів, зв’язаних з іменами Симона і Полікарпа, ледве почалась, і взагалі для літературного аналізу сих писань до початків XX ст. було зроблено незвичайно мало, майже нічого. Останні праці, на котрих спинилась робота над «Патериком» — Шахматова і Абрамовича, обмежились головно формальною стороною: приведенням до відома копій та їх класифікацією по редакціях, та деякими поміченнями над літературними джерелами обох посланій, Симона і Полікарпа 1.



1 Шахматовъ, Кіевопечерскій Патерикъ и печерская лЂтопись (ИзвЂстія отд. рус. яз., 1897); Житіє Антонія и печерская лЂтопись (Журналъ Мин. Нар. Просв., 1898, III); Абрамовичъ, ИзелЂдованія о Кіево-Печерскомъ ПатерикЂ какъ историко-литератуономъ памятникЂ (ИзвЂстія отд. рус. яз., 1901 і 1902, і окремо 1902). Праця проф. Геца (T. Goetz. Das Kiever Höhlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Rußlands, Passau, 1904) не принесла нічого нового, маючи на меті лише познайомити німецьку публіку з неприступним їй матеріалом. З старшої літератури, що здебільшого стратила значення після сих новіших праць, варті ще уваги замітки Голубінського в його історії церкви, т. I, ч. 1.



Сі праці послужили підставою для згаданого видання тексту «Патерика», довершеного тими ж двома дослідниками і випущеного в 1911 р. Самий, одначе, спосіб, яким видано рукописний матеріал, показує, наскільки видавці вважали його ще не опанованим. Його видано окремо по двох редакціях, без апарату, без усяких провідних вказівок. Очевидно, видавці обмежали свою мету завданням: зробити основні тексти приступними дослідникам для властивих дослідів — і полишили їм ближче освітлення пам’яток 1.



1 За основу видання взято текст другої Касіянівської редакції, «завершающей собой литературную исторію «Патерика», на основі п’яти копій XV — XVI вв. В додатку подано Арсеніеву редакцію, з оригінального рукопису, і варіанти з трьох типових рукописів — т. зв. основної редакції, Феодосієвої і Касіянової першої. Видання дуже недогідне до користання і робить враження чогось непланового. Напр., варіанти, додані в кінці, вказують рядки тексту, не проставлені на сторінках видання; видання відкликається у всім до розвідки Абрамовича, в котрій цитати зроблені на листи кодексу, а його пагінація не переведена на листи текстів, опублікованих в виданні; навіть змісту в виданні нема — тільки іменний покажчик.



На тім поки що справа й стала. Відносини обох основних типів — протографа Касіянових редакцій і редакції Арсенієвої, зістаються не виясненими. В передмові до свого видання текстів видавці глухо зазначують, що Арсенієва редакція «дає вихідну точку і підставу для доходжень первісного тексту і складу «Патерика», — тим часом текст тої редакції, яку вони вважають основною, являється прототипом не коротшої, Арсенієвої, а ширшої Касіянової редакції. Ті переходові фрази, котрими печерські повісті пов’язані в серії, зв’язані з іменами Симона і Полікарпа, грунтовно різняться в тих двох редакціях і вказують на кількоразову редакційну роботу над печерською легендою, і т. д.

Поки не переведено ґрунтовного розсліду сеї літературної роботи, мусимо поводитися з усякою обережністю з матеріалом, зібраним в обох сих серіях повістей. Мусимо рахуватись і з довгим, мабуть, попереднім процесом його оброблення, і з можливістю пізніших додатків і перерібок. Ті хронологічно-літературні рамці, в котрі сей матеріал вложено, відкривають перед нами властиво тільки бажання старих редакторів обох серій дати відповідне освітлення і обстанову публікації сього матеріалу.

Нижче висловлю деякі здогади з приводу сього, не вважаючи можливим іти далі здогадів при нинішнім стані приготовчих студій. Тепер тільки одмічу, що печерський монах Симон, з котрим зв’язується публікація першої серії, владикою володимирським, яким він тут виступає, був в рр. 1214 — 1226. Печерський ігумен Акіндін, котрому адресує свої повісті Симонів приятель Полікарп, згадується в літописі під р. 1231. З того, що натяків на татарщину в сих повістях нема, треба здогадуватись, що оброблено їх перед 1240 р., отже в 1220 — 1230-х роках.

Посланіє Симона, котрим відкривається перша серія повістей, коли його справді вважати за те, чим воно надписується: листом владики Симона до печерського чорноризця Полікарпа, не має первісного початку, і ex abrupto починається наведеним вище поученням, взятим у Єфрема Сіріна. Тільки з дальшого тексту довідуємось, що приводом послужили листи до Симона сього приятеля Полікарпа, який кілька разів уже кидав Печерський монастир, щоб зайняти місце ігумена то в тім, то в іншім монастирі, потім вертався назад, і тепер знов нарікав на всякі образи і недогоди, які йому діються в монастирі. Разом з тим, очевидно, в зв’язку з сими наріканнями Полікарпа, писала до владики Симона княгиня Анастасія-Верхуслава, висловлюючи бажання вивести Полікарпа на владицтво 1.



1 Се дуже інтересна з культурно-історичного погляду цитата, єдиний витяг з листа жінки тої доби, виглядає так: «Пишеть ми княгиня Ростиславляя Верхуслава, хотящи тя поставлена быти епискупомь или Новугороду, на Антонієво мЂсто, или Смоленьску на Лазарево мЂсто, или Юрьєву на ОлексЂєво мЂсто». «И аще ми, рече, и до тысячи серебра расточити тебЂ ради и Поликарпа». Княгиня повдовіла 1218 р., по смерті Ростислава Рюриковича, сама постриглась в монастирі і, як бачимо, займалась промоціею на різні єрархічні позиції знайомих монахів, не спиняючись перед великими витратами, котрих вимагали різні поклони і пошлини на митрополичім дворі. На жаль, не можна означити докладно, коли були порожні ті владицтва, згадані Верхуславою. Тому в означенні часу написання посланія Симона до Полікарпа новіші дослідники виходять з його згадки про збудовану ним церкву Богородиці в Суздалі. Вона була посвячена в вересні 1225 р., отже, тих кілька місяців між сим посвяченням і смертю Симона в травні 1226 р. Шахматов і за ним Абрамович приймають за час написання Посланія. Одначе при тім посланіє Полікарпа вони вважають написаним ще за життя Симона (судячи з того, як він відзивається про нього), а після отримання Симонового посланія. Виходить на се все мало часу. Але я не надаю тому всьому особливого значення, рахуючися в усій сій хронологізації з елементами літературної вигадки.



Отже Симонові, мовляв, не подобались такі амбіції Полікарпа, і він радить йому залишити свої честолюбні плани і бути вдоволеним своїм положенням — монаха найславнішого й найсвятішого монастиря, освяченого такими чудами, такими подвижниками, що «божественніших» від них не може бути. Доволі иеконсеквентно наводить він йому на пам’ять велике число єпископів, які вийшли з сього монастиря (їх слідами хотів іти, очевидно, й Полікарп, та тільки Симон уважає, що він занадто багато виявляє амбіції — тому й відрадив князеві Юрієві суздальсько-володимирському, що хотів, видно, поставити Полікарпа вікарієм Симонові — «сопрестольником», як той висловлюється). Симон запевняє приятеля, що рад би був проміняти свою володимирську кафедру, з її величезними доходами, на посліднє місце в Печерськім монастирі, з огляду на його святість, на те, що він забезпечує спасіння всім в ньому похованим, згідно з обіцянкою, котру дав, умираючи, св. Феодосій.

На потвердження того Симон оповідає повість про Онисфора прозорливого і його негідного ученика, що удавав постника, «в тайні ж їв і пив і скверно жив», і за те по смерті труп його так страшно почав смердіти, що всі, не тільки люди, але й звірята почали тікати далі від тої печери і цілої гори. Св. Антоній з’явився Онисифорові, дорікав йому, що він споганив йому печеру, положивши «такого скверного, нечистого і беззаконного», і велів йому викинути трупа звідти. Кінець кінцем рішено було викопати його й вкинути до Дніпра, але весь той час Онисифор молився за помершого грішника, і нарешті Антоній ще раз явився Онисифорові і заявив, що за заслуги інших праведників, похованих з ним разом в печері, і згідно з обіцянкою його «брата», Феодосія, погребаний грішник спасеться таки. Антоній сам чув голос божий: «Я той, що сказав Авраамові: задля двадцяти праведників не погублю города сього, тим більше задля тебе й тих, що з тобою, я помилую й спасу грішника, — кому тут доведеться вмерти, буде в покою». На знак того Бог заповів, що сморід від трупа переміниться «на благовоніє», і так дійсно сталось. Сею історією Симон пояснює, чому він над усе бажає скінчити дні свої в Печерськім монастирі і там бути похованим, «в блаженній тій землі».

За сею першою повістю іде дальших вісім, які на прикладах різних печерських подвижників мають далі ілюструвати незвичайну святість Печерського монастиря й його подвижників. Вони дуже різнорідні своїм характером. Деякі введені в історично-побутові рамці, як дві повісті про забраних з монастиря монахів Євстратія і Никона, одного проданого в Корсунь жидам, котрі, мовляв, його замучили за те, що не хотів перейти на їх віру, другого чудесно визволеного з половецької неволі і поверненого до монастиря. Інші обертаються в рамцях внутрішнього, монастирського життя, його психологічних ситуацій, поза часом і обставинами, і дають моральне поучення (повість про Еразма — наука, щоб не жалувати даного на церкву, повість про Арефу — взагалі не жалувати за ніякими утратами, про Евагрія і Тита — не давати волі гніву).

Здебільшого сі повісті мають вигляд обробленого, заокругленого оповідання, але коротке оповідання про св. Купшу заховало ще свій первісний характер — збірки коротких казусів, припадків. Текст подекуди покликується на монастирське «поминаніє», в котрім, видко, були вписані імена помершої братії з короткими характеристиками або прізвищами. Іншим разом відсилає як до авторитетного, ширшого джерела, до житія св. Антонія. Повісті переплітають далі різними поученнями та відкликами до Полікарпа, але на пункті сих апострофів до нього тексти різних редакцій «Патерика», як я вже підніс, різняться радикально. Тексти повістей теж різняться значно: в одних вони коротші, в інших довші, але тиради, звернені до Полікарпа, таки зовсім відмінні. В редакції Арсенія се короткі запевнення в вірності оповідженого і остороги перед недовір’ям, скептицизмом; в редакції Касіяна — моральні поучення, що до певної міри розвивають тези вступного посланія.

Потім наступає друга половина, що слабше зв’язана з Полікарпом і явно призначена для загального вжитку: «прийду на другая сказання, да увЂдять вси, яко самого Господа промысломъ и волею, того пречистыя матере молитвою і хотЂніємъ создася и совершися боголЂпная и великая церкви св. Богородицы печерьская», каже автор. Се збірник легенд, зв’язаних з будовою Печерської церкви, різними її прикрасами і пам’ятками, більш зв’язлий, об’єднаний своєю метою, яку характеризує наведена вступна фраза — рід заголовка. Повісті сі мають показати, що історія Печерського монастиря була одним рядом дивних чуд, котрими Бог творив свою улюблену «обитель» (осідок). «Чого ж тобі більше, брате? — питає автор. — Перейшовши книги старого і нового завіту, не знайшли ми ніде таких чуд з церквами, і розумій, брате, щó може бути сильніше такого початку і заснованія: Отець поблагословив [місце] росою і стовпом огненним і облаком ясним, Син дав міру своїм поясом, Дух Святий огнем невещественним вирівняв місце на фундаменти, і на сім камені Господь збудував сю церкву свою, котрої і сили адові не подоліють!»

Тут розповіджені історії про те, як Христос, намальований на хресті, промовив до одного з фундаторів, варяга Шімона, наказуючи йому занести золото на будову Печерської церкви, і дав йому міру тої церкви. Богородиця в Царгороді змовила майстрів на сю будову, дала їм золото і мощі святих в її фундаменти. Малярі — «писці», що мали розписати сю церкву образами, теж чудесно прибули з Царгорода, ведені божою силою проти своєї волі. Марморяні дошки і стовпи для олтаря сеї церкви були чудесно приставлені на її посвящення. Єпископи, що мали взяти участь в сій церемонії, були скликані чудесними, божими послами. Якісь дивні, ангельські голоси співали при обряді посвящення і т. под.

Друга серія повістей, надписана іменем Полікарпа, вводиться короткою і зовсім незамітною, сказати навіть можна — мізерною з літературного погляду і психологічно слабо умотивованою, передмовою, зверненою до печерського ігумена Акіндіна. Той, мовляв, колись то розпитував Полікарпа про подвиги чорноризців печерських, але він, Полікарп. завсіди має великий страх, розмовляючи з ігуменом, тож і не міг добре розповісти «сотворенная знаменія і чуда преславная»: дещо тільки сказав, а більше позабував зі страху і стиду. Тому постарався на письмі виложити «життя і діяння давніх і блаженних мужів», як чув про них від бувшого печерського чорноризця владики Симона.

Чому Симон, довший час живучи далеко поза Печерським монастирем, зробився носієм печерської усної традиції, так що до нього як до джерела звертаються ті, що вік звікували на місці в монастирі? Чому знов Полікарп, який в попереднім посланії виступає таким недосконалим печерським монахом і слабим знавцем печерських традицій, тут раптом стає джерелом відомостей — для кого? для самого печерського ігумена! Чому сей непоправний амбітник, повний надмірно високих гадок про себе, яким він виступає в першій серії, кілька разів сам виходивши на ігуменство, доходивши єпископства, таким несміливим і соромливим виступає в своїй повісті? Чому, сам черпавши моральні поучення з писаного посланія (чи посланій) Симона, він ніде не покликується на них, а тільки на усні оповідання сього Симона?

Ясно, що перед нами тільки недотепно зроблена літературна оправа, в котрій виводиться другий свідок і сторож печерської слави, щоб його іменем подати читачеві печерські повісті.

Самі сі повісті, числом 11, мають більш одностайно оброблений літературний вигляд. Єсть тільки одна коротка запись, аналогічна з казусами першої серії, включена сюди в своїй ще первісній, сировій формі — про Спиридона просфорника. Всі інші мають уже в коротшій, Арсенієвій редакції характер доволі літературно оброблених повістей, декотрі написані зовсім літературно: з цитатами, моральними рефлексіями і т. под. Дві з них являються очевидними паралелями до старших повістей печерських: історія Никити-затворника і його спокуси бісами явно повторює той же мотив, що старша повість про Ісакія, а епізод, як Агапіт печерський привів до постриження невірного лікаря-вірменина, повторює мотив повісті про князя МиколуСвятошу, що привів до постриження свого лікаря — Сірянина.

Коли слідити за історичними вказівками оповідань виходить, що йдуть вони, в коротшій редакції 1, в порядку хронологічнім: спочатку постриженці Антонієві, далі Феодосієві, сучасники Никонові, нарешті, подвижники часів Святополкових, так що в сумі сі повісті обхоплюють приблизно перше півстоліття існування монастиря.



1 В редакції Касіяновій сей порядок дещо нарушений.



От короткий їх зміст:

Агапіт, постриженець св. Антонія, ішов за його прикладом і, маючи силу уздоровляти хорих, укривав її, даючи хорим щось зі своєї страви, ніби лікарство, і тим робив їх здоровими; тим придбав славу «лічця» і накликав на себе зависть двірського лікаря кн. Всеволода, вірменина походженням, що особливо пишався своїм знанням угадувати смерть пацієнтів. Агапіт своєю чудотворчою силою знищив його репутацію, ударемнив його злі замисли на себе і привів його до того, що він покинув вірменську віру і постригся в Печерськім монастирі, увірувавши в чудесну силу Агапіта.

Григорій чудотворець, постриженець св. Феодосія, пильною молитвою здобув незвичайну силу «на нечистиві духи», котрі старались йому докучити різними пакостями, насилаючи на нього злодіїв: Григорій зв’язував їх своїм словом, так що вони не могли зробити йому ніякої шкоди. Кінець кінцем, покаявшись, сі злодії віддались роботі на печерську братію. Самому ж Григорієві довелось згинути з рук людей кн. Ростислава Всеволодича: коли вони, здибавши св. Григорія в поході на половців, почали глумитися з нього, і він напророчив їм смерть у воді разом з князем, розгніваний Ростислав велів його за се утопити. Але сам дійсно утонув в ріці Стугні, тікаючи від половців, — епізод, увіковічнений піснею, згаданою в «Слові о полку Ігоревім». Никита, пізніший єпископ новгородський, за часів ігумена Никона, ще бувши в молодих літах, став просити благословення йти «в затвор». Ігумен не давав на те згоди, нагадуючи йому сумний приклад Ісакія, котрого біси спокусили в затворі, і велів працювати в монастирі. Але той не послухав і таки затворився, бажаючи кріпким подвигом доступити «дарів чудотворення». І тут дійсно біси підійшли його, удаючи ангелів. За їх порадою він залишив молитву і віддався виключно «чтенію і поученїю», і то саме Старого Завіту, так що вивчив його напам’ять. Нового ж Завіту не читав і не хотів навіть чути про нього. З того братії стало ясно, що він «прельщенъ єсть отъ врага». Отже ігумен з визначнішими «богоносцями» вчинили над ним молитву і відігнали від нього бісів; з тим вилетіло з нього не тільки все, що він знав з Старого Завіту, а навіть читати він забув, ледве його навчили наново. Але за смиренне життя дійсно доступив дарів чудотворства.

Інший монах, Лаврентій, не діставши дозволу йти в затвор, перейшов з Печерського монастиря до іншого, там затворивсь, і нічого йому злого не сталось, навпаки, за «кріпке життя» дістав він «благодать исцілениєм». Але одного разу, як привели до нього біснуватого, він таки не міг з нього вигнати біса і казав його відвести до Печерського монастиря. Біснуватий став тоді проситись, щоб його туди не вели і поіменно став називати тих печерських монахів, які можуть своїм словом проганяти бісів. Таких він називав тридцять, на загальне число тодішньої печерської братії 180, хоч ніколи не бував в Печерськім монастирі і нікого з братії в дійсності не знав. Перше ще ніж привели його до Печерського монастиря, він виздоровів, і поіменно назвав перед ігуменом всіх 30 «святих отців», хоч ні одного не міг пізнати в лице.

Повісті про Івана Затворника і Мусія Угрина творять, властиво, одну окрему цілість, з передмовою і закінченням, як можна бачити з порівняння обох головних типів «Патерика». Іван багато терпів від «страсті» і, нарешті, знайшов рятунок, закопавшись по груди в землю і страшною гарячкою, яка палила його тіло, знищивши в собі «брань страстную». А знайшов повну свободу від сеї сексуальної похоті, аж коли помолився, за порадою божою, братові, похованому в сусідстві, що пострадав, не піддавшись спокусам «брані плотської». Сю історію він оповів одному братові, котрий тяжко терпів від неї, дав йому кістку з мощів того святого, і від неї зараз пропала у нього та «страсть». Святий той, як виявилось, був Мусій Угрин; про нього удалось розвідати, що він був брат улюбленого отрока св. Бориса, вбитого разом з ним на Льті. Він утік до Борисової сестри Предслави і разом з нею потім пішов «в Ляхи», коли забрав з Києва Предславу Болеслав (Хоробрий). В Польщі йому прийшлось багато витерпіти від пристрасті якоїсь значної ляшки, що полюбила молодого бранця і хотіла одружитися з ним. Але він не хотів женитись, взявши собі на серце євангельські слова, що жонатий годить жінці, а не жонатий Господеві, і прийняв постриг від якогось перехожого «монаха», що йшов з Святої Гори. За се витерпів різні муки, нарешті кастрацію. Але Бог покарав про се Лядську землю великою усобицею, в котрій згинула і ся ляшка. Каліка ж Мусій вернувся до Києва і скінчив життя в Печерськім монастирі, за свій подвиг діставши силу вбивати страсть в тих, що терпіли від неї.

Історія Прохора Лебедника належить до найбільш історично закрашених і заразом — літературно оброблених. Подвиги його датуються дуже докладно, часами Святополка — останнім десятиліттям XI і першим XII в. Наслідком тодішніх усобиць і половецьких нападів був «голод кріпкий і бідність велика в Руській землі». Прохор, приходень з Смоленської землі, що прийшов тоді до Печерського монастиря і в нім постригся, як мешканець північних, бідних збіжжям країв, сам годувався хлібом з лободи, вмів його дуже добре робити, і тепер, під час голоду, став ним годувати голодних. Тим, що діставали з його рук, хліб з лободи був солодкий як мід; тим же, що пробували брати у нього потайки, він був гіркий, як полинь, так що його не можна було їсти. Ігумен і братія з того переконалися про особливу святість Прохора. Слідом, під час волинської війни, що розпочалась по осліпленні Василька, коли перервався довіз солі з Галицької й Перемиської землі до Києва, Прохор став роздавати людям сіль. Робив її чудесно з попелу, який збирав в монастирі. Се викликало невдоволення серед київських негоціантів, які мали засоби солі і підняли були на неї ціну, а тепер ніхто у них не хотів брати («перше рахували дорого, по дві головажні за куну, а тепер і по десять не хотіли у них брати»). Вони підняли на Прохора Святополка, і той велів заграбити у нього запаси солі. Але коли її привезли до князя, побачили, що то попіл. Тоді викинули його. Прохор велів людям забирати собі — і попіл знов став сіллю. Святополк, довідавшись про попередні чуда його з лободою і тепер нові — з сіллю, набрав особливого поважання до св. Прохора і всеї печерської братії і взагалі поправився через те в своїх учинках і правлінні.

Син Святополка Мстислав виступає в історії Федора і Василя, найдовшій з усіх, але через се може трохи й розвалкованій. Чорноризець Василь, що жив в печері так званій Варязькій, раптом став тужити за своїм майном, що він роздав, ідучи до монастиря. Інший монах відвів його від таких малодушних гадок, але коли сього Василя було послано з монастиря «на орудія», на довший час, чорт, взявши на себе його образ, знову почав спокушати Федора. Він вказав йому, де копати в печері, і той викопав там силу золота і срібла і за порадою чорта збирався утекти з монастиря з тими скарбами. Але на те наспів дійсний Василь; він хоч не без труда, все-таки виявив чортівську прелесть і вирвав брата з її власті. Федір закопав назад свої скарби і, залишивши гадки про багатство, віддався праці для монастиря. Диявол пробував йому робити різні пакості, але без успіху. Тоді, взявши на себе знов образ Василя, він обмовив перед княжими боярами, що Федір ховає скарби і збирається з ними тіками. Се донеслось до Мстислава Святополчича, і той спочатку по доброму просив тих ченців, щоб вони видали йому сі скарби, а коли ті казали, що скарбів не мають, велів взяти на муки і сам з власної руки, «шюменъ бывъ отъ вина», застрелив Василя. Скоро потім Мстислав сам був застрелений стрілою в волинській війні (по літопису 1099 р.) і, вмираючи, признав, що се на нього впала кара за смерть Василя.

Остання повість — про хорого Пимина — припадає на останнє десятиліття XI і перше десятиліття XII в. Пимин був від уродження хорий і мрією його було стати монахом; але . батьки його на те не приставали, сподіваючись, що він ще виздоровіє. Тому він просив у Бога собі хороби — і постриження, і по молитві його одної ночі його справді пострижено: ангели в образі «світлих скопців» (євнухів) постригли його, убрали його в чернечу одіж, а острижене волосся його опинилось в замкненій Печерській церкві св. Феодосія. Заразом Пиминові було проречено, що він буде хорий все життя і виздоровіє тільки перед самою смертю. Через свою хворобу він викликав обридження у монахів і не раз зостававсь по кілька день без нагляду, страви і пиття. Двадцять літ провів так в монастирі і зносив се радісно. Уздоровивши одного хорого монаха з тим, щоб той йому служив, він відкрив йому се, що його страждання в сім житті приготовляють йому радість по смерті. Перед смертю він справді виздоровів, обійшов монастир і попрощався з усіма, провіщаючи свою смерть. Вибрав собі місце на могилу, оповів, яка доля по смерті спіткала інших монахів, похованих в сусідстві, і дійсно те, що він оповів про їх останки, цілком потвердилося, коли їх відкопано.

Нарешті, повість про Марка гробокопателя, що міститься перед повістю про Федора і Василя, наводжу в цілості (в перекладі), щоб дати поняття про літературну форму сих оповідань:


«Про преподобного Марка печерника і Теофіла черця.

Преподобний Марко життя мав в печері і багато місця викопав у печері своїми руками, на своїх плечах виносячи землю, і був всі дні і всі ночі в роботі на діло боже. Викопав багато місця і на ховання братії, і за те не брав нічого, а як хто сам давав йому, то він приймав, але роздавав убогим. При нім св. Феодосія перенесено з печери до великої церкви.

Одного разу, копаючи своїм звичаєм, він утрудивсь і знеміг і зоставив місце узьке і не розширене. Одному ж з братії трапилось, захорувавши, умерти, і не було місця іншого, крім того тісного. Принесений був мертвий до печери і ледве його вложили через тісноту. Було на Марка від братії нарікання, бо не могли мерлеця опрятати, ні масла на нього виляти, тому що було місце вузьке. Печерник же, смиренно всім поклоняючись, говорив: "Простіть мене, отці, через неміч не докінчив!" Вони ж ще більше сварили на нього. Марко ж сказав мертвому; "Тому що місце се тісне, ти сам, брате, посилуйся, візьми масло і полий на себе!" Мертвий же протягнув руку, трохи піднісся, взявши масло, полив на себе навхрест — на груди і на лице, сосуд віддав, а сам перед усіма опрятавсь і, лігши, заснув. І від сього чуда взяв усіх страх і трепет, що таке сталось.

Потім інший брат, довго болівши, вмер. Один його приятель обтер його губкою і пішов до печери, хотячи бачити місце, де має бути положене тіло дорогого йому, і спитав блаженного. Преподобний же Марко одказав йому: "Брате, піди й скажи братові: "Підожди до завтрашнього, аж викопають місце, і тоді одійдеш на спокій тамтого життя". А той брат, що прийшов, говорив йому: "Отче Марко, я вже й губкою обтер його тіло! вже мертве, то кому ж велиш мені казати?" Сей же Марко таки каже; "Бачиш, що се місце недокінчене, велю тобі, йди, скажи помершому: "Говорить тобі грішний Марко: "Брате, побудь іще сей день і завтра одійдеш до Господа нашого, до котрого прагнеш, аж приготовлю місце тебе положити і пришлю до тебе!"

Той брат, що прийшов до преподобного, прийшов до монастиря і застав всю братію, як вона творила обичну відправу над мерцем. Ставши коло мертвого, сказав: "Говорить тобі Марко, що місце не готове, брате! підожди ще до завтра!" Здивувались тому слову, але як брат сказав се перед усіма, мертвий зараз відкрив очі і душа його вернулась до нього. Пробув так той день і ту ніч, маючи відкриті очі и не можучи ні до кого говорити.

Другого ж дня той брат, що раніше приходив, пішов до печери, хотячи знати, чи вже місце готове. Блаженний же сказав йому: "Іди й скажи помершому: "Говорить тобі Марко: "лиши се життя тимчасове і перейди до вічного, бо вже місце готове прийняти тіло, віддай отже Богові дух твій, а тіло твоє най буде положене з святими отцями тут в печері" Брат, прийшовши, сказав се все ожившому, і той зараз закрив очі і віддав дух життя перед усіма, що прийшли його відвідати. І так був з честю положений в сказаному місці в печері. І сьому чудові всі здивувались, як то по слову блаженного ожив мертвий і за повелінням його преставився.

Знов же, були два духовні брати в тім же монастирі Печерськім, сердечною лобов’ю зв’язані від молодості, маючи одну думку і одну волю. Вони упросили блаженного Марка, щоб їм зробив спільне місце і там аби були вони положені, як Господь повелить. По довгім часі, Теофіл, старший брат, пішов десь в справі, молодший же брат розхорівся, одійшов і положений був на приготованім місці. По кількох днях прийшов Теофіл і, довідавшися про брата, пішов до печери, хотячи бачити помершого, де і на якім місці положений він. Побачивши, що його положено на вищім місці, гнівавсь і багато відказував на Марка, казав: "Нащо положив його тут, я старший від нього, а ти положив його на моїм місці". Печерник, чоловік смиренний, кланявся і говорив: "Прости мені, брате, прогрішивсь я перед тобою" і рече: "Брате, встань і дай місце непомершому братові, а сам ляж на ничжім місці". І тут зараз, за словом преподобного, встав мертвий і ліг на нижчім місці, перед усіма, що поприходили. Було бачити се чудо страшне і жаху повне.

Тоді брат сварливий, що нарікав на блаженного за те, що положив брата, припав до ніг Марка і сказав: "Отче Марко, согрішив я, порушивши брата з місця; прошу тебе, повели йому, аби знову ліг на своїм місці!" Але блаженний рече йому: "Господь усунув ворожнечу між нами, а зробив се задля твого нарікання, аби ти не заховав злоби на мене, ворогуючи до віку. І тіло бездушне виявляє правдиву любов до тебе, подаючи тобі навіть по смерті старшинство. Хотів я, щоб ти не вийшов звідси і одержав своє старшинство, і зараз би тебе тут положено. Але що ти не готов на ісход, то піди подбай про свою душу, і по недовгих днях принесуть тебе сюди. А мертвих підіймати діло Боже, я ж грішний чоловік. Сей же мерлець, боячись твого роздражання і нарікань твоїх мені, не стерпівши, лишив тобі половину місця. Бог його може підняти, а я не можу сказати помершому: встань і ляж знову на нижчім місці! Накажи йому ти й скажи — може, послухає тебе так, як тепер!"

Почувши се, Теофіл дуже зажурився страшними Марковими словами, думав, що зараз тут упаде і умре; не знав, чи й до монастиря дійде. І як прийшов до келії, взяв його неутішний плач. Роздав усе своє до сорочки, лишив собі тільки одну свитину та ще манатью, і ждав свого смертного часу. І ніхто не міг його потішити в гіркім плачу, ні понудити його з’їсти солодкої страви. День наставав — він говорив: "Не знати, чи дотягну до вечера"; наставала ніч, говорив, плачучись: "Що мені робити, чи дотягну до світу? Багато людей, вставши, не дотягли до вечера і, лігши на ложі своїм, з ложа свого не встали. Що ж уже мені, мавши попередження від блаженного, що скоро мені скінчитися!" І молився Богові, щоб дав йому час покаятись.

Так творив усі дні — голодував, плакав і молився, кожного часу сподіваючись розлучення з тілом, і так своє тіло витончив, що всі кості можна було порахувати. Котрі хотіли його потішити, на більше ридання подвигали. Од великого плачу стратив очі і так прожив всі дні свого життя в великій повздержності, догоджаючи Богові добрим життям.

Преподобний же Марко, порозумівши час свого відходу до Господа, покликав Теофіла і сказав йому: "Брате Теофіле, прости мені, що я тебе зажурив на многі літа. Я відходжу світу сього, молись за мене, а я, коли доступлю дерзновення, не забуду тебе, аби Господь сподобив нас видітись там і бути разом з отцем Антонієм і Феодосієм". Теофіл же з плачем відповів йому тими словами: "Отче Марко, пощо мене лишаєш? Або візьми з собою, або дай мені видіти!" А Марко рече: "Брате, не тужи! Бо ти задля Бога осліп очима тілесними, а прозрів духовними, щоб розуміти його. Я був, брате, причиною, що ти осліп: сказав тобі смерть, хотячи на користь зробити душі твоїй і до смирення твій високий розум привести, бо серця смиренного і сокрушенного Бог не відкине". Теофіл же рече йому: "Певно, отче, за гріхи мої я впав би перед тобою й умер у печері, як ти мертвого підняв, але Господь, для святих своїх, дав мені життя, чекаючи мого покаянія. Тепер же я прошу у тебе сього, аби мені з тобою одїйти до Господа, або дай мені видіти". Марко рік: "Не треба тобі видіти короткого світу сього, проси у Господа, щоб там побачити славу його; і смерті не бажай — прийде, коли й не схочеш. Але от тобі буде знак твого відходу: за три дні перед твоїм представленням прозриш ти, і так до Господа відійдеш, і там побачиш світ нескінченний і славу несказанну!" І се сказавши, преставивсь.

Теофіл же, ще більшого ридання набравши від страти очей, проливав сльози потоком. Все більше вони v нього множились, і як бравсь до молитви, приходили йому сльози. Поставив сосуд і над ним плакав. І наповнив його слізьми за багато літ — все чекав справдження, що прорік преподобний. І коли порозумів, що вже йому кінець в Бозі і пильно моливсь Богові, аби сльози його були приємні перед ним, хтось гарний став перед ним і сказав йому: "Що хвалишся марними слізьми?" І підняв сосуд більший від того, переповнений пахощами, як благовонне миро, — "Се, — рече, — ті твої сльози, котрі на молитві Богу ти пролив до серця, котрі рукою, хусткою або одежею обтер або на землю поспадали з очей твоїх. Я їх всі зібрав до сього сосуду і сховав, за повелінням творця нашого. А тепер посланий я подати собі радість, що ти весело одійдеш до нього, бо він рік: "Блаженні плачуші, бо потішаться!" Се він рік, і невидно його стало.

Блаженний же, покликавши ігумена, сказав йому, як явивсь йому ангел і що говорив, і два сосуди йому показав: один повний сліз, а другий скорше як аромат благовонний. Велів вилити то на тіло своє, а сам на третій день преставивсь.

Достойно положили його в печері коло Марка печерника, помастивши з того сосуда ангелового, так що вся печера наповнилась пахошами. Вилили і сосуд з слізьми, або сіявши слізьми, зжав снопи свої. Рече бо: плакались, кидаючи насіння своє, — вони в Христі потішені будуть, — тому слава з Отцем і Св. Духом нині і завсіди і во віки віків! Амінь!»



В передмові до сеї повісті, що читається в рукописах ширшої редакції, автоо підчеркує, що він ніколи не бував ні в Єрусалимі, ні на Синаю, «аби щось приложити до повісті, як то звичайно роблять хитрословці, тим прикряшаючись», інакше сказавши, не старався прикрасити своїх повістей оповіданнями єрусалимського і синайського патерика, а виключно, мовляв, тримався усної печерської традиції, переданої йому Симоном. Абрамович, що переводив аналіз сих повістей, дійсно не знаходить в сім никлі слідів запозичення з патериків, тільки в однім місці процитований царгородський випадок вказує на «Пролог», а в іншім цитується Іванова «Ліствиця». В Симоновій серії натомість се користання з різних родів патериків виступає ясніше — їх автор покликується на «отечник» та «патерик» (Абрамович вказує для першої цитати відповідне місце в Vitae Patrum, для другої — «Синайськім Патерику»), і в різних інших місцях робляться натяки на оповідання патериків.

Але треба запримітити, що дослідники дотепер шукали буквальних текстуальних запозичень, тим часом на сім справа не кінчиться: далеко ширше і навіть інтересніше питання — се запозичення чи паралелізм мотивів християнської і взагалі релігійної легенди, що могли прийматись не тільки книжного дорогою, але й усною передачею, присвоєнням різних мандрівних аскетичних і фантастичних, чудесних мотивів, не тільки християнських, а так само і браманських, буддійських, юдаїстичних і всяких інших. З сього боку зміст наших агіографічних писань, і спеціально «Патерика», не студійовано зовсім; на перешкоді тому стояла і цензура, і церковні впливи, а тим часом се робота для історії легенди у нас необхідна і дуже цікава.

З світських джерел Полікарпові повісті відкликуються до літопису і до житія Антонія 1.



1 «В житій же святаго Антоніа вся житіа ихъ вписана суть, аще и въкратцЂ речена». — «Патерик» під р. Абрамовича, с. 96.



На підставі сих відкликів різні дослідники пробували викомбінувати, що то були за пам’ятки. Останніми часами багато тим займався Шахматов, котрого дотепні і сміливі здогади знайшли чимало прихильників, які старались їх розвинути далі 1. Я не буду займатись тут розбором сих гіпотез, які, на мій погляд, ще досить далекі від розв’язання справи. Піднесу тільки, що всі, цитовані Полікарповою, а ще більше — Симоновою серією повістей, джерела доволі ясно вказують на те, що протягом двох століть, які лежать між організацією печерського монастиря і татарщиною, печерські легенди багато оброблялись і перероблялись, так само як і в дальших століттях, і та редакція, котру вони одержали десь перед татарським погромом, була тільки одною стадією в сій літературній роботі. Вона починалась, очевидно, від коротких реєстрів подвижників, з короткою характеристикою, або характеристичним прізвищем при кожнім: епітетом, який мав на меті індивідуалізувати і відрізнити його від інших одноіменних («сий убо Никонъ Сухый зоветься в поминаньи вашемъ: истекъ кровию, изгни отъ ранъ и исхну», пишеться в Симоновій повісті). Дальшим ступенем служили короткі записки чудесних випадків, казусів, зв’язаних з тим або іншим святим, так, як бачимо в розділі про св. Купшу і Пимина 2.



1 Келтуяла, прийнявши гіпотезу Шахматова про житіє Антонія і дану ним реконструкцію, так формулює свої виводи: «Коли печерська братія піднесла питання про канонізацію Феодосія, митрополит, щоб убити сю справу, доручив комусь, з печерських же монахів, написати житє Антонія відповідно його інструкціям: воно мало вивести початки Печерського монастиря і взагалі руського чернецтва безпосередньо з грецького джерела, з Атосу, через Антонія і можливо зменшити заслуги Феодосія. Сим способом питання про канонізацію Феодосія було зняте з порядку дня і взагалі на якийсь час удалось обійтись без усвячення печерських святих».

2 «Волею же премЂню блаженнаго и священномученика тогоже монастиря черньца Купшю, єго же вси свЂдають, како бЂсы прогна, и ВятичЂ крести, и дождь сведе, и езеро исуши, и многа чюдеса створи, и по многихъ мукахъ усЂченъ бысть съ своимъ ученикомъ.

C німа же и Пуминъ блаженный постникъ въ єдинъ день сконча ся, провЂдЂвъ свой отходъ преже двою лЂту, и многа ина пророчествовъ, недужная исцЂли, посреди церкви громогласно рекъ: «Братъ нашъ Купша противу свЂту убьєнъ бысть», и тако рекъ, преставися вь єдинъ день же и часъ co тЂми святыми».

Дальшу стадію розвою такої записі ілюструють оповідання про Сниридона Проскурника:

«Блаженный спиридонъ проскурамъ печець бысть, повелЂниємъ игумена нашего Пумина постника, и c нимъ Никодимъ — си два єдиноумно и єдиноправно добрЂ дослуживша в пекленици за 30 лЂтъ, честно непорочно дЂло свершивша. Съ убо селянинъ из [села, а не от] града в чернечьство прийде. И извыче псалтирь изусть, и в пекленщю на дЂло исходя, руками роботу свершаше... бес престани поя псалтирь: ту на всякъ день скончаваше, или дрова сЂкый, или тЂсто мЂся, се во устЂхъ имЂяше. И сему обычную роботу творящи, лучи ся убо нЂкогда сему блаженному въжещу печь на испечениє проскурамъ, отъ опалания огня зажьжеся покровъ храму. Сь же вземъ манатию, закры устьє печи; свитЂ же завязавъ рукава и сию вземь, тече на кладязь и ту нальявъ воды, скоро течаше, зовый братью, да угасять. Они же притекше видЂша дивную вещь, како не истече отъ свиты, сюже угасиша силу огненную» («Патерикъ», с. 182, 219).

Я викропкував з сього оповідання кілька побожних фраз, які, по всякій правдоподібності, являються вже дальшою ампліфікацією сього оповідання. Порівнюючи коротку редакцію з ширшою (с. 120), бачимо, як поволі розширяються такі додатки.

До подібного типу оповідань належить переповіджене вище слово про Лаврентія Затворника («Патерикъ», c. 201): се, властиво, казус, ще не розвинений вповні в агіографічну повість.




В житії Антонія, по словам ширшої редакції Полікарпових йовістей, були короткі записки про цілий ряд подвижників, і поволі деякі з них перероблялись в заокруглені повісті, за поміччю усної традиції і тих загальних місць і моральних прикладів, які давали печерським книжникам прологи і патерики.

В другій чверті XIII в., очевидно, мав місце якийсь спеціальний імпульс до такої роботи; на се маємо натяк в ширшій редакції ПолІкарпових повістей, в апострофі до ігумена Акіндіна: що по 160 літах забуття замовчані подвиги святих знов стають звісні його любов’ю 1.



1 Автор пише в закінченні повісті про св. Агапіта (я тримаюсь варіантів т. зв. основної редакції, с. 225, що дають подекуди, очевидно, старшу стилізацію): «Таковая и больше сихъ съдЂяшася отъ тЂхь святыхъ черноризецъ, ихъже въспомянувъ добродЂтельное житіє, дивлюся, како премолчана быша великая исправленія преподобнаго отца нашаго Антонія! То аще толико свЂтило угасло небреженіємъ, то како отъ него луча въсіяють — [сихъ] мню братии нашея! [як будуть світитись проміння, що йдуть від того світила — інші подвижники печерські]. Но якоже рече Господь: "Не кий же пророкъ приятенъ єсть въ отечествіи своємь’’». Автор побоюється, коли опише високі прикмети печерських подвижників: одних — чудотворства, інших — праведність, третіх — кріпкий піст, послушання, прозорливість — все засвідчене вірою, знаками і чудами, оповідженими «твоїм чорноризцем, а моїм господином еп. Симоном», се не знайшло б послуху нібито через «величество діл», а властиво через те, що виходить від такого відомого грішника, як він, Полікарп. Одначе він готов сповнити наказ ігумена («но аще повелитъ твоє преподобъство написати»), скільки може постигнути його ум і принести його пам’ять. Бо коли не здасться воно для ігумена, то придасться для потомства, «так, як блаженний Нестор написав про блаженних отців Даміяна, Єремію, Матвія й ісакія [т. зв. слов про перших чорноризців печерських — див. вище.], а в житії св. Антонія всі житія їх [печ. подвижників] написані, хоч в коротких словах, — я ж про тих вище названих чорноризців явно скажу, не в тайності, як перше було». (Так розумію я се не зовсім ясне місце, Шахматов толкував його інакше: «житія ж вище названих чорноризців розповіджені там ширше, я ж буду говорити явно, а не тайно, як і раніше»). «Бо коли я замовчу, через мене будуть забуті і більше не спом’януться їх імення, як то було й до сього дня. Се ж реклося в 15 літо твого ігуменства — чого не поминалося 160 літ, тепер, через твою любов, затаєне стало чутне».

Не знаючи, коли зачалось ігуменство Акіндіна, не можемо зміркувати, відколи рахує автор тих 160 літ «затаєння» діл, описаних, очевидно, в житії Антонія. Шахматов здогадувавсь, що Полікарп рахував від смерті Антонія, кладучи її на р. 1072, так що се писалося, мовляв, 1232 р. («Житіє Антонія», с. 114). Інший здогад, висловлений ним там же (c. 111), що сі слова читались при кінці ПолІкарпових повістей, так що повість про Агапіта була останньою, і «прежде реченніи черноризцы» означали описаних в ПолІкарпових повістях. В зв’язку з сим він здогадувавсь, що в первіснім тексті було: «но якоже повелЂ твоє преподобство написати».



Якісь, мабуть, спеціальні, нам ближче не звісні обставини змушували тоді печерську братію думати про скріплення морального престижу свого монастиря. В часах, коли київський стіл тратив свій останній блиск, коли митрополичий клірос і духовні круги все більше звертали свої очі на північ, на столицю нового «старійшини», князя володимиро-суздальського, і митрополит починав туди навідуватись, видко, треба було нагадати, відсвіжити стару славу Печерського монастиря як духовної метрополії східнослов’янського православного світу, розсадника церковних і культурних сил, прибуток святості і морального авторитету руської церкви. Оказійний лист володимирського єпископа Симона до котрогось печерського монаха, перейнятий незвичайно високими поняттями про виїмкову святість і славу монастиря, ілюстрований ефектним, хоч не дуже естетичним, на наш погляд, оповіданням про грішного монаха, міг дати ідею — зробити з іменем Симона вибірку найбільш ефектних печерських легенд, які свідчать про незвичайну святість і чудесність сього митця. Постать Симона, першого єпископа нової столиці півночі, яка все більше брала гору над Києвом, досить добре для сього надавалась. В його устах похвали Печерському монастиреві, що виносили його понад всякий рівень церковного життя та надавали йому місце виїмкове: спеціальну благодать розгрішення 1, — набирали особливого значення.



1 Се оповідання про особливу благодать Печерського монастиря, що забезпечувала спасіння всякому, в нім похованому «аще и грЂшенъ єсть», досить мало згідне, дійсно, з принципами православної моралі (оправдання ділами), наробило немало клопоту «Патерикові» в XVIII в., коли над українськими друкарнями заведено спеціальну цензуру. Невважаючи на традицію, що його усвятила, прийшлось кінець кінцем вичеркнути се місце. Звернув на нього увагу, одначе, чи не свій таки чоловік: судячи з того, що пришпилено його вперше в «Духовім Регламенті», котрого автором являється Теофан Прокопович, можна думати, що се він пригадав печерянам їх високі претензії.



І от, думається мені, з сих мотивів невдовзі по смерті Симона приточено до його посланія та до розповідженої при тім повісті про печерського грішника ряд інших оповідань, які мали ілюструвати незвичайну святість Печерського монастиря. Притім і саме Симонове посланіє розширено різними додатками (таким, напр., здаються мені сі слова про велике число єпископів з-поміж печерської братії, котрих недоречність на адресу Полікарпа я одмітив уже вище).

За першою серією повістей була зложена друга — про чуда божої ласки, зв’язані з печерською церквою та її різними пам’ятками і будовами. Розвиваючи ідею авторства Симона, її написано теж з становища нібито володимирського: вказано, як володимирська династія, князі й найвизначніші бояре шанували Печерський монастир, жертвували на нього, і печерська церква служила взірцем для різних будов суздальсько-володимирських.

Якби писав се Симон, особливо з огляду на своїх володимирських вірних, певно писав би інакше, інакше використав свій матеріал і дав би йому іншу моральну закраску. Те надмірне вихвалювання Печерського монастиря як виїмкового, трохи не монопольного джерела святості і благодаті, котрим перейняті обидві серії, надписані іменем Симона, виразно показує, що се писалося в мурах Печерського монастиря, а не в ніякім Володимирі. Писалося в тіснім і безпосереднім інтересі печерян, як не міг писати ніякий єпископ, яким би гарячим адоратором своєї колишньої братії він не був.

До сього потім долучено третю серію печерських оповідань, нібито зачерпнених з оповідань того ж володимирського єпископа, хоча автор кінець кінцем не втерпів і прохопився, що ініціатором всього сього діла був ігумен Акіндін, котрого «любов’ю» були вигребані призабуті записи про подвиги печерських отців і пущені в світ. Наскільки вони притім були наново перероблені, се могли б висвітлити ближчі розсліди. Поки що зазначу, що ми маємо паралельні редакції, з котрих одні дають більше загальних місць, загальної фразеології і моральних дедукцій з повіджених історій, інші менше; одні звертаються до індивідуального адресата, Полікарпа або Акіндіна, до котрих нібито звертається автор, інші — до ширшого кругу читачів-монахів. Загального морально-дидактичного характеру сі писання, з їх узько монастирською провідною ідеєю, не могли набрати, їх мораль — узько монастирська, а тільки в деякій мірі — загальна; се справедливо відчули й зазначили вже старші церковні дослідники 1.



1 Див. у Голубінського I, I, с. 633.



Писання поучують різним добрим прикметам монахів, їм стараються прищепити добрі настрої, хочуть побороти прив’язання до майна (се, очевидно, головне лихо, яке вбачали провідники монашої братії), амбітність, сварливість, потайне розкошування в їді тощо. Людині, яка жила в світі і хотіла в нім зоставатись, вони небагато давали для морального виховання.

Притім, се треба піднести як їх характеристичну прикмету, вони звертались не так до почуття і волі, як до уяви. Збірник чуд, що містилися в сих повістях, давав фантастичну лектуру, яка, без сумніву, дуже сильно впливала на розвій народної творчості.

Образи монахів, замкнених в темних підземеллях, що витримують неустанну війну з чортами. Безконечні обопільні хитрощі, котрими то чорти піддурюють монахів, то монахи чортів (напр., св. Василь закляв чортів, що докучали йому, й змусив їх молотити збіжжя на його жорнах, а св. Федір, котрому чорти робили пакості, скидаючи дерево, що він носив собі на гору, змусив їх переносити все монастирське дерево з берега на гору і т. под.). Смиренні і простодушні ченці, котрі гасять огонь полами і носять воду свитою. Провидці і чудотворці, що зв’язують своїм словом супротивних, а на злодіїв, що приходять до них красти, наводять сон і велять їм спати, поки їх не розбудять, і под. Мерці, котрі слухають їх слова, і ангели, що помагають їм в усякім прошенні. Всі сі мотиви, почасти включені до «Патерика», почасти далі передавані усною традицією, не одно взяли з народних оповідань і навзаїм, були одним з дуже активних факторів народної фантастики. Але з сього боку повісті «Патерика» ще не були досліджені нашими фольклористами.

Моральне поучення і проповідь. Сей рід представлений в нашій літературі сього століття дуже слабо. Очевидно, багато затратилось, а решта спочиває між різним анонімним моралістичним добром. Дещо з того, очевидно, безповоротно стратило вказівки на місце і час свого походження; дещо носить ще більш або менш виразні сліди свого походження, і при систематичних дослідах над пам’ятками старого письменства не одно буде приписано до сеї доби і наших країв.

Найвизначніший твір з сих писань, реституйованих в своїй приналежності нашій літературі сього століття, се «Слово похвальне на перенесення св. страстотерпець Бориса і Гліба», або «Слово про князів», як воно зветься в коротшій редакції. Воно давно, ще в 1840-х роках, звернуло на себе увагу своєю апострофою до князів, але в повнім тексті було видане тільки в 1890—Х роках 1. Коротший текст його знайшовся в однім збірнику XVI в., ширший видано з одного збірника XV в. і одного — XVII віку. Коротший текст виглядає скорше на витяг з ширшого — він починається ex abrupto, покликом до князів, тим часом як в ширшій єсть вступ, а після поклику до князів іде загальна моральна наука про братолюбство і миролюбство, котрого втіленням являються св. Борис і Гліб, про можливість спастися і в світськім житті, сповняючи заповідь любові до ближніх, і по сім наступає похвала тим братам-миролюбцям.

Нерв цілої проповіді лежить в гарячім, справді з неабиякою силою висловленім поклику до князів, щоб вони залишили свої безконечні «котори», з війнами й накликуваннями половців на Україну. Ясно відчувається, що все глаголання про Бориса і Гліба і спасенність братолюб’я і покори служить тільки рамкою-прикрасою для того, щоб дати вихід сьому наболілому почуттю гарячим кличем, але в пристойній формі, не ображаючи сердитих миродержців. Се між іншим і промовляє за тим, що ширша редакція була первісною, під ослоною її словесних плетінь виведено сю гарячу апострофу, і вже потім вона стала ходити по книжниках як цінний крик життя: списувалась і переховувалась, без сих проповідничих додатків, без яких не смів піднести свого крику первісний проповідник:


«Слухайте, князі, ви, що противитесь старійшій братії, війну підіймаєте і поганих наводите на братію свою! Чи не осудить того 2 Бог на страшнім судищі? Як святі Борис і Гліб перетерпіли братові свому? Не тільки позбавлення власті, але й позбавлення життя! Ви ж і слова братові не можете стерпіти, за малу обіду підіймаєте ворожнечу смертоносну і поміч берете у поганих на свою братію!



1 Пямятники Древней Письменносте, XCVIII («Слово похвальное на перенесеніе мощей св. Бориса и ГлЂба», сообщеніе Хр. Лопарева, 1894)."

2 Се місце, очевидно, дещо попсоване в тексті.



Колись як ізраїльтяне, сподіваючись халдейського наступу на Єрусалим, послали до фараона до Єгипту просити помочі, щоб не взяли халдеї Єрусалима, Бог послав до ізраїльтян пророка з такими словами: "За те, що ви не вповали на Бога, який вас сотворив, але поклали всю надію на єгиптян, я від вас халдеїв відвожу, але будете взяті єгиптянами: на кого вповали, від тих, кажу, вам загинути". І так сталося. Апостол Павел каже: "Невже, браття, не маєте між собою стільки віри, що не знайдеться між вами, хто б вас розсудив, а йдете на суд перед невірних?" І євангеліст Іоанн каже: "Хто кзже: Бога люблю, а брата свого ненавиджу — неправду каже!" Сам Бог сказав: "З сього пізнають усі, що ви мої ученики, коли матимете любов між собою!"

Пізнайте ж, князі, свою величність і свою честь! Дідом маєте старого князя Володимира, що привів до Бога тисячі тисячів і тьми тем душ праведних! А братію яку маєте? Сих великих чудотворців Бориса і Гліба! От сим поревнуйте, сих майте за взір, від них повчіться! Як сатана колись кине ворожнечу межи братією, нехай згадають сих святих, як вони схотіли скорше смерть прийняти, ніж ворожнечу підняти. І хто перетерпить і перший замириться, той прийме від Бога нагороду, однакову з ними!

Скажу вам до сього притчу — не з чужої сторони! Давид Святославич — Святослава, Ярославового сина — брата святого Бориса і Гліба, — той Давид ні з ким не мав ворожнечі. Коли котрий на нього підіймався війною, він ту війну покорою своєю перепиняв. Княжив у Чернігові, в більшім княженню 1, бо був старший між братією своєю [але] як хтось йому з братії зробить, бувало, кривду, він то все зносив. Кому хрест цілував, за все життя своє того не переступав. Коли хто йому не додержував цілування, він однаково додержував. Ніколи не обілив, ні зла учинив. І братія його, бачучи, що він такий, вся слухала його як батька і покорялась йому як господинові. В великій тишині було княження його.



1 Тут, очевидно, пізніша дописка — числа літ життя і княження, але подані хибно.



Коли ж зволив Бог взяти його душу з тіла, і по недовгій хоробі пізнав єпископ Теоктист, що має князь преставитися, велів він співати канон хрестові. Аж разом розсівся верх теремця, так що всі злякались. Влетів білий голуб і сів йому [Давидові] на грудях. І князь випустив душу, голуб же став невидимим, а покій наповнився благої воні. І понесли князя до святого Спаса довго по вечірні, і стала звізда над хрестом. Понесли відти до церкви Бориса і Гліба, що він збудував, — і звізда від Спаса переступила на церкву мучеників. Коли єпископ відспівав над князем, гріб ще був не докінчений. Єпископ сказав: «Вже сонце заходить, поховаємо його завтра». Коли всі сиділи коло князя, прийшли до церкви й сказали єпископові: «Сонце не заходить, стоїть на місці!» Єпископ здивувавсь і віддав хвалу Богові. Аж як камінь вирівняли і вложили князя до гробу, тоді тільки сонце зайшло».


Ся «притча з своєї землі», і подробиця, що чернігівське князівство зветься «більшим» в порівнянні, очевидно, з провінціальними князівствами тої ж землі, ясно вказує, що маємо твір чернігівський, сказаний в Чернігові ж. Те освітлення, в якім виступає тут Давид Святославич, як далекий предок, оповитий легендою, дає розуміти, що говорилось се поколінням значно пізнішим. Давид помер в р. 1123, слово сказане було, мабуть, при кінці XII в., а може, і в XIII, тільки перед татарщиною. Історик Чернігівщини проф. Голубовський вказав на конфлікт, що стався в 1175 р. між тодішнім чернігівським князем Святославом Всеволодичем (пізнішим київським, оспіваним «Словом c полку Ігоревім») і князем новгород-сіверським Олегом (старшим братом Ігоря Святославича) — з молодшої лінії. По його гадці, се найбільш підхожий момент для того поклику до згоди, що читається в сім слові про князів, а був, мабуть, інспірований чернігівським князем — і не безрезультатний в своїх наслідках, бо між обома князями скоро прийшло до замирення 1. Се здогад доволі дотепний, але такі нагоди могли бути й пізніше, і пізніша дата може бути ще правдоподібніша, ніж сей 1175 рік.

Взявши за взірець християнських чеснот сього князя Давида, проповідник, одначе, не обмежився тою політичною наукою князям 2, а взяв його за приклад взагалі християнського життя — в поуку тому, що, живучи «в миру» і займаючися мирськими справами, не тікаючи за монастирські мури, все-таки можна спасти свою душу:


«Може хто скаже, що [Давид той] жінки не мав? Але мав і діти! Преподобний Святоша був його син, і ще два сини [було]. Або, може, хто скаже, що дому не мав, і тому зміг сповнити заповідь Господню? Часто бо чув я різних невігласів мову: «З жінкою і дітьми своїми не можемо спастися!» А сей князь має не один дім, а багато — князь був всеї землі Чернігівської, але сповнив заповідь владичню в сім житті своїм: ні з ким не мав ворожнечі. Постидіться ж ви, що ворогуєте на братію свою і на одновірців своїх! Жахніться і сплачтеся перед Богом, інакше стратите славу [небесну] за одно тільки своє злопам’ятство!»


Се та тема, яку розвинув між іншим один з редакторів Київського літопису, в формі дискусій кн. Ростислава з Полікарпом, ігуменом печерським, наведених вище (с. 20).

Інше анонімне, також, правдоподібно, чернігівське слово 3, в суботу сиропустну — на пам’ять святих отець, заохочуючи вірних подобитись своїми ділами святим, святкованим в сей день, котрим слово складає похвалу, также містить небезінтересні побажання на адресу князів, в дусі науки ігумена Полікарпа:


«Скажу й князям: "Спасайтеся й ви, князі, — правдою, відкинувши златолюбство. Спасайтесь і ви, княгині, — істиною, а не злобою, зненавидівши серебролюбство!"



1 Опытъ пріуроченія древнерусской проповЂди «Слово о князьяхъ» къ опредЂленной хронологической дать. — Древности. Труды археограф, ком. моск. археол. общ., III.

2 Се промовляє против здогаду, що проповідь ся була чисто політичним актом, інспірованим князем Святославом — гадки, розвиненої Келтуялою в його «Історії рус. літератури».

3 Видане Нікольським в цитованій розвідці про Клима Смолятича,



Вищим верствам сучасним слово закидає нахил до розкоші, до світлих і украшених домів, пирів і многолюдних празників.

Слово се деякі дослідники вважали твором Клима Смолятича, але воно, очевидно, не київське, а, по всякій імовірності, теж чернігівське, судячи з гострих слів на адресу киян за убийство кн. Ігоря Ольговича, котрого слово славить в ряді інших святих: «З вами чесно прославляємо князя Ігоря, що чесно прийняв муки і жертву чисту приніс Богові. Кияне в сором йому положили на нього чесний чорноризький образ, в котрім він прийняв нетлінний вінець, але тим його сподобили бездоганної слави, а себе — вічної муки!»

З Київщини, мабуть, з XII в., як звичайно думають, походить невеличке слово Георгія, чорноризця Зарубської печери (колишнього монастиря, що стояв над Дніпром, коло Терехтемирова, тепер Монастирець). Воно міститься в однім збірнику слів Єфрема Сіріна XIII віку, і судячи з того, що про татарщину в нім згадки нема, його й зачисляють до XII в. або до початку XIII в.

Се поучення духовному синові. Старець радить йому не шукати мудріших учителів, оскільки його духовний син шукає дійсно спасення, «а не иного никоєго же славохотия». «Моя бо ти грубость доволна єсть сказати, имже спасеши, аще сохраниши, єлико же ти реку» («при всій своїй грубості, неосвіченості, потраплю і я тебе навчити, як спастись, аби тільки сповнив, що я тобі скажу»). Поучає його страху божому, смиренню, милосердю, особливо ж остерігає його від «лихого сміха», від веселих людей: «скомороха... и гудця и свирця не уведи в дом свой глума ради»! Бо то диявольські прислужники, і хто любить «глум», той поганин і з християнами честі не має: «то єсть краса и радость бЂсящихся отрокъ, а крестьяньски суть гусли прЂкрасная доброгласная псалтыря, єюже присно должьни єсмы веселитися къ пречистому владыцЂ милостивому Христу Богу нашему» («християнам найкращі гуслі — доброгласна псалтирь, котрою ми повсякчас повинні себе звеселяти, співаючи її Богові»).

Улюблені гадки аскетів, котрі по кількох століттях стрінемо ще у останнього великого аскета України, Івана Вишенського.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.