[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 132-165.]

Попередня     Головна     Наступна





ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДОБА


Пам’яті Ісидора Шараневича



Галицький літопис. Для середини і другої половини XIII в. — сеї доби найвищого розцвіту Галицько-волинської України, коли в ній, з руїною і занепадом Подніпров’я, концентрувалось політичне, державне і культурне життя України, центральною пам’яткою являється Галицько-волинська літописна збірка, зложена в 1280-х рр. При загальній бідності літературного й історичного матеріалу з України на протязі всього XIII в., вона служить головним джерелом для всеї України того часу — прожектором, котрий освітлює нам попереднє і дає провідні вказівки для пізнішого часу, коли ми зостаємось майже в повній пітьмі, по тім як уривається се дорогоцінне джерело.

Тому для орієнтування в літературній творчості сеї доби ми повинні почати з сеї пам’ятки. Але, на жаль, мусимо й тут зачати від стереотипової фрази, що з літературного, та й історичного боку пам’ятка ся зовсім не так оброблена, як того варта, і сим разом вина сього особливо спадає на наших дослідників. Великоруських учених вона цікавила мало, як і ціла західна Україна тої доби; українські ж, і спеціально галицькі учені, котрим се повинно було лежати на серці, дуже небагато займалися нею 1.



1 Література до 1905 р. вказана в III т. «Історії України-Руси», з того часу нічого важнішого не появилося, крім хіба згаданої замітки Шахматова про літописи в словарі Брокгауза — Ефрона.



З старшого покоління можна вказати тільки двох дослідників, які грунтовніше зайнялись сим літописом і принесли найбільше для його пізнання — се Шараневич в своїй студії про Іпатський літопис як джерело для історії Австрії, і Дашкевич в своїй молодечій праці про Данила Галицького. Чверть віку тому, обробляючи історію Галичини для III тому своєї історії України, я дав при тім ряд приміток до сього літопису і спеціально проробив його хронологію. На жаль, не сповненим зісталось моє бажання — видати в цілості реставрований текст сього літопису, так як я се розумів. Для сього треба було поїхати до Петербурга і Москви, а мені тоді дорога туди була закрита, а коли вона відкрилась, інші справи забрали мій час. Нове ж видання сього літопису, випущене петербурзькою археографічною комісією під редакцією Шахматова, як і попередні два видання його, пішло за іпатським кодексом, що хоч часом свого списання найстарший між його копіями, з редакційного боку належить до найменш авторитетних — власне в сій частині.

Діло в тім, що галицький літопис, який починав огляд подій від смерті Романа, 1205 року, був написаний первісно без років, як оповідання не літописне, в тіснім значенні слова, а прагматичне, чи хронографічне, як висловлюється сам літописець, себто зв’язане в своїм оповіданні зв’язком подій, а не порядком літ. В такій формі був він, разом з своїм волинським продовженням, теж написаним без років, прилучений до видубицького літописного збірника, що в 1199 р. був піднесений Рюрикові і в пізніших часах заблукав на Волинь чи до Галичини. Але якийсь пізніший грамотій задумав його тут похронологізувати на здогад. Він розбив похвалу Рюрикові, якою кінчився збірник, вставивши серед неї 1200 р. Далі без церемонії поставив після неї новий заголовок: «Въ лЂто 6709 (1201). Начало княження великаго князя Романа, како держев. [держа? попр, видав.: самодержца] бывша всей Руской земли, князя галичкого», хоч оповідались тут події по смерті Романа. Потім за порядком почав розставляти роки в галицькому літописі, зовсім ігноруючи ту шестилітню прогалину, яка в дійсності існувала між кінцем Київського літопису в тій формі, в якій він її в сім відписі мав, і початком оповідання про «великий мятеж» по смерті Романа. Звичайно такі вирази галицького літописця, як «того же лЂта», «в таже лЂта», «потомъ же», «времени минувшу», давали йому привід вставити порядковий рік, вичеркнувши ті переходові слова, які були в оригіналі. Іноді ж вставляв він рік і без таких формальних підстав, без церемонії розриваючи навіть фразу оригіналу.

В сій формі маємо ми текст Галицько-волинського літопису в Іпатськім кодексі, тим часом як кодекс Хлєбніковський і Погодінський, хоч століттям пізніші, але списані з прототипу не хронологізованого, дають текст ще не деформований сею хронологічною операцією, хоч теж не свобідний від різних пізніших додатків. На сі пізніші кодекси тому треба все оглядатись, бо скалічення первісного тексту в теперішніх виданнях, зроблених з Іпатського кодексу, незвичайно баламутять при читанні і збивають читача, Який з великим трудом тільки протистав Сугестії деформованого тексту. Найкращий доказ тому, що хоч повна довільність і безпідставність іпатської хронології була сконстатована ще Карамзіним, все-таки навіть спеціалісти, навіть такий великий історик, як Антонович, ішли за сею хронологією цілком або пробували її поправляти, додаючи 2-3 роки загально до її дат 1, та допускались інших помилок, притримуючись іпатського тексту.

Тепер повну хронологічну таблицю до літопису, всі, кому її треба, мають в моїй спеціальній роботі. Поки ж нема кращого тексту, приходиться кожному, користаючи з котрогось петербурзького, повикреслювати, щоб не помилятись, всі роки і повписувати пропущені в іпатськім тексті переходові фрази з варіантів Хлєбніковського кодексу. Що ж до літературної сторони, то, поки над нею не переведено деталічних студій 2, я подам тепер деякі свої загальні помічення, які розвивають і доповнюють мої давніші замітки в сій справі.



1 Про сі проби «редукції» іпатських дат за поміччю якогось загального ключа див. в моїй студії «Хронологія подій Галицько-волинського літопису», 1901 (з «Записок. Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 41).

2 Досі одинока філологічна праця над сим літописом — кандидатська праця О. Макарушки: «Складня причасників в Волинсько-галицькому літопису» (Справозданне львів. академ. гімназії за 1896 р.).



Літописець за вихідну точку своєї повісті, як уже сказано, бере смерть Романа. Коли виключити пізніші додатки, вложені в його вступну фразу, що перетворили її в доволі недоладний, хоч і дуже цінний з історично-літературного погляду панегірик кн. Романові, — первісний початок сеї повісті виглядав приблизно так:


«По смерті великого князя Романа приснопам’ятнаго, велику мятежю воставшю в землЂ Руской, собравшю же Рурику Половци и Руси много, и приде на Галичь, оставив мниский чинъ — бЂ бо приялъ боязни ради Романовы. И пришедшю єму на Галичь и срЂтоша й бояре галичькыи и володимерьстии у Микулина на рЂцЂ СеретЂ. И бившимася има всь день о рЂку Серетъ и мнози язвени быша. И не стерпЂвше и возвратишася в Галичь» и т. д.


Оповідання, таким чином, без усяких уводних фраз, відразу вступало в розвій подій. Тільки пізніше до вступних слів була додана ся похвала Романові:


самодержаца всея Руси,

одолЂвша всимъ поганьскымъ языкомъ,

ума мудростью ходяща по заповЂдемь божіимъ, —

устремил бо ся бяше на поганыя —

яко и левъ,

сердитъ же бысть

яко и рысь,

и губяше[я]

яко и коркодилъ,

и прехожаше землю их

яко и орелъ,

храборъ бо бЂ

яко и туръ, —

ревноваше бо дЂду своєму Мономаху,

погубившему поганыя Измаилтяне,

и тщашася погубити иноплеменникы.


Се виглядає як уривок або парафраза «слави», такої, яку на кінці свого літопису згадує сей же літописець: «пЂснь славну пояху има (Данилови і Василькови), наследивши путь отца своєго великаго князя Романа, иже бЂ изострился на поганыя яко левъ, имже Половцы дЂти свои страшаху» 1.

Подібну славу передає нам Длугош в своїм оповіданні про здобуття Галича Мстиславом Мстиславичем, я так реставрував свого часу його латинський переклад:


Великий княже, побідителю, Мстиславе Мстиславичу,

Сильный соколе, Богом посланий — пострашити сильних та міцних

і їх зброю!

Не будуть вони хвалитися побідою над тобою!

Тобою, великий і славний наш господине, всі понижені і побиті! 2


До сього, як бачимо, дуже цікавого фрагмента слави Романові котрийсь з редакторів додав до слів згадки про побіди Мономаха над половцями звісний уже нам уривок епосу про Кончака і його батька Отрока 3. Так ся вступна фраза Галицького літопису перетворилася в маленьку скарбничку нашої старої поезії — краплинку роси, яка грає різнобарвними кольорами її веселки.



1 Перші три стрічки близько нагадують оповідання про Геракла «ЛЂтописца Еллинского и Римского»: «одолЂвшу тремъ частемъ злымъ похотемъ ума мудростью акы палицею, ходяща въ котызЂ, акы въ л†язвенЂ, въ твердЂ умЂ» (А. Поповъ, Обзоръ хроногр., с. 14).

2 Історія України-Руси, т. III2, c. 515; я ставився тоді досить скептично щодо автентичності сеї «слави», але мушу признати, що вона, коли її порівняти з наведеними місцями Галицького літопису, стилістично вповні відповідає автентичним взірцям.

3 Див. II., с. 226.



Але саме оповідання галицького літописця в сій вступній частині мало поетичне, а навіть мало прозоре, досить таки хаотичне, так що дійсно, навіть без баламутної іпатської хронології, яка до решти заплутує справу, у читачів «крутиться в голові», як скаржився колись один з старих

Істориків Галичини 1. Не тільки перший період галицького мятежа, за малолітства Данила, але й далі, коли він стає активним учасником подій, сі події оповідаються без перспективи, загалом доволі сухо. Часами тільки автор пригадує якусь живу подробицю, якийсь анекдот, що закрашує в його уяві сі події, і він оживляє їх для нас сими деталями.

Як я свого часу зазначив 2, в огляді подій сеї доби, з становища династії Романовичів, котрої долю, пригоди і успіхи слідить літописець, можна зазначити такі головні стадії:



1 «Мы увЂрены, что какъ намъ разсказуя, такъ и читателю внимая, кружится голова при семъ смЂшеніи и запутанности дЂлъ, происшествій, отношеній и лицъ» (Зубрицький, III, 101).

2 Історія України, III, с. 17.



В першім десятилітті по смерті Романа його сини, через свою молодість, займають зовсім пасивне становище, їх інтереси обстоюють інші — Романова вдова, союзники покійного батька, бояри, які зв’язали свою долю і надії з Романовим племенем і мандрували з ним з краю до краю, в залежності від змін фортуни, гри політичних партій та різних кон’юнктур. Ся одіссея малих Романовичів кінчиться слідом за договором в Спішу Андрія, угорського кор., і Лешка, в. кн. польського, що поділили Галичину між Польщею і Угорщиною, а за Романовичами лишили Володимирську волость, котру вони (властиво їх бояри) від сього часу взяли в володіння доволі міцно, і вона, хоч сильно обкроєна Лешком, сотворила їм тверду базу надалі.

Відси, від р. 1214 — 5, йде, отже, панування Романовичів на Волині. Участь в галицьких справах вони беруть тільки в ролі другорядній — помічників різних більших політичних фігур, що боролись за галицький стіл. Данило тримається головно кн. Мстислава Удатного, з донькою котрого оженивсь і готовивсь, очевидно, стати його наступником — здійснити свої отчинні права, не вважаючи на заходи його противників, які привели до того, що Мстислав віддав другу доньку за угорського королевича і йому відступив Галичину. Данило в сих роках при помочі вірних бояр поволі виробляє свою особисту репутацію поміж «молодшими князями» і настільки успішно збирає волинські землі, що в момент смерті тестя (1228 р.) вони в переважній масі належали вже до нього і його брата, а по смерті Мстислава, вважаючи себе вповні свобідним в сій справі, він сміло розпочинає боротьбу за Галич.

Ся боротьба, запечатана щасливою битвою під Ярославом (1245) і пізнішою політичною кон’юнктурою: признанням зверхності хана (1246), з одного боку, і наданням папської корони Данилові (1247/8) — з другого, становить третій і останній період галицького мятежа. Подвійний протекторат — хана і папи нараз — скріпив політичну позицію Данила, його одіссея скінчилась. Темні сторони нової кон’юнктури дали себе знати пізніше, а поки що ситуація здавалась корисною, будуччина Галицько-волинської держави — певною і надійною. Аж Бурандаїв погром (1259) відкрив марність сих ілюзій і дав гірко відчути всю небезпеку татарської зверхності.

Так групуються події з політичного, властиво, династичного становища, з котрого вони описані галицьким літописцем. Стилістичний аналіз, до котрого ми перейдемо пізніше, показує, що вся історія, з виїмком кількох сторонніх вкладок, від смерті Романа аж до п’ятдесятих років писана одним пером, належить одному авторові. З другого боку, прочитуючи уважно, не тяжко переконатись, що перший, другий і навіть третій період її описані пізніше, ретроспективно. Я, насамперед, коротко вкажу сі прояви ретроспективності 1.

Оповідаючи, як малого Данила вивезено до Угорщини, потім як в Галичу наново засіли Ігоревичі (в році 1211), і король угорський хотів видати за нього свою доньку, літописець згадує, що ся Данилова наречена, видана за Людовіка гесенського, по смерті була признана святою: «юже нынЂ святу нарЂчають именемъ Алъжьбитъ, преднеє бо имя єй Кинека, — много бо послужи Богови по мужи своємь, и святу нарЂчають». Шараневич свого часу вказав, що літописець досить наплутав тут, помішавши Людовіка гесенського з його батьком, а його жінку Єлисавету з якоюсь іншою королівною 2.



1 Хто хотів би слідити за сими замітками з текстом літопису перед очима для легшого перегляду, нехай виходить з хронологічної таблиці подій, поданих в моїй згаданій вище праці: там при відповідних роках з правого боку вказаний рік, під яким читається оповідання в Іпат. кодексі й сторінка вид. 1871 р. Маючи літописний рік, не тяжко знайти се оповідання і в інших виданнях.

2 Див. про се в моїй «Історії», т. III, с. 26 — 7 і «Хронологія», с. 11, Шараневича «Hypatius-Cnronik», c. 43 дд.



Се ясно вказує, що ціла історія оповідається з доволі далекої перспективи. В кожнім разі, з того, що ся свята Єлисавета, про котру пише літописець, померла р. 1231, а канонізована 1234, виходить, що те літописне нині належить до часів ще пізніших — тридцятих або сорокових років.

В р. 1219 Данило оженився з донькою Мстислава галицького, Анною; літописець вичисляє при тім всіх синів, яких мав від неї Данило — п’ятьох таких, Що вижили, він згадує поіменно, інших, що повмирали малими, — тільки сумарично. Тим способом знов-таки заходить він в тридцяті або й сорокові роки.

Розповідаючи про польський напад на Побужжя, що стався того ж 1219 року, згадує автор, що в погоні за ляхами, котрих відогнало Данилове військо, поліг з сього війська один лише Клим Христинич, і додає: «єгоже кресть и донынЂ стоить на Сухой Дорогви». Така замітка, що намогильний хрест «і досі стоїть», не може вказувати на 2 — 3 роки по події, тільки на якийсь пізніший час: писалось се, очевидно, теж після 1230 р.

Що події 1230-х років не були описані зараз по гарячим слідам, а теж пізніше, на се єсть теж досить виразні вказівки.

Оповідаючи про литовські наїзди на волинські землі, в 1243 — 5 рр., літописець пригадує аналогічний епізод перед Чернігівською війною Данила, коли Данило сидів у Галичі, а Василько в Володимирі, і ятвяги напали на Побужжя, «єще Холму не поставлену бывъши Даниломъ». Обставини доволі ясно вказують, що се діялося в 1234 році, а літописець, описуючи тодішні події, очевидно, не одночасно з ними, а пізніше, не записав сього факту на своїм місці і тепер пригадав про нього, описуючи аналогічні події 1240-х років.

Подібне означення, що Холмської кріпості ще тоді не було, маємо в оповіданні про наїзд Конрада Мазовецького на Побужжя, що стався восени 1236 або весною 1237: «Кондратови же ставшу кде нынЂ градъ Холмь стоить». Значить і сей епізод був описаний не рівночасно, а пізніше.

Найбільше ж виразну вказівку на час, коли писався літопис, маємо в оповіданні про похід угрів під проводом «прегордого Філі» на Данила, що стався приблизно літом 1221 р. В сім інтереснім оповіданні, котре нижче наведемо в цілості, літописець, описуючи гордовиті похвалки сього угорського воєводи, зазначає: «Богу же того не терпящю, во ино время убьєнъ бысть Даниломъ Романовичемъ древле прегордый Филя». Сталось се на полі битви під Ярославом, 1245 р., коли сей «прегордий Филя» ще раз попав в руки Данила, і сим разом той його велів убити. З огляду, що ся замітка доволі органічно зв’язана з цілим оповіданням про 1221 р., виходить, що воно написане не раніше 1245 р.

Таким чином, цілий ряд вказівок на протязі тої частини літопису, яка описує події від смерті Романа до татарського погрому, показує ясно, що він писався з пізнішої історичної перспективи. Може, деякі з сих вказівок можна взяти під сумнів, чи вони не попали при пізніших додатках, подібно як каталог володимирських єпископів під 1223 р. Але, в кожнім разі, всіх їх не можна відвести як такі вказівки, а вони цілком відповідають тому загальному характерові, яке має оповідання перед 1240-ими роками і після них.

До 1240-х рр., не вважаючи на доволі численні яскраві й мальовничі епізоди, оповідання має загалом, як я вже зазначив, не прозорий, збитий, так би сказати, спішний характер, і через те оповідання дуже неясне, хаотичне, так що тільки за поміччю інших джерел в нім можна орієнтуватись. Напр., в історії подій по смерті Романа зовсім пропущено другий похід Ольговичів на Галич, порозуміння угорського короля з Лешком в справі Романової спадщини, переговори з Ярославом суздальським, котрого рішено було насадити в Галичі, правдоподібно, як провізора галицького стола на час малолітності Романовичів. Їх утечу з Галича до Володимира пересунено на пізніший час, аж потім коли Галичане закликали Ігоревичів. Весь сей, незвичайно важний для історії Галичини і Романової династії момент представлено настільки хаотично і баламутно, що тільки за поміччю витягів з Київського літопису, захованих в Суздальській збірці і пізніших компіляціях (Воскресенській та ін.), можна зорієнтуватися в розвою подій 1. Видимо, пишучи сорок літ пізніше, літописець не дуже то розбирався в подіях і навіть не добре освітлював тодішнє становище Романової родини. Напр., не знаючи, що порозуміння між угорським королем і Лешком сталось уже під час другого походу Ольговичів на Галич («король омиривъ Ляхы поиде за горы», каже Суздальський літопис), він представляє утечу Романової родини від Ігоревичів до Лешка як крок ризиковний, трохи не позпучливий, і вважає се особливою ласкою божою, що Лешко не спом’янув старої ворожнечі до Романа і прийняв його родину ласкаво. Такі помилки в освітленні навіть становища Романової родини — себто того, що становить властиву тему оповідання, можна пояснити тільки тим, що автор не стояв до Романової родини близько в сих часах, правдоподібно, не був сучасником сих подій, а писав з чужих слів і оповідань 2.



1 Їх представлення в III т. «Історії», с. 19 і дд.; там вказані різні неправдоподібності оповідання Галицького літопису.

2 Про різні інші недоречності, які можна толкувати простим попсуванням тексту, див. там же, с. 510 — 1.



Не диво, що й хронологічна перспектива представлялась йому в сій часті доволі неясно. Він пише: «долгу времени минувшю» про усобицю, яка зайшла між Ігоревичами після того, як вони засіли в Романовій спадщині, хоча розвій подій зовсім не вказує на довшу перерву; «в таже лЂта» виїзд Данила з Польщі на Угорщину стався слідом таки по його приїзді до Польщі» і т. д.1



1 Хронологія подій, с. 9; Історія, III, с. 23.



Про побут малого Данила на угорськім дворі і політичні плани короля Андрія в зв’язку з тим оповідання таке баламутне, що за недостачею такого помічного джерела, яке ми маємо в інших випадках в фрагментах Київського літопису, не можливо того навіть розплутати добре.

В історії тодішньої галицької усобиці на грунті, в Галичині, теж єсть виразні прогалини (напр., пропущено спровадження боярами Ростислава Рюриковича, що вигнав Романа Ігоревича з Галича, а потім був знову ним вигнаний, р. 1210). Але особливо впадає в око, що такий трагічний епізод, єдиний в історії України, як повішення галицькими боярами Ігоревичів, в вересні 1211 р., переданий буквально двома словами, як се може бути хіба в якихось реєстрах наглих судів: «Угромъ хотящимъ ихъ вести королеви, Галичаномъ же молящимся имъ, да быша и повЂсили, мести ради, убЂжени же бывше Угре великими даръми, предани быша на повЂшениє, мЂсяца сентября». Правда, що й кривава різня галицьких бояр, котрою Ігоревичі заробили собі сю розправу, оповіджена теж не більш колоритно й патетично.

Так же сухо, коротко, непрозоро, з пропущенням подій і з дуже неясною хронологічною перспективою, оповідається друга серія фактів — Спішська умова, відсунення Романовичів від спадщини, розрив Лешка з кор. Андрієм і заклик його до Мстислава, що кількома походами здобув собі галицький стіл. Спочатку в кількох реченнях збито масу важних фактів, які обіймають кілька літ. 1214 — 9. Потім раптом наступає несорозмірно широке оповідання про кілька місяців 1219 р., в котрім збіглися спомини про перші активні виступи молодого Данила: його перша промова, звернена до тестя Мстислава, після оженення, й ініціатива походу на Лешка, по берестейську отчину. Кількаразове повторення «в таже лЂта», «времени минувши», «потом же» і т. д. робить враження чогось дуже довгого — і, мабуть, самому авторові се все здавалось далеко довшим, ніж було в дійсності, а тим часом не було тут більше місця, як кільканадцять місяців. Другий похід Мстислава на Галич і його пізніший договір з кор. Андрієм пропущено зовсім, за другорядними подіями, зв’язаними з Данилом (зносини з литовськими князями, воювання польських земель і т. д.). Про обіцянку Мстислава видати доньку за угорського королевича Андрія, дану ним при згаданій умові (факт для галицької політики і Данилових претензій на Галич незвичайно важний!), згадується поинагідно потім, зовсім без зв’язку з подіями сих років 1. Через те знов-таки лише за поміччю інших джерел можемо орієнтуватись в сім оповіданні, як бачимо, дуже епізодичнім, при всіх претензіях на прагматизм.

Коли порівняти з сим викладом, доволі поверховним і сухим, за виїмком окремих епізодів, те, що оповідається літописцем далі, по безпосереднім слідам подій, як свідком, а мабуть, і учасником, — різниця відчувається дуже ясно. Читаючи літопис скільки-небудь уважно, легко відчути сей безпосередній пульс подій, їх психічні переживання в Даниловім окруженні, взагалі в тій дружинній верстві, яка зв’язувала свою долю з його долею. Се, власне, найкращі сторінки літопису, котрі нами будуть наведені далі: тріумфальний опис Ярославської битви, гіркі переживання Данилового пониження перед ханом в його подорожі до Орди, мальовничо описаний вдатний похід на ятвягів, похід на Шлезьк і Данилова коронація 1253 р. Слідом, на оповіданні про взяту Данилом дань з ятвягів (в р. 1255 приблизно), закінчується отсе оповідання, доповнене потім лише кількома приписками. Історія попалення Холма, що сталась десь при кінці того ж 1255 р., описана очевидно іншою рукою. Можна вагатися в означенні, що з тих записок, які лежать між сими двома характеристичними оповіданнями 2, треба вважати приписками галицького літописця (безсумнівна його приписка — се оповідання про поворот з Австрії на Русь Романа Даниловича).



1 Див. Хронологію подій, с. 14 і дд.

2 Іпат., с. 554, рядок 12 і 557, рядок 3, видання 1871.

3 Ятвяги, войовниче, але неорганізоване литовське плем’я, сильно давалися взнаки сусідам, і в сім часі князі галицько-волинські, з одного боку, а князі мазовецькі — з другого, то на спілку, то на перебій, заходились їх приборкати і підбити.



Але зовсім ясно, що оповідання про ятвязьку дань було закінченням історії галицького мятежа, котру взявсь описати наш літописець:


«Потім Данило послав Коснятина прізвищем Положи-шила, щоб узяв з тих [ятвягів] дань. Коснятин, поїхавши, взяв з них дань: чорні куни і біле серебро. І дав з дані ятвязької дар Сігневові воєводі [мазовецькому] 3, на свідчення, аби знала вся земля Лядська, що ятвяги платили дань королеві Данилові, синові великого князя Романа. Після бо великого князя Романа ніхто з руських князів не воював їх, окрім його сина Данила. Богом дана йому була дань, і він посвідчив її Лядського землею, себто на пам’ять дітям своїм, показавши своє мужество [дане] від Бога. Як то премудрий Хронограф написав, що "добродіяння во віки святяться". Оповівши про многі війни, написали ми й се про Романа. Треба було б написати попереду, але написалося на кінець».


Сі слова, кажу, ясно вказують за закінчення 1. Після того літописець дописав ще закінчення австрійських планів Данилової родини, котре забув розповісти на своїм місці. Дальше, мабуть, до нього не належить.

Таким чином, Галицький літопис, чи повість про галицький мятеж, обіймає разом п’ятдесят літ. З них останніх десять описано рівночасно з подіями 2, перших сорок — ретроспективно. Можна думати, що перемога Данила над Ростиславом, розпочата битвою під Ярославом в серпні 1245 3, власне, й піддала гадку авторові описати всю трудну дорогу, перебуту Романовичами від їх гіркого сирітства до повної перемоги. Так, мабуть, треба розуміти й загальний настрій повісті, її епіграфом можна б поставити слова римського поета: Olim haec meminisse iuvabit — «колись се приємно буде згадати!» Пригоди, невдачі і гіркі поневіряння Романової родини описані спокійним, погідним тоном. Автор певний доброго кінця сього всього, і ті прикрі перипетії викликають в нім не сумні, не гіркі рефлекси, а почуття вдоволення, що люди в найгірших обставинах не зневірились, не спроневірились, не стратили духу і серця — і добилися вкінці свого!

Малого Данила виводить його дядько потайки поночі з його отчини — і тікають на божу ласку, «не знати куди бігти». Нічого, «Бог їм помічник»! Малий Данило плаче, що бояри виганяють його матір з Галича, і пробує втяти мечем тивуна, який його розлучає з нею 4.



1 Старий видавець Іпатського літопису прикладав сі слова до дальшого оповідання про Романа Львовича, але, я думаю, зовсім хибно!

2 Приблизно рівночасно, треба розуміти. Напр., в оповіданні про похід Данила на ятвягів прикінці 1253 р. (с. 549) читаємо, що двір ватажка Стекинта і його околиця, спустошена тоді, «до нынЂ пусто єтоить». В сім Данилові вояки могли переконатись, коли воювали в тій самій околиці і спалили Стекинтів двір зимою 1254/5 р. (с. 553). Описувавсь похід 1253 р., значить, уже в 1255 р.

3 Обгрунтування сих дат в «Хронології», с. 31 — 2.

4 Іпат., с. 481, 486, 487.



Сей спомин викликає, очевидно, тільки погідний усміх на обличчі автора, що бачить того Данила наверху його слави й могутності.

З усеї великої батьківщини Романовичам дали тільки мініатюрну Камінецьку волость — дарма, бояри їх батька таки їх не виріклись, пішли з ними і до Камінця й зробили там парадну стрічу своїм «отчичам» і Романовій княгині. Коли Лешко скликав волинських князів — виганяти з Галича узурпатора Володислава, Данило з своєї Камінецької волості прийшов з більшим полком, ніж його хитрун-кузен Олександр з захопленого у нього Володимира або його брат Всеволод з Белза, «бо всі бояри великі його батька були з ним». І коли траплялось йому не одно прикре зносити від роззухвалених галицьких олігархів — «одного разу, коли він веселився на пиру і котрийсь з тих безбожних бояр залив йому лице з чаші», а він стерпів то, «аби колись Бог їм то нагородив», — автор знає, що ся надія не була марна, і ті «мятежники землі» з часом злизали те, що тоді розлили 1.

Не орієнтуючись добре в хронології тих далеких часів, мабуть, з тої причини рішив автор оповідати події в їх зв’язку і розвою, а не по рокам. Затримав сей порядок оповідання й пізніше, коли ввійшов в часи ближчі, де міг доволі докладно датувати події, і навіть вкладаючи в свою повість чужі оповідання, датовані роками в оригіналі, як напр., повість про «Калецьке побоїще», і так само, мабуть, про Батиїв похід, він опускає роки і заступає своїми звичайними означеннями — «в тоже лЂто» тощо. Посилається в тім на приклад візантійських «хронографів» — «Хронографу нужа єсть писати все и вся бывшая: овогда же писати в передняя (забігати вперед), овогда же воступати в задняя, — чьтый мудрый разумЂєть». Натомість обіцяє дати хронологічну таблицю до свого оповідання в кінці: «Числа літ тут не писали сьмо, пізніше впишемо: по антіохійським соборам, по олімпіадам, грецькими численнями, римськими висикостами 2, як Евсефій Памфілів й інші хронографи описали від Адама до Христа: всі роки спишемо, розрахувавши назад» 3.



1 Іпат., с. 488, 459.

2 Високостомъ, вар. высикостомъ, bissextilis (annus) — рік, що мав 366 днів.

3 Іпат., с. 544.



Можемо собі представляти таку табличку в тім роді, як в старому літописі розчисляються роки князювань; але, мабуть, тої таблички він так і не зробив. Його ж манера зосталась потім прикладом для тих волинських літописців, які продовжували його повість.

Хронологічні означення, котрими автор заступає роки в своїм оповіданні, як ми вже почасти бачили, дуже загальні — особливо улюблені «в тоже время», «в таже лЂта», «в таже лЂта времени минувшу». Одного разу він розшифровує значення сеї фрази: «въ таже лЂта, или преже или потомъ» — почасти перед тим, а почасти потім; отже, дає розуміти, як загально треба розуміти таке означення. Таке ж загальне значення у нього слів «по тЂхъ же лЂтЂхъ», що можуть, на перший погляд, виглядати як означення дуже довгої перерви. Часом загнавшися і занадто відбігши від відбігши від початку подій, автор зазначує Поворот назад стереотиповим «мы же на преднеє возвратимся».

Досить легко, таким чином, взагалі беручи хронологічну послідовність подій, автор, з одного боку, пильнує зазначити загальні лінії в розвою тих справ, що його займають — упадку і відродження Романової династії та їх держави, а з другого — спинити увагу читача і запечатати в його уяві яскравіші, гарніші, я б сказав, естетичніші епізоди з сього розвою. Дуже мало принотовує він фактів відокремлених, які не стоять в зв’язку з його головною темою; зрікшися хронологічної схеми, він свідомо вирікся і завдань літописця-річникаря, який ставить своїм завданням передати пам’яті потомства всі важніші події. Він не записує ні подій з чужих країв, ні фізичних явищ, ні так люблених звичайно літописцями подій з церковного життя. Перед нами дійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті нами вище розглянені київські воїнські повісті XII в., тільки в небувалім — після «Повісті временних літ» — розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище, унікат нашої літератури. Вона свідомо ставить собі літературні, навіть — як я висловився — естетичні завдання: можливо живо і глибоко, емоціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і найбільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації — на протязі цілого півстоліття, заховані в тих кругах «вірних бояр». В протиставленні до «невірних», «безбожних» олігархів галицьких, хоче звеличати їх автор і передає потомству, поруч діл самих князів, подвиги і заслуги членів сих родів, батьків і родичів, чим послужили вони династії в її тяжкі часи.

Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, багатім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, найкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нервового пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих, яскравих, імпресіоністично взятих образів. Коли вона многословна, то се не з любові до широкого, гладкого оповідання: автор підбирає, ниже слова на слова, епітет на епітет, стараючись збільшити, постепенувати враження, як пізніший Іван Вишенський. Пильнуючи висунути, підчеркнути, спинити увагу на найбільш важнім, а звести на другий план обставини побічні, уводні, він широко вживає дієприкметникових конструкцій. Се його спеціальність. На місце координації, яка панує в тій же повісті про Ізяслава, тут панує субординація, особливо за поміччю улюбленого автором dativus absolutus, третьої відміни дієприкметника: «времени минувшю», «собравшю Рюрику Половци и бившимися има весь день» і т. д. В інших літературних пам’ятках ся конструкція вживається більш спорадично; наш же автор користується нею незвичайно багато, як найкращим засобом прагматичного оповідання 1, і доводить часом до безконечного нагромадження дієприкметників, що становить спеціальну прикмету його стилю, який стає через се незвичайно штучним і непрозорим, але дістає не раз певну ритмічну каденцію 2.



1 Аналіз його дієприкметникових (причасникових) конструкцій в згаданій праці О. Макарушки. Автор підтримує гадку, що тенденція до партиципіальних конструкцій — се «добуток невільничого наслідовання мови взорів грецьких». Виходить при тім з порівняння з сучасною народною мовою і не досить рахується з вислідами многовікової еволюції мови. Але се цілком ясно, що нахил автора Галицького літопису до багатих дієприкметникових конструкцій повинен оцінюватись як максимум книжного характеру, який ми маємо в нашім старім письменстві.

2 Для прикладу наведу кілька таких характеристичних взірців:

Сидящим же имъ в думЂ

и хотящимъ огнемъ зажещи

милостивому Богу вложившу во серце Васильку изъити вонъ,

и обнажившю мечь свой играя на слугу королева,

иному похвативши щитъ играющи,

невЂрнымъ Молибоговичемъ узрЂвшимъ се

страхъ имъ бысть отъ Бога, рекъшимъ,

яко совЂтъ нашъ раздрушися,

и побЂгшимъ имъ яко оканьны Святополкъ (508).

Не дошедшимъ же воємъ рЂкы Сяну,

сосЂдшим же на поли воружитися,

и бывшу знаменню сице надъ полкомъ:

пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ —

яко оболоку велику играющимъ же птицамъ,

орломъ же клекыцущимъ,

и плавающимъ крилома своими

и воспромЂтающимъся на воздусЂ,

якоже иногда и николи же не бъ (532).

СтрЂльцем же стрЂляющим,

оружником же не бывшимъ съ ними,

прибЂгшимъ же имъ к воротомъ и смятшимся,

и прибЂгшимъ же у ворота,

друзии же нарвернушася,

многим же летЂвшим друг на друга,

бЂ бо ледъ аолзокъ (с. 552).

Такі місця досить відбивають від неримованого нагромадження дієприкметникових речень, які теж стрічаються в повісті, але може сильніше потерпіли при пізніших переробках. Напр.:

По убьєньи же герцюковЂ, рекомого Фридріха,

бився одоль королеви угорьскому

и убьєнъ бысть отъ своихъ бояръ во брани,

мятежю же бывшу межу сильными людьми

о честь и о волость герьцюкову убьєного,

о землю Ракушьску и о землю Штирьску,

королеви же угорьску риксу и королеви чЂшьску бьющимася о ню

(544).




Вона нагадує вище наведений фрагмент епосу про Мономаха, і можливо, Що подібні поетичні твори служили взірцем для автора повісті, який взагалі місцями таки явно пильнує ритмічних форм для надання свому оповіданню сильнішого естетичного враження. Таке, напр., се класичне місце, нахтнене, очевидно, якоюсь воїнською повістю, досі не вказаною в оригінальній формі:


Одинъ же воинъ управи десьницю свою,

иземъ рогатицю ис пояса своєго,

далече вергъ срази князя ятвяжьского c коня своєго

и летящу єму до землЂ

изъиде душа єго съ кровью во адъ (552).


Або сі характеристичні клятви на «льстивого» Жирослава:


Князю же обличившю Жирослава, изгна и́ отъ себе,

якоже изгна Богъ Каина отъ лица своєго,

рекы: проклять ты буди, стеня и трясыйся на земли,

якоже раздвиже земля уста своя

прияти кровь брата твоего!

Такоже и́ Жирославъ разъдвіже уста своя

на господина своєго. —

Да не будеть єму пристанъка во всихъ земляхъ,

в Рускихъ и во Угорьскихъ,

и не в кихже странахъ!

Да ходить шатаяся во странахъ,

желаниє брашна да будеть єму,

вина же и олу по скуду да будеть му,

и да будеть дворъ єго пустъ,

и в селЂ єго не будеть живущаго.

Оттуду выгнанъ идяше ко Изяславу —

бЂ бо лукавый льстЂць нареченъ,

и всихъ стропотливее и ложъ пламянъ —

всеименитый отцемъ добрымъ.

Убожьство возбраняше злобу єго,

лъжею питашеся языкъ єго,

но мудростью возлажаше вЂру на лжю,

красящеся лестью паче вЂнца,

лжеименЂць — зане прелщаше

не токмо чужихъ, но и своихъ возлюбленыхъ,

имЂния ради ложь (499).


Може бути, що і в інших місцях належить шукати певної ритмічної каденції, напр.:


исполчивша же коньники c пЂшьци поидоста c тихостью на брань,

серце же єю крЂпко бЂ на брань,

и устремлено на брань (533).

оставивъшу все имениє своє и тако прийде Угры,

и приде к Судиславу — Судиславу же тогда будущю во УгрЂхъ.

Судислав же поимася, прийде королеви АндрЂєви

и возведе короля угорьского АндрЂя,

и приде же король АндрЂй и со сыномъ БЂлою

в co другимЂ сыномъ АндрЂемъ ко Ярославу (509),


Тут можуть бути сумніви і вагання, щó мусить уважатись припадковим, а що наміреним. Безсумнівний зате загальний нахил автора до образовості, до естетичності чи «ізукрашености» виразу. Він любується в гарних епітетах, в яскравих виразах, в поетичних цитатах. Цитує св. письмо («писаниє», «книги»), залюбки наводить відти різні афоризми, «притчі», слова мудрості — не чисто церковної побожності, то подає від себе, то вкладає їх в уста героїв:


«Данилови же рекшу, якоже писаниє глаголеть: "Мьдляй на брань страшливу душю имать"» (511).

«Словутнього пЂвца Митусу, древле за гордость не восхотЂвшу служити князю Данилу, раздраного акы связаного проведоша, сирЂчь яко сказа Приточникъ: "буєсть дому твоєго сокрушиться, бобръ и волкъ и язвЂць [борсук] снЂдяться" — си же притчею речена быша» (528).

«Якоже пишеть во книгах: "НЂсть в силЂ брань, но в БозЂ стоить побЂда"».


В однім місці маємо зацитований вже вище афоризм про лесть, з іменем Гомера, правдоподібно, зачерпнений з якоїсь антології (досі, одначе, не викрито джерела сеї цитати, хоч вона дуже цікавила дослідників нашої старої письменності й культури):


«О лесть зла єсть, якоже Омиръ пишеть: "до обличенья сладка єсть, обличЂна же зла єсть, кто в ней ходить, конець золъ пріиметь! О злЂе зла зло єсть"» (513)

Сей вираз «злЂє зла», чи то зачерпнений з сею цитатою, чи незалежно від неї перейнятий, автор потім нераз уживає («О злЂє зла честь татарьская!» «О злЂє зла — златомъ ослЂпи очи свои!»).


В іншім місці зацитована гра слів з хронографії Маляли, з приводу виливу ріки Скірта в Едесі: «яко инде глаголять: „Скыртъ рЂка злу гру сыгра гражаномъ", тако и ДнЂстръ злу гру сыгра Угромъ» (див. нижче). На взірець сього, очевидно, автор укладає на іншім місці подібну «притчу» про нічну біду, яка впала на Белз, в цілім ряді таких «притч», зібраних тут:


«Въ суботу же на ночь попленено бысть около Белза и около Червена Даниломъ и Василькомъ, и вся земля попленена бысть. Бояринъ боярина плЂнивше, смердъ смерда, градъ града, якоже не остатися ни єдиной веси не плЂненЂ, єже притьчею глаголють книги: "не оставлешюся камень на камени. Сию же ночь наричють Белжане злу нощь — сия бо нощь злу игру имъ сыгра, повоєваньи бо бяху преже свЂта"» (494).


Подібне, таке характеристичне для автора, і ще більше нагромадження «притч» бачили ми вище в характеристиках Жирослава.

Як взірці афоризмів, вложених в уста різних осіб, що виступають в повісті, можуть послужити отсі:

«Выйде Філя древле прегордый, надЂяся объяти землю, потребити море, co многими Угры, рекшю єму: "Єдинъ камень много корньцевъ избиваєть", а другое слово єму рекшю прегордо: "Острый мечю, борзый коню — многая Руси" [аби мині гострий меч та борзий кінь — богато (положу) Руси] (492).

«Соцкый Микула рече: "Господине! не погнетши пчелъ меду не Ђдать!"» (509).

«Данилови же рекшю: "Подобаєть воину устрелившуся на брань или побЂду прияти или пасти ся отъ ратныхъ"» (515).

«Онъ же [Данило] отвЂщавъ рче имъ: "Милость получисте, пакы же сего не сотворите, да не в горьшая впадете!"» (518).

«ХотЂвшимъ имъ стати въ тЂсныхъ мЂстЂхъ, узрЂв же князь Данило възопивъ и рече имъ: "О мужи воинстии! не вЂсте ли, яко крестьяномъ пространьство єсть крЂпость, поганымъ же тЂснота — деряждьє [чаща ліси] обычай єсть на брань!"» (539)

«РЂша Прузи Ятвяземь: "Можете ли древо поддерьжати сулицами и на сию рать дерьзнути?"» (540)


Сим замилуванням до афоризмів, глос, метафор повість виразно входить в ту течію гномічної поезії, якої найбільш характеристичний, спеціальний взірець дає «Молениє Данила», котре нижче з сього становища — як найбільш характеристичний приклад сеї гномічної поезії, що видимо цвіла у нас, — буде розглянений на сторінках сеї історії, хоч територіально ся пам’ятка, може, з’явилась і поза Україною. У нашого автора се замилування в’яжеться з загальним любуванням його в образовім, мальовничім, не просто описовім, як у авторів київських повістей, а метафоричнім способі вислову. Вище ми бачили такі мальовничі образи, як сцена смерті ятвязького ватажка, як образ Каїна-Жирослава. Оповідаючи про похід угорського короля на Галич в 1230 р. автор, очевидно, свідомо, для сильнішого контрасту грандіозного наступу і мізерної неудачі, замість якої-небудь побожної паралелі (як зробив би церковник), прибирає своє оповідання в біблійні фарби і вирази і дає таку парафразу з пророка Ісаї:


Галицький літоп., с. 507:


«И възопи посолъ [угорський] гласомъ великимъ и рече: "Слышите словеса великаго короля угорьского: " Да не уставляєть васъ Дьмьянъ глаголя: "Изъємля изыметь на Богъ!» Ни да уповаєть вашь Данилъ на Господа глаголя: "Не имать предати градъ сесь королеви угорьскому"».


Ісаї гл. 36:


«И ста Рапсакъ, и возопи гласом великимъ іудейски и рече: "Слышите словеса царя великаго, царя ассирійська — сія глаголетъ царь: «Да не прельшаетъ васъ Єзекіа словесы — не можеть избавити васъ! И да не глаголеть вамъ Єзекіа, яко избавитъ вы Богъ и не предаст ся градъ сей въ руцЂ царя ассирійска"» 1.



1 Я вказав вже давніше сю паралель, в III т. «Історії України», с.48.



Описуючи останнє опанування Галича Данилом, автор в таких фарбах дає контраст настроїв галицьких людей і галицьких олігархів:


«Подъєхавшу же єму подъ городъ и рече имъ: "О мужи градстии, доколЂ хошете терпЂти иноплеменныхъ князий державу?" Они же восклинувше рЂша, яко "Се єсть держатель нашь Богомъ даный!" И пустишася яко дЂти ко отцю, яко пчелы к матцЂ, яко жажющи воды ко источнику. Епископу же АртЂмью и дворскому Григорью возбраняющу єму, узрЂвшима же има, яко не можета удерьжати града, яко малодушна, блюдяшася о преданьи града, изыдоста слезными очима и осклабленомь лицемъ и лижюща уста своя, яко не имЂюща власти княженья своєго, рЂста же c нужею: "Прийди, княже Данило, прийми градъ!" (517).


Хоч важкувато в стилі, але в малюнку зовсім не зле, треба признати!

Поруч таких більших і заокруглених образків, що виступають лише подекуди, ми майже на кожнім кроці стрічаємо дрібніші мальовничі рисочки, риторичні фігури і просто словесні викрутаси, котрими автор «прикрашує» своє оповідання, старається оживити його і зробити не монотонним — те, чого не боялися автори київських повістей. Наведу кілька прикладів, не маючи на меті вичерпувати весь сей декоративний інвентар:

Галицький олігарх Доброслав їде до князя «з великою гординею», «во одиной сорочьцЂ, гордящу, ни на землю смотоящю, Галичаном же текущимъ у стремени єго» (525).


«Злий воіник» ятвязький Скомонд описується такими рисами:

«БЂ волъхвъ и кобникъ [чародій] нарочитъ, борзъ же бЂ яко и звЂрь, пЂшь бо ходя повоєва землю Пиньскую 1 [и] иныи страны — и убьєнъ бысть нечестивый и глава єго взотъкнена бысть на паль» (531).



1 Порівняти сі речення з виразами фрагмента поеми про Кончака.



Під Калішем іде перестрілка, описана в таких гіперболічних рисах:


«Идущю же камению со забралъ яко дождю силну» стоящимъ имъ в водЂ, дондеже сташа на сусЂ наметаномъ камений» (504).


Подібно описується оборона ляхів з засіки від ятвягів:


«Ляхомъ же крЂпко борюще и сулицами мечюще и головнями яко молнья идяху, и каменьє яко дождь c небеси идяше» (538).


Пригода Андрія дворського розповідається в такій формі:


«АндрЂєви же дворському сердце крЂпко имущю, нездравиє же тЂло єго обьдержаше и руцЂ, потекшу же єму въ ратные [серед неприятеля] копиє упусти и замало не убьєнъ бысть» {539).


Як взірці риторичних висловів можуть послужити — Промова Лешка до Андрія угорського про Романовичів:


«НынЂ же изгнаниє бысть на нихъ, нынЂ же идемъ и вземша предаєвЂ имъ отчьство!» (482).


Мирослав і Демян рапортують Романовичам:


«Предалъ Богъ врагы наша в руку ваю!» (502).


На воєнній раді «рЂша мужи браньнии:


«Ти єси король, голова всимъ полкомъ! Аще насъ послеши наперед кого, непослушно єсть [не буде послуху]. ВЂси бо ты войничьский чинъ, на ратехъ обычай ти єсть, и всякый ся тебе устрашить и убоиться. Изъиди самъ напередъ!» (551).


Там же на закид Данила:


«ЗлЂ створилъ ми єси» — дворський виправдується: «Не язъ, не хотЂниє моє, но злоє ны створилъ посолъ: не изнесъ слова права нам!» (553).


В битві під Ярославом


«копьєм же наломившимся яко отъ грома трясновениє бысть, и отъ обоихъ же [сторін] многи падше c коней и умроша, и инии уязвени быша отъ крЂпости ударения копЂйного» (533).


В іншій битві Данило ледве вирятувавсь


«милостивому Богу безъ язвы изнесъшу и изъ ратныхъ, якоже отъ конъца остроты мечевыи шерьсти претятЂ на стегнЂ коня єго» (512).


Судислав, попавши в неволю,


«во злато премЂнися, рекши, много злата давъ избавися» (487) і под.


Як словесні викрутаси, як я їх назвав вище, напр., можна вказати уживання улюблених паралельних виразів, зв’язаних зрівнянням «рекше», «рекомый», що становить одну з характеристичних признак стилю сеї повісті:


колымагы, рекше станы (486, 538 й ін.).

горы Кавокасьскыя, рекше Угорьскыя (499).

риксъ рекомый король угорьскый (507, 554).

крижевникомь Темпличемь рекомимь Соломоничемь (517).

вся окрестная веси рекомая околная (547).

зажьгоша колымагы своя, рекше станы, во день воскресения, рекше недЂлю (538).


Стрічаються форми, очевидно, умисно скомпоновані незвичайно, напр.:


БЂ храбръ и в велицЂ чести умертъ (509).

ИмЂй службу нашу! (505).

ХотЂниє твоє у тебе єсть (537) і под.


Взірці сього украшеного стилю авторові дали передусім, очевидно, книжні твори. Він був, як на свій час, людиною дуже очитаною — не тільки в церковних книгах, але і в світській книжності, якої міг доступити. Святе письмо було першим і основним джерелом його літературного виховання; ми бачили цитати звідти і алюзії без цитат, явні наслідування біблійного стилю, і студії в сім напрямі вкажуть, без сумніву, ще багато місць, навіяних Біблією, особливо гномічними і героїчними її частями. Але поруч них він залюбки звертається також і до інших аналогічних писань, користає, очевидно, з антологій типу «Пчоли» і з воїнських повістей, котрі, очевидно, служили йому взірцями стилю, форми і змісту оповідання — добору тем і провідних ідей. Ми бачили сю цитату його з «премудрого Хронографа», котру можна було б поставити епіграфом цілого його твору: «ДобродЂянья въ вЂкы святяться!» Се та ідея, яка проводить ним на протязі цілої його праці: закріпити і передати вікам добрі діла, в розумінні героїчних, політичних, а передусім — воєнних подвигів. Один з дослідників нашої старої книжності вказав отсе місце т. зв. «Єллинського Хронографа», стилістично зближене з наведеною вище історичною декларацією нашого автора: «Хронографу нужда єсть писати єликоже єсть: кый убо царствовалъ царь отънележе бысть нарЂченъ царь — лЂпо єсть убо чтущему лЂтняя списання количество смотрити мимотекущихъ лЂтъ, а не точію о преписанныхъ царствахъ» 1.



1 А. Поповъ, ОбозрЂніе хронографовъ, с. 69. Пор. вище.



Щось подібне дійсно могло стояти в пам’яті нашого автора. Але поруч того він, очевидно, йшов також і за взірцями світської дружинної повісті і героїчної поезії. Деякі писання він навіть включив в своє оповідання, відповідно їх доповнивши або переробивши. Така київська повість про Калецьке побоїще, розглянена вище, котру він доповнив оповіданням про Данила з усних переказів. Далі — повість про Батиїв погром, котрою ми займемось далі. Повість про замучення в орді князя Михайла Чернігівського і його боярина Федора — передана в скороченні. Можливо, що під декотрими оповіданнями лежать також книжні повісті і навіть документи. Автор, напр., каже, що мав перед очима умову угорського короля з Романом Даниловичем про австрійську спадщину, але всього не списав «за множество» (нижче, с. 175).

Стилістичне споріднення деяких його епізодів з героїчною поезією, з тою славою Романові і уривком епопеї про Мономаха, котрі були вложені потім чиєюсь рукою у вступ сеї повісті, і, очевидно, ніяк не можуть уважатися твором нашого літописця, вказане було вище. Тут належить іще з цілою силою піднести споріднення духове, ідеологічне. Се цікаво, і повинно бути підчеркнене, що автор — такий книжно освічений і очитаний в Святім письмі книжник, заразом така мало церковна своїм духом і до мозку костей світська людина.

Розуміється, вона щиро і нелицемірно побожна. Се ж риса часу. Автор дуже часто говорить про опіку божу, Пречистої Діви і різних патрональних святих — архістратига Михаїла, св. Івана (патрона холмського), св. Миколая (жидичинського). На кожнім кроці він рахується з їх чудесною поміччю і участі в подіях. Угри не могли утриматися в Галичі, тому що Філя поробив укріплення (градъ) на церкві Богородиці, «яже на стЂрпЂвше осквернения храма своєго» віддала угри в руки Мстиславу (493); під Торчевим Данило програв битву, тому що рік «нЂкоє слово похвално єгоже Богъ не любить» (511) і под. Підчеркує також при кожній нагоді побожність свого героя Данила. З великим пієтизмом говорить про особу митрополита, з меншим — про єпископів, які належали до партії галицьких олігархів. Сам же ніякого інтересу до церковних справ не виявляє, ніскільки ними не займається, і взагалі найменшого клерикалізму на нім не знати.

Весь він живе інтересами місцевими, дружинно-династичними, і то головно воєнними. Данило, члени його родини, його близькі бояри для нього не стільки носії якихось державних чи національних інтересів, скільки славні, відважні й удатні вояки, які не вагаються наруч розправитися з неприятелем, ввійти в поєдинок прикладом Гомерових героїв і власноручно зняти трофей з ворожого ватажка, заглибитися в неприятельську землю, обловитися здобичею, повісити свою корогву на неприятельських мурах чи іншими такими способами, в стилю авантюрничого лицарства, прославити своє ім’я і свою зброю. Він підносить се як високу прикмету, що Данило любувався в війні, «спЂшаше и тосняшеся на войну», любив війну для війни, і «Богь хотЂниє єго исполни», він заходив з війною в такі землі, де не бував ні «Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий», улюблені герої дружини. Натомість ті гасла «Руської землі», хоронення християнської крові і боротьби з поганими, що не сходять з язика київських лицарів, в галицькій повісті не грають особливої ролі.

По сій загальній характеристиці літературної форми й Ідеології повісті я наведу кілька характеристичніших уривків, які познайомлять з манерою її оповідання. На жаль, старі дієприкметникові конструкції не піддаються здебільшого докладнішому перекладові: конструкція періодів в нім пропадає, про неї читач може судити з наведених вище оригінальних прикладів; нижче подані ж виривки орієнтуватимуть його в манері оповідання, виборі мотивів і освітленню подій в сій повісті.

Починаю від історії, як малих Ростиславичів викинено з батьківщини після того, як боярські олігархи закликали до Галича Володимира Ігоревича з братами (1206):


«Володимир таки хотів викоренити Романове плем’я і безбожні Галичане помагали йому в тім. Порадившись з галицькими боярами, послав Володимир до Володимирців попа на переговори, переказуючи їм: "Не заціліє ваш город, коли не видасте мені Романовичів, а мого брата Святослава не приймете, щоб княжив у Володимирі".

Володимирці хотіли вбити попа, але Мстибог, Мончюк і Микифор сказали: "Не годиться нам убивати посла!" Мали лесть у серці своїм: хотіли предати свою "господу" [князів] і город. І так спасли вони попа. Рано довідалась про се княгиня [Романова] і стала радитися з Мирославом і з дядьком, і на ніч утекли «в Ляхи». Данила дядько взяв перед себе і вийшов з города, а Василька Юрій піп із мамкою [«кормилицею»] взявши, вийшов дірою городською. Не знали, куди тікати, бо Романа ж убито «в Ляхах», а Лешко не зробив згоди. Але з Божою поміччю Лешко не пом’янув ворожнечі, а з великою честю прийняв ятрівку свою і дітей: пожалував і сказав: "Диявол вкинув між нами сю ворожнечу!" Бо то Володислав баламутив між нами, не вдоволений любов’ю його [Лешка до Романа]. Тоді послав Лешко Данила "в Угри" і з ним послав свого посла Володимира Лисого, переказуючи королеві: "Я не спом’янув сварки Романової, бо він тобі був друг. Ви собі поклялись були, що хто кого переживе, буде мати плем’я другого в любові. Тепер вигнання впало на них [Романовичів], отже, ходім і, відібравши їх вітцівство, віддаймо їм!" Король, прийнявши сі слова, пожалкував, що таке сталось, і лишив Данила у себе, а Лешко княгиню і Василька у себе» (482).


Коли Ігоревичі розсварилися між собою і ослабили свою позицію в Галичі —


«Андрій король, довідавшись про беззаконіє галицьке і мятеж, послав Бенедикта з своїми вояками, і той вхопив Романа [Ігоревича], коли він мився в лазні, й відіслав на Угорщину. Був же в Галичі премудрий книжник Тимофій, походженням з города Києва, він притчею сказав про сього Бенедикта: "в послідні времена трьома іменами назветься Антихрист". Сей Тимофій тікав від його лиця, бо той був "томитель" боярам і міщанам, блуд чинив, і поганено жінки, черниць і попаді, — справді був Антихристом поганими своїми ділами.

Тоді Галичане спровадили на Бенедикта Мстислава [Романового братанича], і прийшов він до Галича. Коли ж нічого не доказав, Ілля Щепанович вивів його на Галичину могилу, усміхнувсь і сказав: "От, княже, посидів ти на Галичині могилі, то так як би і в Галичі княжив". Сміялися з нього, і вернувся він до Пересопниці. Про Галичину ж могилу і початок Галича, відки він почався, потім скажемо.

[Тим часом] Роман утік з Угорщини, і Галичане послали до його брата Володимира і так говорили: "Провинились ми перед вами! визволь нас від того мучителя Бенедикта!" Вони пішли війною, і Бенедикт утік на Угорщину, Володимир сів у Галичі, а Роман у Звенигороді, Святослав у Перемишлі, синові ж свому Ізяславові [Володимир] дав Теребовль, а Всеволода, сина свого, послав на Угри до короля з дарами.

Під час побуту Данила в Уграх король Андрій і бояри угорські та вся земля хотіли видати доньку [Андрієву] за князя Данила, — обоє були ще діти, — тому що сина у нього [короля] не було. Та в тім часі убито царя великого Філіппа 1 замислом брата королеви; він просив сестру, аби знайшла йому помічника [прихильника], і та, не можучи інакше помогти свому братові, видала доньку свою за Людовіка, сина ландграфового 2, бо то був муж сильний, помічник її братові. Її [королівну ту] тепер називають святою, Алжбіту по імені, а попереднє ім’я її було Кінга, багато бо послужила Богові по мужу своїм, і називають її святою. Але ми вернемось на попереднє, що перед тим почали.

Ігоревичі зробили змову на бояр галицьких, щоб їх побити, і при нагоді побито їх: вбито Юрія Витановича, Іллю Щепановича й інших великих бояр: вбито їх числом 500, а інші розбіглись. Володислав Кормильчич 3 утік в Угри, Судислав і Филип також. Знайшли в Угорській землі Данила, ще дитиною, і просили у угорського короля: "Дай нам Данила, отчича Галича, з ним відберем його від Ігоревичів". Король з великою охотою послав своїх воїв, велику силу, і великого двірського [палятина] Пота, дав йому воєводство над усім військом, а імена інших воєвод, що були з ним, такі: перший Петро Турович, другий Бенко, третій Мика Бородатий 4 й інших багато, котрих не можна ні переказати ні списати.

Зібрались усі, і наперед прийшли на город Перемишль. Прийшовши під город, сказав їм [перемиським боярам] Володислав: "Братіє, чого вагаєтесь? чи не сі [Ігоревичі] побили батьків ваших і братію вашу? інші ваше майно розграбували і доньок ваших повіддавали за рабів ваших, а вітцівствами вашими заволоділи всякі пришельці, чи за них ви хочете душу свою положити?" Ті розжалилися за все, що сталось, і віддали їм город, і князя їх Святослава взято.

Відти пройшли до Звенигорода, але Звенигородці люто бились і не пускали під город, ані до острожних воріт. Поки ж вояки стояли наоколо городу, від Василька, що княжив тоді в Белзі, прийшов Вячеслав Товстий, і Мирослав, і Дем’ян, і Воротислав, і інших бояр багато і воїв з Белза, і від Лешка з Ляхів, Судислав Бернатович з многими Полянами. А з Пересопниці прийшов Мстислав Німий з многими воями, з Володимира Олександр з братами з многими воями, з Луцька Інгвар прислав свого сина з многими воями з Дорогобужа і Шумська. Романові ж [Ігоревичеві] в поміч прийшли Половці й Ізяслав Володимирич з ними 5. Угри не могли перемогти 6, і Половці, побачивши се, сильно налягли на них, ті їхали передом до ріки Лютої, і як би не над’їхали Ляхи і Русь [не допустили б Половці]: зійшовши, насилу перепровадились через ріку Люту. Серед стрілянини Половців і Русі проти них Марцел [угорський воєвода] стратив свою хоругов, Русь взяла її, і була велика ганьба Марцелові, і вернулися в свої колимаги, себто в стани [табор].

Потім Роман вийшов з города, щоб пошукати помочі у руських князів: коли був в Шумську на мості, вхопили його Зернько і Чухома і приведено його в стан до князя Данила і до всіх князів та воєводів угорських. І послали до горожан, кажучи їм: "Піддайтеся! князя вашого взято!" Ті не вірили, поки не переконались, і [тоді] Звенигородці піддались.



1 Імператора німецького (властиво, «римського короля)».

2 Людовіка, сина Германа, ландграфа тюрінгського.

3 Се голова боярської олігархії, колишній провідник партії Ігоревичів — опозиції проти Романа.

4 Опускаю дальше вичислення угорських воєвод, з іменами досить зміненими і усною передачею і переписувачами.

5 Син Володимира Ігоревича, що княжив в Галичі.

6 Тут упускаю фразу непевну через суперечні варіанти.



Відти пішли до Галича, і Володимир утік з Галича, і син його Ізяслав: гонили за ними до Нізди ріки, і бився Ізяслав над Ніздою рікою, і відібрано у нього коней "сумних" [що везли міхи, бесаги на собі], і з тим вернулись до Галича.

Тоді приїхала княгиня велика Романова — побачити свого сина рідного Данила. І тоді бояри володимирські й галицькі, Вячеслав володимирський і Володислав галицький, і всі бояри володимирські і галицькі і воєводи угорські посадили князя Данила на столі батька його, великого князя Романа, в церкві св. Богородиці Приснодівиці Марії. Отже, король Андрій не забув своєї давньої любові, що мав до свого брата великого князя Романа: послав своїх воїв і посадив його сина в Галичі.

Узятих же князів: Романа, Святослава, Ростислава Угри хотіли відвести до короля, але Галичане стали їх просити, щоб їх повішено, в помсту. Прихилили Угрів великими дарами, і віддано їх на повішення, в місяці сентябрі.

Данило ж княжив у Галичі, такий ще малий, що й матері своєї не пізнав, і по якімсь часі Галичане вигнали Данилову матір з Галича. Данило зостався без матері і плакав за нею, бувши малим. І під’їхав Олександр, тивун шумавинський, і взяв його коня за повід, той же [Данило] витяг меча і вдарив його — втяв його коня. Мати вийняла меч з його рук і, упросивши його, зоставила в Галичі, а сама пішла до Белза, лишивши його у невірних Галичан. Се був замисел Володислава, бо вона [Романова княгиня] хотіла сама княжити» (487).


З подій по смерті Мстислава, коли Данило розпочинає свою вже власну боротьбу за Галич, наведу, насамперед, отсе мальовниче оповідання про похід Данила і Василька в поміч Конрадові мазовецькому в його війні з Володиславом Старим:


«Данило і Василько прийшли до Конрада, і, порадившися, пішли на Каліш, і вечером прийшли над Вепр. Другого дня, на світанку перейшли ріку Пресну і пішли до міста. Був тої ночі великий дощ. Бачучи, що ніхто не протистає, почали воювати та полонити. Русь догонила до Милича і Старгорода, і зачепила кілька сіл воротиславських. Взяли великий полон і завернулись, прийшли в стани, думаючи, як його йти на бій під город, але Ляхи не хотіли битись.

Другого дня Данило й Василько, взявши воїв своїх, пішли до города. Конрадові подобався руський бій, і він понужав своїх Ляхів, але ті все-таки не хотіли. Приступили оба до воріт калішських і послали Мирослава з іншими полками взад города. Бо город обійшла вода і сильна лозина і верби, і не знати було, де хто б’ється: коли тут відступали від бою, там натискали, а коли там відступали, тут саме натискали. Через таку непереглядність і не взято города того дня. Летіло каміння з заборол як сильний дощ, стояли в воді, аж, нарешті, стали на сухому: на наметаному камінні. Розвідний міст і журавля запалено, а міські ворота Ляхи ледве загасили. Данило і Василько ходили по-під городом, стрільці стріляли на город з різних місць і ранено людей, що стояли на заборолах, 160.

Коли настав вечір і вернулися до своїх станів, Станіслав Микулич сказав: "Де ми стояли, там нема води, ні високої греблі [валу]". Данило всів на коня і сам поїхав на оглядання городу, і побачив, що воно так. Приїхав Данило до Конрада і рече йому: "Якби ми раніше знали се місце, город [відразу] був би здобутий!" Конрад став просити їх, аби

Другого дня знову Приступили до города. Другого дня Данило і Василько послали людей своїх, і коли ті стояли й теребили ліси наоколо городу, горожане не сміли й каменя кинути на них, а просили, щоб Конрад прислав Пакослава і Мстіуя. Пакослав сказав Данилові: «Зміни одежу і поїдь з нами». Данило не хотів, але брат рече: "Піди, послухаєш їх раду". Бо Конрад не вірив Мстіуєві. Данило тоді взяв на себе Пакославів шелом і став за ними.

Мужі стояли на заборолах і говорили їм: "Так скажіть великому князеві Конрадові: «Сей город чи не твій? і ми, мужі, що знемоглися в городі сім, чи іншої сторони? ні, ми люде твої, і ваша братія, чому нас не пожалуєте? Коли нас Русь візьме в полон, яку славу з того дістане Конрад? коли руська хоругов стане на заборолах, кому честь учиниш, чи не Романовичам? а свою честь знищиш! Ми нині твому братові служимо, а завтра твої будемої не дай слави Русі, не губи городу сьогої" І багато такого говорили. Пакослав же рече: "Конрад би радо вам милость учинив, та Данило дуже лютий, не хоче, аби ми йшли геть, не взявши города", а потім засміявся й каже: "Та от стоїть сам, говоріть з нимі" Князь його штурхнув ратищем і зняв з себе шолом. Тоді вони крикнули з городу: "Прийми нашу службу, молимо тебе, вчини мир!" Той же [Данило], дуже посміявшися і поговоривши з ними багато, взяв від них двох мужів і поїхав до Конрада. І Конрад учинив з ними мир і взяв від них закладнів.

Русь тоді багато взяла в полон челяді і бояринь, а [потім] положили між собою присягу Русь і Ляхи: коли на будуче буде між ними усобиця, Ляхам не воювати руської челяді, а Русі лядської. І по тім вернулись від Конрада додому з честю, за божою поміччю: вчинили йому поміч велику і з славою вернулися до краю свого. Бо ніхто з князів не входив до землі Лядської так глибоко, крім Володимира Великого, того, що землю охрестив» (505).

Потім по якімсь часі поїхав Василько до Суздаля, на весілля свого шурина, до великого князя Юрія, взявши з собою Мирослава й інших. Данило ж був в Угровську, коли прислали Галичане, переказуючи: "Судислав пішов на Пониззя, а королевич зостався в Галичу, приходь борше!" Данило зібрав наборзі воїв і послав Дем’яна на Судислава, а сам з дружиною малою пішов з Угорська до Галича. На третій день прийшов на ніч до Галича, а Судислав не витримав перед Дем’яном і побіг до Галича. Коли Данило приїхав під Галич, Галич уже зачинився. Данило взяв Судиславів двір — предивно було бачити, щó там було вина, овочів, харчу, списів, стріл. По сім Данило, побачивши, що його люди обловились, не хотів стояти під городом і перейшов на другий бік Дністра. Судислав же вночі вбіг до міста: взято з його воїв людей, і ті сказали, що Судислав уже в Галичі.

Данило стояв в Угольниках, на березі Дністра. Галичане й Угри виїхали й стрілялися на льоду. Ввечері ж рушив лід, ріка наводнилася, і тоді запалили на Дністрі міст — беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисиці своєю червоністю. Тоді ж прийшов Дем’ян з усіма галицькими боярами, з Мирославом, з Володиславом і многими боярами галицькими. Данило сим тішився, а мостом журився, як його перейти Дністер. Погнав до мосту і побачив, що кінець його згас, і була радість велика. Другого дня прийшов ще Володимир Інгварович, і перейшли міст і стали на березі Дністра.

Другого дня, вставши, Данило об’їхав город і, зібравши землю Галицьку, став наоколо нього чотирма частинами. А зібрав від Бібрки аж до ріки Ушиці і Прута, і обступив великою силою. І ті, знемігшися, передали город [1230].

Данило ж, узявши город, попам’ятав любов короля Андрія і пустив його сина — відпровадив до ріки Дністра. Пішов з ним один тільки Судислав, і за ним кидали каміння, кажучи: "Іди з городу, мятежниче землі!"

Та як Андрій [королевич] прийшов до батька і брата, Судислав неустанно говорив: "Ідіть на Галич і перейміть Руську землю, коли не підете, вони укріпляться на вас!"

І вийшов Бела рікс, себто король угорський, з великою силою. Сказав так: "Не устоїть город Галич, і ніхто не визволить його з рук моїх". Та як ввійшов в гори угорські, послав на нього Бог архангела Михаїла відтворити хлябі небесні: коні топились, самі [вояки] вибігали на високі місця, він же [король] таки поривавсь забрати город і землю. Але Данило молився Богові, і Бог врятував його з руки переможних. Обступив [король] город і послав посла, і крикнув посол голосом великим, рече: "Слухайте слів великого короля угорського: нехай не підмовляє вас Дем’ян, кажучи: "таки визволить і визволить нас Бог!" І нехай не вповае ваш Данило на Господа, кажучи: "не віддасть він сього города королеві угорському!" Стільки на інші краї ходив я [король], то хто може утриматися від моєї руки і від сили полків моїх?"

Але Дем’ян кріпився, погрози його не злякався, і Бог був йому помічник. Данило привів собі Ляхів і Половців Котяневих: у короля були Половці Беговарсові 1, але Бог пустив на них рану фараонову. Город тримався, а Бела знемагав і пішов від города, полишивши за собою людей: багато дружинників і фаревників [кінних]. Коли горожане напали на них, багато їх попадало до ріки, інші були побиті, інші поранені, інші забрані, як той каже: «Скірт ріка лиху гру заграла горожанам» 2, так і Дністер лиху гру заграв Уграм.



1 Імена половецьких ханів.

2 Алюзія до гри слів в однім епізоді «Хронографії» Маляли: з приводу повені, котрою ріка Скірт затопила місто Едесу, згадується старе пророцтво, що «Скірт лихого скірта скіртне горожанам», бо скірт, skirtema — вибрики, жарти, skirtao — брикати.



Король же відти пішов до Василева, перейшов Дністер і погнав к Прутові. Бог бо попустив був рану, і ангел побивав їх, так помирали: одні з підошов виступили як з черевика [стопи їм відпадали], інші влізши до коней згинули, інші злізшися до огня і піднісши м’ясо до уст помирали. Багато їх помирало від різних ран, а хлябі небесні далі їх топили» (508).

Коли так він пішов, через невірство бояр галицьких, Данило, за божою волею, здобув свій город Галич. Але в безбожних боярах галицьких була коромола, і, змовившися з братаничом його [Данила] Олександром на убивство і передання землі його, одного разу, бувши на нараді, збирались вони запалити огнем [двір Данилів?], коли милостивий Бог вложив в серце Василькові вийти з хати і жартом вийняти меч свій проти королевого слуги, а інший тим часом жартом же вхопив щит. Коли невірні Молибоговичі побачили се, напав на них від Бога страх, сказали: "Пропав наш замисел!", і побігли, як окаянний Святополк.

Тим часом як вони тікали, а Данило і Василько ще нічого не знали, і Василько поїхав до Володимира, безбожний Филип закликав Данила до Вишні: другу змову вчинили з Олександром його братаничем на його убиття. В’їхав він уже в Браневичеві релі, коли прийшов посол від тисяцького його Дем’яна і сказав: "Той пир тобі недобрий, бо умовлено між безбожним твоїм боярином Филипом і братаничем твоїм Олександром, щоб тобі убитому бути. Отже, як почуєш се, вертай назад і задержи стіл батька твого!" Коли Коснятин оповів се, він [Данило] завернувся на ріці Дністрі, а безбожні бояри деінде перевезлися, не хотячи бачити лиця його. Приїхавши до Галича, послав до брата свого князя Василька: «Іди на Олександра». Олександр утік до Перемишля, до своїх однодумців, а Василько забрав Белз. Івана ж, свого сідельничого, послав на невірних Молибоговичах та Волдрисі, і вхопив Іван Михалкович їх 28, але смерті вони не дістали, милость одержали. А одного разу, коли він [Данило] на пиру веселився, один з тих безбожних бояр залив йому лице з чаші, і він то стерпів, аби Бог їм за то колись віддав 1.



1 Се виглядає на пізнішу дописку, яка розбиває оповідання про війну з Олександром.



Сам Данило скликав віче, зостався з 18 вірними строками та з Дем’яном, тисяцьким своїм. Рече їм: "Чи хочете бути мені вірні, аби йти мені на ворогів моїх?" Вони ж кликнули: "Вірні єсьмо Богові і тобі, нашому господинові! ідемо з божою поміччю!" А соцький Минула рече: "Господине, не подавивши пчіл, меду не їдати". Помолившися Богові і Святій Пречистій Богородиці, Михаїлу архангелові божому, він спішно вийшов з невеличким військом. Ще Мирослав прийшов до нього на поміч з малим числом отроків. Невірні ж усі йшли йому в поміч, удаючи вірних — разом з тими, з якими змовлялись, бо прийшло лихо на них. Коли Данило прийшов до Перемишля, Олександр не витримав і втік. В пагінці збитий був Лев [з коня] — хоробрий був і з великою честю помер. Невірний же Володислав Юрієвич, що був у змові з ними гонив за ним [Олександром] аж до Сянока і Угорських воріт.

І так Олександр вимкнувся, лишивши все майно своє, і так дістався на Угри, і прийшов до Судислава, бо Судислав тоді був на Уграх. Судислав узявся до його справи, удався до короля Андрія і підняв до походу короля угорського Андрія. І прийшов король Андрій з сином Белою і з другим своїм сином Андрієм під Ярослав. Від князя ж Данила зачинилися в Ярославі бояри Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Потім як Угри бились аж до заходу сонця і город від них відбився, [Данилові бояре] ввечері вчинили раду. Давид сполошився: теща його, вдова Кормильця Ніздила, була прихильна Судиславові, він її називав матір’ю; вона казала йому [Давидові]: "Не можеш утримати сього городу". Василь говорив йому: "Не погубім честі князя нашого, сей неприятель не може здобути сього города", бо був муж кріпкий і храбрий. Але Давид не слухав його і все-таки хотів віддати город. Приїхав з угорських полків Чак і рік йому: "Не зможуть вас здобути, бо дуже побиті". І Василько сильно обставав, щоб не віддавати города, але той [Давид], маючи "ужасті" в серпі, все-таки віддав город, сам же ціло вийшов з усім військом.

І так здобувши Ярослав, король пішов до Галича. Тоді Клим’ята з Голих гір утік від князя Данила до короля і за ним передались усі бояре галицькі. Відти король пішов до Володимира. Прийшовши під Володимир, здивувавсь йому і рік: "Такого города не надибав я і в Німецьких краях!" Так бо стояли оружники на нім, і блищались щити і оружники як сонце. В городі ж був Мирослав. — іншими разами хоробрий, а тоді Бог зна чого замішався в умі. Уложив згоду з королем, без відома князя Данила і брата його Василька, і віддав за умовою Олександрові Белз і Червень. А в Галичі король посадив сина свого Андрія, за змовою невірних Галичан. Мирослав же заперечив [потім], коли оба брати [Данило і Василько] докоряли йому дуже: "Пощо вчинив мир, коли мав велике військо?" [Казав]: "Я Червня їм по умові не віддавав".

Поки король стояв в Володимирі, князь Данило забрав великий полон, воюючи коло Бужська [вар.: Белза], і король вернувся на Угорщину» (511).


Тепер наведу ще декілька відривків з останньої частини повісті, писаної уже паралельно з подіями, як я думаю. Починаю з оповідання про Ярославську битву (1245), що являється найбільш артистичним епізодом цілої повісті:


.«Потім Ростислав 1 попросив тестя свого короля, аби послав з ним військо на Дем’яна. Одержавши військо, пішов в Лядську землю і просив Лестькову 2 і переконав її, так що вона послала з ним Ляхів. Визначніші бояри й інші Ляхи повтікали були з землі і хотіли йти до Данила, але, довідавшися про Ростиславів вихід, бажаючи заробити ласку у Лестьковича і матері його, вони пішли в поміч йому [Ростиславові] , по малім часі старійший з них, Творіян, був взятий в неволю Данилом.



1 Син Михайла Всеволодича, внука Святополка Київського (описаного в «Слові о полку Ігоревім»), що поставив се завдання: здобуття Галичини, сіверській династії, з початком галицьких замішань, і сю політику продовжував потім його син Всеволод, внук Михайло і правнук Ростислав.

2 Вдову кн. Лешка, тодішню регентку.



Ростислав же спішно прийшов на город Ярослав. Але що в городі були Данилові і Василькові люди, багато бояр, і город він бачив, що кріпкий, то пішов на Перемишль. І зібрав багато тутешніх людей [тъземъльцЂ] воєнного знаряду і городського [для облоги] і пороків [таранів], ісполчив своє військо і знов пішов к Ярославові, а Перемишль лишив за собою. Думав собі так: "Коли сього не здобуду, то [принаймні] той затримаю".

Поки він стояв під городом і будував пороки, щоб ними здобути город, стався великий бій перед городом, і він велів своїм охабитись, аби горожане не покалічили йому вояків, поки він наставить знаряд до пороків. Похвалявсь перед своїми вояками і говорив: "Коли б довідався, де Данило та Василько, їхав би на них: щоб і з десятьма вояками, їхав би на них!" Так пишаючись, зробив ще й гру [турнір] перед городом; і бився з Воршем, і впав під ним кінь, і звихнув він собі плече, і був той знак не на добро!

Данило ж і Василько, довідавшися про той ворожий наступ його, помолилися Богові й почали збирати воїв. Послали до Кондрата [Конрада мазовецького], сказали: "Через тебе прийшли на нас Ляхи, тому що ми помагаємо тобі". Він прислав поміч, Данило ж і Василько післали [ще й] до Литви, просячи помочі, і від Мендовга [теж] була послана [їм] поміч. Але обидві не наспіли, а показав їм свою поміч Бог, що не від людської помочі побіда, але від Бога. Отже, наборзі зібравши воїв, пішли [Данило і Василько], а [наперед] послали Андрія, щоб оглянув і укріпив город, що вже близький рятунок їх [горожан].

Коли ще вої не дійшли ріки Сяну і позсідали на полі, щоб узброїтись, сталось над військом знамено таке: "Надлетіли орли і багато вороння, як велика хмара — птиці грались, орли клекотіли і плавали на, крилах своїх і підкидалися в воздусі, як ніколи не було іншим разом, і се було знамено на добро. Данило ж, узроївшися і взявши воїв своїх, пішов до ріки Сяну. Брід був глибокий, і наперед переїхали Половці, і, над’їхавши, побачили стада їх [неприятеля], бо не було їх сторожі коло ріки. Половці не посміли їх розграбити без княжого повеління, а ті, уздрівши, втекли з стадами своїми до станів своїх. Данило ж і Василько не забарились, але скоро перейшли ріку й, ісполчивши конників, з пішаницями пішли на битву потиху. Але серце їх було кріпке на битву і поривалось на битву. Льва ж як дитину поручив [Данило] Василькові, хороброму і кріпкому бояринові, аби стеріг його.

Ростислав, побачивши прихід неприятельський, ісполчив і своє військо: Русь, Угрів і Ляхів — і прийшов назустріч. Пішаниць же лишив проти воріт городських — стерегти воріт, щоб не вийшли [звідти] на поміч Данилові та не порубали пороків. І так Ростислав, ісполчившись, перейшов глибоку дебру і як ішов проти Даниловому полку, Андрій дворський, бажаючи не дати йому вдарити на полк Данилів, сильно вдарив на полк Ростиславів. Зломилися списи як грім тріснув, і з обох сторін багато впало з коней і вмерло, а інші були скалічені від кріпості удару колійного. Данило ж послав двадцять мужів вибраних в поміч йому. Василь же Глібович, Всеволод Олександрович і Мстислав, не можучи [дотримати] Андрієві, побігли назад до Сяну. А Андрій, хоч зостався з малою дружиною, наїзжаючи кріпко, боровся з ними.

Данило ж, побачивши, що на Василька йдуть кріпко Ляхи, співаючи керелешь [киріє елейсон], і сильний голос реве в полку їх, а зблизу побачивши наступ Ростиславів, в заднім полку Філя з хоругвою стоїть, рекучи: "Русь на битву запальні, витримаймо натиск їх — на довгу січу вони не витривалії" — та Бог не послухав його похвалки 1, і прийшов на нього Данило з Яковом Марковичем і Шелвом. Шелва збито, Данила вхоплено, але він вирвався з рук і виїхав з бійки. Побачивши Угрина, що йшов в поміч Філі, збив його копієм, оружіє зломилося в нім, і він спав і випустив дух. О того ж гордого Філю, Лев, ще малим будучи, зломив копіє своє. Знов же Данило раптом напав на нього, розбив полк його і хоругов його роздер наполи. Побачивши се, Ростислав побіг, і Угри повернулися тікати.

Василько ж як зразився з Ляхами і обі сторони відступили й дивились на себе, Ляхи лаялись, кажучи: "Погонім на великі бороди!" Василько ж відрік: "Даремне ваше слово, Бог нам помічник!" І штовхнув свого коня, і той рушився. Ляхи ж, не витримавши, побігли від лиця його. Данило ж, женучи через дебру глибоку на Угрів, котрих Русь побивала, журився братом, не знаючи; побачивши ж його хоругов, як жене за Ляхами, був в радості великій. Став на могилі проти города, і приїхав до нього Василько. Данило хотів гонити за ними, але Василько стримував його. Ростислав же, зміркувавши, справив коня свого на утечу.

Багато Угрів і Ляхів було побито і взято, і з усякого війська було багато взято. Тоді ж і Філя гордий вхоплений був Андрієм двірським і приведений до Данила, і убитий Данилом. Мирослав же привів Володислава, злого мятежника землі, в той день був він убитий, і багато різних Угрів побито, з гніву.

Данило ж і Василько не пішли в город, і Лев став на місці, серед трупів, являючи воякам свою побіду, тим часом як вояки ще й опівночі гонили і приїздили і приводили багату здобич, і всю ніч не переставав клик — тукали один одного.

Так Бог явив милость свою і дав побіду Данилові в канун великих мучеників Фрола і Лавра [17/VIII]. Данило запалив город [укріплення] 1, що поставив Ростислав, і з множеством полонянників пішов до Холму, котрий збудував сам. Над’їхала Литва і Ляхи Кондратові наспіли до нього, на битву, j вернулись. А Ростислав утік в Ляхи і, взявши жінку свою, пішов в Угри. На те був прийшов з жінкою з Угорщини до Лядської землі, бо мислив в умі своїм взяти Галич і ним володіти, але за високомисліє його Бог не зробив того, що він замишляв» (535).



1 Я полишив сю, на нинішні граматичні вимоги неправильну, конструкцію, щоб ближче віддати се характеристичне місце.



Безпосередньо по тім наступає друге інтересне оповідання — про подорож Данила до Орди, восени того ж року (про ситуацію див. в «Історії України-Руси, ПІ, с. 64):


«Потім прислав Могучій посла свого до Данила і Василька, що були тоді в Дороговську: "Дай Галич!" Був [Данило] в великім смутку, бо не укріпив своєї землі городами, і, подумавши з братом своїм, рішив їхати, рік: "Не дам половини вітчини моєї, поїду сам до Батия!" Виїхав на празник св. Дмитра, помолившися Богу, і приїхав до Києва, що держав Ярослав 1 боярином своїм Дмитром Єйковичем. Прийшовши в дім архистратига Михаїла, званий Видобич, скликав калугери і монаший чин і велів ігуменові і всій братїі творити молитву про нього. І відправили, аби йому милость від Бога дістати, і сталося так. І впавши перед архистратигом Михаїлом, виїхав з монастиря човном, видячи [перед собою] біду страшну і грізну.

Прийшов до Переяслава, і стріли його Татари. Відти поїхав до Куремси і побачив, що нема в них добра. Через те почав ще більше сумувати душею, бачучи, як володіє ними диявол — їх погані і невірні чарування і Чінгізові вигадки, погані його кровопиття і всякі його чари. Приходящих царів, князів і вельмож водив він наоколо куща на поклін сонцеві, місяцеві і землі, дияволові і помершим в аді батькам їх і дідам і матерям. Погана прелесть їх! Слухаючи про неї, почав [Данило] дуже журитись.

Відти прийшов до Батия над Волгу, щоб йому поклонитись. Прийшов там Ярославів чоловік Сонгур і сказав йому: "Брат твій Ярослав кланявся кущеві і тобі [доведеться] кланятись!" Рік йому [Данило]: "Диявол говорить з уст твоїх! нехай Бог замкне уста твої і не слухане було слово твоє!" В той час позвано його до Батия, і Бог ослобонив його від злого їх біснування і чарування. Поклонився їх звичаєм і ввійшов до вежі їх. [Батий] рік йому: "Данило, чому ти давніше не прийшов? Ну та добре, що тепер прийшов! Чи п’єш чорне молоко, пиття наше, кобилячий кумуз [кумис]?" Той [Данило] відповів: "Досі не пив, а тепер, як ти велиш, вип’ю?" Той же рече: "Ти вже тепер наш Татарин, пий наше пиття!" Він напивсь і поклонивсь їх звичаєм і, сказавши слова свої, рече: "Піду поклонитись великій княгині Баракчін". Рече: "Йди!" Пішов і поклонивсь по обичаю. І прислав [Батий] вина чум, переказав: "Не звикли ви пити молока, пий вино!"

Ой гірше лиха татарська честь! Данило Романович, великий князь, що володів Руською землею: Києвом, Володимиром і Галичом й іншими краями з братом своїм, нині сидить на колінах [по-татарському] і холопом називається! Дані від нього хотять, і життя вже не сподівається, погроз слухаючи! Ой, зла честь татарська! Його [Данилів] батько був царем в Руській землі, покорив Половецьку землю і воював інші краї, коли його синові нема честі, то кому може бути! Злобі й лесті їх нема кінця! Ярослава великого, князя суздальського, зіллям струїли. Михаїла, князя чернігівського, за те, що з боярином своїм Федором не поклонилися кущеві, ножем зарізано, як то перше сказали ми їм кланяння, як по-мученицьки вінець прийняли. Інших князів і бояр побито!

Був у них князь [Данило] 25 день, і відпущено йому, і поручена була йому земля його і тим, що були з ним. І прийшов він в землю свою, і стрінув його брат і сини його, і був плач по обіду його, але ще більша радість була про здоров’я його 2.



1 Ярослав, син Всеволодів, князь Володимира Суздальського.

2 Тут наступає, очевидно, потім вложена записка про похід на ятвягів.



І стало відомо по всіх краях про його прихід від Татар, що Бог сохранив його. Король угорський того ж року прислав «віцького», рече: "Візьми у мене доньку за свого сина Льва". Боявсь [тепер] його, що був у Татар, побідою побідив Ростислава й Угрів кого.

Роздумавши з братом, [Данило] не поняв віри його словам: бо вже давніше зрадив, обіцявши дати свою доньку. Але йшов митрополит Кирил, посланий Данилом і Васильком на поставлення на митрополію Руську: коли він був у короля, переконав його король многими словами, дарами прихилив [казав]: "Проведу тебе в Греки з великою честю, коли Данило вчинить зо мною мир". Той же [Кирило] сказав: "Клятвою поклянись мені, що не зміниш слова свого, то я піду і приведу його [Данила]". І митрополит прийшовши, рече йому [Данилові]: "Що ти хотів, тепер маєш: візьми його доньку свому синові за жінку". Василько теж сказав йому: "Іди до нього, він же християнин!" Тоді Данило пішов, узявши сина свого Льва і митрополита; пішов до короля в Ізволін, узяв його доньку синові за жінку і віддав йому бояр, котрих Бог дав йому в руки, як він з братом подолів під Ярославом. Вчинив з ним мир і вернувся в землю свою» (537).


Тепер остання дописка:


«По смерті герцога, званого Фрідріха [австрійського], коли він подолів у війні короля угорського, а потім убитий був в битві своїми боярами, і стався мятеж між сильними людьми за честь і волость герцогову — землю Ракуську і землю Штирську, король угорський — рікс — і король чеський бились за неї, і король угорський, шукаючи помочі, хотячи заволодіти землею Німецькою, підняв [Данила] — послав до Данила, кажучи: "Пришли до мене сина Романа, віддам за нього сестру герцогову і віддам йому землю Німецьку". І Роман поїхав "в Німці", і він [король] віддав герцогову сестру за Романа і зложив приречення, котре не списалисьмо все, через великість його [1252].

По тім послав до Данила, рік: «Ти мені свояк і сват, поможи мені на Чехів". І переконав його, і він [Данило] пішов своєю дорогою на Опаву [нім. Тропау], сам же [король] полонив землю Моравську: багато городів розсипав, села попалив і велике убивство сотворив землі тій. Данило ж з’їхався з Болеславом і міркував, як пройти в землю Опавську. Болеслав не похочував, але жінка його помагала своїми словами Данилові, бо була донька угорського короля на ім’я Кінга, а Данило бажав того почасти задля короля, почасти хотячи слави, бо досі не було в Руській землі нікого, хто б воював землю Чеську: ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий. І Бог його хотіння сповнив — спішив бо і поривався на війну.

Взяв сина свого Льва і поміч від брата Василька — тисяцького Юрія, зійшовся з Болеславом і пішов з Кракова. Прийшли на ріку Орду до города, званого Козлий, і приїхав до нього Володислав. син Казимира, [сина] Лісконогого Мєшка; взявши кінних і піших, прийшли над ріку Псину. Тут Данило і Лев стали радитися з Володиславом, куди б воювати; але він не сказав правди і провідників дав "на льсти". Отже, князь Данило послав Льва і Товтивила і Едивида і двірського і все військо, а сам зоставсь з малим числом бояр і Юрієм тисяцьким. Лев же пішов і воював, і побачивши, що провідники брешуть, перестав їх слухати: пішов в лісні гори і взяв великий полон.

Данило ж, ідучи до Опави з Болеславом, послав сторожам своїх Ляхів. З Опави ж виїхав Андрій з Чехами. Стрілись і збились, і подолів Андрій. Ляхів було мало, одних побив, других побрав, і ввійшов у Ляхів великий страх. Приїхав Данило і рік їм: "Чого жахаєтесь? чи не знаєте, що війна без упавших не буває? чи не знаєте, що ви пішли на мужів, на неприятелів, а не на жінок? коли мужа вб’ють на війні, то яке тут диво? інші дома помирають без слави, а сі померли зі славою! укріпіть серця ваші і підійміть оружіє своє на неприятеля!" Сими словами їх укріпив, і багато ще іншого говорив їм, і пішов до Опави. Побачив, що охрестні села біжать до города, многе множество, і не було йому кого послати, рече Володиславові: "Вчинив єси мені неправду, а себе погубив! якби Лев і люди мої всі були тут, великий "ураз" учинили б ми землі сій, і город сей був би, мабуть, здобутий!" І жалував, що відіслав сина свого Льва і воїв. Намовляв Ляхів їхати до городу, але вони не хотіли, і він бачив се, журився, не знаючи ні про сина ні про військо, де вони. Ляхи ж не хотіли їхати під город, але хотіли стати оподалік. А збір всім воям воєвальним був призначений приїхати під город. Данило, отже, сказав: "Якщо ви й підете геть, я сам зостанусь, з малою дружиною, чекатиму своїх воїв". Болеслав і Ляхи послухали сього і стали нижче міста на ріці Опаві, бо не сміли відлучитись від нього.

Того ж вечора прийшов Лев з воями, маючи з собою великий полон, Того ж вечора зробили раду: другого дня обійти город, попалити все зовнішнє: доми, обійстя і гумна. Коли настав ранок, так зробили. Але Болеслав не пішов за ріку, а став на горах ісполчившись, а Володислав пішов. І прийшовши до перших воріт, попалили; прийшли до других воріт — виїхали Чехи, кількох з них убили, а інших прогнали; Бенеш же зоставсь перед воротами з хоругвою. Околицю города коло других воріт попалено також. Прийшовши ж до третіх воріт, велів Данило зсідати й палити околицю города. Люди разом кинулись до города, і Німці, побачивши такий сильний натиск руський, стали тікати. Кількох їх убито в воротах, і, тікаючи, вони не зачинили воріт. Данило ж сильно хорував на очі і не побачив, що сталося в воротах: бачив, що люди його біжать і, витягнувши меч, затримав їх, і так не взято города. Пізніше довідавшися, що сталось, зажурився, що города не взято. Був знужений хоробою і змучений і рік синові свому: "Попали всю околицю города, а я піду до свого "колимагу", себто стану. Всю бо війну хорував на очі і багато радили йому вертатись, але він не послухав.

Другого дня знявшися, пішов горі Опавою, полонячи і палячи, і став коло города, званого Насиля [нім. Nassidel], чувши, що в тім городі тримають Русь і Ляхів. Рано ісполчившися, прийшов під місто, і ті, побачивши наступ множества полків, не витримали і піддались. Взявши город, випустив в’язнів, на городі поставив свою хоругов, зазначуючи побіду, а самих помилував і, відійшовши, став у німецькім селі.

Прочувши ж, що Бенеш поїхав до Глубичич, другого дня Данило, з Болеславом сполчившись, пішов до Глубичич, полонячи і палячи. Володислав же пославши попалив все охрестне, себто окольне, і зле зробив, бо через те не взяли города. Бо коли Данило і Болеслав прийшли під город, всі вої хотіли взяти город приметом. Вітер сильно віяв на город, а город був зроблений з ялини, отже, бачучи малий вал, вояки шукали дров і соломи, їздили туди й сюди, щоб підкинути під город, та й не знайшли, бо всі охрестні і поблизькі села попалив був Володислав, і через те не запалено города.

Того вечора стали думати: "Куди нам іти, чи до Особологи, чи на Герборта, чи вертатись нам додому?" Але Герборт прислав Данилові меч і покору свою. Подумали Данило і Болеслав: "Всю ми землю полонили!" і другого дня, завернувши назад, [Данило] перейшов ріку Одру і перейшов через землю Володиславову.

Тоді ж у Кракові були посли папи: принесли від папи благословення, вінець і титул королівський ["сан королевства"] і хотіли бачити князя Данила. Але він рече їм: "Не годиться мені бачитись з вами в чужій землі, але потім".

Відти пройшов він через землю Судомирську і прийшов з честю і славою в город Холм, в дом Пречистої, впавши, поклонивсь і прославив Бога за все, що сталось. Бо ніхто з руських князів не воював Чеської землі. Повидався з братом своїм і був в великім радості: перебував в домі св. Івана 1 в городі Холмі, з веселієм славлячи Бога і Пречисту його Матір і св. Івана Златоустого [1253].

В той час прислав папа поважних послів, що несли вінець, скіпетр і корону, те, що зветься королівський сан, переказуючи: "Сину, прийми від нас вінець королівства!" 2 Перед тим ще присилав він до нього єпископа бернського і каменецького, казав: "Прийми вінець королівства", але в той час він не прийняв, рік: "Неприятель-Татарин не перестає зле жити з нами, то як можу прийняти вінець без помочі від тебе?" Опіза ж прийшов, несучи вінець і обіцюючи: "Будеш мати поміч від папи!" Він же таки не хотів, але намовила його мати, Болеслав і Сомовіт [Зємовіт] і бояри лядські, говорили, аби прийняв вінець, "а ми єсьмо на поміч проти поганих!" І так прийняв він вінець від Бога, від церкви святих Апостолів і від престолу св. Петра і від отця свого папи Некентія і від усіх своїх єпископів 3. Некентій бо прокликав тих, що хулять правовірну грецьку церкву, і збирав собор робити правовір’я і об’єднання церков.

А прийняв Данило вінець від Бога в городі Дрогобичі, йдучи на війну з сином Львом і з Сомовітом князем лядським. Брат його вернувсь, бо мав боляка на нозі, тому послав воїв своїх всіх з братом. Коли король Данило 4 прийшов на землю Ятвязьку і воював, Лев довідався, що в лісі зробив засіку Стейкинт і з ним Ятвяги, і він погнав на нього, взявши людей, і прийшов до засіки. Ятвяги вибігли против нього з засіки, а кінні, що були з ним [Львом] повтікали. Лев зсів з коня і сам один бився з ними кріпко. Тоді ті, побачивши, що Лев сам один б’ється з ними, вернулися дехто в поміч йому. Лев же вбив списа свого в щит [Стейкинта], так що той не міг закритись, і вбив Лев Стейкинта мечем, і брата його проколов мечем. Вони [Ятвяги] побігли, і він гонив за ними пішо, а інші на конях гонили їх і кололи. Король же Данило став в домі Стейкинтовім, і Лев приніс йому оружжя Стейкинтове і брата його й доказав побіду свою, так що отець його король в великій радості був з мужества і відваги сина свого» (549).



1 Про холмську церкву Івана Золотоустого, збудовану Данилом, див. нижче.

2 Епізодична манера автора розриває й тут зв’язь подій і робить враження, наче тут мова про якесь нове посольство папи, тим часом як тут маємо до діла з тим же посольством легата Опіза, з котрим Данило бачивсь у Кракові. Про політичні обставини, що стримували Данила від коронації, щоб не дражнити Татар, див. в «Іст. У.-Р.», III2, с. 72.

3 3 огляду на дражливе питання про унію української церкви з Римом, що виникло в зв’язку з переговорами з курією й коронацією, автор хоче підчеркнути, що Данило, приймаючи від папи корону, нітрохи не вирікався своєї церкви.

4 Від моменту коронації літописці не забувають протитулувати Данила королем.




Наведені виїмки дають поняття про характер сеї повісті, котру варто було пізнати ближче як одну з першорядних пам’яток нашої старої літератури. З огляду на яскраве відбиття сучасної культури, ідеології й класових настроїв, також на вдатні і мальовничі малюнки старого життя вона заразом являється одною з цінніших цінніших документів європейського середньовіччя взагалі, не кажучи вже про першорядну вартість як історичного джерела.

Приходиться лише жалкувати, що автор, який так мальовничо і живо описав свою верству й її життя, так мало сказав про себе самого.

Ми не тільки не знаємо його імені, але й соціального становища, й обставин його життя. Він чоловік Романовичів, який живе інтересами їх та їх двору, от що могли ми сказати. Персональної близькості до котрого-небудь з князів за ним не помітно.

Брак яких-небудь церковних відомостей і чисто світський настрій, спеціальне замилування в війнах і воєнних речах (дослідники відзначили давніше вже, напр., таку подробицю, що він записує колір коня, даного князем в дарунку) дають думати, що духовною особою сей автор не був, не вважаючи на книжне, спеціально біблійне очитання. Правдоподібно, був він членом меншої дружини або одним з двірських служебників. Похвальні вирази, в яких він говорить про «печатника Курила», Данилового канцлера і начальника канцелярії тим самим («мудростью и крЂпостью удержа Бакоту», «инеми мудрыми словесы глаголоста»), піддають гадку, чи літописець не був одним з «писарів» княжої канцелярії, помічником печатника і учасником його походу на Бакоту описаного тут (при кінці 1241).

При тім треба ще зазначити, що хоча центром оповідання являється «галицький мятеж», все ж особливої знайомості і близькості до Галичини спеціально за автором непомітно. Той тон, яким він говорить сумарично про «невірних» і «безбожних Галичан», скорше промовляє за тим, що він жив не в Галичині, а на Волині або на Побужжі.

Аргументом за сим була б і та цікавість, яку він виявляє до пограничної дрібної війни з литовськими племенами і Польщею, ареною котрої було Побужжя, а також і та обставина, що там, очевидно, була продовжена потім його повість, в 1250 — 60-х роках.







продовження розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.