[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 250-254.]

Попередня     Головна     Наступна





ДОПОВНЕННЯ



Дунайська доба. Годиться зазначити, що гадки про дунайську добу в нашій історії з’явились були в наших наукових кругах в 1870-х рр., але не були розвинені і потім якось призабулись. В статті Драгоманова з приводу «Трудів» Чубинського (1877), властиво, в відповідь на замітки ак. Веселовського, читаємо: «В українських колядках є виразні веснянки, що, очевидячки, пояснюється тим, що такі пісні могли повстати ще в дунайський період життя слов’яноруського племені, коли празник початку весни міг бути недалеко від 25 грудня — 1 січня, чим пояснюється й роля, яку грає в багатьох українських колядках виноград». (Розвідки Драгоманова, I, с. 119). Увага пізніших дослідників пішла на дослідження старобутності українського населення на його пізнішій історичній території, і ті справедливі відклики до чорноморсько-дунайської доби зостались без уваги.

Молитви і закляття. Гадка, що в наших і взагалі слов’янських закляттях не зосталось нічого не рушеного християнськими впливами, до крайнього висліду доведена в книзі проф. В. Мансікки (V. J. Mansikka, Über russische Zauberformeln mit Berücksichtigung der Blut- und Verrenkungssaigen, Helsingfors, 1909). Він не тільки все зводив на християнські джерела, але навіть заперечував яку-небудь самостійну творчість на грунті християнської стихії: «в них ніяк не можна бачити продукту припадкової імпровізації або взагалі твору народних мас» (с. 113).

Оживлювання мерця. Зенон Кузеля в своїм ціннім перегляді похоронних обрядів «Посижіння і забави при мерці в укр. похороннім обряді», «Записки тов. Шевченка», т. 121, наведений у нас [вище] звичай толкує як бажання розвеселити мерця. Наводить, одначе, інтересну паралелю, в якій присутні, перебрані за діда і бабу, благають мерця, аби встав, заговорив, розвеселив присутніх.

Похоронний плач володимирців по Володимирі Васильковичу — його прототип, плач по Мстиславу, в т. III.

Аналогії сатурналій. До різних аналогій з жертвуванням поросяти на Сатурналії, вказаних Веселовским, Сборникъ, т. 32, с. 108 — 110, додати «Свиняче свято», «на Гнатя», 20 грудня с. ст., коли колють свиней на подільськім Побережжі і в Хотинщині — див. замітку Б. Яцимірского в Этнограф. Обозр., т. 94 (1912).

Береза — брезая. Інакші (малоправдоподібні) здогади про походження сього слова в статті Н. Коробки «Къ изученію малорусскихъ колядокъ». — ИзвЂст. отд. рус. языка, 1902 (переповідження поглядів Веселовского і Потебні).

Великоднє сонце. Про се: «СвЂтлая НедЂля єдинъ день єсть. Въскресшу Ісусу отъ шестаго часа взыде солнце и вшедъ стоя на въстоцЂ яко два дни, на полудни же яко три дни, о вечерни же стоя яко два дни, в 80-й день зайде. ТЂмже оттолЂ прослы „великъ день"». — З збірника «Златая ЧЂпь». — Памятники стар. рус. литературы, III, с. 153.

Змія-сваха. Мушу завважити, що А. Марков в своїй розвідці про Добриню оспорив органічність сього мотиву в билині про Добриню: вказав, що сказитель міг перенести сей мотив з іншої билини свого репертуару (Етногр., Об., т. 67, с. 6 — 7).

Чудесні птахи в колядках. Паралелі в билинах про краківських Королевичів, Добриню і Альошу, Михайла Казарина й ін. В билині про королевичів (Гільфердінг, ч. 87), коли один з них хоче підстрелити двох білих лебедиць — «Воспроговорили бЂлыя лебедушки, проязычили языкомъ человЂческимъ: „Ты удаленькой дородной добрый молодецъ... Хошь насъ подстрЂлишь двухъ бЂлыихъ лебедушекъ, не укрятаєшь плеча могучаго, не утЂшишь сердца молоцецкаго! На дви лебеди мы єсмь да не дви бЂлыихъ, єсть д†дЂвушки да єсть д†красныихъ!"»

Вода в весільнім обряді. Свідоцтво в постановах собору 1247 р.: «И се слышахомъ: въ предЂлЂхъ новгородьскихъ невЂсты водять къ водЂ». Очевидно, розуміється обрядовий вивід молодої на воду після «комори».

Книжник Тимофій. Може, небезінтересно буде нагадати здогад, що сей Тимофій був автором «Слова о полку Ігоревім». Висловив його, щоправда, дослідник дуже маленький, Головін, автор «ПримЂчаній на «Слово о п. Пгоре※, 1846. Він здогадувався, що Тимофій був двірським поетом Святославичів і разом з Ігоревими синами перейшов до Галичини. Зубрицький же вважав його автором першої частини Галицького літопису.

Олегові кораблі на колесах. Одна з літописних перерібок XVII в. так пояснює се оповідання: «На жадання поко-

ри і дані Греки відказують Олегові, що тоді їх Бог віддасть в руки його [вони піддадуться йому], коли кораблі підуть до городу по полю, як по воді. Олег пустив 12 кораблів на полі під вітрилами, і Греки зрозуміли, що Бог віддає їх в руки Олега, і згодились дати дань» (у Халанского. — Журналъ Мин. Нар. Просв. 1902, VIII, с. 351).

Поєдинок Мстислава з Редедею. Від сеї теми нібито був відшукавсь відгомін серед нинішніх потомків літописних Касогів. В «Исторіи Адыгскаго народа», Тифлис, 1861, Шора-Бакмурзин-Ногмов подав нібито сучасний черкеський переказ про Редедю, убитого на поєдинку «тамтаракайським князем». Але пізніші пошукування за сим переказом в тій місцевості не дали нічого подібного, і, очевидно, що сей переказ сфабриковано по літопису. (Н. Трубецкой, Редедя на КавказЂ. — Этногр. Обозр., 1911, т. 88).

«Карьна и Жля». — див. зараз нижче.

Отрок і Кончак. До поетичного образу Кончака з котлом за плечима, переданого Галицьким літописом, В. Міллер пригадав був стару звістку С. Максимова, що йому довелось чути (десь в р. 1856) в Архангельській губ. оповідання про трьох братів-велетнів: Кончака, Колгу і Жожгу. Вони були такі сильні, що на велику віддаль кидали казаном як легким м’ячем. Міллер звертає увагу на се оповідання як на доказ, що ім’я і постать Кончака, подібно як Боняка, колись жила в народних переказах або піснях.

Мене, одначе, трохи бентежить сей ряд імен, бо «Колга» і «Жожга» нагадують доволі ясно «Карьну і Жлю», і хоч як привабно було б прийняти, що в усній традиції жили героїчні пісні чи перекази, де виступали всі три половецькі хани-сучасники як богатирі велети, але таке гарне заховання хронологічної трійці будить у мене деякі сумніви: чи нема тут теж чогось такого, як з тим «Редедею на Кавказі».

Але ім’я Кончака в епічній традиції треба вважати певним після того, як Д. Григор’єву довелось його почути в кількох місцях Архангельської губ. в билині про наступ Батия (Батиги) на Київ, в формі «Коньшика». Ся форма розтолкувала давніше звісні, більше попсовані варіанти сього імені, включно до запису Кирші Данилова.

В зв’язку з сим В. Міллер поставив здогад, що в імені Сартака-Артака, зятя Батия, належить бачити Кончакового батька Отрока. Міллер налягав при тім на переказану грузинськими джерелами форму його імені «Атрак». Але Сартак, історичний син Бату, в кожнім разі не менше сюди підходить. Та про билинну обстанову. сього наступу матиму нагоду говорити ще далі, в т. IV.

Ногата і різана. Здається, останнім словом в справі значення сих назв була праця В. Трутовського, що вважав ногату половиною диргема, а різану її третиною, отже, шостою частішою диргема (дев’ятою частиною золотника, 10 2/3 долі).

Боняк і Золоті Ворота. Старі київські антиквари — Берлінський, за ним Сементовський знали таку версію, що Боняк виломив Золоті Ворота й завіз у землю Половецьку. Се дублет до Михайлика, який вивіз Золоті Ворота до Царгороду (про сю легенду ширше в IV томі). Берлінський при тім покликавсь на якийсь «Синопсис». (Закревскій, Описаніе Кіева, I, 326 — 7).

Літописання XII — XIII в. Завдяки ак. Перетцові я одержав, нарешті, уже по видрукуванні сього тому, виписку статті ак. Шахматова про літописи, з останнього вид. енциклопедії Брокгауза — Ефрона, в котрій академік сформулював наново свої погляди, висловлені в 1900 — 1 рр. Я наводжу з неї дещо для доповнення поданого на с. ... тому II:

«Що галицько-волинське літописання оперлось о «ПовЂсть врем. лЂтъ», можна міркувати з того, що літописець Василь 1 покористувався Сильвестровою ред. повісті (з неї взяв він відомість про смерть Давида Ігоревича, що сталась 1113 р.).



1 Автор розуміє автора повісті про Волинську війну.



З галицько-волинського літопису, що провадився в XII — XIII вв, в Перемишлі або Галичі, до южноруського літописного своду XIV в. (копії з нього Іпатський і Хлєбніковський відпис) взято, по 1) ряд статей, що належать до XII в. (напр., під 1145 про скарання Петрка Володиславом лядським, під 1146 про похід Всеволода Ольговича на Галич, під 1150 про похід Володимира до Києва в поміч Юрієві, під 1187 р. про смерть Ярослава). По 2) все оповідання, що починається від подій 1205 р. і доходить до поч. 90-х рр. XIII в. Як видно з Хлєбніковського відпису, Галицько-волин. л. був уложений без хронологічної схеми, без виразно вказаних дат від сотворення світу (вплив якогось не руського літописання?).

Існування чернігівського л. в. XII в. можна довести багатьма відписами щойно згаданого полудневорус. зводу (див. під р. 1146 про смерть єп. Пантелеймона, під 1146 р. — про усобицю чернігівських князів, під 1147 р. — про убивство Ігоря Ольговича, під 1164 р. — про події після смерті Святослава Ольговича, під 1173, 1175, 1177 — про уродження синів у Ігоря Святославича, під 1185 р. — про нещасливий похід Ігоря на половців, під 1198 р. — про смерть Ярослава Всеволодовича й багато ін.). Можливо, що з чернігівського л. XIII в. перейшли до полудрус. зводу деякі статті про прихід татар.

Згаданий полудрус. звод, а також суздальські літописи дають вказівки про літопис, що провадився в Переяславі руськім (див. під 1118 і 1123 рр. про Сильвестра єп. переяславського, під 1132 р. — про прихід до Переяслава Ізяслава, під 1139 р. — про побіду Андрія Волод. над Всеволодом Ольг., під 1141 р. — про смерть Андрія, під 1146 р. — про побіду Ізяслава й переяславців над Ігорем Ольговичем). Сей літопис був доведений принаймні до 1186 р., під котрим оповіджений з суздальських літ. (в переяславській ред.) похід Ігоря на половців» (Новый Энциклопед. Словарь, т. XXV, с. 158).

«Єрусалимъ церковный». На останнім рос. археолог, з’їзді в Новгороді, 1912 р., була спеціальна дискусія про сі новгородські «єрусалими», інакше «сіони», котрих в св. Софії заховалося два, чи вони мали якесь практичне призначення, чи були тільки декоративними речами. Питання зосталось невиясненим. Як взірець сих фігур вказувалась ротонда св. Гробу в Єрусалимі.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.