[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 179-204.]

Попередня     Головна     Наступна





Апостоли і святці. Коли головніші моменти з історії Христа, ставши темами обрядової пісні, дали не раз високопоетичні комбінації з елементами власної піснетворчості, образи глибокого символічного змісту або поетичної пасторалі, то історії апостолів і святих стали здебільшого уділом народної новели і жарту. Вони пов’язалися з мандрівними новелістичними і анекдотичними мотивами і дали початок різним експлікативним оповіданням, соціальній сатирі і просто новелістичним і анекдотичним творам — не раз і досі незвичайно популярним. Далеко менше війшо в круг обрядової пісні.

Апостольські обходи. Найбільш популярну категорію становлять оповідання, зв’язані з іменами Христа і його апостолів: найчастіше Петра, а також Павла і св. Миколая. Вони відбуваються часом в давнині — «тоді як Христос ходив по світу», часом на взір сих старих обходів Христос з апостолами, чи самі тільки апостоли з’являються на землі в обставинах новіших, сучасних, — в тих ролях, які іншими разами відіграють послані на землю ангели чи святі. Адже й тепер «од великодня до вшестя, щогоду Христос ходить по землі» 1, і значить — можуть поповнятись старі легендарні події.



1 Запис М. Грінченкової, II, с. 149.



Обидві сі категорії: євангельської й новішої дати мішаються в оповіданнях так, що розділити їх не раз неможливо, але очевидно, що основною являється ся перша категорія: апостольські обходи у властивім значенні.

Приймається, що в основі сих дуже популярних у нас і у інших народів оповідань лежить апокрифічний твір, в старих індексах згаданий під назвою «обходів і ученій апостольських» (індекс Святославового Збірника). Пізніші східнослов’янські індекси переказують його зміст в таких виразах: «Приходили (апостоли) до міста, знайшли чоловіка, що орав волами, і просили хліба, — він пішов за хлібом до міста, апостоли ж без нього, зоравши ріллю, засіяли її і, прийшовши з хлібом, найшов той достиглу пшеницю». Такий епізод дійсно міститься в «Діяніях святих апостолів Петра й Павла», він звісний в грецькім оригіналі, маємо і слов’янський переклад сього епізоду, тільки в пізніх копіях. Патр. Фотій називав автором сього апокрифа «маніхейця Левкія Харитона», і з огляду на популярний звичай болгарських і західних маніхейців творити у себе апостольські колегії та, під фірмою апостольських обходів, організувати місійні екскурсії; припускають, що се вони, богомильські та інші єретичні проповідники спопуляризували сю тему в інтересах своєї проповіді. Вложили, мовляв, в сі оповідання свої ідеї чи з свого становища освітили різці мотиви, зв’язані з сею темою. Тут можуть лежати зв’язки тих мотивів соціальної сатири і протесту, які помітні й досі в деяких наших оповіданнях.

Але, незалежно від того, чимало мандрівних оповідань, ав’язаних з появою на землі надприродних сил, героїв, мудреців і чудодіїв, війшло до сього кругу. Бенфей свого часу дуже справедливо завважив, що в історіях про мандрівки святих по землі більше йде від поганських богів, ніж від євангельських історій 1. Розслідження з сього становища підкладу наших обходів дало б незвичайно цікаві висліди. Вище було зазначено, що деякі мотиви яскрава дуалістичні, зв’язані первісне з товариством Бога і Сатанаїла, перейшли потім на Христа і св. Петра, на їх товаришування і змагання. Синкретичний елемент Соломонової легенди так само війшов сюди. Популярна легенда про св. Миколая притягла сюди різні свої розгалуження і под. При тім апостольська легенда тісно в’яжеться з історією Христа і Пречистої, і раз у раз епізоди і типові мотиви про Христа і Марію вплітаються до неї. В результаті твориться комплекс дуже різноманітних оповідань, не раз зовсім механічно зв’язаних з іменами апостолів, так що трактувати його як цілість нема ніякої рації. Нам же вистане спинитись на кількох більш типових мотивах.

Почати від тої теми, що в індексах зазначена як типова для апостольських обходів. Вона опублікована з пізнішої копії XVII в. Тихонравовим. Петро і Андрій з трьома іншими йдуть з наказу Христового до краю людоїдів і стрічають під містом старого чоловіка, що оре найнятим волом ріллю під пшеницю. Апостоли просять у нього хліба, і старий береться їм принести з міста, аби лиш постерегли його вола. Поки він ходив, апостоли зорали його ниву і засіяли, і по молитві їх пшениця виросла, так що старий застає на ниві своїй пшеницю вже достиглу. Він пристає до апостолів, а потім весь город людоїдів наслідком різних чуд приймає віру Христову 2.



1 Pantschatantra I, с. 497.

2 Памятники отреч. литерат. II, с. 5.



В нашім фольклорі сього оповідання нема. В колядках маємо дуже популярне заміщення господаря з синами при плузі (або «трьох товаришів» — сонця, місяця і дощу) апостолами або Христом і Пречистою. Вони проробляють роботу за господаря — як в наведеній апокрифічній повісті, або помагають йому (а особливо — безпомічній вдові), але трудно рішити, скільки на сю заміну вплинула ся або подібна повість, а скільки тут треба порахувати на долю того загального процесу заміщення старих поетичних образів різними постатями з нової релігійної легенди, що робиться без усяких ближчих підстав — як то вище було схарактеризовано:


По загуменню плуженько оре,

За плужком ходить сам Біг небесний,

А святий Павло волоньки гонить,

А святий Петро волоньки водить.

А вийшла ж ід ним божая мати:

«Оріть, синочки, здрібна нивочка,

Будем сіяти жито-пшеницю,

Жито, пшеницю, всяку сівбицю..»


Теж на мотив «трьох користей»:


Ha оней горі, оней високій,

Там же ми оре золотий плужок,

Там же ми оре сам милий Господь,

А святий Петро йому поганят,

Божая Мати насіння носить,

Насіння носить все троякоє:

Єдно насіння — пахнячий ладан,

Друге насіння — яра пшеничка,

Третє насіння — зелене вино 1.



1 Етн. Зб., с. 123 — 4 (записи Вагилевича, пор. вище).



Мотив чудесного поспівання пшениці, як ми бачили, був притягнений історією пошукувань за Христом. Мотив чудесної нагороди за виявлену добрість, істотно зв’язаний з ним, досить часто стрічається, приложений до Христа і його святих (чи ангелів), але частіше він скомбінований тут з іншими мотивами: покарання багатого скупця, недовідомих судів божих і т..д. В приложенні до обходів апостолів спільно з Христом, напр., з особливим замилуванням розроблюються теми, що нагорода за добрість дається не в сім житті, а в будучім або, що нагорода за добро виявиться тільки згодом, по видимих нещастях, або аж на дітях, тощо. Се незвичайно популярна тема, звісна в масі варіантів на цілій Україні, і вона теж часто має ту ж провідну гадку, характеристичну для сього циклу — багацького скупарства і немилосердності:


Ходить Бог з святим Петром, заходять в село і шукають де б пообідать. Св. Петро радить іти до багатого двору. Заходять і просять там хоч сироватки попоїсти. Але багачка каже, що має й сироватку і молоко, та тільки не про прохожих: треба робітникам, женцям, косарям. Тоді Бог радить зайти до бідної вдови, у котрої лише одна худенька лиса корова на незагородженім дворі. Св. Петро не вірить, щоб там можна було чимсь розжитись. Але вдова приймає їх радо всім, що було в неї. Бог і святий Петро подякували й пішли. Вночі набігають на них вовки і просять у Бога поживи на сю ніч. Св. Петро радить післати їх у той багатий двір, де їх прогнали з нічим, — нехай усю худобу там поїдять. Але Бог посилає їх до бідної вдови, з’їсти її лису корову. Почувши се св. Петро побіг якнайскорше до вдови, знайшов десь мазницю та й намазав корові лисину. Прийшли вовки, бачать: нема лисої корови, тільки чорна. Не посміли їсти й вернулись до Бога назад: «Нема там, Господи, лисої корови, тільки чорна!» — «З’їжте чорну», каже Бог. Пішли вовки назад, а св. Петро побіг передом і відмив корові лисину. Подивились вовки: корова лиса. Знов не посміли з’їсти і вернулись. «Лиса корова, Господи, нема чорної» — «Ідіть у той двір та яку корову найдете, ту й з’їжте!» Бачить св. Петро, нічого робить, сів та й зажурився. — «А що, св. Петре, змудрував? — «Твоя свята воля, — одвітуе Петро, — тільки жаль мені бідної вдови: вона нагодувала нас, як рідних, а ти у неї послідню корову одняв!» Тоді Бог пояснює, що прийде коробі і однаково винищить усю худобу, з старих перейде на приплід, і так у багачки вигине вся худоба з приплодом, а вдови приплід зостанеться.

В іншім варіанті по тім, як вовки з’їли у вдови останню корову, Біг з святими стрічають на дорозі бочку з грошима: вона котиться до тих немилостивих багачів, що не дали нічого подорожнім. Св. Миколай просить Бога уділити хоч частинку тій вдові, що їх приймала, а вовки тепер і останню корову у неї з’їли. «Ні, того не можна, бо цей талан дано тільки тому багатиреві», відповів Бог. Йшли далі та й захотілось св. Миколаєві пить. Бог посилає його до сусіднього ярка; але св. Миколай побачив там коло криниці таку силу різного гаду, що не посмів пити і втік переляканий. Посилає його Бог до другого ярку, але там св. Миколай побачив ще страшніший гад — «так що неначе як трава горить». Але за третім разом св. Миколай знаходить криницю, обсаджену прегарним садом, де цвітуть пахучі цвіти й співають різними голосами пташки. Тричі пив там, напився св. Миколай і не зчувся, що пробув там три роки. Коли він вернувся до Бога, той пояснив, що ті гадючники — се пекло, приготовлене для немилосердного багача, а ще лютіше для його ще гіршої жінки, а той прекрасний садок — се рай, опреділений для тої бідної вдови, що за свою біду і чесність в сім житті буде мати в раю «вічне пребогате щастє» 1.


Одним з варіантів нагороди за добрість бідака являється; казковий мотив, де бідак дістає від Христа і апостолів купу грошей, так що позичає від богатого сусіди мірку, щоб поміряти ті гроші, і тим розпалює його охоту дістати також такий богатий дарунок, і т. д.

Часом мораль сих оповідань звертається спеціально проти неситості попівської. Напр., такий варіант:


Раз ішов Господь з св. Петром і Павлом в день великодних свят: дивляться, а піп оре. Питається його Господь Бог: «Ти що в такий святий : день та до того ще й духовний та ореш?» Піп йому на се каже: «Господи, t даруй мені! я так тогідь зробив, що великодні свята орав та мені стільки: багато хліба ся вродило, що я віддав моїх 30 доньок, та ще лишилося мені 30 хлопців, та хотів би їх поженити восени». — Е, братчику мій, каже Господь до попа, я тобі тогідь вибачив і вродив стільки хліба, що ти міг не лише тих 30 доньок видати, але і тих 30 синів оженити. Але ти, братчику, як виджу, як кожний піп — ненаїджений! Абись знав, що сього року тобі нічого на вроджу і з голоду вмреш 2.



1 Драгоманова, Преданія, с. 112 — 4, 116 — 7 й ін. (я подаю в скороченні).

2 Драгоманова, Преданія, с. 112 — 4, 116 — 7 ін. (я подаю скорочено).



Хоч мотив попівської ненажерності, розуміється, належить до тем побутових, піддаваних фактами життя, проте не виключено, що і від старого богомильства — дуже ворожого офіціальній церкві, тут лишилась деяка «кропля меду».

Але найбільш популярна жартівлива історія, противужіноцька по своїй ідеї, хоч дуже часто її моральна наука вже відломилась, і зостається сам анекдот — се про недобру жінку, що била св. Петра:


Раз св. Петро ходив з Христом по землі, і прийшли вони до одного села, а там ґазда за щось почав жінку бити. Вона в нього проситься: «Бійся Бога, даруй мені життя!» Св. Петро був дуже милосердний та й почав просити Бога: «Коли б раз так стало на світі, аби жінки були старші від газдів!» — «Добре, нехай буде». Підійшли до того господаря, а той їх запросив до своєї хати; не було там порядку, так як має бути у ґаздині, але господар прийняв їх як міг найкраще. Вони трохи поїли та й пішли своєю дорогою, тільки сказали: «Нехай раз уже буде між вами спокій!» І пішли далі. Приходять до одного ґазди, він сам дома, дітей нема, а ґаздиня пішла до корчми пити, бо вона вже там старша від ґазди. Просяться на ніч, але ґазда остерігає, що жінка страшенно недобра і як прийде, то опівночі вижене з хати. Не смів навіть собі взяти якоїсь їжі, а тим радив лягти під лавою. Але вони не послухали і лягли на лаві; а чоловік став на порозі, стогне і боїться: слухає, чи вже вона йде додому. Аж чує — вже йде, і має дзвінок у руках. І от зараз відчиняє двері — одні й другі, а вона війшла з великою палицею і зараз його гукнула: «Не міг вийти наперед мене на дорогу чекати? А то що за два злодії мають тут находити?» — «А Бог їх знає, просилися на ніч!» Вона вдарила його вдруге по голові тою палицею та й каже йому: «Ти будеш таких розбійників приймати та господарство нищити!» Він бідний скулився та й не каже вже нічого, а вона тоді береться до тих двох. Св. Петро був на краю, а Ісус Христос від стіни. Починає бити св. Петра, що аж рука слабне, і каже: «Забирайся з моєї хати!» Доти била, що аж змучилась; пішла чогось до комори, — Ісус Христос каже св. Петрові: «Іди д стіні, бо як прийде, то ще буде тебе бити». А та входить, взяла вдруге ту палицю й каже: «Вже одного побила, ще того другого злодія, що коло стіни!» Почала бити Петра на другий бік, що аж смерть приходить. А в тім часі вдарила ґазду ще третій раз і каже: «Ти ще мені ліжка не постелив? Не видиш, як я змордовалась?» Тут Петро почав просити Христа: «Бодай того ніде не було, аби жінка над ґаздою старшувала!» А Ісус йому сказав: «Аби сь, Петре, знав, що чоловік б’є і вважає, а жінка не вважає». Від того часу жінка ніколи не була старшою від чоловіка і не буде, бо не має сили 1.



1 Етн. Зб. XII, с. 88, з Стрийщини (я переказав в скороченні). — Цілком подібний варіант з Чорноморії — Е. Зб. II, с. 8.



Дуже часто ся історія зводиться на те, що св. Петра б’ють вночі — чи недобра жінка, чи пияки в корчмі, і він міняє місце, щоб забезпечитись від повторення, але його витягують з нового місця, і так його мудрування нічого не помагає. Але початково, як бачимо з наведеного варіанта, оповідання мало експлікативний характер: чому жінка не може бути старшою над ґаздою. Таких пояснюючих легенд, зв’язаних з сим мотивом Христових і апостольських обходів, є чимало. Одна з найбільш популярних — бо належить до найбільш розповсюджених світових оповідань — се легенда про походження колоса:


Як Бог та святий Петро ходили по землі, так тоді хліб не такий родив; стебла не було, а колос від самої землі йшов. То як Бог та св. Петро зайшли раз до чоловіка в хату, а жінка млинці пече, і дитина сидить в запічку — обкалякалась. От жінка взяла млинець, підтерла дитину і кинула в помийницю. Як побачить св. Петро, як розсердиться! Хотів всіх голодом поморить, щоб не пресищались! Побіг в поле, як захватить од землі колос в корх — думав увесь обшморгнуть, та собака завив: «Нащо ж ти мене караєш? остав хоч мені!» Так св. Петро що не вспів обшморгнути — так на корх, то їй покинув. Це ми тепер собачу долю й їмо (Харківщина 1).


В інших записах випрошує кінчик колоса Пречиста, або св. Петро у розгніваного Бога — «на кота та на пса» 2.

Єсть ще кілька чисто казкових тем, прив’язаних до сих обходів: «Христос робить різні чуда — напр., молотить за поміччю огню, відмоложуе старих; підгледівши його чуда, інші теж пробують проробити їх, але з дуже сумним кінцем, і Елемент легенди тут сходить зовсім на ніщо перед елементом фантастичним.

Індивідуальність апостолів зазначена дуже слабо, властиво, її нема — тому вони так легко заступають один одного. Одна з популярних тем — се їх суперництво, зависть:; коли один бере в свою опіку якогось чоловіка, другий святець умисно йому шкодить:


Св. Петро учить одного наймита, що він має робити, і той дістає тим способом велик-ий врожай. Завидує йому св. Миколай; він питає наймита, чи він знає тільки Петра? Миколая не шанує? — Ні! Тоді св. Миколай випрошує у Бога град на його ниву. Петро, довідавшись, порадив свому протегованцеві запродати свою ниву панові. Град збив збіжжя, але то було панське. І так далі йдуть тому подібні історії 3.



1 Драгоманов, с. 14, запис Манжури.

2 Напр., Етногр. Зб. XII, с. 78.

3 Етногр. Зб. XII, с. 125 — 7, тут же вказані інші подібні тексти.



В інших варіантах добрим порадником являється св. Павло, а Петро силкується перебити його поради: ймення не грають ролі, оповідачі беруть кого-небудь з популярних святців. Але часом, як у отсім варіанті, відбиваються календарні асоціації, про які говорили ми вище:


Жив чоловік бідно, і йшов він з ціпом на заробітки, і взяв собі в пазуху окраєць хліба. І зустрічає його пророк Ілля, питає його: «Чи не дав би мені пообідать?» — Що ж ти таке?» — «Я Ілія» — «Як Ілія, то дам, — Сідай, удвох з’їмо, бо до святого Ілії як дождаться, то вже єсть усього: їсти й пити». З’їли вони окраєць хліба, пішов Ілія у один край, а мужик пішов у другий край. Зустрічає мужик святого Петра. Святий Петро просить: у його окраєць хліба. Він його питає: «Що ж ти таке?» — «Святий Петро». — «Як Петро, то я не дам, бо у петрівку найбільший голод!» А далі Петра ціпом: «Сам голодний ще й мене хоче голодним зробить!».


Нагніваний Петро просить у Бога йому такої кари за се:


«Як заробить хліба і змеле і спече, і щоб первим хлібом удавився». Господь таку кару не призволив, а позволяє Петрові знищити мужикові врожай. Але Ілія всі ті заходи св. Петра уневажнює, і добрий мужик таки доходить урожаю.


І надумав собі змолоть і спекти хорошу паляницю і роздать на старців, за те, що Господь наповнив його усім продовольствієм. Узяв бідний мужикпаляницю у пазуху і пішов до церкви. Приходить, аж стоїть троє старців у воротях коло церкви. Перехрестивсь бідний мужик, розломив хліб на троє і роздав тим старцям. І стояв первим Петро, і Ілія і Господь. Мужик оддав первий окраєць паляниці первому старцеві — святому Петрові. Святий Петро захотів їсти і укусив тої паляниці, та й удавився. А далі махає рукою: «Господи помилуй, що я согрішив перед тобою — що я просив тебе наказать бідного чоловіка» 1.


Юда Іскаріотський і легенда про кровосумішку. З іменем апостола-предателя Юди Іскаріота зв’язалась легенда про кровосумішника, убійника свого батька і чоловіка своєї матері. Ся легенда, варіант класичної казки про Едіпа, має пояснити страшний злочин, довершений над своїм учителем сим фатальним чоловіком — Юдою. Хоч як часто подібна зрада повторюється в буденних формах нашого життя, не вимагаючи спеціальних і надзвичайних умов для свого сповнення, то в приложенні до Христа-Спасителя побожна фантазія постаралась, за поміччю сеї легенди, обтяжити злочинця цілим рядом фатальних злочинів, що мали вінчатись зрадою Христові. Маємо її зв’язаною з іменем Юди нині в кількох варіантах — але всі з Західної України 2.



1 Грінченко II, с. 147.

2 Етногр. Зб. III, с. 70, т. XII, с. 120 і 121, Гуцульщина V, с. 25. Ґрунтовна студія про сю легенду Драгоманова: «Слов’янські перерібки Едіпової історії» (передр. в IV т. його «Розвідок», 1893) писалась, коли сі тексти Не були ще звісні. .



В Закарпатськім варіанті злочини Юдині пророчить сам Христос його батькові, злому пекареві: буде він батькові на прокляття, Христові на розп’яття, батька камінем уб’є, а мати зґвалтує, на ім’я Юда. Тому як він уродивсь і -родині сказали, що дитині має бути ім’я Юда, мати всадила йому на знак золоту шпильку під шкіру на голові, вложила до скриньки й пустила на воду в ріку. Проплив він водою 20 миль і спинивсь на загаті млина. Бездітний мельник прийняв Юду за сина і годував його до 15 літ, а потім виправив у світ.

В варіанті лемківськім під час уродин Юди два ангели, добрий і злий, прорікли його долю: що він батька уб’є, а з матір’ю ожениться, Христа продасть і повіситься, їх слова чув старець, що сидів під хатою, і відкривбатькам будучність їх сина. Тоді батьки вложили його до скриньки, написали на карточці його ймя: Юда Скаріотський, положили ще три дукати і пустили водою. Зловили його прачки, що прали білє, й занесли до своєї пані, що саме родила сина. Вона дуже втішилась і прийняла його за другого сина: сказала, що родила близнята, і так оба хлопці росли, аж одного разу Юда побив свого названого брата за те, що він лихо вчився, і мати понарікала на «найдуха», що поневіряв її сина. Юда, довідавшись, Що він знайда, попросив, щоб йому віддали, що з ним знайшли, і пустили в світ.

Дальше варіанти сходяться в одно. Юда приходить, сам не знаючи, до свого рідного села чи міста. Закрадається до городу свого батька і, коли той його хотів ухопити, вбиває його (в лемківськім варіанті навпаки: Юда наймається стерегти саду, а батько його закрадається на грушки, й Юда його вбиває). За се вбивство суд засуджує Юду, аби оженився з удовою. Побравшися з ним, мати пізнає в нім сина. Тоді радить йому йти до Христа, про котрого тоді пішла слава як про пророка, — може, він скаже йому, як вигладити той гріх. (Вар.: пан писар, чи мантадор, у котрого служив Юда, посилає його до Христа. Юда пішов і ходив з Христом — аж доки не продав його — тоді повісився, «випустивши з себе вперед тельбухи»).


Костомаров свого часу опублікував книжний варіант сеї легенди — сей являється перекладом західної повісті про Юду, що міститься в Legenda Aurea Якова de Voragine (XIII в.) і звісна в незчисленнім ряді переробок. Наші тексти де в чім відходять від неї (найближче стоїть текст гуцульський: писар-мандатор відповідає Пілатові, у котрого стає Юда за служебника). Чи походять вони від сього західного тексту, чи був якийсь паралельний текст візантійський, від котрого пішли наші варіанти, се трудно сказати без ближчих дослідів.

Натомість цілком певне західне походження іншого варіанта повісті про кровосумішника, прив’язаного до славного імені папи Григорія Великого. Сей варіант входить до іншої групи повістей більш християнізованих, що сим страшним злочином ілюструють силу покути (каяття). Дуже покалічений стих, записаний В. Боржковським в Брацлавщині, так викладає його (я упускаю безнадійно зіпсовані місця і злегка поправляю текст):


Святий Григорій народженний,

З брата і з сестри сплоджений:

Царевич з царівною Григорія сплодили,

Два фунта срібла і злота уложили,

В корабель забили і на море пустили.

Поплив корабель, на острові ставше,

Вийшов священик над море моляще,

Ввидів лодку на морі стояще,

І, спіймавши лодку, дитя охрестили.

В монастирі Григорія викормили,

Довівши до розуму в корабель забили,

І на море пустили —

Поплив корабель аж до матки.

А там неприятель на матку напався,

І святий Григорій неприятеля побідив.

Матка за мужа сина повеліла

І з їм брак получила.

Получивши закон всегда він був смутний.

Матка об тім не знала,

От як узнала, то горко плакала:

«Яка я в світі грішниця!

Я тебе сину, з рідним братом сплодила,

Я з тобою, сину, закон получила!»

«Стій, матко, не плач — я пойду іскати.

Де б міг 1 ті душу іспасати!»



1 В друк: тя.



Вийшов над море, рибака спросивши,

Ніт ли яскині на морі?

Взяв його рибак, завів у яскиню,

Пошлюбив Григорій жити у пустиш,

Ключ у море бросяще.

Крикнули ангели, а с правого краю,

Крикнув священик на вратах стояще:

«Де святий Григорій в яснині молящий

Гріхи свої воздає?» 1

А ті рибаки щуку-рибу іспіймали

І в тій щуці-рибі і той ключ нашедше,

Де святий Григорій в яскині молящий

Гріхи свої воздає.

«Ви мені, рибаки, молитву перебили!»

«Сто тридцять літ як в тій яскині молящий,

А ти глаголеш, ще й не скончавший

Молитви Господнеї?!» 2


Пок. Драгоманов, вважаючи на страшно покалічену форму стиха і на мішання українських, церковних і російських слів, висловив гадку, що може сей сам лірник доперва переложив під склад стихів церковний переказ про Григорія. Але, навпаки, судячи з різних недоречностей, видко, що він, чи той, від котрого пішов сей варіант у сім вигляді, забув стих і незручно доштуковував його наздогад, не знаючи добре змісту самої легенди.


В найбільш популярній у нас формі — в перекладах з «Дій Римських» легенда оповідає, що потім, як батько Григорія, спокушений дияволом, зійшовся з своєю сестрою і дав йому життя, він устидився свого гріха і, полишивши свою сестру в опіку братів, пішов у Палестину та в тім поході й помер. Таким чином, забиття батька в сім варіанті відпало. Григорій, пущений на море з золотом й історією його народин був завважений ігуменом, що велів рибалкам його витягти, дав на виховання рибальській родині, і Григорій виростав у ній, не знаючи свого походження, аж доки не побився з своїм названим братом, як Юда. Допитавшись у абата своєї Історії, рішив і собі їхати у Палестину, але противний вітер заніс його до Країни, де правила його мати. Він застав її резиденцію в блокаді ворогів; визволив її і став чоловіком своєї матері. Але мав звичай кожного дня на самоті перечитувати сумну історію свого походження. Сей вічний смуток його помітили, жінка-мати довідалась про його походження, відкрилося се нове нещастя, і прибитий ним Григорій пішов у світ спасати душу. Він зачинивсь у печері, котру велів замкнути, а ключ закинути у море. Там зостававсь довгі літа, поки не трапилось так, що при виборі папи голос з неба повелів знайти святого чоловіка іменем Григорія і його настановити папою. Коли його шукали скрізь, вийшло так, що рибалка виловив ключі від Григорієвої печери в череві риби, яка їх проковтнула. Римські посланці відшукали його, і він був настановлений папою; а коли мати, довідавшись про святість нового папи, прийшла до нього, щоб покаятися в своїм гріху, він розповів їй все, відпустив їй гріх і постриг у черниці 3.



1 Варіант тут і нижче: создає.

2 К. Ст. 1889, IX, ст. 689.

3 Костомаров видав сю повість з незвісної ближче копії XVII в., присланої йому з Новгорода, в. II т. Пам’ятників. З іншої редакції, переписаної 1729 р., української по мові, видало її Товариство «Древней письменности» (Отчеть за 1877 г., додатки). Як на прототип сього оповідання Драгоманов вказав на старофранцузький роман, зложений в IX — XII вв. Як притоку до зложення сеї повісті деякі дослідники вказували на суперечку про дозволені степені подружжя в західній церкви XI в. З сього приводу звісний Петро Даміяні подав папі меморіал, де було зібрано різні історичні приклади кропосумішки. Драгоманов натомість доводив, що роман обробив якусь східну, візантійську тему.




Посереднє місце між сими варіантами займає історій, Записана Манжурою в Катеринославщині:


Кровосумішник по імені не названий. Мати його бачить сон, що, вирісши, він уб’є батька, житиме з матір’ю, а там її вб’є. Отже, батьки розпороли малому живіт, заднили в бочку і пустили на море. Матроси зловили бочку, вилічили малого й виховали. Вирісши, він пішов від них і прийшов, не знаючи, назад до своїх батьків. Найняли його стерегти саду, і його батько пішов вночі вивірять; син, не пізнавши, застрілив батька. Потім оженився з матір’ю. Коли та пізнала його по шраму, він убив і її та пішов шукати покути. Попи не дають йому покути за такі гріхи, він убиває одного і другого. Аж третій піп дає йому покуту: углину з яблуні каже посадити на горі й ротом носити з ріки воду навколішках, аж доки не виросте яблуня і не зродить яблука: як яблука з неї йому вдасться струсити, се значить, що його гріхи простилися. Дійсно через 25 літ на яблуні, що виросла з углин, виростають яблука; коли кровосумішник струсив, вони попадали — але два зостались. Тоді він іде знов до того ж попа, і піп замикає його в колодязі, а ключ закидає в море. Ще минає 30 літ — риболови зловили рибу, знайшли в ній ключі й принесли їх тому ж попові. Піп відмикає колодязь і знаходить мертвого кровосумішника. Над ним горить свічка — він став святим 1.


Історія Юди тут зв’язана з мотивом покути великого грішника — незвичайно популярним у нас і розвиваним в різних варіантах. Мотив вирощення грішником яблуні з угля веде свій початок з апокрифічної повісті про треблаженне древо: біблійний кровосумішник Лот, покаявшись перед Авраамом, дістав від нього покуту — посадити головешки від райського дерева (посадженого Сатанаїлом) і поливати їх, здалека носячи воду, поки не проросте. З тих головешок виросло прекрасне дерево, на котрім мав бути розп’ятий Христос 2. (З приводу того, що дерево в катеринославському запису зветься яблунею, годиться пригадати перекази про Христову муку — де розпинають його на яблуні.)



1 Драгоманов. Преданія, с. 130. Подібний запис з Катеринославщини ж, але з іменем Андрія (див. нижче) у Грінченка II, c. 63.

2 Перегляд варіантів у Веселовського, Разысканія X, с. 371.



В деяких варіантах сеї повісті про покуту яблука всі обсипаються відразу, на знак, що гріхи грішника замолені: в деяких, як от у наведенім, кілька яблук зостається, як осудження особливо тяжких гріхів. Наведений варіант для замолення їх притягає звісний нам мотив замкнення в печері чи колодязі: тим заглажується решта гріхів. Інші варіанти ліквідують справу особливо спасенним вчинком з іншої сфери: ми повернемо до сього мотиву далі, а тут, щоб покінчити з темою кровосумішника, згадаємо ще один варіант, де кровосумішником названий Андрій Критський, автор великого покаянного канону, а його мати — велика покутниця Марія Єгипетська.


Убийства батька тут нема, так як і в легенді про Григорія-папу: Марія отруїла свого чоловіка, аби вийти заміж за полюбовника. Полюбовник домагається, щоб вона звела з світу і свого сина. Марія розтинає малому Андрієві живіт, як в катеринославськім варіанті, і пускає на воду. Вирісши, Андрій заблукав якось назад до свого села й найнявся до своєї матері, котру тим часом її полюбовник покинув. Андрій їй сподобавсь, і вона намовила його з нею оженитись. Коли потім вона пізнала в чоловіку свого сина, Андрій велів за покуту спустити себе в старий колодязь, де не було води, і там пробув 15 літ, а коли туди нарешті заглянули, побачили, що він там як живий сидить собі над проскуркою (цікава паралель до Михайлика!) — «згорнув руки і очі закрив, неживий». «Черев те його й назвали Крицьким, що він у колодязі кривсь 15 літ без хліба». А Марія пішла в пустиню Єгипетську і там померла 1.


Книжний варіант сеї повісті був виданий Костомаровим; історія кровосумішника в ній оповіджена ближче до катеринославського тексту, але розширена ще одним епізодом: Андрій виховується в жіночім монастирі і, підрісши, приводить черниць до великого соблазну і розпусти.


Після того, як мати його пізнала, Андрій убиває трьох попів, котрі не дали йому покути і, аж удавшися до критського єпископа, дістав вед нього покуту для себе і для матері. Він був всаджений до погреба і просидів в нім 30 літ — написав за той час там покаянний канон, і якраз як його скінчив, була зловлена риба з ключем, котрим був замкнений замок в ніздрях мзтері (!). Андрія випущено з погреба, і він став єпископом в Криті, на місце того, що дав йому покуту, і вмер зараз, як Андрій вийшов на світ з погреба.


Святий Миколай. Легенда про св. Миколая прийшла до нас з Візантії уже в перших стадіях християнізації в значнім багатстві, а у нас сей святець придбав ще більшу симпатію, став одним з найпопулярніших святих уже в княжій добі, і пізніш, з християнізацією мас, його слава зростала все більше. Уже з кінцем XI і потім в XII в. поруч перекладеного життя і легенд про його чуда з’являються свої оригінальні повісті про різні чуда, які діялись св. Миколаєм в Візантії і на Руси, в них ми знаходимо деякі мотиви, які вже з тих часів, мабуть, поширювались усною дорогою і від? зиваються ще в нинішній традиції. На жаль, досі українська легенда про нього — її розвій на українськім грунті, зовсім не була предметом досліду, та й матеріалу опублікованого мало: єсть, властиво, дві невеликі збірки текстів, один з Галичини, другий з Харківщини 2, з двох окраїн української території, які далеко не вичерпують мотивів, зв’язаних з сим святим.



1 Чубинський I, с. 182 (місцевість не зазначена).

2 Галицькі тексти в XII і XIII т. Етн. Збірн., харківські в 17 в. Сборника ист. фил. общ. Харків, с. 180 дд. (збірка Іванова). Російська монографія про легенду: Г. Аничкова Микола угодникъ и св. Николай. СПб., 1892 г. Загальний перегляд мотивів, зв’язаних з св. Миколаєм, але призначений для побожного читання, не для наукових цілей: Вознесенській и Гусевъ, Житіє св. Николая Чудотворца, СПб., 1899. Бібліографія староруських текстів: Н. Никольского, Материалы для повр. списка писателей, с. 304 дд. Пор. в т. II.



Скільки можемо судити, то в порівнянні з святим Петром, може, найбільш популярним легендарним святцем, св. Миколай має більш релігійної поваги: мотиви анекдотичні його чіпаються менше. Часто він заступає св. Петра, або являється поруч нього як товариш його і Господа в обходах по землі. Часто взагалі як типовий святий, він виступає в анонімних темах, де випроваджується якась вища, звичайно добродійна сила — Бог, ангел, святий.

В релігійно-обрядовій поезії величавий старечий образ св. Миколая випроваджується, мабуть, по асоціації з «ветхим деньми» Богом в ролі святого патріарха:


А всі святиї ослоном сіли,

Святий Микола на кінець стола,

Підперся мечем під правим плечем,

Склонив головку, вронив слезоньку.

А в тій світлонці тисовий столик,

За тим столиком а всі святиї,

Посеред стола святий Микола,


Радочку радить первовічную.

Сидить Микола у кінець стола,

На стіл схилився, слізми облився,

А з ті слізочки розійшлись річечки,

А з тих річечок став тихий Дунайок 1.



1 Чубин., с. 344; Етн. Зб. XXXV, с. 62, 69.



Певний вплив на закріплення сього образа мила, розуміється, асонація — «Микола» і «стола». В інших випадках св. Микола заступає св. Петра як «вірна послуга божа».:


І мали слугу вірну Миколу:

«Бери, Миколо, шнури шовкові,

Міряй, Миколо, небо і землю».


Спеціально обробляється тема про Миколая-охоронця на морі в гуцульських колядках; я зводжу їх текст з кількох варіантів:


В нашого пана, пана Івана

Повні двори, тисові столи,

За тими столи сам Господь сидить,

Сам Господь сидить з всіма святими,

Лиш тільки нема святого Николи,

Господь Бог мовить святому Петру:

«Ой Петре, Петре, послуго моя,

Чому ж тут нема святця Николи?»

Вар.: так казав Господь свому Петрові:

«Ой чи всі ви тут, мої святії?»

«Ой лише нема одного святка,

Одного святка-свят-Николая».

Ти святий Петре, послуго моя,

Послужи мені, стріть Николая!»

Прийшов Микола поперед Бога,

Перед Богом став, на коліна впав

(«Святий Миколо, де ж ти барився?»

— «Прости ми, Боже, що сми согрішив»,

Що сми согрішив, що сми ся барив!

Я був на морях, на перевозах,

Я ним перевіз сімсот душечок.

Лиш одна душечка в море потала,

В море потала, бо грішна була:

Що неділеньки не шанувала,

Вітцю й матері все відкрила.

Вар.: На синіх морях на перевозах.

Відки ся взяли буйниї вітри,

Тихий корабель вони звихнули,

А в сине море перевернули,

Тоді душечки там потопали,

Там потоцали, та й не пропали,

(Вар.: Лиш одна душечка там потопала,

Що не приймила бідного в хату,

Що не приймила, не приоділа,

Нікому добра не приобрела,

Бо й друга душка там потопала —

Що зневажила отця та й матір.

В.: Як я душки всі поперевозив,

Як звіялися та й буйні вітри.

Морем, кораблем заколебали,

Тоді та душа в море упала,

В море упала та й не пропала.

Ниряв я в море та й тричі до дна

Та й не пропала душка ні одна 1.)


Близькі паралелі сьому стрічаємо в балканськім фольклорі. Популярна сербська пісня оповідає, як за трапезою святий Миколай задрімав, і коли «громовий Ілля» збудив його, він пояснив, що за сей час він рятував триста ченців, що везли морем віск і тим’ян на Святу Гору. Вони попали під бурю, стали тонути і покликали в поміч св. Миколу, і він зараз же порятував, так що вони «здорово і весело» відвезли свій «прилог» на Святу Гору 2.

В усних оповіданнях, які дотепер видані про св. Миколая «скорого помічника», сі легендарні мотиви не мають особливого розголосу. Правда, в усякого роду молитвах і закляттях він згадується часто, але мотиви його легенди в них не розроблюються ширше. Єсть відгомони оповідання про св. Миколая, що рятує дівчат від «несправедливої дороки», про св. Миколая-помічника в дорозі 3, але вони бідні і нерозвинені. Більший успіх має мотив про ікону св. Миколая як ручителя — тема нашої старої повісті про Половчина 4. Оповідання, записане Манжурою на Катеринославщині, переносить подію в обстанову сучасного сільського життя:


Бідний селянин не міг заплатити подушного: його били в зборні й нарешті прив’язали до стовпа. Жид позичив йому грошей, сказавши йому наперед прирікти перед іконою св. Миколая в церкві, що він йому ті гроші поверне. Селянин тих грошей не повернув, хоч і розбагатів потім. Одного разу, коли він їхав полем, наїхала на нього якась буда; що він звертає від неї, то вона все їде за ним, і таки роз’їхала й переломила йому ту руку, котрою він брав гроші від жида. Селянин покаявсь і віддав гроші, а жид з того чуда вихрестився 5.



1 Гуцульщина IV, с. 64 — 6; Етн. Зб. XXXV, с. 71 дд.

2 Караджича пісні II, с. 100.

3 Етн. Зб. XIII, с. 240 і 243.

4 Див. т. II.

5 Сей запис не виданий, переказаний з рукопису у Сумцова, Очеркъ южно-русск. апокрифовъ, с. 109. Мотив воза, що стає знарядом кари над кривоприсяжником, в оповіданнях про Миколая не припадковий: так карає Миколай кривоприсяжника в оповіданні Legenda Aurea — спопуляризованнім київськими виданнями Миколаевого життя XVII в., — див. про се чудо новішу розвідку ак. Сперанського в Изв. отд. рус. яз. т. XXVI (1923). Сама тема чуда, одначе, відмінна від наведеного: в отсім тексті кривоприсяжець обманює вірителя, подаючи йому під час присяги позичені проші в своїй палиці.



В другім оповіданні, звіснім в кількох варіантах з Київщини, Полтавщини і Харківщини 1, бідак позичає у багача малу суму, поставивши ручителем ікону святого Миколая 2, але вмирає, не віддавши грошей. Тоді багач став бити ікону й поневіряти, пригадуючи їй, що вона була свідком і ручителем. На іконі від ударів виступила кров, але багач на те не зважив і став шукати, кому продати, щоб вернути позичені гроші (мотив продажі ручителя за довг). Ікону купують малі хлопці, й вона приносить їм багатство (історія його становить окрему тему, про котру згадаємо нижче).

В галицькім оповіданні чужовірець («лютер»), довідавшись про чуда св. Миколая, повісив його образ у себе в хаті й поручив його опіці своє майно, виїжджаючи з дому. Без нього злодії закрали йому гроші, тоді він, повернувшись, збив образ св. Миколая, аж подер. Св. Миколай з’явився злодіям в подертім одінню й просив їх повернути вкрадені гроші, обіцяючи за те подвійно їх нагородити. Злодії послухали й занесли гроші обкраденому, докоривши, що побив їх св. Миколая. «Лютер» покаявсь і став молитись св. Миколаєві. А той дав грошей злодіям і наказав, аби далі жили чесно 3.



1 Сборникъ XVII, c. 181; Рудченко II, 27; Кравченко II, с. 49.

2 Полтавський варіант гарно оповіджений: «А хто ж, пита багатир, за тебе поручиться?» — «Хто ж би, каже, за мене поручився, що я такий бідний? Хіба поручиться за мене Бог святий та святий Миколай!» показує на покутя, а святий Миколай з божничка: «Позич, каже, позич на мене, Бог тобі оддасть». «Ну гляди, богатир каже, щоб оддав!» Та й позичив. Убогий подякував і пішов додому радіючи. От багатир того й не рощитує, що йому Бог оддасть чи в скотині, чи в дітях, чи в своєму здоров’ю, чи в хлібі святому. Ждав-ждав — не несе убогий грошей. Він до його — «Де, каже, такий і такий сучий син? чому він не несе мені грошей? Як позичать, так і знав, а оддавать — так і забув!» Жінка того убогого плаче та й каже: «Де вже йому оддать, коли він на тім світі!» Бо бач, той убогий пожив трохи та й умер. Багатир лає, приходить додому, та до образа: «Так ти, каже, так ручишся? Та зняв Миколая з божничка, та повидовбував йому очі, та давай бить. Бив-бив, нехтував-нехтував, а далі викинув його у комору та й топче: «Я тобі, каже, дам ручиться!» Аж Іде хлопець, так, може, годів дванадцяти. Бачить, що він святого Миколає нехтує, та й каже: «Що ти, дядьку, робиш?» — «Б’ю, каже, оцього, щоб знав, як ручиться за ледащо! А то взяв на себе карбованця, а тепер з кого я возьму, то той скурвий син умер? так я оце б’ю». — «Не бий, каже, дядьку, я тобі верну карбованця, а ти мені оддай образ».

3 Етн. Зб. XII, с. 167.



Дивним способом боротьба Миколая з Арієм, прославлена церквою, перейшла у народні оповідання в анекдотичній формі. Дуже популярне оповідання представляє, як св. Миколай і Арій наввипередки їдуть святитись, і Арій, щоб не дати себе перегонити, на нічлігу велів парубкові свому повідтинати Миколаєвим коням голови. Св. Миколай, одначе, поприставляв коням голови, і вони приросли, — тільки поміняно їм голови, і тому парубок Арія не пізнав Миколаєвих коней, коли він їх переганяв в дорозі, і Арій спізнивсь на посвящення. Цікаво, що в однім варіанті, записанім Манжурою на Катеринославщині, обстанову сього епізоду подано цілком українську: «Викликала печерська Божа мати Миколая угодника та Арія свого собору у Києві святити: хто, каже, швидше прибуде, той і посвятить». Завдяки згаданій історії з кіньми Арій спізнивсь — «прибіга, аж Миколай уже і святить церкву. Тоді Арій І став уже Миколая за старшого почитати» 1. Цікаво також, що в деяких великор. варіантах 2 сі перегони відбуваються у Миколая не з Арієм, а з Юрієм (Єгорієм) — то значить, суперництво житійне, заступлене календарним (про субституції Миколая й Юрія як двох календарних весняних свят, зараз нижче), може бути, що й не без впливу подібності імен Арія-Юрія. Самий мотив переміни коням голів оповідається уже так, що св. Миколи одтяв голови коням свого конкурента на те, аби збити йому пиху, і, «трохи повчивши його», наново приставив коням голови. Ся редакція дала одному оповідачеві привід до такого резонування: «Микола угодник із попів, він творив великі чудеса і за те прославився. Чудеса його були превеликі, а обичай у нього, як би і сказати попросту — негарний, хай Бог простить в цім слові: він був чмут (штукар) здоровий (наступає історія з кіньми) — і ото за таку його «голахтирь» (характер) він і не удостоївся стояти в церкві на правім крилосі, а повсіди ікона його Стоїть на лівому 3.

Другий докір, що в жартівливій формі робиться св. Миколаєві — що він занадто молебні любить:


Оден чоловік довго не був у своїм селі, він од панів ховавсь. От зустрів він другого чоловіка з того ж села, та й розбалакались. «А що, чи нема яких слухів?» «Да що, кажуть, Бог помер!» «А хто ж тепер буде миром управляти?» — «Кажуть, Богородиця, а інші — Микола, угодник божий». — «Де там Богородиця, не жіноцьке діло! Миколай — ні — він молебні дуже любить!» — «А то кажуть — Юрко» — «От се було б добре, він би сих чергових панів — теє!» 4



1 З рукоп. збірника Манжури у Сумцова, Очеркъ апокриф. с. 110.

2 Сказки Самар. края Садовникова, с. 272 дд.

3 Сборникъ XVII, с. 181. Гуцульський варіант Етн. Зб. XIII, с. 244.

4 Драгоманова Преданія с. 140.



В різних кінцях української території, в Галичину, Київщині, на пограниччу Харківщини і Полтавщини з св. Миколаем зв’язується мотив про упиря, котрого приходиться відчитувати по смерті в церкві (мотив Гоголевого «Вія»), і св. Миколай помагає від того упиря урятуватись 1. В згаданих вище текстах з Київщини, Полтавщини і Харківщини ся казка продовжує історію хлопця, що викупив ікону св. Миколая-ручителя від немилосердного багача.

На деяких інших фантастичних темах, то там, то тут зв’язаних з св. Миколаєм, не буду спинятись. Але годиться одмітити, що з ним зв’язуються деякі характеристичні моральні повісті протиобрядового характеру.


Оповідання, записане в Харківщині і почасти вже наведене 2, представляє св. Миколая сином Сави (календарне споріднення). Він розгнівав батька тим, що на поминальнім обіді наробив бешкету: повалив і повикидав усю наготовлену страву, так що не було чого їсти. Зробив він се тому, бо господар наготовив ті наїдки-напитки не з щирого серця, а з пихи та чванькуватості, тому чорт приступив до того і все опоганив, а сам сидить між гостями, розпалюючи в них почуття ворожнечі і зависті. Але, що св. Миколай був тоді ще малий, його словам не поняли віри, і батько його прогнав з дому. Св. Миколай оселивсь у лісі, де вже жив один пустельник; став ловити птахів і тим живився. Пустельник, що живився тільки травою, став йому докоряти, що він їсть м’ясо, і доводив, що пустельникові таке не годиться. Св. Миколай нічого на се не сказав, але їв птахів далі. Але коли вони повмирали, св. Миколай попав між святі, а пустельник між грішники, бо виявилось, що св. Миколай їв хоч м’ясо, але тільки раз на три дні, а пустельник своєю травою «пасся, як свиня» 3.



1 Етнограф. Зб. XII, с. 167 — 8; Рудченко II, с. 29 — 31; Сборникъ ист.-фил. общ. Харьк. XVII, с. 183 — 4; Кравченко II, с. 49.

2 Див. вище.

3 Сборникъ, т. XVII, с. 180.



Друга аналогічна тема, прив’язана в деяких варіантах до Миколая, — се легенда про молитву пустельника. Я її взагалі відкладаю надалі, а тут тільки звертаю увагу на цікавий паралелізм з попереднім мотивом, прив’язаним до Миколая. Гуцульське оповідання починає його так:


Св. Миколай, як був малий, то жив у пущі без дєдя (батька) і без нені, ино одна олениця була з ним, що його годувала. Він не знав тоді ніякої молитви, ино мав дві колоді. Почерез ті колоді він штрикав (скакав). Як почерез більшу штрикнув, то казав: «То тобі, Боже!» А як почерез меншу штрикнув, то казав: «То мені, Боже!» Так жив довгий час. А раз через ту пущу їхав піп на друге село паски святити, та й слухає — щось говорить. Він наблизився, дивиться, а то якийсь чоловік. «Що ти робиш?» Він, Миколай, каже: «Мені тут так призначено, аби я тут був». — Що ти штрикаєш і таке говориш: «То тобі, Боже, то мені, Боже?» — «Я так ся Богу молю», каже Миколай. «То не так ся Богу молять», каже піп. Зачав йому проводити, а він такий пам’ятливий, що раз йому проведе молитву, а він то все викаже. Миколай питає: «Ви куди їдете?» — Іду там а там паски святити». — «Я би йшов з вами». — «Чому, йди!» Пішли вони і приходять до вдови. Піп зачав брести, а Миколай каже: «Що ви бредете, коли такі красні молитви знаєте?» Піп каже: «Не знаю». Миколай пішов за попом водою, але не потавав. (Наступає звичайне оповідання, як бувши в церкві Миколай согрішив і потім уже груз у воді!)


Цікава розбіжність сих мотивів про св. Миколая як представника правдивої, не обрядової, не церковної побожності, з тим образом немилосердно-суворого карателя за непошанування свят взагалі і спеціально його весняного свята, що дається іншими разами. Напр., Миколай застає жінку в полі на роботі в сей день і дає їй на вибір: чи каменем стати на місці, чи двох дітей годувати; вона вибирає се друге, але замість двох дітей дістає дві гадюки, які ссуть її груди і вона до доби вмирає. В іншім варіанті св. Миколай карає так жінку за непошанування неділі 1.

Сей мотив Миколая, що тяжко карає за працю в його святого, ми бачили вже в повістях XI — XII в. (чудесах Бориса і Гліба 2). Весняне свято Миколая саме заводилось тоді наново, під враженнями перевезення його останків до Барі. З неясних ближче мотивів, церковних чи політичних, наша єрархія дуже старалась зробити се свято якнайбільш популярним і шанованим. Вона окружила його різними легендами про чуда св. Миколая, милостивого для тих, що шанують се свято (чудо «Миколая Мокрого» над дитиною, упущеною до Дніпра) і немилосердного з тими, що того свята не шанують. Як бачимо, їй дійсно вдалось ввести в народний репертуар сі легенди, добитись шанування сього дня, між іншим — як свята веснування. Можна думати, що для звеличання сього дня духовенство робило різні відправи на користь нового господарського року, будучого урожаю і под., і справді осягнуло ними трактування сього дня як весняного свята. Св. Миколай став поруч Юрія протектором веснування і попритягав до себе різні мотиви весняного свята, зв’язані деінде і у нас також з св. Юрієм. Так повстав спеціально у східних слов’ян цикл весняного Миколая, деінде, здається, не звісний, тому що весняне свято св. Миколая існує тільки у нас. Деякі варіанти вищенаведеної колядки про св. Миколая-перевізника містять такі строфи:


Малу ж годинку перегодивши,

Та й уже іде св. Никола —

Никола іде та й весну веде,

Так весну веде крутим калачем,

А зимку жене ясненьким мечем:

Теплим вітриком, дрібним дощиком 3.



1 Сборникъ т. XVII, с. 180.

2 Див. в т. II.

3 Гуцульщина IV, с. 66; Етн. Зб., с. 73.



Се останок весняної пісні, здається, затраченої у нас, котру реставрувати поможуть нам білоруські волочобницькі пісні. Поміж ними знаходимо такий варіант вищенаведено? колядки, що Микола тому забарився на трапезу до господаря, що загаявся на полі та в лісі:


Святі збиралися, раховалися — не дораховалися св. Миколи. Кого взяти по Миколу послати? «Петрика взяти, по Миколу послати». Петрик їм відказує: «Я коня не маю, Миколи не знаю». — «Іллю взяти, по Миколу послати». Ілля їм відказує: «Я коника маю, Миколу знаю!» Тільки що Юрія коня сідлає, два рази уїжджає, з двора їздить, Миколу стрічає. «Де ж ти, Миколо, позабавився?» — «Я по полю ходив, росу росив, я по межі ходив, жито родив; я по бору ходив та рої садив 1».


В іншій волочобній пісні «Святий Микола, стара особа, горох сіє, по полю ходить, жита глядить: де вимокло, там підсушить, де висохло, там підмочить 2».

Так з’являється в паралель літньому оранню на озимину, провадженому Петром-Павлом та Іллею, образ весняного орання на яр, де св. Миколай волики гонить, Ісус Христос за плугом ходить, а св. Юрій заволочує 3 — хоча в теперішніх колядках сі два образи Миколая й Юрія мішаються докупи. Можна думати навіть, що билинно-легендарний образ ідеалізованого орача Микули зложився теж не без впливу сього весняного Миколая за плугом, і спеціально ті варіанти, де сей орач, Микула, як французький король Гугон, виступає за плугом в дорогих шатах (кафтан чорного оксамиту) за срібною сохою з золотим рогачем (Г. 156), можуть вказувати на св. Миколая в шатах — так як деякі варіанти в колядках про св. Миколая-перевізника випроваджують його «в багровій ризі, в світлій короні», або в іншім варіанті: «а на Николаї свята коруна, а в ручках йому золотий кубок» — цілком іконографічний образ 4.

Наслідком календарного сусідства перейшли від Юрія до св. Миколая різні інші весновальні функції: то Микола, то Юрій, то обидва разом виганяють худобу на пашу 5, трублять на весну.



1 Шейна БЂлорус. пЂсни, с. 147.

2 Там же, c, 41.

3 Етн. Зб., c. 129 дд., пор. в І. ;

4 Така думка, про зв’язок образа Микули і Миколая висловлювалась не раз, але не формулювалася виразно, — див. в праці Анічкова, с. 53.

5 Анічков дав цікаве спостереження в згаданій праці, як в залежності від часу вигону худоби — ранішого чи пізнішого — то св. Юрій, то св. Миколай попадає в патрони стада.



На Миколая переходить також легендарна Юрієва роль — опікуна і господаря звірів взагалі, і спеціально вовків. Те, що оповідається про св. Юрія — як він відбуває з звірями збори, призначає їм поживу, що вони мають їсти і упоминаеться а ними, часом прикладається також до св. Миколая 1. Але я не буду сього тут наводити, бо се тільки повторення того, що належить властиво до св. Юрія, і ми зараз до сього перейдемо.

Святий Юрій. Се найбільш яскрава й найбільш індивідуалізована постать між святими християнської легенди у нас, — але образ сього святого зложився головно з елементів натуралістичної міфології, свійських і мандрівних, і дуже мало взяв від легенди спеціально християнської. Ми мали вже нагоду бачити се. Се бог весни, символ весни, весняного відродження, буйних імпульсів природи, і всього того весняного буяння, в чім би воно не проявлялось: в вегетації, в розбуджених весною звіриних зграях, в паруванні молодіжи, в веснуванню господаря, в організації воєнних дружин на новий воєнний сезон 2.



1 Напр. Етнограф. Зб. XII, с. 165.

2 В т. І і вище.



Все се має своїм патроном святого Юрка, вояка-молодця, лицаря на білім коні, що піклується всім сим весняним життям і дає всьому справедливий лад, всякому диханію і всякій тварині. В наведенім вище анекдоті дуже характеристично, не вважаючи на свою юмористичну форму, виступає погляд на Юрія як молоду, смілу моральну силу, свобідну від яких-небудь компромісів чи укритих рахунків. Глибоке моральне почуття заложене також в незвичайно популярних оповіданнях про Юрієві суди над звірями: часом Юрія заступає в них св. Миколай, св. Петро або Павло, але ідеологічно вони зв’язані з Юрієм:


Одна баба вийшла на двір, а Юрій їде на білім коні побіля її-воріт, а за ним біжать вовки. Вона злякалася, убігла в хату і розказала чоловікові. Чоловіку захотілось побачити се диво. На другу ніч пішов він у ліс, ізлів на дерево і дивиться. Баче він, що Юрій на білім коні їде, а за ним вовки біжать. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки полягали найкрути його. І каже він вовкам: «Тобі, сірий, на вечеру ягня, що там-то лежить, тобі — те, тобі те то». Усім, усім надавав вечеряти, а одному старому кривому вовкові нічого було дати. Він каже йому: «А тобі, старий, от того чоловіка, що на дубові сидить». (В вар. се мотивується як кара за цікавість того чоловіка, або за те, що він хитрував і не давав вовкам з’їсти його товарний, призначеної їм від святого.)

Усі вовки порозбігались, куди післав їх Юрій, а кривий вовк до його дуба; сів, та й сидить, поки злізе той чоловік. Але чоловік з дерева не злізає. Сидів, сидів чоловік і таки пересидів вовка: устав той з-під дуба і побіг собі другої «пищі» шукати. Тоді чоловік мерщій з дуба зліз та драла. Прибіг до пильщиків, що близько дерево пиляли. — «Добрі люде, прийміть мене до себе, я вам буду помагати». Вони прийняли його, годували, а він їм дерево помагав пиляти. Як лягли вони вже спати, цей чоловік каже їм: «Бережіть мене, люде добрі, щоб вовки не витягли; як устережете, вік вам буду за те робити!» Вони положили його між собою в середину і вкрили його свитами та кожухами та й заснули. Уранці — як поставили, огляділись — нема чоловіка, вовк таки витяг його (Чуб. I, 51, Харківщина).

Тут се представляється як щоденний розділ поживи вовкам. В інших варіантах малюються річні збори, в день св. Юрія: збираються всі звірі і всі птахи, і св. Юрій визначає всім від найбільших до найменших, де вони того року мають жити і що їсти 1. З інших оповідань про «суди св. Юрія» наведу ще:


Одного чоловіка чарівники обернули вовком на цілий рік. Вигнаний з села людьми й собаками, він бігав лісом і захотів їсти. Побачив в сей час св. Юрія, що їхав верхи білим конем. Юрій наблизився, став і свиснув. На сей свист прибіг другий вовк, і Юрій сказав йому: «Візьми собі сього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам добути собі поживи» (Луцький пов., там же, с. 52).


Юрій над звірями повелитель і один над звірями оборона. Як котрась вівця стане червона, як в огні, то звір бачить, що се йому призначена, та й бере. Як первий звір нападе на овець, так добрий личман, що зна вже діло, не буде перечить, не одбивається (від вовка): се йому призначено від св. Юрія. Тоді вже звір не прийде вдруге. А як не оддасть, то треба буде завсіди відбиватись від вовків: як не той, то інший прийде (Вороніжчина, Мат. етн. VI, 123).


Їхали чумаки, а вовк десь ухопив ягня та й волоче. Усі чумаки кажуть: «хай несе!» а задній чумак відбив. Поїхали. Йшли-йшли воли у (заднього) та й стали. Гей-гей — не йдуть, хто зна чого. Де взявся Юрій святий, приїхав на білому коні до їх, поздоровався. «Що ти не їдеш?» — «Воли пристали» — «Так тобі не добре?» «Не добре» — «Отак і вовчкові не добре. Він Бога просив стілько, що голодний днів десяток! А ти ні к чому не призвів (що відібрав ягня) — ні людям, ні йому. От я звелю, щоб дві білі собачки (вовки значить) подерли твоїх волів!» Він вжахнувся й навколюшки впав. — «Простіть», каже. «Ну йди, та ніколи не однімай і заказуй дітям». Так зразу і одрізало: воли пішли аж куря встала (там же) 2.



1 Таке, напр., дуже просторе оповідання, записане Беньковським на волинсько-подільськім пограниччу, в Староконстянтинівським повіті (К. Стар. 1902, VI), але воно має вже познаки «літературного» переповідження, тому я його не наводжу.

2 Варіант сеї ж теми з Харківщини в 17 т. Сборника ист.-фил. общ., с. 138 — 9.



Оден чоловік стріляв усякого звіря і з того жив. Що не побаче, безпремінно вб’є. І собака у його була така, що нічого не боїться: чи на вовка, чи на ведмедя, нічого не злякається. Ніколи не траплялось, щоб нічого не приніс: неодмінно наб’є цілу купу всякого звіря. Люди про нього казали, що він такі молитви (замовляння) знає, що на нього всякий звір біжить і птиця летить.

Раз пішов цей чоловік, ходив цілий день, а не бачив ніякого звіря і ніякої птиці. — «Це, мабуть, хто-небудь на зло заворожив». І зачав ті молитви читати. Тільки прочитав, дивиться: недалечко гора, а в тій горі щеля. Підійшов до щелі та як загляне, там — Боже ти мій, скільки того звіря. Ведмеді, лисиці, зайці і всякий звір, тільки вовків, здавалось йому, було там найбільше. А посередині сидить на білім коні св. Георгій. Чоловік той злякавсь дуже та хотів тікати, коли св. Георгій каже: «Е ні, постій, чоловіче, не тікай, а йди лиш сюди! Дивись, скільки ти мені звіря перевів, тільки половина зісталась, а все виновата ота твоя собака, убий її зараз». Чоловік відмовивсь, тоді Георгій сказав двом найбільшим вовкам її зарізати, тільки собака їх задушила. Розсердивсь св. Георгій та й кричить: «Зараз убий твого собаку, а як не вб’єш, так не вийдеш звідсіль: тебе тут звірі розірвуть!» Нічого робить чоловікові, убив собаку. А Георгій тоді й каже: «Зніми ж тепер шкуру на шиї з собаки і з вовків, щось побачиш». Зідрав чоловік з собаки коло шиї шкуру, аж у нею кругом шиї дві гадюки обмотані, так і сичать. Зідрав з вовків, там по дві жаби. То вовки дуже сильні як по дві жаби коло шиї: цих вовків ніяка собака не бере, тільки візьме їх собака, у котрої на шиї дві гадюки: така собака зветься ярчук 1. Так тоді св. Георгій і каже: «Добре зробив, що послухав, тепер знов на тебе звір піде» (Кубань, Етн. Зб. 11, ч. 12, тут в скороченні).


В деяких варіантах св. Юрій представляється на сих судах не лицарем на білім коні, а сивим старцем: «Серед поля сидить старий сивий дід, наоколо вовків видно-невидно, а цар їх, білий вовк, сидить при ногах Юрія і уважно слухає, що той йому говорить» 2.



1 «Коли перше щеня — сука родить перше щеня — сучку, а ся перше щеня — самця, то се буде ярчук. Він може подоліти не тільки вовка, але й медвідя; може побачити відьом і злих духів та проганяти їх». Чуб. I, с. 53.

2 Сборникъ ист.-фил. харьк. 17, с. 138.



Очевидно, се відворотний рефлекс образа св. Миколая або св. Петра, що заступив в деяких варіантах сих судів св. Юрія. Бо типовим образом Юрія таки скрізь зостається їздець-молодець на білім коні. Так він заступає образ господаревого молодця в величаннях: «Сам св. Юрій коником іграв, шабельков звивав, біл камінь лупав, церкву мурував» (Гол. III, 20). Так він виступає в різних замовляннях (напр., від хробаків, Єф., с. 20: їхав св. Юрій через ліс на білому коні, а за ним бігло три пси...). Сей образ закріплений інографією (бо так малюється він при побіді над змієм) став, очевидно, його каноном.

Образ Юрія-змієборця, одначе, не має в сучаснім народнім репертуарі яких-небудь інтересних розгалужень. Змієборство стало загальною прикметою богатирів і богатирства, а не спеціальністю деяких святих, Юрія та Федора, як у легенді. Духовний стих про побіду Юрія над змієм в старшій епічній формі в теперішнім репертуарі незвісний, тільки в коротшій і стягненій:


Були люди невірниї,

Вони в Бога не вірили,

А вірили у Смочище,

У лютеє та Зміїще:

З його рота огонь паше,

В його з очей іскри скачуть.

Дали Смоку та й оброку,

Що годині по людині.

Прийшла пора аж до царя.

Хоч сам ступай, хоч дочку дай.

Аж ось їде святий Юрій,

Білим конем із копієм,

Вдарив Смока серед ока,

Забив Смока на вік віка.

По всім світі розписано,

По всім людям розіслано,

Щоб читали і писали,

Георгія святкували.

(Запис Яциневича, я справлю деякі очевидні помилки).



У величальних теперішніх піснях сього незвичайно популярного мотиву нема, я думаю — він вигас. Натомість в них з замилуванням розроблений інший мотив, де Юрій виступає вісником-трубачем весни. Вище ми бачили, як старший тип, де анонімний молодець, гонячи отару овець, трубить в три труби, радуючи весь мир, був заступлений новішими варіантами, де трубачами виступають святі або святі й Бог. Найбільш календарно логічні, чи симетричні, ті варіанти, де трубачами виступають св. Юрій як вістун весни, св. Петро як вістун літа і св. Дмитро як вістун зими. Але всі комбінації часто не витримуються й мішаються:


Знати ся, знати, та й котра ґазда:

В ґазди ворота з самого злота,

В ґазди подвір’є все срібно біле

Чи мгла чи вода на двір налягла?

Ні мгла, ні вода — все білі вівці.

Гой за вівцями три пастушечки,

Гой ідуть, ідуть, ідуть по трубці несуть.

В святого Дмитра трубочка хитра,

А в Николая вся роговая,

Та й у Юрія вся мідяная 1.



1 Тут зайвий стих: Та й і в Господа щирая злотая.



Та як затрубив пресвятий Дмитро,

Земля замерзла, люд засмутився.

Та як затрубив святий Микола,

А всі ся гори та й забілілі;

Та як затрубив пресвятий Юрій,

А всі ся гори зазеленіли (Ет. З., 210).

За овечками три пастерочки,

Ой ходять, ходять три трубки носять:

Одному ймячко святий Дмитричко,

Другому ймячко святий Никола,

Третьому ймячко святий Юричко.

Ой як затрубив пресвятий Дмитро,

Гори-долини засмутилися.

Ой як затрубив святий Никола,

Гори-долини забілілися,

Ой як затрубив пресвятий Юрій,

Гори-долини звеселилися,

Ліс ся ввеселив та й садок зацвів,

Та й садок зацвів, ягідки зродив

(Гуц., 47).


Більш модернізований гуцульський варіант:


Ой з-за гір, з-за гір, з-за полонини

Та вилинула біла хмаронька,

Що то не е ми біла хмаронька,

Є то ми є ботей овечок,

Ботей овечок молодчикових.

Наперед овець білий молодець,

А за вівцями три вівчарики —

Бо оден вівчар всесвятий Юрій,

А другий вівчар ба святий Петро,

А третий вівчар сам святий Господь.

Та й ідуть собі та й несуть собі

По сопілоньці по трембітоньці.

В святого Юра все листовая,

В святого Петра все цвітовая,

В Бога святого все золотая.

А у неділеньку дуже раненько

Посходилися всі товариші,

Вівці лишили на молодчика,

На молодчика, на вівчарика,

Самі ся зняли на небесоньки,

Службу служили, раду радили,

Що в котру днину вівці мішати.

Та Юрій мовить, що суботоньку,

А Господь рече: «Всесвятий Юре,

Та святий Юре, не так то буде,

Бо суботонька послідня днина,

А в неділеньку все не годиться,

Будем мішати в першу днинку

У понедільчик понад вечірок.

Ой із царини все в полонини

Будем мішати та й трембітати».

Так Господь мовить: «Тромбечи, Юре,

В свою тромбітку у голосную,

У голосную, у листовую!»

Пішли голоси по всіх низинах,

По буковинах по всіх річинах.

Усі низини зазеленіли,

Буковини й зашарілися,

Та зозулечки повилітали,

Повилітали, защебетали,

І всі ся річки порозмерзали,

Всі ся кірнички повиповняли,

Пообцвітали все лотадами,

Та всі овечки та заблеяли,

Всі ся вівчарі ізрадували.

Та Господь мовить: «Тромбечи, Петре,

В свою тромбітку у голосную,

У голосную, у цвітовую.»

Як затромбітав всесвятий Петро,

Пішли голоса по полонинах,

По всім царинах та й по всіх садах,

По виноградах, по пасіченьках.

Всі полонини у цвіту стали,

Та й усі сади, та й виногради,

Зродило цвіту по всьому світу.

А пчілоньки ся да й ізроїли,

Та й на цвіт спали, медок зібрали,

Жовтий вощечок, солодок медок

(Е. З., 213, покорочено).


Ілля Пророк. Ся імпозантна, в народній уяві, постать не донесла майже нічого з своєї біблійної історії, тому не дав я їй місця в старозавітній традиції. В нашій легенді се образ вповні аналогічний з космічними постатями, як св. Юрій, Микола, Петро-Павло, і далеко не все в його образі можна вивести з біблійного оповідання, як його відгомони. Образ «колісниці» Ілліної, в котрій він їздить і гримить по небу, розуміється, можна з деякою правдоподібністю зв’язати з біблійною історією, як Іллю взято на небо; але вже його роль громовика не так легко вивести з біблійних оповідань про Іллю. Правда, деякі дослідники добачають в біблійній історії зв’язки образу Іллі як володаря небесного огню, блискавиці і збіжжя-урожаю — йому прийнято було молитись про дощ і погоду (деякі вавилоністи новішими часами доводили, що ее вавилонський образ сонця). Але все се аналогії досить далекі, і тому вже Вольтер для пояснення легендарного образу Іллі вказував на подібноіменність його з грецьким Геліосом і бачив в кім персоніфікацію сонця. Сей погляд часто повторявся новішими часами. Але й він не годен пояснити ролі громовика, яка правдоподібно зложилась під впливами календаря: характеристичних атмосферних явищ того часу, коли святкується пам’ять Іллі.

Сталось це, очевидно, ще на візантійськім грунті. В житті Андрія Юродивого, візантійського святця, уже заперечуються популярні погляди, що «Ілля на хмарах в колісниці гримить і блискає, гонячись за драконом». Сі погляди, очевидно, перейшли до нас вже готові разом з християнським календарем і на нашім грунті тільки підпали деяким другорядним змінам 1.



1 Дуже цінна для свого часу студія Веселовського, Разысканія VIII. «Илія-Илій (Геліос)?», написана з приводу праці грецького етнографа Політа «Геліос в народних віруваннях», 1882, не заступлена досі чимсь новішим. Пок. автор, признаючи впливи календаря, все-таки припускав, що в біблійнім оповіданні лежить безпосередня основа всіх тих космічних поглядів, котрі тепер зв’язані з Іллею в народних поглядах.



Свого часу я вказував, що не тільки день св. Іллі, але й суміжні липневі святця — Кирика, Гавриїла, Анни, Пантелеймона вважаються по різних місцях у нас громовими «сердитими», або «тріскучими святими» 1. Не тільки Ілля, але також і Гавриїл, представляється демоноборцем, що їздить по небу в колісниці, гримить і побиває чортів 2. Або, по аналогії з Гавриїлом, сим займається також арх. Михаїл, св. Юрій-змієборець, або сам Бог спільно з Іллею і св. Юрієм. Громівництво нерозривно зливається з змієборством і демоноборством, завдяки традиційним представленням демона в образі змія, і таке скомбінування сих мотивів в образі Іллі, як щойно було вказано, сталось уже на візантійськім грунті. Ілля-громовик і змієборець Пантелеймон, його сусід по календарю і тому товариш по громівництву, стає в нашій легенді помічником Іллі, приділеним йому Богом 3. Сам Ілля як головний помічник Бога в боротьбі з Сатанаїлом, подібно як арх. Михаїл в наведеній вище гуцульській легенді про початок світу, підіймається до значення Божої іпостасі — «духа божого». Чи було щось таке в дуалістичній космогонії, принесеній до нас, чи з’явилось як проекція в історію світу тої легенди, яка снувалась наоколо Іллі як демоноборця, — сього не маю змоги рішити.

Ясніші впливи есхатологічної легенди — з котрою ще будем мати до діла, Енох і Ілія, два святці, живими взяті на небо, в апокрифічних апокаліпсах дістають в уділ боротьбу з Антихристом і смерть з його руки при кінці світу. На Гуцульщині єсть оповідання, аналогічне з старосаксонським Геліандом, про те, як земля буде горіти від крові Іллі; воно буде наведене дальше, тут я тільки одмічую се як один з тих мотивів, що надали Іллі таку роль великого антагоніста Сатани.

Звісне в румунських переказах скомбінування Іллі пророка-демоноборця з мотивом великого грішника, убійника батька — матері (диявол брехнею призвів Іллю Пророка, що він убив батька і матір, і потім, переконавшись, так розлютивсь на чортів, що трохи всіх не перебив 4 — відоме у нас також, і то ще в більш складній комбінації.



1 Див. т. І. Додам оповідання з Остерщини. Гавриїл дав знати Іллі, що люди працюють на полі в його день; Ілля взяв з собою Гавриїла і Пантелеймона і покарав тих людей громом, вітрами, дощем і градом; хати, худоба, збіжжя на полі — все пропало. Малинка, с. 308.

2 Чубин. I, с. 22.

3 Вище.

4 Про сі оповідання Веселовський Разысканія VII, с. 264 і 326.



Ілля пророк-отцеубійник асоційований у ній іще з Іллею-богатирем. Одне таке оповідання було вже згадане вище, його записав Манжура на Катеринославщині:


«Ілля пророк тридцять сім літ жив у батька і матері, та так йому було, що руки і ноги позростались і не можна було встати або піти куди». Наступає билинне уздоровлення — Богом і св. Петром. Батько і матір, побачивши, як Ілля йде і дуби валить, кажуть: «То наш Ілля пророка йде», та зляку і повмирали, а Ілля пішов у розбійники. І скільки він народу перебив, що й щоту нема». Нарешті дістав покуту — замкнено його в підземеллі й закинено ключі в море. «Тепер його мощі в Києві — кажуть, і порода друга, не така, як тепер; лежить — тільки не забалака».


Подібно мішається Ілля пророк-громовик з Іллею-богатирем також в білоруських і великоруських оповіданнях 1. А запис, зроблений на українсько-великоруськім пограниччі, в Білогородщині, здається, зв’язуючи історію уздоровлення Іллі-богатиря з історією Іллі пророка, додає ще новий мотив: Ілля — товариш «Святого Понеділка».


«Ілля був плохенький, усяк з його сміявся: «Ще й Ілля чоловік? він тума, він не зна, який і день». Став Богу молиться, став пістикать, у п’ятницю і середу раз у день їв, як сонце зайде. А Господь ангола зослав: «Ілля пророка, хочеш до Господа Бога? Ти знаєш понеділок? — «А як же не знаю, ми з ним в однім монастирі сповідались і причащались, і велів преосвященний не їсти скоромного». Господь його, як він заболів, узяв на небеса: «Будь святим і пророком, хто тобі буде молитись, носити святою пищою». Ілля пророка завідує отце, що хліб родить. Господь ним замишля (посила), і святий Понеділок (разом з Іллею)» 2.


Завідування поживою і хлібом, хоч має деякі аналогії в біблійнім оповіданні і зв’язується з ним (як вище), розвинулось, безсумнівно, теж під впливами календарними.

Бачили ми Іллю з житяною пугою, що проходить полями і робить урожай 3. Він патрон жнив, йому на бороду зоставляються незжаті останки на полі 4. Спільно з Петром і Павлом вони орють і сіють на озимину:


Святий Петро за плугом ходив,

Святий Павло волоньки водив,

А сам Господь пшеничку сіяв,

А святий Ільо заволочає,

Свята Пречиста їстоньки носить. (Е. З., 124)

А де ти була, святая Ілля?

— Ой була бо я в полю за сторожа,

Ой стерегла я жита, пшениці,

Жита, пшениці, всякої пашниці.

Щоб з коріннячка 5 не виломило,



1 Кілька прикладів тому зібрано у Міллера, Очерки I, 375-7, також У Лободи, БЂлор. нар. поэзія. Э. О. XXV, с. 22.

2 Этн. Об. XXVII (1895), с. 126 (покорочую се доволі нескладне оповідання).

3 В т. І.

4 В т. І.

5 Друк: і коріюшка.



Щоб з колосочка не видзьобало,

Щоб колінчика не виломило. (Чуб. III, 454)

Що у пана... да на його дворі (2)

Горіли огні (2) все восковиї,

Стояли столи все тисовії,

А за тими столами усі святиї.

«Розщитаймося, розлічімося»!

Розщиталися, розлічилися —


Аж тільки нема святого Іллі.

Думати-гадати — кого післати?

«Пошлемо посла святого Петра».

Петро на коня — аж їде Ілля.

Ой Ілля, Ілля, де се ти бував?

«А в пана... по полю ходив,

По полю ходив, житом зародив».

Да вроди, Боже, жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку пашницю 1.


Повніший варіант з Київщини (Канівський пов.):


А до пана господаря сам Бог завитав,

Сам Бог завитав зо всіми святими.

Ой сів Господь Бог у конець стола,

А його святиї поза стіллечком.

Ой пив Господь-Бог зелене вино;

А його святиї кудряве (!) пиво.

Закушує Господь білої проскури.

А його святиї пироги мнякиї.

Ой встаньте, святці, підведітеся,

Підведітеся й облічітеся.

Ой встали святці да й підвелися.

Да й підвелися й облічилися,

Чи всі чи не всі святиї святці?

Ох нема святця святого Іллі.

Стали читати, в книгах шукати,

Якого святця по Іллю послати.

По Іллю послати, Іллі шукати.

«Пошлімо святця святого Петра!»

Ой тільки Петро за ворітечка,

Аж іде Ілля — заросившися,

Заросившися, замочившися,

«А де ж ти була святая Ілля?»

«Була ж бо я в пан [а] господаря,

В пан [а] господаря на його ниві,

Зарожала йому два лани жита. (2),

Третій пшениці [2] на паляниці.

Четвертий гречки на пирожечки, —

Ой щоб нажинав снопки густенькі.

Ой щоб поставляв кіпки частенькі 2,

Ой щоб накладав стоги високі,

Стоги високі, скирти широкі,

Ой щоб він дождав жито корити,

Жито корити — синів женити.

Дочок давати — не весіллє звати.

(Е.З., 170).



1 Чернігівщина, Е. З., 171.

2 В ориг. «густенькі кіпки» й «частенькі сніпки».



В зв’язку з Сим Ілля закінчує літній господарський і фізичний сезон взагалі: «Як прийде Ілля, наробить гнилля» — від Іллі пророка починається дощова погода, копи починають гнити. Від Іллі вода стає холодна, не можна купатись, «гріх». «Як Ілля натуре в воду, не можна купаться».


















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.