[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 204-220.]
Попередня
Головна
Наступна
Легенди, прив’язані до України. Розділ сей уміщує більше для систематики, бо матеріал, який сюди належить, в великій більшості розлився вже між іншими темами усної і книжної словесності. Він і не був досі студійований з сього становища, хоча, без сумніву, се інтересне завдання: висвітлити, як з загального легендарного запасу різні мотиви спеціально зв’язувалися з різними місцевими подіями і спогадами, спліталися з казковими мотивами, раніш одомашненими, і т. д. Я власне для сього хочу згромадити тут кілька тем, щоб звернути увагу на сю групу як предмет будучого, пожаданого досліду. Декотрі з них мають характер більш героїчний (те, що звуть з-німецька «сагою»), інші — казковий, треті — легендарно-моралістичний; здебільшого вбрані вони в форму прозову, часом пісенну, і пов’язані різними переходовими мотивами, які об’єднують їх в одну групу легенд.
Море під Києвом. І. Трусевич так переповідає сю легенду в своїй збірці київських переказів (виданій ним двічі, в 1866 і 1870, по-російськи і польськи):
Ви, мабуть, знаєте з писаного, що місце, де тепер пливе Дніпро і вся Полтавська губернія — все се було вкрите морем. З далеких країв приїздили купці кораблями до Києва, Продавали різні дорогі товари і за те платили київському князеві десятину. З сих десятин збудовано церкву, що на пам’ять того потім дістала й назву «Десятинної». Коли св. Андрій прийшов до Києва і застромив хрест на горі, де тепер стоїть Андріївська церква, то все море сплило на низ. Одначе частина його зосталась і сховалась під Андріївською горою. Коли потім збудували тут церкву, то під престолом відкрилось джерело. Тепер щороку дають з скарбу багато тисяч рублів — купувати клоччя і смолу, і ним затримують воду, що тече відти. Кожне найменше зрушення збільшує натиск води відти. От чому в Андріївській церкві нема дзвонів: при першім ударенні вода залила б не тільки Київ, а й усю Полтавську, Київську і Чернігівську губернію, Вар.: «Нехай би тільки поставили дзвіницю та задзвонили — от, наприклад, як дзвониться на «Христос Воскресе», то скрита вода залляла б не тільки сам Київ, але й усю Полтавську губернію, — бо від першого зрушення уся б гора трісла 1,
Дніпро і Десна. З різних варіантів наведу попереду отсей, з Черкащини, сухіший:
Як ще ріка нікотра не протікала, так Десна була старша за Дніпро. Стали вони спорить: «Котре прудче з нас побіжить, то те буде старше». Так Десна зараз же як заспорилась, порізалась де низькі місця 2 — щоб їй легше було. А Дніпро іще в батька пішов благословитися — а в їх батько море мабуть. Так він порізавсь горами, бескетями, поламався скрізь. Десна бачить, що не випередить Дніпра — що Дніпро горами порізавсь, — так вона стала рвать каміння і гатить Дніпро, щоб самій раньше прорізатися. (А тоді каміння ще не закляте було, — тільки вже не знаю, коли його Матір Божа закляла 3.) 1 вона у 12 місцях гатила його, і поробилось там 12 порогів, а посередині 4 рази перегачувала. Ненаситецький зветься — там камінь поріс, у 4 раза тут каміння лежить, і у четверо проти тих, й той у 12 раз дужче кидає проти тих. (Потім ідуть назви й описання 12 порогів. Матеріали Кравченка II, с. 211.)
Запис, зроблений Я. П. Новицьким в 1880-х рр. від дев’ятдесятилітнього діда 4, дає більш колоритне оповідання:
1 ТрусЂвичъ. Народныя легенды про Кіевъ и его окрестности — Кіевлянинъ, 1866, № 4, Kwiaty i owocy, wydal I. Trysiewicz, 1870, ст. 234.
2 В ориг. «міста» так і нижче.
3 «Камінь ріс до того, поки Христос жив на землі, а як він умер, то й каміння перестало рости». Записано на Катеринославщині.
4 Народная память о ЗапорожьЂ, 1911, ст. 5.
Дніпро і Десна це брат і сестра, були колись люди. Як виросли вони, батько й мати поблагословили їх в дорогу. Змовились вони вийти ранком і полягали спать. Десна любила спать і проспала ранок. А Дніпро проснувся на зорі, порозвертав гори, порозчищав гирла і зарів (заревів) степами. Десна проснулась, аж брата нема. Вона пустила ворона вперед і побігла слідком. Летить ворон і як тільки нагоне Дніпра, всякий раз і крекне. Що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він вбік — і подався далі. Багато разів Десна підвертала до Дніпра, багато раз повертав він вбік (того він такий кручений). На ворона напав рябець і давай биться, чи довго бились чи ні, Дніпро добіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпр далеко, — прихилилась до брата і злилась з його гирлами. Тепер вона тече лівою стороною, а Дніпро правою; де єсть острови і скелі серед річки, там розходиться Дніпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Дніпро, а де Десна: в Дніпрі синя вода, а в Десні мов жовта; Десна тече тихо, Дніпро прудко. Про Дніпра і Десну єсть пісня:
Десна Дніпру рідна сестра,
Десна Дніпра спережила,
Гори, кряжі становила,
Дніпра брата не спинила.
Ще й ворона посилала,
А в Києві в Дніпр упала...
(По сім наступає, механічно прилучена, звісна вже нам скарга Дніпра Лиманові, вище.)
Мотив спору за першенство розвиває отсей варіант, теж катеринославський (з Нових Кайданів):
Дніпро — брат, Десна — сестра, обоє діти Лимана. Зостарівсь Лиман і осліп. У Дніпра руки були в шерсті, у Десни ні. Вона наділа рукавички вовняні й пішла прохать у батька благословенія. Лиман ламнув за руки — вони в шерсті, і поблагословив. Десна тоді пішла вперед, і давай становить високі гори та скелі, щоб не було брату проходу. Прийшов до Лиману Дніпро — «благословіть, каже, тату!» — «Я ж тебе, синку, благословив!» — «Ні, каже, я не приходив: то вас обманила сестра!» Поблагословив Лиман і каже: «Ну доганяй же сестру!» Дніпро порозвертав гори, скелі, догнав сестру і пішов з нею поруч: він по праву, вона по ліву сторону. Ото що пороги, забори, то все ставила сестра, а Дніпро порозвертав і як зарів — ревітиме поки світ сонця. Дніпро по правді робе: прочищає глиб, дає дорогу суднам, а Десна ні, вона ставить коси і засовує річку піском. У Дніпра берег бистрий, а у Десни більше риби і одмітів (тиховодів). Там же, с. 6.
Притягнений сюди біблійний мотив спору за старшинство звісний з історії Якова й Ісава, недавно був обслідуваний Фрезером. Зібравши аналогії про симуляцію породу від якоїсь тварини (кози в тім числі) практиковану у різних народів при адаптації і наданні прав примогенітури (первородства), він поставив висновок, що біблійне оповідай ня — се притемнений спомин про старий обряд передачі примогенітури молодшому синові за життя старшого; значення його забулось і епізод переказано як одну з хитрощів Якова 1. В такім біблійнім толкуванні сей мотив притягнено і до нашої легенди.
1 Folklore in the Oid Testament II, c. 39 дд.
Інший варіант повніше розвиває мотив перегонів, притягнений легендою:
Дніпро і Десна, брат і сестра, пустившися в путь (в перегони), післали наперед — Дніпро богатирського коня, а Десна сизокрилого орла, аби показували дорогу до моря. Кінь з ослом умовились: хто перший нап’ється води з морської криниці, той буде старший і відсталому утне крила (коли се буде орел) або ноги зломить (коневі). Післаний Дніпром кінь летів не спиняючись ні на кряжах, ні на горах і перший добувся до моря. За ним біг Дніпро, і, влившися в море, широко розпустив береги і заревів у порогах. Орла ж у дорозі спокусило гніздо рябця, і він ухопив пташа; рябець став його доганяти, нагнав коло Києва і став з ним битись. Орел крякнув, а Десна, що йшла за ним, подумала, що випереджає брата і з розгону влилась до нього. Орел же, прилетівши над море, став просити коня, щоб не рубав йому крил. Кінь згодився з ним, щоб орел був йому меншим братом 1.
Новокайдацький оповідач навів з сього приводу пісню, що «про Десну та Дніпро співають» — з очевидно порушеним початком:
Закладався сизий орел з гнідим
Ой ти коню, рідний брате,
Єсть у полі криниченька,
Там холодна водиченька —
Ой хто вперед долетить,
Ой хто вперед добіжить,
Той тому ніжок утне.
Орел каже, що вилетю,
А кінь каже, що вибіжу.
Орел летить над лугами,
А кінь біжить все кряжами.
Орел летить дібровою,
А кінь біжить дорогою.
Орел летить — перо звенить конем:
А кінь біжить — трава шумить,
Орел летить — проморився,
А кінь добіг та й напився —
Та й напився, покотився 2.
1 Нар. пам’ять, с. 7.
2 «Спочивать ліг, покачався», пояснення співця.
Зажурився сизокрилий орел,
Та до коня налітає,
Братом його називає:
«Ой ти коню, рідний брате,
Горе ж, брате, без крилечок,
А як тобі без ніжечок!
Даруй мене крилоньками,
Щоб не ходить ніжечками».
«Ну каже кінь, коли не справився, оставайся моїм меншим братом» — переказав кінець співець.
Дві теми — перегони рік і перегони коня з орлом сплетені разом.
Богатирі — коло Лоханського порогу на Дніпрі, два великі гранітові блоки, один в воді, другий — на лівому березі, на землі, про них в 1870-х рр. записано переказ:
Колись, дуже в давню старину зійшлись два богатирі: один став по той (лівий) бік Дніпра, а другий по цей, зійшлись та й кричать один другому через Дніпро. Цей каже: «Уступи мені місце, я поселюсь з своїм народом», а той каже: «Ні, я заселю цей край, геть ти відціля!» Тоді богатир з правого берега й каже: «Коли так, то давай лучче поміраємось силами: хто кого пересиле, того й земля буде». — «Давай», каже богатир з лівої сторони. Взяли вони, поодколупували з скель каміння однакової ваги, поставали на горі понад Дніпром — той з того боку, а цей з цього, і давай шпурлять. З лівого боку як кинув богатир камінь, він і впав біля цього берега, в воді, недалеко від Стрільчої скелі. Тоді з правого боку богатир як шпурнув свій камінь, він і опинився на тім боці, на сухому березі. Тоді богатир з лівого боку й гука: «Ну коли так, так я піду дальше, а ти заселюй землю». І пішов богатир дальше, а сей заселив народ свій і по цім і по тім боці. На тім камені, що з лівого боку, і досі зістався слід якраз в тім місці, де богатир брався руками: так руки й знать — і пальнії і долоні (Драг. Пред., 230, короткий варіант у Кравченка II, с. 212).
Було б дуже привабно представити собі сей переказ як народну пам’ять про колишні рухи орд зі Сходу на Україну. Але перемога зостається за богатирем правобічним, тому що лівобічний камінь лежить на березі, значить, сильніше був кинений. Се не відповідає фактам колонізаційного процесу, а подиктовано тільки сим конкретним поміченням над скелями. По характеру свому переказ належить до того циклу оповідань про колишніх велетів, котрих взірці ми бачили вище. Вони звичайно підтримуються отакими нібито фактичними поміченнями слідів колишніх великорослих чи надміру сильних людей.
Кам’яні баби. З оповідань про них подам отсі перекази, записані Я. П. Новицьким:
Кам’яні баби — то люди колись були, їх звали великдонами, а інші велетнями. [Бог їх сотворив ще перед сонцем, вони жили в потемках, мали кам’яні корита, доїли до них молоко корів і з того жили.] Як послав Господь сонце, стали великдони виходити на могили, стали плювать на нього (вар.: инчі люди радувались, а инчі не злюбили сонця, почали насипати високі могили, тобто до неба, почали з тих могил плювать на праведне сонце). Господь розгнівався й прокляв їх. З того часу вони вменшались і покам’яніли (вар.: де стояли, так і скам’яніли).
Трапилось чоловікові їхати верхи поуз тих могил, і захопив його дощ. Виїхав на могилу, скинув з коня сідло, половиною його накрив бабу, а сам під другу сховався. Дивиться, з сусідньої могили йде баба. Підійшла та й говорить сусідці: «У тебе, сестро, і гості єсть?» Тоді обидві почали розпитувати чоловіка, як і що робиться на світі: «Чи носять на різдвяні свята вечерю? Чи ходять у гості кум до кума, кума по куми, брат до брата, сестра до сестри? чи співають півні?» Все так, відповів чоловік. Тоді баба, що прийшла, задумалась і каже: «Довго, довго ще нам прийдеться стояти, сестро!» Сказала та й пішла до своєї могили 1.
1 Съ береговъ ДнЂпра, 1905, c. 2. Народная память о ЗапорожьЂ, 1911, c. 11 і 15.
З познаками кінця світу, що тут виступають, стрічались ми вже вище і ще стрінемось.
Ап. Андрій на Лисій горі (коло Хортиці).
І. Лису гору далеко видно і з степу і з плавень. Веселе місце! Глянеш відтіль — як на долоні все: і Дніпро, і плавні, і слободи. На цій горі скрізь пісчані кучугури та ями, мов кріпость яка! В однім місці єсть криниця, — то, кажуть старі люди, викопав якийсь пустельник Андрій Первозваннийі В старі годи тут були пущі великі, і він собі молився.
II. Давно діло було. Їхав в Київ св. Андрій Первозванний Дніпром, їхав він один як палець. Їхав та й пристав каючком до Лисої гори. Зійшов на гору, глянув — коли кругом ліс, степ та могили, і ні єдиної душі. Гарно, каже, тут, та жалко, що людей нема. І став молиться. Захотілось йому пить, а від Дніпра одійшов далеченько. Спустився з кучугур у ліс, копнув під деревом, і полилась вода. Обіклав він ту криницю камінцями і сказав: «Буде колись з неї пить мир хрещений». Пішов тоді до каючка, сів і помахав веслом на пороги.
Над цією криницею тепер стоїть зруб, і святять воду на весняного Григорія. Вода в криниці дуже цілюща і найбільш помага від очей 1.
Сей культ «весняного Григорія», себто Георгій, як пояснює автор, нагадує назву «острова св. Георгія», як Порфирородний зве Хортицю.
Змієві вали — так звуться старі лінії валів, що проходять наоколо Києва по боках Дніпра, в більшім і меншім віддаленні, а легенда, широко розповсюджена в сих місцях, пояснює, що сі вали викинув змій, запряжений в плуг святим Кузьмою і Дам’яном 2. Казка про Сучича, записана Марцинковським-Новосельським, оповідає се в такій формі:
Сучич з братами, тікаючи від змії, сховалися до кузні Кузьми-Дам’яна. Як тільки в’їхав до кузні, Кузьма-Дам’ян казав своїм челядникам замкнути всі 12 залізних дверей. Тільки що позамикали двері, аж тут прилітає Змія й кричить: «Ей Кузьмо-Дам’ян, віддай мені Сучича! бо як не віддаш, то кузню тобі спалю і тебе самого з’їм». — «Добре, — відповідає на те Кузьма-Дам’ян, — пролижи язиком ті дванадцятеро дверей, то посаджу тобі всіх трьох на язик». Лиже Змія двері, а Кузьма-Дам’ян тим часом кує плуг з своїми 12 челядниками, вложивши в огонь залізні кліщі. Змія пролизала вже останні двері й висадила язик. А Кузьма-Дам’ян хап її за язик ровпаленими кліщами. Ричить Змія, а її молотом гріють по голові, аж злагодніла. Тоді запрягли її до плуга, а плуг той важив дванадцять пудів. Кузьма-Дам’ян водить Змію за язик, а Сучич керує плугом. Хотіли оборати нею світ навколо. До котрої тільки ріки прийдуть, Змія її вип’є, як яку калюжу, а з під плуга одвалиться скиба як вал висока. І йдуть, далі, аж прийшли до моря, як зачала пити воду — пила, пила, аж луснула, і з нею порозлізлися по світі різні паскудства: гади, зарази, поморки. Коли б була не луснула, були б наоколо світа оборали, Скиба та й до сього дня єсть, і зветься Змієвим валом. А Стугна-ріка до сього дня сочить, висохла, по широких пісках, від того часу, як її випила була Змія. Тому то її й назвали Стугною, що Змія, п’ючи з нею воду, стогнала з великого умучення 3.
1 Я. П. Новицького, Народная память о ЗапорожьЂ, с. 26 — 7.
2 Про сі вали і зв’язані з ними перекази В. Антоновича Зміевы вали въ предЂлахь Кіевской земли, Кіевск. Старина, 1884, НІ. Ляскоронский, Исторія Переяслав. земли, с. 159 дд. БЂлецкий-Носенко, «Змієвый валъ въ Черниговской губ.» K. Стар. 1898, III. й ін.
3 Nowosielski, Lud Ukraiński, I, c. 268.
Змій Перун. Київський літопис оповідає, що ідол Перуна, викинений до Дніпра, Володимир велів пропильнувати аж до порогів, щоб не пристав де до берега, а нижче порогів вітер викинув його «на рЂнь» «и отътолЂ прослу Перуня РЂнь, якоже и до сего дьне словеть». В «Синопсисі» останні слова переказані з малою, але небезінтересною зміною: вітер викинув Перуна «подъ єдину гору велику, яже и донинЂ Перунъ-гора нарицаєтся». Я. П. Новицький, обслідуючи се місце, прийшов до висновку, що ся звістка мусить належати до нинішнього острова Перунового, або Перуна, як його вимовляють місцеві люди, бо він в давніших часах був більш безпосередньо зв’язаний з берегом. АфанасьєвЧужбинський в своїх «ПоЂздкахь» зве його «Змієвою скалою», маючи на увазі; очевидно, зв’язані з сим островом перекази про змія. Ближче вони зв’язуються з печерою, що відкривається в споді сього острова, чи скелі, з західної сторони, при низькім рівні води в Дніпрі. З оповідань про неї, записаних Я. П. Новицьким в 1880 — 1890-х рр., виймаю кілька варіантів:
Після Христового рожденія в шкалубинах (печерах) жили змії з трьома головами, вони літали по світу, їли людей і всяку звіряку. Довго вони жили на світі і може б ще жили, так звоювали їх богатирі — велені. Страшенний, кажуть, народ був. Колись вознесенський чоловік копав колодізь і на дев’ятому сажені найшов такий зуб, що насилу підняв. Жовтий він жовтий, та міцний, як камінь. Поніс у волость показать, а старі люди й обізвались: «Це зуб велетня». Після богатирів ще жили змії, тіко вже з однією головою. У нас, кажуть, жило три зміяки: один на острові Хортицькому, другий на порозі Гадючому, а третій на острові Перуні, що нижче порога Будила. Печери їх і тепер єсть. Ці зміяки похожі були на великих гадюк, тіко уміли літать. Крила у їх були, кажуть, як у кажана, і покриті лускою; хвіст довгий, а на кінці мов стрілка з зазубнями. Як понаходили сюди запорожці, як почали воювать турків, вони з ляку і порозлітались к бісовій матері. Після зміїв плодились тут полози; це уже гад недавній, бо й наші батьки бачили.
В Гадючій балці водились полози, а нижче порога Гадючого на острівку була, та і тепер єсть, скота (печера), де жив змій з трьома головами. Його всі боялись; оце як летить, то так весь світ і засяє! Це було давно. Зміїв, кажуть, водилось тут три: один на Перуні (острові), другий на Гадючому порозі, третій на острові Хортиці. На Хортиці, якраз в Висчій Голові, єсть і тепер глибока скота: ми її так Змієвою і звемо 1.
1 Народная память о ЗапорожьЂ, c. 13, 16.
Скілько в пам’ятку, острів зветься Перуном. На йому висока скеля, а в ній від Дніпрового ходу скота. До Христового рожденія, кажуть, жив там змій, він гарбав під себе жінок та дівок, а мужей пожирав. Як Христос народився, змія прокляв; а потім завоював його якийсь богатир. У змія, кажуть, три голови і крила. Він як летить, освіщає весь світ, а огонь так і палає.
Колись, кажуть, змій був на небі, і літав по всьому світу, його всі боялись, а инчі і кланялись йому. Як узнав Бог, що йому поклоняються, і пооднімав крильця, він упав з неба в Дніпро й поплив. Ідолопоклонці бігли берегом і кричали: «Перуне, Перуне, припливи до берега!» Приплив він до берега, і показалась йому глибока нора. Він туди й пропав. Від того часу прозвано й острів Перуновим.
Кажуть, що Перунового острівка тут не було, а приплив на йому змій відкільсь з гори (Дніпра). Як плив він, тоді б то, кажуть, одним боком бігли Ідолопоклонці і викликали на берег, а другим вийшли на зустріч православні і почали молебствовать і заклинать. Де стояли наші з корогвами, туди він підплив і став. Змієва нора збоку — од Дніпра; вона, кажуть, була дуже глибока, та після того як змій згинув, скеля зійшлася щільно і нори нема.
Нижче трохи Орлового (островка) — острівок Перун. Про цей острів ось що чув я від старих людей. Якийсь бог Перун плив Дніпром і його хвилею викинуло його на острів; тут його закопано, а потім одкопано. На йому було золота 3 пуди, а, сам зроблений з дерева. Від того і острів став Перун. На Перуні від Дніпра єсть нора: колись жив змій і йому носили людей. Нору звали Змієвою 1.
Сей останній варіант стоїть під очевидними впливами літописного оповідання, правдоподібно новими, і в нім оповідання про Перуна виразно відрізняється від переказу про Змія. В інших варіантах образ Перуна зливається з образом Змія, се одна істота, і се, очевидно, старша редакція. Паралельний переказ новгородський — див. вище.
Переп’ят і Переп’ятиха — дві грандіозні могили на верхах р. Рути, допливу Росі, в б. Васильківськім повіті носять се ім’я, задокументоване оповіданням Київського літопису про рішучу битву Ізяслава з Юрієм в 1151 р.: «Поидоша мимо Василевъ черезъ Стугну и не проходяче валу ту и сташа на ночь; і постиже их (Юрій) у Перепетовыхъ хотя бити ся c ними». Перекази, записані Чубинським, для пояснення сих назв використовують мотив про мужа, вбитого жінкою через помилку:
Був князь Переп’ят і пішов на війну. Пішов да й три годи додому не вертавсь. Княгиня ждала-ждала, нема князя, от вона зібрала військо й пішла шукать. Пішла вона, коли стрічає свого чоловіка. (Вар.: княгиня чекає чоловіка, аж приходить вість, що надходить якийсь князь з військом; княгиня зібрала військо й пішла йому навперейми). Не зазнала його, бо на йому одежа вже обпала за три годи, і він змінився. Княгиня стала воювати і вбила його (вар.: ставши верстви за три від того табору, що надійшов, княгиня не пізнала серед війська свого чоловіка, стрілила з лука і вбила його). Після роздивившись, пізнала, що то її чоловік; взяла та й сама себе убила. Так ото князя поховали в одній могилі і назвали «Переп’ят», а княгиню в другій і назвали «Переп’ятиха» 2.
1 Съ береговъ Днъпра, c. 75 — 6.
2 Записки Юго-запад. ОтдЂла Рус. Геогр. Общ. I, с. 293.
Пок. Чубинський, публікуючи сі перекази, висловив здогад, що вони походять з початків великокняжої доби. Вони можуть бути і пізніші і старші від сих часів. Могила походила з так званої скитської доби. Переказ, можливо, походження теж передеєазійського, іранського, — незалежно від часу реального походження могили.
Бонякове замчище (коло с. Деревич, в Звягельщині) — перекази з серії пам’яток по Шолудивому Буняку, звісних в різних кінцях Західної України (Волині і Галичини): різних валів, городищ, могил, так чи інакше зв’язаних з легендами про нього (про них т. І):
Колись давно-давно сидів у тому городищі якийсь лицар, звався він Шолудивий Буняка. І був той лицар не абиякий: мало того, що страшенно великий, ще у його печінки й легке були на версі, отак от і стреміли за плечима. Найстрашніший же був він от через що: їв людей! Оце, кажуть, звелить було, щоб йому привели щонайкращого хлопця, та візьме та й з’їсть. І так кожного: що приведуть, то й зітне, то й зітне! Але ж таки й йому добра причина сталася. Прийшла черга іти в замчище, тобто на вбій, якомусь хлопцеві, а в того хлопця була тільки мати, батько недавно умер. Плакала та жінка, плакала, а далі щось то їй прийшло на думку: перестала побиватись, розважилась і просить тільки людей тих, що мали вести хлопця до Буняки, щоб зачекали годиночку, поки вона щось зготує Синові на останню дорогу. А вона пішла націркала в себе з грудей покорму, замісила з того покорму тіста, спекла періжків та даючи їх свойому, хлопцеві й каже: «На ж, сину, тобі оці періжки та ось що з ними зроби: як прийдеш до Вуняки, то конешне підведи його, щоб він хоч одного періжка з’їв, — оцим ти маєш визволитися; бо як Буняка наїсться моїх періжків, то вже тебе не займе, для того що вважатиме тебе за брата» — тобто через її покорм.
Ну той хлопець так і зробив: як прийшов у замчище, то умисне й став так їсти материні періжки, щоб Буняка побачив. Той побачив та й питається: «Що се ти їси?» — «Це мені мати дала, виряжаючи в останню дорогу». — «А дай лиш покуштувати, що там воно таке». Хлопець оддав йому періжки, а він і поїв їх. Як же наївся Буняка тих періжків, зараз і почув, яка в їх заправа була. «Ну, каже, дякуй своїй матері, що так мудро вхитрувалася: тепер ти єси визволений від смерти, не можу бо тобі того лиха заподіяти, через те що стався мені братом».
От той хлопець по тій розмові хотів мерщій додому бігти, а потім роздумався. «Останусь лиш я на який час тут іще, я тепер безпечний. Буняка мене не з’їсть, а тим часом заподію нашому ворогові, щоб він не тільки мене, але й нікого більше не міг безвременне на той світ зганяти». Вночі Буняка заснув, а той хлопець мерщій до його в хату, підступився нищечком до ліжка, та черк ножем — і відтяв Буняці печінки. Як відтяв, Буняка зараз і пропав!» (Драгом., Пред. 224).
Аналіз, переведений над сим оповіданням, виявив близьку подібність з монгольським оповіданням буддійського, себто індійського походження — збірника Шідді-Кур 1.
1 Шолудивий Буняка, Розвідки т. II, е. 146.
Правдоподібно, воно зайшло до нас з Середньої Азії. Інші оповідання, зв’язані у нас з іменем Буняки й його пам’ятками, походять з різних джерел. Переказ, зв’язаний з Буняковими валами коло Завалова, під Галичем, переповіджений свого часу Галятовським, в його книзі «Небо Новоє», розповідає; що ті вали насипав «Роман воєвода руський», обложений Буняком: у сні з’явивсь йому св. Миколай, обіцяв йому побіду і наказав збудувати за ту побіду одну церкву Богородиці, а другу його імені — св. Миколая. Пізніший запис додає до того толкування назви урочища Погоні, де потім стояв монастир: Буняка самого стято в битві, відтята голова стала тікати, так що її ледве догонили в полі, за Тисьменицею, і се місце назвалося «Погоня».
Батий. Вище, при легенді про Михайлика, було зазначено, що в деяких варіантах вона сплітається з легендою про Батия — про те, властиво, як то Лавра зосталась цілою при руїні, заданій ним Києву. В формі відокремленій і самостійній легенда про «Батія» була опублікована недавно, з запису, зробленім на дніпровськім пароплаві; наводжу се досить многословне оповідання з деякими скороченнями і поправленням російських виразів — бо оповідання, очевидно, вже однаково «постилізоване»:
Давно колись, як ще монастирі богато кріпаків [1 В ориг.: крестян.] мали, Лаврія Мала стільки крестян, що не знала, що з ними робити. Ченці лаврські придумали церкви будувати. От і почали Софію будувати, а далі — Десятинну. От збудували Десятинну, ченці розвели робочих по всяких роботизнах: одних у двори лаврські, других в поле погнали. От між тими був оден такий чоловік, поштенний вже на літа, звався він Батієм. Його вже, бач, і братія не так приневолювали до роботи як от других, так що йому й одпочити можна було, як водиться, після обіду. От на другий чи вже третій день пора б уже вставати Батієві після обіднього одпочинку, а він ще спить. Прикащик до нього, коли дивиться: над ним стоїть якась тінь; він глянув угору, а там орел широким листом простягся і нерухомо ширяє над Батієвою головою. Прикащик думав, що воно так собі та й збудив Батія до роботи. Коли ж ні — і вдруге, і втретє прилетить орел та й висить наче на шнурочку над Батієм — ото щоб тінь робити, як Батій спочиває. Прикащик почав розказувати людям, вони й собі давай запримічати, і всякий день бачили того орла. Гумен зібрав братію і почали радитись, що його робити. От оден чернець, таки лаврський, почав казати: «Я вичитав у книжках, що воно значить: от — той Батій — богатир-лицар, йому треба вольну дати, бо він колись і нас поб’є, і монастир зруйнує». — «Коли вольну, так вольну». Покликали його та й кажуть, що «ми, мов, пускаємо тебе, чоловіче божий, на всі чотири, йди собі куди хоч». А Батій — звісно, вже чоловік у літах, не хотів тинятися по світу і каже: «Я ж вам робив стілько-то замолоду і держали мене, а на старість проганяєте. Куди ж тепереньки я піду? Сили вже не стає, і хліба собі не зможу заробити». А ченці пробі: «Йди та йди!» Коли ж той старий чернець, що вичитав про Батія в книгах, і каже гуме- нові, що так, мов, пан-отче, не можна його отпускати, треба з нього квиток взяти, щоб він нас не посмів рабувати. От вони до нього, а він каже: «Я не вмію писати, який я вам квиток дам?» От вони й кажуть йому: «Коли ти не вмієш писати, вмочи руку в золоте чорнило та й прикладеш до бомаги, щоб нам хоч твоя признака зосталася». Принесли йому золоту чорнильницю з золотим чорнилом, він вмочив й приклав до бомаги. Ченці дали йому кусок хліба, гривню грошей та й вирядили від себе.
Прийшов собі Батій в інше царство, в бусурманське господарство. Незабаром якийсь цар та на того царя бусурмана пішов війною. Бусурман злякавсь, не знає, що його робити; далі об’являє по всьому царству, усьому бусурманству, що хто завоює того неприятеля, за того мою царську дочку оддам, ще й півцарства замість приданого. Батій побив того царя, що йшов на бусурмана; цар дав йому на чім умовлявся: дочку свою й півцарства, от вже Батій став царем. Згадав він, що колись його манахи притісняли, як ще він кріпаком був та церкви будував. От він пішов до царя, свого вже тестя, та й каже: «Подозвольте мені військо зібрати, на городи християнські йти, — хочу я Київ з церквами золотоглавими звоювати». Цар йому дозволив, він пішов. Зразу ж таки звелів Софію зруйнувати, а далі Десятинну: «Руйнуйте, каже, хлопці, щоб і сліду не було». А Михайловського звелів не чіпати, що там ченці були добрі й гарно жили з своїми кріпаками. От вже палив-палив, а далі скомандував: «У Лаврію!» А манахи, хоч деякі й поховались у печерах, — і пізнали його! Та взяли зібрали всю святиню й вийшли до нього з хрестами й корогвами. Поперед усіх йшов та на височенній палиці держав той квиток, що Батій дав ченцям. Батій хоча вже був бусурманом, а вже од свого не міг відрікатися: як побачив той квиток, та навтікача. Прибіг до Дніпра, сів у човна і посеред Дніпра луснув.
З того часу свята Лаврія — кажуть люди — так запустіла, що в ній під престолом вовчиця дітей виводила 1.
Св. Софія 2 . Початок сеї колядки я навів вище і вказав, що в нім з’язано відгомони двох тем: творення світу (стих 1 — 3) й історії хресного дерева (ст. 4 — 6). В дальшім вона сполучає знову кілька тем: будову церкви (в данім разі індивідуалізовану, в формі будови св. Софії київської спеціально) (ст. 7 — 24), з звичайним заздоровним закінченням на честь господаря (ст. 25 — 9) і до того прилучену облогу якоїсь української церкви польським військом (ст. 30 — 43), — пок. Франко влучно вказав на оповідання Тератургіми про чудесне визволення від польського приступу Печерського монастиря в 1630 р., — та ще до того причіплене величання господаря дому як «полковника» того польського війська, що, мовляв, остерігав вояків, аби не стріляли в церкву — і за те його одного Господь спас з цілого війська. Колядка ся — з звичайним приспівом «славен єси, Боже, по усім світі і на небесах» — являється, таким чином, дуже мозаїчним «попурі» легендарних тем.
1 Записки Історично-Філ. Відділу II, с. 26 (Сушицький, Оповідання про Михайлика).
2 Література: Франкові статті й замітки про неї, передруковані в студіях над укр. піснями с. 114 і 490, Веселовського Разысканія 1889, c. 551, Гнатюка замітки в Записках львівських 1907, т. V, Коробки Образъ птицы творящей міръ, Извъстия отд. рус. яз. 1910, І.
Правда, пробувано їй дати більш одно цільне толкування: Коробка в згаданій студії про космогонічні колядки толкував і будову св. Софії як символічний образ створення світу — продовження теми, зазначеної у вступних віршах колядки, а Веселовський в стрільбі коло св. Софії добачав ту саме обставину, що відстрашувала майстрів від її будови. Але такі натягнені толкування краще лишити на боці і взяти сю колядку так як єсть — комбінацію коротких, стиснених легендарних мотивів, розроблюваних, мабуть, ширше і докладніше в інших, спеціальних піснях чи переказах, — а тоді вона також має свій абиякий літературний інтерес. Св. Софія будується з хресного кедра, що виріс на предвічнім камені на те, аби Христос відслужив в нім службу за господаря — за його побожність, що він не дав збезчестити його святині. Який ряд високих, величних, світових тем зібрано разом для скромної цілі: побажання многолітнього здоров’я «свому братонькові!»
I. А що нам било за нащаду світу?
Ой не било ж нам — хіба сина вода
Синая вода та й білий камінь.
А прикрив Господь сиров землицев,
5. Виросло на нім кедрове дерево,
Барз височейке і барз слічнейке,
Висмотріла го Пресвята Діва,
Зізвала к нему сорок ремісників 1
«Ой підіте ж ви, ремісничейки,
10. А зітніте ж ви кедрове древо,
Збудуйте з него святу Софію —
Святу Софію в святім Кійові,
Би на ній било сімдесять верхів,
Сімдесять верхів, сімдесять крижів,
15. Семеро дверей, а одні підлоги»
День будували — в ночи втікало 2
1 Має бути, очевидно: зізвала сорок ремісничейків.
2 В ориг.: втікали, прибивали.
В ночи втікало — в день прибивало.
А зіслав Господь ангела з неба:
Не влякайтеся, ремесничейки,
20. Дав то вам Господь ведлуг силойки.
Крижі робіте, верхи зводіте!»
Єден вершейко барз височейко —
Барз височейко і барз слічнейко.
А в тім вершейку золотий престіл,
25. За тим престолом сам милий Господь
Служив службойку суборовую,
Суборовую, заздоровную
І за здоров’я нашого брата,
Нашого брата і всіх християн.
30. Тамтуди лежить здавна стежейка,
Стежкою іде польська вінойка,
Межи ними йде полковничейко.
Стала вінойка в крижі стріляти.
Рече словейко полковичейко:
35. «А не стріляйте ж в святиї крижі,
Бо пустить Господь огняний дожджик,
Огняний дожджик, громові кулі,
Затопить Господь польську вінойку».
Вони не слухали, в крижі стріляли,
40. А й так ся стало, як він говорив:
Іспустив Господь огняний дожджик,
Огняний дожджик, громові кулі,
Затопив Господь польську вінойку.
Хіба нам зостав полковничейко —
45. Полковничейко той нам братейко,
Би на здоров’я, на многі літа,
Гей наш панойку та наш братойку,
Не сам із собою, а з милим Богом (2)
З господинейков і з челядойков!
Самий образ будови св. Софії розвиває популярний мотив — що зараз побачимо при легенді про Печерську
Лавру: будування за день кождої ночі западається під землею, а потім по скінченню раптом виходить з землі. Тим способом пояснюється, як могла бути вибудована така висока будова. Коли майстри лякаються, що їх робота пропадає, Господь потішає їх і заохочує до дальшої праці, запевняючи, що вона їм буде під силу (ведлут силойки), і в відповідний момент, коли будова невидимо дійшла потрібної висоти, він каже їм вершити стіни. Потім будова виходить із землі. В стягненій передачі сього мотиву в колядці деякі моменти випали і мотив затемнивсь. Щодо образу Христа, що в найвищім «вершейку» (абсиді церкви) служить «соборову службу» за господаря, то на пам’ять приводилась олтарна мозаїка св. Софії, де Христос причащає з престолу апостолів (Франко). Але скорше се треба вважати звичайним загальним місцем колядкових величань, де описується збудування церкви за спасення господаря і його дому (вище).
Використання місцевих легенд в колядках в кождім разі річ дуже рідка. З сього погляду отся колядка — єдина в своїм роді і варта особливої уваги.
Київська лавра. Про легенди, зв’язані з Печерським монастирем, я мав уже нагоду згадувати (т. III). Але вони досі не звертали на себе відповідної уваги, їх мало збирано, мало публіковано. Найбільш популярна легенда про будову Лаври.
Найстарший запис її в літературнім переробленні маємо в Кулішевім оповіданні «Огненний змій», з 1840 р. — тільки приложений не до Лаврської церкви, а до дзвіниці (пізнішої будови XVIII в.): легенду перенесено на неї з церкви, очевидно, недавно. Наведу її в перекладі:
Дванадцять братів, скінчивши церкву і всі монастирські мури, багато літ мурували високу лаврську дзвіницю. При тім було їм особливе чудо боже: скільки вимурують за день, за ніч іде під землю, так що й риштувань, як роблять мулярі, не треба їм було, і вони, стоячи на землі, виробляли всі ті слупи (стовби), що бачиш під самим верхом. Так от одної ночі з’явилася старшому братові Мати Божа і сказала, що вже годі стіни класти — «виведи, каже, верх та обкуй чистим золотом, і хрест постав теж з чистого золота». Сказала й зникла в небі. Старший брат устав, помоливсь Богові, розбудив братів і стали до праці. Скоро виведено верх, оковано золотом і хрест поставлено з чистого золота. Тільки все було скінчене, дзвіниця раптом вийшла з землі й стала як от тепер. Тоді вночі приснивсь усім братам, однаковий сон: що з’явилась Мати Божа і питала їх, якої нагороди хочуть від Бога за свою працю. Одинадцять братів не хотіли іншої нагороди, аби тільки поклали їх в печерах, викопаних святим Антонієм і Тесдосіем, а дванадцятий забажав багатства і хотів іще пожити в світі. Та в світі йому скоро все сприкрилось, і він прийшов до братів, щоб і собі лягти з ними. А що вони не лишили йому місця, то він, втиснувшися між них, не міг простягти ноги, і заснув з зігненою ногою — так і тепер він лежить 1.
1 Твори Куліша під редакцією Каманіна, V, с. 25.
Се оповідання переповів потім Марцинковський в своїй книзі 1 — він не називає джерела, але оповідання його так сподібне до Кулішового, що залежність його майже безсумнівна. Натомість, запис Трусевича, зроблений в 1860-х рр. (і теж «постилізований») віддає сей переказ з деякими відмінними, більш архаїчними подробицями:
Коли після ночі (майстри) приходили на місце будови, вони не знаходили навіть сліду вчорашньої роботи, церква ховалась під землею. Будували багато літ, а на землі нічогісінько не було кам’яних мурів. Налякані майстри надумали кинути працю й утекти. Купили човна і вночі всі дванадцять рушили від берега. Після цілонічної їзди, на світанку, вони знов опинились коло печерської гори. Видно, Бог не хотів їх від’їзду — і вони знов стали до праці. Нарешті, одної ночи з’явився майстрам Бог і сказав, аби другого ж дня.. кінчали будову: поставили бані й хрест. Майстри зробили се за один день. Вночі, коли вони спали, якась жінка, йдучи повз (будову), побачила як церква й дзвіниця швидко виходять із землі. Жінка злякалась і крикнула — церква спинилась. Вставши рано майстри побачили чудо. Але се тільки ледве половина церкви була над землею, друга частина її лишилася в землі: крик жінки не дав їй вийти цілій; жінка мала грішні очі, і церква більш ніколи не підіймалась. Митрополит київський покликав майстрів і дав їм на вибір — або лишитися в Лаврі до смерті на всім монастирськім утриманні, або взяти гроші. Одинадцять майстрів схотіло стати монахами, дванадцятий побажав дістати гроші. На долю його припало більш тисячі тисяч. Одержавши гроші, він став гуляти і за кілька літ став сливе нищим. В місті роботи не було, і він пішов до митрополита, просячи прийняти й його до монахів. Митрополит відрік, що вґн може лишитись, тільки коли його згодяться прийняти ті одинадцять майстрів, що вже зайняли одну з келій у печерах. Та в келії одинадцяти братів було затісно. Але на прохання брата, що покаявсь, вони розсунулись, і він ліг між ними. Голова його лягла нижче голови братів і одна нога лишилась зігнута. Таку й бачимо ми її тепер в печері дванадцяти братів. Кожного року, одначе) коліно розгинається на макове зерно, і, як нога випростається зовсім, тоді буде кінець світу (Кіевлянинъ, 1866, ч. 4).
В пізнішій редакції сього оповідання 2 додано кілька подробиць. Напр., жінка, побачивши, як церква виходить з землі, кричить: «Ой ненько моя, ото росте, ото росте!», «як почала кричати, урікла: якби ножем утяв, церква не порушилась більше». Але се очевидно, більш літературні прикраси.
1 Lud Ukraiński II, c. 119.
2 Kwiaty i owoce, c. 235.
В Галичині се оповідання записане в такій формі (подаю дещо покорочуючи):
В Росії є велике місто Київ, і там найвища на цілий світ церква, і називається Лавра, бо той майстер, що її поставив, називався Лавро. Той майстер мав ще одинадцять братів, і всі були такими майстрами, як він. А він був дуже побожним і як мав ставити церкву, то три дні постив і моливсь і просив Бога, щоб поміг йому виставити церкву таку, що ще ніде нема такої.
І взялися всі дванадцять братів ставити церкву і, що за день поставили, то за ніч увійшло в землю. Молодші брати дивувалися з того, але найстарший нічого не казав. Ставили вони так дванадцять років, і що наставили, то все війшло в землю.
Аж нарешті каже Лавро: «Доста, браття, треба вже нам завершувати». Взяли і завершили, дали копулу, хрест і все. Та й всі дивувалися, що з того буде. Аж тут зачала церква з землі виходити, і щоночі вийшла трохи, і так за одинадцять ночей вийшла вся — така висока, що най Бог боронить. Та й люде тоді зміркували та й кажуть: «Ага, видиш, як то Бог зробив? То церква так в землю входила, щоб виставити її таку високу — бо інакше ніколи би такої не виставили!»
А ті майстри зараз повмирали, тільки наймолодчий зістався, і пішов собі в світ. А тих поховали всіх в пещерах під тою церквою: кожному дали труну, і так повідкриваних поховали разом, бо вони святі стали. Минуло щось одинадцять літ, аж той наймолодший брат почув, що буде вмирати вже, та й пішов просто до Києва в ті пещери, та й став обходити своїх братів і заглядати до них — аж прийшов до найстаршого, Лавра, та й каже: Посунься, брате, нехай ляжу коло тебе». І той вмерший брат посунувся, а той ліг коло нього; але не мав ще де одної ноги положити, то поставив її на другій нозі, так що зігнув коліно. І там так воно є і донині, всі лежать, як живі (Е. З. XII, 186).
З переказів про легендарні київські ходи наводжу (покорочуючи) оповідання з тої ж львівської околиці:
Одна мати мала дочку одиначку і вона її дуже любила. Аж раз щось вони ся посварили, і як ся дочка роззлостила, та й ударила матір у писок. Пішла вона з того сповідатись, і де піде, то ні оден ксьондз не хоче їй дати розгрішення. Пішла на одпуст до Почаїва, і там їй также не дали, тільки казали: «Мусиш спокутувати перше твій тяжкий гріх. Звідси є попід землю такі печери аж до Києва, і ти мусиш сама одна зайти тими печерами аж до Києва, то тоді спокутуєш свій тяжкий гріх. Та й вона набрала собі свічок на дорогу, щоб мала чим собі світити, але як ішла, то ще їй наказували: «Пам’ятай собі, як будеш іти, то як прийдеш не середину тих печер, то там буде дві дороги — то пам’ятай не йди наліво, тільки направо, бо зайдеш до пекла». І вона йшла щось три місяці і прийшла аж до Києва, а там вийшов перед неї один ксьондз та й каже: «Уже твій тяжкий гріх відпущений». І вона пожила ще три дні та й умерла (Е. З. XIII, 255).
У Марцинковського маємо таке оповідання: розуміється, «політературене»:
Одна жінка, йдучи з іншими прочанами тісними коридорами київських печер, відстала від походу й лишилась сама. Сім літ блудила під землею, а її тоненька свічечка не гасла сім літ. Ішла, а з одної і з другої сторони в нішах, в кипарисних трумнах лежали мощі святих божих. Поки війшла до печер, запричащалась; сім літ блудила й не чула ніколи ні спраги, ні голоду, не чула ніякої втоми: іде, молиться, б’є поклони перед кожною труною та кладе гроші на боже. А мала всього сім грошей, йдучи до печер. Положить гріш — здається їй, що то вже останній, — приходить до другого гробу, дивиться — знов єсть оден гріш, зав’язаний у хустці. Ходила так баба, ходила — аж нарешті бачить перед собою відчинені двері, входить до церкви. «Ой, думає собі баба, пора вже мені до своїх!» Виходить на подвір’я, розглядається по всіх сторонах — нічого не пізнає навкола. Де ж Лавра, де ж дзвіниця, де ж Дніпро? Нічого нема того. Ходять люди по-чужому вбрані, чужою мовою між собою розмовляють. Питається баба, де се вона — ніхто її не розуміє. Потім уже якось натрапила на ченця, що її зрозумів. От він доперва їй витолковував, що вона в Єрусалимі, а блудила під землею цілих сім літ. Якоюсь іншою дорогою вернулась баба до Києва 1.
1 Lud Ukraiński II, с.122.
Про книжні варіанти сих переказів про безконечність київських печер див. вище.
Виравський образ. В різних сторонах України тримались образи, що походили нібито від святого Луки Євангеліста, що був також і малярем, або були копіями його творів, чи іншими способами зв’язані з тими традиційними образами св. Луки. До їх числа належав образ Богородиці Пирогрщої, прославлений Словом о полку Ігоревім; вишгородська ікона, викрадена Андрієм Боголюбським і вивезена на північ, де вона стала паладієм нового володимиро-московського царства; белзька ікона, перенесена потім до Ченстохови, і под. Пісня, записана в Закарпатті (в с. Біловежі Пряшівської єпархії), описуючи чудесне походження місцевого образа Богородиці від св. Луки, вплітає до сеї історії мотив нерукотворного Христового образа, чудесно відбитого на рушнику:
А там долов при Вираві
Святий образ малювали —
Лукач почав малювати,
Прийшли к йому божая Мати.
«Ляж, Лукачу, лягни спати,
Буду образ малювати!»
Лем тваричку притулила,
Дораз образ утворила.
«Встань, Лукачу, встань заспаний,
Уж ти образ змальований!»
Штирі воли запрягали,
Святий образ на віз клали.
Як з образом в лісі били,
Там їх з бойниці стрітили.
«Стій, фурмане, не ходь далі,
Ми твій образ порубаме!»
Фурман кричить «Не рубайте,
Стовпами ту поставайте!»
Гнет стовпами поставали,
Святий образ не рубали.
А так вони далі ішли,
Аж ік святій церкві прийшли.
Дзвони самі задзвонили,
Свічки самі ся зажжали;
Як до церкви образ клали,
То ангели заспівали.
Бог кличе: «фурмане, горі!
Понагляйся, падь гев скорі!»
«Як я маю горі іти?
Маю жену, маю діти!»
«Чи ли хочеш корець грошей,
Чи хочеш райські розкоші?»
«Не хочу я корець грошей,
Волю я райські розкоші» 1.
Сею піснею мало займались. Пок. Сумцов вказав на її зв’язок з легендою про нерукотворний образ, не входячи в інші питання 2.
1 Головацький II, с. 754. Запис щодо свого правопису досить непевний, отже передаю його правопис приблизно.
2 Очерки исторій южно-рус, апокриф. сказаній, гл. 24.
В легендарній письменності нашій — судячи по матеріалові, зібранім пок. Франком, — нема історії чудесної появи ікони Богородиці, котру мав написати Лука; але мотив такий досить розповсюджений — напр., він приходить в повісті про Аліпія печерського. Стріча чудесного образа з розбійниками навіяна, мабуть, історією утечі Христа до Єгипту. Чудо, що стрічає образ в церкві (самі дзвони дзвонять, самі свічки засвічуються), — се загальне місце нашої легендарної поезії (див., напр., вище). Мотив нагороди фірманові — порівняти нагороду лаврських будівничих. Таким чином і ся пісня дає доволі різну складку легендарних мотивів.
Про саму сю церкву коло Вирави, прославлену тим чудотворним образом, поки що не вмію нічого сказати.