[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 1. — С. 30-39.]

Попередня     Головна     Наступна





Відгомони богомильства. Я сказав вище, що полеміка містиків з їхніми противниками в середині XIV в. захопила широкі круги візантійського громадянства, переплелася з різними політичними, культурними і соціальними контроверсіями і втягла в свій вир народні маси. Се витворило дуже сприятливі умови для нового відродження і поширення всяких мудрувань, незгідних з офіційною церковною доктриною, — котрих не бракувало ні у Візантії, ні в Болгарії. Обидві сторони (а властиво більш ніж дві, бо в розвою полеміки витворилися ще й різні посередні течії, які займали більш або менш самостійні позиції в цій суперечці) обкидали одні одних і ті офіційні церковні і політичні круги, що підтримували їхніх противників, і ті церковні і державні установи, котрі вони репрезентували, — гострими і безоглядними звинуваченнями, що стрясали не тільки повітря! Закиди і обвинувачення запопадливо підхоплювались отими опозиціоністами «єретиками», що вибирали з них усе, що могло послужити на скріплення їхньої аргументації проти офіційної церкви, і намагалися завернути роздражені релігійною боротьбою елементи на свою путь. Що, наприклад, могло бути вдячнішим для них від тих обвинувачень, з котрими єпископи — противники паламітів виступили проти їхнього оборонця патріарха та його прибічників: що він за гроші продає владицтва, екзархати, ігуменства, вирішує справи відповідно хабарам, вживає на свої потреби церковні речі і подібне? Коло кожної партії, що ще хотіла бути церковною і не сходити з правовірного грунту, збирались елементи, які нібито йшли під її прапором, але в дійсності робили з нього вжиток, щоб покрити ним погляди і агітацію, яка вже не мала з церковністю нічого спільного. Цим пояснюється, що противники навзаєм закидали — і мали підставу закидати — противній стороні речі, які рішуче суперечили з церковною доктриною. Це було несправедливо, поскільки зверталося проти дійсних провідників тієї чи іншої церковної течії — варламітів, паламітів, акиндинців і подібне. Але воно, мабуть, було вірно — поскільки під їхнім прапором як «товариші подорожі» йшли концепції чисто єретичні!

Противники ісіхастів, наприклад, закидають їм «месаліанську єресь» — що в XIV в. було рівнозначне богомильству 1. Закидають їм, що вони роздвоюють Бога: премирного Бога роблять істотою цілком неприступною, недосяжною, а до своїх вибранців наближають свої божества (божа «енергія» ісіхастів), котрі мають зробити їх причасниками несотвореної божественності. Обвинувачують їх, що вони відкидають не тільки науку, але й Святе Письмо як непотребне при безпосереднім вдивлянні в божество. Що їхні проповідники виступають проти шлюбу, розлучають чоловіків і жінок, рекомендують себе оскопляти, і подібне.



1 Месаліанами або евхітами (молитвенниками) звали крайню аскетичну секту, що виявилася в IV в. і дійсно мала деякі аналогії з пізнішим богомильством — так що потім богомилів і прозивали часто месаліанами. Месаліани рекомендували нищити тіло, повставали проти власності, негативно ставилися до праці.



Вище я підносив уже, що в доктрині ісіхастів дійсно були закладені деякі принципи, які можна було легко розвинути до повного заперечення церкви 5 всякої обрядовості з одного боку, з другого — вони могли звести попутників ісіхазму на трактування всього фізичного життя як на діло злого елементу, наслідок гріха, і тенденцію поборювання і перемагання його пустити в тім напрямі, що його проповідували богомили. Дуже правдоподібно, що різні мандрівні народні проповідники з монахів-ісіхастів крайніх течій, котрих тоді немало ходило по балканських землях, часто зводили свою проповідь на такі дороги, й ісіхастські ідеї в своїм поширенні перепліталися з різними єретичними концепціями, особливо з богомильством, та із свого боку причинилися до його оживлення і запліднення новими ідеями. Патріарх Каліст у своїм житії Феодосія Тирновського, голови болгарського ісіхазму, вкладає в його уста останнє поучення своїм учням: передусім стерегтися «богомильської, себто месаліанської єреси», і це — можливо — треба розуміти як осторогу від нахилу ісіхазму в цей бік, що дійсно за ним помічався!

Се Феодосієве житіє взагалі цінне, між іншим, тими ілюстраціями релігійної ферментації в середині XIV в., котрі воно дає для Болгарії, а з певними змінами їх можна поширити взагалі на балканські краї тих часів. Болгарська людність, щоправда, за останні століття пережила і далі переживала особливо багато тяжкого, що мусило її настроювати дуже песимістично, опозиційно, ворожо і до державного ладу, і до офіційної церкви, і давало особливо пригожий грунт для проповіді для всяких песимістично настроєних доктрин, — але не брак того було і по інших краях! Оповідаючи про боротьбу Феодосія з єретиками, Каліст для прикладу характеризує деяких проповідників цих переворотових теорій. Монах Феодорит, прийшовши з Царгорода до Тирнова, баламутив людей «волхвованням і чародіянням». Монах Лазар, прогнаний із Святої Гори, разом з іншими прихильниками месаліанської єресі’, прийшовши до Тирнова, ходив тут голий по місту, надівши тиквянку «на срамні уда»; він оскопив себе і проповідував оскоплення та остерігав від подружнього життя. Його товариш, такий же виклятий святогорцями монах, Кирило прізвиськом Босота ганьбив ікони і святий хрест, оповідав якісь свої видіння, називаючи їх боговидіннями; радив чоловікам кидати жінок своїх, «и иная таковая многа, скверна и хульна». Помічником йому в цій проповіді був його учень, якийсь ава Стефан. Каліст зве їх месаліанами, але, з другого боку, їхня проповідь, так як він переказує, має різні аналогії з тим, що закидалося паламітам їхніми противниками. В уста Феодосієві патріарх вкладає, наприклад, такі закиди цим месаліанам: «Звідки насмілюєтеся говорити, що єсть два начала, одне благе, друге зле: благе володіє тим, що на землі, а небесним — сопротивне? (Явна помилка: очевидно, треба читати навпаки). Який біс нашептав вам, що єстество наше поневолене бісам? Хто велів вам учити людей цуратися законного подружжя, не робити ручного діла і дітородні уди обтинати? Який біс навчив вас топтати святі ікони і святим тайнам причащатися як простому хлібові?» 2.



1 Інтересна згадка житія, що ся проповідь «месаліанства» пішла з Солуня, осідку Палами, і її провідники викликали чималий рух на Афоні: «на лики раздЂльшеся по всю Святую Гору, і зЂло оскорбляху иже тамо сущий монастыри».

2 Житіє Феодосія, в ЧОИДР (1860, т. I, арк. 6).



Інший проповідник — «іменем Феодосій» (в розумінні, очевидно, — Богом обдарований), але ділом і словом грубий невіглас, тим самим, що вбрався в чернечий образ, не потрібуючи собі ніякого вчителя, цінував воздержання й піст та мучив себе, обходячи гори і долини. «Невірно розуміючи євангельське слово «Хто хоче за мною іти, нехай одвержеться себе, візьме хрест свій і за мною йде», учив жінок кидати чоловіків, і чоловіків жінок. І так далеко се зло зайшло, що громада жінок ішла за ним, і не тільки жінки, але й парубки (юноши) і мужів трохи; всіх прибравши по-чернечому, він обходив з ними пустині і вертепи й місця, що Бог не навіщає. Було це грізне видовище і гірше від усякого стиду: він розбирався зовсім з одежі, ходив перед ними голий і їм велів ходити голими, без одежі. І навчав їх ходити не інакше, як тільки ступаючи його слідами, в ряд одні за другими: так, казав він, — учні ходили з Христом. І вони, навчені бісом, щиро творили таке безстидство. Коли ж наставав вечір — то стид! — вони всі разом збиралися в одній хлівині, не стидаючись навіть природного стиду, і доходячи до останньої безоглядності, пробували, як безсловесна худоба, і багатьох збивали з пуття» (арк. 7).

Нарешті, мала бути якась агітація іудейська, яка виявлялася в тім, що люди зневажливо говорили про ікони, церкви і жертви, що приносяться в них, безчестили священиків, глузували з ченців та інше неподібне робили. Ці іудеї, мовляв, покладали надію на царицю, що була єврейського роду. Але новіші дослідники думають, що єврейська агітація тут не при чім, і в дійсності маємо діло з якоюсь раціоналістичною доктриною, аналогічною з нашим «жидівством» XV в., — або з якимсь варіантом богомильства 1.



1 Стаття П. Меліоранського в збірнику Stephanos; він се тирновське «жидівство» поставляє в зв’язок з солунським (знов Солунь, столиця ісіхії). Ці солунські єретики надмірно підносили Мойсеєве законодавство, повставали проти культу святих і мощей, не допускали воскресіння мертвих і подібне. Сюди ж: Успенський Ф. И. Очерки по исторіи византійской образованности, СПб., 1891, с. 374; Радченко K, op. cit., c. 228 і далі.



Дійсно, яскраво і організовано скуплялися ці всі протицерковні погляди і течії таки в богомильстві, що сильно поширилося в сім часі, і, як бачимо, самою офіційною ієрархією вважалося головним вузлом усіх протицерковних течій. Воно, очевидно, зміцнилося під час залежності Болгарії від Візантії як вираз національної опозиції проти неї, й Асені, намагаючись використати в своїй боротьбі з Візантією всі супротивні їй сили, всяко толерували богомильство, а може й загравали з ним, як се закидали їм противники, — так що папа Григорій IX в 1230 р. проголосив хрестоносний похід на болгарського царя як протектора єретиків. Боротьба, котру підіймала на богомилів офіційна болгарська церква від часу до часу, настроюючи на таку позицію і свій уряд, не мала, видимо, великого успіху і мусила тільки загострювати їхню агітацію проти церкви й держави. Сею богомильською агітацією, між іншим, толкують і ту безпомічність, яку Болгарська держава виявила в другій половині XIV в., після соборних постанов проти богомилів у 1350 — 1360-х рр. Але турецькі завоювання 1380 — 1390-х рр. і серед богомилів мусили викликати певне розпорошення, і от чому я вважаю кінець XIV в. і особливо першу половину XV за той момент, котрий головно треба мати на увазі при виясненні процесу поширення дуалістичних богомильських мотивів у нас на Україні.

Перегляд дуалістичних мотивів у легенді нашій (поданий у попереднім томі), на мій погляд, не лишає сумніву, що богомильські впливи у нас були, і то досить інтенсивні й глибокі — хоча не лишили слідів в історичних джерелах, ні в книжних творах. Не треба забувати, що в самій Болгарії, яка послужила таким сильним огнищем сих протицерковних дуалістичних доктрин не тільки для нас, але і для Заходу, — вони в книжній словесності теж не проявили себе. Тому і нам не годиться бути занадто скептичними до богомильського впливу задля браку його проявів у книжній літературі! Яскравий дуалізм наших космологічних легенд (особливо західноукраїнських) , дуалістична космогонія, представлення одвічної боротьби Бога з Сатанаїлом, історія першого гріха, переходу людей під владу диявола і визволення з неї — все це носить такі сильні, яскраві познаки якогось недалекого огнища дуалістичної доктрини, — переданої в певній системі і послідовності, що тут не може бути іншого пояснення, як тільки впливом болгарського богомильства! Се не виключає перенесення до нас дуалістичних мотивів і з інших, дальших джерел: навпаки, вони, безсумнівно, приходили і з інших огнищ дуалістичних доктрин (західних розгалужень того ж болгарського богомильства — катарів, вальденсів, бегарів, адамитів, хіліастів і подібне) . Але головну роль мусимо признати таки за болгарським, як за найближчим, найбільш сильним і зв’язаним з нашим життям довгими і різнорідними зв’язками. Тільки звідси, кажу, могли ці ідеї перейти до нас, без помочі книжної передачі, в такій яскравій, повній і систематичній формі. А найбільш відповідним часом для цього треба признати вказані десятиліття кінця XIV і першої половини XV віку.

Під цю пору серед українських мас, котрі стали головними носіями оцих дуалістичних концепцій, християнські образи вже значно поширилися, одомашнилися, отже був інтерес для них серед цих мас, і тим самим — був грунт для нецерковної проповіді, котра оперувала цими образами, відкликувалася до певних церковних концепцій, з ними зв’язаних, і давала їм своє власне, не раз дуже сенсаційне пояснення. В передтатарській добі, в котру переносять богомильські впливи деякі дослідники, цього ще не було: християнські образи в масах не були популярні, і тим самим трудніш припустити такі успіхи богомильських ідей, що підходили із своїм освітленням до сих образів.

З другої сторони — у вказанім часі богомильські ідеї мали особливо сприятливі обставини для свого перенесення: в загальнім потоці середньоболгарських і афонсько-царгородських чернецьких впливів, до котрих богомильство легко могло домішуватись під покривкою крайніх форм ісіхії, аскетизму і містицизму. Свідомо і не свідомо, як рід аскетизму воно могло переноситись і тими балканськими емігрантами, що пішли в тім часі на Русь як правовірні православні, і різними народними проповідниками, слабше або й ніяк не зв’язаними з офіційною церквою, а часом і виразно їй ворожими. Нарешті, набирались його й ті «русини», що пробували для кращих успіхів у науці і в аскетизмі по різних афонських і царгородських монастирях. Я вище навів уже деякі свідоцтва про те, як «месаліанські» єресі загнізджувалися в них у XIV в. під маркою ісіхії та ревного аскетичного подвигу і розносилися звідси потім різними ченцями, як останнє слово чернецької ідеології по балканських краях. У такім розумінні вони могли, зовсім натурально і безпечно, засвоюватись і східнослов’янськими гістьми і в найкращім переконанні щодо їхньої і своєї правовірності вивозитися для дальшого поширення серед земляків.

З цього джерела могли піти, і по всякій правдоподібності, з нього й пішли такі концепції нашої усної легенди, як одвічність доброго і злого елементу, відносини Бога і Сатанаїла, — що в одних варіантах є одвічним контрагентом Бога (дуалізм радикальний), в інших твориться Богом (дуалізм поміркований, або «монархічний» — зведений до одного спільного початку); неприступність для доброго Бога матерії, що належить виключній владі злого деміурга — Сатанаїла, який і творить з неї різні речі; неясності і роздвоєння ролей Бога і Деміурга в процесі творення; їхня конкуренція і конфлікти на цім полі, перенесення нетямущості з Бога на Деміурга (Сатану) і навпаки. Далі — пояснення першого гріха як сексуального пожиття; представлення Євиних дітей дітьми Сатани. Підвласність Адама Сатані через сам факт його життя і господарювання на землі. Все це в нинішній легенді, взагалі мало схильній до яких-небудь ясних теоретичних формул і по самому характеру мало для того придатній, представляється в образах неясних і хитких, але воно виразно виявляє свою залежність від дуалістичної релігійної доктрини і знаходить собі досить докладні паралелі в різних фрагментах богомильства та його розгалужень.

Коли, наприклад, наша легенда пояснює, що «Ірод» (Сатана) такий же «первовічник», як і Бог, і його не треба мішати з чортом, бо сей тільки «послужник» Ірода, а Бог і Ірод повстали одночасно 1, то це вповні відповідає основному догматові богомилів, як його оповідає, наприклад, Феофілакт у X в., і — тим докорам Феодосія тирновським єретикам-ченцям XIV в., які ми тільки що бачили. Безформений купак чи тлумак, що крутиться на предвічній воді, і звідти виходить Сатанаїл 2, нагадує оповідання конкореджійських альбігойців «з Болгарії» про злого у формі монстра з чотирма лицями — людини, птаха, риби і звіра, що одвічно пробував у хаосі, «не маючи ніякої творчої сили» 3. Братання Бога з Іродом (Сатанаїлом) знаходимо в заявах альбігойців каркасонських, що «Бог узяв собі Люцібеля за брата» 4. Пояснення одного з найкращих гуцульських текстів, що «Бог знав усе на світі, але нічого не міг зробити», а Триюда (Сатана) мав силу до всього, і Бог «мусив у нього все вимудрувати, як що хотів мати» 5, служить прегарною ілюстрацією до Феофілактової тези, що у богомилів диявол творець і пан матерії. Наші оповідання про те, як Бог посилав архангела відбирати від Сатанаїла якісь цінні речі, необережно дані йому Богом, чи захоплені і присвоєні ним вартості (грім або корону, ризи, «небесну силу»), знаходять паралелі в богомильських оповіданнях, — наприклад, у книзі св. Іоана Сатана відбирає корони у ангела повітря і у ангела того, що над водами, коли ж він збунтував ангелів, «Отець» велить своїм вірним ангелам «відібрать ризи, трони і корони від усіх ангелів, що слухають його» 6.



1 Гуцульський запис В. Шухевича (т. IV, с. 391, під А).

2 Там же, тексти Б, В, Г — с. 391 — 392.

3 Dollinger, Beitrage żur Sektengeschichte, II, c. 612.

4 Там же, с. 33.

5 В. Шухевич, т. IV, c. 391.

6 Dollinger, II, c. 86.



Представлення першого гріха як сексуального пожиття і породу Євиних дітей від диявола відповідає богомильським поняттям про подружнє життя і народження дітей як діло диявола. Вище бачили ми таку проповідь тирновських єретиків; вальденси, по словах актів інквізиції 1387 р., говорили, що вагітна жінка має в череві диявола і визволяється від диявола тільки як прийметься до секти, і подібне.

Збираючи докупи оці аналогії, переконуємося, що в нашій легендарній історії початку і відкуплення світу маємо не якісь випадкові і розрізнені відгомони дуалістичної легенди з різних кінців світу: під ними лежить, дійсно, систематичний виклад дуалістичної доктрини, якоїсь народної біблії богомилів, чи взагалі єретиків аскетичного, дуалістичного напряму, котрими, як бачимо, кишіла Болгарія XIV віку і через своїх проповідників поширила в таких часах ці погляди і у нас. Може, відродила тільки їх — з новою силою (бо дуалістична космогонія була звісна у нас і в XI в., як показує звісне літописне оповідання про волхвів) 1, а, може, і вперше поширила їх у такій систематичній формі — богомильської біблії.

Книжні східнослов’янські оброблення її, звісні досі тільки в пізніх копіях, мало простудійовані, і питання — коли їм надано нинішню книжну форму, зостається відкритим. Одні дослідники, зважаючи на північне, великоруське походження цих текстів (деяких, властиво, — бо походження інших зовсім незвісне), вважають їх пізніми записами народної усної легенди. Інші, — зважаючи на аналогії з подібними південнослов’янськими книжними повістями і з західноєвропейськими записами єретицьких визнань, навпаки, добачають в них старе книжне джерело 2. Я не можу тут заглублятись в це питання; підношу тільки, що при нинішнім стані нашого матеріалу не тільки можливо, але навіть правдоподібно, що в основі нинішніх текстів лежить стара книжна повість болгарського походження. Можливо, розуміється, що вона була сильно перероблена на Русі під впливами місцевої усної легенди, і навзаєм — сильно впливала на неї (в цілім ряді пунктів бачимо повну тотожність її з усними переказами, експлікативними оповіданнями тощо), але її старе літературне писане джерело тим не виключається.

Подаю витяги, зведені з досі опублікованих книжних текстів 3:



1 У т. IV, с. 418.

2 Перший погляд в новішій літературі обстоював особливо М. Коробка, Другий — О. Марков. Література вказана там же, у т. IV.

3 Тексти: Памятники старинной русской литературы, СПб., 1862, т. III (зі збірника Рум’янцевського музею XVIII а); Щаповъ А. П. Историческіе очерки народного міросозерцанія. — ЖМНП, 1863, № 2; Барсовъ О. В. О Тиверіадскомъ морЂ — ЧОИДР, 1886, т. II (зі збірника XVI в.); Пыпинъ А. Н. Исторія славянскихъ литературъ, СПб, 1879, т. I, с. 70 — 72 («Свитокъ божественныхъ книгъ», XVIII в.); Мочульскій В. Историко-литературный анализъ стиха о Голубиной КнигЂ (дод. II — з рукоп. XVIII в., вивезеної Григоровичем з Чебоксар); Срезневскій И. И. Отчетъ о поЂздкЂ въ Олонецкую губернію. — ИОРЯС, 1904, т. НІ, с. 99.



Син Божий Ісус Христос повелінням Отця свого небесного сотворив словом всю твар видиму і невидиму, небесну і земну, і, як рече, так і сотворилося Духом Святим з уст його премудрих. І рече Господь: «Будь небо криштальне на стовпах залізних, на 70 тьмах тисяч. Будьте зорі і облаки, і зірки, і світ». І сім небес сотворив словом своїм. І вітер дихнув із ніздер своїх. А мороз і студінь від лиця Божого походять, А гром — голос Господень, на колесниці вогненній утвержденний. А С/лискавиця — слово Господнє з уст Божих виходить. А сонце від внутрішньої ризи Господнє! — бо Господь лице своє нею утер; а місяць від сонця (вар.: від лиця).

І сказав Господь: «Нехай буде тьма стовпів залізних на воздухах», і так сталося словом Господнім, а стовпи ті непорушні вад початку віку сього. І бачив Господь, що то добре. І рече Господь: «Будь на тих стовпах камінь непорушний, а на камені земля, а під землею ад мідяний — стовпи залізні, з ворота мідяні, а під адом тартар — дна (йому) нема*. І рече Господь: «Будь на аді тьма стовпів мідяних, а на стовпах камінь, а на камені земля». І обсипав Господь землю піском, а на споді піску сотворив Господь словом камінь і кремінь (Перша земля на воздухах сотворена і утверждена, друга земля на аді, а на тій землі море.)

І рече Господь: «Будь на землі море Тіверіадське, перша вода, гірка і солона (а у того моря Тіверіадського берегів нема). І зійшов господь на море Тіверіадське воздухом, і побачив гоголя, що плавав на тім морі, і став над ним. (А той гоголь — Сатанаїл, заріс в піні морській.) І рече Господь (наче не знаючи його): «Хто єси?» І рече йому Сатана: «Я єсм Бог». І рече йому Господь: «А я хто?» І рече йому Сатана: «Ти Бог богам і цар царям». Якби не се він сказав, а щось противне Богові, тут би Господь його і сокрушив, на морі Тіверіадськім. І рече Господь Сатані: «Нирни в море і винеси землі й камінь (вар.: кремінь). Сатана послухав Господа, нирнув у море і виніс землі і камінь (вар.: кремінь). А Господь узяв у Сатани камінь і, переломивши надвоє, дав з лівої руки половину Сатані, і вдарив Господь пястю (вар.: палицею) о камінь і рече: «Будьте ангели по образу мойому, сильні, безплотні і безсмертні, і сповняйте всяке хотіння моє», і вилетіли ангели словом повеління Господнього. Сатана ж став бити в камінь і набив несчисленну силу бісівську (вар.: богів плотських). І рече Сатана противно Господеві Богові: «У мене більше сили, як у Вишнього, і я подібний Вишньому». Господь же причислив Сатану до архангелів і взяв його на небеса, а Сатана почав гордитись і мислю возноситись, помишляючи в собі: «Вчиню собі престол над зорями на воздухах», Господь же порозумів його мисль лукаву, і послав архангела Михаїла — велів скинути Сатану з неба. Архангел Михаїл ударив Сатану скипетром, і вогонь від Сатани обпалив його. Архангел Михаїл прийшов до Господа Саваофа і рече: «Палить мене вогонь од Сатани». Господь постриг архангела Михаїла в ченці і положив на нього схиму з хрестами святими — знамення Христа сина Божого. І нарік йому ім’я Михаїл, а Сатанаїла нарік Сатаною: відібрав від Сатани і дав іл Михаїлу, і з того часу назвавсь архангел Михаїлом, а Сатанаїл Сатаною. І послав Господь Михаїла і велів ударити Сатану скипетром і скинути на землю з усією його силою лукавою. І прийшов Михаїл-архангел і вдарив скипетром Сатану і скинув його на землю в ад, у тьму кромішну з усіма бісовськими силами. Три дні й ночі летіла його сила, як краплі дощу. І рече Господь: «Амінь, амінь, амінь». Небеса зачинилися, і біси повисли в повітрі, затримані повелінням Божим, і, падаючи на землю від сильної руки Божої, розбиваються на землі. (Вар.: кого де вогонь застав — іншого в горах, іншого в проваллях, як в повітрі летіли або рукою чи ногою «блага» плавали, — так і по сій день дістаються).


Щодо історичних даних про розповсюдження цих ідей в Східній Європі висловлена була гадка, що проявом поширення богомильської проповіді на Сході належить вважати так звану «єресь стригольників», що викрита була в Пскові й Новгороді в 1370-х рр. 1



1 Успенскій Ф. И. Очерки по исторіи византійской образованности, с. 378.



Се було б інтересне тим, що, з одного боку, — давало б певну хронологічну дату успіхів богомильства на Сході; з другої сторони, скріпляло б гадку про поширення цієї проповіді в наших краях в цім часі, бо ж трудно припустити, щоб ця болгарська єретична доктрина обминула їх у такім своїм поході на північ. У концепції стригольників — поскільки вона звісна — підкреслювано такі аналогії з богомильством та ісіхією XIV в.: «стригольники» відкидали церкву, священство, ієрархію (пастирство і учительство у них було ділом свобідного потягу кожного з вірних); до церковного майна, до оплат духовенству (особливо єпископських «пошлин» за священня) ставились вони дуже негативно; таїнства і обряди відкидали або зводили до мінімуму; спеціально причастя розуміли духовно, а покуту відправляли прилюдно, припадаючи до землі, — як це оповідається про катарів, і т. д.

Без сумніву, аналогії з богомильством, з одного боку, і з близькими до нього формами ісіхії тут можна знайти. Але вони могли бути занесені й аналогічними ідеями західного покаянництва, — в котрім бачили джерело цієї стригольницької єресі інші дослідники 1, — тим більше, що покаянництво виходило з того ж «болгарського» кореня, тільки йшло іншими дорогами: через Італію.




1 Тихонравов Н. С. Соч., т. I, с. 215: «Можемь положительно утверждать, что послЂдніе (стригольники) были не что иное, какъ «крестовые братья», хлысты германскіе. Ученіе стригольниковъ... во всемъ вполнЂ совпадаетъ сь мнЂніями нЂмецкихъ хлыстовъ».














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.