[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 128-152.]

Попередня     Головна     Наступна





Писання до кн. Острозького і «До утекших єпископів».

Два твори Вишенського, написані приблизно в однім часі, в 1597 — 8 рр., з приводу вістей про унію, про відправу, дану їй на Берестейськім соборі, про літературну і політичну боротьбу, що з сього приводу вив’язалася, — становлять кульмінаційний пункт творчості високоталановитого письменника і варті особливої уваги. Вони ілюструють дві сторони його виступу з приводу унії. Одна сторона — «до своїх», друга — до ворогів. Спільна ідеологія, спільний круг вражень і гадок, — тільки глибока різниця в тоні, в настрої й стилі.

Відти ж різниця і в розмірі. Для слів радості, признання, подяки, заохоти, що треба було сказати своїм, — вистачало небагатьох сторін. Акт обвинувачення проти апостатів, обгрунтований, умотивований, мусив бути без порівняння довший. Писаніє до кн. Василя має всього коло 15 тис. знаків, писаніє до утеклих єпископів — се найбільший твір Вишенського, коло 120 тис. знаків, три звичайні аркуші друку. З літературного й культурно-історичного погляду оба мають визначний інтерес. Се найважніші «людські документи» епохи! Вони являються психологічним наслідком тої ролі і значення, котре відчув за собою Вишенський після опублікування свого першого твору. Він виступає в них як признаний, авторитетний речник публічної української опінії. В гарячій боротьбі українського духовенства, панства, поспільства з своїми апостатами і з чужими сіячами й протекторами зради, він — голос християнської совісті, моральний арбітр, що судить і воздає, хвалить і подбодрює, засуджує й карає. Почуття великої моральної сили, виявленої українським громадянством у сій боротьбі, знаходить вираз у сій ролі і дише в сих писаннях.

«Писаніє до кн. Василя» адресоване на ім’я Острозького як глави православних, властиво ж звернене «до всіх православних християн Малої Росії, так духовних яко і свіцьких, од вищого стану і до конечного», — так що воно являється паралеллю до попереднього «Писанія до всіх в Лядській землі живущих». Але коли той усовіщав, дорікав, грозив, — звернений до всеї людності, «розділеної в сектах і вірах розмаїтих», сей звертається до громади вірних, що саме тільки побідно витримали гарячу битву. Приводом була книжка, видана православними у відповідь на книжку противників про Берестейський собор. Думають звичайно, що був то «Апокризис» Філалета, виданий у відповідь на книгу Скарги. Вишенський висловлює вдоволення, що «тщегласіє» єзуїта, котре той «въ воздухъ отрыгнулъ», зачерпнувши «почерпалом мысли разума своєго свій виналізок (винахід)», ніскільки не уловило вірних земляків. Він пояснює се тим, що їх «чистої віри сумніння» зачули «смрад нечистої води», зачерпненої «от студні злого і прелестного мудрованія», — і не прийняли її.


Але што мовити много! Благодарю Бога за твердость и сталость вашу. Благодарю за статечность и учтивость, учтивость — мовлю, котрую къ Богу вцЂле цноты, паненства вЂры своєя безъ всякой змазы (плями) и приганы заховуєте. Што Боже дай, абысте и до конца заховали, зычу! (с. 206).


Провал ворогів уявляється Вишенському в образі глибокої ями, в котру провалилася римська пиха, величання римського папи і горді похвали його вістуна, «Єзуїти Іисусоругателя», що голосив перевагу римської церкви над грецькою: що ворота адові перемогли віру грецьку, а віри папи римського перемогти не можуть (теза Скарги в його обороні «Берестейського собору», розд. IX). Ся римська пиха спочатку нагадує Вишенському євангельського фарисея, що занісся був так високо в своїм самовдоволенні та провалився в ту яму, котру духзрителі звуть «пропастю вічною» — «той рів, що в нього впадає сам, хто його вирив». Але далі — в уяві Вишенського встає інший, ще яскравіший біблійний образ. «Єзуїта Іисусоругатель» нагадує йому «Рапсака», висланця Сенахерима, царя ассірійського, — як колись сей самий образ у галицького літописця викликав посол угорського короля 1. В книзі пророка Ісайї, гл. 36, оповідається, як сей рапсак (се не ім’я, властиво, а назва герольда, кликуна) — іменем Сенахерима попереджав юдеїв, аби вони не вірили своєму цареві Єзекії і його керманичеві — пророкові Ісайї, що хтось може їх заступити перед ассірійською силою. Отже, як той рапсак, мовляв, так і нинішній єзуїт, парафразуючи біблійні слова, запевняв читачів, «яко нЂсть избавляяй Русь от невЂрія папи римскаго». Але руське серце відозвалося до Бога, заступника смиренных, щоб він звернув увагу на ту хвалькувату погрозу:


«Але, о Вышній, слыши и внуши тотъ гласъ! О Праведный, покажи свою правду! О Силный, покажи свою силу! О Премудрый, объяви свою премудрость! О, Богатый, покажи своє богатство! Удиви милость свою въ своихъ! Покажи, гдЂ живеши, почиваєши и успокоеваши ся: въ тыхъ ли, которії ся самі (боги) 2 быти мнЂмаютъ, или въ тыхъ, которіи ся тебя соромЂють и послЂдними ся чинять?

«Ты же вЂмъ, Благій, тако отвЂщаєши: «азъ непостижимый, и въ судбахъ неиспытанный и неизслЂдованный, о сыне, давно ознаймилъ: На кого призираю? призираю убо на смиренныхъ, кроткихъ и трепещущихъ моихъ словесъ» (с. 206).



1 Див. т. III сеї Історії.

2 Сього слова нема, доповняю з контексту.



Значить, Бог побив і скинув у сей рів папську пиху і гордого папу, і хвалькуватого рапсака — єзуїта. Всі сі образи сплітаються в уяві автора, коли він закликає вірних прийти подивитись на «труп того рапсака — папежського гласа» (герольда), «скинений в рів папської гордині», і сотворити плач над «нагле здохлим» трупом», так, яко голоситься звичайно над небіжчиком:


ПріидЂте жъ теперъ, всЂ православній христіане, на видЂніє того Рапсака — папежского гласа! Часъ бовЂмъ приспЂлъ, да єго на среду вытягнемъ и плакати надъ нимъ, яко по нагле здохлом будемъ. И учинЂмъ всЂ єдиногласно, єлици истинными христіяны ся зовете и спасеніє всЂх любите, тому трупови невЂрія папежскаго погребъ. И плачмо ся всЂ по немъ, яко погыбелію вЂчною умре, и въ адовыхъ пропастехъ погребсти ся изволи. Трупъ гласа папежского невЂрія и гордости, яко «брамы пекелныє вЂру грецку премогли, римскоє ж не премогли и премочи не могутъ, а то тымъ ижъ єсть папа голова и намЂстникъ святого Петра».

Сей єсть трупъ того рапсака, папежскаго гласа, нагле здохлый лежить. ПодвигнЂте жъ всЂ милостивыє утробы своє и оплачте єго! Уже бо єго въ смиреніи николи не узрите! Уже въ благочестіє и православіє нЂколи возвъратити ся не можеть! і т. д.

Плачте, боголюбци, и стогнЂте, глядячи на того трупа, и головами кивайте, ревность любве сердечной показуючи! И охтайте по немъ, поминаючи яко красный былъ, коли здоровъ былъ, а теперь якъ ся измЂнилъ, коли отрупЂлъ, бездушенъ сталъ 1. И мовте въ себЂ, поглядаючи на него:

Чи не лЂпше было вЂрою живымъ быти, нежели невЂріємъ здохнути?

Чи не лЂпше было смиреніємъ живымъ быти, нежели гордостію здохнути?

Чи не лЂпше было въ єдности зъ нами быти и вЂчне жити, нежели отлучивши ся отъ насъ нагле здохнути и погибнути?

Чи не лЂпше было свЂтъ присносущнаго разума, православной церкви дарованный видЂти, нежели нынЂ въ тмЂ поганскихъ наукъ затворити ся и умрети?

Чи не лЂпше было въ простотЂ сердца, хвалячи Бога зъ нами посполу здоровымъ быти, неже нынЂ отлучивши ся отъ насъ комедійскымъ и машкарскимъ небоженствомъ оболЂти и умрЂти?

И зась обшедши гласъ того трупа плачучи тыє слова мовте:

Охъ, охъ, окаянный гласе! Чи не мовили тебЂ святыє отцы, да ся не отлучаєши от церкве, яко левъ-діаволъ изшедшихъ вонъ хватаєть?

Чи не мовили тебЂ святій отцы, да ся не отлучаєши дружины, да не вмЂсто Ієрусалима Горняго въ долнЂйшій адъ заблудити? і т. д. (с. 207).


На запитання голосильників, відки прийшла йому та нещаслива пиха, що його згубила, «безбожний глас» хоч-нехоч мусить відповісти, що причиною було «безскорботноє житіє» римське. Патріархи під турком неволю терплять, «патріяршество у Турка купують», «бЂду терплять, страждуть, пуркгаторіумъ въ жизни сей въ тЂлЂ преходять» — а для того «брамы пекельныє вЂру грецкую премогли быти розумЂють» (римляне). «Папежскую зась для того не премогли, мнЂмають, ижъ папежъ єсть отъ неволЂ свободенъ, власть не отъ кого не купуєть, никому ся не поклоняєть, не покоряєть» і т. д. «И за безскорбноє житіє учинилъ собЂ и своимъ папежъ пуркгаторіумъ по смерти, да ся чстить и чстять, маючи тую владность яко голова и панъ всего свЂта». (Ідеї попереднього трактату про чистилище).

Справивши таким чином «погребъ невЂрію папы римского», як годиться, з усім прийнятим на Руси обрядом, з голосінням, автор на заключення звертається з коротким словом до земляків, закликаючи їх далі терпеливо зносити всі прикрості за віру, пам’ятаючи, що православні проходять своє чистилище за життя (як се він вияснив у попереднім трактаті):


Нашея то вЂры пуркгаторіумь отъ бЂдъ антихристового слуги папы римскаго и єго угодниковъ 2 плывемо и очищаємо ся, да достойни будемъ по смерти съ Христомъ вЂчне царствовати. Латина же будетъ зъ діяволомъ въ геєнЂ огненной по смерти вЂчне ся пуркговати (c. 209).



1 Тут і далі — слідує автор за звичайними мотивами і порядком голосінь.

2 Царськ.: учениковъ.



Боятися ж погроз латинских нема чого: «єсть у нас славный звитежца (переможець), которій одним махненємъ 185 тисячъ войска асирійскго побилъ, — єсть у насъ непобЂдимая сила, непреступноє божество, святая єдиносущная Тройца»... і т. д.

Як бачимо, «писаніє» побудоване зручно на тім біблійнім тексті. Ніде автор не пускається оповідати його: він пише для людей, настільки очитаних у Біблії, що перед ними можна орудувати самими натяками і паралелями до подробиць її оповідання, пародіювати її вирази в приложенні до противної сторони (як єзуїт кличе русинам, що ніхто не заступить їх «од невЂрія папы римского»). Церемонія похорону і надгробного голосіння над «гласом папежським» проведена теж сміливо і свобідно, без пояснень, що «се лев, а не собака». Читач сам зрозуміє, коли автор закликає його «ревность любве сердечної» показати над трупом «папського слова». Тон піднесений, стримано-тріумфальний проходить через усе писання. Місцями автор трохи переборщує в сій піднесеній образовості, в занадто вишуканих накопиченнях метафор (як то «почерпало мысли разума» або «Петрова истинного лову мережа словесъ Духа Святого»). Але, очевидно, се має, на його погляд, тільки піднести сей підвищений, тріумфальний тон і підняти тим настрій читачівземляків.

Сим тоном «Писаніє» різниться від паралельного посланія Афонітів, писаного теж Вишенським і висланого, мабуть, трохи раніш, а видрукуваного літом 1598 («іюня 19») в острозькій «Книжиці в десяти розділах», як її звуть бібліографи. Подібно як «Писаніє», адресоване воно «благочестивому княжати Василію... и всЂмъ христіанамъ православнымъ отъ сана и чина господьского начальствуємого: княземъ, паномъ, воєводамъ, такожде и духовнымъ епископомъ, и до послЂдняго стелене, и простымъ смиреннымъ гражаномъ 1, въ благочестіи обрЂтающимъ ся єще въ Лядской земли».



1 Отже міщанам! не нижче! нижчі верстви в рахунок не йдуть і у Вишенського.



Але змістом воно ближче до «Писанія ко утекшим єпископом»: висловлює ті ж міркування про мотиви, що погнали сих «отступників благочестія» до унії з Римом, — аби православні не надавали ваги їх відступництву і не бентежилися, що зостануться без пастирів. У тих владиках однаково не було нічого, що має характеризувати правдивих пастирів; вони шукали на своїх владицтвах не добра церкви, а роскоші і багатства для себе і своїх родин. З ними так, як і без них.

Се тема «писанія ко єпископом», сим разом висловлена коротко і сухо — але не раз буквально в тих самих виразах, що в «Писанії». Посланіє Афонітів служить, таким чином, сполучником, що зв’язує разом сі два «писанія» — до кн. Василя і до єпископів, і хронологічно й ідейно. Сі три твори становлять одну групу, і точна хронологія посланія Афонітів докладніше орієнтує або підтверджує ті хронологічні вказівки, що дає зміст обох «Писаній».

Посланіє Афонітів, очевидно, писане раніш від «Писанія до кн. Василя». В нім нема того бадьорого, самопевного, навіть тріумфального настрою, що в «Писанії». «Дойде къ намъ гласъ плачевный и толико скорбный, яко истиннымъ боголюбцемъ и братолюбцемъ, по Христовом словеси, братского паденіа паче своєє души предпочитающе оплаковати, и о смерти отступленіа отъ вЂры и благочестіа умершихъ... скорбЂти и болЂзнувати душею і тЂломъ приходить», починається посланіє Афонітів. Воно написано було, очевидно, на перші вісті про зраду єпископів, перед Берестейським собором, коли ще ся апостазія викликала серед православних збентеження і страх. Вишенський іменем Афонітів потішає їх, що вони можуть цілком обійтися без таких лжепастирів: «Мощно бо быти безъ нихъ, занеже Богъ ихъ исъ церкве изналъ и обесчестилъ — понеже недостойнЂ тыє престолы съдержатъ и тоє имя (пастирів) на себЂ носятъ; и не мни: слава се имъ, но безчестіє и вЂчноє отпаденіє Христа и святыхъ єго». Але як обійтись без владик фактично, як організувати без’єпископську пресвітеріанську церкву, він не пояснює і сим разом, так як і в «Писанії до всіх у Лядській землі».

Взагалі невеличкий сей твір написаний прозоро, логічно, переконуюче — тільки що, власне, не дає нічого конкретного понад стереотипове дораджування терпеливості в скорбях і віри в спасенність православної віри. Спинятись ближче над висловленими в нім гадками нема потреби, бо вони повніш і яскравіш розвинені в «Писанні до єпископів». З літературного погляду посланіє Афонітів також не має чогось замітнішого.

«Пісаніє к утекшим от православноє вЂры єпископом», як називає його Вишенський в оглаві «Терміни», в оригіналі має таку адресу-вступ:


Вельможнымъ ихъ милости паномъ:

арцибискупу Михайлу, бискупомъ ПотЂю, Кирилу, Леонтію, Деонисію и Григорку, —

съвышше память покаянія, страхъ геєнны и будущаго суда низпослати ся отъ всевидящого ока троичнаго божества: Отца и Сына и Святаго Духа,

Іоаннъ мнихъ зъ ВышнЂ отъ Святыя Афонскія горы усердно вамъ зычитъ!


Очевидно, ся ядовита апострофа не більш як літературна форма. Писаніє так же мало звертається до владик своїм змістом, як і попереднє «писаніє» до князя Василя. Воно призначається теж православній громаді. Має завданням повніш розвинути гадки посланія Афонітів — що за «утекшими» нема чого жалувати, бо вони втекли, власне, тому, що нічого не були варті. Але полемічний темперамент тягне Вишенського до діалогу, се його спеціальність. Замість критикувати в третій особі сих арцибіскупів і біскупів, як він їх іронічно потитулував в новім їх стані, — він краще всипле їм все, що зможе, просто в вічі, в тім же іронічнім тоні, взятім у сім вступі. —


Ознаймую вашимъ милостямъ, пише він їм, — «ижъ достигло мя вашего подвига, труда, ревности и тщанія писаніє зовемое: Оборона згоды зъ латинскимъ костеломъ и вЂрою Рыму служачею» 1 — вами ходатаями і будовничими 2 той мененой 3 згоды, унеи змієвои 4 отъ Руского народу клеченоє 5. И видЂвши тоє велми почюдиж ся не 6 простымъ малымъ чюдомъ, але съ удивленіемъ великимъ и ужасомъ, розсуждаючи въ собЂ самъ, въ затворЂ — темницЂ безмолвія сЂдячи: яко како и откуду бы ваши милости такой ласки — дару блаженства и святости доспЂти могли? Чого и я частію свЂдомъ, яко єсте таковыхъ почестій и благодати отъгорЂ николи не искали ани просили. И слЂда Христова скорбнаго не топтали, и пелгримацый къ горнему Ієрусалиму забавою молитвы умноє не творили. A такъ знагла, безъ заслуги жадной отъ Бога тую годность, зацность 7 и достоинство дару привлащати (як бы запевне отъ небесного откровенія!) собЂ смЂете и оную згоду, вЂры таинство съ безвЂрствомъ тосуючи, мЂшаєте и споиваєте» (с. 227 У. 1015).



1 Іронічно пародійований заголовок книги Скарги «Описаньє и оборона събору руского Берестейского», випущеної анонімно на поч. 1597 р. Тези, що їх Вишенський далі вкладає в уста єпископів, зходяться з тезами сеї книги Скарги.

2 Підгір.

3 «Так званої згоди».

4 Сі два слова в Цар. (л. 439): оуней змієвой.

5 Клетити — недбало будувати (від клеть).

6 В друк. сього «не» нема.

7 Усп. і Акты: гордость, у всіх списках: годность.



Не покладаючись одначе на свої попередні відомості про сих «будівничих згоди», каже Вишенський, щоб не зробити їм часом кривди скороспішними осудами, став він ближче розбирати їх поведінку, шукаючи в ній «сліду євангельського», що характеризує людей, яким Бог доручає «живота вЂчного таємницы». Ступені того «сліду євангельського» мають бути такі: «вЂра крещеная», сповнювання заповідей господніх, отверження себе, облишення майна, рідні і мирського содружества, «конечная нищета» і потім: очищення, просвіщення, совершення — «о чом читай Діонісія Ареопагіта, О священноначаліи», підставу візантійської містики — див. вище.

Але ж бо не тільки тих вищих прикмет, вказаних Ареопагітом, не находить Вишенський «за біскупами», але й найнижчих ступенів вони не пройшли. Слідство, проведене ним у сій справі над ними, переходить у чудові побутові образи, які дають сьому творові одне з найперших мїсць у нашім старім письменстві:


Покажите ми убо, о згоду вяжучіи, гдЂ которій зъ васъ первый степень самъ собою виполнилъ и въ вЂрЂ основанной въ непорушеномъ фундаментЂ съ исполненными заповЂдми ся знайшолъ?

Не ваши милости ли вЂру дЂлы злыми напередъ еще разорили?

Не ваши милости ли прагненя лихоимства пЂнежного и достатку мірского жерело похотій въ себЂ роспустили и насытити ся никакоже не можете, и єще большею алчбою и жаждою, свЂцкихъ достатковъ прагнучи, оболЂли 1 єсте?

ПокажЂте мнЂ, о згоду вяжучіи, гдЂ которій зъ васъ въ мірскомъ житій будучи оныхъ шесть заповЂдей, отъ Христа узаконеныхъ, самъ собою исполнилъ, то єсть: алчныхъ прекормилъ, жаждныхъ напоилъ, странныхъ упокоилъ, нагыхъ одЂялъ, болнымъ послужилъ, въ темницахъ навежалъ?

Не ваши милости ли тыхъ заповЂдей не толко въ мірскомъ чину 2 разорили єсте, але нынЂ въ мнЂмаючем ся духовномъ непрестанно разоряєте?

Не ваши милости ли алчныхъ оголоднЂваєте 3 и жаждными чините бЂдныхь подданыхъ, той же образ божій што и вы носячихъ, на сироты церковныє и прекормленіє ихъ отъ благочестивыхъ христіянъ наданыхъ? Лупите и зъ гумна стоги и обороги волочите. Сами и зъ своими слуговинами прекормлюете 4 оныхъ трудъ, и потъ кръвавый лежачи и сЂдечи, смЂючи ся и граючи пожираєте, ґорЂлки 5 препущаныє курите, пиво троякоє превыборноє варите и въ пропасть несытнаго чрева вливаєте.

Сами и зъ гостьми своими пресыщаєте. A сироты церковные алчутъ и жаждутъ.

A подданыє бЂдныє въ своєй неволи рочного обходу удовлЂти не могутъ.

Зъ дЂтми ся стискаютъ, оброку 6 собЂ уймуютъ, боячи ся да 7 имъ хлЂба до прошлого урожаю дотягнетъ!

ГдЂ которій зъ васъ странныхъ въ домъ увелъ, упокоилъ, ублажилъ, ноги авраамски 8 страннику умылъ? Не ваши ли милости сами нынЂ у мнимаючим ся духовномъ чину изъ странныхъ ся ругаєте, хулите, поносите, ненавидите, злословите, клевещете што ся показало 9 съ тыхъ устъ смродливую згоду вяжущихъ! Которіє тымъ духомъ ругали мовячи: «А што жъ суть патріархи или грецскіє владыки? жебраки, волоцуги, знаменники 10!» Видите ли вашего мудрованія страннопріємство 11?!



1 Розхорувались.

2 Ще бувши в миру.

3 Підг.

4 З’їдаєте.

5 Буква ґ віддає видання Успенського.

6 Їда.

7 Зам. «єда» — «чи».

8 Як Авраам странникам.

9 Акты: показано.

10 Обманці.

11 Усп.: стреннопріемство.



ГдЂ єсте нагихъ одЂвали? Не ваши милости ли сами обнажаєте изъ оборы конЂ, волы, овцы у бЂдныхъ подданыхъ? Волочите дани пЂняжныє, дани пота и труда отъ нихъ вытягаєте, отъ нихъ живо лупите 1, обнажаєте, мучите, томите, до комягъ и шкутъ 2 безвременно зимою и лЂтомъ въ непогодноє время гоните. А сами яко идоли на одномъ мЂстцю присЂдите, или если и трафит ся того трупа оидолотвореннаго на другоє мЂстце перенести, — на колискахъ якъбы и домо сЂдячи безскорбно преносите(ся).

A бЂдныє подданые и день и ночь на васъ трудятъ и мучятъ, — которыхъ кровъ, силы и праци и подвига выссавши и нагихъ в сборЂ и коморЂ учинивши, вырванцовъ вашихъ, вамъ предстоящихъ фалюндышами, утръфинами и каразіями 3 одЂваєте, да красноглядствомъ тыхъ слуговинъ око накормите. A тыє бЂдници подданыє и простой сермяжки доброй, чимъ бы наготу покрыти могли, не мають!

Вы ихъ пота 4 мЂшки полны — грошми золотыми, талярами, полталярами, орты, четвертаки и потройники напыхаєте, сумы докладаєте въ шкатулахъ... МЂстца где бы которой особЂ съ тыхъ помененыхъ годноє было почивати расправуете. A тыє бЂдници шелюга за што соли купити — не маютъ! (Акты 230, Усп. 1018 — 9).



1 З живих лупите.

2 Берлини, баржі.

3 Роди сукна.

4 Себто: потом.



Пройшовши таким порядком ще й інші контрасти з заповідями христовими в житті авторів унії («згоду в’яжучих»), — автор вказує, що замість кинути «имЂнія, сродство і мірскоє житіє», приймаючи на себе «хрест христов» — єпископське священня, вони навпаки — на єпископство йшли на те, аби доходити розкоші, багатства, маєтків для себе і для «сродства». Доказує се загально про всіх, а потім коротко розбирає індівідуальні біографії кожного зокрема:


ПокажЂте ми, о згоду вяжучіє, гдЂ кой зъ васъ міра ся отреклъ, крестъ Христовъ на рамо взялъ и душу свою въ жизни сей възненавидЂлъ?

Не ваши милости ли болшую помпу и таинство своволного житія вЂка сего въ себЂ нынЂ изобразуєте? Болшеє достатки въ мниманомъ духовномъ нижли въ мирскомъ чину угонили єсте! Славы и богатства дотиснули ся єсте, чого въ мирскомъ чину не имЂли єсте! Тучните ся, кормите, питаєте, насыщаете чрево роскошными снЂдми, кгласкаєте гортань смачнЂйшими кусы, услаждаєте, смакуєте, мажете, собЂ угаждаєте, волю похотную во всемъ исполняєте?

ПокажЂте ми, о згоду вяжучіє, гдЂ который зъ васъ оставилъ домъ, села, имЂнія, маєтность, сродство и мірскоє житіє Господа ради?

Не ваши милости ли того ради и бискупства ся докопали, яко да сокровище болшеє имЂней, маєтность, скарбовъ пЂняжныхъ и прибытковъ въ церкви божой знайдете? Слугъ личбою двояко и трояко, нежели перво єсти мЂли, умножаєте? Славою вЂка сего коронуєте ся! Въ достаткахъ безпечалныхъ и роскошныхъ якъ въ маслЂ плываєте! Дочки богатымъ виномъ бискупскимъ обвинуєте!

Зятей панами пышно-гордЂйшими починили єсте!

И своихъ повинныхъ церковнымъ, сиротскимъ, убозскимъ и слЂда христова держачих ся добромъ обогатили єсте!

Титулы имъ сл’авнЂйшіє у свЂта сего починили єсте!

Отъ войскихъ на подкоморихъ, отъ подкоморихъ на судій, отъ судей на кашталяны, отъ кашталяновъ на старосты, отъ старостъ на воєводы переворочаєте 1!

ПокажЂте ми, о згоду вяжучіє, гдЂ которій зъ васъ тотъ конечный степень Петрова гласа исполнилъ: «Се мы, рече, оставихомъ вся и вслЂдъ тебЂ идохомъ, что убо будетъ намъ?.. Не ваши милости ли болшей нынЂ маєте нежели перве єсте имЂли, и богатшими и пышнЂйшими єсте нежели перво єсте были? А єсли неправду мовлю, — отвалимъ тотъ надгробный камень и узримъ явно все житіє ваше першеє въ мірскомъ стану и нынЂ рекомо въ духовномъ: хто што перво былъ и что имЂлъ, и хто теперъ єсть и што имаєтъ?

Начну же отъ мірославнЂйшихъ. Перво, єго милость кашталянъ ПатЂй. Если и кашталянства титулъ догонилъ, але толко по четыре слуговины, и въ одежди, якая барва вмЂстити ся могла, за собою волочилъ. А нынЂ, коли бискупомъ зосталъ, перебъжитъ личба и десятковая, и барва скупо дорожшая и славнъйшая!

Также и єго милость арцибискупъ. Коли простою Рогозиною былъ, не знаю, єсли и два слуговины переховати на службу свою моглъ! A нынъ личбою переважитъ и десятокъ, барвою ровно съ першимъ!

Такоже и Кирило 2! Коли попомъ простымъ былъ, толко дячка за собою волочилъ, котрому кермашами пирожными 3 заплату чинилъ. А нынъ коли бискупомъ зосталъ, догонить слугами и барвою першихъ!

Также холмскій! Коли в Луцку жилъ, Саксономъ 4 и Майдебурскимъ правом своє черево кормилъ. A нынЂ, коли бискупомъ осталъ, мусить быти — и слуговинъ собЂ набылъ!

Такоже и Григорко! Коли дворяниномъ Рогозинымъ 5 былъ, и хлопчика 6 не имЂлъ! А нынЂ муситъ быти и тотъ теперъ, коли бискупомъ зоСталъ, въ чере†ширшій, в горлЂ сластолюбнЂйшій, въ помыслЂ высочайшій, въ достатку богатшій и въ слуговинахъ доволнЂйшій!

А пинского въ первомь житію не зналемъ, але по нынЂшнемъ показуєт ся, што и тотъ якъ и другіє также єдино 7. Бо вижу якъ не вслЂдъ Христа, но вслЂдъ свЂта сего пелкгримацію всЂ вышЂ реченныє трудятъ (Акты 231 = Усп. 1020 — 1).



1 Цар.: превозвращаєте (л. 450).

2 Терлецький, владика луцький.

3 Зам.: пирогами кермашовими (відпустовими).

4 В усіх сп. Сексонемъ Саксонський кодекс права, прийнятий в міських судах, як і «магдебурзький». Вишенський хоче сказати, що владика холмський Діонісій Зборівський чи Збируйський в миру був якимсь урядником — юристом або адвокатом.

5 Григорій Загоровський, владика полоцький, був «протонотарієм», секретарем митрополичим. Взагалі, приймається, що Вишенський чи з недостачі докладних відомостей, чи з полемічних мотивів допустив різні недоладності в сих біографіях.

6 Цар.; друк. хлопчика.

7 Цар.; друк.: єдиною.



Так перетрусивши всіх разом і кожного зокрема, Вишенський кінчить першу частину свого писанія моральними упімненнями владикам, аби подумали про страшний суд і муки тогосвітні і покаялись, а коли «великого подвига покаянія» не можуть показати, принаймні аби вернулись до православної церкви — «духъ свой въ православной вЂрЂ испустите». Бо інакше в вічнім геєнськім огні будуть клекотіти разом «з папами своїми».

Ся перша частина, як бачимо, становить сатиру на владик у тіснішім значенні. Визначається незвичайною силою, барвистістю вислову, щасливим сполученням гніву на лжепастирів і щирого глибокого співчуття для покривджених «сиріт церковних», «убогих підданих».

Контрасти сього убожества, змальованого в таких м’яких, сердечних тонах, з грубим цинізмом «біскупів», як він їх скрізь іронічно величає, — безсумнівно належить до найкращих речей нашого письменства і являється перлиною творчості Вишенського і цілого письменства сеї доби.

Друга частина, що по сім наступає, присвячена мотивам унії, що виставляються нібито самими її авторами. Автор вибирає «нЂкоторыє артикулы на православныхъ съпротивоборно и хулно реченыє» — ставить таких пунктів, або «стихів», чотири, розуміється, досить свобідно їх «стилізуючи»:


1) «Яко въ костелЂ Римскомъ не пытают ся бискупове своихъ овечокъ въ премЂнахъ и вымыслохъ своихъ, которыхъ въ костелъ вносять; але што постановять, то кажутъ своимъ держати, а они тежъ слухаютъ пастыревъ своихъ, — также бы и въ Руси быти мЂло». Се теза про монархію як принцип Римської церкви в згаданій книзі Скарги дуже свобідно інтерпретована, але хоч і в іронічній формі, вона вірно віддає мотив переходу владик на унію.

2) «Якъ дурныє и безчестныє патріархи ничого славного и пожиточного пріЂжаючи въ земли сей не чинятъ — якъ ІєремЂя учинилъ: толко хлоповъ простыхъ шевцовъ, сЂделниковъ и кожемяковъ над епископовъ преложилъ, и увесь порядокъ церковный отъ духовенства отнявши свЂтскимъ людемъ въ моцъ подалъ; въ чомъ великоє уближеньє власти епископской учинилъ». На тему негідних вчинків патріархів і Єремії зокрема Скарга дійсно виписав кілька прикрих речей; класична ж фраза про хлопів простих — шевців, кожемяків, сідельників веде свій початок від гнівних нарікань львівського владики Балабана на братчиків, хоч сам Балабан, відскочивши в останній хвилі від унії, під стріли Вишенського не попав. Пор. ще нижче.

3) «Яко отъ неволникъ до пана, яко отъ страдалцевъ патріарховъ оторвавши ся до свободного и нЂкымъ не владомого папы пристати волЂли». (Свобідна інтерпретація міркувань про поневолення грецької церкви).

4) «Яко то не чюдо ся стало, ижъ зъ вина вода ся учинила въ згодной мши рымской вЂры попа на православной вЂры престолъ отправованой, але такъ омылкою и трафункомъ ся тоє прилучило» (А. 233=У. 1024).


Сей четвертий «стих» попав сюди зовсім не до речі: він становить зміст третьої, зовсім окремої, останньої частини «Писанія». Друга ж частина «Писанія» присвячена головно першим двом, дійсно принципіальним мотивам унії.

Та перше ніж приступити до їх розбору, автор не утерпів, щоб ще раз не відсудити від поваги й авторитету речників сих мотивів, хоч досить сильно зробив се вже в попередній частині. Заявляє, що не дивується «хулі, безчестю і лжи», висловленій ними «на благочестіє» (православну віру), — навпаки, дивувався б, коли б почув від них щирий і правдивий суд. Бо ж се люди цілком далекі від церкви, її науки і моралі. І знову звертається до них з такими закидами:


ПрочтЂте пилне въ той книзЂ сумненя своєго и видите, не съпротивноє ли школы ученія 1 тымъ плодомъ истиннымъ проходили єсте? Не въ сварахъ ли, препираніяхъ, прехитреніяхъ, пребореніяхъ прокурацкихъ и велерЂчницкихъ лжею истину пребороти всегда учачи ся увесь вЂкъ свой изнурили єсте? 2

Не днесь ли кашталяны, дворяны, жолнЂрми, воины, кровопролійцами, прокураторми, курцыаны, корчмарами 3, купцами, медвЂдниками — а утро попами, а поутру бискупами, а по утру утрешнемЂ арцибискупами починили ся єсте? Како вы можете истину глаголати, о школЂ истину учащей не слыхавши?... (А. 234=У. 1026).

ПокажЂте ми, о бискупи, где которій зъ васъ иноческаго житія степень, къ Христу и духовному разуму скорбнымъ путемъ ведущій, самъ собою пролЂзъ, — безъ которого искуса (законъ мовитъ) епископъ быти не можетъ?

Тотъ законъ єсте попрали и в-нивечь обернули! А то чему? Для того ижъ не толко искуса иноческого не знаєте, але ни того самого голого имени: што єсть инокъ? не слыхали єсте. И якъ перво въ мирскомъ стану, такъ и нынЂ рекомо въ духовномъ, албо и двояко горше, а мирскими єсте и мирско живете и мудруєте!

Где которіи зъ васъ діаконскій степень многолЂтнимъ искусомъ священнодЂйства служебного по законЂ прошолъ? — Тому и сами признаєте, ижъ ся отъ васъ кгвалтъ сталъ 4. Въ котромъ (діаконстві) забавы 5 не толко не чинили єсте, але не знаю — епископствомъ єсли не попередили єсте єго 6?

Где которій зъ васъ священство по закону узаконенному постиглъ? — Тоє и сами признаєте, ижъ отъ васъ зк(г)валчено єсть!

Где котрій зъ васъ єпископство отъ вышнего званія, дарованія и освященія и отъ всенародного избранія гласа 7 въспріялъ? Тоє и сами признати мусите, яко зкгвалтили єсте! і т. д. (А. 235=У. 1026 — 7).



1 Школа, в котрій проходили сьте свою науку, чи не була противна плодам церковним?

2 Се була загальна болячка не тільки православної, але так само і католицької церкви, і католицькі синоди XVI в. так само нарікають, що їх єпископи замість богослов’я студіюють право, з огляду на безконечні процеси за церковні маєтності, що їм приходилося вести.

3 Сих трьох слів бракує в Актах, див. Усп. с. 1026; єсть в Підг. і Цар.

4 Що ви силоміць зломили церковні постанови про священство.

5 Довшого перебування.

6 Чи не стали єпископами, не бувши дияконами.

7 Принцип всенародного вибору єпископа, принагідно кинений тут Вишенським, випливає з його концепції всенародної, громадської церкви, котру він особливо повно розвиває зараз далі (пор. вище).



По сій філіппіці автор приступає до мотивів унії — першого і другого. В принципі вага зводиться до одного: владики не хочуть участі вірних у церковних справах, так як нема того в римській церкві; в православній же вірні присвоїли собі се право, і патріархи їх у тім підтримали. Се питання про право вірних набрало тоді особливої гостроти з огляду, що уряд став на становищі єпископату, приймаючи принцип, що в справах церковних рішають тільки єпископи, вірні ж голосу не мають; тому признавав правосильним тільки уніатський Берестейський собор і проголошену на нім унію. Неправосильність православного Берестейського собору, що унію опротестував, католицько-уніатська сторона доводила між іншим тим, що в нім брали участь світські люди. Відповідав їй, і досить місця присвятив обгрунтуванню права світських громадян «Апокризис» Філалета, і Вишенський по-свойому також виясняє його, посилаючись на слова Христа і ап. Павла, щоб вірні розбирали між пророками і лжепророками, між пастирями правдивими і розбійниками, між тими, що носять образ ап. Павла, і тими, що «земная мудрствують». Доводить, що владики неправильно хулять «овець право (правильно) мудруючих» і даремно прозивають русинів дурними за те, що вони


єсли и малоє порохно єреси въ своєй церкви ока отъ лжеименныхъ пастырей, запорошити хотячихъ, ощупаютъ 1, заразъ очищаютъ и вонъ измЂтуютъ, а у Латины лжеименныє пастыре цЂлымъ бервеномъ вымысловъ новыхъ зЂницу спасенія людского завалили, а прописнути и промовити за истину немашь кому! А то чему? Для того ижъ якъ мертви всЂ овци въ той долинЂ костелного безсловесного послушенства ока бервеномъ власти пастырскоє привалены суть, и въ нечювст†и безгласіи сЂдят, и о спасеніи своємъ — збавени 2 будуть или ни — не вЂдаютъ, толко як ся кому трафитъ, безсмыслно и скотски умираютъ (А. 237=Усп. 1030).


Ся римська практика зовсім не згідна з духом християнства, доказує Вишенський, —


Видите ли, ижъ римскіє овца не добре чинятъ, што о своємъ спасеній не дбаютъ?

Видите ли, ижъ недобре рымскіє овца чинятъ, што куревникомъ и дворяномъ безвстыдным надъ собою владЂти допущають?..

Видитє ли, ксендзове бискупи, якъ неслушне того прагнете, яко да звычаємъ римскимъ надъ рускими овцами владнете?

Видите ли, яко слЂдъ антихристовъ ухвалили єсте, и себе ни въ чомъ не гледЂти заказуєте, блуду же и вымысломъ (отъ мистра діавола вами изъученнымъ) 3 словеснымъ, образъ божій и подобіє носящимъ овцамъ безгласно якоже скоту послЂдовати повелЂваєте?

Видите ли, яко сами (отъ которыхъ бы ся образъ чистоты, паненства невинности 4 чистоє вЂры и доброго сумненя въ облюбеници —



1 Конструкція фрази досить крута: Русь в оку своєї церкви навіть мале порохно єресі, вкинене лжеіменними пастирями (що хочуть те око церковне запорошити), зараз вимацують, виймають і викидають.

2 Спасені.

3 Друк.: изученыхъ (так і Цар.).

4 Сих трьох слів бракує в Актах, див. Усп. і Цар.



церкви Христа Бога — показати мЂлъ) прелюбодЂйцами, вшетечниками и куревниками стали єсте ся, и отъ жоны законноє вЂнчалноє — вЂры восточноє украдщи ся, до зантуза вшетеченства 1 римского отбЂгли єсте! (А. 238=У. 1031 — 2).


Тим Вишенський, як каже — «першую баснь вашу (перший мотив): якъ хотЂли єсте по-римски надъ Русю владЂти, — отправилъ».

Приступаючи до другого мотиву, з приводу згірдливого відзиву про «хлопів», допущених патріархами до участі в церковних справах, він розвиває свою теорію демократичного християнства, в коротшій формі начеркнену їм уже в апології іночеського чину, в тезі про духовне шляхетство:


Чемъ же ся вы духовными зовете, а тЂлесне и погански мудрствуєте и глаголете, лЂпшими ся надь другими чините, и отъ плоти и отъ крови порожденіємъ, а не отъ Бога свыше — хвалите! А Іоанъ євангелистъ не тыхъ которіє ся въ злотоглавыхъ подушкахъ и китайчаныхъ пелюхахъ родятъ блажитъ, але которіє ся убого въ земны богатства, но (въ) небесны богатства отъ Бога свыше родятъ, сихъ вЂрными и зацными быти розумЂєть 2.

Якъ же ся вы духовными — а не толко духовными, але и вЂрными звати можете, коли брата своєго, въ єдиной купели крещенія вЂрою и отъ єдиныя матере — благодати ровно зъ собою породившаго ся подлЂйшимъ отъ себе чините? Уничтожаєте и ни за что быти вмЂняєте? Хлопаєте, кожемякаєте, сЂдельникаєте, шевцами на поруганіє прозываєте?

Добре! Нехай будеть хлопъ, кожемяка, сЂдельникъ и швець! Але въспомяните, яко братъ вамъ ровный въ всемъ єсть! Для чого? Для того ижъ въ єдино треипостасноє божество и однымъ способомъ зъ вами ся крестилъ. И одною благодатію и даромъ вЂры облеченъ ся сталъ. И одною печатію Духа Святого на христіанство запечатанъ єсть. A подвигомъ и вЂрою дЂлною — єслижъ и одного отца и матере вЂры и крещенія єсть, — можетъ быти кожемяка отъ васъ лЂпшій и цнотливЂйшій 3!

Пытаю теды тебе, ругателя имени: чимъ ты лЂпшій одъ хлопа? Албо ты не хлопъ такій же, скажи ми! Албо ты не тая жъ матерія, глина и персть, ознайми ми! Албо ты не тоє ж тЂло и кровъ? Албо ты не тая жъ желчъ, харкотины, слина и тлЂніє 4? Или ачей ты отъ камене утесанъ? Или не маєшь кишокъ и слизу хлопского въ собЂ? ознайми ми! Или ачей ты костеный такъ безъ тЂла родил ся єси? дай ми знати о томъ!

Зась пытаю тебе, и не оставлю пытаючи: чимъ ты лЂпшій надъ хлопа, повЂжъ ми, и свЂдоцтво дай — не гордую хулу и дменіє, але божественнаго гласа писаніємъ покажи! А єгда показати не можеши, яко ты каменный, костеный или наветъ и золотый, толко такій же гной и тЂло и кровъ яко и всякъ человЂкъ, — чимъ же ся ты лЂпшимъ показати можеши надъ хлопа? Явно, яко 5 ничимъ другимъ толко хулою и величаніємъ гордости предъ человЂки. A предъ всевидящимъ окомъ — окаяннЂйшій и всЂхъ тварей безчестнЂйшій єси, всякоє бо — рече — высокоє въ человЂцЂхъ мерзко и нечисто предъ Богомъ (А. 239, У. 1032 — 3).



1 Дому розпусти.

2 Наступає цитата про тих, що не від похоті, а від Бога родились.

3 Наступає, як приклад, не дуже влучний, на наш погляд: благословення дане молодшому Яковові, а не старшому Ісавові.

4 Пор. вище.

5 Так П. і Ц.; друк.: двічі «явно».



Христос самим народженням своїм хотів дати приклад і науку смиренності —


Для того ся такъ нищетно родить, абы потомъ въ замкахъ, палацахъ и коштовныхъ дворЂхъ родячіє ся над 1 тыхъ которіе ся въ хлЂвЂ родятъ не возносили и лЂпшими не чинили ся!

Для того ся теселскимъ 2 сыномъ зовет, абы тыє которыє суть кролевскіє и княжацкіє сынове — надъ кожемячинихъ сыновъ не возносили и лЂпшими не чинили ся!

Для того на гною, въ вертепЂ, безъ слугъ въ пелюшищахъ ся родитъ, абы тыє которіє на подушкахъ мягкихъ въ замкахъ, дворахъ и коштовныхъ кгмахахъ при многу слугъ и дворянъ въ тонкихъ китайкахъ и у полотнахъ флямскихъ ся родятъ — надъ убогихъ сиротски 3 голо и безъ достатку всякого родячих ся лЂпшими не чинили ся. (А. 240, У. 1034 — 5).


«Ксендзове-бискупи», що не йдуть слідами Христа — «над братію свою лЂпшими чиняться и на нихъ хлопають й кожемякають» — показують («одежду») не . Христа, а Антихриста. Вони не мають права називати себе християнами. Вони погані, і «поганство» з усіх боків показує на їх життя і мудровання як на своє.

«Томъ вамъ показалъ, яко христіане нЂсте», кінчить сей розділ автор, і так віддавши їм за хулу на патріарших хлопів, переходить до розбору пороблених розпоряджень. Були вони дурні чи мудрі?


Ижъ онъ видЂлъ церковь Христову заплюгавленую,

нечистыми пастырми чревопасными мЂста хвалы божія позаляганыи 4,

властію мірскою и мучительствомъ поганскимъ зневоленую,

злымъ и нечистымъ житіемъ поруганную, похуленую и до конца обезчестеную.

И видЂлъ, яко волци пастырообразныє на стер†церковного лихоимства крЂпко сЂдятъ и заюшили ся 5 суть.

Изгнати єслибы ихъ отъ того стерва и хотЂлъ, смерти звЂролютства оныхъ избЂгнути бы не моглъ!

Штожъ чинить?

Созываєтъ стадо словесноє, овца Христовы — будь кожемяки, седельники, шевцы, всякого стану, чину и возраста православныхъ христіанъ.

Съзвавши сихъ мовитъ къ ними тыми словы: «Спасайте ся, братія мои, сами! a пасрмиты спасти ся не можете!»

Чему? Для того ижъ они о спасеній не толко о вашемъ, але и о своемъ ни мало не мыслять!

Уже пастыре ведлугъ свЂта сего пелгримують!

Уже пастыре князю вЂка сего на службу єго приказали ся суть 6!

Уже пастыри о вЂчный животъ и вашъ и свой ничого не дбають!

Уже пастыри нынЂшній вЂкъ выжити, выроскошовати, выславити ся, выгордити ся 7, выбогатити ся, вимудрити ся умыслили суть!



1 Ц., в друк.: «на».

2 Підг., в Арх. і Ц. — тЂлеснымъ.

3 Ц., в друк.: сиротскій.

4 Друк.: позалЂганую.

5 Роз’ярились.

6 Вступили до служби Антихристові. Логічно се найтяжче обвинувачення, і повинно було стояти на кінці сеї каденції.

7 Так Підгір. і Ц., в друк.: выгратися.



Спасайте ся братія моя возлюбленная, вЂрноє стадо Христово, роде избранный, языку святый, царскоє священіє, людіє обновленія — Рускій благочестивый народе — сами!

Спасайте ся вЂрою, спасайте ся заповЂдми євангелскими, спасайте ся закономъ отеческимъ, спасайте ся честнымъ и цЂломудреннымъ житіємъ!

ПребудЂте въ церкви, пребудЂте въ оградЂ, пребудите во соборЂ 1, пребудЂте въ законЂ, пребудЂте въ съгласіи, єдности и любви! (А. 241, У. 1035 — 6).


Намалювавши такий яскравий, дійсно переконуючий образ контрасту тих вовків-лжепастирів, наюшених на стерві церковнім, і дійсного сердечного пастиря, що зібрав облишену, збентежену отару і навчив її самій давати собі раду законом любові, автор дійсно міг спитати своїх противників: чи можна було такий виступ патріарха назвати «неславним і безпожиточним»?

В такім разі, розправляє він, — і діяльність Христа треба назвати «дурною і непожиточною». Коли він поминув «архиєреїв і пастирів безплодныхъ», що позасідали «міста церковні» «в широких реверендах» 2, «пильнуючи обідів і вечерь торжественних та величаючись на торжищах». Коли зняв з них «духовенство духовного строєнія» і переложив його на простих сітоткателів і риболовів, а нарешті і кожем’яків до сеї гідності прилучив.


Также властне и патріарха, слЂда Христова держачи ся, учинилъ:

тымъ которыхъ быти не єретиками, не отщепенцами, не развратниками благочестія досвЂдчилъ 3, — церковь Христову и своєго пастырства моцъ строєнія злецилъ, и якъ єи 4 хранити оть єреси Антихристового ученія, научилъ,

Анны 5 и Кайафы оставилъ.

Архієреє широко реверендныє и на лектикахъ 6 колышущіє ся пренебреглъ.

А бискупи саки по РимЂ гонячіє 7 ни за что быти и разумЂти ся судилъ!

Видите ли, яко патріарха слушне и пристойне учинилъ, якъ на простыхъ — вЂрныхъ свЂтскихъ людей, православныхъ христіань церковъ Христову вложилъ и строєніе въ ней поручилъ!

Але вы, бискупи, по тому вашему обличенію што учините? Вержете ся, вЂмъ, зась до того надыманя, мовячи:

«Тыє хлопи простыє въ своихъ кучкахъ и домкахъ сЂдятъ, а мы предся на столахъ епископскихъ лежимо!

«Тыє хлопи зъ одноє мисочки поливку албо борщикъ хлебчють, a мы предся по колкодесять полмисковъ розмаитыми смаками уфарбованыхъ 8 пожираємъ!



1 Се з У., в Арх. і Підг. нема.

2 Католицькі ряси.

3Акты і Ц. досвЂдчивши, у У. сього слова нема.

4 Друк.: ей, Ц.: ся.

5 Друк, і Ц.: и Анны.

6 Друк.: лектыхахъ.

7 Що ганяють по Риму за папським посвяченням.

8 Се про різнокольорові поливки, див. вище.



«Тыє хлопи бЂтцкимъ або муравскимъ 1 кгермачкомъ ся покрывають, a мы предся въ гатласЂ, ядамашку и соболехъ шубахъ ходимо!

«Тыє хлопи сами и панове и слуги собЂ суть, a мы предся предстоящихъ барвяноходцевъ 2 по колкодесять маємо!

«Передъ тыми хлопи 3 нЂхто славный шапки не здойметъ, a передъ нами и воєводы здыймаютъ и низко вклякают!» 4.

На тоє кокошенє, пановє бискупи, вамъ отповЂмъ так:

Архієреє они, Христа убившіє, подобныє вамъ, не на мЂстахъ ли епископскихъ сидЂли такъ же яко и вы? Але хлопи Христовы лъпшіє отъ нихъ были, и нынЂ суть!

Они чрево не также ли ладовали якожъ и вы? Але хлопи Христовы, алчущіє правды, лЂпшіє отъ нихъ были, и нынЂ суть!

Тыє трупи не также ли мякко и коштовне убирали якожъ и вы? Але простаки 5 одноризныє 6 лЂпшіє отъ нихъ были, и нынЂ суть!

Тыє предъстоящими не такъ же ли ся были окружили, якожъ и вы? Але хлопи Христовы, самослужныє собЂ, лЂпшіє отъ нихъ были, и нынЂ суть!

Тыхъ Пилаты и Ироды не также ли почитали и передъ ними уклякали, якъ же и предъ вами? Але хлопи Христовы, гоненыє и оплюваныє, обезчещенныє, поруганыє, посмЂяныє, битыє и убитыє — лЂпшиє и цнотлившіє и славнЂйшіє отъ нихъ были, и нынЂ суть!

Также и вы, панове бискупи, сЂдите на мЂстахъ епископскихъ, але на достоинст†и учтивости не сЂдите!

Селами владЂєте, але вашими душами діаволъ владЂєтъ!

Пастырями ся зовете, але єсте волки!

Священными ся зовете, але єсте прокляти!

Епископами ся именуєте, але єсте мучители!

Духовными ся быти разумЂєте, але єсте поганцы и язычници! (242=1037).


Тут кінчається сей відділ, присвячений розпорядженням патріарха. Прегарно збудований, тонкий і делікатний, незважаючи на допущені місцями умисно грубуваті вирази, перейнятий глибоким моральним почуттям, він чи не найкраще з цього, що нам зосталося з нашої релігійної літератури! Гідно займає місце поруч попередньої сатири на єпископів як літературний твір. Ідеологічно ж виїмково цікавий як один з яскравіших проявів впливу на сього аскета-старовіра ідей свобідного християнства, свобідної безпастирської церкви, — відгомонів великого реформаційного руху, що такого правовірного приклонника старої церковної традиції приводив до тез діаметрально противних, напр., соборові 1509 року 7.



1 Дешеві сорти сукна (бецьке і муравське). Кгермак — свитка, те саме слово, що «армяк».

2 Слуги, убрані в «барви».

3 Хлопами.

4 Так Цар. л. 386, в друк. (Акты і Усп.): кланяются.

5 Так друк., ІД.: пророки.

6 Так Цар., Акты и У.: однорозные.

7 З сього приводу в літературі виникало питання, наскільки в сім пункті Вишенський відійшов від православної правовірності. Костомаров, вперше використовуючи видані ним писання Вишенського для характеристики тодішнього культурного життя, добачав в обороні соборності Філалета («Апокризис») певне розходження з православним церковним устроєм; не згадуючи Вишенського спеціально, він одначе тим самим кидав тінь і на Вишенського (Южная Русь въ концЂ XVI в. — т. I, с. 697 нового вид.). Куліш (Исторія возсоед. І с. 313) і пізніше Франко (Ів. Виш. с. 212) брали православність Вишенського в оборону. Франко висловив гадку, що Вишенський був тут речником ідеї «народної южноруської церкви», котрої «всенародний, всесословний характер» почав вироблюватися ще в XV в. і тривав аж до часу, коли «з одного боку унія, а з другого боку московська централізація і казенщина не підкопали його». Але, як я вище зазначив, якраз західна реформа, почавши від XV в., заплоднювала українське життя ідеями церкви-громади.



На сім, одначе, автор ще не скінчив своєї полеміки з другим мотивом унії. Владики відкликаються до свого єпископського права, виложеного ап. Павлом («Внимайте себЂ и всему стаду, въ немъ же васъ Духъ св. поставилъ епископы пасти церковь Господа и Бога»). Вишенському ще треба відсудити владик-уніатів від сього права. Він нагадує їм, які то моральні прикмети вважає для єпископа обов’язковими той же ап. Павло. Там згадується, що єпископ має виказатися добрим свідоцтвом, і се дає авторові привід у дуже сильній і цікавій формі пригадати ті дороги, котрими здобувалися владицтва в Польсько-Литовській державі.


Хто жъ давалъ за вами свЂдителство отъ православныхъ, скажЂте ми? А если показати не можете, тогды я вамъ показати хощу, хто давалъ за вами свЂдителство!

Первоє — вамъ посвЂдчили румянцЂ, то єсть чирвоныє золотыє, зъ бЂлыми великими таляры, полталярками, орты, четвертаки и потройники. А то якъ? Ото такъ што славнЂйшимъ секретаромъ и референдаромъ, похлЂбцямъ и тайнымъ лгаромъ єго кролевской милости! Абы ся причинили и свЂдчили, якъ годный человЂкъ на панствованя бискупскихъ доходовъ и пожитковъ и своволного и вшетечного мешканя за тыхъ имЂніяхъ и селахъ бискупству належачихъ. За которую причину 1 тому особЂ 2 завивши въ папЂрець — сто или якъ ся трафитъ червоныхъ золотыхъ въ руку тыць! Другому зась тыхъ же шафранцювъ очелюбныхъ, завивши также — въ руку тыць! Отправивши же румянолюбцювъ потомъ ступЂмо до поне-славнЂйшихъ 3 особъ: тымъ зась ворочки 4 понаполнявши — овымъ великихъ бЂлыхъ таляровъ, овымъ зась полуталярковъ, овымъ ортовъ и четвертаковъ: тому въ руку тыць, овому тыць и сему тыць! A писаре-драчЂ южъ не бракують: и потройники зъ грошами беруть и дерутъ!

Тые ходотає, панове бискупи, за вами свЂдчили, як єсте годни на своволноє житіє селъ епископскихъ!

СвЂдчилъ зась «поклонъ» — нЂкоторая чырвоныхъ тысяча въ кишеню кролевскую!

А до того свЂдчило вамъ ваше злоє сумнЂня: ижъ єсте обЂщали вЂры отврещи ся и Антихристу поклонити ся — што и скуткомъ єсте постигли и желаємоє исполнили! (А. 244 — 5, У. 1041 — 2).



1 «Ходатайство».

2 Окремо.

3 Так би сказати: «полупочтенных».

4 Торбинки.



Так дійшовши єпископства, які духовні прерогативи можуть мати сі владики? На якій підставі вони можуть підноситися над громадою вірних, противитися їх соборові, доказувати, що собор, зложений з духовенства і вірних, не може відставити владик, — як то було в полеміці про Берестейський (православний) собор, що викляв владик-уніатів і просив короля відібрати від них «хліби духовні» (бенефіції)?


Духъ ли Святый васъ поставилъ єпископи пасти церковь Господа и Бога, или духъ Антихристовъ — пасти чрево и множити несытое лихоимство?

Не явно ли всему свЂту, якъ самого преисподняго Веліара 1 Духъ васъ поставилъ и єго жертовноє лакомство?

Чимъ же вы ся надъ поповъ православныхъ вышшими въ спасеній душевномъ чините?

ВЂмъ, яко вышшіє єсте, и я васъ признати мушу, — але чревомъ раскошнЂйшимъ, и горломъ сластолюбнЂйшимъ, и лихоимствомъ несытЂйшимь. Тымъ єсте вышшій отъ поповъ православныхъ, а не спасеніємъ душевнымъ.

A спасеніємъ душевнымъ не толко отъ поповъ, але и отъ простыхъ свЂтскихъ православныхъ такъ далеко меншими и послЂднЂйшими єсте, яко изъ Ієрусалима до Рыма и далЂ!

И хвалите ся тымъ титуломъ епископскимъ, а не достоинствомъ, — мовячи, яко не мають власти духовенство православныхъ, єгда съ предЂловъ законныхъ выступите 2, вас низлагати, измЂтовати и клясти.

Такъ вЂдайте: не толко очи здоровыє ока гнилого усмотрЂти и осудити могутъ, и власть имаютъ, але и само тЂло церковноє, тоєсть простыє христіане по Христову гласу скверно-началника изверечи, осудити и прокляти власть имають, да не съ тымъ блазненнымъ окомъ (или пастыремъ) въ геєнну внійдуть! А священници православной вЂры, поборници благочестія, въ своємъ степени неподозрЂныє, таковую силу, власть и началство имаютъ правду євангелскую боронити и о ней ся до крове заставляти, якоже самъ Христосъ и прочіи апостолы! 3.

И азъ убо грЂшный мнихъ Іоаннъ первей васъ навпоминаю, да ся къ Богу обратите, и покаяніє за дерзнутоє вами, и другого злого житія плоды достойныє показавши сътворЂте. А єсли не хочете — проклинаю васъ отъ Отца и Сына и Святаго Духа, да єсте прокляти и нынЂ и въ будущій вЂкъ. Аминь (А. 243, У. 1039).



1 Сатани.

2 Тут в оригіналі лайлива вставка, можливо, дописана автором потім; вона розтягає непотрібно фразу: «и отъ жоны властноє — своєй церкви вЂры восточной до курвы римской на блудъ отбЂгати хочете и оную вшетечницю, наблудивши ся тамъ зъ нею, и єще тайно до чистого ложа облюбеници — церкве Христовы приволокати изволите». Можливо, натяк на подорож Потія і Терлецького до Рима і потім виступ на соборі нібито православнім.

3 Знов принцип пресвітеріанської церкви! Він став приводом до гарячої полеміки під час відступства Смотрицького, але літав у повітрі і в останніх роках 1590-х, тільки не дійшов до своїх логічних висновків.




Дуже ефектний оборот! Враження сеї клятви — котрої наслідок Вишенський заповідає далі такий, що трупи проклятих розсиплються «до общого всЂхъ воскресенія» — ослаблюється тим, що вона не закінчує слова, а стоїть у середині свого розділу про єпископське право, і далі автор говорить про те, якими дорогами владики дійшли свого єпископства. — Я навів се вище, переставивши сі уступи так, як вони повинні були б бути розміщені автором.

За тим у нього йде коротка відповідь на третій «стих», котрий він іронічно вважає можливим тільки підтвердити, «без всякой забавы» (проволоки) — що владики дійсно втекли «отъ убогихъ до богатого... отъ неволникъ до самого своволного... отъ уничиженныхъ въ мірЂ до вЂкомъ симъ царствующаго... отъ члонковъ Христовохъ патріарховъ отторгших ся до головы антихристовы, папы прибЂгли» (А. 245, У. 1039).

Наступає третя частина писанія, як відповідь на закид про чудо в Бересті, що його Вишенський непотрібно зв’язав з мотивами унії.

Православні пустили чутку, що Бог чудом виявив неправду Берестейської унії: коли в Бересті на знак довершеного об’єднання священик-єзуїт став служити католицьку «мшу» в православній кафедрі св. Миколая, вино в чаші під час літургії чудесно перетворилося у воду. Про се, як каже Скарга, ходили по руках листки, що робили, видко, неабияке враження, коли при кінці своєї «Оборони» він уважав потрібним виступити проти сеї легенди, доказуючи, що в кафедрі св. Миколая ніхто з латинників під час собору не служив, а як трапилось то комусь з «греків», то, видко, через недогляд — замість вина води налляв. Вишенський виступає проти такого «махлюйства» і доводить, що чудо сталося дійсно. Але відки він знає, коли не був у тих сторонах. Він переконаний у тім по аналогії з чудом афонським, що сталось там, коли царгородський уряд схотів змусити афонітів до унії, і латинські священики з цісарським військом прийшли на Афон заводити католицьке богослужіння і служили на православних престолах. Переказує звісну нам повість, у коротшім варіанті вписану до Супрасльського збірника 1540-х років (вище).

Тоді, мовляв, сталося таке чудо, що під час проголошення унії в Ксеропотамськім монастирі церква впала і подавила всіх тих «преступників», одна ж стіна стоїть, похилившись, і досі на страх і пам’ять сього чуда. Автор доволі тяжко і малоцікаво, з подробицями, що для його теми нічого не дають, переказує сю афонську повість. Не знати, чи бажання можливо ближче триматися її тексту зв’язує його, чи взагалі епічне оповідання не було його стихією, що воно йде так тупо і тяжко. Переказавши його з усіма непотрібними для сього писання подробицями 1, автор висловлює переконання, що — по аналогії — владики повинні б вірити і Берестейському чудові, — коли б Антихрист не засліпив їх розуму!



1 Тут ркп. Царського доповнює прогалину в ркп. Архангельскому, і навзаєм — в ркп. Царського потім наступає прогалина, яку виповнює Архангельський рукопис. А саме: в оповіданні про облогу вежі (пірга) в Зографськім монастирі промова «Фомы вожда» до латинників уривається при кінці, на словах: «аще ли ни»... (Акты с. 247 стов. II, Усп. с. 1046), а в Царськ. (л. 504) вона продовжується: «аще ли ни, от помышленія нашего будите», і наступає відповідь латинників: «Овыи же рекоста: От Бога єсми и во владыку Іса Хрта вЂрны» і т. д. Латинники обіцяють Хомі й його товаришам, що їх помилують, коли вони приймуть відміни римської віри. По сім наступає відповідь обложених: «Преподобныи же къ нимъ рекоста: Се убо и мы истинноє обрЂсти хощемъ и поругати ся вашему прелщенію и безумію» (л. 504 — 5). Середина сеї промови читається в Арх.: «(все)ленную. И во утвержденіє право правящих написаша и предадоша»..., а в Цар. ся промова слідом уривається і відновлюється тільки при кінці. Я не вважаю потрібним наводити тут сі доповнення ркп. Царського, бо для характеристики творчості Вишенського ся повість взагалі не має значення.



По смерті вони побачать сю лжу і засліплення — в сім же житті автор кінець кінцем полишає їх власній волі. По всім попереднім напруженні гніву, обурення, жалю в сій останній частині його твору проступає реакція. Голос автора лунає спокійно, зрезігновано. Нехай кінець кінцем апостати самі тримаються «Скаржиних книг», до котрих посилають православних, а сих лишать при «правилцях руських», котрі зневажають 1.



1 В сім місці ркп. Царського (л. 517) знову доповнює Арханг. ркп., і з огляду, що з літературного погляду се доповнення має більше інтересу, я наводжу його, стираючи пізніші зміни і по змозі наближаючи, хоч потрохи, до правдоподібного оригіналу (важніші відміни зазначаю в примітках, менше значні полишаю без зазначення); початок доповнення (де уривається текст Арх.) відзначаю зіркою:

Але то чюднейшая, ижъ тыє маленькіє правилца рускіє соромоту вЂчную нынЂ и въ будущемь вЂкЂ вамъ зъєднали!

А то чому? — Для того яко не по ихъ повелЂнію злодЂйски и волчеобразно въ церковь Храстову єсте влЂзли и чим нЂсте были — звати єсте смЂли: пастыри, священники, епископы! Которыє правилца 1 не терпячи тоє кривды и того голоса вашего имени дотоле ца васъ кликали, кричали и волали, иж 3 вас с того мЂста, с тоей части и доостоинства изгнали.

И для того ихъ зовЂте малыми, што 4 священство лживоє показали, объявили, обличили 5, осудили й до конца обелжили.

Видите ли, яко потварь на их, ижъ ихъ 6 малыми быти разумЂєте?

Видите ли, яко болшихъ, от всей вседенной наполненыхъ собравши писмъ надъ тыє малыє показати не можете 7. Тыє малыє 8 великую ложь до к(г)рунту потлумляют и на свЂтъ болшей оную 9 выставляютъ, и всЂмь яко да ся стерегутъ неправды знати даютъ.

Видите, яко ихъ от зависти гнЂва, вражды, — яко малым суть, потваряєте.



1 Ркп.: правила.

2 Дотоля.

3 Иже.

4 Что.

5 И обличили.

6 Додаю сі два слова на здогад.

7 Тут роблю перестановку, в ркп. слова: «показати не можетъ» стоять після «знати дають».

8 «Тыє малые» додаю тут від себе.

9 Ркп.: оные.



А они суть толсты!

А они суть красны 1!

А то чему 2? Для того ижъ 3 истинна в нихъ сЂдитъ.

Для того ижъ 4 золото, серебро, каменіє дорогоє, то єсть щирость, суть!

А правда в нихъ царствуєтъ!

Але вы предся оныхъ 5 зацностей и достоинств не надбавши 6 православныхъ до Скарги заганяєте.

Позволю 7 вам и того: нехай пойдуть! Скажите жъ ми тоє: найдутъ ли тамъ у Скарги правду?

Найдутъ ли тамъ судъ 8 и правду?

Или утаило ся вамъ тоє, яко православньїє многократнЂ и без личбы прибЂжище до Скарги творят, а послушаючи 9 правды знати не могут?

Или не вЂдаєте, яко православныє Скаргу вседа послЂдуютъ, а справедливости своєму у тиску, бЂдЂ, кривдЂ никакоже отнести не могутъ?

Или не слышали єсте того, яко православньїє Скаргу всегда именуют а от Скарги о правдЂ николи ничего слышати не могутъ?

Для того ижъ 10 тъ великіє книги сумнЂня свого пред ними затворил!

Оглохъ, онемЂлъ! И суду праведного оним 11 показати не хощетъ, своєй вЂрЂ 12 и прелести 13 догожаючи.


1 Красные.

2 Сему.

3 Иже

4 Избранъ.

5 Онихъ.

6 Задбавши.

7 Поизволю.

8 Суть.

9 Ркп.: послушаючи их.

10 Иже.

11 Они.

12 ВЂры.

13 Прелстити.



Чого-жъ далей православныхъ книгъ нудите — которыє всегда служать и вЂкъ свой служачи потеряли суть? Чого жъ далей у православныхъ хощете?

На сім уривається текст «Писанія до єпископів» у ркп. Царського, і не знати, чи в протографі сей варіант переходив потім у се закінчення «Писанія», яке читається в Арханг. ркп. — чи текст Царського походить від іншої редакції «Писанія», яка не мало того закінчення, що в Арханг. ркп. Апріорно можливе, що «Писаніе» мало спочатку інше закінчення — таке, як у Цар., але Вишенський був незадоволений таким блідим і невиразистим фіналом, зчеркнув його й дав те енергійне закінчення, яке тепер читаємо в друкованім тексті (з Арх.). Але я не бачу зараз підстав для рішення сього питання і не маю в нім ясної гадки.


(Нехай) православныє у маленких правилецъ при правдЂ дома сЂдятъ нехай дома у маленкихъ правилецъ истинны пилнують; нехай дома маленкими правилцами ся спасають, которыми безъ вон(т)пеня всякого спасти ся чаютъ и запевне спасут ся. A вы южъ тамъ зъ великими Скаржиными яко хочете такъ собЂ поступуйте! A вы южъ тамъ якъ хочете, так мудрствуйте! A вы южъ тамъ якъ хочете, такь ся дмЂте, нагинайте, кокошЂте, въ гору возносЂте и вылетайте! Будите собЂ кромЂ насъ! Мы же съ Христомъ Богомъ нашимъ и нынЂ и въ будущимъ вЂцЂ, дасть Богъ — запевне быти ся сподобимо, которому — т. д. — аминь (А. 252, У. 1053).

Кінець? — ні! ще кілька гадок pro domo приходять на думку авторові: Може, йому зроблять закид за гострий і з’їдливий тон його писанія — «яко доразливе и ущипливе мовить»?


«На тоє вамъ такъ отповЂмъ: научилем ся от Христа истины безъ похлЂбства: ложъ лжею, волка волкомъ, злодЂя злодЂємъ, разбойника разбойникомъ, діавола діаволомъ звати». І наводить ряд текстів, де Христом і апостолами вживаються такі різкі вирази (с. 252).

Другий докір передчуває автор: «Волно ти мовячи такъ заочно й въ далекомъ кутЂ хочъже і правдою о насъ такъ безпечне ширмовати! Але коли бы єси тутъ былъ, и тобЂ бы єсмо тотъ языкъ якъ и Никифору затворили и прописнути не дали». На тоє вамъ тако отповЂмъ: «Не для далекости отъ васъ будучи я правду смЂле мовлю и правдою васъ постигаю, але за правду и умрети изволяю, аще Богъ даруєтъ! Да знаєте и помолЂте ся Богу, да васъ сподобитъ и зраковиднЂ отъ мене реченноє слышати».

Автор готов сказати їм се і в очі, і бажав би, і земляки його кличуть — «но єще волЂ божей на сіє нЂсть», щось стоїть ще на перешкоді його повороту на Україну. Але приклад Никифора, не знати, чи підданий пам’яттю самого автора, чи справді переказаний йому як погроза, піддає йому охоту сказати противникам на прощання ще кілька слів про безнадійність всяких таких репресій їх на православних, як от сей арешт і засуд Никифора, патріаршого екзарха, присланого на Берестейський собор і обвинуваченого польським урядом, цілком безпідставно, в політичнім шпіонстві.


Албо мнимаєте и Никифоровъ языкъ, которого затворили єсте и не слышите єго — вашу неправду обличающій, яко нынЂ мовчитъ и безгласенъ єсть?

Такъ вЂдайте, ижъ болшей теперъ на васъ крычитъ и обличаєтъ, нижли перво, коли въ затворЂ не былъ! Затворили єсте єго въ Малбурку, да не видитъ Кракова, Лвова и Варшавы и прочіихъ мЂстъ. Але отъ презацнЂйшаго града — горняго Ієрусалима затворити єсте єго не могли!.. Мнимали єсте затворомъ утолить языкъ Никифоровъ, а того не вЂдаете, ижъ тымъ вязенємъ вашихъ пановъ — бЂсовъ воздушныхъ, поднебесныхъ болшей мучить, сЂчетъ, уморяетъ, и васъ имъ служащимъ такъ явно и голосно обличаєтъ, ижъ ажъ тотъ крикъ аерныхъ воздухъ пролетЂвши, небесныє круги проникнувши у престола св. Троицы опираєтъ и ваше мучительство и неправду до конца обнажаєтъ голу, безобразну, безвстыдну, яко єдину машкару и курву вшетечную всему свЂту на земли и на небеси явну чинитъ... Обличаєтъ васъ на земли, яко вы правдЂ сопротивници, гонители и мучители єсте ся стали, лжи же Антихристовы поборници вЂрныє слуги и таинники, секретарЂ и заступникы быти ся показали... (А. 253, У. 1056).


Даремно тому «латинници, Антихристово племя и наслЂдіє», відгрожуватимуться, що вони мають власть и началство «отъ Антихриста дарованноє» мучити й катувати православних, — се їм нічого не поможе. Хіба, може, когось заблудящого вдасться їм до себе притягти, а з вірних нікого.


А оть православныхъ убо и въ жизнь вЂчную нареченныхъ восточноє церкви послушныхъ сыновъ — не надЂйте ся, папы римскіє, кардинали, арцибискупи, бискупи и всякоє лживоє священство латинского почту!

Не надЂйте ся, власть мірская, король и всякоє преложенство, и всякъ послушникъ папы римского!

Єжъ 1 зъ вами ни въ чомъ ся соглашати православныє не хощуть, — и папЂ поклонити ся не изволять!

Не надЂйте ся нынЂ, не надЂйте ся завтра, не надЂйте ся позавтрію, въ приідущеє время и въ вЂки вЂковъ. Аминь (А. 254, У. 1057).


Так гідно і величаво кінчиться сей твір — найвартіший твір письменника; найкращий утвір з усеї сеї полемічної літератури і взагалі сеї доби; найкраще, на мій погляд, з усього того, що взагалі нам лишило наше релігійне письменство. Тому я так уважно спинився коло нього і повибирав усе краще, що в оригіналі часом губиться серед різних відбігань і всяких інших конструктивних помилок. Як видно було з вищесказаного, твір не визначається суцільністю. Се кілька окремих частей: головних три, з котрих деякі діляться на відділи і підвідділи — зв’язані тільки єдністю провідної ідеї, єдністю настрою і чуття. Єсть місця прегарні, і єсть частини слабші, що утомлюють увагу й ослабляють враження від тих перлин творчості, розсаджених між ними. Сильні сторони таланту Вишенського: глибоке і щире моральне почуття; делікатність і вразливість, що відбирають надмірну суворість у його церковного ригоризму; сильна уява, що перетворює гадки в ряди багатих і яскравих образів; напруженість емоції, що знаходить відповідну виразистість у словесній формі, — сі позитивні сторони відбилися в щасливіших місцях сього писання в усій силі і повності. Благородність настрою і почуття нейтралізують грубість виразів. Вони не ображають нашого естетичного почуття, бо в них дійсно нема ніякого смакування грубості, нема цинізму — тільки шукання сили виразу в сій «простій», ще такій невиробленій і неповоротній і бідній мові! Деякі часті звучать як музика, як поезія, — навіть у сій грубуватій формі 2



1 Акты: якъ.

2 Ще кілька яскравих образків або характеристичних фраз, спорадично розкинених у сім творі, і в тісно спорідненій з ним апології іночого чину хочеться мені навести, перше ніж попрощатися з ними.

Докоряючи «мірянинові» за посмівання з ченців, автор по дорозі кидає таке високогуманне і для його аскетичної виключності несподіване зауваження проти насмівання з кого-небудь:

«И гдЂ-ж єси тоє в Писаній знашолъ, или оть которого учителя писаніє читаючого то єси слышалъ, яко повелЂваєтъ не толко зъ инока, сина божія, але и съ простого христіанина — и не толко съ христіанина, але и зъ иновЂрца, жида и поганца да ся смЂєшъ и ругаєшъ?» (214).

Представляючи тому ж мирянинові, як хитро здурив його диявол, він дає такі образки:



Сатиричні частини незвичайно вдатні. Високий щирий настрій, свобідний від яких-небудь особистих рахунків, благородний лет гадок — се те, що дає їм справжній артистичний смак. Повні ж спочуття образи «бідників» і гуманне переконання в їх людській гідності лунають як далекі блискучі зірниці — дорогоцінні вістуни нової української доби.



«Видишь ли, яко еси окраденъ отъ того злодЂя, што хитро ровы рыєтъ и ямы 1 подкопываєтъ, да внутрь влЂзши скарбъ цноты и учтивости украдетъ?

«Видишъ ли, яко єси разбитъ отъ того разбойника, которій въ дубро†ся крыєтъ и на могилу часты взбЂгаєтъ виглядуючи, да нЂкоторого купца, православного въ вЂрЂ, оружіємъ єреси безбожія розбієтъ? (215).

Роз’яснюючи текст ап. Павла, Вишенський так малює сучасних владик:

«Присмотритеся только пилно — отворивши зерцало сумнення своего: не вашъ ли образъ, и пристриганє бородъ на смЂхъ чорту пекелному пристроєноє Павел святий ознайомилъ мовячи: «аз бо вЂмъ се, яко внійдутъ волцы тяжцы въ васъ нещадяще стада?

«Что єсть внійдутъ? То єсть силою, помощію, хитростію, человЂкоугожденіємъ и лихоимствомъ влЂзутъ, вдерут ся, вкрадутъ и утиснут ся 4 гвалтомъ в началство.

«Что волци тяжцы? То єсть начальствуємыє(!) мнимыє пастыри, драпЂжницы 5, лихоимцы, идолопоклонницы сребролюбія и невЂріємъ єретицы.

«Что єсть нещаденіє стада? То єсть погребеніє ума пастырскаго въ пожиткахъ дочасныхъ. Которіє вълну овечую лупятъ, дерутъ и молоко кровавого ихъ поту піють, и всегда ся зъ нихъ насытити ищутъ, а оныхъ паствою євангельскою 6 проповЂдю 7 истинны по должному закону пастырскому не пасутъ и от глада словесныи овцы Христовы поморили суть» (1040).

Описуючи католицькі тріумфальні обходи в Бересті, після собору, в паралель латинських заходів на Афоні в 1276 р., Вишенський дає такі їх образки.

«Узрите въ овдешней (афонській) згодЂ и берестийскую згоду.

Узрите зъ овдешнее любви тую любовъ — поганскую, которую бискупи залецаютъ въ началЂ згодноє книжки...

«Узрите, мовлю, увесь поступокъ берестейскій зъ овдешнего поступку въ той мененой згодЂ, соєдиненіи и любви 8.

«Узрите триумфы, де деум лявдамусы, и тоє по(д) руку воженіє и по паръ хоженіє, котороє ксендзове бискупи на кермашъ съ церкве 9 идучи залецаютъ.

«Узрите подобныхъ и миролюбныхъ ксендзовъ — тогда бывшихъ мниховъ того монастиря (афонського), въ которомъ ся тоє чудо на обличеніє нечестія ихъ стало»... (1050).



1 З Цар.

2 В Арх.: пристигане бодро, Підг.: пристриганє бодро. Цар. (с. 491): пристриганіє бород. Автор закидає владикам-уніатам, що вони, вдаючи православних, не стали голити борід зовсім, як латинські духовні, а тільки підстригали.

3 Царськ.

4 Царськ. (друк.: устигнут).

5 Царськ.

6 Царськ. и друк.: евангелской.

7 Друк, і Царськ. проповЂди.

8 Царськ.: соєдиненой любви.

9 Царськ.: кермаш церкви.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.