[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 173-194.]

Попередня     Головна     Наступна





Острозькі письменники кінця 1590-х років. На першім плані Острозького літературного гуртка сього часу — самі псевдоніми. На першим місці, розуміється, автор «Апокризиса» — найбільшого й найважнішого полемічного твору, який вийшов з православної сторони. Але ним займатися в сім огляді я ширше не буду. Свого часу я присвятив йому досить місця, переглядаючи історію релігійної боротьби, в котрій його твір відіграв велику роль 1, — але трудно включати його між українські літературні пам’ятки, як то часом роблять, — коли автор його не був українцем ні родом, ні вихованням, не брав, здається, ближчої участі в українськім громадськім житті, і твір його, мабуть, справді був написаний просто на замовлення кн. Острозького, як се твердили противники. Автор «Антирризиса», себто Потій, що так близько знав православних людей і Острозький осередок, дуже категорично, кілька разів заявляв, що Філалет тільки «удає Русина», а ним ніколи не був, «і коли б його хто ще ліпше перекупив, містечками і селами більшими йому посвітив, то певне б і на руську професію, котру тепер боронить, рота б відтворив» (с. 767). Смотрицький теж назвав його «наймитом», що, взявши добру плату за свою книгу, «скоро від нас утік». А що цікавіш — і речник православної сторони, Мужилівський, відповідаючи на іронічні причіпки Смотрицького, нехотя признає, що «Апокризис» був купленою книгою — одначе не дорожче оплаченою, ніж продав свою «Апологію» сам Смотрицький 2.



1 Історія України VI с. 494 — 5, 547 — 50.

2 Смотрицький, закидаючи в своїй «Апології», що православні засмітили свою віру єресями «нових скрібентів»: Зизанія, Філалета й Ортолога, так писав про Філалета: «Від Філалета, що родом і вірою був єретик, що доброго можемо сподіватись для нашої віри? Стільки доброго, скільки має в собі доброго його єретицька віра. Наймит не дбає ні про що більше, як тільки щоб узяти, а в потрібнім часі утекти. І він справді взяв з нас добре і втік від нас скоро. Так коли б нас не здурив, була б річ зносніша. Але ж бо і взяв, і обдурив. За ту свою єретицьку книжку, названу «Апокрізіс», а видану на здурення нас, Руси, тримав містечко з кількома селами, до життя його йому надане, а нам за се дав віру, виписану з «Інституцій» Кальвінових, щоб ми їй вірили. Справді дорого купили те не знати-що; не знаю, хто з нас мудріший: чи він продавши, чи ми — кота в мішку замість рися купивши!» (На боці: «Велика сліпота — ще платити комусь за то, що він мене скриптами своїми до вічної погибели веде» — с. 46).

Мужилівський доводив, що деякі з тих єресей, які Смотрицький знаходив в «Апокризисі», навпаки, вповні відповідають православній доктрині, — отже, православні не потребували «купувати річей противних». А далі він додає: «Хоч і у тебе не дешевше куплено Апологію — бо щорічним доходом в кілька тисяч. Не диво тому світському, що тримав маєтність від пана — за вислуги свої, а не за артикули віри нашої... але більше диво, що ти продаєш себе і душі православних задля почесного, спокійного і розкішного свого життя на світі». На боці: «брехня Апологіяра (так Мужилівський зве автора «Апології»), нібито за написання віри руської маєтність дістав себто Філалет» (л. 26).

Заперечення сильне у виразах, але не в змісті, як бачимо.



Тому недавно пок. Третяк висловив здогад — досить прийнятий тепер у літературі, що сим автором був Мартин Броневські, поляк протестант, секретар королівський, оратор і дипломат — спеціально вживаний для зносин з Кримом (з того з’явилась його книга Tartariae Descriptio 1.



1 Piotr Skarga c. 183 дд., його погляд прийняв Возняк II с. 207, T. Grabowski, Z dziejów literatury unicko-prawosławnej (1922) c. 4.

Вихідним пунктом служить звістка Стебельського, уніатського письменника з кінця XVIII в., що автор «Апокризиса» був Криштоф Бронський, аріанин, а писав він під іменем Філалета Ортодокса на жадання Костянтина Острозького, що дав йому міст. Вільськ з кількома селами (Dwa wielkie światła na horyzoncie połockim 11 c. 114). Третяк припускає, що Стебельський через забуття назвав його Март. Броневського Криштофом Бронським, помішавши з псевдонімом — бо автор «Апокризиса» зве себе Христофором Філалетом. На доказ того, що Броневські брав якусь участь у православних справах, вказує на лист патр. Мелетія до нього з кінця 1600 р. (надр, в перекладі у Малишевського II с. 145). Патріарх пише, що його екзарх Кирил (Лукаріс), бувши на Україні і Білорусі, — «з незвичайною похвалою говорив про мудрість, людськість і ученість» Броневського, і патріарх просить його надалі показувати всяку приязнь Кирилові (що 1600 р. поїхав наново на Україну) та висловлює надії, що те, що ділить їх (різновірство), зникне з часом. Чогось більш конкретного, що вказувало б на причетність Броневського до заходів православних, досі не викрито. Звістка Стебельського про те, що Вільськ держав хтось з руки Острозького, суперечить документальним даним, як виказав Третяк. Але що Броневські був людиною, близькою до Острозького, се підтверджується одним листом Острозького до Радзивілла, де він рекомендує Броневського як свого приятеля. Одним словом, поки що справа не йде далі деякої правдоподібності. Аргумент Третяка: як можна припустити, щоб Бронський, автор «Апокризиса», не проявив себе нічим іншим у літературі, викликає аналогічне питання: чи ймовірно, коли Броневські на замовлення Острозького міг написати такий капітальний богословський твір, щоб він у тій атмосфері релігійної боротьби не проявив себе якимсь іншим твором під власним іменем чи псевдонімом?



Гадка не без правдоподібності — коли б все-таки більше було вказівок про зв’язки сеї людини з православними кругами і якби вона чим-небудь іншим виявила хоч приблизно такі глибокі церковно-історичні і богословські відомості, які посвідчує «Апокризис»!

Але в кожнім разі, маючи на увазі старі відзиви, зачисляти Філалета до наших літературних сил трудно. Можна б поставити питaння. — хто був його інформатором у нашій церковній історії і практиці; сим досі не займались, та й трудно, мабуть, буде, при нинішнім стані наших відомостей про Острозький гурток дати скільки-небудь певну відповідь на таке запитання.

Друге питання — хто і як переробляв польський текст «Апокризиса» для українського видання. Се видання, випущене, очевидно, в Острозі (без місяця і року) десь в р. 1598 1, має деякі відміни від польського, видрукованого у Вільні р. 1597 — 8 (передмова має дату — жовтень ст. ст. 1591 2). Перекладчик загалом іде невільничо за польським текстом, що був, очевидно, його оригіналом (польська мова «Апокризиса» дуже гарна, свобідна і чиста, переклад же засипаний полонізмами через те буквальне слідкування за польським текстом). Але в деяких місцях він свідомо відступає від польського оригіналу і найбільш таких змін поробив він у розділі 7 часті I, де мова про Флорентійський собор. На сій підставі пок. Голубєв висловив здогад, що український переклад був ділом так званого Клірика Острозького — бо він був автором памфлету про Флорентійський собор, названий ним «Лістрікійським» і «розбійничим», і сю назву приложено до нього і в перекладі «Апокризиса» 3. Загалом же відносини обох текстів «Апокризиса», польського й українського, ще чекають докладнішого обслідування, як взагалі все, що зв’язане з авторством, укритим під сим псевдонімом — «Клірика Острозького».

Як відомо, під сим псевдонімом вийшла в Острозі в 1598 р. збірна брошура з таким заголовком: «Отписъ на листъ въ БозЂ велебного отца Ипатіа, володимерского і берестейского єпископа, до ясне освецоного княжати Костентина Остроського, воєводы києвского, о залецанью и прехвалянью Восточной церкви з Заходным Костеломъ унЂи або згоды въ року 1598 писаный, черезъ одного наменшого клирика церкви Острозскои въ томъ же року отписаный». Крім самої відповіді (на 32 картках), вона містила додану до одповіді (на 33 — 37 картці) «історію» Флорентійського собору: «Исторіа о Листрикійскомъ, то єсть о разбойническомъ, Ферарскомъ або Флоренскомъ синодъ, в коротцЂ правдиве списаная». Вона вважалась у сучасників і тепер вважається також твором того ж автора 4.



1 Про се міркування Голубева «Библіографическія замЂчанія о нЂкоторыхъ старопечатныхъ книгахъ», Труды Кіев. академій 1876, I c. 152.

2 Оба текста видруковані паралельно в II т. Памятн. Полем. Литературы, але український текст неповний.

3 Библіогр. замЂчанія с. 153.

4 Одне і друге передруковано в III т. Пам. полем. лит.



Крім того акад. Студинський в 1906 p. опублікував незвісний в друку твір: «На другій листъ велебного отца Ипатіа, володымерского и берестейского єпископа, до ясне освецоного княжати Костантина Острозкого, воєводы кієвского (просячи абы гнЂвъ свой єго кн. мил. отпустити рачил, а поведаючи, иж они, владыкове, нЂчого в церкви въсточной не нарушили, толко для непорядку патріарха отступили) писаный» 1. Передмова має помітку: Писан у Острогу в школЂ грецкой в року αφρθ (1599). Автор не називає себе, але каже, що се вже другий його виступ проти Потія: «повторе отповЂдати на лист в БозЂ велебного отца Ипатіа володимирского єпископа виступую». Тому ак. Студинський справедливо вважає се за другий твір того ж аноніма.

Відповідаючи на перший його «Одпис» в «Антирризисі», Потій відзивався (більш іронічно щоправда), що се робота «студента славної Острозької академії», з котрого може вийти «щось гідне», коли його «вроджоний довстип» 2 одержить «ліпше цвіченнє» 3. Іншими разами більш зневажливо прозиває його «жаком (школярем) Острозьким». М. Смотрицький, що сам був Острозьким вихованцем, зараховує «Клірика» до «дідаскалів таких, як Зизанія» 4. А православний полеміст, закритий псевдонімом Гел. Діпліца, відповідаючи на закид Смотрицького, що православні богослови криються за фальшивими прізвищами, доводить, що автор, який підписувався «кліриком Острозьким», мав право себе так називати в ширшім («багатшім») розумінні, такім як у ап. Петра в 1 посл. р. 3 5, то значить — не мав церковного священня.

На тій підставі вважають його Острозьким вихованцем, що пізніше тут же був учителем. Але чому всякий слід по нім гине потім, після 1599 р.? Одні дослідники припускають, що він тоді ж скоро й помер. Славний же славіст Копітар ще в 1840-х рр. висловив здогад, що потім, при виданні згаданого другого «Одпису» Клірика, постарався ширше розвинути й уаргументувати ак. Студинський, що «Клірик» — се був не хто інший, як той же Максим, в чернецтві Мелетій, син Герасима, Острозький вихованець і пізніший голосний діяч і письменник 6.



1 Видано в V т. Пам. укр.-рус. мови і літер.

2 Природжений дотеп (полонізм).

3 Пам. полем. лит. с. 1054 — 4.

4 Apologia c. 96.

5 Antapologia c. 614 (примірник б. Київ. дух. академії).

6 Сей погляд Копітар висловив у листі до старого львівського історика Дениса Зубрицького в 1843 р., а опублікував сі листи той же ак. Студинський в львівських «Записках» т. 43, — згадка про Клірика тут на с. 37. Як показують відомості, зібрані ак. Студинським, сей погляд Капітара став тоді звісним у галицьких кругах, але не знайшов прихильників; не переконав і самого Зубрицького, що далі вважав «Клірика» одною особою з Філалетом. Відновлена ак. Студинським у вступній статті до V т. «Пам’яток», ся гіпотеза також не знайшла прихильності в науці. Рішуче висловився проти неї й Осинський — автор новішої біографії М. Смотрицького (1912), і М. Возняк в Історії укр. літератури (1921); так само відхилив її я в VI Історії (1907). Головний аргумент — що М. Смотрицький, признаючись потім до авторства різних своїх псевдонімних протиуніатських писань, ніколи не вичислив між ними тих, що вийшли під псевдонімом «Клірика», і дуже різко проти них виступав. Православним сучасникам, розуміється, авторство було звісне, і Смотрицький не посмів би так поступати, коли б під псевдонімом «Клірика» виходили його власні писання.



Се правда, що обидва «одписи» Клірика мають чимало спільного з писаннями Смотрицького, спеціально з його «Треносом». Мотив плача православної церкви, підчеркнений мною вище у Смотрицького-старшого, повторюється як у «Одписі», так і в «Треносі». Характеристичне користування в однім і в другім писаннями Петрарки тощо. Але се можна пояснити, власне, впливами Острозької школи, в котрій училися приблизно в тім самім часі один і другий, і впливами писань того самого Герасима, що були взірцем для одного і другого. Інші ж факти говорять рішуче проти ототожнення Клірика з М. Смотрицьким, тому я й даю «Клірикові» окреме місце власне тут, серед літературних сил 1590-х років, — тимчасом як творчість М. Смотрицького звісна нам з літ пізніших.

Але я мушу ще повернутися на хвилю до вищезазначеної можливості, що «Клірик» міг бути й не індивідуальним, а колективним псевдонімом. Смотрицький у вищецитованім місці «Апології» писав: «Хто такий був Клирик? подібний до Зизанія дідаскал, до котрого прилучився ще мерзький перехрещенський дідаскал, котрого проклятий аріанський дух помітний в сілогізмах проти походження св. Духа і од Сина, положених у того Клирика». Се натякає на участь у тих літературних працях, що вийшли під псевдонімом «Клірика», котрогось аріанського, або краще, мабуть, розуміти — євангелицького письменника. Може бути, одначе, що, пишучи се, Смотрицький мав на гадці тільки давніш висловлені натяки Потія, що багато, чи може навіть і все випущене під іменем Клірика, написане було тим самим автором, що виступив під іменем Філалета в «Апокризисі». Справедливо завважив свого часу ак. Студинський, що, полемізуючи з першим листом Клірика, Потій часто відповідає на різні неприємні йому тези, які містяться зовсім не в «Клірикових» писаннях, а в Філалетовім «Апокризисі», так, якби вважав Філалета за причетного до Клірикових писань. А кілька років пізніш у своїй апології Флорентійського собору, випущеній під іменем Петра Федоровича, таки просто заявив, що обидві книги — Філалетову і Клірикову написав один той сам «шляхтич-новохрещенець», інакше сказавши — за псевдонімом Клірика стоїть той же Бронський чи Броневські, що перед тим випустив «Апокризис» під іменем Філалета 1. Мабуть, ідучи за сею вказівкою, старий галицький історик Зубрицький так-таки й уважав «Клірика» дублетом «Філалета». Але цілком справедливо було завважено, що манера письма «Апокризиса» цілком відмінна від Клірикової книги: саме на розділах, присвячених Флорентійському соборові, вона виступає особливо яскраво. Та й сам-таки Потій на інших місцях тої ж книги виразно розрізняє «дурного Русина» — безпосереднього автора «Історії Флорентийського Синоду» і його «бакаляра» (учителя) — «безбожного новохрещенця», хоча і вважає обох відповідальними за сю книгу . Вважає її нібито твором колективним: якогось молодого вихованця Острозької школи і старого майстра «Апокризиса» — і се потім, як бачимо, повторює й Смотрицький в наведеній цитаті.

В іншій своїй книзі, «Паренезисі», згадуючи оцінку різних православних писань, що давав недавно померлий Дам’ян Наливайко, Смотрицький згадує, що він сам чув його непохвальні слова про «Кліриків скрипт», і що саме він, Наливайко, відрадив князя Острозького 3 не давати свого імені на сей скрипт, так як се було вже ухвалено з автором. «Так то толкував: коли який-небудь школяр (klecha) твоє велике і шановне ім’я корчемним словом вилає, то чим ти своє оповідання потвердиш? І так за його радою той скрипт став на безіменнім «Клирику Острозькім»: хоч би й сильно не в смак примовив школяр школяреві (klecha klesze), то не велика мала б то бути образа» 4.



1 «Та я не так дуже дивуюся дурному дякові (Зизанії), що як сова з пустої стодоли — з таким розумом вилетів. Але дивуюсь одному, дійсно мудрому шляхтичеві, що приложився до Філалета, так і до того Синоду (історії Флорентійського собору, виданої під іменем «Клірика»), а краще: він сам обидві (книги) написав... Але така вже єресь, особливо новохрещенська, що не шанує ні сорому, ні цноти, ні честі». — Obrona Synodu Floreńskiego c. 7.

2 Цитати зібрані в студії ак. Студинського (Пам. полем. письм. V с. 35), напр. така: «ім’я своє замовчав (автор «Історії») тому, видко, щоб за брехню сорому не було: як дурний Русин Клирик, так і безбожний Новохрещенець».

3 «Він був той, що одвів того, чиє було те місто, котрим себе отитулував Клирик, аби він не підписував своїм іменем того скрипту». Місто, которим себе отитулував Клірик — Острог. «Той чиє було се місто» — кн. Острозький.

4 «Паренезис» с. 7. Нижче повернемося ще до сього оповідання.



Се інтересна вказівка, що книгу Клірика ухвалено було спочатку випустити під іменем самого кн. Острозького. Смотрицький говорить тут ніби як людина добре свідома тих подій і обставин. Говорить про індивідуального автора 1.



1 Na czym iuź pzez authora skrypty tego rzecz byłe staneła.



Але сі подробиці, як над сею книжкою дебатували, радилися і, очевидно, — відповідно такому чи іншому ухваленому авторству зміняли і стиль і характер полеміки, дають нам розуміти, що тут було багато й колективної праці острозької школи, Острозького гуртка, в котрій брав участь, можливо, й отець Дам’ян, і незвісні нам на ймення вихованці «острозької академії», а може, й той єретичний «новохрещенець» — автор «Апокризиса».

Хоч акад. Студинський, уважно переглянувши писання Клірика з погляду богословської доктрини, прийшов до висліду, що протестантської доктрини в них непомітно, і се дає нам вказівку — сеї єретичної участі в кожному разі не перебільшувати!

Ся колективність може нам, з одного боку, пояснити, чому Клірик як автор так неясно, розпливисто і суперечно відбивається у відзивах сучасників. З другої сторони, рахуючися з можливостями сеї колективності в літературній продукції Клірика, годиться нам оцінювати її не стільки як вплив індивідуальних літературних прикмет ближче незвісного Острозького письменника, скільки як літературний продукт Острозької школи, — школи в тіснішім, учбовім значенні, і школи в розумінні літературного гурта і літературної манери, що почасти виходила з «Острозької академії», почасти кристалізувалась навколо неї і на неї впливала. Клірик сам підчеркнув свою приналежність до Острозької школи, підчеркує се Потій, і нам нема ніяких підстав для сумнівів щодо сього. І от, передусім оцінюючи з сього становища сі писання, цікаво констатувати оті подібності між писаннями сього «острозького студента» з писаннями старого «острозького ректора». Без сумніву, є більше свободи у викладі і дискутуванні ученика; видко знайомість з правилами викладу: зазначається, напр., теза, котру автор буде боронити, і план дискусії. Круг очитання ширший, різнорідніший, — он навіть Петрарку зацитував. «Пытаємо: на кого, съ плачемъ пишучи, нарекалъ оный вашъ славный писаръ в тыє слова: И хтожъ охолодитъ утисненый свЂтъ? хто до першого стану приведетъ утисненоє место? хто преворотныи обычаи направит? хто распорошеныє овцы згромадитъ? хто пастыри блудячіє скараєтъ? хто поведетъ, хто натягнетъ до клюбы своєи? и не будет же конца своволенству и злостям!» На боці: «Петрарха в книгахъ Листовъ».

Але манера при тім та ж сама, і ніякого ухилу в бік ненависних Вишенському «силогізмів», Платонів і Аристотелів! І се являється характеристичним і цінним — в недостачі іншого матеріалу — свідоцтвом про консерватизм Острозької школи. Вона, очевидно, не мала ніякої тенденції поривати з старою традицією, — як чинила пізніш школа Могилянська. Вміру привчала до латини і польщини і не гналася за взірцями модної єзуїтської школи. Тим пояснюються й сатиричні відзиви Потія про неї в його пізнішій відповіді «Клірикові».

Щодо індивідуальнішої манери «Клірика», то він бере не ерудицією і строгою логікою, як Філалет, а більш емоціональними засобами: частіш іронією, часом впадає в пафос. Зрідка пробує ширших мальовничих образів. У передмові до першого свого одпису, на перший лист Потія до кн. Острозького, з 3 червня 1598 (котрим владика усправедливлював своє поведення в унії і силкувався перепроситися з князем, як побачимо далі), Клірик виправдується, як свого часу Гер. Смотрицький, що береться за діло, котре годилось би лишити старшим і досвіднішим: «не стільки з огляду на особу, котрій доводилось відповідати, скільки на ту, іменем котрої малось відповідати». Доволі влучно порівнює себе з малим пастушком, приставленим до гусят, що, бачачи хитрого лиса, як він зручними маневрами до них добирається, береться його відганяти, хоч не може покопати, а сподівається, що, може, тим часом хто сильніший надійде. Але, очевидно, сильні сторони його полемічного таланту були відомі і випробувані в острозькім осередку, коли йому доручено було таке діло — поборотися з таким сильним і випробуваним полемістом, як владика Потій! Тільки, можливо, таки умисно вважали більше відповідним взяти в сій полеміці тон легкий, щоб не надавати про око дуже великої ваги сьому листові, а брати його з деяким легковаженням.

Проти аргументів Потія про спасенність згоди (унії) «Клірик» «кладе» відразу таку «суму» (резюме, тезу), — «же и доброє кгды не по воли божой бываєтъ не добро єсть; же не каждая згода Богу єсть пріємна; и тая ихъ самая новоутвореная згода, яко не з волею божею зачата, такъ не єсть Богу пріємна, — такіє теж и овоцы родити ся почали». Рисковним вимислам реформаторів протиставляється улюблене гасло православних консерваторів: «не переступай границь, положених батьками» (л. 4).

Виклад починається рядом легких образів з природи і життя, у формі афоризмів; деякі з них доволі влучні і роблять приємний лагідний настрій:


«Малый хмары оболочокъ, кгды подъ насвЂтлЂйшее солнце подступитъ, мало не ввесь свЂть потемняетъ. И «малъ квасъ все вмЂшеніє кваситъ» — свЂтчить голосъ божій. И наменшеє, прилучивши ся доброму злоє — всю доброть псуєтъ. Мала искра огню, до налЂпшого будовання впавши, все попалить. И яко приплътает ся называємоє зельє смилаксъ до ципрису, так привязуєт ся злость до доброти...» і т. д.


Потім новий ряд, який має метою більш насторожити увагу:


Яко нЂкоторый непріатель облежоноє мЂсто войною зо всЂхъ сторонъ огледаєт — отколя латвый приступъ видитъ, оттоля и штурмуетъ. Або яко пильний господаръ стережетъ на который землЂ котороє насЂньє лЂпше ся родитъ, тамъ оноє и разсЂваєтъ. Так и душный непріатель! Ведаєтъ, где и яко своє насЂньє злости сЂяти. ВЂдаетъ, где на гордость, где на лакомство, где на нелюбовъ, где на любов злую а шкодливую...


По сім наводиться довгий ряд прикладів з Біблії — часом доволі поверхових, але часом дуже влучних; вони мають доказати, що людина не повинна здаватися на перспективи безпосередніх користей, а питатися волі божої, або інакше сказати — вважати на дальші моральні висліди, які обертають ні в що ті сподівані безпосередні «реальні користі». Так і з «згодою» унії!


Азажъ не явны тоєє вашее бЂдноє згоды овоцы по всему тому панству? «От плодъ — мовит — ихъ познавайте ихъ!».. Здойми одно, отче владыко, жестоковыйство фараонскоє, або єгипетскоє, съ карку! Открый мойсейскоє покрывало от твари, отвори къ свЂту зЂницу ока, ткни ся в сердце и источи чювство; отжени мрачныи дыма отъ ума хмары, погляди жъ теперъ окомъ и послухай слухомъ: Чого єсте своєю, плачю и рыданію годною згодою наброили! Не єсть тотъ градъ, не єсть мЂсто, гдЂ бы єсте плачю и рыданіа, стогнаніа и вопля и слезъ — отеческія богопреданныя вЂры людей и душъ не наполнили! Отъ розличного вздыханья голосовъ и болЂзни народовъ — сердечный крикъ и непостоянный шумъ всю вселенную исполнилъ! Не толко старыхъ — молодыхъ, отцевъ и матерей — чадъ и питателницъ боголюбивыя сердца отъ жалости и стогнаній падают, але стЂны, каменіє, самыє елемента движут ся!

Можетъ ся тут слушне припомянути: «гласъ в РамЂ слышенъ бысть, плачъ, рыданіє и вопль многъ!» Рахиль, Рахиль, Восточная церковь — «плачет ся чядъ своихъ, и не хочетъ ся утЂшити яко не суть». Розсыпана, розсыпана радость сердца єя! Погашена пЂснь єя! Злуплена корона з головы єя!

Якого єсте преслЂдованья, якого уруганья, якого поличкованья, якого оплеванья, якого замЂшаня і затрясненя, якого — на остаток — кровопролійства, мужобойства, забійства, тиранства, мордырьства, нахоженья, кгвалтовъ на домы, на школы, на церкви, обелженья шкарадого невЂстъ, паненокъ чистыхъ, душъ невинныхъ, паній зацныхъ и велможныхъ — при самой начистьшой и страшной непостижимой таємници и офЂре: при пріймованю святЂйшихъ тайнъ тЂла и честныя крови Христовы — наполнили и наброили... (л. 15 — 6).

Повадили єсте свЂтъ, потурбовали люде, высушили в людехъ з’обополную милость, поваснили родичевъ зъ дЂтми, поятрили брата з братом, побудили одного противъ другому, роспорошили братерство, прогнали пріязнь, впровадили заятреньє. Внесли надутость, буту, пыху, легкоє уваженє, легкомысльность, злое одному о другомъ мниманьє. Повадили єсте пана съ подъдаными, приправили єсте о мниманьє и дивноє розуменьє монарховъ з монархами, кролев съ кролми и зацными а велікыми духовными.

Нарушили єсте сумніня, зламали присягу, звели єсте отца папЂжа, зостали єсте єму в сло†1: присягали єсте за насъ всЂхъ, справовали єсте отъ насъ поселство, о которомъ мы не мыслили; вказовали єсте отъ насъ листы, о которых ся нам не снило!

Преступили єсте отеческіє границы, нарушили єсте старожитную вЂру! Стратили єсте прадЂдній жребій, поварювали 2 єсте отеческій тестаментъ! Пороскопывали єсте гробы предковъ, порушили кости отецъ! Взгордили єсте ихъ въру, поганьбили єсте ихъ честныє и святыє справы! Затоптали єсте ихъ стежки, затмили єсте ихъ пресвЂтлую справу! (л. 16).



1 Не додержали йому слова. Гадка замітна!

2 Змінили, від латин. varius.



Після сеї патетичної промови, що поруч малозмістовних риторичних фігур (вище я зазначив їх залежність від посланій Вишенського) містить також серйозні і досить глибокі гадки, як се видко і з тих витягів, що я тут отсе подав, — наступає ряд критичних уваг до порушених Потієм питань. Вони теж доволі різнорідні. Єсть тут і серйозні аргументи, що обертаються у звіснім уж«? нам крузі питань про римський примат, про знаки ласки божої до папства і неласки для Східної церкви і под. Єсть і різні іронічні притоки до Потієвих гадок, більш і менш влучні і дотепні. Напр., з приводу вказаного ним прикладу, як духовенство грецьке з латинським згідливо й мирно живе на Йонійських островах, під тодішньою владою Венеції: грецькі духовні беруть участь у латинських церемоніях і под., «Клірик» нагадує, що се ж діється від католицькою владою, і дуже можливо, що ті грецькі духовні не роблять того з доброї волі:


«Бы далъ Богъ отцу владыце побывати въ КримЂ, въ ПерекопЂ и у ОчаковЂ, обачилъ бы тамъ, яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, НЂмцы — всЂ неволницы байрамъ татарскій одностайне съ Татарами обходити по неводи мусятъ, А вжды не идетъ то зы тымь, абы мЂла тая згода имъ хвалена быти» (л: 18).


А з приводу того, що Потій покликався був на слова Вісаріона (звісного учасника Флорентійського собору, що приступив до унії і зостався потім у Римі кардиналом), автор позволив собі таку грубувату, але ядовиту, пересякнену приповідками й каламбурами тираду на тему тих користей і гонорів, котрі, мовляв, хотіли осягнути владики-уніати, як той Вісаріон.


Зобралесь ся, отче Іпатій, ажъ дивъ, на такъ потужный доводъ, яко паукъ на съти! Бысь былъ давно съ тымъ Висаріономъ на пописъ выєхалъ, преклонилъ бысь имъ немаль такъ много яко и теперь! Але тежъ нашолъ бы ся и такій, который бы на Висаріоновъ доводъ рекъ: «Оный што коньми шинькує, дЂтми свЂтчить!» 1. У нас вправдЂ того святца в певномъ старожитномъ календарЂ БЂсаріона 2 не слыхати. У иншомъ, новозмышленом (а иле з онымъ Яномъ Осмымъ въ личбЂ, бо того годенъ!) — не вЂмъ . Однакже штось о нЂякомсь змЂннику Висаріоні митрополитЂ никейскомъ, который для кардиналства, для марности свЂта того, для пыхи, покорою Христовою и малою купкою вЂрныхъ згордівши отступилъ — в писмі трохи найдуєт ся! Тот то Висаріонъ яко самъ былъ певний, такъ и свідоцтво єго годно віры! Власне яко кгды бы хто хотЂлъ переконати свЂдецтвомъ Либерієвымъ, папы римского, который былъ аріаномъ, о Христі — ижъ не єсть Отцу єдиносущенъ ани предвЂчен!.. 4 Бы былъ тотъ доводъ Висаріоновъ подпертъ єще Швитригайловымъ статутомъ 5, а Томашовыми Паралипомены, што орла в ВавилонЂ къ Ієреміи слано 6, — такъ бы былъ моцный, же бы нань и умерлый отпору не далъ и німый бы словка не рекъ!

Не безъ причини в. м. того своєго Висаріона, яко бачу, на доброй памяти маєте, — же яко онъ для кардинальства, такъ и в. м. для мЂстца в радЂ, для маєтностей, для монастырей Печерскихъ, Жидичинскихъ, Лавришовыхъ 7 подъ тотъ плащикъ згоды тиснучи ся лЂзете! Але єсли онъ доступилъ былъ чого прагнулъ, вамъ ся якось не шанцуєтъ!... Бо южъ начинено зъ васъ много сміховъ, в чомъ ся не можете обачити, а бодай бы не была толко послідняя горша первыхъ! Бо єсли зъ васъ такъ съ початку насмівиска чинятъ, што разумієте — конецъ якій будетъ? Южъ одинъ зъ васъ в радЂ за пічью зъ робяты усЂвши яко голодный оный истый до кухни на люди съ тылу заглядалъ! 8 (л. 30).



1 Варіант звісного прислів’я: свідчився циган дітьми.

2 Вісаріон — в латин, формі Bessarion.

3 Розум.: можливо, що в новім календарі Вісаріон, разом з Іоанном XVIII, себто папіссою — і має місце між римськими святцями, і тому для католиків він авторитет.

4 Тут іде довгий ряд римських єретиків, більш або менш фантастичних.

5 «Свитригайлові надання» дуже часто фабрикувалися за браком автентичних документів.

6 Натяк на біблійні апокрифи.

7 Натяк на претензії владик-уніатів на багаті маєтності православних монастирів, котрі вони пробували загорнути.

8 Дуже болюче для владик-уніатів глузування, що їх не допущено до сенату нарівні з латинськими біскупами, як вони собі то вимовляли при унії.



Огудивши і висміявши «згоду», вчинену владиками, Клірик поважно і з глибоким почуттям пояснює, яка б мала бути та згода, якої собі бажав і писав колись про неї до Потія старий князь Острозький. Вона мала бути заснована не на ненависті й насильстві, а на любові; повинна була принести не ворожнечу, а спокій і згоду. І про неї автор в уста старого князя вкладає на закінчення гарну молитву, скомбіновану з книги Єздри, як поклик уніатів до повороту:


Владико Господи и творе всяческихъ! от всіхъ дубравъ земскыхъ и отъ всЂхъ древесъ избралъ єси собЂ виноградъ одинъ. Отъ всЂхъ земль всего свЂта выбралъ еси собЂ падолъ один. Оть всЂхъ цвЂтовъ полных выбралъ єси собЂ цвЂтъ одинъ. Отъ всЂхъ безднъ морскихъ наполнилъ єси собЂ источникъ одинъ. От всЂхъ градов и мЂстъ осветилъ єси собЂ Сіонъ. Отъ всЂхъ сътвореній летаючихъ улюбилъ єси собЂ голубицу одну. Отъ всЂхъ сътвореній скота провидЂлъ єси собЂ агницу одину. Отъ всЂхъ розмноженыхъ людій изыскал єси собЂ люди єдины. От всЂхъ вЂръ и законов дал єси заповЂдь єдину — єже любити другъ друга.




И нынЂ, владыко Господи, иже обитаєши во вЂкы — которого очи въздвигнуты превыше аера; которого престолъ єсть безцЂнен и слава не испытана; которому предъстоятъ вои ангелстіи съ трепетомъ; которого слово истино и мовенє страшно! Подай миръ церкви твоєй, събери съкрушеное, подай єдиномысліє, всели любовъ, милость, згоду. Утверди православіємъ церковъ свою, наверни отступников въ ограду, събери збЂговъ въ ковчегь свой, приведи отбЂгшыхъ в церковъ. Всели єдинодушіє, абысмо одною мыслію, одными усты, одным серцем выславовали пресвятоє имя твоє, і т. д.


В тоні отсього закінчення писаний другий «Одпис», на другий лист Потія. Сей другий Потіїв лист до нас не дійшов, тому не можна зміркувати, наскільки се він своїм змістом вплинув на зміну тону відповіді — чи незалежно від того Острозька братія вважала вказаним заговорити інакше. З другої відповіді видко, що Потій радив князеві відложити свій гнів на нього та оправдував свій перехід на унію бажанням і надією знайти кращий порядок у церкві. До сього мотиву друга відповідь ставиться здержливо і поважно. В ній взагалі нема вже глузування, ні інсинуацій негідних мотивів (матеріального характеру) сього кроку. Вся вона держана в тоні, повнім пошанівку, серйознім, навіть підвищенім. Теза, котру автор кладе по коротких перепросинах за свій виступ (включно до порівняння себе до Валаамового осла), виглядає так:


Иду уважати и строфовати єпископа оного и з ним прочих єго єдиномыслников не розсудный и легкомыслный поступок мЂшанои а вихроватои и бурливои згоды; придаю до того стосованє а уваженє порядков восточнои церкви старожитных c порядками римскими.


Розгортається се тим способом, що автор спочатку наводить безконечний ряд біблійних прикладів, які мають посвідчувати, як цінні, потрібні і богоугодні в кожній справі розвага, «статечність», постійність і витривалість 1.

Сих прикмет не виявили ті владики-уніати, «поплинувши з вЂтром неуставичности, роздвоєным умыслом и пошарпаным сумнЂнем торгнули ся в так речи важной и великой — души, сумненя, збавеня заходячой — старожитность, фЂляр (стовп) и фундаментъ окрасы и славы и подпори народу нашего перемЂнити, выницовати, роспорошити, и памятку c шумом погубити и выкоренити» 2.



1 Пам’ятки V с. 205 — 210.

2 Там же 210.



Отся «легкоуважність» владик і викликала оправданий гнів князя — подиктований його ревністю до справ церкви і народу: що вони будували «тую свою архи-синагогу згоды не на таблицах сердецъ плотяных, — которая бы (унія) моцнЂй сталистою графією (писалом) на камени діяментовом выкшталтованя в сердца вЂрных въпоила ся, — але на пЂску легкомыслного упору (свого) утлыми стЂнками ліпячи, за так короткий час склЂтити усилуючися» 1, пояснює автор.

Друга частина відповіді присвячена оправданню Потія, що він пішов на унію, шукаючи в римській церкві кращого порядку, знеохочений непорядками східної. Знов виступає тут старе протиставлення (видимо, канонізоване, як загальне місце, в острозькім шкільнім і літературнім гурті) спасенної простоти східної лукавому західному мудруванню. Сим разом воно уложене в такі афоризми: «ЛЂпшая бываєт часом хворостяная кучка Авраамова над муры содомскіє, и пустыня Іоаннова над мармуровыє палацы Іродовы!» (с. 217). Довгий ряд протиставлень має вияснити і доказати сю тезу, наприклад:


Чим єсть важнЂйшіи ваши шумныє органы над дух съкрушенный и смиренноє сердце? Истинніи бо поклонници кланяют ся духом и истиною, і т. д.

Чим лЂпше великіє вълагалища або скарбы от избытка — над д†цяты убогои вдовы з недостатку...

Чим лЂпшій на оный голосъ: Аббасо, аббасо! упадати пред человЂком тлЂнным 2 — надово: «Господу Богу твоєму поклониши ся»... і т. д. (с. 219).



1 С. 214.

2 Знов сей старий мотив папської пихи, піднесений «Посланієм до Латин», що перед папою велять падати на землю (abbasso).



А в закінчення автор знов кладе патетичні поклики повороту до «Сіону», розвинений сим разом у широкий образ (властиво найбільш художню частину твору):


Якож вас жал(ь) и плач и страх рушити не мает, иж вы Сіонъ — матку свою, которая вас сплодила и на лоні пстуючи яко чадолюбивая голубица выкормила и выховала, — пустили и вырекли ся. A вмЂсто оной звыклой пЂснечки Дамаскиновы: «Радуйся, Сіоне святый, мати церквам, божіє жилище!» от семисот лЂт и болшей дЂток єи, єй ку потЂсі спЂваной, — теперь плач, рыданіє и вопль воздвизаєте и причиняєте! Сіонъ, матку церковъ, квилите. СвЂщу свЂтилника єи угашаєте, освященіа єи запустошаєте, олтар съкрушаєте, псалтыр сміряєте, пЂснь заглушаєте, і т. д. (с. 225 — 6).

Покайтеся и вы, о єпископи! Въсплачите ся своєго отступленіа! Възрыдайте гражданства сіонского, отдаленя ужалте ся, росточивши достойную часть отеческаго имЂнія! Постыдите с(я) лишившись изобилства духовного хлЂба, и желающіи насытити ся рожецъ свинских — различных похотей богатствъ свЂта того, от Ієрусалима правды въ Єрихонъ низпадшіє (с. 226).

Услышъте ж, сыны сіонскіє, матер свою плачущу и рождъшую вас, глаголющу: ПрійдЂте и видите, сыны, понеже вдовица оставлена єсмъ! Въспитахъ вас з радостю, а погубила-м васъ съ скорбію! Штожъ тераз маю чинити з вами, я, вдовица опущонаа? Толко идЂте, сыны мои, и просЂте от Господа милости! (с. 227 — 8).

ПрійдЂте ж, сынове восточніи, — възшедшему на небо небесноє на вістоки припадіте, сЂдящему одесную отца поклонЂте ся — выслухажєт вас! ОбрънЂте ся до него — обрінет ся до вас! ПросЂте и пріимите! ТолцЂте — и отъверзет вам дверЂ милосердіа, дверЂ райскіа, дверЂ ограды церковныа. Абысте увошедши в невЂстник небесный, в ложницу облюбєнца церкве Христовы, в нерукотворенный прибыток, овоцЂ животный приняли, и от вЂка зготованных добрЂ боящим ся его насытили ся.

Што все — за узнанєм и покаянієм а поверненєм вашим — и от Бога послЂднее благославеніе над першеє, и от овечок великую любов и послушенство — одержите. А єсли не узнаєте ся и не навернете ся, гнЂв Господень пояст вас!


Се закінчення має сильні стилістичні подібності з «Треносом», як і закін.чення першого «Одпису». Але загалом стиль другої одповіді тяжкий і менш прозорий; силування на образовість і високий стиль (як то видко і в наведених прикладах) роблять читання трудним і неприємним; більш жива і невимушена, в дусі старого Смотрицького, манера першої «Одповіді», видко, більш відповідала вдачі й літературним засобам гурту. Директиви поважності і «статечності», правдоподібно, дані авторам при сім новім порученні, зв’язали і позбавили їх свободи і безпосередньості на некористь його манери. Манера молодшого Смотрицького — не манера Клірика.


Історія Флорентійського собору, видана Кліриком разом з першим «Одписом» 1, зробила його ім’я найбільш пам’ятним. Опублікування сього історично-богословського памфлету викликало певну сенсацію і сильно попсувало кров уніатам і католикам.



1 Передрукована разом з ним в III Памятників полем. литер.



Потій в 1603 р. видав проти сеї «історії» апологію собору, але вона ніскільки не знищила авторитету «Історії» серед православних, й Клірик лишився пам’ятним їм й уніатам головно як «автор Історії»: довго потім Смотрицький, по переході своїм на унію, пригадував православним сей факт. Але Клірик не був автором «Історії», як ми вище бачили, — бо в основі «історії о восьмім соборі», написаної Курбським не пізніш зими 1582 — 3 р. (весною 1583 р. він помер), лежить та сама повість, коротше й сухіше переказана Курбським, а більш живо, патетично і белетристично — Кліриком. Порівнюючи сі дві переробки, можна до деякої міри здогадуватися, що приложив сюди Клірик свого. Кажу — «до певної міри» не тільки тому, що такого літературного аналізу досі не зроблено, але й тому, що Курбськийі Клірик, без сумніву, зміняли протограф, кожний на свою руку. Курбський посилається, напр., на те, що він чув про сей собор від Максима Грека, і на московські повісті; отже, коли ми, напр., не знаходимо у нього фантастичної історії м. Ісидора, розповідженої Кліриком, се можна толкувати надвоє: може, Клірик від себе додав її, а може, Курбський і мав її в протографі, але поминув, як малоймовірну, і т. д. Ясніше виступають чисто літературні прикраси, додані Кліриком, напр., сей «украшений вступ»:


Кгды високого неба незычливыє обороты на падолъ земный кола свои накеровали; кгды нефортунныє звЂзды на хрістіанскоє поколЂньє розсыпаными своими променьми ударили; кгды темныє хмары съ Чорного выникаючи моря заразливыми мглами землю окрыли; кгды псевдо-профета Магмета хвалци (поклонники) Сарацени на свЂтъ ся появивши моцъ свою розширали; кгды вслЂд за ними ядовітыє Турци наступивши страшнымъ шумом свЂтъ заглушали; кгды смокъ яду наполненымъ умысломъ не только восточныє граници и греческіє сцептра пожиралъ, але и заходнымъ панствомъ дужо дотиралъ; кгды увесь свЂтъ плащемъ смутку, скорби и вздыханія приодъвати ся почалъ; кгды цвЂтъ красы и утЂхи христіанской жаркимъ огнемъ усыхалъ, — тогды Евгеній папа римскій послалъ до цесара константанополского послы свои просячи, радячи, упоминаючи, абы о покою, згодЂ и оборонъ промышлялъ... (с. 433).


У Курбського коротше і сухіше:


Егда уже умножишася антихристовы стаинники на земле — Сарацыне, псевдопрофита Магомета чествующее, маложе последи возшумЂша окрестъ ходящіе Турцы безбожные, несогласія ради и преизлишные ради гордости безумныхъ грецкихъ начальниковъ, и досаждаху оные нечестивые не токмо грецкому скипетру, но и римскому не помалу — узрЂвше сіє папа римскій посылаетъ ко цесарю грецкому»...


Ще ясніш пізнаємо ми Кліриків патетизм у закінченнях:


«Где жъ нынъ АфонЂ гора святая, пустынники и скитники цвЂтущая? Где окраса и оздоба монастырей и церквей твоихъ? Яко еси опустЂло и осиротЂло! Яко надъ тобою вмЂсто свЂтлости аеръ наполнив ся дымовъ, скваровъ! Яко стЂны твои прикрылъ порохъ погорЂлискъ! Яко стежки твои поплюсканы кровю! (c. 472)

«Обачъ же ту зъ давныхъ преслъдованьє часовъ, сыну Востока, облюбеницы Христовы! A ку концу — заходу свЂта того не отступуй Солнца Правды и матки своєї, в пелюхахъ еще тираній суровыхъ Иродовъ пороженои и надъ разливаньємъ отъ нихъ крови въ утиску выхованои, през огонь (и) мЂчъ досвЂтчонои и коронованои! (474).

«Твоя родителка не в роскошахь свъта того, але в гуняхъ, скурахъ, волосяницахъ по горахъ, яскиняхъ, пропастехъ волочачих ся, опущеныхъ, утисненыхъ — поруганьє, везеньє, темници, камЂньє, пилованьє, мечи скромне зносячихъ, которыхъ не былъ годенъ свЂтъ — сыновъ спложала! Такихъ и васъ — сыновъ теперешнихъ восточныхъ мЂти хочетъ! Тоє вамъ на тестаментъ зоставуєтъ! Того по васъ потребуєтъ! Того зычитъ: абы сте прошедши тутъ сквозъ огнь и воду впроважены были до оного вЂчного покою! Аминь.


З порівняння з оповіданням Курбського безсумнівно видно, що Клірик приложив старання, аби зробити повість можливо грізною і патетичною. Коли, напр., у Курбського родоський абат з «римлянами» засаджують грецьких єпископів на 15 днів до в’язниць і морять голодом, щоб змусити до підписання соборних постанов, і справді ті, що не померли з голоду, підписали їх, — у Клірика римляни, замкнувши греків, їм «розмаитыє мукы задавали: одних голодом пятнадцать день морили, иншихъ огнемъ пекли, другихъ душили, давили; въ которомъ везенью тыє мученическіє короны приняли и помучени... которыхъ тЂла потаємне ночью ховано, а руки ихъ до тои своєи унЂи по смерти ихъ подписовано»... (с. 464).

У Курбського патр. Йосифа римляни закупають грішми, і він, очевидно добровільно, підписує соборні постанови, тільки не доводиться йому грошей тих донести додому: він нагло вмирає у Венеції під час повороту. У Клірика патріарх задарований і застрашений дає згоду на унію, але потім загризло його сумління і він не давав підпису; тоді його задушили, а від його імені сфальшували тестамент, котрим він нібито приймав унію (сей тестамент відіграв важну роль у повісті Скарги), — і под. 1



1 З того, що Потій у своїй відповіді Клірикові каже, що видана ним «Історія Флорентійського собору» була йому і перед тим звісна («не взглядом тоє змышленоє баламутни, котороє преписъ и я у себе маю» — Пам. III c. 1103), і він не закидає Клірикові змін чи додатків до того старшого тексту, можна б думати, що Клірик не вніс ніяких важніших змін — бо інакше Потій би йому того не пропустив. Але можливо, що Потій хоч похвалився тим «преписом», але зі змістом його не був знайомий и не поцікавився порівняти його текст з Кліриковим. Бо, напр., така велика різниця в оповіданнях Курбського і Клірика про смерть патріарха Йосифа ледве чи може бути інакше пояснена, як тільки переробкою Клірика.



Загалом, як я вже вище сказав, оповідання Клірика доволі живе і белетристично закрашене, але все-таки видко — епічне оповідання не було його стихією. Іронія і пафос — се його сильніші сторони. Патетичним настроєм він часом зближається до Вишенського і йде часом виразно його слідами. У Клірика теж сильно і патетично бринить ся загальна нота — спільна, щоправда, всьому православному апологетичному письменству сеї доби, — що православним призначено страждання і пониження, в противність західній церкві: мовляв, сю дорогу визначив Бог для спасення православних, і вони — коли хочуть бути вірними синами своєї церкви і свого народу і не хочуть вийти з божого призначення, мусять терпеливо й покірно йти сею дорогою, лишивши апостатам і єретикам утіхи, роскоші і славу сього світу.

Се відгомін старих аскетичних ідей, відроджених у письменстві XIV — XV вв., що виявили себе так пізно — і досить несподівано — в літературній творчості відродження кінця XVI віку.


Дам’ян Наливайко, згаданий мною вище словами Смотрицького, мусить бути пом’янутий трохи ширше. Про нього небагато знаємо 1, але те, що знаємо, дає відчувати в нім цікаву, колоритну і дуже впливову й авторитетну в острозькому гурті постать. Смотрицький в цитованому місці відзивається про нього з великим поважанням — у моменті свого повного розриву з православними кругами:


Минулого року зійшов з сього світу тут, у сім краю муж немалого поважання в народі Руськім — як за набожність свого життя, так і за відомість догматів віри. (На боці прописано: «Погляд небіжчика отця Дамяна Налевайка на скрипт Ляментовий») 2. Живі й тепер поважні люди — священики Острозької капітули, що в їх присутності він голосно говорив про скрипт Ламентовий, що він рівний писанням Золотоустого повагою описаної в нім правди божої, і нам годиться за нього кров свою проливати і душу покладати. А скільки тому подібних голосів перед виходом скрипту Ламентового було про скрипти Зизанія і Філалета? Про скрипт же Клірика з уст того покійного мужа я чув, що він його не хвалив, і що то він був той, що відрадив власникові того міста, котрим себе потитулував потім Клірик (кн. Острозькому), аби не підписував своїм іменем того скрипту — як то він був уже умовився з його автором...3


Се писалося при кінці 1629 року, і смерть Наливайка припадає, значить, на р. 1628. Поради Острозькому щодо «Клірикового скрипту» належать до р. 1598. Таким чином, на протязі цілих тридцяти літ отець Дам’ян виступає впливовим, авторитетним членом, чи навіть провідником острозького гурту — славний побожним життям і богословською ерудицією. Але офіціальної ролі він не грав, навпаки, він сам зоставався на заднім плані, і його-таки, мабуть, свідомо старались не висувати на фронт українського церковного і літературного життя — з огляду на його ім’я, що зробило такий сильний ефект у 1596 році.

Як відомо, Дам’ян був старшим братом голосного «царя Наливая», козацького ватажка, що здобув таку незвичайну популярність у сучасників і потомства. Ксьондз Йончинський, що зібрав острозькі перекази про сю родину, оповідає, що їх батько, з ремесла кушнір, з Острозького передмістя, був звісний з завзятої, непогамованої вдачі: ходив в козацтво, бував на морі й був завзятим ворогом латинської церкви і духовенства 4.



1 Спробу підсумку всього відомого про нього дає нова стаття К. Копержинського, що має вийти незадовго в «Науковім Збірнику за р. 1927».

2 Себто «Тренос» Смотрицького.

3 «Paraenesis» c. 7, пор. вище.

4 Його оповідання й інші звістки про родину Наливайків в Історії України-Руси т. VII с. 217—8.



Мабуть, на сім грунті у нього й вийшов гострий конфлікт з попереднім його поміщиком Калиновським, на Поділлі, і змусив його, старого Наливайка, перенестися під протекторат православного магната. Старшого свого сина він приспособив до церковної кар’єри, середній — Северин — попереду займався батьківським ремеслом, потім заміняв його на воєнне і вступив до воєнної служби на дворі князя Острозького; тільки третій зостався при скромнім міщанськім хазяйстві. Подібно як Северин, отець Дам’ян відзначався гарним, імпозантним виглядом («шляхетська статура» — каже про нього Йончинський), сильним темпераментом, незвичайною вимовою проповідника, агітатора, мітинговця: держав під своїм впливом і старого князя, і його двір, і народні маси острозькі: його запальними промовами уніати й католики поясняли всякі вуличні ексцеси острозькі. Зимою 1595 — 6 р. справді, як відомо з судових актів, отець Дам’ян разом з братом Северином брав участь у збройних наїздах Острозького двору на учасників і прихильників уніатської акції. Северин — тоді вже голосний ко зацький ватажок, прославлений походами 1594 — 5 років, прийшов з своїми ватагами до острозьких маєтностей, може бути — закликаний Дам’яном, і під фірмою і відповідальністю Северинових козаків, але, очевидно, за вказівками Острозького двору, пішли напади на його противників, в тім числі, кажу — на людей, причетних до уніатської інтриги. Старий князь і його двір у тім часі були дуже войовничо настроєні: опираючись на протестантських магнатів та приязних козацьких ватажків, вони готові були йти на все, до збройного повстання включно, щоб відстрашити уряд від протегування унії й зломити інтригу владик. Скільки в тім було впливів і темпераменту Дам’яна, того, мабуть, ніхто вже нам не скаже, але, судячи з судових скарг, де він виступає учасником наїздів, відвозить заграблене майно, перетримує забраних коней і т. д., видко, що він війшов був у сю дрібну війну дуже одверто, з усім своїм темпераментом 1.



1 Судові акти в Архиве Ю. 3. Р. III. І с. 83 — 100 і 136 — 9.



Та скоро виявилась вся небезпечність сеї війни — що уряд дуже твердо стоїть при унії, не дає себе застрашити, а навпаки — готов її підтримувати, ні перед чим не спиняючись. Острозький двір рішив бути обережнішим, і сам отець Дам’ян у тім числі. Після того, як Северин Наливайко попав у вороги Речи Посполитої і на нього посунуло коронне військо, а ще більш по тім, як козацьке військо видало його як привидцю повстання, зимові походи братів Наливайків: Острозького попа і козацького бунтівника стали дуже «лоскотливим» епізодом, і вороги православної опозиції на всякі способи стали його роздмухувати і використовувати. Се було правдоподібною причиною, чому Северина Наливайка не скарали смертю відразу, гуртом з іншими провідниками, виданими на Солониці, а мучили на різні способи більш як півроку, силкуючися довідатися щось з високої політики: про його союзників і протекторів та їх політичні плани. З уніатської сторони пущено було на православних взагалі прізвище «Наливайків»; воно робило їх причетними до тих гіпотетичних повстанських планів «царя Наливая», і трапляли не тільки в скараного Северина, але і в живого Дам’яна. Отже, се було великим щастям для нього, що кн. Острозькому вдалось загасити справу тих наїздів (до котрої й його самого притягано), і з того Дам’ян і його острозькі товариші витягли науку для себе: не треба було мозолити очей противній стороні й викликати її на дальші доходження! От ми й бачимо Дам’яна під час Берестейського собору на дуже скромних ролях 1, і далі він зостається скромним священиком. «Даміан недостойний пресвітер» — се його звичайний підпис і літературне ім’я; ніколи, здається, не підписується він сам Наливайком — хіба треті особи його так називають.

Може, тому так cipo і непомітно виступає його постать і в літературі. Острозькі видання того часу мають здебільшого анонімний, колективний характер. Ім’я Дам’яна виступає в чотирьох книгах: се «Охтаикъ сирЂчь Осмогласникъ», надрукований 1604 р. в Дерманському монастирі (закінчення книги має підпис Дам’яна); «Листъ Мелетія ст. патріярхи александрійского до вел. єпископа Ипатія ПотЂя», там же 1605 р. (підпис Дам’яна має стаття про різниш східної церкви з римською); «Молитовникъ» (звичайно згадуваний під назвою «Требника»), друкований в Острозі 1606 р. (Дам’янове ім’я стоїть під «Предмовою»); «ЛЂкарство на оспалый умыслъ человЂчій», збірка моралістичного змісту, видана в Острозі 1607 р. (Дам’ян підписав тут теж «Предмову на листь до чителника») 2.



1 Пам. Полем. Лит. III. с. 336, архивъ ЮЗР. І. І с. 516, 529.

2 Каратаев ч. 176, 178, 184, 190. Подаю сю останню передмову як взірець Дам’янової прози:

Предмова на листъ до чителника.

Прироженью человЂчому, такъ назбыть до грЂха склонному, и снадне увести ся дати до злости могучому, великіє обороны и подпоры и престроги Богъ даровалъ, през писмо людей святыхъ, такъ в ихъ святобливомъ и побожномъ животЂ, яко и в порадахъ, наукахъ и напоминаньяхъ до людей розных становъ, в розмаитых грЂхахъ чиненых, — яко на остатокъ и в самомъ ихъ плачу й оплакованью непослушенствъ и затвердълосте серцъ людъскихъ. Абовъмъ и то оныє святыє божіє и отцевскоє милости наполненыє мужеве над людми злыми, згибели и каранья годными чиневали.

Яко напродъ Самоилъ пророкъ. — По многом напоминанью, которое чинилъ до кроля Саула, и кгды єго имъ далЂй до большое злости й гнъву божого приходячого бачилъ, плакалъ и слезы вылевалъ над нимъ, жалуючи упадку єго.

Тоєжъ тежъ чинилъ і Исаія, по многомъ напоминанью и престрогах, которые от Бога былъ посланъ оповЂдЂти домови Ізраильскому. Чого кгды не послухали и не приняли, плакалъ так мовячи:

Не дЂйте мене, да ся горцЂ въсплачу,

и не належите утЂшающе мя о съкрушеніи ділери рожденія моєго,

яко день мятеженъ и пагубенъ то єстъ.

ДопустЂте ми абым горко плакалъ,

и занехайте мя тЂшити о спустошенью цорки люду моєго,

абовЂмъ день єстъ трЂвоги и згибели.

Плакалъ і Иєремія пророкъ, напрод о упадку в грЂхъ народу Ізраильского, а потым і о срокгом покаранью за тыє грЂхи, о чомъ єстъ книги его плачу.

A нЂкоторыє з нихъ впрод єще нЂмъ кто зосталъ злымь, вЂдаючи тылко же маєтъ быти злымъ, плаковали. Яко Єлисей пророкъ плакалъ над Азаилемъ туж при бытности єго. О що и пытанъ былъ от того ж Азаиля мовячи, чому господинъ мой плачет? И отповЂдЂлъ єму пророкъ мовячи, ижъ будешъ чинити злоє в сынохъ Ізраилевыхъ.

На остатокъ и сам сынъ Божій плакалъ з великим нарЂканьємъ над мЂстом Іерусалимомъ мовячи: О кгдыбысь ты то вЂдалъ: дня того твоєго, що єстъ ку покоєви твоєму, але нынЂ закрыто єстъ то перед очима твоими, й далЂй.

Тот же теды способъ и в нового тестаменту святыхъ многих найдуємо быти заховываный, а особливе у святого Іоанна Златоустого, которого всЂ писма, нарЂканья и плачу суть наполнены, але наивласнЂй и найболшей тот листъ, который нЂчого иншого не єсть, єдно плачъ. Яко самъ мовит: Єслибы то, повЂдаєт, можная жебы ся писмо перемЂняти могло в слезы и в плачъ, c тыхъ бымъ тобЂ листъ утворивши послалъ.

Который то листъ былъ натотчасъ до человЂка упалого в грЂхъ отступленья от иночества писаный, именемъ Феодора, але рачей в особЂ єго до кождого человЂка грЂшного, абовЂмъ кождый не єстъ без грЂха, яко мовит Іовъ: И кто ж можетъ быти чистым от грЂха; жаденъ! бы тежъ й єдинъ день животъ єго былъ на свЂтЂ.

И если не потребують здоровыє лЂкара, але хорыє, — a мысмо всЂ ведлугъ пророковъ хорыми, яко мовить Исаія: нЂмашъ в нихъ цЂлости, нЂмашъ якъ плястра приложити, от ногъ до головы все тЂло єдина рана.

Прето що-бысмо мЂли кождый з насъ поєдинкомъ, кождый на свой грЂхь шукати собЂ лЂкарства, ото маємо всЂ на вшелякіє злости лЂкарство. Котороє єсли такъ великимъ хоробамъ подолати (яко тут обачишъ) могло, — твоимъ вродам улЂченьємъ и заглаженьєм за помочу Божею и овшемъ будетъ мочи. Єсли тылко такъ яко ся годитъ уживати єго будешъ.

АбовЂм кождый грЂх неднако, але розмайте серца и умыслы чоловЂчіє заражает. Єдины в великихъ злостех будячихъ назбъть убеспечаєть. А других в мнЂйших назбытъ страшитъ й до отчаянія приводитъ. И не такъ далеце злости и грЂхи, яко по грЂху дивныє и опачныє розуменья наши о наших грЂхах насъ албо заводятъ албо трвожатъ. Зачим и до полЂпшеня живота напродъ, и старанья о уліченью злостей прошлых нелацно здаєт ся нам приходити. А прето воля наша и розуменьє наше в насъ впродъ лЂкарьства потребуєт. Тож самый грЂхъ, который яко напочатку залецаньєм ся своимь умЂет хитре в чоловЂка вкрасти й блудити, такъ наостатку незмЂрною боязни грозит и страшитъ. А то з жродла духа лукавого выплынуло, который напочатку умыслъне вшелякій гріхь за речъ малую удаєт, а кгды ся южь станет, то в тот час барзо великим чинит.

А прето тот листъ кождый кто кольвекъ въ яком кольвекъ грЂху найдуючій ся читай! Которий нЂчого иншого не єст, єдно c писмъ старого й нового тестаменту душам зарожоным утвореноє лЂкарство. То пристань хвЂючому ся великости злостей. То потЂха зафрасованому тяжкостю гріховъ. То порада й лікарство заражоному спросностю злостей.

Роскохай же ся в том кождый богобойный, покорне прошу! И щобысь мЂлъ у кого иншого розмаитыхъ порадъ шукати, и на нихъ ся часомъ омыляти, альбо себе непевными убезпечати, ото маєшъ готовую. Не нынешнего вЂку людей, але самого межи святыми святого, и патріархами апостольскоє въсточноє церкви святоє патріархи, и отцемъ отца. Которого c тыми молитвами яко намъ даровалъ Господъ Богъ то видЂти й одержати, такъ абы и ку попра†живота своєго то далъ й уживати.

Приданъ тежъ єстъ за тымъ же листомъ тестаментъ цесара кгрецкого Василія до сына своєго Льва филозофа й цесара. Которого тестаменту пожиток и потребу не хочу абысь з залецанья моєго, але рачей з самого читанья зрозумЂлъ. Для того й простою мовою на другой сторонЂ слово в слово, догожаючи вырозуменья того пожитку й потребъ, написати важилем ся. Що все ласкавому твоєму баченью и себе самого отдаю. Даміанъ недостойный презвитеръ.




В дійсності він прикладав свою працю, мабуть, не тільки до сих книг. А з другої сторони, дуже трудно зміркувати, що належить Дам’янові в тих книгах, де записане його ім’я, а що було ділом інших співробітників, ділом колективу. Ті статті, що підписані його іменем, особливого літературного інтересу не мають, але ними авторство Дам’яна, очевидно, не обмежувалось: його ініціатива і праця йшла, мабуть, значно далі, і може бути, напр., що остання з сих публікацій — найбільш інтересна з літературно-ідеологічного погляду: «Лікаретво» з його моралістичними віршами, що будуть наведені в останнім розділі, ціла належить заходові й замислові Дам’яна.

Крім друкованих праць, маємо з його іменем одну рукописну, змістом своїм зближену до сього «Лікарства»: се вибірка слів і афоризмів з різних церковних и світських джерел, у дефектній збірці, писаній письмом «другої половини XVI в.», як її означає акад. Соболевський 1. Ім’я Наливайка носить один з розділів її, затитулований: «Лекцій словенскіє Злотоустого отъ БесЂдъ євангельскыхъ от иєрея Наливайка выбраніє»: се афоризми з св. письма, учителів церковних і античних авторів, в тексті церковнослов’янськім і в сучаснім українськім перекладі (так, як се ми маємо в «Лікарстві» — у виданім там «Тестаменті цісаря Василя») 2.



1 ЗамЂтки о малоизвЂстныхъ памятникахъ югозападно-русского письма XVI — XVII в., Чтенія общ. Нестора т. IX с. 19.

2 Про нього нова розвідка ак. Перетца — Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы, I, 1926.



Але в збірнику таких вибірок єсть кілька, і дуже можливо, що вони також вибрані Дам’яном Наливайком, як се здогадується ак. Соболевський. Той факт, що він тут зветься своїм прізвищем, може, вказує, що сі вибірки були переписані справді раніш катастрофи 1596 року.

Нарешті ще на один анонімний твір хочу я звернути увагу. Се маленька реляція з Берестя, з собору 1596 р., що визначається цікавим, дещо жартівливим тоном, що нагадує старого Смотрицького, — на жаль, захована в досить знищеній копії. Має напис: «От сынода Берестейского через священника Корытского мнЂ данноє для вЂдомости», що, можливо, треба розуміти як записку «священика з Корця». Я наведу сю маленьку записку в цілості, бо вона варта того:


Року 96 октебра 6 дня въ середу, въ четвер, въ пятницу и суботу сынодъ былъ у Берестью великій, Грекомъ зъ Римляны о зъєдноченью, на которомъ митрополитъ Рогоза и владыки: полоцкій Германко, володимерскій ПотЂйко, луцкій Кривилко, холмскій Збирожко, пинскій Іонище — яко перво крыянкомъ, покутнЂ и подступно до римского папы сонмища, отступивши православія святого греческого вселенского бЂгали (а нихто ихъ — яко пророкъ Ієремія и апостолъ до Римлянъ въ гла†десятой мовят — не слалъ!), — такъ и теперь явно сами только приложили ся и повинули ся однЂ! За што зараз отъ Римлянъ въ замку чествованы, и яко медвЂди музыкою скоромошскою — тарарушками утЂшаны, але раднЂй — посмЂваны были! Ино не одноЂ овечки словесной за собой потягнути и взяти не могли, только сами одни волку ся отдали. А стадо, хвала Богу, вціль все самымъ Богомъ охраняємо, вкупЂ и єдиного серца и устъ въ православіи давнемъ ко хвалЂ божой зостало. А они яко змЂнники и супостаты, присяги господаря короля и волностей и покою хрестіанского нарушители и сказцы, черезъ лекгатовъ патріаршихъ и иншихъ митрополитовъ, епископовъ, архимандритовъ, игуменовъ, протопоповъ и презвитеровъ, числомъ сту шести особъ, а къ тому князей, пановъ и пословъ ихъ съ обоихь панствъ: съ коруны Польской и великого князства Литовского многихъ, и огуломъ всЂми православными хрестіаны — отъ духовенства и власти церковноє отсужоны, и со всеє владзы святительскоЂ обнажены и за простыхъ вьмЂнены суть. И соборнъ (ухвалено посольство) до господаря съ прозбами отправити и послати (абы є. королевская милость) маєтности церковныє отъ нихъ отобрати росказать, (а на мЂстце тыхъ) змЂнниковъ иншихъ правовЂрныхъ и статочныхъ пастырей — митрополита и владыкъ подати рачилъ. A дотолъ поки (тыє змЂнники) будутъ, тогды у молитвахъ звыклыхъ патрыарха царгородскій куръ Гавріилъ маєть ся отъ священниковъ успоминати и похваляти. A (тых змЂнников) завжды опущоныхъ и въ згордЂ мЂть, и за епископы почитаны не мають быти. И такій скутокъ того сыноду стал ся 1.



1 Акты Зап. Россіи IV с. 146; в скобках те, що я доповняю наздогад — викрапковане видавцем.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.