[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 266-280.]

Попередня     Головна     Наступна





Послання Львівського братства до братства Новокостянтинівського. Приблизно з того ж самого часу, як Вишенський ладив свою другу збірку, протиставляючи «новій руській філософії» аскетичну догму індивідуального самовдосконалення, — ми маємо нарешті виклад сеї «руської філософії»: громадського братського християнства. Не такий він всесторонній, повний і глибокий, розуміється, як ми б бажали, але все ж таки се повніша, ніж все, що ми мали досі, сума братської ідеології. Виложена вона з не дуже важного приводу і не блискучою з літературного погляду рукою — але все-таки незвичайно інтересна своїм змістом. Та і з літературного становища, як твір рядового письменника тої доби, вона не позбавлена значення.

Се просторий лист-інструкція, додана до братського уставу, що його Львівське братство уділяло братчикам міста Новокостянтинова, на їх гаряче прохання, для організації нового братства, що там фундувалося. Писання се стало звісним чверть віку тому — опубліковане А. С. Криловським у збірці актів Львівської Ставропігії 1, але якось не звернуло на себе уваги і не було оцінене дослідниками ні з становища культурно-історичного, ні з літературного. Правда, що доволі непереглядний спосіб видання утрудняв орієнтацію в сім творі. Сим разом мушу віддати йому належне.

Як я сказав, привід сьому творові дали міщани містечка Новокостянтинова (на Бузі нижче Літичева), недавно фундованого звісним нам князем Олександром Острозьким, воєводою волинським, одиноким сином старого Василя-Костянтина, що зостався вірним православній вірі і був надією і потіхою православних до своєї передчасної смерті (при кінці 1603 року), що викликала такий крик жалю і розпуки серед них 2. Можна думати, що, фундуючи місто в перших 1600-х роках (привілей на магдебургію видано 1600-го року), молодий князь зробив дещо і для місцевого церковного й просвітнього життя і се «дещо» трималось і після його смерті та виявилося в отсім бажанні новокостянтинівських міщан фундувати у себе братство за статутами Львівської Ставропігії. З її листа, писаного в березні 1609 р. 3, дізнаємося, що новокостянтинівська громада кілька разів, через листи і через посланців, зверталася до львівських братчиків, просячи дати їм взірцевий «порядок братства», уставлений патріархами.



1 Архивъ Юго-Зап. Россіи ч. І т. XI, 1904, ст. 305 — 339.

2 Див. нижче.

3 Дату 25 березня 1609 р. має «чин братства», пересланий, очевидно, разом з сим листом і виданий в додатках до праці Криловського: Львовскоє Ставропигіальное братство с. 38; сам лист записаний в братській книзі без дати.



Але львів’яни протягали з сею справою, кілька разів відписуючи їм, що вважають обставини для сього непідхожими, і тільки після сойму 1609 р., на котрім вони збиралися дати рішучу битву львівському магістратові, проти його замахів на обмеження прав православного міщанства («для оборони правнои всеи посполитои народа Росского речи»)., вислали вони копію патріаршого «чину», і вживані в львівській братській практиці форми обрядності. А заразом у просторій записці, що нас тут займає, виложили ідеологію братського руху й організації.

Записка містить коло 60 тис. знаків (два аркуші досить розгонистого друку) і може бути поділена на чотири частини, досить виразно зазначені у викладі.

Насамперед, львівські братчики пояснюють причини, чому вони так протягали з уділенням своїх статутів і що з тим було зв’язане — з прийманням нового братства під свою зверхність. Братська організація, кажуть вони, — тому що являється найбільшою зброєю проти ворогів правдивої церкви, видимих і невидимих, викликає особливу їх ворожнечу і «всякі штуки превротности». Се стягає на братчиків різні прикрості, що викликають і внутрішні сварки. «Трудна се дорога — братство, і нелегко і мало хто її уторувати зможе». Знаючи се з власного досвіду, львівські братчики не спішили виставляти молоде новокостянтинівське братство на таку тяжку пробу: «показовати вас, стадко малоє, альбо роту вашу, неприятелям Христу і церкви його». За краще вони вважали, щоб ініціатори братства попереду добре надумались, аніж би мали потім відступати від братства. І сим посланням ще раз звертають їх увагу на різні спокуси і нагінки та хитрі підступи, які чекають їх у братській роботі, щоб вони се все добре зважили, перше ніж на сю дорогу пускатись. Дають їм всякі вказівки на хитру й погибельну політику римської церкви. Рекомендують крайню обережність супроти «лжепастирів» і супроти всяких непевних елементів, що лізуть до братств, і под. (с. 305 — 317).

В другій частині (с. 317 — 326) виясняється принцип братської організації — її колективність, її демократизм (рівність і готовість до всякої послуги колективові), любов і милість як основи церковної організації. Далі викладаються елементи церковної організації і різна церковна символіка її.

Частина третя (с. 327 — 336) спеціально присвячена унії: остерігає від яких-небудь компромісів з нею і різними прикладами Святого Письма доводить небезпеку якого-небудь приставання з беззаконниками.

Нарешті, останній коротенький розділ (с. 336 — 339) містить різні практичні вказівки щодо братської організації (спорядження реєстру братчиків, вибір писаря, старшини, дозорців школи і шпиталю і под.).

Особливою конструктивністю послання не визначається. Досить часті повторення певних улюблених гадок; виклад надмірно загромаджений цитатами і прикладами з Св. Письма: вони перебивають хід гадок і подекуди переходять просто в збірку виписок.

Початок величний, зроблений на взірець апостольських послань:


Церкви вся от Леополия, найпачеже братство Ставропигион Успения Пресв. Богородица, Леополите 1, — церкви божей сущей в Новом КонстантановЂ: возлюбленнымъ богу-званным братиям церковным. Благодать вам, миръ и милость от Бога Отца и Господа нашего Ісус Христа!


Пояснюючи далі причину проволікання, братчики признають, що «порядок братства», прошений новокостянтинівцями, сам собою не бозна-що: «Тот причиною (приступом, приводом) єст толко оному широкому облокови писм пророческих, апостолских, євангелских, учителских, на которыє то отсылают нас учити ся порядков от них». Але ті прикрості, які обпали львів’ян останніми часами, не давали можливості списати і вислати навіть «тих кілька привілеїв». Причина тих прикростей — те, що братство так заважає Антихристові:


Кгдыж вЂдаєм то певне, же копиа, меча, кулЂ, стрЂлы и острости албо кгроту смертоносного оружя срокгшого и головнЂйшого німаш на вшелякого неприятеля и бунтовника противко Христу, и церкви его валечника 2, и на самыє дЂмоны, — як єст(ь) брацтво!

Любов досконалая, которую до Бога и до ближних своих имЂти протреба, тоє 3 их найбарзей у серце уражаєт! Кгдыж о розерванє милости барзей ся неприятел стараєт. Як мовит св. Златоустый, же жадная реч не значит так выразне правдивых християн быти, як кгды въ єдности и єдномыслности з собою найдуют. А прето ж сторона противная на тоє братство вшеляких штук превротности своєи, зависти, ненависти, порад, прихитрЂйших и стараня на то от самого Велзевула заживаєш, абы намній 4 где нащепитис(ь), вкоренитис(ь) и рости, а в церкви божой росквитнули, а овоц пянкний 5 в дому божом з себе подавати (могли).



1 Львів’яни, рівнозначне з першим — львівською церквою.

2 Ворога.

3 В друк.: и тоє.

4 Якнайменше (єдність і любов могли закорінитись).

5 Гарний (польське).



И мЂвают венц люде о то клопоты великиє, ростырки, навалности, наєзды многие и розные от посполитого всЂх неприятеля 1. Неприятелми ся ставают человЂку и самые домашнии єго... Про тоє тоды тот c трудностю людем приходячий акт — братство, любов досконалая до Бога и ближних своих (306).

И пре то теды, и для тых внутръних сваров и звышъ реченных прешкод аж по тот час удержовали смы ся c тым: подати вам порядок братства: вЂдаючи, иж трудная єст дорога братство, и не лацно кто оторовати 2 может. Чого смы сами на собЂ и от мнЂманных ся быти притомных наших 3 досвЂтчили, и нынЂ еще дознаваєм. Для котороє то узкости и острости дороги так мало их єст, которыє не отити 4 албо тиснутис(ь) до Христа позволяют 5. Але як бачим, гумор их єст 6 — которыє по просторной и гладкой дорозЂ покоєв, ужитков, славы, богатства, оздобы, преложенствъ и вчасностей вшеляких світа того ходят, — што им барзо смакуєт. Як и на он час за Христа — при крестЂ один толко Симон нЂякийсь Киренейчик крест Христов (збавенный тот тяжар!) Христу двигати помогал. А и самый найвышший апостолъ Петръ, видячи окрутне пренаслЂдованного Христа, кленучис(ь) раз-по-раз, до трох раз запрЂл ся мовячи, же то(го) не знаю. Въ тую ж и Іоан, наперстник Христовъ, по нагу вырнувши з шат, утЂкаєт и здалека за Христом на двор архиєреов входит. А иншии где кто колвек могл от Пана утЂкаютъ (307).

А пре то и вы, злякнувшис(ь) бурливостей (якбы нЂяких валов 7 свЂта сего) — хотячи ити за Христом и зближаючис(ь) до Бога (як одно ПетрЂ ходячи по водах морских — злякнувшис(ь) валов морских тонути почал) — (аби) не отступали церкве Христовы. И вЂры повшехной 8 моцно с(ь) держали, — которои то до нынЂ як так 9, якбы тех през сонъ, держат ся люде.

Не о посылали хмы 10 вам порядок братства c той межи иншими причинами. АлбовЂм тая справа церкве Христовы, скоро єдно 11 в Малой России поступовати 12 помалу почала, и одежі овчеи подносити. А волков драпежников, злых дЂлателей, сол(ь) смердячую, погоршителев, наємников под пласчем пастырства (на упадок людский!) власне бы 13 палцем вытыкати почала. А лишь 14 зараз наипреднЂйшие, мнЂмаючиис(ь) быти видущии вожове, — слЂпий гетмани, и при них иле их єст рыцерства духовного, церковъ зрадивши, c полку своєго от войска Христового до стороны противноє поутекали, и всяй предали. О чом добре сами вЂдаєте (с. 307 — 8).

Боимос(ь) теды и о вас! И протожъ не сквапляли смы ся с тым показовати вас, стадко малоє, або роту вашу, неприятелем Христу и церкви єго!

ВЂдайте бовЂм, о возлюбленныи, иж братство 15 зачинати — войну то єсть власне из неприятелем креста и Христа, вЂры и церкви єго зараз сточити! И зараз на войну выбиратис(ь) и у зброю ся духовную дуже прибирати потреба. Кгды ж «не єсть наша бран(ь) ко плоти и крови, анЂ ко миродержателем тмы вЂка сего (яко апостолъ мовитъ), но ко духовом злобы поднебесным».



1 Диявола.

2 Уторувати.

3 Тих, що удають себе нашими однодумцями.

4 Друк.: оити.

5 Рішаються.

6 Така їх вдача, що вони вибирають дорогу вигідну.

7 Хвиль.

8 Вселенської православної.

9 Сяк-так.

10 Замість: смы (з польського).

11 В друк. тут зайве: суть.

12 Друк.: наступовати.

13 Наче б.

14 Так зараз.

15 Друк.: братству.



А рачей можем повЂсти: тым которыє на земли суть(ь) и под землею валечников и з вЂку праве человекоубиєцъ душъ и тЂлъ нашихъ 1. Противно тым нынЂ война духовная повстала!

Которыє духовне злыє — знайте певне иж повстанут за то на вас: церкву Христову и стадо малоє... И стонд 2 будет знак найперший — розрознене 3 в людех. Як вышше усты своими Збавител(ь) повЂдити рачил, же «єдин на другого повстанет», тоє теж и апостол объясняючи мовитъ: «єдин речет: аз єсм Павлов, другий — аз же Аполлосов, ин — аз же Кифин». A вы отоповЂсте противко тым: «Мы всЂ єдно хмы сут(ь) и Христовы!»

И так в той розницЂ колис(ь) отберет солома, и отвЂнет 4 полова, и высЂет кокол(ь) c того стогу вашего. Обачите, як много зернъ пшеницЂ Христовы зостанет на том току вашем, котора ся за Христа схочет дати змолоти!

И так лЂпше єст(ь) впрод на то ся намышляти, анЂжли потом з въстыдом, а що большая — з грЂхом, каючис(ь), споминаючи апостольское слово реченноє: «Лучше бЂ им не познати пути правды, нежели познавшим 5 им отвратитис(ь) от преданныя им святыя заповъди...» (308).

Припоминати и то собЂ потреба, иж кгды Христос чуда многиє чинил, заристи и ненависти от преложеных не уйшол. Завист(ь) бо и ненавист(ь) не въсть предпочитати полезная. Кгды 6 хлЂбом над манну смачнЂйшим кормил и хорых уздоровлял, тогды мнозство людей за ним ходили. А скоро тълко промовил до них о страсти своєй... то зараз пошли от него преч. Бо где стол покармы и хлЂбом обфитуєт, там около него на товарышах столовых не збываєт, — бо теж где кормы досыт(ь), там дужость волови прибывает 7. Але як то венц посполите мовят: «Кгдыж ся ножка подвинет, и знаємый тя оминет». И так свЂт бардзо перемоглъ, же для малого куса мамоны многии горла ставят и тЂла свои мечеви. ЗвЂрем, (є)жом и круком доброволне на полях поверечи не лътуют 8. А що бЂд и невчасов ся натерпит, голоду, пред тым нЂжли забитою смертю згинет, тоє снадне кождый человЂк вЂдати может. А що ся теж тычет о богомыслности 9 — не толко тераз и тых вЂков Антихристовых, але єще на он час так было, яко пророк мовит: Бог со небесе приниче на сыны человЂческия видЂти, аще єст(ь) ли кто разумЂваяй или взыскаяй Бога — и не знашол ся жаден» (наступає ряд цитат, с. 309).

Не закрыте пишем до вас, анЂ округло, под тЂню скрываючи вырозумене речи и острыгуючи як бы нЂкій Жидъ червоний золотый. А то для того, абы всЂ знали, в кого вЂрят и в чиє имя крестилисте ся, и хто нас и вас из мертвых воскресит и дня остатнего справедливого и страшного оного суду своєго осудит... А прето ж вЂдайте: кто нынЂ хочет братства, тот хочет Христа — тутже зараз и креста!



1 Помилена конструкція: проти підземних и надземних ворогів, одвічних чоловіковбивців — демонів.

2 З того — пол.

3 Друк.: до зрознене.

4 Одвіється.

5 Друк.: познавшем.

6 Друк.: а кгды.

7 Іронічно: логіка сих людей прирівнюється до волової.

8 Не жалують (пол.).

9 Фраза розтягнена і тому неясна, автор хоче сказати, що «для малого куса мамони» люди переносять найгірші недогоди, а до «богомысльности» нікого нема.



C ким кто хочет — c тым переставай 1: любъ тут со Христом во яслех и въ убогом вертепЂ и онде 2 на престолЂ. Любъ зас(ь) со Іродом, албо c новым Месиашом 3: Антихристом в ВавилонЂ 4.

Албо уходи со Христом до горы c працею немалою. Албо обтяживши, сердце своє обжорством и пьянством и фрасунками дочасными царствуй в ВавилонЂ.

Албо венц власного Месия Христа выхваляй; албо теж прийдучого Месию очикавай.

«Двом бо господином никтож может работати»... (310).


В ряді цитат, виходячи від поклику Христа взяти на себе його хрест, автор доходить до іншого поклику: взяти на себе його ярмо («иго»). Се викликає у нього паралель: Христос «наче якихось бичків-неуків» кличе до себе — взяти його ярмо, що приносить спокій душам. Неприятель же душ всякими присмаками злакомлює людей, щоб заложити на них свою узду і зробити їх своїми вічними слугами.


Єсть тыж венцъ нЂякийсь звычай и у тых, що конем не объєздженым не цвичоным єще, удила во уста их кладучи сперву солею 5 натирают, абы имъ смаковало и абы их лацно потом во уста свои брали. Так теж и сЂдло кладучи гласчуть ихъ. Але доказавши того и уживши надъ ними волЂ своєи до смерти южъ не выйдет з руки и муки єго (310).


З того розвиваються паралельні образи (на жаль, паралель досить хаотично переведена і тому читачеві нелегко слідити за гадкою автора). З одної сторони — правдиве християнство, що кличе на самовідречення, страждання і смерть у сім житті, на неустанну боротьбу з ворогами церкви, і вірні, як боже військо, йдуть на бій і смерть.


Добровольне абовЂм єзда и пЂхотниє роты от кролев и тиранов за плату малую взявши, для лупов кръвавых и несправедливого набытя на войнЂ гинути идутъ. В тенже власне способъ и рыцерство божоє 6 з вЂков доброволне, сподЂваючис(ь) заплаты и мешканя вЂчного от Бога, найвышшого монархи на войны єго за имя єго противко вшеляких царей, неприятелей, єретиков и блюзнерцов єресей разных менжне с(ь) ставлячи идутъ. А жаден з личбы полку их нЂкгды 7 не убудет — которым ведлуг слова Збавителева «и волосы на головах ихъ поличоны суть», — але всЂ цЂлы тЂлом и душею зоставают и до прибытков на помешканє невымовної заплаты онои за заслуги ихъ триумфовне входять 8 (312).



1 Тримай.

2 А там (по смерті).

3 Друк.: мескашом.

4 Папою римським.

5 Друк.: солюе.

6 Друк.: Божие.

7 Ніколи, пол.

8 З тріумфом входять до пробутку (райського), де чекає їх несказана заплата.



З другої сторони — фальшива церква, «дочка Вавилонська», її фальшиві пастирі та їх підголоски, що кличуть на вигоди віку сього.

Се розуміється — римська церква, місцеве католицьке духовенство і ті православні перебіжчики, що до них повтікали. Боротьба сих двох церков — «Сіонської» і «Вавилонської» — викликають у автора біблійні паралелі боротьби і насильства нечестивців над праведниками. Каїн і Авель, син Сари і син Агарі, Ісав і Яков — се прообрази нинішньої боротьби католицької й православної сторони, в котрій фізична перевага лежить по стороні нечестивців, а боже благословення і остаточна перевага по стороні гонених православних. Деякі з сих паралелей наводять на пам’ять величні образи «Закона і Благодаті»:


До конца «раба изгонит свою госпожу» и «сынъ рабынинъ господичича». ВЂдаєте, яко єсть написано: «Изжени рабу со сыном єя, не имат(ь) бо сын рабыни участия со сыномъ свободныя». Свободна бо єсть дщи Сионова, царицею власною 1 будучи, и облюбеницею Церковъ єго к Христу Богу. «Мати бо єсть ваша Сион», рече, «человЂк роди (ся) в нем» — Исус Христос, и той основа и — вышний. Рабыня же єсть цорка вавилонская, мЂзерная она, матка нерядницам и всЂм обредливостям земским, и сынов попудных родит, которыи.потомкове єи такими ж подейзраными и нас старают ся починити за одступъством от закона и церкви божеи (312).


Довгим набором цитат автор наказує «не слухати злых преложеных», себто уніатських ренегатів. Наказ — викинути око, яке б мало спокушати, — він толкує в сім розумінні:


Око — архиєрей и єрей и вшелякий стану духовного преложоный, ту теж и отецъ телесный. Єслибы тя погортати мЂло, вылуп єго! Из(ъ) женит(ъ) от себе!

Сол(ь) смердячую потопчи! Волка в скорЂ овечей по зубех драпЂжных знай! Злодія и убийцу до кошарнЂ не пусчай и не дай єму вступу. Замкни пред ним дверЬ — вархолника, посварцу, шкодцу!..

Розкгу усхлую, которая не родит овоцу доброго, ты садовничий з винограда Христова преч викин(ь)! И не толко тыє речи албо подобные им, але и самоє око — що єст(ь) наймилший человікови члонок, а згортало бы тя албо церков — братство твоє 2, вылу и єго и верзь от себе (315).

Абовімъ лепше будет вам без єдного члонка в тЂлЂсЂ церковном находити, в котором бы c(я) фалшъ и зрада находила! Преч го от себе отсікши — абы й не все тіло церковноє заразы от него себе не брало и огонь пекелный 3 по нем ся не розширял (317).



1 Правдивою.

2 Розбивка моя.

3 Друк.: пепелный.



Друга частина починається поясненням, що сам по собі статут, «порядок братства» — се тільки форма, як всякі святощі старозаконного храма. Не вони давали спасення, «аде Бог вшехмоцный, которому всЂ речи можные суть». Так і з братством. Воно не в тім «паркгамені», але у виконанні хрин стової заповіді братства і любові, в солідарності і діяльній любові, в «попечению о ближних» — що підноситься над усякий обрядовий ригоризм, проповідуваний аскетами афонської орієнтації.

Протиставлення незвичайно характеристичне. Проповідь колективізму й солідарності дуже цінна для тих обставин. Хоч ізнов-таки — виложена не досить прозоро і ясно і переведена не досить послідовно й сильно.

З літературного погляду інтересне представлення загикуватого і простакуватого Мойсея як немічного знаряду божого, в котрім виявила себе божа сила — так, як виявлялася в різних святощах скінії:


онде въ Єгипъте що так за реч годная была подивеня: пред маєстатом кроля фараона и всімъ сенатомъ и рыцерством єго — а зас(ь) старцеве оныє два: Моисей и Аарон. А єще Мойсей будучи осмьдесятолЂтний человЂкъ, якбы ніякий дикий мужъ и въ лЂсЂ знайденый сатыр: стареньки(й) овчар c києм простым орЂховым, а єще надто гугнивый, заикливый человЂкъ. А обачте, як много зацных речий и годных подивеня през него Богъ въ ЄгиптЂ показати рачил! Махнеєнм лЂски 1 онои воды обернув в кров, выморил рыбы их; воскипЂ земля их жабами во сокровищех царей их; a кгды знову нею махнул — теды выпущены были скнипы, песиа мухи, жабы, гусінницы, громы грады. На вЂтры знову кгды нею вывинул 2, теды єи мусЂли слухати; бо мовит: «ВЂтром нужном вЂнути повелЂваше, и вЂяху чрез всю нощ, єже и бысть тако». На море теж: кгды нею махнул и услухало го море, и розступис(я) вода, и огустіша яко стЂны вода...

Пытали бы хмы вас: єсли то ліска оная то справовала албо теж з неи моцъ таковая походила, як теж и онде знову щос(ь) стало над скалою сухою, c которой в пущи, вдаривши в ню лЂскою, буйныє воды по всей пущи оной выпустилъ? Скажете: нЂ! АбовЂм нЂ! Не лЂска то оная анЂ теж Мойсей тыми речами там справовал, але найвышшого Бога моц и єго самая невымовная мудрост(ь) и владза росказовала мору, вЂтром, твердым скалам, абы конечне на кинене лЂски онои послушенству своєму досыт(ь) чинили и вшистки живіола 3 конечне го слухати мусЂли (318).

Тымже тыж способом власне (бо до того цЂлю реч простуєт) паркгаминовый маючий въ собЂ порядок братства, посланый вам от братства нашего, причиною тылко будет, як оныє таблицъ мойсейскиє, жезлъ, скиния вся, ковчегъ завЂту, ручка носящая манну е. це 4. Але вмісто поміненых таблиц Євангеліє Христово на таблицах сердецъ ваших нехай будет выразно написано, и того слов самых слухайте...



1 Палиці.

2 Махнув.

3 Стихії.

4 Et caetera.



И для тых теды забвенных причин абысте обфитовали в науцЂ писма святого: всЂх пророк и апостол и божественных учителей. И єозиждитес(ь) на краєуголном камени — Господь нашем Ісусе ХристЂ, на фундаментЂ том, як злото и срЂбро и камЂнє дорогоє з вянком милости до купы c(я) вяжучи в братст†том. О котором то братст†св. верховный Петръ апостолъ мовит: «Братство возлюбЂте, Бога бойте ся, царя чтіте!» — Братство любити — Бога любити, братство приймати — любов приймати, то єст(ь) — Бога приймати. Занеже «Богъ любы єст(ь) и пребываяй в любви въ БозЂ пребываєт и Богъ въ немъ» (319).

. З вЂкъ абовЂмъ през пророка повЂжено єсть: «Се коль добро и коль красно но єже жити братии вкупЂ». А того добра тыє сут(ь) знаки: Вшелякого неприятеля хотячи поразити збирают ся люде до купы: в тысячи, ве ста и десятки. Обирают и постановляют над собою гетманов, ротмистров, поручников, десятников е. ц. И так всъ в купЂ будучи снадне могут неприятеля поразити.

Также теж и до посполитого на свЂтЂ мешкання, тоєсть мЂсть великих и малых — до которых ся люди розмаитыє як до Ноева 1 корабля: добрыи и злыи, чистыи и нечистыи збирают. И поставляют судиюв, писаров, и вшелякий порядок способляют и споряжают и кгрунтовне становят, писанєм речи свои варуючи, такъ теж и будованєм мЂсто своє для неприятелей осмотруючи.

А не тылко в мЂстах, але и по селах, ачколвекъ люди будучи грубыє, такъже до громады c(я) збирают 2 и ряд собЂ вынаходят и под ним живут.

А що ж надто маєм повЪсти? Не єст ли реч оздобная церкви божей братству єи 3 в нюй быти?

Певне, же то рач Богу милая и межи всЂми людми єст(ь) учтивая. Єдному тылко дъяблу и начиню 4 єго то єсть немило!

АбовЂм и Христосъ посылаєт учеников своих по два а по два 5. А єсли не будет в мЂстЂ до тысячи цнотливых, то хоч сто. А єсли бы и ста не было, то хотяй пятдесят, десят(ь), a принамнЂ пят(ь) — «а и для тых», в такой малой личбЂ, мовитъ Господь до Авраама: «не погублю городов Содомских и Гоморских». На тот теды способъ, єсли не допустит шатан быти братии вкупЂ десятем и пятем, тыды принаймнЂй, наконец, бы тылко два албо тры — «аще собирут ся о имени моєм, ту єсм посредЂ ихъ», глаголет Господь. И два — бо «аще совЂщаєта что благоє о всякой вещи на земли, будет има дано от отца моєго» (320).



1 Друк.: нова.

2 Друк.: збирабют.

3 Церкви.

4 Його сосудові — розуміти папство.

5 Ся фраза порушує розвій гадок сеї преінтересної апології колективізму.



Таких об’єднаних хоч би в малій, хоч би з двох членів громаді, Христос зве своєю братією. Натомість, хто тримається одинцем, — «высокого мнЂманя о собЂ будучи, — таковый и щобы єго человЂком звати негоден єст(ь)» (321). Докір, що трапляв і таких високих аскетів, як Іван з Вишні!

Вияснивши так (не дуже прозоро, треба сказати) вагу колективності чи соборності, автор викладає принципи «посполитого послуговання» і «попечения» — вияви діяльності братської любові:


Бо що то потребам братским услуговати — Богу услуговати. А в братст†совЂтовати и промышляти о размноженю єго — то власне єст(ь) з Богом бесЂдовати албо якобы от особы єго мовити. Ибо болше мученичества єст(ь) сиє — єже о ближних попечениє имЂти. И сиє єсть во истину (мовит Златоуст) со Богом жити.

И что бо будет равно сим — єже ни пост, ни низу лЂганиє, ни всеночная бдения, ниже й ина что такова могут спасти человЂка, яко о ближних попечениє имЂти. И се єсть во истину со Богом жити, и то єст(ь) найпевнЂйшая и найпррстъшая до забвеня людского дорога (с. 321 — 2).


Згадавши про перешкоди, що перебивають людині виконувати сю заповідь діяльної любові («попечения»), автор далі викладає теорію практичної побожності — діаметрально противну афонському нігілізмові:


Не иж бы богатство было зло — але лакомство, и злоє набытиє — то єсть зло.

Не иж бы своєю працею маєтност(ь) набытая была зла — але драпЂзтво и лакомство и забытност(ь) при том о всЂх приказанях божих и церкви и о ближних своих — то єст(ь) зганено.

Не иж бы напой был злой — але проклято єет(ь) пъянство.

Не иж бы ожененє речу неучтивою было — але вшетеченство 1 то єст(ь) обредливоє.

Тым то горе Христос нарече быти — «иже одесятствуєте мяту, копръ, кмин, а што болшая в законе то єсте отпустили: суд, милость, вЂру»... (322).

Не в листЂ бовЂм єдино, анЂ на том тылко єдном паркгаменЂ єст(ь) братство зо всЂми єго пунктами достатечне выражено. Але во всЂх судбах и заповЂдех божиих, в выполнЂню всего нового тестаменту — то єсть братство. И любов без присады, прозорчистая (ряд цитат не дуже до речі).

Так то силу 2 и реч великую имя братства за собою потягаєт. И тою c(я) любовию вяжут наслЂдовцы Христовы в досконалоє збудованє і выстрыхнене 3 церкви єго (322 — 3).


Наступає виклад тез: — Братство — церква, церква — всесвіт, вінчаний «архієреєм великим» Христом. Церква — духовний квадрат, заснований на чотирьох підставах: суд, милість, віра і надія. Церква — духовна будова, збудована «на правім визнанні віри». Сі поняття, пояснює автор, належить відрізняти від територіального поняття церкви — дієцезії («повъта»), або монументального поняття церкви — будови.

Чотири підстави церкви дають привід авторові до дальших порівнянь, якими він хоче поглибити поняття братства — церкви: її містичність і величність. Чотири основи церкви — суд, милість, віра і надія — чотири «кінці світу», чотири пори року, чотири стихії — що репрезентують чотири «воєводи небесні»: Михаїл, Гавриїл, Уриїл, Рафаїл (с. 325).


И так теды Богъ церков свою на домыслъ и вымыслъ людский и самых снат ангелов понятя речи на том-то квадратоватомъ камени дивне заложити рачил, же противко ней вскурати и броны 4 пекелныє не подолают.

Бо ніхто инший, — «але Сам тылко яко наддер 5 вымысльный будовничий, албо архитектон всего видомого и невидомого створеня и до далшого поступку церков свою Бог будуєт и предивными судбами своими охраняти і заховывати рачит.



1 Розпуста.

2 Друк.: сила.

3 Завершення.

4 Брами, врата.

5 Дуже.




А иж теды вы, о возлюбленная братия, почувши с(я) в том, иж добре есте сут(ь) уфундовани ласкою Духа на отцевском старожитном апостольськои вЂры вызнанню 1... за которым и неомылную надЂю маючи 2 з мертвых встати и живота вЂчного доступити (с. 326).


Так кінчиться виклад сеї теорії братства= церкви= всесвіту.

Третя частина відкривається похвалами новокостянтинівцям за те, що захотіли братства — любові досконалої. Наступають похвали християнської любові і цитати на сю тему. Далі ще раз кілька цитат на тему: церков — братство, які виясняють також значення братства:


Павел святый по всей церкви вселенной братства всюды постановивши церковъю их мЂнуєт. До которых и листы свои пишучи мовит: «братия, братия» в кождом мЂсть. И всЂ апостолове принявши дар святого утешителя Духа, братства всюды постановляли (с. 327).


Сій правдивій християнській любові автор протиставляє любов і згоду фальшиву, і від неї остерігає братчиків, маючи на гадці антихристову єдність — унію. А для ілюстрації своєї тези вважає за добре подати кілька прикладів такої «богопротивної єдності» і фальшивого братання з Біблії: «кілька квіток урвавши в Св. Письмі їм подати».


Єст єж зас(ь) знову слушне, бы ту припомнЂти иншая зрадливая а згола подейзрЂная и Богу обридливая любов, и богопротивная єдност(ь). И побратованє єст(ь) зе злыми и хитрыми людми. Также послушенство и покора, которую слушне быхто назвал лъжесмирениє, противноє Богу.

А и тая именует ся теж любов, милость, згода, єдност(ь), и послушенство. Которая" то звласча 3 нынЂ того прелестного вЂку — тых часов оплаканых, и дней просто повьсти 4 — антихристовых, во предитечех его плужит. И до себе многих зводит, притягаєт, даруєт, волности им обЂцуєт, тЂшит, гласчет, а потом сурове громит и грозит, и облудне(с)я нам офЂруєт, и ку воли надаєт 5.

О которой то и сами добре вЂдаєте, до якои єдности и любови притягают братанкове наши — сынове цорки Вавилонскоє. Хотячи нас попудными сынами з собою починити и до послушенства отца своєго 6 и матки свои — Нового Вавилону мусом звести. А от послушенства божего и церкви повшехнеи, всходнеи — власнои матки сынов божиих — отвести. Заисте мовечи, — и сыновства божого нас 7 з дороги простои в лЂво звести.

ЛЂпшое одеймует, а подлЂйшую реч даруєт (с. 327 — 8).

Венцъ теды межи иншими речами здалос(ь) нам за реч слушную и о том нЂщо припадков 8 и указов на то юж на свЂтЂ бывалых ку пересторозе вам



1 Наступає короткий виклад символу віри.

2 Для конструкції повинно було бути: маєте.

3 Особливо.

4 Друк.: по свЂти.

5 Період зовсім у стилі Вишенського.

6 Очевидно — Сатаны.

7 У виданні тут крапки, не знати — чи непрочитане слово, чи видавець підозрював тут прогалину. Але, властиво, тут нічого не бракує.

8 Прикладів.


(як найкоротше 1, артикулне могло быти!) — нЂщо цвЂтковъ в писмъ святом ущипнувши вам теж подати.

Ачколвєк вЂдаємо, же болше вы в том обфитуєте 2, на волностех и в покою мешкаючи, о чом мы для бъд и навалностей многих, а що болшая — юж давных штурмов на собе маючи, и запоминаєм! Вшак же и тоє, сподЂваєм ся, же з милости братскои вдячне от нас приймете (с. 328).


Як перший приклад лукавої згоди автор наводить бунт Сатани проти Бога в змові з ангелами. Намовив він їх до єдності проти Бога — так, як тепер намовляють православних уніати, і за те з усіми тими ангелами був скинутий «до отхланий пекелних».


И то єст первая єдност, милость, згода и послушенство противноє Богу. Найперший грЂх ангельскій стал ся в небЂ. Который (гріх) умЂєт не толко бю людей з достоєнства, але и самых ангелов на голову з неба спыхати и до пекла заверечи 3. Ачколвєк и ангелы будучи, а не заховавши своєго стану, в котором были учинены, сродзе от Бога скарани сут за то.

Єсли же тые, безплотные будучи, декретом найвышъшшого Бога скарани сут, — яко надто овыє мЂманыє плотныє ангели, яко то: митрополит и єпископи, бывшие духовныє росскиє, и всЂ наслЂдовци и потаковници отщепенства их? Не заховавши своєго стану, в которм были учинени, скарани и прокляты сут(ь) за то от Бога и вывержени. Як оные з небес, так и тыє синодалне, през декрета старших своих, с церкви божеи. И годности преч отшлякгнени 4 сут(ь) (с. 329).


Другий «припадок»: гріх Адама, що стався через «такоє ж отданє послушенства хитрому и лагодному смокови 5, на єго лагодную мову приставши, и обЂтницам єго омылным давши ся увести». Послухав Адам зрадливих обіцянок змія —


и тому, легкомысльный, давши вЂру, зараз ся, на упадок свои, на єго слова омылные спустивши, заповЂд(ь) божию переступил: от древа котораго му заказано абы с(ь) не дотыкал, с того овоцу зажил, за то теж без милосердя сромотне и з жоною преч из раю выгнан. На чим годности своєи (стратил) 6 и простым хлопом зостал.

До такогож и нас нынЂ послушенства и єдности, мусом и доброволне, гласканєм, лагодностю, обетницами, дарованєм преложенств до скутку провадят 7 (с. 329).



1 Друк.: найкоротшиє.

2 По достатку маєте (автор хоче сказати, що, живучи в спокої, новокостянтинівці мають свобіднішу голову до розчитування у Св. Письмі, ніж зажурені вічними клопотами львів’яни).

3 Закинути.

4 Відбиті, від Schlag — удар.

5 Змієві.

6 Не пояснено, чому се слово в друкованім взяте в дужки.

7 Католицько-урядова сторона.



«Третій приклад»: Каїн і Авель, паралель — Старий Рим і Новий Рим, досить невдало конструйована:



Вадит ся Старый Рым з Новым Рымом, заходняя з святою повшехнею всходнею, як Каин зъ Авелем, рожоные братя, о офЂры. И затягают до себе до послушенства, до едности, и до офЂр своих, людий. И курят пред Богом, офЂры свои отдаючи. И так старый Рим яко старший брат Каин оный гнЂваєт ся за то иж Бог офЂр єго не приймаєт (тут перелічуються всуміш всі відступлення римські, від догматів до всяких «дроб’язків», і через се фраза тратить всяку конструктивність).

А иж тых речий Богъ не приймует, пре то ся гнЂваєт (розумій: Старий Рим) и мовит — бы 1 власне, Каин до Авеля: Идмы в поле, и выведши от закона в блуд, уживаєт на души и на тЂлЂ (с. 330).


Паралель смертельної сварки Каїна й Авеля з ворогуванням західної церкви з східною доволі розповсюджена.Але аналогія сеї сварки з богопротивною згодою і любов’ю в нинішнім прикладі зостається зовсім не розкритою.

«Четвертий приклад»: потомство Сифове переступило заборону божу не мішатися з потомством Каїновим — «сповиноватили c(я) c ними, приймали єдност(ь), милост(ь), згоду з собою, яко братанкове и барзо близкиє себЂ», і за се Бог весь світ потопом покарав, зоставивши тільки самого Ноя з дітьми.


Так завше ображало то маєстат божий, и завше за то Бог люд свой Израилский карал, же ся з чужими народами споляли, и до их набоженства ся скланяли и входили. На тот теж способ наша Рус(ь) учинила: князЂ и паны наши, домы великиє, и зацныє фамЂлиє. А за то теж сут(ь) скарани так барзо, же можем речи: «А где ж сут(ь) нынЂ? НЂмаш ихъ! Погибоша за беззакониє) своя», яко ониє. «Востающаго Богъ бо мъститъ и Господь мъстит не обинуяс(ь)». Як оно посполите мовят: «Бил так — и кия на хребтЂ одыйшол» 2.


Ся тема — погибельне мішання з доньками чужовірців, дуже гостра в тім часі й особливо болюща в православних кругах, близьких до Острозького дому, що звівся через такі чужовірні шлюби, дає авторові привід для довгого екскурсу, який він аж під кінець тільки зводить назад до тези «погибельної єдності». На гадку йому приходить і підступний акт 1569 р., і вся лукава політика польська супроти православних — докази того, як недобре заходити собі з різновірцями:


Чого не могли учинити силою, тоє учинили єдностю таковою, которою — ркомо, засадили сенаторов руских в сенате коронном, надавали им привилеюв, присягою панскою при коронаціях ствердили, статутами коронными и конституциями варовали. А скоро который з них умерлъ, то ваканция! Юж Русинови того достоинства не дано, але Ляхови! Яко сте свЂжо на останнем воеводст†києвском оглядали 3.



1 Наче.

2 Бив так, що й кия на хребті поламав — с. 331.

3 Автор має на гадці, що київське воєводство по смерті Василя-Костянтина Острозького (що його застав на сім уряді ще акт 1569 року) віддано «ляхові» Стан. Жолкевському.



Все оноє першеє покгвалчоно, отступлено и опак обернено — а за тоє их от старших их розгрЂшено!

ОтрЂснЂте ся толко а сну твердого занехайте — ясне обачите, до чого далєй зацныє домы панов руских c такого сватства приходят. Бо их такими лагодностями до єдности з собою притягают, бы оныє сирены на выспЂ жакглуючих на окрентЂхъ 1 мимо них вдячными пЂснями своими до себя притягают и аж до смерти на упадок при собЂ задержаваютъ (с. 331).


Автор наводить довгий ряд біблійних прикладів на тему божих кар за приставання з невірними, за непослух Богові і т. ін. — провідна ідея «богопротивної єдності» виступає в них доволі слабко, а місцями й зовсім губиться, хоч, без сумніву, всі вони в очах автора зв’язані з основним мотивом — остороги від унії. Я наведу ще кілька уривків з сеї довгої колекції прикладів:


И многиє цесарове римскии многих примушали до своих набоженств муками розмаитыми: Август, Тиверій, Клявдій, Гайя, Нерон, Доментиян, Улиян, Фока ет цетера. И сами погинули, и память их со шумом погибе, а церков свою выше небес Бог вывышшити рачил. За єдину Єлену, жонку кгрецкую, все панство Троянскоє и Тройя и сам цар згинули; за церковъ Христову митрополико-росскую жебы тоє ж не было!

За зламанє примЂря 2 хочайто Сараценом цесар рымский Устиниан и сынъ єго Тиверій згинули; за зламанє примЂря Сараценом Владислав крол под Варною все стратил и сам згинул. «Не преступай предЂл вЂчных», — пророк мовит, — яже положиша тебЂ отцы твои» 3.

ПосмЂя ся 4 сын Хам наготЂ отца своєго Ноя — проклят и в потомках — своих наслЂдниках стало ся за то. НасмЂваєт ся богатый митрополит русский убозству вселенскаго патриарха, отца своєго, — проклят и в потомках, своих наслЂдниках, таких же отступных яко он сам, за то.

Отступил Надав и Авиод порядку Аарона, отца своєго, — проклят, и вси наслЂдници их снидоша во ад живи за то.

Отступил и митрополит от патриарха, отца своєго, — тым же каранєм и до того и вЂчным мукам проклятоє потомство єго и он сам отдано єст за то (с. 333 — 4).

Клятва Бога вышняго на тых которыє удавают ся за роскошами, маєтностями и славою свЂта сего. Яко ся то тераз о бывших духовных наших: митрополитЂ и єпископах явне и значне показало — от Бога отступуючи и закон єго и предания албо порядки отцевъскиє в нЂвощо повертаючи, а ведлугъ зданя, вымыслу и волЂ сердца своєго ходячи 5. Хотячи з собою и тых которыє держат ся при правдивой матце своєй церкви святой всходней кафолической апостолской, и преданию албо науцЂ святых апостол, пророк и мученик... до такого ж отступства, в котором они сут(ь) от Бога и закона єго... привести (с. 334).

Прето ж не толко бы, брон Боже, до єдности с ними такои нахилитис(ь) але стеречис(ь) и гнушатис(ь) их вшеляко кажет Бог и святыє єго (с. 336).



1 Що їздять на кораблях, в друк.: жаглуюючих на окрестЂх.

2 Перемир’я.

3 Ми бачили вже се гасло вище.

4 В друк.: посмЂян.

5 Се теж міг би підписати Вишенський.



Потім, як я вже сказав, послання ex abrupto переходить до технічно-організаційних питань (с. 336 — 9): вибору старшини, приймання членів, порядку братських зборів, апеляції на братський суд до львівського братства, до . львівського кліросу або до єпископа (се був час, коли львівський єпископ був одиноким православним владикою для Волині й дальшої України) — але ніяк не до судів світських. І в закінченні сього і всього писання львівські братчики просять матеріальної підмоги від нової філії:


Прочее же поминайте, братиє, нищету нашу и печал (ь) нашу, яко смири c(я) в персть душа наша и прилипе земли утроба наша. ТЂм-же въ бЂдахъ благопотребни бывайте. Якоже иногда ап. Павел и прочии апостоли собравше отсылаху во Ієрусалим на утЂшение церкви милостыню, тако и вы творЂте, єлико сам Бог положит на серца ваши (с. 339).


Таке се послання. Як бачите з наведених цікавіших, уривків, з чисто літературного, естетичного, емоційного становища в нім небагато цікавого. Але воно, повторюю, дуже цінне і цікаве як виклад братської ідеології й підсумок чвертьвікової роботи і досвіду провідників братського руху.

Хто був автором його? Перше ім’я, що приходить на гадку, поставивши питання, се, розуміється, — ректор львівської братської школи Іван Борецький. На братських зборах Томиної неділі 1604 р. «він прийнятий був од усьогобратства до школи за ректора» 1, і поруч нього ми не знаємо в тім часі рівного йому літератора в братськім кругу. Але 1611 p. 2 він був уже правдоподібно в Києві як священик церкви Воскресіння: коли він туди пішов з братства, не знати. Нічого неможливого нема в тім, що 1609 р. він був іще у Львівськім братстві.



1 Братські протоколи — Архив Ю. З. Р. І. XI с. 68.

2 Голубєва «Исторія Кіев. Акад.» с. 214.



Як ні — можна б подумати на братського писаря того року Василія Євстафієвича; який з нього був літератор, не знати, але він мав багато роботи в братстві, так що братчики «для забавъ и трудностей вшелякихъ поступили му на рок по зол. 7».

Але поки нема певного доводу, що в 1609 році Борецького в братстві вже не було, я думав би на нього!













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.