Попередня     Головна     Наступна




Павло Русин

ПОХВАЛА ПОЕЗІЇ

ПОХВАЛА ВАЛЕРІЮ МАКСИМУ

ДО СТАНІСЛАВА ТУРЗО



ПОХВАЛА ПОЕЗІЇ


Світлий дар богів -- поетичне слово,

Їхнєє дитя, гомінке й солодке,

Кажуть, лине ввись, дев'ятьом небесним 1

Сферам співзвучне.


Сам Платон-мудрець у своїх писаннях

Вчив, що й дев'ять муз 2 подають свій голос

Влад із хором сфер, що в глибокім небі

Мірно кружляють.


Славить пісня ця не лише прадавні

Подвиги мужів, а й за приклад ставить

Їхнеє життя і богів шанує

Словом хвалебним.


«Кожен твір співця, -- вороги ясного

Феба твердять так, -- небилиці сущі».

В пісні ж, десь на дні, по-мистецьки скрита,

Зблискує правда.


В панцирі твердім із горіха зерня,

Хист тонкий бува і у грубім тілі.

Так і суть свою досконала пісня

Звикла ховати.


Отже, про співця недаремно кажем,

Що натхнений він божеством небесним,

Бо летить до зір, над земним поділлям

Крила простерши.


Що ж бо є тривке на зрадливім світі?

Хутко смерть бліда кожен плід стинає.

Вперто час гризький і руйнує, й точить

Все коло себе.


Зникне ладан весь, аравійця гордість,

І рудий метал, що ним Таг ясніє,

Щезнуть перли ті, що мов сніг біліють

В морі Червонім.


Пустка нині там, де стояла Троя,

Де колись цвіли семибрамні Фіви,

Де, було, стрімкі владарів гробниці

Неба сягали.


Хто б то чув про міць владарів могутніх,

Хто б сьогодні знав про вождів діяння,

Хто б згадав про них, коли б віщий лірник

Їх не уславив?


Скрила б ніч глуха безталання Трої,

Впав би й сам Ахіл-войовник безвісно,

Ректор би зітлів у піску гарячім

Рідного краю.


Лета вічним сном повила б Дідону,

Канув би й Еней, хоч яку мав славу,

В млявий той потік, -- та Вергілій вчений

Вдарив у струни.


Звідки знали б ми й про братів-фіванців 3,

Тих, які -- о гріх! -- піднімали в гніві

Брат на брата меч, щоб його багрити

Братньою кров'ю 4.


Хто б Ясона знав, чи про злоте руно 5,

Ним добуте, чи про талан Медеї?

Хто б Пегаса знав, якби все у пісні

Не оживало?


Прахом все пішло б (не гадай, що муз я

Від джерел святих та печер усуну),

Всі діла мужів, хоч були й величні, --

Нині б забулись.


Слава йде гучна по широкім світі,

З краю в край гримить -- про співця-фракійця б:

Милим дзвоном струн він дуби та скелі

Зрушував з місця.


Славен буде ввік і співець із Смірни 7,

З Мантуї співця не загинуть твори 8,

В них-бо -- гук боїв, що вели данайці

З родом фрігійців.


Жив і ще живе у пошані вічній

З Кордови співець 9, як і той, хто славив

Хід Лівійських битв 10; буде вік звучати

Й Стація ймення.


Досі й Флакк живе, що в сім'ї поетів

Перший лірник був, і каратель блуду --

Юній з ним, і той, хто сатиру вперше

Вигострив, -- Персій.


Глянь, Назона вірш палахтить любов'ю,

Не скривав її і Катул учений,

І сумний Тібул, і Проперцій гордий --

Нині між нами.


Всі співці живуть, осяйного роду

Вінценосний хор; тих імен величних

На сувої цім не списав би, звісно,

Стилос 11 мій скромний.


Поки Феб ясний од просторів Сходу

Повозом гримить до земель іберів 12,

Поки чи серпом, чи вже колом повним

Зблискує місяць,


Поки в'яже мир елементи світу,

Поки твердь землі в своїх межах крайніх

Чує плескіт хвиль, оповита навкіл

Світлим ефіром, --


Завжди з уст в уста по широкім світі

Йтиме слава та, не підвладна смерті,

Пісня, їхній дар, між людьми цвістиме

В вічній обнові.


Хай же тих співців не померкне слава!

Ти ж гортай книжки, перечитуй пильно;

Перш за все -- того, котрий був уславив 13

Край Пелігнійський.


Вправним віршем він, як ніхто, спроможний

Нам розкрити все, що ховає пісня,

Все, що лиш таїть, віщуванням грізний,

Феба триніжок 14.


Щоб загін співців проспівав, на все це

Світло кине він, і, коли б я стежки

Не вказав тобі, -- поміж книг священних

Помацки йшов би.


Ось тому, прошу, -- коли справді вабить

Фебів храм тебе і шануєш ревно

Дев'ять муз, сестер, -- до того поета

Серцем горнися.


Вчених книг його не згортай ніколи,

Чистим серцем пий ті зразки високі, --

І побачиш, вір, те, що було вчора

Скрите від тебе.


Дзвінко в струни б'є буйнокудрий лірник

Феб, і музи вже -- у танечнім колі;

Навіть гук пішов між горби та ріки,

Медом текучі.








ПОХВАЛА ВАЛЕРІЮ МАКСИМУ


Якщо бажаєш, хто б ти не був, сягнуть

Похвал найвищих, благ найжаданіших

І грізній підступами долі

Й смерті жахливій у вічі глянуть, --


Служи щоденно милій наставниці --

Святій Чесноті, тільки до неї слід

Невтомно йти -- мужі великі

Вчать -- її над усе цінувати,


Чий корінь, кажуть, надто гіркий на смак,

Шорсткий -- на дотик, ніжні гілки зате

Рясніють пишними, смачними,

Наче той мед золотий, плодами.


Діянь великих прагне Чеснота ця

Й трудів незмірних; чи ж не тому вона,

Єдина, вказує до щастя

Справжнього й святості шлях достойним?


Тому ледащо, нелюд, напасник той,

Блудник, зухвалець, підлий, зіпсутий геть

І злом отруєний, душею

Темний -- її б не пізнав ніколи.


Та ти без труду прикрого, вір мені,

Її впізнаєш і осягнеш її,

Якщо, крокуючи до неї,

Ти збережеш непохитну волю.


Усе ж бо в світі робить легким вона --

Хай сум, хай радість -- що сколихнуть її

Здолало б, духом супокійну

Навіть у скрути тяжку годину?


Початок, може, здасться трудним тобі,

Одначе трудність -- не у початку тім:

Це ти, що хиб ще не позбувся,

Хибну про нього уяву маєш.


Як той, хто ситий аж до переситу,

Кому нудотно, скільки б до страв своїх

Не сипав солі, звик лудити

Ніжним вином піднебіння в'яле,


Так само з тими, в'їдлива хіть кому

Під самим серцем чорне гніздо звила:

Чесноту годі їм пізнати,

Як не зціляли б душі своєї.


Тебе ж благаю: поки ще розум твій

Гнучкий та свіжий, поки душа твоя,

Мов промінь, чиста, -- тій хворобі

Опір чини, не ріднися з блудом.


А я на стежку певну й пряму тебе

Скерую нині, й не манівцем кружним,

А навпрост, ясною тропою,

Вір мені, ти до Чесноти вийдеш:


Валерій Максім -- ось джерело твоє,

Тому й подам я зміст його книг тобі:

В них славить він мужів діяння

Й вислови їхні, на диво влучні.


В єдине ціле зводить майстерно він

Погане й добре, так і повчає нас

На різних прикладах, до чого

Йти, а чого -- уникати маєм.


Коли волієш, отже, верхи дерев,

А не коріння, й хочеш плоди рясні,

Нектарні радісно зривати

Ген аж із тих щонайвищих гілок,


Йому довірся, йди лиш за ним услід,

Рівняйсь на нього, часто до рук бери

Його писання: їх-бо пильно

Вивірив час, непідкупний цензор.














ДО СТАНІСЛАВА ТУРЗО


Тільки-но світлий Феб, оддаляючись, повіз ясний зверне

У сніжний дім Кози 1, в холодну далеч, --

Тут же й проміння своє забирає він, все тепло з собою,

Натомість -- лід мертвотно скрізь синіє.

Всюди панує зима: розлютована, вітром дме холодним,

І вже струмки скував той лютий подув.

Льодом береться й земля, забуваючи гостре лезо плуга,

Без діла мерзне вже й рільник оспалий.

Хмизу тоді до вогню докидаючи, в піч палахкотливу,

Лілея 2 радо він при ній вславляє.

Ген, аж у надрах самих заховалися краплі вод живлющих,

Земля ж біліє в паполомі сніжній.

Бистрії ріки тоді, ціпеніючи, в довгий сон впадають.

Плавець судно своє прудке лишає:

Вже ж ні до західних меж не подасться він, хоч і прагне зиску,

Ні в індів край по щирі самоцвіти.

Холод північний пройняв, заморозивши навіть обшир моря,

І лиш Воляр мигтить над ним ліниво.

Ріки, що стрімко пливли, непокірливі, сплячці тій піддавшись,

Угорським краєм хвиль уже не котять.

Рине з печери Борей, увільняючись з-під руки Еола,

Й лісами мчить, розгуканий, шалений.

Німо дерева стоять в наготі своїй: зелень їх не криє,

І трави зблякли, зсушені морозом.

Вже ж бо і луг перецвів, хворобливою жовтизною взявся.

Сивіє знов у паморозі поле.

Як, о мій друже, скажи, не піддатися тузі, юним бути,

Коли той цвіт вже й на осонні в'яне? --

З часу свого користай, поки можна ще, поки нам у щасті

Сприяє доля, -- слухай серця голос.

Ось уже й старість бридка, шкутильгаючи, йде поспішним кроком,

Невдовзі й смерть кваплива нас настигне.

Нині для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну:

Вже поруч, ось вона, блідава старість.

Навіть юнацькі серця несподівано смерть хапає, навіть

Високодумних косить чорна пошесть.

Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо

Перед отим вогнем, що так іскриться.

Чари важкі піднімім, щоб пилося нам, як то п'ють сармати.

Нове вино спиваймо з кухлів злотих.

Хто ж бо то знає, скажи, чи ще й завтрашня нам всміхнеться днина,

Чи Парка нам іще приточить нитки?











ПАВЛО РУСИН

Добірка віршів дається за: Українська поезія XVI ст. -- К., 1986. -- С. 41 -- 56. Переклад А. Содомори.


«Похвала поезії»

 1 «десятьом небесним...» -- Давні греки й римляни знали сім планет, шістьом з яких вони дали імена богів: Гермес (Меркурій), Арес (Марс), Зевс (Юпітер), Кронос (Сатурн), Афродіта (Венера), Сонце (Феб) і Місяць.

  2 «Десять муз...» -- У давньогрецькій міфології -- музи ( у римлян -- камени), дочки Зевса і Мнемозини -- богині поезії, мистецтв, наук. У середньовіччі, як і в античні часи, вважалося, що планети у небі і музи на землі творять музикою руху світову гармонію.

 3 «Братів-фіванців...» -- Йдеться про синів фіванського царя Бдіпа -- Етеокла і Подініка. Причиною їх розбрату й загибелі стало батьківське прокляття. Цей сюжет опрацював Есхіл у трагедії «Семеро проти Фів».

 4 «Братньою кров'ю...» -- Мовиться про поєдинок Етеокла і Полініка, в якому обидва загинули.

 5 «Чи про злоте руно...» -- Міф про чудодійне руно золотого барана розповідає, що воно потрапило до казкової землі Еї, яку ототожнювали з Колхідою. Золоте руно, яке у священному гаю Ареса (Марса) охороняв невсипущий дракон, викрав ватажок аргонавтів Ясон і привіз до Греції.

 6 «Співця-фракійця» -- тобто Орфея.

 7 «Співець із Смірни» -- тобто Гомер.

 8 «З Мантуі співия» -- тобто Вергілія, який народився у м. Мантуї.

 9 «З Кордова співець» -- тобто римський поет Марк Анней Лукан, який народився в іспанському м. Кордова.

 10 «Славив хід Лівійських битв» -- Йдеться про римського поета Тіберіуса Катія Сілія Італіка (26 -- 101 рр.), автора поеми «Пунічна війна».

 11 «Стилос мій скромний» -- давні римляни називали стилосом знаряддя для письма.

 12 «До земель іберія» -- тобто іспанців.

 13 «Котрий, був уславші край. Пелегнійський». -- Йдеться про римського поета Овідія, який походив із племені пелегнів. Іменем цього племені називалася область в Італії.

 14 «Феба триніжок» -- один з атрибутів Аполлона (Феба). На триніжку у Дельфійському храмі Аполлона жрекиня Піфія давала двозначні провіщення.




«До Станіслава Турзо»

Дається за: Жовтень. -- 1976, № 12. -- C. 2L Переклад з латинської А. Содомори, примітки О. Матковської.


 1 Сніжний, дім Кози -- сузір'я Кози.

 2 Тут Вакх







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.