Мелетій Смотрицький
ТРЕНОС, ТОБТО ПЛАЧ
єдиної святої вселенської апостольської східної Церкви, з поясненням догматів віри спочатку з грецької мови на слов'янську, а тепер із слов'янської на польську перекладений Теофілом Ортологом, тієї самої святої Східної Церкви сином у Вільні року Божого 1610 (фрагменти)
ПЕРЕДМОВА ДО ЧИТАЧА
Беручись за будь-яке діло, треба насамперед спосіб і натуру (тобто з якої що причини, нагоди й оказії і з якою метою та яким кінцем і якими засобами та media (*Лат.: [«На яке] суспільне благо».) діється, а чи діялось) -- за народним мудрих людей висловом -- роздивитись. Те й тобі, читачу ласкавий, при першому на цю книжку погляді, вчинити і ті вже згадані речі пильно виважити та розглянути слушно.
Бо щодо першого того розгляду пункту, то не знаю, котрий із правдивих синів Христової Церкви такі засліплені мав очі розуму свого, аби бачити того не міг на око: не кого іншого, а тільки самого неба і землі Рядителя справою є те, що світлість правди його святої в той час, коли її найбільші супротивники імлою різноманітних і дивним промислом до зведення душ людських і утисненням та очорненням невинної овечки, Церкви святої Східної, спрямованих способів затьмарити силкуються, тим яснішими незабрудненої чистоти своєї у вірі, надії і любові (котра все задля улюбленця терпеливо і з охотою зносити наказує) променями майже на весь світ світить і чим далі, то все більше заховану перед чужими, православного визнання свого істоту виявляє і скарбницю клейнодів тих, котрими од всемогутнього улюбленця свойого всередині gloria enim filiae Regis intus (** Лат.: «Бо слава всередині дочки Царя».), знаменито приоздоблена, перед тими, котрі зовнішньою, за Соломоном, чорною постаттю їй дорікають 1, одкриваючи, тими хвалиться і тими словами промовляє:
Не гордуйте мною, сини людські, дивлячись на зчорнілий вид обличчя мойого, не гордуйте, а до внутрішніх небесних добростей, що ними мене Цар мій і Бог мій із невимовної любові своєї гойно обдарувати зволив, до краси й убору мойого придивіться. Чорне, визнаю, обличчя моє. Бо мене гримами багатств, пихи й умілості сьогосвітньої поцяцьковано. А ще більше тому, що змарніле воно від посту, праці, наруги й переслідування, котрі я постійно в дні пілігримства свойого терплю, бо несу на собі хрест страждань і утисків, ідучи за убогим і світом цим погордженим улюбленцем моїм по вузькій і тернистій дорозі до горнього Єрусалима. Чорне обличчя моє, бо тілесної розкоші й утіхи в тій мандрівці, покликана до чесного життя, я не отримую, а твердою, безмежною добротою тих надій живлячись і в тій вічній отчизні, де і безсмертна голова моя перебуває, серце і всі помисли свої вміщуючи, надмірним голодом і надмірною спрагою та тугою за цим дочасним існуванням постійно терзаючись, ось які слідом за блаженним Августином слова промовляю: «О вітчизно наша, благодатна і супокійна! Здалеку до тебе по тому бурхливому морю пливучи, вітаємо тебе, з тої юдолі очі підносячи, зітхаємо і зі сльозами на твій берег зійти силкуємось! О надіє роду людського, Христе, Боже от Бога! Очі наші у тій густій дочасного життя імлі і темряві своєю світлістю освіти, аби ми припливли до порту! Веди і спрямовуй корабель наш своєю правицею! Порятуй нас від тих небезпечних навальностей морських і візьми до себе, потіхи нашої! Ледве бачимо тебе здалеку заплаканими очима, немов зорю вранішню, як чекаєш нас на березі небесної отчизни.
Чорне, по-третє, кажу, обличчя моє, бо ніяк сердечного болю і кривавого плачу збутись не можу, дивлячись на велику і майже незліченну силу людей, кров'ю найдорожчою безгрішного бараняти одкуплених, яку ті багаті дари, ті дорогі клейноди й ті неоціненні добра, що йому одразу щедра щедрого пана рука давати воліє, на скалку блискучого скла багатств, розкоші, пихи й короткого та непевного на цім світі спокою обмінюючи, по широкій і просторій дорозі, що веде до вічної погибелі, весело й з охотою наввипередки біжить. І ще дивніше, що ті, котрі їх (за довіреним їм над ними урядуванням і пастирством) од того нещасного чину одводити і в ньому гамувати мали б, авторами їхньої погибелі і провідниками їхніми на тій згубній дорозі стали. «Хто ж дасть, -- з пророком кажу, -- голові моїй воду, а очам моїм джерело сліз, аби я плакала вдень і вночі над побитими душами дочок народу мойого?» 2
Ось чому чорним і негарним має здаватися синам світу цього моє обличчя. Бо стлумили достоту вроду мою не тільки чужинців, а й власних синів моїх (котрі, хоч мною породжені, та з усіх сил своїх проти мене постійно воюють) злостивості, переслідування і перед одпадінням без міри шкідливе про довірену їм отару недбальство.
Гляньте лиш сердечними очима, що у мене всередині коїться! Побачивши, одразу здивуєтесь і скажете слідом за псалмистом: «О як багато благ є у тебе, Боже, для тих, котрі перед тобою страх мають!» 3
Бо хіба ж не сховані у мене ще в непорушній цілості оздоби та клейноди -- ті, що їх я од безсмертного і всемогущого Царя як знак і пам'ятку шлюбу нашого і вічного з ним мойого поєднання прийняла?
Бо хіба ж ту шату, яку не людською рукою зроблено, а найвищою теологією виткано і якої жодний із мучителів Христа, пана мойого, з тіла його розп'ятого на шмаття єретичних наук розірвати не міг, не може і не зможе (бо ж здійснитися має неодмінна обітниця Божа), на собі й по сьогоднішній день я не ношу? А чи її коли із себе знімала, чи людських вимислів і звад пістрявістю забруднила?
Ніхто мені тим, воістину, очі колоти не може, не може ніхто з чистою совістю сказати таке про мене, як про свою матір Касандер, римський доктор, написав: «Praesens haec Ecclesia (Romana) non parum n morum et disciplinae integritate, adde etiam in doctrinae synceritate, ab antigua illa unde orta et derivata est dissidet». Тобто: «Теперішня Церква (римська) багато в чому у звичаях і в карності, а додати можна, і в щирості науки од тієї давньої Церкви, з якої виросла, відрізняється».
А я, чого раз од Бога свойого навчилася, в тому і по день сьогоднішній стало й непорушно з поміччю Його живу, що раз од нього прийняла, того без жодних втрат, додатків і змін, згідно з наукою апостольською, вченням святих отців Церкви і тлумаченням сімох соборів вселенських, Духом Святим зібраних, тримаюсь, у належній цілості зберігаючи. І цю Халцедонського собору сентенцію: «Якщо хто-небудь перетрактує, проклятий хай буде, якщо хто-небудь у будь-чому засумнівається, проклятий хай буде; проклятий і той, котрий додає; проклятий, хто будь-що одкидає; проклятий, котрий будьщо оновлює», -- часто й густо повторюючи, синів своїх до пам'яті приводжу.
Тими й подібними словами Церква свята орієнтальна кожному, хто у незнанні блудить, про свої справи голосить. І те проголошення її справ тут, у книжках тих, од її імені писаних, по змозі, відповідно до умов часу та інших обставин, із Божою поміччю, достатньо й аргументовано трактується. І святістю, яскравішою од ясності півдня, показуються тут непорушна й безсумнівна віра та обрядів її щирість.
А до якої ж мети або до якого кінця йдеться і який пожиток із пильного й уважного тих книг прочитання однести обачний читач може? Слів силу про те плодити не треба, бо знає він добре, як багато від того кожному належить -- пізнати правдиву, а не вигадану Церкву, єдину небесного нареченого чисту і непорочну наречену. Бо хто її не пізнає, як у ній і при ній (особливо під таку велику бурю) вистоїть? А хто при ній не вистоїть і в ній не залишиться, як вічного й блаженного по тому дочасному пробуванню життя спадкоємцем стати може? А хто ж того майбутнього блаженства й уготованих обранцям Божим радощів та розкошей учасником не стане, яке од того гірше нещастя і яка більша за ту неоціненну втрату шкода спіткати його може? Бо якщо, волає голос Божий, набуде людина цілий світ, а втратить душу свою, то який з того пожиток матиме? 4
Од такої великої і невимовної шкоди та безмірно дошкульного нещастя аби ти, читачу ласкавий, уберігся, всі свої про дочасний спокій і розкоші думи на бік одклавши, про те тільки дбай, про те вдень і вночі розмірковуй, про те з плачем і скрутою сердечною до Бога волай, кажучи: «Покажи мені, мій Пане, дорогу праву, якою, йдучи, не заблудив би я, а до вічного з тобою, Паном моїм, життя і спілкування потрапив; покажи щиру ту і не зфальшивлену -- віри в Тебе -- монету, без якої нічого для спасіння належного купити не можна; покажи таємний Ноїв ковчег, у якому того жорстокого вогнистого потопу з поміччю Твоєю міг би я вберегтися!»
Бо щасливий той і надто щасливий, кого Пан неба і землі до того Божою правицею своєю прищепленого виноградинка покличе і, покликавши, вірно в ньому працювати і з охотою тяжкість денної праці і спеку сонячну зносити дасть; котрий приходить швидко і сплата його з ним є. Тому, хто прагне, дасть він із джерела води живої даром, а голодного овочем з дерева життя, що в раю, нагодує 5.
Щасливий той, і вдруге кажу вам, котрий у ці останні й плачу гідні часи, коли вже майже всі знаки, що день судний і славне в хмарах небесних справедливого судді пришестя попередити мали, явно показуються в таких дивних і різних ошукання способах правду Божу правдиво пізнає і, пізнавши, стало при ній на залишений життя термін витриває. Бо той тих надто утішних Божих обітниць має сподіватися неомильно: «Переможець одягнеться у біле вбрання, і не вилучу імені його із книг житейських, і повідаю перед Вітцем моїм його ймення» 6. І ще: «Будь вірним аж до смерті, то короною життя тебе увінчаю» 7.
Бо хіба ж одну тільки тепер до пізнання і одриву од Христової вівчарні його овечок дорогу маємо? Хіба ці слова Господні тепер не сповняються: «І тоді багато хто піддасться спокусі; і один одного зраджувати буде, і один одного зненавидить. Багато лжепророків з'явиться, і багатьох вони зваблять; а що умножаться злочинства, то любов у багатьох охолоне. Той же, хто протримається до кінця, спасеться» 8.
Хіба ж немає тепер істинних Христів та істинних пророків, хіба ж не кажуть, що тут і там є Христос, хіба не показують у коштовних будинках, у гарній оздобі, в достатку багатств і розкошів дочасних титулу правдивої Церкви? Хіба, нарешті, не приходять розшарпувати і розганяти малу отару Христову вовки драпіжні, покірного баранчика вовною зовні покриті, котрі теж начебто і правовірні зберігають обряди, і тим самим станом духовним пишаються, і ту саму замишляють собі чернечого життя і одягу постать, більше того, той самий Церкви Східної титул при такій великій визнання відмінності привласнювати собі не соромляться?
Як же тоді тої, такої хитромудрої, спокуси людина може встерегтися? Як же в тій такій великій усіх речей плутанині правдиву найвищого пастиря вівчарню може вона пізнати?
Якщо часто буде пам'ятати про ці перестороги й нагадування Бога, котрий, про часи останні мовлячи, такі слова додає: «Тоді ті, що будуть в іудействі, хай тікають на гори» 9.
На це євангельське місце Златоуст святий чинить виклад такими словами: «Хто є в християнстві, хай удається до Письма, бо від тих пір, як єресі Церкву турбувати почали, жодного іншого правдивого християнства викладу ані пристанища ті, котрі правість віри хочуть пізнати, мати не можуть, окрім самого Письма Святого. Бо перед тим багато було способів пізнання правдивої Христової Церкви і поганської Синагоги, а тепер жодним іншим способом пізнати не можемо, яка має бути правдива Христова Церква, а тільки з Письма. А чому? Бо ті всі речі, що є, власне, і правдиво Христові, і єретики мають роз'єднано: подібні мають церкви, також письма святі, подібних єпископів й інших у духовному стані кліриків, подібне хрещення, подібні таїнства й інші речі всі, навіть самого Христа. Отож коли хто хоче пізнати, яка має бути правдива Христова Церква, звідки її пізнає в такій подібностей плутанині, як не тільки з Письма? Колись із звичаїв і вчинків Христову Церкву пізнавали, бо спілкування чи всіх, чи багатьох християн було благочестиве, чого у безбожних не було, а тепер такими, як єретики й погани, або й гіршими зробилися християни. Ба, ще й більше між тими трапляється по-встримності, хоч і в невірстві, аніж у християн. Отож хто хоче пізнати, якою має бути правдивою Христова Церква, звідки її пізнає, як не з Письма Святого? Бог, знаючи, що така буде в дні останні плутанина, велить, аби ті, котрі християнами суть, прагнучи у правдивій християнській вірі зміцнитися, до жодної іншої речі не вдавалися, а тільки до Письма. Бо якщо на щось інше оглядатися будуть, ще гірше розгубляться, не розуміючи, яка Церква мала б бути правдива».
Досі були слова Злотоуста святого, якими той, картину нинішніх часів майже ad vivum (*Лат.: «З натури».) намалювавши, явно про те, дає знати, що за таких обставин вибранці Божі, з ласки Його святої, більшої утіхи і підпори мати не можуть, як та, котра з Письма Святого і пильного його вивчення походить.
Те саме й автора цих книг до того спонукало, котрий, прагнучи певно й грунтовно знати, якій вірі або релігії титул правдивої Христової Церкви належить, вдався, за порадою Спасителя, до тих могутніх і високих гір Письма Святого і, на них час немалий не марно потративши, виніс звідти цей, такий великий і чудовий, подарунок, що його тепер тобі, читачу ласкавий, у тих книжечках подаю.
Візьми їх вдячно і прочитай, а прочитай не perfunctorie (**Лат.: «Поверхово».), мовби до чогось іншого поспішаючи, а з пильним і добрим розмислом та увагою. Запевняю тебе, що з того тільки користь, і користь неабияку, а яка тільки може бути найбільша у світі, матимеш.
Бо тут майже так, як у дзеркалі, зображення правдивої Церкви Христової побачиш, де мало не всі правовірного визнання її члени відображаються з певним та ґрунтовним поясненням і доказовим з Письма Святого доведенням. Тому тут, чого раніше не відав, навчишся, а про що недосконало знав, у тому цілковито і достатньо впевнишся, будь-який сумнів (якщо його коли-небудь про будь-який віри артикул у собі мав) із серця викорениш, а в чому анітрохи не сумнівався, сталим серцем чого тримався, ще більше й досконаліше в тому переконанні своєму утвердишся.
Дізнаєшся також, наскільки омильною і несправедливою є повість і удання тих, котрі на нас обмови писати звикли, начебто ми, не маючи жодної слушної причини, а задля самої тільки злосливої упертості, до тої преподобної нашими пастирями одступно збитої з Костьолом римським унії непоспішними будучи, явному їхньому голові і самодержцю церковному, крім звичних наших пастирів, патріархів східних, послуху оддавати не хотіли.
Візьми, отож, у руки, читай, розмірковуй, порівнюй з того й з іншого боку видані скрипти, то правильно й достатньо зрозумієш, якій тут частині певних і ґрунтовних положень для своєї підпори так не вистачає, що вона, чого правдою і Письмом не може, те упором і підступом надолужувати мусить.
Чого є певним і безпомилковим свідком і теперішній авторів безіменних учинок, котрі недавно скрипти якісь, дивної і майже нечуваної безсоромності сповнені, під титулом «Такого собі Наливайка», а також «Реляції або розслідування подій, що року 1609 сталися у Вільні», на світ друком видали, де таку силу мерзенних і з явних навітів складених повістей дали, що кожний, хто тільки в них загляне, тим безіменним авторам усі загалом страхи Божі, цноти природної і сорому людського меж порушення приписати мусить. Не попустили вони там жодній од вищого до нижчого стану духовній і світській людині, а всіх огулом, у невинності їхній, Богові і людям явній, заплямували й закаляли (зібрання в домі, задля слави Божої спорудженому, назвиськами розпусними охрестивши), звинуватили їх у бунтах, розбратах, свавільностях, з грубою безбожністю злучених, непослухах, зверхності, од Бога даній. І, більше того, звинуватили в таємних зносинах із запеклими і явними ворогами Речі Посполитої, вітчизни нашої, і короля його милості пана, котрий щасливо над нами панує, і взагалі в усьому, що тільки ядовита слина з неошпареного писку їхнього виприснула на невинних і в поштивій із цнотливих учинків набутій славі і найменшою macula (* Лат.: «Плямою».) незабруднених овечок Христових. Майже як той сам мовити воліє Omne verbum malum -- «всіляке лихе слово, -- для імені його святого», на них брехливо мовлячи, так, щоб і сам, той всілякої брехні автор і отець, ворог душ наших, більших і шкідливіших на невинних людей наклепів вимислити не зміг, як те вибране ним на огуду й ганьбу вірних Божих начиння у запамороченій голові своїй виплекало.
О безбожний і в усьому безсоромний чоловіче! Як же не побоявся ти, аби тебе в той час, коли ти писав, так явно й грубо вимислюючи брехливі навіти, земля живцем не поглинула, як Датана й Авірона? Стерпів тобі, щоправда, стерпів Той, котрий стерпіти зволив подібних до тебе безбожників, коли вони його самаритянином і диявольством опанованим називали, безсоромно зводячи на нього наклепи у псуванні храму і наказуванні данину цезареві давати (як і ти тепер наклепи зводиш на послідовників його)! Та нехай тобі велика його терплячість на зло надії не дає: терпить він довго, та суворо карає тих, котрі терплячість його зле сприймають. Страшно, апостол мовить, упасти до рук Бога живого 10, котрий ненавидить усіх тих, які беззаконня плодять, і обіцяє погубити тих, які брехню розпускають 11. Бо сам він правдою є, правду любить, і тільки правдиві удостояться побачити образ Його.
Чого ж має очікувати для себе той, котрий вигострив язик свій, як бритву, яд гадючий на цнотливих виливаючи; уста котрого повні прокльонів, гіркоти і зради, а під язиком у нього праця тяжка і страждання; слова якого -- стріли, напоєні ядом, що ними він у невинних стріляє? 12 Стріли ті увійдуть, дасть Бог, у серце його самого, коли пекельний язик пекельним огнем (якщо не отямиться) вгамований буде.
А праведні матимуть спасіння од Бога та оборону у часи утисків. Урятує їх Бог, вибавить, вирве, виведе як світло праведність їхню, а невинність їхню як полудень 13. Тими обітницями, тією праведністю і невинністю своєю тішачись, вибранці Божі пекельним ядом обмовці того вражені бути не можуть. І безпечно до нього волають:
-- Якщо хоч якась ще у тобі страху Божого, цноти та сорому вродженого іскорка зосталась, то вияви її, скинь машкару з лиця, назви ім'я своє, з'явись на поверхню, коли сорому і вічної собі ганьби зажити не хочеш!
Сумління чисте, невинність їхня, з правдою злучена, доброї їм надії додає, що той, котрий при правді завжди стоїть, котрий уміє набожних людей (Петро святий мовить) спокуси позбавляти, уміє їх, як зіницю ока свого, берегти й боронити 14, котрий невинну ту од рівних тобі в цноті старців обмовлену Сусанну од видимої і, на їхню думку, певної смерті чудом вирвати і в діл, їй уготований, самих зрадливих обмовників зіпхнути зволив, Той і тепер (в милосерді й справедливості його сумніватися не треба) втрутиться, так що оці псалмистські слова над тобою справдяться: «Той нечестивець родить неправду; він зачав страждання і привів у світ беззаконня; він копав рів і вигріб яму, та сам упав у неї. Оберни ж, Боже, його злобу на голову його власну, і хай беззаконня його гряне на тім'я його власне» 15.
Бо виявиться те, яке і тепер Богу і всім людям є явним, що вірна Христова отара, зберігши спочатку сумління чисте та віру непорушну, Цареві над царями і Панові над панами, а також зверхності, од Нього встановленій, тобто королеві його милості, Пану свойому милостивому, котрий щасливо над нами панує, цноту, вірність, підданство і послушенство, з усім, що йому належить, у цілості й непорушності зберігає і правдиво завжди оддає.
Добре пам'ятаючи і ті слова апостола святого: «Прошу, аби насамперед чинили просьби, молитви, клопотання, подяки за людей усіх, за царя і за тих, хто гору має, аби тихе й спокійне життя провадили» 16.
Бо ж яка релігія так часто та густо ті апостольські слова виконує, як Церква свята Східна, де жодна служба Божа, жодна порядку церковного церемонія ані почнеться, ані скінчиться без возсилання просьби до всемогутнього Бога про добре здоров'я і щасливе (з перемогою над ворогами) тривання влади короля його милості? Отже, не Церкви святої Східної вірні сини, а швидше ти сам, безсоромний язиче, із меж, так би мовити, обох повинностей своїх вискакуєш, (виступаючи) і проти Бога, бо явні для всіх правду й невинність безбожно вражаєш, порушуючи міру, і проти короля його милості, пана нашого милостивого, бо вірних і ні в чому не запідозрених, правом жодним не поконаних підданих його поштиву та з цнотливих учинків набуту славу безсоромно щипаєш і перед усім світом тією своєю друком виданою брехнею у неславу вводиш.
Та ще й у чому? У тому, що добре обумовлене право посполите мати хотіли, щоб коли хто-небудь на кого-небудь у образі маєстату короля його милості звинувачення звів, але того не довів, то щоб сам за те був би караний, аби за те його як слід (про що не кому іншому, а тільки самому королеві його милості, і то на сеймі вальному розгляд чинити належить) нагороджено було.
А хіба ти не знаєш того, що і сам його милість король, помазанник Божий, на заочне оскарження і за марними та слабкими доказами нікого карати не має? Хто ж тебе таким безсоромним і неправедним суддею учинив, щоб ти честь людям поштивим (дасть Бог, своєї раніше можеш позбутися) одсуджував, лаяв їх, злословив на них та ще й непристойними назвиськами їх хрестив, і не тільки людей посполитих міських, а й духовних і багатьох значних стану шляхетського осіб, котрі в тій Церкві старожитного визнання свого узвичаєним, належним і Богу милим способом заживають, не поминувши і їх милостей панів суддів головних трибунальських?
А відаючи, що особливої за те похвали та подяки гідний, не хотів ти й очей на світ при тому безсоромному скрипті своєму показати, а машкарою, аби тебе ніхто пізнати не міг, прикрився. Сумління, хоч і дуже тобою загамоване, на таку явну безсоромність піти тобі не дозволило, аби ти з тією фальшивою повістю своєю об'явився, а [вчинив ти так], як хитрі і вправні розбійники діють: за стіною затаєно стоячи, тими ядовитими скажених слів стрілами на цнотливих стріляєш.
Але з якою, скажи мені, метою те чиниш? Чи для того, аби єдність з Церквою римською (котрої ти adhaerentem (* Лат.: «Прихильником».) себе виказуєш) відбутися й уґрунтуватися могла? Але зваж, що тим самим безбожником здаєшся, бо хочеш, щоб хвала (як ти розумієш) Божа твоєю брехнею збагачена стала.
Хіба ж коли правда оголошувала себе фальшем і брехнею? Швидше, справді, вогонь з водою і темрява зі світлом, аніж ті дві протилежні речі поєднатися можуть. Хіба ж не більшу ганьбу і шкоду Церкві своїй ти чиниш, коли, правдою і Письмом Святим овечок Христових не маючи змоги переконати, до тих непристойних брехень і безбожних навітів удаєшся? Хіба ж не свідчиш тим самим, що ти не од Бога, котрий, будучи сам правдою, в правді залюблених синами своїми називає, їх світлістю обличчя свойого навіки звеселяти і наповняти обіцяє. А що мовить про тих, котрі неправду громадять, послухай: «Ви єсте, -- править, -- з вітця вашого диявола» 17. А чому, там само далі додає: «Той, -- править, -- не встояв у правді, бо немає в ньому правди; коли каже він неправду, то своє каже, бо він є неправдивий і отець неправди» 18.
Того і ти вірним виявляєш себе сином і добрим та вірним слугою, та ще й спадкоємцем тих давніх поганів і проклятої Арієвої секти єретиків тих, котрі на невинну й чисту Христову отарку дивні та різні (до тих, що ти тепер плодиш, подібні) обмови і навіти змишляли. Свідчить про це, між іншим, і та (як її сам ксьондз Скарга назвати зволив) золота Тертуліанова, од імені всіх християн, од зведених на їхню невинність навітів, оборона, або iustificatio (*Лат.: «Виправдання».).
Свідчить про це і за приклад усім бути гідне життя потужного правої віри дефенсора і великого церковного філя́ра Атанасія святого, на якого безбожні аріани-сектанти, ані скриптами, ані диспутами не маючи змоги його подолати, різні мерзенні безчестя й обмови замишляли. Зокрема казали, ніби він жінку одну, будучи у неї гостем, до думки своєї плюгавої неволив. І нібито своєму клірикові Арсенію руку за чинення чорнокнижжя не втяв, а щоб підтвердити кару, руку десь людську діставши, показував тим, котрі бачити її хотіли. Ці та до них подібні в самій пекельній кузні викувані великі обмови той жовнір Христовий, добрий приклад усім терплячості взірець у невинності своїй явивши, тішив себе такими солодкими Спасителя свойого словами: «Блаженні ви, коли будуть вас проклинати люди і будуть вас гнати і всіляким злом поливати, обмовляючи за мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша в небі» 19. А інших, котрі утиски і страждання допомагали йому терпіти, такими словами тішив: Nubecula est transibit, тобто: «Хмарка, -- править, -- маленька», або: «Хмарка розвіятись повинна». Бо знав добре, що той здавна привілей має правда: гнати її можна, а зовсім задушити -- ні, бо сама для себе (хіба би й жодний на цім світі промотор не ставав на її оборону) виявляє (опір і силу). І надія його та аж ніяк не ввела в оману. Бо невинність його з правдою злито, а фальш і зрада супротивників ще за життя його явно себе показали. [І слава про те] досі по всіх землі просторах лине і, смію гадати, линути буде, поки світа стане.
Та про це поки що досить.
Що ж до порядку написання книжки цієї і предметів, про які в ній ідеться, то про це мені багато говорити не треба. Бо титул кожного розділу (а їх усього десять) прочитавши, сам добре зрозуміти можеш, що в якому міститься. До того ж і анотації, або позначення найголовніших предметів, надписані збоку, немало цьому сприяти будуть. Посилання як на наших грецьких отців Церкви, так і на різних авторів латинських позначені збоку, а деякі і в самий текст мовою латинською (бо ж із латинниками спір іде) включити здалося за доречне.
З тієї самої причини і з'ясування термінів, теологам властивих, які з слов'янської мови на польську точно перекласти не вдалося [подаються], і сила слів латинських (особливо у головному трактаті «Про походження святого і життєдайного Духа») вживаються. Усе те, однак, для розтлумачення всім і зрозуміння твойого якнайліпше автор пристосувати намагався. Тільки ж ти прихильної пильності своєї при старанному й уважному цієї книги прочитанні задля користі душі своїй не занехай докласти
На все тобі добре!
МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ
«Тренос, тобто Плач. . . » (фрагменти)
Дається за: ΘΡΗΝΟΣ to iest lament iedyney s. powszechney apostolskiej wschodniey cerkwie, z obiasnieniem dogmat wiary. Pierwiey z graeckiego na slowienski, a teraz z slowienskiego na polski przełożony przez Theophila Orthologa, teyże swiętey wschodniej cerkwie syna. -- Wilno, 1610. Переклади В. І. Крекотня та P. П. Радишевського.
Вступ
1 Пісн. 1, 5 -- 6.
2 Єр. 9, 17. 3 Пс. 30, 20.
4 Мт. 16, 26.
5 Об. 2, 7; 21, 6.
6 Об. 3, 5.
7 Об. 2, 10.
8 Мт. 24, 10 -- 13.
9 Мт. 24, 16.
10 Євр. 10, 31.
11 Пс. 5, 6 -- 7.
12 Пс. 9, 28; 119, 4.
13 Пс. 36, 6.
14 2 Петр. 2, 9.
15 Пс. 7, 16 -- 17.
16 1 Тим. 2, 1 -- 2.
17 Ів. 8. 44.
18 Там само.
19 Мт. 5, 11 -- 12.
Див. також інший варіант цього твору: Українська література XIV-XVI ст.
Далі...
