[Ярослав Ісаєвич. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 423-441.]

Попередня     Головна     Наступна

Післямова

Спроба коротко підсумувати те, про що йшлося в головних розділах книжки, — завдання ризиковане, якоюсь мірою і невдячне. Навіть з часткових питань кожне узагальнення є спрощенням, намаганням увібгати у схему все розмаїття життєвих ситуацій і процесів. Що ж тоді говорити про узагальнення, що має стосуватися всього тисячоліття українського книготворення — спершу лише в сфері рукописання, потім головно у формі друкарства? І все ж без узагальнень не можна: без них ми загубимося в хаосі непов’язаних між собою фактів, не помітимо реальної спадкоємності поколінь. Власне, метою дослідження, присвяченого еволюції якогось феномена впродовж тривалого часу, і має бути виявлення тих елементів тяглості, які дозволяють говорити про нього як про щось самототожне, незважаючи на модифікації і на функціонування в дуже різних контекстах.

Кирилична рукописна книга наших предків була складовою частиною рукописання всієї православної Слов’янщини, подібно до того, як рукописна книга кожної середньовічної католицької держави була відгалуженням латиномовного рукописання Західної і Центральної Європи. В цілому, рукописання вияв інтеграції Київської Русі з тією культурною сферою, яку прийнято називати поствізантійською. В той же час, рукописна книга служила як творенню і поширенню оригінальних здобутків старокиївської культури (яскраві приклади літописи, "Слово о законі і благодаті" київського митрополита Іларіона, Києво-Печерський Патерик), так і міжнародним культурним контактам (згадаймо хоча б Городищенсько-Христинопільський Апостол з його грецькими і латинськими глоссами).

Разом з усім церковним обрядом, з яким було пов’язане традиційне сакральне мистецтво (архітектура, ікона, церковний спів), кирилична рукописна книжка залишалася чинником збереження національної тотожності українців і під владою Польщі, Литви, Угорщини, Оттоманської Порти. Попри певні відмінності, білоруська культура розвивалася в одному руслі з українською і те, про що йшлося в цій книжці стосовно українського книговидання, тією чи іншою мірою стосується і книговидання білоруського. Суперечливість ситуації "русинів" — українців та білорусів — у Речі Посполитій полягала в тому, що вони мали усвідомити необхідність збагачувати традиційну спадщину західними ("латинськими") елементами, не розчиняючись у них і не втрачаючи самобутності. Це завдання виконувало, поряд з іншими ділянками культури, раннє українське та білоруське друкарство, впровадження якого було, /422/ як слушно підкреслив недавно Борис Ґудзяк, першим реальним виявом церковної реформи ¹. В розумінні ранніх видавців і друкарів друковане слово стало потрібним, насамперед, для утвердження засад релігії і тільки з часом поширення письменності почало служити також і світській освіті. Збереження традиційної релігійної культури не було можливим без її реформування, якому прислужилося впровадження друкарства. Тому спрощеним і, по суті, несправедливим є побіжно кинуте зауваження визначного французького книгознавця і культуролога Анрі-Жана Мартена, що, мовляв, православна друкована книга (він згадує, зокрема, видання Фіоля, Львівського братства і Києво-Печерської лаври) більше підтримувала традицію, ніж вносила фермент ².

Викликані появою друкарства зміни не були такими радикальними, як у Німеччині або Франції. В Україні, напевно, не відчувалося настільки великої "безодні між світом рукописів і світом стародруків", як та, яку бачить Елізабет Ейзенстейн у Західній Європі ³. Обсяги видавничої продукції за назвами і за сумарними тиражами в українців були незмірно нижчими, ніж у країнах, де друкарство почалося значно раніше. І все ж типологічно українське книговидання має багато спільних рис із західноєвропейським. Не так давно в уже цитованій книзі М.Ґізеке (1991, другий видрук 1994) виділено-зрозуміло, на західному матеріалі, основні напрями і шляхи технізації засобами друку "інституційної інформаційно-комунікаційної системи" ⁴, — не без певного педантизму, але з опорою на факти — із застосуванням термінів із сучасної інформатики.

 ¹ Ґудзяк Б. Криза і реформа, с. 32-33.

 ² Martin H.-J. The History and Power of Writing, Chicago and London, 1994, p. 392

 ³ На думку Е.Ейзенстейн (Eisenstein E. The printing revolution in early modern Europe, Cambridge 2000, p.278), "всю прірву між добою переписувачів і добою друкарів ще треба повністю простежити". Якось так сталося, що одні історики присвячують зусилля доведенню відмінностей між періодами, інші зосереджують увагу на елементах тяглості. Очевидно, що жодного з цих підходів не слід абсолютизувати.

 ⁴ Giesecke M. Der Buchdruck.., S. 217-253.

Подаємо в лапках назви відповідних підрозділів у праці німецького вченого, інколи в дужках додаткові відомості про їх зміст, а тоді нагадуємо українсько-білоруські аналоги, повніше схарактеризовані в попередніх розділах.

- На Заході. "Нові освітні програми й авторитети: "донати" як засіб навчання". (Початковий підручник латини Елія Доната — одне з перших видань Ґутенберґа, вплив нової концепції шкільної книжки на концепцію школи). У нас. Початкові підручники церковно-слов’янської мови серед видань Федорова, вплив започаткованого ними нового типу навчальної книжки на систему освіти.

- На Заході. "Реформа церкви: друкарство як організаційний фактор". У нас, попри всі відмінності ситуації, впровадження друкарства, як щойно згадувалося, може розглядатися саме в контексті реформування церковного життя.

- На Заході. "Раціоналізація діяльності канцелярій: грамоти про відпущення гріхів". (Друкований бланк як засіб підвищення ефективності канцелярської праці). Також і в нас, хоч і менш масово, друкуються патріарші та єпископські грамоти про відпущення, посвідки для прочан тощо, пізніше бланки різних адміністративних документів. /423/

- На Заході. "Богослужбові видання та уніфікація церковного обряду". На сході Європи це спостерігалося, напевно, ще більшою мірою. Потреба уніфікації обряду була не тільки підставою для виникнення стабільного друкарства, але й істотним чинником його розвитку впродовж перших двох століть.

- На Заході. "Друковані Біблії: центральна інформаційна база релігії". Власне, центральним місцем Біблії у релігійній думці й культурі пояснюється і значення Біблій Скорини, Федорова, інших видавців та друкарів.

Як бачимо, йдеться не тільки про впливи і запозичення, але й про формування структури та репертуару книговидання у відповідь на типологічно подібні запити суспільства. Саме це визначило і специфіку запозичень, характер модифікації їх стосовно місцевих умов.

Наведемо ще кілька прикладів входження української книжкової культури в загальноєвропейські процеси. Повсюдно тільки в друкованій книзі атрибутами тексту стають титульні сторінки, стандартизація пагінації та рубрикації як цілком нової системи класифікації та способів пошуку. Тільки в друкованій книзі остаточно утверджується ідея про індивідуальне авторство та інтелектуальну власність творця (автора, перекладача, редактора, ілюстратора) на твір ^*. Якщо спершу критерієм цінності була лише вірність традиції (навіть Іван Федоров у Букварі підкреслює, що тільки скоротив давні тексти), то друкована книжка посприяла поширенню позитивної оцінки також і новаторства (у книзі Ґізеке є підрозділ "Раніше ніколи не бачені книги: новизна як критерій вибору" ⁵, подібний підхід засвідчує вже напис на надгробку того самого Івана Федорова: "Друкар книг пред тим невиданих"). Як на заході Європи, так і в нас деякі автори й друкарі добивались привілеїв на друкування тих чи інших книжок. Часто дослідники вбачають у цьому рецидиви середньовічної регламентації, але існує й погляд, що такі привілеї — зародок авторського права ⁶.

Кількість прикладів, матеріал для яких є у більшості розділів книги, можна було б продовжити. Але й наведених достатньо для висновку, що аж ніяк не випадково за своїми організаційними засадами та особливостями функціонування у суспільстві українське друкарство пройшло ті самі етапи, що друкарство центральноєвропейське: спершу визначна роль друкарів-підприємців з числа міщан та їхніх покровителів-магнатів, пізніше (приблизно з другої чверті XVII ст.) — зростання питомої ваги книговидання церковних установ (православна митрополія, православні та унійні єпископи, православні і католицькі обох обрядів — монастирі), далі — майже повна монополізація друкарства церквами і, нарешті, — в Україні щойно наприкінці XVIII ст. — значна активізація друкарень, які належали урядовим установам або працювали на їх замовлення. Перший з цих етапів пов’язують, принаймні типологічно, з ренесансними моделями, другий і третій — з добою контрреформації та барокко, останній — з виявами освіченого абсолютизму.

 ^* Згадаймо поширені у передмовах видань XVII ст., особливо першої його половини, мотиви прославлення заслуг видавців і редакторів. Те, що вони менш типові для друків наступного періоду, можна пов’язувати з рецидивами середньовічної ментальності в культурі барокко.

 ⁵ Giesecke M. Der Buchdruck.., S. 425-433.

 ⁶ Richardson B. Printers, Writers, and Readers in Renaissance Italy, Cambridge 1999, p. 75. /424/

Як відомо, ренесансне світосприймання неоднаково відобразилося в різних ділянках української культури — в одних випадках це була справді трансформація його сутності, в інших — лише поверхове запозичення, точніше — навіть наслідування форм. Ренесансний ідеал закону й батьківщини, сформульований у "Віршах на... потреб... Сагайдачного" Касіяна Саковича, не знайшов дальшого розвитку в літературі та політичній думці ⁷.

 ⁷ Грабович Г. До історії української літератури, с. 278-292.

В архітектурі та образотворчому мистецтві маємо окремі ренесансні пам’ятки як зінтегровані з національною мистецькою спадщиною, так і ті, що зводилися до механічного копіювання ⁸. Думається, що і в українському книговиданні ренесансні моделі виявили себе двояко. З одного боку, це були поверхові запозичення — копіювання орнаментів та ілюстрацій, інкрустування передмов цитатами з античних авторів і навіть Петрарки, з другого — і це особливо важливо — зміни простежуються також у структурі книговидання та репертуарі друків, ментальності і способах праці видавців і освічених друкарів-підприємців. Триває певна секуляризація тематики друкованих творів, популярною стає — не лише в оформленні, але й у змісті друків — ренесансна та ранньобароккова емблематика. З точки зору перспектив національного розвитку, чи не найважливішою була хоч слабенька, але все ж виразна тенденція українського (україномовного і пов’язаного з українськими суспільними рухами й установами іншомовного) до самодостатності, обслуговування порівняно широкого спектра суспільних потреб саме в межах України. Втім, могилянський видавничий осередок, відбиваючи реальну двоколійність культурного розвитку, пішов шляхом розщеплення книговидання на два недостатньо пов’язані потоки — культове залишалося церковнослов’янським, у богословському та світському розвиток польськомовного друкування виявився легшим (і, напевно, ближчим для вихованих на польських зразках діячів), ніж розбудова друкарства україномовного чи навіть латинського. В Україні діяли також польські друкарні, деякі з яких були пов’язані зі специфічними потребами й інтересами читачів з України, все ж українські, на той час виключно православні, видавничі осередки справляють враження динамічніших, ніж польські. Якоюсь мірою це пояснюється і тим, що попит на польськомовну книжку задовольняли друкарні етнічної Польщі, в першу чергу Кракова. Як засвідчують каталоги приватних книгозбірень освічених людей, провідна роль у розвитку світської освіти залишалася за латиномовними друками, імпортованими із Західної і Центральної Європи, які, однак, не могли витіснити українських у ділянці обрядово-релігійній. Латиномовне і польськомовне книговидання України розвивалося як складова, хоч і периферійна частина західного друкарства у його центральноєвропейському варіанті. У той же час, воно пристосувалося до місцевих потреб, зазнавало — особливо, якщо йдеться про друкарні православні та василіянські — певного впливу друкарства кириличного і в багатьох відношеннях з ним інтегрувалося. З другого боку, кириличне книговидання залишалося складовою частиною східноєвропейсько-балканського кириличного книговидання, в основному церковного за призначенням /425/ і церковнослов’янського за мовою. Але, як видно з історичних нарисів про друкарні і з аналізу їх репертуару, традиційна книжність України сприйняла багато істотних елементів від книги західної і швидко модифікувалася під її впливом, а інколи — разом з нею — під впливом аналогічних умов. Більш традиційне російське книговидання на певному етапі було схильне легше сприймати деякі істотні західні елементи змісту й оформлення не безпосередньо, а через православну українську книгу, яка їх засвоїла раніше, не втрачаючи православного обличчя. Такий характер української книжності став чинником її міжнародних впливів. Вже йшлося про те, що фахівці з України, які брали участь у створенні друкарства Молдови й у відновленні друкарства Волощини, внесли у видані там книги деякі західні риси в українському варіанті.

Визначний російський культуролог Микола Петрович Кисельов свого часу підкреслив значення української моделі для досить запізненої і дуже повільної секуляризації російського книговидання. Він звернув увагу на те, що першим московським виданням, призначеним не для літургійного вжитку, а для домашнього читання, був "Маргарит" Іоана Златоустого 1641 р., передрукований з острізького видання 1595 р. ⁹ Усього в Москві до середини XVII ст. видано лише 12 найменувань книг нелітургійного призначення (із загальної кількості понад 440), з них сім — твори українських і білоруських авторів або передруки українських видань. Українські зразки мали вплив на появу в московських друках, щоправда, дуже пізно (практично з 60-х років XVII ст.), вказівок на індивідуальне авторство та титульних аркушів ¹⁰.

 ⁸ Див.: Александрович В. Західноукраїнські малярі XVI ст., Львів 2000.

 ⁹ Киселев Н.И. О московском книгопечатании XVII в. // Книга. Иссл. и мат., сб.2, 1960, с. 145, 147, 150; Исаевич Я. Преемники, с. 150-151.

 ¹⁰ Киселев Н.И. О московском книгопечатании.., с. 155, 164.

Ініційоване патріархом Никоном виправлення богослужбових книг за грецькими оригіналами насправді здійснювалося з київських друків, вже раніше виправлених на підставі /426/ грецьких текстів ¹¹. Як відомо, ці виправлення стали приводом для церковного розколу. "Іронія долі, — як сформулював підсумок дослідження цього питання А. М. Робінсон, — була в тому, що ті українські книжки, які перекладалися, видавалися і насаджувалися московським урядом і державною церквою перед никонівською реформою, несподівано виявилися після неї для письменників розколу багатим джерелом протиурядових і протицерковних ідей" ¹². До цього можна додати, що ранні українські стародруки дотепер залишилися авторитетними в старообрядницьких колах.

 ¹¹ Успенский Б.А. Из истории.., с.198; Сиромаха В.Г., Успенский Б.А. Кавычные книги 50-х годов XVII века // Археографический ежегодник за 1986 г., Москва 1987, с. 313-314; Запольская Н.Н. Книжная справа XVII века: проблема культурно-языкового реплицирования // Studia Russica XVIII, Budapest 2000.

 ¹² Робинсон А.Н. Борьба идей в русской литературе XVII века, Москва 1974, с. 316-317.

В Україні й Білорусі практично загальносуспільним був вплив тих Євангелій і Євангелій учительних, які використовувалися духовенством в проповідях. Аналогом західних "біблій для вбогих" були у низці видань Євангелія, Тріоді пісної і цвітної, Євангелія учительного цикли ілюстрацій до притч та інших біблійних розповідей, які доносили християнське віровчення не тільки до людей освічених, але й до неписьменних. Те саме можна сказати про ілюстративні цикли Києво-Печерського Патерика.

Характерно, що резонанс українських видань особливо відчувався в добу піднесення друкарства як складника релігійно-культурного руху кінця XVI — першої половини XVII ст. Втім, і деякі з видань наступної доби — нагадаймо знову твори Дмитра Туптала-Ростовського /427/ /428/ /429/ чи деякі почаївські друки — за своїм значенням вийшли поза межі України. На румунську мову перекладено, крім виданого друком "Ключа разумінія" Ґалятовського, його ж твори "Небо новоє" і "Alphabetum...", "Іфіка ієрополітика" (два незалежні один від одного переклади) та деякі інші видані в XVII-XVIII ст. праці українських авторів ¹³. Показником актуальності житій святих Дмитра Туптала для сучасної церкви є недавні публікації деяких з них у перекладах грецькою (1988) і англійською (1985) мовами.

Протягом другої половини XVII і перших десятиріч XVIII ст., незважаючи на досить складні умови, у книговиданні України тривали деякі з тенденцій, започаткованих у попередній період; якщо йдеться про ренесансні моделі й мотиви, то використання їх в умовах утвердження специфічного взірця бароккової культури було більшою, ніж раніше, мірою поверховим. У цілому ж синкретичній культурі цієї доби властиве співіснування різних тенденцій: клерикалізація ідеології й секуляризація культури, активізація використання як середньовічної, так і ренесансної спадщини ^*.

 ¹³ Ciobanu S. Din legaturile culturale româno-ucraniene, Bucureşti 1938, p. 68-90; Mazilu D.H. Literatura română barocă, Bucureşti 1996, p. 103-107, 128, 137.

 ^* Про гетерогенність і синкретичність культури барокко писалося не раз. Маю, однак, враження, що ніяка культура не буває гомогенною; такою вона може видаватися хіба що в суспільстві, до кінця фанатично відданому якомусь одному ідеалові.

Проте не припинялася повільна секуляризація тематики друкованої продукції. Ще у другій половині XVII ст. українські друкарні залишалися активнішими від польських друкарень в Україні, багато їхніх видань вирізнялися високою поліграфічною якістю і художнім оформленням. Працювали у цей період і друкарі-підприємці, видавнича діяльність яких не була пов’язана з якоюсь однією конфесією. Так, українець Сльозка, активний учасник боротьби за права православної церкви, вважав можливим виконувати замовлення католицьких видавців. Друкар-поляк Мільчевський здійснив спробу видавати українські букварі. Зберігався порівняно високий суспільний статус друкарів. У багатьох випадках на титульних сторінках або у післямовах вказувалися їхні прізвища, інколи ці прізвища вмонтовувалися в заставки та інші елементи оформлення книжки. Так, в окремих виданнях Львівського єзуїтського колегіуму названі прізвища друкарів — В. Ф. Крокоцинського (1655), П. Казавецького (1662-1666), С. Пронткевича (1669), С. Вєшховського (1670). У видавництві Замойської академії останнім друкарем, прізвище якого назване у самій книзі, був Матвій Некович (1690). У XVIII ст., як правило, не знаходимо в книгах імен друкарів, яких зрівняли з ремісниками-виконавцями замовлень, крім тих нечисленних у цій добі випадків, коли майстри були власниками друкарні.

У кінці XVII — на початку XVIII ст. видавничий ринок України опанували монастирські друкарні. Кількість видавничих осередків зменшилася, і деякі з них посіли майже монопольне становище. Високий рівень українського книговидання в цей час забезпечувала друкарня Києво-Печерської лаври, хоча з часом і вона дедалі менше оновлювала свій репертуар. Починаючи з другої-третьої чверті XVIII ст. у тій частині України, яка була під владою Речі Посполитої, зросла частка видавничої продукції польською мовою, /430/ часто не дуже високого ґатунку і мало пов’язаної з життям України. Натомість у Гетьманщині (Київ, Чернігів) з 1720-х рр. царський уряд не лише зобов’язав видавців друкувати тільки церковнослов’янською мовою в її русифікованій формі, але й заборонив братися за будь-яку нову книжку: дозволялися лише передруки, за дуже малими винятками. Це унеможливило обслуговування лаврською друкарнею Києво-Могилянської академії, викладачам і вихованцям якої лише вряди-годи вдавалося щось видати за кордоном. Новаторською була з 1730-х рр. лише видавнича політика василіянської Почаївської друкарні; якщо ж йдеться про Львівське Ставропігійське братство, то спроби оновити репертуар його видань залишалися спорадичними і досить несміливими. Наприкінці XVIII ст. починається інтенсивне світське книговидання мовами російською в Південній і Східній Україні, німецькою у Львові. Тим самим не лише українськомовне видання, але й діяльність специфічно українських видавничих осередків були остаточно витіснені на марґінес. Могло видаватись, що українська писемна культура втрачає перспективу розвитку, панівну роль посіли культури, знаряддям яких були мови панівних меншин. До того ж, як засвідчують інвентарні описи бібліотек і каталоги книгарень (дедалі поширеніші з кінця XVIII ст.), переважна більшість книжок, що читалися в Україні освіченою верхівкою суспільства, як і раніше, походили з-поза України. Це, головним чином, видання латиномовні й французькі, в межах Російської імперії також російськомовні, а в монархії Габсбурґів (Галичина, Буковина, Закарпаття) — німецькі.

Постає питання, яким в таких умовах міг бути суспільний резонанс українського книговидання, оскільки за кількістю видань воно дуже поступалося закордонному і тим більше могло виглядати мізерним на тлі книжкового потоку, що надходив із Заходу, пізніше також з Півночі. Тому важливо підкреслити, що, незважаючи на конкуренцію імпортованої книжки, суспільна роль деяких друків видавничих осередків України залишалася помітною. Це було пов’язано, по-перше, з винятково великим значенням для тогочасної людини богослужбової літератури, молитовників і популярних богословських творів. Поза чисто релігійними, вони виконували й національно-культурні завдання. Почаївські василіяни друкували Біблію і деякі богослужбові книжки за текстами, прийнятими в православній церкві. Тим самим і видання книг культового вжитку сприяло спільності істотних рис релігійного обряду, який був важливим фактором збереження реальної єдності українців, поділених між двома конфесіями. Далі, дуже істотно, що й серед небогослужбових українських видань було чимало таких, які доходили до найширших кіл населення. Учительні євангелія і такі книги, як "Ключ разумінія" Йоаникія Ґалятовського, з покоління в покоління використовувалися священиками в проповідях, стаючи чинником формування світогляду і джерелом знань для селян багатьох регіонів України. Фактором поєднання культури елітної з низовою і, знову ж таки, культурного єднання українців, що належали до різних конфесій, став підготований і виданий василіянами почаївський Богогласник, що його дотепер перевидають з різними модифікаціями, але під тією самою заслужено популярною назвою деякі православні осередки. Численні видання українськими друкарнями кириличних букварів служили основним посібником у школах-дяківках усіх регіонів України /431/ і забезпечували дедалі більше поширення вміння читати, що так здивувало Павла Алеппського ще в перші роки відновленої української державності в середині XVII ст. Можуть бути зараховані до масової літератури такі часто повторювані видання, як Києво-Печерський патерик, Акафист святій Варварі Йоасафа Кроковського, Книга житій святих Дмитра Туптала-Ростовського. І хоч пізніше ці книги виходили в світ у російському варіанті (зокрема, з прийнятими в Росії наголосами), все ж і вони довго сприяли збереженню досягнутого українським селом рівня письменності. Досить згадати розповідь Тараса Шевченка про те, як його дід читав у неділі "Мінею" — Книгу житій святих св. Дмитра Ростовського. З другого боку роль церковнослов’янських видань не була однозначною. З часом вони ставали фактором плекання тієї наднаціональної версії православної культури, яка мала бути опорою російського самодержавства. Також українську вимову церковнослов’янських текстів (Ђ як і) офіційна церква Російської імперії поступово замінила російською. Втім, все це вже згодом, протягом XIX ст. Порівняно довше церковнослов’янські видання зберігали певну позитивну роль у Галичині, Буковині й Закарпатті як протидія полонізації, румунізації чи мадяризації, але й тут вони пізніше ставали підґрунтям для поширення москвофільських ілюзій.

Впродовж першої половини XIX ст. і пізніше популярність таких рукописів, як "Історія русів", українських пісенників і таких друків, як "Енеїда" чи "Наталка Полтавка" Котляревського, ставала певною мірою противагою повені іншомовної літератури. Дуже важливо, що селянство у величезній більшості було україномовним на всіх українських землях і, становлячи величезну кількість населення аж до 50-х рр. минулого століття, залишалося резервуаром — здавалось, невичерпним — українства. Завдяки цьому і значна частина українських за походженням елітних прошарків почували себе українцями, навіть у випадку втрати мови, хоча в наступних поколіннях мовна асиміляція переважно вела до денаціоналізації. Наявність українськомовного селянства і залишків української шляхти та козацтва сприяли появі української інтелігенції. Малопотужні принаймні кількісно — українськомовні видавничі ініціативи знаходили нерідко величезний відгомін у народі значною мірою саме завдяки активності народницької інтелігенції, — досить згадати роль друкованого "Кобзаря" і публікацій народних пісень для збереження етнічної тотожності та формування модерної української національної свідомості. Нещодавно відомий книгознавець Г.Д. Зленко, підкресливши, що заборонні акції російського уряду згубно позначилися на долі українського книговидання, навів дані з цензурного звіту 1889 р.: в Одесі на цей час українськомовні видання за кількістю займали шосте місце після російських, єврейських, французьких, німецьких, грецьких ¹⁴. Однак, якщо взяти до уваги не тільки прямі заборони, але й спричинений значною мірою саме ними стан освіти, нечисленність і бідність української інтелігенції, доводиться дивуватися не тому, що українських книжок було так мало, а тому, що вони, наперекір усьому, друкувалися і що деякі з них — теж всупереч вкрай несприятливим обставинам — таки доходили до читачів.

 ¹⁴ Зленко Г. Перші українські видавництва в Одесі // Бібліографія українознавства. Бюлетень Комісії української бібліографії Міжнародної асоціації україністів, вип. 3. Львів 2000, с. 5. /432/

Видається невипадковим, що попри всю безперечну слабкість так званого українофільського руху, репресії щодо української культури, зокрема цензурні переслідування видань не за зміст, а за мову (і навіть за правопис: заборона впродовж тривалого часу "кулішівки" і нав’язування українцям російського правопису), були значно жорстокішими, ніж щодо культури й друку інших народів імперії. Цілком очевидний в цьому випадку страх певних імперських кіл ¹⁵ перед перетворенням друкованої книги в знаряддя самоусвідомлення українського народу, насамперед, селянства.

 ¹⁵ Слушним буде говорити саме про певні впливові кола, а не про уряд в цілому: уряд часто недооцінював значення українського питання або, ще частіше, не знав, на яку ногу стати: чи прислухатися до прибічників тотальних репресій (як Юзефович), чи погодитися з думкою, що обмежений лібералізм стане перешкодою формування національно-орієнтованого політичного руху. Незалежно, однак, від коливань у виборі засобів, обидва крила імперської адміністрації ставили собі ту саму мету — не допустити вільного розвитку мови, якої, за словами деяких впливових репрезентантів уряду, "не було, нема і не може бути".

Спроби подолання меншинного статусу українського книговидання були найуспішнішими в роки піднесення визвольних змагань, відносно успішними в періоди тимчасових послаблень цензурних утисків: у Росії на межі 50-60 рр. XIX ст. (до Валуєвського циркуляра), в 70-х рр. (до Емського указу), особливо ж після революції 1905 р., а у Галичині — після встановлення конституційного ладу в Австро-Угорщині наприкінці 60-х рр. XIX ст. Істотні здобутки на шляху до перетворення української культури, в тому числі й українського книговидання, в головний чинник розвитку культури всієї нації пов’язані з короткочасним існуванням українських держав — УНР, Української держави за гетьмана і ЗУНР. В обмежених масштабах українське книговидання виходило на перший план і під час так званої українізації в Українській РСР. У Галичині в міжвоєнний період деякі успіхи українське книговидання, попри антиукраїнський характер польської урядової політики, мало завдяки активності громадянства. Порівняно вільно поширювалися українські книжки й преса в 1920-1930-х рр. на Закарпатті, зате на Буковині репресивна політика тодішньої румунської адміністрації була згубною для української освіти й друку.

Не всі нашкіцовані тут висновки й гіпотези однаковою мірою обґрунтовані наведеним у книзі матеріалом. З цього питання — як і в будь-якому науковому дослідженні — потрібні будуть дальші студії, залучення нових джерел та вдосконалення методики їх аналізу. Незалежно від можливих уточнень щодо ходу цього процесу, видається безперечним висновок, що протягом тривалого часу українська писемна культура й українське книговидання як її знаряддя почали відставати, значною мірою під тиском зовнішніх причин, від культури тих спільнот, які були в Україні меншістю населення, — російської, а також польської в Галичині, угорської на Закарпатті, румунської на Буковині. Після об’єднання всіх українських земель у рамках СРСР ситуація у всій тодішній Радянській Україні стала подібною: непропорційно великі привілеї для російської культури, урядовий протекціонізм щодо неї, небажання допустити будь-якої асиміляції росіян українцями при одночасному потуранні асиміляції українців. І цей песимістичний висновок є тим акордом, який поєднує спостереження, /433/ що стосуються минулого українського книговидання, з короткою характеристикою його нинішнього стану і перспектив на майбутнє.

Отже: якою ж стала видавнича діяльність у наш час, у незалежній Україні, чи е тут якісь здобутки, врешті, які перспективи для українського слова в близькому і дальшому майбутньому. І ще одне, надзвичайно актуальне нині питання: чи наша традиційна паперова книжка програватиме змагання із своєю електронною наступницею, чи — швидше — співіснуватиме з нею, а коли так, то в яких формах можлива їхня співпраця. Факти і роздуми про теперішні труднощі і проблеми мали б допомогти оцінити, щó з тисячолітньої історії нашого книговидання стало надбанням сьогодення, щó заслуговує на відродження й опіку, щó може стати внеском у майбутній розвиток.

Головний і найважливіший наслідок здобуття незалежності, перемога, значення якої в сповненій клопотами, турботами і розчаруваннями повсякденності ми поки що недооцінюємо, — це розкріпачення книговидання, справжнє, а не формальне, — попри прикрі винятки, — скасування цензурних обмежень щодо друкування книг. Чи не вперше за всю історію книговидання на всіх землях України можна поширювати через книги те, що підказує авторам совість і почуття обов’язку. З болем доводиться, однак, констатувати, що вимріяна свобода друку (принаймні, якщо йдеться про книги) не призвела до розквіту літератури, наукового й інформаційного книговидання, навпаки, українська книга гине на очах, не захищена ні державою, ні громадськістю, і це /434/ ще небезпечніше для українства, ніж раніше: колись селянство зберігало традиційну культуру навіть в умовах дефіциту українського друкованого слова, тепер воно цієї ролі відігравати не може ¹⁶. Розчарування нинішньою ситуацією особливо зрозуміле, якщо згадати недавні надії і теж не такі давні, але вже трохи призабуті, перші успіхи.

Впродовж усього останнього десятиріччя так багато говориться про незахищеність україномовного книговидання порівняно з російськомовним, що немає потреби тут повторювати всі слушні спостереження і пропозиції з цього питання, які чомусь виявилися такими складними для виконання. Зрештою, якщо справді вже настає реальний перехід від слів до діл і програма, недавно розроблена урядом та Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, буде реалізована найближчим часом, то, можливо, все сказане з цього приводу застаріє до моменту, коли книжка дійде до читача. Хотілося б, щоб так сталося! За згідної із законодавством і міжнародними правовими засадами політики це цілком можливо. На жаль, — і тут є й об’єктивні причини, — навряд чи протягом короткого часу вдасться забезпечити належний рівень мовної культури в тих книгах, журналах, газетах, які вже тепер видаються українською мовою. Тут все залежить від нас самих: авторів, видавців, редакторів. Напевно, соціально-психологічними причинами, — ми такі, які ми є, — пояснюється інертність, яка, попри часом добрі наміри, межує з байдужістю до культури мови. Згадаймо, як довго у нас нарікали, що українцям нав’язувалися невластиві їхній мові правописні норми. І хоч новий, багато в чому вдосконалений український правопис затверджений ще 1992 року, більшість наших видавництв не впроваджують в життя навіть тих мінімальних змін, встановлених цим правописом. Для прикладу нагадаю, що в книгах, журналах та газетах (крім окремих, переважно малотиражних) не знайдемо літери "ґ" навіть у слові "ґрунт" і у тих власних прізвищах, (наприклад, Ґете чи Гайдеґер) та географічних назвах (наприклад, Ґданськ), де вона обов’язкова ^*.

 ¹⁶ Ісаєвич Я. Українські селяни вчора і сьогодні // Сучасність, 1999, № 7-8, с. 126-127.

 ^* Не піддається раціональному поясненню, чому "ґ" не вживається в тексті енциклопедії "Українська мова" (2000).

Натомість не викорінене вживання в іноземних словах літери "x" там, де має бути "г": хаус, хот-дог, замість гауз, гот-доґ. А з другого боку, на тлі байдужості більшості мовних редакторів, процвітає бездумний екстремізм тих, які ускладнюють вивчення української мови неофітами, впроваджуючи "ґ" без розбору — не тільки, де треба, але й там, де не треба, хоча ясно, що ця літера може бути тільки /435/ марґінальною і її масове прийняття позбавило б українську мову однієї з характерних ознак, наблизило б її звучання до російського. На жаль, і в пресі, і в розмовах між патріотами часто витрачаємо зусилля на сварки про різні тонкощі, в той же час на радіо і телебаченні не ведеться боротьба з найпоширенішими мовними покручами, як "найбільш великий", "любий" і "саме головне" (або, ще гірше, "саме найголовніше"). Не кажу вже про форми на зразок "більш поширений" і "найбільш поширений", за які колись Франко слушно критикував Грушевського, і які теж ведуть до дальшого позбавлення нашої мови рис, властивих тільки їй. Коли йдеться про мову писемну, можна було б навести безмежну кількість прикладів мовного нехлюйства, що стало майже нормою (а не забуваймо, що, в остаточному підсумку, usus est reguła...). Оскільки ця книжка присвячена книговиданню та друкарству, зверну увагу тільки на слова з цією сферою пов’язані. В багатьох книгах, навіть лінґвістичних, і більшості газет, незалежно від їхнього напряму, вказується, що вони десь "віддруковані", а не "видрукувані" або "надруковані" ^*, але ж російське слово "отпечатанный" пов’язане з невластивим нашій мові словом "отпечаток". Українською мало б також бути не "роздрук" ("распечатка"), а "видрук". До речі, і "книгодрукування" — лише калька з російського терміну "книгопечатание", який, в свою чергу, скалькований з німецького "Buchdruck". Російські "печать", "печатание" стосуються не тільки поліграфії, як і німецькі "Druck", "drucken". Наше ж "друкарство" — слово специфічне для поліграфічного виробництва, тому недоречним було впроваджування терміна "книгодрукування", тим більше, що друкуються не лише книги, а й газети, плакати, етикетки. Але це все — на марґінесі, як ілюстрація безвідповідального ставлення до мови багатьох, хто за своїм фахом мав б стояти на її сторожі.

Втім, у цілому не все так погано, як може видатися після відвідання більшості книгарень і книжкових базарів. У сучасній Україні, особливо в перші роки її незалежності, таки опубліковано окремі твори класиків, які в СРСР не видавалися або видавалися покаліченими цензурою, в тому числі й ті, які поширювалися раніше лише у самвидаві або в "тамвидаві" — за межами радянсько-російського "союзу". Почали вільно надходити книги з діаспори нові й ті, які довго пролежали на складах, чекаючи поки відкриються кордони. Дуже позитивно слід оцінити факсимільні відтворення "Енциклопедії українознавства" (систематична її частина перевидана Інститутом української археографії Академії наук, видання алфавітної частини Науковим товариством ім.Шевченка у Львові триває), "Історії України-Руси" М.Грушевського, вихід у світ однотомних або двотомних курсів української історії Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Наталі Полонської-Василенко, оглядів історії української літератури Сергія Єфремова, Михайла Возняка, Дмитра Чижевського, студій Хведора Вовка і багатьох інших праць з різних галузей українознавства.

 ^* Терміни "видруковати", "надруковати" зафіксовані в українсько-білоруських пам’ятках, починаючи з 1568 р. і впродовж XVII-XVIII ст. Див.: Тріль О. З історії друкарської лексики // Українська історична та діалектна лексика / Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, Львів 1996, с.159; Словник української мови XVI-першої половини XVII ст., 5, Львів 1998, с. 154-155. /436/

Розпочато видання "Енциклопедії сучасної України", "Енциклопедії історії України", "Енциклопедії української діаспори" й інших довідкових та енциклопедичних видань.

З державних видавництв, діяльність яких координує тепер Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, виявляють велику наполегливість у подоланні все нових труднощів такі видавництва, як "Основи", "Либідь" і "Знання" у Києві, "Каменяр" та "Світ" у Львові та деякі інші. Впровадження комп’ютерної форми складання значно пришвидшило видавничі процеси. Позитивним явищем стало кардинальне підвищення приблизно з 1996-1997 рр. якості продукції поліграфічних підприємств України. Так, Жовківська друкарня видавництва Отців-василіян "Місіонер" на належному рівні друкує наукові збірники й монографії Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Львівського державного університету ім. І. Франка, Інституту народознавства НАН України, Львівської богословської академії та інших наукових і освітніх установ. Таких прикладів можна було б навести чимало. Значно кращим, ніж раніше, є поліграфічне виконання багатьох підручників для середньої і вищої школи, а також журналів і газет. Підвищенню рівня поліграфічного виробництва сприяє підготовка кваліфікованих кадрів Українською академією друкарства, її новоствореною Кримською філією, поліграфічним факультетом Київської політехніки. Деякі з гарно оформлених книг друкуються за кордоном. Назвемо для прикладу монографію-альбом Я.Запаска про шедеври рукописання (видавництво "Світ"), багатотомний курс української історії, підготований Інститутом історії України НАН України під назвою "Україна крізь віки" (видавництво "Альтернативи").

Повторюємо, важко переоцінити значення ліквідації цензурних обмежень, подолання властивої тоталітарному режимові централізації культурного життя. В останні десятиріччя компартійно-радянської влади було дозволено існування тільки кількох київських видавництв художньої літератури, кількох галузевих (по одному на кожну велику галузь: техніка, сільське господарство, медицина), п’яти універсальних регіональних (по одному у Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі), об’єднання "Вища школа" (з філіями при трьох університетах) — і це все або майже все. Щоб відкрити новий журнал або видати універсальну енциклопедію, потрібне було рішення політбюро ЦК КПРС! Наскільки це сковувало творчу ініціативу, нівелювало розмаїття культури, можна уявити тепер, коли засновуються видавництва, локальні або спеціалізовані журнали й газети в усіх кутках України. Друкуються книжки й брошури не тільки в обласних і університетських містах, але й в Артемівську та Керчі, Опішні і Білгороді-Дністровському, Городенці та Вижниці, в багатьох інших містах та містечках. У Коломиї започаткована багатотомна "Енциклопедія Коломийщини". Бібліографи зареєстрували видання у тій же Коломиї в 1991-99 рр. 23 українськомовних періодичних видань, серед них і вузько спеціальних, таких як "Діабет і життя" (з 1997 р.) чи "Спорт Коломийщини" ¹⁷.

 ¹⁷ Савчук М. Видання // Енциклопедія Коломийщини, Коломия 2000, зшиток 3, с. 109.

На належному рівні /437/ редагується часопис "Дрогобицький колекціонер" (редактор Євген Пшеничний), у селі Снятинці Дрогобицького району з’явилася газетка-метелик "Філателіст" (редактор Петро Сов’як). Книжки, наукові записки, збірники видають практично усі університети та інші вищі навчальні заклади. У селі Витвиці Долинського району (Івано-Франківщина) завідувач сільського музею Ольга Витвицька опублікувала накладом 1000 примірників історію свого села з додатком мемуарних матеріалів. Подібних видавничих ініціатив можна було б назвати багато. Свої журнали або збірники заснували деякі гімназії та ліцеї, фірми, загальнодержавні й місцеві товариства, поети друкують збірочки власним накладом.

Словом, видати книжку може кожен, хто має на це кошти. Видання наукової, поетичної чи будь-якої іншої книжки невеликим тиражем доступне навіть теперішнім збіднілим науковим установам, громадським об’єднанням, — з тим, що, крім розісланих самими видавцями книжок, більшість тиражів запишається на складах. Систематичне видання художніх, довідкових, науково-популярних книг (у тому числі українськомовного розважального чтива і практичних господарських порад) такими накладами, які потрібні багатомільйонній Україні, непосильне навіть для найбільших з тих відносно великих видавництв, які ще залишилися в Україні. Вклавши гроші в публікацію кількох багатотиражних книжок, видавець у більшості випадків не може швидко повернути собі витрачених коштів, отже, видавничий процес гальмується і для нових видань стають потрібні нові дотації. Самофінансування книговидання гальмується через зруйнування системи книгорозповсюдження і відсутність доступної для загалу покупців поточної інформації про книги, що виходять з друку. Тому важко навіть уявити, що було б з українською культурою впродовж останніх років, якщо б не фінансування міжнародним фондом "Відродження" друкування в багатьох видавництвах (особливо треба відзначити чудово налагоджену завдяки зусиллям Соломії Павличко працю видавництва "Основи") найкращих зразків давньої і сучасної класики, культурологічної, економічної, політологічної та іншої літератури. Виданню наукових праць з українознавства сприяв /438/ Фонд Катедр Українознавства Гарвардського університету. Цей фонд забезпечив також поширення в Україні значної кількості примірників "Гарвардської бібліотеки давньої української літератури". Діяльність більшості українських меценатів, які теж заслуговують якнайщирішої подяки! — поки що порівняно незначна, але, без сумніву, вона пожвавиться, якщо законодавство сприятиме доброчинній діяльності.

З літератури і преси з-поза меж України масово поширюється у нас тільки друкована продукція Російської Федерації, але найкращі, інтелектуально вартісні, серед імпортованих з Росії книг становлять незначний відсоток. Перед книгами та пресою всіх інших держав поставлені цінові й митні бар’єри. На щастя, великі бібліотеки й наукові установи вже десять років отримують з-за кордону навчальні, довідкові та наукові книги завдяки зусиллям міжнародного благодійного фонду "Сейбр-Світло" та інших доброчинців. Німеччина, Австрія, Франція і деякі інші країни подбали про створення у великих містах культурних центрів або й окремих бібліотек, куди надсилають книжки своїми мовами. Втім, питання, чому в книгарнях України практично не буває білоруських, польських, німецьких чи французьких книжок, ще не цілком на часі, поки в них так мало книжок українських.

Парадоксальна ситуація: друкується надто мало, як на масштаби і потреби України, вартісних видань, але й ті, що видаються, недоступні більшості потенційних читачів. Навіть до київських книгарень надходить тільки частина публікацій київських видавництв і, лише як виняток, невелика частка видань з інших міст держави. У обласних містах нема книжок із сусідніх обласних міст, не кажучи про дальші. Ті книгарні, які залишилися, поруч з косметикою та іншими далекими від культури товарами, торгують переважно отими книжечками-"тріллерами" в кольорових обкладинках, завезеними з сусідньої країни, виданими там же посібниками з бізнесу, комп’ютерів, іноземних мов тощо. Ні "Просвіта", ні товариство "Знання", ні інші громадські організації не змогли поки що створити свої дієздатні загальнодержавні або регіональні книгорозповсюджувальні мережі, хоча певні кроки в цьому напрямі деякі з них вже роблять. Рятують ситуацію, але в межах своїх порівняно скромних можливостей, книгарні "Наукова думка" і "Сяйво" у Києві, Наукового товариства ім. Шевченка та "Українська книгарня" у Львові й дуже нечисленні інші. Раділо серце, коли доводилося бачити дідусів і бабусь, які розповсюджували україномовну й україністичну книжку на київському майдані Незалежності, але її асортимент став мінімальним, жодна політична партія і жодне освітнє товариство їм не допомагають. Як велику перемогу — мало не переломну дату в історії української культури-рекламується в "українофільській" пресі відкриття 11 квітня 2000 р. на книжковому ринку "Петрівка" робочого місця (павільйон 8, місце 17) з продажу УКРАЇНСЬКОЇ (виділення в рекламах — авт.) книжки. Що ж, може ця дата увійде в історичні календарі і відзначатиметься через п’ять, десять і сто років як початок перелому в українському книгорозповсюдженні... Не іронізуймо: краще одне робоче місце, ніж жодного протягом кількох попередніх років.

Саме через занепад старої книгарської мережі та відсутність ефективної нової в Україні зменшилася кількість видань і ще більше зменшилися тиражі; /439/ 1998 p. видано лише 7065 назв книг, з них лише 3794 українською мовою, а 1999 р. — відповідно 6282 і 3585 надрукованих одиниць. Загальний наклад книг і брошур у 1998 р. був 44,1 млн. примірників, а 1999 р. — вдвічі менше — 21,9 млн. ¹⁸ У 2000 р. на одну людину ("душу населення") в Україні надруковано 0,89 книги, в той час, як десять років тому цей показник становив бл. 4 примірники, в розвинених країнах він сягає 14-16 примірників ¹⁹. Навіть якщо облік неповний (не всі видавці й друкарі надсилають обов’язкові примірники, не всі подають правдиву статистику накладів, чимало є й повністю тіньових видань), це не міняє сумного підсумку: на одного мешканця України припадає в кілька разів менше примірників книг, ніж у будь-якій розвиненій країні.

 ¹⁸ Підрахунки відділу аналізу інформації та державної статистики друку Книжкової палати України. Див.: Книжковий огляд, 2000, № 8(20), с. 21.

 ¹⁹ Тимошик М. Тенденції сучасного українського книговидання // Вісник книжної палати, 2001, 7, с. 3.

І все ж є підстави для обережного оптимізму. Зростає популярність щорічного львівського форуму видавців — єдиного протягом останніх років книжкового ярмарку, на якому переважає українськомовна книга. Знову почали регулярно, без запізнень, виходити державна реєстраційна бібліографія, яку готує Книжкова палата України: "Літопис книг", "Літопис журнальних статей", "Літопис газетних статей". Інформацію про найцікавіші новини українського книжкового ринку регулярно подають місячник "Критика" і двотижневик "Книжник-ревю", заслугою останнього є і його внесок у відбудову в Україні повноцінної служби "Книга — поштою".

Принципово нові перспективи відкриває перед книжковим ринком поява електронних засобів реєстрації та розповсюдження інформації, щодо яких Україна теж дуже відстає від найближчих сусідів, не кажучи вже про дальших. Усе ж, важко переоцінити значення того факту, що поширення персональних комп’ютерів створило можливість читати книжку з дискети, видруковувати з неї будь-яку частину, моментально знаходити будь-яке слово чи комбінацію слів. На компактному диску можна мати не лише багатотомну ілюстровану енциклопедію, але й звукові додатки до неї. При цьому будь-яка книжка може бути подана як база даних, забезпечуючи дуже широке коло різних комбінацій пошуку й аналізу. Електронна пошта дає змогу передавати тексти, ілюстрації, /440/ відеофільми й телепередачі, музику з комп’ютера на комп’ютер лініями зв’язку кабельними, супутниковими та іншими. Відкрився доступ з будь-якої місцевості до каталогів найбільших бібліотек, баз даних з найрізноманітніших проблем — призначених для всіх або лише для певних абонентів, — особливо великі тут досягнення Національної бібліотеки ім.В.Вернадського НАН України. І, врешті, бази даних, електронні книжки, газети й журнали, радіо- і телепрограми, блоки особистої, громадської та фірмової інформації — все це об’єдналося у "всесвітній павутині" (www) Інтернету. її особливість — відсутність єдиного центру, точніше, поєднання в загальнодоступну систему безмежної кількості інформаційних центрів. Кожен, хто має порівняно нескладне обладнання, може — практично блискавично — включити в мережу довільну інформацію — текстову, візуальну, звукову. Зазвичай блок інформації починається з "головної сторінки" особи і установи, що розповсюджує цей блок. Підключившись, можна прочитати або видрукувати — в межах певної встановленої на комп’ютері програми — потрібні тексти. З кожної позиції переліку розділів, як із кожного позначеного слова чи малюнка, з виділених певними знаками ділянок екрана можливий моментальний перехід до інших розділів або сторінок, щоб отримати на них будь-які додаткові чи паралельні повідомлення з інших електронних адрес. Наприклад, за інтернетівською адресою Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (http://www.inst-ukr.lviv.ua) можна знайти бібліографію видань працівників інституту і біо-бібліографічний довідник про всіх його працівників. Обнадійливим є факт, що в Україні вже розпочалося створення програм навчання з електронних видань ²⁰.

 ²⁰ Бублик В. Від електронних журналів до гібридних медій // Палітра друку, 2000, № 4, с.60.

Не зупиняючись на безмежних можливостях використання нових інформаційних технологій у народному господарстві, державній адміністрації, науці, культурі, індустрії розваг, підкреслимо значення мережі Інтернету саме як помічника книговидання і як його замінника — нової форми поширення текстів. Почнемо з того, що багато матеріалів з газет і журналів усього світу можна прочитати в "Інтернеті" навіть раніше від появи відповідних друкованих видань у кіосках та домашніх поштових скриньках. Деякі журнали видаються тепер тільки в електронній формі.

Активізується створення віртуальних бібліотек. Це означає, що через мережу Інтернет можна викликати на екран свого комп’ютера і видрукувати повні тексти творів класиків літератури і письменників-початківців (але й графоманів теж), енциклопедій, монографій, статей.

Не треба доводити, наскільки це важливо для українців та українських наукових і культосвітніх установ, які мають обмежені кошти на купівлю книг і передплату періодики або й взагалі їх не мають. Інститут реєстрації інформації НАН України започаткував видання в електронному форматі українського реферативного журналу "Джерело". В Національній бібліотеці України ім.В.Вернадського активно ведеться робота над створенням національної електронної бібліотеки, яка включає повні тексти авторефератів дисертацій /441/ (починаючи з 1998 p.), електронні версії раритетів НБУВ (Київських глаголичних листків X ст. і львівського Апостола 1574 р.), врешті, комп’ютерні версії праць наукових установ та навчальних закладів України. По суті, започатковане перетворення великих бібліотек в універсальні інформаційні центри, які, крім виконання традиційних функцій, надають доступ до національних і світових інформаційних мереж та банків даних ²¹. Загальнонаціональне значення має укладання Інститутом української біографістики, який діє при бібліотеці ім. Вернадського, бази даних для Національного біографічного словника ²².

 ²¹ Курас І. Інформатизація та бібліотеки України // Бібліотечний вісник, 1999, № 6, с. 11.

 ²² Українська біографістика, вип. 1-2, Київ 1996-1999.

Чи електронна книга витіснить традиційну, подібно до того, як телебачення призвело до катастрофічного скорочення відвідуваності кінотеатрів? Як видається, такої загрози на найближчі роки нема. По-перше, за нинішнього стану техніки читання з екрана втомливіше для очей, ніж студіювання друкованих сторінок. Якість відтворення репродукцій живопису і фотографій у високоякісних друках поки що незрівнянно вища від якості зображень на екрані. Доступ до колекцій рідкісних книг в електронному форматі важливіший для широкого кола читачів, зокрема студентів, ніж для дослідників. А головне: є підстави вважати, що матеріальна форма книжки, журналу, газети є і буде привабливішою для багатьох книголюбів, ніж їхні екранні версії.

Нові засоби інформації, слід гадати, не витіснять старих, а навпаки, полегшать їх пошук, у кінцевому підсумку скоротять шлях традиційних книжок до читача. Очевидно, сфера застосування і співвідношення обох варіантів інформації — на папері і на електронних носіях — змінюватиметься, можна передбачити і появу цілком нових інформаційних технологій та їх комбінацій.

Немає меж технічному прогресові. І дуже добре, що на порозі нового тисячоліття своєї історії книжкова писемність отримує надійних електронних помічників. Опора на всі найкращі традиції і невпинний пошук нових можливостей — такою є перспектива дальшого розвитку культури.

Попередня     Головна     Наступна