Попередня             Головна             Наступна

2.2. Осередки культури

Княжі та боярські двори. Княжий двір, сам князь і його придворні відігравали виняткову роль у формуванні й поширенні нових форм культури, зразків поведінки, особливостей ментальності елітарних верств, а відтак і суспільства в цілому. Нагадаймо, що саме князь Володимир Святославич і його найближче оточення стали ініціаторами переломної події, найважливішої для всього розвитку культури в Східній Європі — прийняття християнства з Візантії.

Суттю давньоруських поглядів на державну владу була ідея колективного володарювання роду Рюриковичів над Руссю і відгалужень цього роду — над окремими землями ¹. Тільки представники династії Рюриковичів мали право займати князівський престол — це було очевидним для всього тодішнього суспільства.

¹ Толочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — Киев, 1992. — С. 76.

З усіх князівств тільки в Галицькому трапилася один-єдиний раз спроба "вокняжитися" боярина, що не був Рюриковичем, — Володислава Кормильчича. Це було сприйнято повсюдно як нечуване порушення законності й звичаїв. Усунення Володислава з князювання і пізнішу смерть в ув’язненні сучасники розглядали як заслужену кару за вчинок, що цілком суперечив тодішнім уявленням про право й справедливість.

Загальноприйнятим було розуміння, що княжа влада — від Бога. Тому отриманий на підставі родового права сан князя-володаря освячувався обрядом інтронізації, посадження "на стіл", тобто на престол ². Інколи цей ритуал відбувався в княжих палатах, але найчастіше — у кафедральному храмі столиці князівства. Так, галицький літописець підкреслює, що саме в соборі Успіння Богородиці "посадиша князя Данила на столъ отця своего, великого князя Романа". Коли Данило, втративши владу у своїй "отчині", 1238 р. здобув її знову, обряд інтронізації було проведено вдруге: "Данило же вниде въ градъ свои и прийде ко пречистЂ святЂй Богородици, и прия столЂ отца своего" ³. Після цього він відсвяткував перемогу і поставив на одній з міських брам свою корогву.

На підставі літописних звісток XII — XIII ст. історики реконструюють типовий перебіг церемоніалу вокняжіння ⁴. У встановлений день — найчастіше це була неділя або свято — народ зустрічав володаря при в’їзді до міста. Єпископ (у Києві — митрополит) проводив князя до кафедрального храму, де відбувалося урочисте богослужіння, що й завершувалося "посадженням на стіл" під відповідні молитви, зокрема спів "Киріє елейсон". Зустріч новоінтронізованого князя з народом у деяких випадках завершувалася укладанням "ряду" (угоди) князя з містичами та міськими боярами, в інших випадках князь проголошував свої розпорядження, що могли бути викладені в уставній грамоті. Таку грамоту про повинності населення видав, наприклад, Мстислав Данилович, встановивши всупереч існуючому опору свою владу в Бересті.

Кінцевим етапом церемоніалу був похід на княжий двір і бенкет з боярами, містичами й духовенством. В цьому, як і в роздаванні спадкоємцем милостині й майна померлого князя (що нерідко передувало інтронізації), дослідники вбачають пережиток дохристиянського обряду — встановлення сакральних відносин володаря і підданих через обмін дарунками й спільне бенкетування ⁵.

У джерелах нема відомостей про коронацію князів при їхній інтронізації. Як відомо, Данило Романович Галицький прийняв королівську корону від папського легата Опізо. Літописець при згадці про це підкреслював, що раніше Данило відмовлявся від коронування і згодився лише за порадою матері й союзних польських князів, з умовою, що коронування забезпечить допомогу католицьких країн проти Орди. Як видно з літопису, крім самої корони ("вінця") обряд коронації включав прийняття володарем інших ознак королівського сану — скіпетра і "корони" ("держави" — тобто металевої кулі з хрестом). Хоч з часу коронації придворний літописець послідовно називає Данила Романовича королем, незважаючи на прийняття королівських інсигній від папи, Данило залишився вірним православ’ю. Сподіваної допомоги із Заходу проти монголів він не отримав, але, без сумніву, королівський титул сприяв його авторитетові в колі сусідніх монархів. Крім Данила, титулом короля користувався ще його внук Юрій Львович. Існує думка, що коронування Юрія було пов’язане з встановленням Галицької митрополії в 1302 — 1303 рр. і що воно в цьому випадку було санкціоноване візантійським імператором та патріархом ⁶.

² Там само. — С. 141.

³ ГВЛ. — С. 525 (Махн. — С. 393), див. також: Толочко А. П. Указ. соч. — С. 213.

⁴ Толочко А. П. Указ. соч. — С. 146 — 147.

⁵ Там само. — С. 147.

⁶ Мацяк В. Галинсько-Волинська держава 1290 — 1340 у нових дослідах. — Авґсбурґ, 1948. — С. 19.

Відповідними правилами етикету, не позбавленими елементів театральності, регулювалися і аудієнції в князя, і його участь в богослужіннях, і розваги володаря та його гостей, зокрема лови. Ймовірно, більшість князів ставилися до ловецтва з таким самим запалом, як Володимир Мономах: це було заняття, гідне монарха та його лицарів. Певні обряди передбачалися і на випадок одруження чи похорону князя. Родинні події були приводом для спілкування правителів з підданими і для підтвердження за кожним разом авторитету влади. Присутність князя і його родини на богослужіннях, його прилюдні молитви перед початком важливих справ, інші вияви побожності підкреслювали сакральний характер його влади.

Князі, крім столичних палат, мали і заміські резиденції. Наприклад, луцький князь любив бувати у гарному місці, названому "Рай". Володимир Василькович часто перебував не в столичному Володимирі, а в місті Любомлі. Більшість князів значну частину часу проводили в подорожах, існував певний узвичаєний етикет зустрічей з місцевим населенням. Слід гадати, що завдяки таким зустрічам певні риси придворних звичаїв переймалися місцевими боярами і містичами.

При княжих дворах спершу особливо впливовими були представники старої, ще родоплемінної знаті, але з часом князі почали протиставляти їм бояр, які висунулися завдяки князівській протекції, зокрема з числа тих, хто надав князям якісь послуги. Рисами, що особливо цінувались, були вірність, почуття обов’язку. Житіє чернігівського князя Михайла Всеволодовича і боярина Федора розповідає, що князь за порадою довіреного боярина пішов на мученицьку смерть, а боярин не завагався піти на муки разом з князем. Це житіє, як і інші подібні твори, утверджувало в суспільстві поняття про вірність вірі як найвищу чесноту християнського володаря і його підданих.

Про роль придворних бояр у державному управлінні можна довідатися з князівських грамот, де, як правило, перелічувалися бояри, присутні при підписанні певного документа. Очевидно, деякі з важливих актів князь видавав, порадившись із наближеними до себе боярами.

Про структуру князівських дворів, назви придворних посад збереглися лише дуже неповні відомості. У літописах згадуються посадники, тисяцькі, сотники, воєводи, княжі та боярські тіуни різного рівня. У XIII ст. свої тисяцькі були у всіх столицях князівств, навіть після об’єднання окремих з них під владою одного князя. Обов’язок тисяцьких — оборона міста; вони брали участь і у воєнних походах, виконували дипломатичні доручення. Представляючи місцеві боярські роди, тисяцькі інколи ставали організаторами опозиції князеві. Той, у свою чергу, намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. До деяких посад, що їх бачимо при дворі Данила Романовича, є аналоги у Візантії і у західних сусідів. Так, печатник — своєрідний канцлер князівства — має спільні риси з візантійським логофетом. Відповідно до звичаїв на дворах західних сусідів стольник дбав про порядок на бенкетах, сідельничий піклувався про князівських коней. Крім цього, і стольник, і сідельничий виконували різні конкретні доручення адміністративного або дипломатичного характеру. Складається, однак, враження, що обов’язки службових осіб залишалися слабо диференційованими і що майже не розрізнялось управління загальнодержавними справами і вотчинним господарством князя.

Особливо великий вплив на княжих дворах мало вище духовенство. Траплялися, зокрема в першій половині XIII ст., випадки, коли єпископи очолювали боярську "коромолу", частіше, однак, князям вдавалося призначати єпископів з числа своїх прихильників.

У князівських і єпископських канцеляріях працювали освічені люди, знавці іноземних мов. Вони готували грамоти, вели дипломатичне листування. У Волинському літописі, крім кількох згадок про грамоти, наведено повний текст двох грамот Володимира Васильковича і однієї Мстислава Даниловича. Із численних копій грамот князя Лева Даниловича, що збереглись до наших днів, автентичний текст передають лише деякі ⁷.

⁷ Генсьорський А. І. З коментарів до Галицько-Волинського літопису (Волинські і галицькі грамоти XIII ст.) // Істор. джерела та їх використання. — Київ, 1959. — Вип. 4.

Більшість "грамот Лева", безумовно, підроблені. Натомість відомі в оригіналах грамоти Андрія Юрійовича, Лева II, Юрія II, боярина-правителя Дмитра Дедька, призначені закордонним адресатам і написані латинською мовою. Формуляр грамот досить розвинений, що свідчить про знання засад візантійської та центральноєвропейської дипломатики.

Якщо говорити про вплив князів та їхнього оточення на культурне життя, то передовсім впадає у вічі діяльність у царині архітектури та містобудування. Монументальні церкви не тільки служили суто церковним потребам, але й символізували могутність держави, авторитетність її правителя. Краса і велич архітектури справляли на сучасників особливе враження. Із справжнім захопленням описує літописець спорудження Данилом Галицьким храмів у столичному Холмі. З розповіді літописця ясно, що князь дбав і про зовнішній вигляд храмів, і про їхній інтер’єр. Особливістю міста Холма став закладений в ньому парк; згадка про нього започатковує історію садово-паркової архітектури в нашій країні. Те, що літописець вважав необхідним сказати про красу парку — явище для тієї доби нетипове: естетика ландшафту якщо й відчувалася, то не і висловлювалася, не вважалася гідною темою опису. Символом столичного характеру Холма стала споруджена тут колона із скульптурою орла. Є всі підстави припускати, що архітектура княжої столиці справляла вплив і на архітектурне обличчя інших міст.

Очевидно, на замовлення князів або їхніх придворних виконувалися найбагатші рукописи. Особливі заслуги щодо цього мав володимирський князь Володимир Василькович. Різнобічна меценатська діяльність Володимира Васильковича давала сучасникам підставу порівнювати його з Ярославом Мудрим — недаремно посмертна похвала Володимирові в літописі є повторенням з незначними змінами літописної похвали Ярославу Мудрому. Можна припустити, що у житті Володимира, який цінував мир і уникав збройних конфліктів, культурно-просвітницькі ініціативи відігравали більшу роль, ніж у інших князів. Проте немає сумнівів, що й вони теж опікувалися церквами, замовляли архітектурні й живописні твори, художні вироби ремісникам. Концентрація освічених людей при княжих дворах, ймовірно, спричиняла перехід до світських придворних певних ділянок культурної активності, якими спершу займалося духовенство. Так, якщо Київський Початковий літопис, як і Київський літопис XII ст. писалися ченцями, то літописання при дворах Данила Галицького і Володимира Васильковича велося, як видно із змісту, світськими особами. Отже, культурна активність княжих дворів сприяла певній, розуміється обмеженій, секуляризації окремих ділянок культури.

Збереглося порівняно мало відомостей про двори князів з династії Гедиміновичів. До найавторитетніших поміж ними належав володар Волині Любарт (Дмитро Гедимінович). Збудований ним у Луцьку могутній замок засвідчував авторитет князя, який був покровителем православних церков і монастирів. Практично нічого не відомо про культурно-освітні ініціативи Свидриґайла в ті роки, коли він князював на Волині. Натомість є підстави вважати, що позитивний вплив на культурне життя мав двір київських князів Олелька Володимировича і Семена Олельковича. Семен, зокрема, "коштом великим" відбудував з руїн один з символів Києва — собор Успіння Богородиці Печерського монастиря: князь оздобив його "красотою, якоже бі можно, такожде і внутр іконним писанієм і обогати златом, сребром і сосуди церковними". Олелько і Семен Олельковичі були також покровителями книжності. На підставі тогочасних рукописів київського походження дослідники припускають, що при київському княжому дворі в третій чверті XV ст. функціонував науково-перекладацький гурток *.

Бояри мали свої двори в містах і поблизу міст; крім того, окремим боярським родам належали міські поселення, що змагалися розміром і багатством з княжими столицями. Боярські двори були осередками адміністрації маєтків, місцем перебування військових загонів. Оскільки боярські двори намагались наслідувати княжі, є підстави вважати, що окремі з їхніх власників прагнули, так само як і князі, бути меценатами. Як видно з літопису і археологічних досліджень, своїми розмірами виділявся двір бояр Арбузовичів поблизу Пліснеського городища ⁸. Розміри цього городища, його могутні укріплення, багаті знахідки ремісничих виробів засвідчують, що Пліснеськ був економічним і культурним центром, а водночас притулком для навколишнього населення під час війн. Боярський замок XII — XIII ст. у Вишні (нині м. Судова Вишня) відомий за матеріалами розкопок, здійснених свого часу археологом О. Ратичем ⁹. Оскільки джерела містять надто мало звісток про боярські резиденції, конкретніші матеріали про культуру боярських дворів можуть дати лише подальші археологічні дослідження.

* Див. про це 3.3 та 3.11.

⁸ Кучера М. П. Древній Пліснеськ // Археологічні пам’ятки УРСР. — 1962. — Т. 12. — С. 3 — 56.

⁹ Ратич О. О. Результати досліджень древньоруського городища Замчиська в м. Судова Вишня Львівської області в 1957 — 1959 рр. // МДАПВ. — 1962. — Вип. 4. — С. 106 — 119.

У наступний період резиденції найбагатших магнатів (зокрема тих, хто користувався князівським титулом) були осередками таких великих маєтків, що деякі історики називають їх "мікродержавами у державі". Проте не тільки магнати, але й окремі середньозаможні шляхтичі будували храми, замовляли для них ікони і літургічні книги. Однак протегування державою католицизму зумовило утвердження в православному середовищі консервативних настроїв: зберегтися — означало відстояти традиційну культуру, врятувати її від небезпечних новацій. Тим більше що у Галичині наприкінці XIV — у першій половині XV ст. з’явилися окремі двори католицьких можновладців — Одровонжів, Бучацьких, Мельштинських, які були покровителями католицької церкви.

Питання про різні форми меценатства і їхнє співвідношення потребує подальших досліджень, але цілком очевидно, що динамізм культурних ініціатив, притаманний княжим дворам у XIII ст., не був досягнутий культурними осередками наступної доби. Втрата князівствами суверенітету, а далі пізніша повна втрата залишків державності після ліквідації удільних князівств не могла не призвести до погіршення умов розвитку культури.

Митрополія й єпископії. У всіх своїх виявах середньовічна культура була культурою насамперед релігійною — і це зумовило виняткове місце церкви і духовенства в культурному житті.

Якщо наприкінці X і впродовж XI ст. християнських храмів було ще порівняно небагато, то в XIII — XIV ст. усі руські землі покриваються мережею церков. Ще більше їх, попри менш сприятливі зовнішні умови, стає в XIV — XV ст. На жаль, у джерелах немає жодного натяку на те, як формувалися церковні структури, яким чином вдалося підготувати достатню кількість духовенства. В усякому разі, порівняно швидка християнізація більшості населення на величезній території була неабияким досягненням тих, хто поширював нову віру. Вони, як правило, мусили бути письменними та вміти читати богослужбові книги. Виконання церковних відправ з пам’яті, ймовірно, допускалося на перших порах, але це не могло тривати довго.

Оскільки у великих містах, зокрема княжих столицях, було кілька церков, тут формувалися кола книжників, носіїв нової християнської освіченості. Інтелектуальними центрами дуже швидко стали й монастирі на чолі з Києво-Печерським.

Усі церковні відправи включали поминання імператора Візантії, і це свідчило про переконаність у єдності світового християнства під його егідою ¹⁰.

¹⁰ Толочко А. П. Указ. соч. — С. 105, 112.

Однак спроби константинопольських патріархів вирішувати питання внутрішнього життя Київської митрополії були епізодичними, а конфлікти, спричинені такими спробами, як правило, завершувалися компромісами. Самостійному вирішенню Київською митрополією своїх справ сприяло політичне ослаблення Візантії, суперечки в Константинопольській церкві з питань догматики, досить часте протистояння імператорів і патріархів.

Після захоплення і пограбування Константинополя латинськими хрестоносцями 1204 р. імператор і константинопольський патріарх знайшли притулок в Нікеї. Митрополити-греки, які прибували з Нікеї до Києва, сприяли поширенню на Русі настроїв, ворожих щодо латинства.

Одним з наближених князя Данила Романовича був печатник Кирило. Більшість дослідників припускають, що саме він став київським митрополитом 1251 р. У всякому разі Данило послав його до Нікеї на висвячення з наміром мати у своїх володіннях митрополита. Проте, отримавши сан, Кирило аж до смерті 1281 р. перебував у Києві або в Північно-Східній Русі. Важливим його досягненням було здобуття в Золотій Орді підтвердження на майнові та інші права православного духовенства, а також згоди на відкриття єпископії у Сараї — столиці Орди.

Після того як митрополит — грек Максим остаточно переніс свою резиденцію на північ, Галицько-Волинське князівство стало добиватися окремої митрополії в Галичі. Імператор Андроник і патріарх Афанасій дали згоду на заснування Галицької митрополії та настановили першим митрополитом Нифонта. Після його смерті 1305 р. король Юрій Львович послав до Константинополя для висвячення свого кандидата, ігумена — іконописця Петра з монастиря над річкою Ратою. Саме того року помер митрополит Максим, і патріарх Афанасій висвятив на його місце не кандидата, запропонованого тверським князем, а Петра Ратенського. Не дивно, що Петра не прийняли в Твері, і він став шукати захисту й притулку у головного супротивника тверських князів, лояльного щодо Орди московського князя Івана Калити. Після смерті Петра у Москві він був проголошений святим, а написане невдовзі житіє волинянина Петра відіграло неабияку роль в обґрунтуванні претензій Москви щодо гегемонії над Твер’ю та іншими північно-східними князівствами.

1347 р. Галицька митрополія була скасована візантійським імператором. Відновлена 1371 р. на прохання польського короля Казимира, вона проіснувала до 1401 р. Київським митрополитом з резиденцією у Москві в 1328 — 1353 рр. одночасно був грек Феогност, однак з 1352 р. був окремий київський митрополит Феодорит, а 1353 р. патріарх константинопольський висвятив двох митрополитів — для Москви Олексія (1353 — 1378), для Великого князівства Литовського — Романа (1353 — 1362). Митрополит всієї Русі Кипріян ряд років (1378-1380, 1383 — 1340) жив у Києві ¹¹. 1414 р. собор єпископів українських і білоруських єпархій (Чернігівської, Володимирської, Луцької, Холмської, Перемишльської, Туровської, Полоцької, Смоленської) обрав болгарина Григорія Цамблака київським митрополитом для земель, підпорядкованих Литві й Польщі. Коли константинопольський патріарх відмовився його висвятити, він був висвячений в 1415 р. єпископами на новому соборі в Новогрудку. Григорій Цамблак займав митрополичу кафедру до 1420 р. В 1431 — 1435 рр. митрополитом для Великого князівства Литовського був Герасим, з 1437 р. під владою митрополита-грека Ісидора литовськобілоруські та російські єпархії знову об’єдналися, однак після підписання Ісидором акта Флорентійської унії 1439 р. православної і католицької церков він втратив кафедру в Москві, а собор російських єпископів настановив митрополитом Іону без патріаршого благословення. Ісидор же, втікши з російської в’язниці, поїхав до Новогрудка, тоді до Києва, а врешті оселився в Римі.

Як бачимо, чергувалися періоди, коли київська митрополія була одною, з періодами існування двох митрополій — однієї з резиденцією митрополитів у Новогрудку та Києві, другої — з резиденцією в Москві.

Врешті, 1458 р. папа і патріарх-уніат Григорій Маммас призначили митрополитом для Києва Григорія, ігумена константинопольського Дмитріївського монастиря. Його визнав митрополитом сейм Великого князівства Литовського, а 1469 р. — константинопольський патріарх Діонісій. На думку православних істориків, отримання благословення константинопольського патріарха означало повернення Григорія до православ’я. Тим самим 1469 роком датують початок автокефалії Київської митрополії — духовного осередку Українсько-Білоруської православної церкви. Однак, як слушно зазначає В. Ульяновський, вже з 1458 р. православ’я Росії і православ’я українсько-білоруських земель розвивалося окремо, набуваючи специфічних національних рис. Якщо православна церква Великого князівства Литовського спершу мала канонічні зв’язки з обома центрами Вселенського християнства ¹², то це не означало розриву з візантійською традицією: встановлення митрополії папою відбувалося в умовах, коли значна частина грецьких ієрархів вважала реальною цілком рівноправну унію церков.

¹¹ Ульяновський В. Г. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. — Кн. 1. — С. 27.

¹² Там само. — С. 39 — 40.

Немає найменших сумнівів у тому, що хитання окремих митрополитів між унійною і антиунійною орієнтаціями не мали впливу на усталене давнішими традиціями життя церковних громад.

До речі, якщо митрополитами досить часто були греки, то серед єпископату і парафіяльного духовенства іноземців не було. Це полегшувало процес взаємного пристосування і, по суті, злиття загальнохристиянських і специфічно православних вірувань та обрядів із залишками давніх, часто дохристиянських за походженням, вірувань і культів. У такий спосіб, власне, і утверджувалася народна релігійність у специфічних для України формах.

Попри нерегламентованість юридичними актами, православна церква впродовж XIII — першої половини XIV ст. залишалась державною у всіх руських князівствах. Всі інші релігії, в тому числі нехристиянські, не зазнавали при цьому жодних обмежень. Щоправда, коли домініканці, які 1222 р. прибули до Києва, спробували навертати православних, це викликало незадоволення і, зрештою, привело до вигнання місіонерів ¹³.

Ситуація кардинально змінилася з кінця XIV ст. В українських і білоруських землях Великого князівства Литовського, де православні становили переважну більшість населення, цілим рядом державних актів католикам почали надавати значні привілеї. Дослідники зазначають, що дискримінаційні щодо православних акти (зокрема норми Городелського привілею про закріплення вищих посад за католиками) на практиці не виконувалися або "не виконувалися суворо" ¹⁴, проте вже їхня наявність свідчила про нерівноправність православ’я і католицизму.

Значно гіршим, ніж у Великому князівстві Литовському, було становище православних Галичини, особливо міського населення. У деяких містах їх взагалі не допускали до самоврядних посад, а там, де православні становили значну частину населення, їхнє представництво у магістраті було непропорційно малим. Щодо шляхти становище пом’якшувалося після надання привілеїв про рівність прав усіх шляхтичів незалежно від релігійної приналежності.

Найважчим було становище православ’я на Закарпатті, де воно залишилося вірою суспільних низів — майже виключно селян. Тут, як і у всьому Угорському королівстві, політичними правами користувалися лише католики. Про угорського короля Людовика Анжуйського наближений до нього францисканець Бартоломей з Оверні писав, що цей володар вирішив повністю викорінити схизму у своєму королівстві і навернути слов’ян та румунів на католицьку віру подібно до Карла Великого і Стефана І (угорського), які приводили своїх підданих до хрещення "не так словами, як мечем" ¹⁵. Для Трансільванії Людовик прийняв рішення, що великі землевласники мають або стати католиками, або втратити майно і титули. Ймовірно, що подібну політику Людовик та його наступники здійснювали і на Закарпатті. Успіхи покатоличення виявилися досить скромними: на думку Антоніо Бонфіні (XV ст.), король міг пишатись тим, що внаслідок його політики стала католицькою третина населення ¹⁶.

¹³ Senyk S. A History of the Church in Ukraine. — Rome, 1993. — Vol. 1. — P. 324 — 325, 442 — 443.

¹⁴ Ульяновський В. Г. Зазн. праця. — C. 109, 117.

¹⁵ Там само. — C. 280.

¹⁶ Там само. — C. 283.

Хоч католиків на українських землях не було багато, вже 1375 р. папа створив католицьку архієпископію — митрополію в Галичині і підпорядковані їй єпископії в Перемишлі (фактично почала діяти з 1377 р.), Холмі (діяла з 1419 р.), Володимирі. Згодом було створено єпископії в Кам’янці, Луцьку, Києві, а з 1414 р. центром митрополії став Львів. Поширенням католицизму займались також домініканські та францисканські монастирі, засновані у найбільших міських центрах Галичини й Поділля.

Активно розвивалося церковне життя вірмен-монофізитів. Вірменські громади Криму підпорядковувались єпископії в Кафі (заснованій не пізніше 1316 р.), вірмени Галичини й Поділля — львівській єпископії (розгорнула свою діяльність з середини XIV ст.; кафедральний собор збудовано в 1356 — 1363 рр.). Спроба вірменських василіян-уніатів запровадити унію серед вірменської монофізитської спільноти не вдалася ¹⁷. Вірменські єпископи були духовною владою для вірменської меншини, католицькі — для католиків, якими спершу були німецькі колоністи — міщани, пізніше — переважно польські шляхтичі й міщани. Однак великі земельні маєтки, зв’язки католицьких єпископів із світськими можновладцями, входження їх до королівської ради і сенату — все це давало їм великі, непропорційні до кількості віруючих, впливи на адміністрацію українських земель.

Духовним владикою переважної більшості населення краю залишався київський митрополит. У часи політичного роздроблення митрополія сприяла зв’язкам між землями і князівствами, збереженню культурної спадщини давнього Києва. Турбота про долю цієї спадщини стала ще важливішою, коли українські землі було розділено між державами, володарі яких належали до інших релігій та культурно-освітніх традицій. Розглядаючи діяльність православної церкви у складні для неї століття, історики часто зосереджують увагу на темних сторонах церковного життя, проте, попри життєві випробування, церква зрештою не піддалась на асиміляційний натиск, зберегла як свої структури, так і ті духовні ресурси, що уможливили спершу виживання в несприятливих умовах, а згодом і релігійно-культурне відродження.

Монастирі. Митрополія і єпископії були основними ланками організаційної структури церкви, однак осередками християнської духовності стали в першу чергу монастирі.

На формування засад монастирського життя на Русі величезний вплив справили монастирі Греції, особливо монастирі Афону. Саме там засновник Києво-Печерського монастиря Антоній прийняв монаший постриг. Відвідували Афон українці і пізніше. Так, зберігся уривок опису подорожі києво-печерського монаха Досифея, який помер 1219 р. ¹⁸

¹⁷ Obertyński Z, Unia florencka polskich Ormian // Historia Kościoła w Polsce. — 1974. — S. 191 — 194.

¹⁸ Православная богословская энциклопедия. — Петроград, 1904. — T. 5. — C. 28.

Унікальне місце поміж монастирями Русі належало саме Києво-Печерському, що згодом отримав статус лаври. Це зумовлюється багатьма причинами: Печерський монастир був найбільшим, серед його ченців були найвизначніші релігійні письменники, подвижники, уславлені побожним життям і визнані пізніше святими. Оскільки про жоден інший монастир ми не маємо таких подробиць щодо організації монастирського побуту і форм духовного життя монахів, то на підставі Києво-Печерського Патерика часто роблять висновки про чернече життя взагалі. Це слушно лише до певної міри, оскільки численні малі монастирі, зокрема ті, що були приватними фундаціями князів, бояр або міщан, мали свої специфічні особливості.

Авторитет Києво-Печерського монастиря значною мірою ґрунтувався на пошані до його засновників Антонія і Феодосія і наступних поколінь монахів, які здобули повагу побожним життям. До монастиря вступали люди різних станів, в тому числі князівського і боярського походження. Тут практикувався і постриг у велику схиму в передчутті смерті. Спільні праця, молитва і трапеза були обов’язковими ознаками монастирського життя, однак повної спільності майна, як того вимагав, наприклад, студитський статут, запровадити не вдалося.

Монахи не тільки працювали, щоб утримувати себе, а й виготовляли речі на продаж: шили взуття, копіювали книги, малювали ікони. У допомозі бідним і лікуванні хворих монахи служили прикладом для інших, але головним для себе вважали не служіння суспільству, а побожність, дотримання молитовного статуту.

Печерських монахів часто запрошували на визначні церковні посади. Так, ще на початку XIII ст. Симон став настоятелем Богородичного монастиря і єпископом у Владимирі, Пахомій — ігуменом Святопетровського монастиря в Ростові.

Особливо сприяло популярності монастиря створення в 20-х рр. XIII ст. першої редакції Патерика — збірки житій печерських отців. Першим його начерком було листування монаха Полікарпа з колишнім монахом Симоном, який став на той час єпископом у Владимир!. Полікарп висловив бажання стати ігуменом чи єпископом і поскаржився, що в монастирі його не поважають. Симон гостро засудив Полікарпа за брак християнського смирення і недостатню пошану до святості монастиря. Щоби довести значення і славу обителі, Симон навів кілька житій монахів. Пізніше сам Полікарп збагатив текст ще кількома житіями, вмістивши на початку твору лист до настоятеля лаври

Акиндина. Листування Полікарпа з Симоном, до якого було додано написане Нестором житіє Феодосія та деякі інші матеріали, стало основою Києво-Печерського Патерика, що містив, поряд із записом легенд, чимало подробиць про життя в монастирі від його заснування до початку XIII ст. Першу редакцію Патерика як зведеної пам’ятки було завершено 1406 р. з ініціативи єпископа тверського Акакія. В самому Печерському монастирі його клірик Касіян здійснив дві редакції — 1460 р., присвячену колишньому київському намісникові Акакію, і остаточну 1462 р.

Після Батиєвої навали лавра продовжувала діяти, і лише черговий удар, завданий 1416 р. військом хана Едігея, перетворив монастирські будівлі на руїни. До відбудови монастиря і Успенського собору багато зусиль доклав князь Семен Олелькович (1454 — 1470). 1482 р. монастир був знову зруйнований і пограбований військом кримського хана Менглі-Гірея. Нове запустіння тривало аж до відбудовних праць, здійснених завдяки допомозі князів Острозьких.

Монастирі засновувалися, як правило, в містах або поблизу міст. Але місцем для монастиря могла обиратися й далека від міських осередків місцина, якщо вона була пов’язана з житієм святого. Прикладом тут може бути монастир на р. Альті, на місці загибелі князя Бориса.

Найбільшим в Україні осередком монастирського життя був Київ. Крім Печерського, великий авторитет мали київські монастирі Михайлівський ("Золотоверхий"), Софійський, Видубицький, Кирилівський, Флора і Лавра, Межигірський святого Спаса, Гнилецький Пречистенський. Археологічні дослідження виявили у Києві та його околицях низку печерних монастирів, невідомих з писемних джерел ¹⁹. Деякі з наземних монастирів перемістилися в печери після ординського лихоліття. Другим за значенням центром чернечого життя був Чернігів з його старовинними монастирями, в тому числі печерними.

На особливу згадку заслуговують також монастирі Переяслава. З монастирів Волині найбільшим і найавторитетнішим був Жидичинський, на Поділлі — Бакотський печерний монастир.

Тогочасне чернече життя України виявлялось у різних формах: пустельницькій (еремітській), спільній (кіновіатській), комбінованій (співіснування "общежительного" монастиря з одним або декількома скитами), нерідко при міській чи сільській церкві жили одиндва ченці. Скити засновувались на відлюдді, часто в скельних печерах (Бакота, Василів, Розгірче) та спеціально збудованих вежах, як у Столп’ї та Угровську біля Холма. Іноді вони існували і в оточенні малих монастирів. Так, скити Симеона Столпника згадані 1367 р. поблизу Риботич біля монастирів Святої Трійці та Святого Онуфрія ²⁰, і на Стрийщині 1371 р. разом з монастирями Дирина та Григорів ²¹.

Визначальну роль у релігійному та культурному житті відігравали кіновіальні монастирі — обителі спільного життя, зі значною кількістю монахів, мурованими храмами, доступними для відвідування світськими особами, мощами святих, чудотворними іконами. Ними заопікувалися князівські родини, часто з правлячої еліти. Вони ж здебільшого були пов’язані з митрополією (Печерська лавра) та єпископіями (Зимненський — володимирського владики, Жидичин — луцького, Ліщинський — пінського, Угровськ та згодом Городище на Бугові — холмського та белзького, "Спас в горах" — перемишльського, Лаврівський — самбірського). На терені Галицької митрополії, позбавленої в цей період своєї ієрархії, активно діяв Унівський монастир, на Закарпатті — Грушівський.

Від часу його заснування головним центром спілкування між православними народами Сходу і Балкан залишався Києво-Печерський монастир ^п. Водночас з XIII ст. у зв’язках з Константинополем, Афоном, південними слов’янами дедалі більше зростає роль монастирів Галичини. Це зумовлювалося тою обставиною, що на південному заході цього краю відбувався безпосередній контакт з болгарськими, сербськими, волоськими осередками, з впливовими монастирями Молдавського князівства (Нямц, Бистриця, Молдовиця, Бісерканя), заснованими високоосвіченими болгарськими емігрантами на зламі XIV та XV ст. ²³

¹⁹ Бобровський Т. Печерні монастирі стародавнього Києва // Краєзнавство. — 1997. — № 18(23). — С. 1; Звід пам’яток історії та культури України. — Київ, 1999. — Кн. 1, ч. 1. — С. 302 — 303, 467.

²⁰ Сулик Р. Монастирі на Стрийщині від найдавніших часів // В своїй хаті своя правда: Сторінки історії Стрия. — Стрий, 1992. — С. 20.

21 Wyrostek L. Ród Drągów — Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej. — Kraków, 1932. — S. 32.

²² Про історію українського чернецтва до початку XVII ст. див.: Пекар А. Чернече життя Київської Руси в домонгольській добі (до половини XIII ст.) // ЗЧСВВ. — 1988. Т. 13(19), Вип. 1/4. — С. 15 — 16; Його ж. Доба занепаду українського чернецтва (від XIII-го до кінця XVI ст.) // Там само. — С. 66 — 91.

²³ Куев К.М. Съдбата на старобългарските ръкописи през вековете. — София, 1979. — С. 30.

Не виключено, що після падіння Тирновського царства 1393 р. окремі болгарські книжники переселились і в монастирі Підгір’я, насамперед на терени Перемишльської єпископії, та до Унева. Значною мірою через монастирські кола поширювалися впливи релігійної та освітньої діяльності видатних православних діячів, болгар за походженням, зокрема київських митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака.

Ініціаторами заснування монастирів, як і в попередній період, виступають церковні чинники. В той же час ктиторські (вотчинні, родинні) монастирі засновувалися князями та шляхтою, часто на честь святих — покровителів родів. Настоятелі монастирів бували сповідниками родин, опікувалися родинними храмами. Вони перебували в залежності від засновників монастирів, бо, згідно з правом патронату, подібні церковні осередки фактично належали феодалам. Тому з другої половини XIV ст. відомі дарування і продажі монастирів поряд із іншими маєтностями. Так, 1378 р. пані Хонька Васькова продала за 20 гривень срібла "мунастырь Калениковъ Иванови Губци и єго брату Ходорови на вЂки и дЂтемь ихь со всЂм объЂздом и со всЂми границями, и землю, и синожатьями, из гаями, и сычем, и c колодязем, и c ловищи, и со всЂми ужитки, яко и вЂка вЂчнаго слушало к тому мунастыреви" ²⁴. Власниками нерідко ставали й католики. 1392 р. поляк Спитко з Мельштина поміняв свому дякові монастир Святого Михаїла у Созані на село Ярилівці ²⁵. 1387 р. Бенедикт Угрин (очевидно, після безпотомної смерті попереднього власника чи внаслідок репресії за його антипольські дії) отримав Черніїв монастир на Жидачівщині ²⁶. Навіть львівський Святоюріївський монастир, резиденція архімандрита, у XIV ст. став власністю львівського вірменина ²⁷.

Щоб врятувати монастирі від секуляризації, церковні кола вдаються до різних юридичних акцій. Зокрема, Перемишльська єпархія добивається 1405 р. підтвердження королем Владиславом Яґайлом, у присутності митрополита Кипріяна і литовсько-українських князів, прав власності владицтва. Таким чином, під його юрисдикцією вдалося зберегти монастирі Калеників, Микулинці, Святого Спаса, Смільницю, Лаврівський, Святого Онуфрія. З цією ж метою впродовж XV — XVI ст. відповідно узаконювалися давні князівські грамоти українських князів і на інші маєтності церкви. Однак у XV ст. більшість малих родинних монастирів, заснованих дрібними феодалами, перестала існувати. Приналежні їм землі перейшли до світських володінь. Від ліквідованих монастирів у кращому випадку залишились їхні назви, збережені в топонімах (Монастирець, Трійця, П’ятничани, Борислав і т. п.), та церкви, що перейшли вже до парохіяльних священиків.

У монастирях, ймовірно, зупинялися на постій подорожні монахи, представники князівського двору та купці. Це підтверджує географія їхнього розташування. Деякі дрібні монастирі розташовувалися на "соляних" стратегічних дорогах, на відстані денного переходу валки ²⁸. Так, з Галича до угорського кордону наприкінці XIV — на початку XV ст. шлях вів повз монастирі Сокіл (Воздвиження Чесного Хреста) — Суботів (на острові), Монастирець — Крехів (Святої Параскевії) — Семенів, Дирина, Григоріїв (всі поблизу с. Лисовичі), далі — при в’їзді в Карпати — через Розгірче (Святого Онуфрія) і Богородичний у Синевідську. Відгалуження цього шляху на Верецький перевал починалось у м. Солі, а далі вело через Дрогобич і Бориславів монастир на фортецю Тустань.

²⁴ Грамоти XIV ст. — Київ, 1974. — С. 56.

²⁵ Zbiór Dokumentów Małopolskich. — Kraków, 1969. — T. 4. — S. 265 — 266.

²⁶ Ibid. — Kraków, 1969. — T. 6. — S. 26.

²⁷ Крип’якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині: спроба катальогу // ЗЧСВВ. — 1927. — Т. 2. — С. 84-85.

²⁸ На це звернув увагу М. Ваврик у праці "Історичний нарис чернечого життя та василіянських монастирів на Бойківщині". — Рим, 1982. — С. 5.

Історія українських монастирів XIII — першої половини XV ст. пов’язана з політичними подіями тієї доби. З середини XIII ст. через татарську агресію і прикордонний із степом характер краю повністю занепадає чернецтво на Південній Київщині. Натомість Галицько-Волинське князівство, завдяки вмілій дипломатії Данила Романовича, змогло в основному зберегти свій людський та інтелектуальний потенціал. А князь Володимир Василькович (1270 — 1289) навіть "про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи і монастирі многі спорудив" ²⁹. Однак захоплення Галичини у 80-х рр. XIV ст. католицьким Польським королівством негативно вплинуло на правове та матеріальне становище православної церкви в регіоні. Трохи краще склалася ситуація на землях Східної Волині, Північної Київщини та Поділля, інкорпорованих до складу Великого князівства Литовського. Представники нової правлячої еліти — українізовані литовські князі — активно підтримували церкву і навіть виступали ктиторами монастирів на землях України, що перебували під польським пануванням (Унівський, Холмський, Городищенський).

Несприятливі умови для розвитку монастирів складалися також внаслідок того, що у XIII ст. з Афону поширювалася система ідіоритмії. За нею монахи могли не дотримуватися уставу і бути незалежними від настоятелів. Їм дозволялося "набувати собі власність і самим дбати про утримання себе та "духовної родини", що зазвичай складалася з двох-трьох послушників ³⁰. Крім того, з початку XIV ст. запроваджується обов’язкове постриження овдовілих дияконів, що також спричиняє занепад аскетичного духу в монастирях. Давалася взнаки і відсутність централізованої структури та єдиного керівництва: монастирі, формально підпорядковуючись місцевим владикам, насправді були самостійними. Найвищим моральним авторитетом і надалі вважався архімандрит Києво-Печерського монастиря, хоча у XIV ст. достойники подібного рангу з’являються на Волині (у Жидичині) та Галичині (у Львові).

Один з найдавніших монастирських осередків України був розташований на околиці Володимира — поблизу сучасного села Зимного. Згаданий він принагідно 1073 р. як "Свята Гора", що засвідчує визнаний авторитет серед церковних кіл і населення. З числа тутешніх монахів походив ряд місцевих владик. Як повідомляє Галицько-Волинський літопис, "У літа княжіння Данила й Василька Романовичів були володимирські єпископи: був... Іоасаф, блаженний і преподобний святитель Святої Гори, а потім був Василій зі Святої Гори" ³¹.

Найавторитетнішими осередками духовного життя Галицько-Волинського князівства часів Данила Романовича були монастирі, керовані Григорієм, "чоловіком святим, якого... не було перед ним і по ньому не буде" ³². Як особливо довірена людина короля, цей достойник 1264 р. очолив делегацію до Риму у справі унії церков. Титулувався він тоді в папській грамоті як "абат з Гори святого Данила" ³³ — очевидно, був ігуменом монастиря Даниїла Стовпника в Угровську поблизу столиці князівства — Холма.

²⁹ ГВЛ. — С. 607 (Махн. — С. 445).

Пекар А. Доба занепаду українського чернецтва... — С. 82.

³¹ ГВЛ. — С. 502 (Махн. — С. 379).

³² ГВЛ. — С. 571 (Махн. — С. 424).

³³ Дашкевич Н. Первая уния Юго-Западной Руси c католичеством (1246 — 1254). — Киев, 1884; Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X — XIII ст. — Київ, 1983.

Деякий час Григорій був адміністратором Білгородської єпископії, намісником митрополита в Києві. До цього періоду належать декілька його повчань — "О п’янстві", "К попам" (відомі як твори Григорія Філософа). У 50-х рр. він засновує свій монастир "в Полонині" на південних межах Галицького князівства, на терені пізнішої Шипинської землі. Як видно з літописних згадок про наверненого з язичництва литовського князя Войшелка, сюди до нього їздили відомі особистості свого часу. Близько 1265 р. він пішов у Полонину, до Григорія в монастир, постригся в ченці і пробув там три роки. Звідсіля пішов, узявши благословення од Григорія, на Афон. Відвідував князь цього достойника і 1267 р., коли той "наставив його на путь чернечу" ³⁴. Про монастирі як значні осередки малярства свідчить житіє Петра Ратенського. Припускають, що заснований ним монастир було зведено поблизу пізнішого села Двірці на Белзщині. "Множащею бо не имый что ино дати просящим, дающе от икон, пишемых от него..." ³⁵

Одна з резиденцій холмсько-белзького владики, ймовірно, була в монастирі у Городищі (близько 20 км на південний схід від Белза). Дослідники вважають, що тут існувала унікальна за цінністю бібліотека, у зібранні якої зберігся шедевр рукописання XII — XIII ст. — Христинопільський Апостол ³⁶. Один із записів на ньому засвідчує, що при монастирі переписувалися книжки. "Писаль ІєвхЂмь оу Городищи оу пекарни сЂдЂ на возслонЂ" ³⁷.

Функцію центрального монастиря Перемишльської єпархії та резиденції владики виконував Спаський монастир (датований на підставі археологічних досліджень кінцем XIII ст.) ³⁸. Можливо, саме тут у 1289 — 1291 рр. Євангеліє "кьнязу Львоу Даниловичю" переписав "многрЂшный мнихъ Василько" ³⁹. Важливим культовим осередком Підгір’я виступає і Лаврівський монастир поблизу Старого Самбора, початки якого (як припускають на підставі археологічних досліджень) сягають XII ст. ⁴⁰ Відомий він був мощами св. Онуфрія. За переказами, тут помер, постригшись (можливо, під іменем Лавра), князь Лев. Серед фундаторів монастиря — Василій, нащадок князя Любарта.

У Львові діяло два монастирі. Святоонуфріївський, як припускають, наприкінці XIII ст. заснував на честь свого патрона князь Лев. 1463 р. йому зробив велике пожертвування львів’янин Степан Дропан і передав під духовну юрисдикцію Унівського монастиря та київського митрополита ⁴¹. Впродовж наступних століть Святоонуфріївський монастир був тісно пов’язаний з міщанською українською громадою, а 1589 р. перейшов під опіку Ставропігійського братства.

Заснування другого львівського монастиря — Святоюрського — відносять до 90-х рр. XIII ст. і приписують князеві Юрію Львовичу ⁴².

³⁴ ГВЛ. — С. 571, 576 (Махн. — С. 424, 427).

³⁵ Великие Четьи Минем. — Декабрь. Дни 18 — 23. — Москва, 1907. — Стб. 1623.

³⁶ Колесса О. Південно-волинське Городище і городиські рукописні пам’ятки XI — XVI ст. // Відбитка з наук. зб. Українського університету у Празі. — Прага, 1923. — Т. 1. — С. 1 — 23.

³⁷ Там само. — С. 16.

³⁸ Крип’якевич І. Княжий Самбір і Самбірська волость // Літопис Бойківщини. — 1938. — Ч. 10. — С. 27 — 32; Ваврик М. Зазн. праця. — С. 9 — 12; Рожко М. Карпатські шляхи та їх оборона // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. — С. 91 — 95.

³⁹ Щепкина М. Славянорусские рукописи XIII — XVII вв. Научной библиотеки им. М.Горького Московского госуниверситета: Описание. — Москва, 1964. — С. 86.

⁴⁰ Ваврик М. Зазн. праця. — С. 13 — 17.

⁴¹ Крип’якевич І. Середньовічні монастирі... — С. 85 — 90.

⁴² Там само. — С. 80 — 85.

Натомість легенда,

зафіксована наприкінці XVI ст., пов’язує його виникнення з князем Левом, який на одному з міських пагорбів знищив "страшного дракона... Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, вимурувати церкву на честь св. Юра (оскільки той також вбив подібного змія)" ⁴³. Про велику вагу Святоюрського монастиря свідчить перебування тут архімандрита (відомого з першої половини XV ст.). Йому підпорядковувалися монастирі на території галицької митрополичої єпархії, тобто у Львівському, Коломийському, Кам’янецькому, Снятинському та Жидачівському повітах. Із вигасанням правлячої династії Галицько-Волинського князівства монастир переходить до нових власників. 1430 р. разом з двома приписаними селами він належав волинським шляхтичам Калениковичам, від яких перейшов згодом у володіння львівської вірменської родини.

Головним монастирем на терені Галицької єпархії стає Успенський монастир у с. Уневі (20 км на південний схід від Львова). Припускають, що він заснований наприкінці XIII ст., а від початку XV ст. був під опікою князів з роду Гедиміновичів. У 1431 — 1449 рр. — його майнові інтереси відстоював пінський князь Михайло Костянтинович. Після нього опікунство над монастирем, правдоподібно, взяв на себе український шляхетський рід Лагодовських ⁴⁴.

Провідну роль серед релігійних осередків українського Закарпаття відігравали в цей період монастирі в Грушеві та Мукачеві. Перший з них, Святомихайлівський, отримав 1391 р. право ставропігії, тобто незалежність від місцевої церковної ієрархії ⁴⁵. До середини XVI ст. під його юрисдикцією перебували всі православні монастирі та парафіяльні храми Мараморощини. Монастир св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві виник на початку другого десятиліття XV ст. Його фундатором, за традицією, вважається Федір Коріятович, подільський князь, який прибув на Закарпаття у 90-х рр. XIV ст. Святомиколаївському монастирю підпорядковувалося православне населення середнього Закарпаття. Із організацією близько 1491 р. Мукачівської єпископії він стає резиденцією владики ⁴⁶.

Загалом же культурне життя в українських монастирях з кінця XII ст. поступово занепадає, воно обмежується обслуговуванням парафіяльних церков, переписуванням книг в окремих з них, навчанням дітей, малюванням ікон.

Попри порівняно незначну освітню діяльність монастирів, численні ченці зберегли авторитет як подвижники в ім’я Боже. Як духовних наставників монахів цінували вище від білого духовенства. Зберігся датований першою половиною XIII ст. настановний лист монаха Георгія із Зарубського монастиря (на правому березі Дніпра навпроти Переяслава) до "духовного сина", ім’я якого не вказане. Монах обґрунтовує потрібні для спасіння душі чесноти: страх Божий, скромність, навіть самоприниження, піклування про вдів та сиріт ⁴⁷.

⁴³ Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 111.

⁴⁴ Мицько І. Святоуспенська лавра в Уневі (кінець XIII — кінець XX ст.). — Львів, 1998. — С. 11 — 15.

⁴⁵ Петров А. Древнейшие грамоты по истории карпаторусской церкви и иерархии 1391-1498. — Прага, 1930. — С. 102 — 118, 151 — 155; Жаткович Ю. Нарис історії Грушівського монастиря на Угорській Русі // Наук. зб., присвячений М. Грушевському. — Львів, 1906. — С. 155 — 157.

⁴⁶ Пекар А. Нариси історії церкви Закарпаття // ЗЧСВВ. — 1967. — Т. 22. — С. 18, 72 — 73.

⁴⁷ Срезневский Н. Сведения и заметки о малоизвестных памятниках // СОРЯС. — 1867. — № 1. — С. 1 — 57.

Авторитетові монастирів сприяли відпусти, особливо при тих монастирях, в церквах яких були чудотворні ікони. З нагоди відпустів прочани — шляхтичі, міщани, селяни, козаки записували свої імена й імена своїх родичів до монастирських пом’яників. Сім’ї, за які монахи зобов’язувалися навічно молитися в заупокійних богослужіннях, як правило, відчували духовну спорідненість з відповідним монастирем.

Духовний авторитет православних монастирів був особливо важливим у зв’язку з активізацією католицьких місіонерів, зокрема домініканців та францисканців. Зокрема, домініканські монастирі засновано наприкінці XIII ст. у Львові, у третій чверті XIV ст. у Белзі, Кам’янці, Ланцуті, Луцьку, Перемишлі, Смотричі, Сереті (Буковина). Об’єднання домініканських монастирів, так звана руська контрата від 1377 — 78 до 1458 р. належала до "Товариства братів — пілігримів для Христа", якому були підпорядковані також монастирі в Кафі та Константинополі ⁴⁸. Цікаво зазначити, що включення руської контрати до польської провінції викликало опозицію частини місцевих домініканців, які прагнули самостійнішого статусу ⁴⁹.

⁴⁸ Kłoczowski J. Kontrata ruska w polskiej prowincji dominikańskiej XIV — XVI wieku // Україна: культ. спадщина, нац. свідомість, державність. — 1998. — [Вип.] 5. — С. 301.

⁴⁹ Там само. — С. 302 — 307.

Хоч домініканці і францисканці вважалися "жебрущими" орденами, їм вдавалося здобувати значні кошти для місіонерської діяльності, споруджувати монументальні монастирські храми. Особливо активно займалися проповідництвом домініканці, що й підкреслювала їхня офіційна назва: "Орден проповідників св. Домініка". Незважаючи на всю їхню активність, католицьким місіонерам не вдалося домогтися переходу до католицизму хоч скільки-небудь значної кількості православних. Б основному вони обслуговували духовні потреби прийшлого населення — німецьких та польських міщан, польських шляхтичів, на Закарпатті — угорців. Натомість православне чернецтво, попри всі труднощі і власні недоліки, було якнайтісніше пов’язане з основною масою українського населення — як з селянами та міськими низами, так і з елітарними верствами.

Міста і села. Культура міст і культура сіл — дві взаємопов’язані, але і взаємопротиставні сторони культурного життя. У місті частіше з’являлися і легше приймалися новації у виробництві, в побуті та культурі. Село краще зберігало традиції, часто дуже давні і дуже вартісні, в той же час у певні періоди також селянство ставало рушійною силою суспільних змін.

У містах, попри традиційність і консерватизм організаційних форм ремесла й торгівлі, життя значної частини населення носило лінеарний характер: багатьом людям було властиве прагнення зробити кар’єру, вибитися в люди, просунутися якомога вище по суспільній драбині. Тому тут дбали про час: у деяких містах годинники встановлювалися на вежах, міська сторожа дзвоном або трубою давала сигнали початку й кінця дня. Типовий приклад ментальності міського мешканця дає біографія львівського крамаря середини XVII ст. Петра Кунащака: спершу він переселяється з села на передмістя, веде дрібну торгівлю вдома і по ярмарках, врешті назбирує грошей, щоб здійснити свою мрію — купити міську кам’яницю. На селі подібна ментальність була властива тим окремим селянам, які перебиралися до міст, шукали кращої долі в торгівлі, йшли чумакувати або козакувати. Для більшості селян вирішальним був циклічний час, визначений щорічним чергуванням сезонних робіт і життєвим циклом, який для наступних поколінь мало відрізнявся від попередніх.

Місто, цілком зрозуміло, вирізнялося зовнішнім виглядом, а оточення міста муром чи валом лише підкреслювало окремішність міського середовища, даючи тим, хто знаходився у межах мурів, відчуття відносної безпеки. Недаремно ж міщани так пильнували міські брами, зачиняючи їх на ніч. Як сказано в одному з описів Львова, на обох міських брамах, Галицькій і Краківській, здавна зберігалися "образи святих у священицькому одязі, намальовані на руський або грецький кшталт" ⁵⁰. У зв’язку із символічним значенням мурів і брам їхнє зображення бачимо на гербах ряду міст. Переходячи крізь потужну, гарно оздоблену браму, подорожник мав відчути повагу до міського мікросвіту з особливими порядками і звичаями.

⁵⁰ Ісаевич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996. — С. 150.

Міський краєвид, характер забудови, архітектура храмів та їхні розписи — все це було середовищем, яке формувало смаки людей, а до певної міри й впливало на їхній світогляд та ментальність. Щоб стати повноправним міщанином, треба було, крім виконання інших вимог, відбути врочистий обряд "прийняття міського права" — обіцянку виконувати обов’язки громадянина міста.

Як вже зазначалось, у містах були також двори бояр (пізніше шляхтичів і магнатів), храми різних релігій, монастирі, а також юридики — цілі дільниці, залежні не від міської влади, а від власників землі — шляхтичів, магнатів, монастирів. Серед міського населення стилем життя і колом інтересів вирізнялись найбагатші патриції, в руках яких зосереджувалося міське управління, далі — загал ремісників, середніх та дрібних купців, підмайстри та цехові учні, наймити й слуги, і, врешті, злидарі без певного кола занять. Все ж у тих випадках, коли шляхтичі порушували права окремих міщан, ображали міських урядовців, значна більшість міського населення солідарно виступала за інтереси всієї міської громади. Характерною була гордість за своє місто, своєрідний міський патріотизм.

У зв’язку з важливою роллю торгівлі в житті міста осередком міського життя була ринкова площа, торговиця. Тут відбувалися ярмарки і тижневі торги, як правило, також екзекуції засуджених до страти чи до тілесного покарання. Відомі випадки влаштування на площах театральних вистав, релігійних процесій. Стилем життя, одягом, характером розваг міські патриції намагалися наслідувати шляхтичів. Нерідко роздобуті торгівлею, ремеслом чи лихварством гроші вони вкладали в купівлю земельних маєтків і намагались здобути шляхетські права. Володіння землею і статус заможного шляхтича вважалися престижнішими, ніж навіть дуже велике багатство, здобуте торгівлею або фінансовими операціями. Крім того, прибутки від торгівлі були менш надійні і більш залежні від кон’юнктури, ніж прибутки від фільваркового господарства. Недаремно обидва сини найбагатшого львівського купця Константина Корнякта воліли стати середньої руки шляхтичами.

На ринку й найближчих до нього вулицях мали свої будинки найзаможніші купці, трохи далі стояли будинки заможних ремісників. Менш грошовиті купці й ремісники мешкали за межами міських мурів або валів, по передмістях. Часто передмістя, особливо в менших містах, не дуже відрізнялись від сіл, тим більше що чимало передміщан жили переважно з рільництва.

Характерною рисою міського життя була корпоративність, прагнення організаційного оформлення населення в групи за становими, фаховими, релігійно-національними і різними іншими ознаками. Корпорацією було насамперед все міське населення — у вужчому сенсі його повноправна частина, в ширшому також всі залежні від муніципальної влади. Недаремно у Львові на позначення міської громади — правління і населення — стали вживати скорочення SPQL за аналогією до літер SPQR (Senatus Populusque Romanus), які були символом державності в Стародавньому Римі.

У деяких містах існували окремі корпорації (братства) купців, майже повсюдно в містах діяли цехи — корпорації ремісників. Важливе значення відігравали корпорації за парафіями, різновидом їх були церковні братства, про які йтиметься далі. Корпоративний характер мали і релігійні громади меншин, зокрема євреїв і вірмен, тим більше що за ними закріплялися певні квартали для поселення і надавалася можливість користуватися окремими законами. Там, де працювали школи вищого рівня, нерідко виникали об’єднання школярів. У деяких містах існували навіть корпорації (братства) жебраків.

Корпоративні об’єднання різних типів діяли на підставі звичаєвого права або писаних статутів, ухвал міської ради, королівських привілеїв. Важливою їхньою рисою була певна регламентація виробничої діяльності, релігійного культу, розваг. До обов’язків членів корпорацій належали спільна участь в богослужіннях, заупокійні молитви за померлих колег. Основною перевагою належності до корпорації було почуття гідності, навіть гордості за свій стан, певної соціальної захищеності. Цехові статути мали забезпечувати рівність можливостей майстрів. Нечесний заробіток, лихварство засуджувалися, хоч, звичайно, такі настанови не могли протидіяти майновому розшаруванню. Міста в різних регіонах були дуже неоднорідними за національним і соціальним складом, способом забудови, спрямованістю торговельних і культурних зв’язків. Торговельно-ремісничі центри відрізнялись від аграрних містечок, неоднаковим був ступінь залежності міст від шляхти, князів, магнатів. Водночас усі міста вирізнялися певною концентрацією письменних людей, тут зосереджувалися мистецькі пам’ятки, церкви, монастирі. Населення міст було рухливішим від сільського, частіше їздило по світах і приймало чужинців. Все це зумовило роль міського населення в усіх основних ділянках культурного життя.

Звичайно, на той час поділ праці зайшов так далеко, що міста не могли б розвиватися без сіл, як і села вже не могли функціонувати без контактів принаймні з найближчими містами. В селах проживала більшість населення, але села були, порівняно з пізнішим часом, невеликими: переважно по кілька або кільканадцять дворів. У різних реґіонах України умови життя, праці й побуту селян були дуже різними; особливо значними були відмінності, пов’язані з природними умовами. Господарювання в поліських селах, де величезну роль зберігало бортництво, збиральництво, рибальство, почасти мисливство, було зовсім іншим, ніж в реґіонах польового рільництва. Інакше жилось в давно освоєних сільських околицях, а ще інакше там, де розорювали степову цілину чи заводили ріллю на місці вирубаних чи випалених пралісів. Окремий статус мали повнонадільні селяни, інший — власники частин наділу, ще інший — городники (які мали тільки город) і халупники (що мали тільки хату). Крім них були у селах і двірські слуги, наймити, а також — сільські ремісники — мельники, ковалі, теслярі. В XV — XVI ст. у сільській місцевості з’являються корчми, які бували місцем зустрічей людей різного стану, місцевих і подорожників.

Закріпачення селян, обмеження права переходу до інших сіл і запровадження панщини розпочалися саме на західних землях, а в XVI ст. поширилися далі на схід. Водночас поступово втрачає незалежність громадське самоврядування, воно отримує подвійний статус: не тільки виражає інтереси селян, але й стає виконавцем розпоряджень пана.

Що далі в глиб віків, то менше маємо конкретних відомостей про життя на селі. Проте порівняння фольклорних записів і етнографічних матеріалів XIX — початку XX ст. із розрізненими звістками про сільський побут у середньовіччі в наших землях та в сусідніх країнах дозволяє зробити певні висновки стосовно дуже давніх часів. Так, якщо в обрядових піснях, зафіксованих у XIX ст., знаходимо явно дохристиянські мотиви, в тому числі й такі, що були властиві індоєвропейській спільноті, то є всі підстави вважати, що відповідні обряди мали більше поширення в часи, коли християнізація світогляду і обрядності робили перші кроки.

XIII — XV ст. — це час особливо тісної співдії і взаємопристосування старих звичаїв і тих обрядових дійств та вірувань, що принесла з собою християнська церква в її візантійському обряді. Саме в цей час на календар сільськогосподарських робіт накладається церковний календар. Тим самим обряди і магічні дійства, пов’язані з початком сезонних та інших робіт, з магією, що мала забезпечити врожай і плодючість худоби, пов’язуються з святами, що припадали на відповідний час, внаслідок чого різні види рільництва і тваринництва отримують своїх небесних патронів.

Дуже важливим завданням для церкви було впровадження обрядів, пов’язаних з основними подіями життя людей і родин — народженням, заручинами й одруженням, хворобами, смертю. Поширеність уже в XIII — XV ст. серед селян християнських імен засвідчує, що хрещення на цей час стало повсюдним явищем. За аналогією, можна припустити, що на той час вже увійшли у життя нові весільні й похоронні обряди, в яких традиційні елементи певною мірою поєднувалися з християнськими. Наприклад, на Чорнівському городищі XII — XIII ст. виявлено, в тому числі в похованнях, і хрести та іконки, й матеріали, що вказують на язичницькі вірування. Засвідчено в фундаменті житла будівничу жертву — нижню щелепу коня та ікла дикого кабана. Хоч поховання християнські, проте попільно-вугільна підсипка засвідчує існування обряду очищення могили вогнем від злих духів. Знайдено також речі, що доводять влаштування похорону як весільного обряду, а покладання до могили грошей можна трактувати як "плату дідькові за землю"; виявлено різні амулети ⁵¹.

⁵¹ Возний І. П. Чорнівська феодальна укріплена садиба. — Чернівці, 1998. — С. 123 — 125.

У житті села, особливо перед запровадженням панщини, велику роль відігравала громада, громадський копний суд, про який вже йшлося. Особливою повагою користувалися старші люди, які пам’ятали давні часи, могли обґрунтувати потреби сьогодення посиланням на традицію. Завдяки стійкості традиційних форм обрядовості і правосвідомості село донесло до наступних століть окремі правові звичаї доби Київської Русі — і не тільки норми, впроваджені "Руською Правдою", а й ті, що були запозичені нею із звичаєвого права попередньої доби. Порівняно краще тут відомий звичай "гоніння сліда" — передачі сліду злочинця однією громадою іншій на їхній межі.

Село зберегло і донесло до наступних поколінь багатющий фольклор, дивосвіт казок, легенд, пісень, різноманітність орнаментики ужиткового мистецтва. Водночас не можна уявляти сільський побут як щось цілком закостеніле. Духовенство впроваджувало нові форми релігійного культу, церковні пісні. Розпис церков та іконопис були наочною ілюстрацією релігійних сюжетів, про які можна було почути на богослужіннях.

Села переважно були пов’язані з найближчими містами або містечками, селяни бували там на ярмарках і тижневих торгах, окремі селяни, які переїжджали до міст, підтримували зв’язок зі своїми рідними селами. Роль посередників між міськими і сільськими формами життя відігравали підміські села, передмістя і малі містечка. Були випадки переїзду селян у передмістя містечок, з передмість до самих містечок, а з містечок до більших міст.

Уже з XVI — XVII ст. знаємо випадки, коли окремі освічені міщани не тільки цікавилися сільським фольклором, але й захоплювалися всякими його різновидами, — досить згадати "Роксоланію" Кльоновича, публікації українських пісень у польських друках XVII ст. У тих регіонах, де українське населення в містах було в меншості, зв’язок з навколишньою українською стихією також був чинником виживання української мови в іншомовному оточенні. В наступний період, коли набуло сили й авторитету українське козацтво, в його формуванні відіграли належну роль поряд з міщанами, колишніми боярами, шляхтичами також і селяни.

Збереглося надто мало фактів про культурне обличчя середньовічного селянства. Проте є всі підстави гадати, що дальші дослідження розкриють ще не одну сторінку історії культури селян — найчисленнішої верстви тогочасного суспільства.

Попередня             Головна             Наступна