Попередня             Головна             Наступна





Н. М. Яковенко

3.2. Політична культура еліт




Формування шляхти та її статус. Поняття політичної культури надто полісемантичне, тому варто застерегти, що тут йтиметься переважно про її суб’єктивні прояви, а саме: уявлення про функції тих чи інших соціальних груп у публічному житті та про мотиваційні установки в сфері "політичного", тобто в сприйнятті інститутів влади й підпорядкування. Стосовно другої половини XV ст. обидва ці аспекти здаються особливо важливими, бо власне тоді започаткувалися кардинальні переміни в структурі й ментальності українських еліт, що потягли за собою далекосяжні наслідки. Адже, з одного боку, це розвертало український світ "обличчям на Захід", а з іншого — світоглядні новації призводили до втрат у царині питомої культури, підштовхуючи відплив еліти від попередньої традиції на користь того-таки "Заходу".

За нижню часову рамку спостережень служитиме тут: для Галичини — Єдлинський привілей 1434 р., яким боярство-рицарство Галицької Русі звільнялося від юрисдикції короля, могло віднині, нарівні з польською шляхтою, користуватися "коронним правом" через систему органів "земського", себто шляхетського самоврядування і судочинства; для Волині й Центральної України — зведення 1440 р. на престол Великого князівства Литовського Казимира Яґайловича, що завершило громадянську війну, а українським землям, хоч і ненадовго, повернуло статус удільних князівств під берлом Свидриґайла на Волині (1440 — 1452) та Олельковичів на Київщині (1441 — 1470). Верхньою часовою межею умовно можна вважати 1569 р., коли, відповідно до ухвал Люблінського унійного сейму, Велике князівство Литовське і Корона Польська злилися у федеративну Річ Посполиту, а всі українські території Великого князівства (Волинь, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя) були передані до складу Корони Польської, у такий пасивний спосіб "об’єднавшись" з Галицькою Руссю у рамках однієї владної системи.

Завдяки авторитетові Михайла Грушевського століття, про яке йдеться, отримало в українській історіографії статус "фатального процесу", "періоду упадку не тільки політичних, але й суспільних сил українського народу" 1. Вважаючи це твердження надто категоричним, мусимо, однак, погодитися, що впродовж окресленого проміжку часу ми дійсно не побачимо в житті українців ані великих зовнішніх потрясінь, ані виразнішої внутрішньої реакції на політичні та соціальні переміни. Тож перед нами справді — пауза "сонної тиші", коли новації нагромаджуються малопомітно, не викликаючи гострих подразнень аж доти, доки не дійде до кризової смуги потрясінь внаслідок зіткнення критичної маси нового зі старою системою вартостей. Щодо темпу просування новацій, то найсприятливішою на їхнє щеплення виявилася сфера соціального побуту, а передовсім ті її ділянки, де або взагалі не було історично виробленої авторитетної норми, або вона виявилася вочевидь застарілою в нових реаліях життя, або лише частково задовольняла потреби соціуму.

Переміни в свідомості, про які йтиметься, звичайно ж, не народжувалися самі з себе. Їхній появі передувало утвердження незнаних доти соціальних практик, запозичених від західних сусідів: угорців, чехів, поляків, німців-хрестоносців. Чільну роль, як здається, відіграла станова структуризація суспільства, що в XV ст. з доволі аморфної спільноти, регульованої звичаєм, стало поволі уподібнюватися до решти суспільств Центрально-Східної Європи, де впродовж XIII — XIV ст. окреслилися чіткі правові ніші для кожної з груп населення відповідно до походження й характеру занять.

Правове виокремлення"простих станів" (міщанського й селянського) йшло паралельно з утвердженням вищої соціальної позиції "добре народжених", або шляхти. В джерелах, написаних староукраїнською мовою, поняття "шляхта", "шляхетний чоловік" фіксуються з другого десятиліття XV ст.2 Щодо самого слова "шляхтич", то українці — як, втім, і поляки — запозичили його від чехів разом з низкою інших понять зі сфери влади й публічного побуту (пор.: "король", "пан", "сейм", "земство", "грод", "герб" та ін.).

Це, зрозуміло, не означає, що в давньоруському суспільстві не відрізняли знаті від простолюду. Однак середньовічний принцип "благородства крові" — вроджених фізичних і моральних переваг, нібито успадкованих з покоління в покоління, — поширювався лише на вузьке, поіменно відоме коло родин нащадків військової аристократії та старої родоплеменної верхівки. Саме до імен цих людей у галицьких документах з середини XIV ст., а у волинських і київських трохи пізніше почали прикладати запозичений з чеської правничої мови титул "пан" 3, якого не знали в княжій Русі (уже в XVI ст. слово "пан" втратить титулярний характер, перетворившись на шанобливий додаток до імені кожної особисто незалежної людини — міщанина, козака, шляхтича).



1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1993. — Т. 4 — С. 4.

2 ССУМ. Т.2. — С. 560 — 561. Етимологію слова "шляхта" пов’язують з нім. "Geschlecht" (рід, походження), що в чеській мові дало "šlechtic", а в польській "szlachcic", тобто людина благородного (відомого) походження.

3 Ширше про поширення й зміст слова "пан" в Україні див.: Яковенко H. M. Українська шляхта. — С. 121 — 124.



Аристократів, проте, не могло бути багато, а тим часом лише на Волині й Київщині понад 600 українських родин на зламі XV — XVI ст. і називало себе, і вважалося людьми "шляхетського", себто благородного походження. Як і в більшості європейських країн, розширення прошарку старої знаті в Україні відбувалося знизу, за рахунок так званих простих рицарів 4 — рядових дружинників, двірських слуг або й заможних селян, котрі утримували земельний наділ під умовою виконання збройних послуг у війську патрона. Служба такого типу звалася "боярською" на відміну від служби "тяглої’" — селянської, не асоціюючись з "благородним" походженням: "рицером" міг стати кожний, хто мав змогу озброїтись на власний кошт і, звичайно, був готовий ризикувати життям.

Поступове обростання "людей війни" пільгами й привілеями підносило їхній соціальний престиж, збільшуючи відстань між ними й "простими людьми" — купцями, ремісниками, селянами. Відтак, збройна служба стала перетворюватися на родинний фах, а "професійне" визначення — "боярин" чи "рицер" — щодалі частіше доповнювалося предикатом "шляхетний", тобто "добре народжений" (до таких відносили тільки спадкових вояків: "хто з віку бояри суть"). У судових скаргах про образу честі, найраніші випадки яких зафіксовані на теренах Галицької Русі в 1440-х рр., вже добре чутно впевненість шляхтича у своїй безумовній вищості над "простим" чоловіком: "Він його збезчестив, назвавши селянином, іншими словами, смердом" 5.



4 Слово "рицар" (від нім. Ritter — воїн-вершник) прийшло в українську мову за посередництвом старопольської та чеської; фіксується в пам’ятках з останньої чверті XIV ст. і в польському ("рицер"), і в чеському ("ритер") варіантах (див.: ССУМ. — Т. 2. — С. 293, 311 — 312).

5 AGZ. — Т. 14. — S. 15. Схожа ситуація. Там само. — Т. 12. — С. 244 та ін.



Перетворення бояр-рицарів на шляхту з відповідними змінами колективної свідомості йшло немовби двома хвилями: в Галичині — за польським взірцем, на Волині й Київщині — позірно на підставі галицького взірця, але з істотними відхиленнями, про які йтиметься далі. Переломною ж точкою відліку можна вважати 1434 р., коли Галицька Русь була остаточно переведена зі статусу особистого королівського домена на статус повноправного регіону Корони Польської. Цим самим місцеве рицарство автоматично отримувало всі прерогативи, здобуті шляхтою Корони Польської упродовж попереднього століття. Зокрема воно звільнялося від підпорядкування королівським намісникам — "каштелянам", віднині формуючи органи локального самоврядування й судочинства й вирішуючи інші проблеми внутрішнього життя своєї "землі" на регулярних зібраннях — "сеймиках". Натомість ліквідовувалися всі попередні повинності, які накладалися на рицарів як на "слуг" короля. Віднині галицька шляхта, подібно до польської, не підлягала жодним обов’язкам стосовно королівської влади, окрім сплати двох грошів щорічно від лану селянина-підданого; маєток шляхтича не міг бути конфіскований, а його особа вважалася недоторканою без судового вироку; шляхтичеві належало право суду над власними підданими, а його слово прирівнювалося до юридичного доказу. Невдовзі, 1454 р., був оголошений Нешавський привілей, яким король обіцяв не скликати "посполитих рушень" (тобто шляхетського ополчення) без згоди "сеймиків", а знаменита сеймова конституція 1505 p. Nihil novi [Нічого нового] завершила оформлення устрою "шляхетської демократії", ухваливши, що надалі жодного нового закону не буде прийнято без згоди "Посольської ізби" — нижньої палати сейму, складеної з депутатів шляхетських сеймиків.





Шляхта і магнати Галичини. Шляхта колишньої Галицької Русі швидко освоїлась зі своїм новим статусом, пірнувши в бурхливе політичне життя Корони Польської. Між серединою XV — серединою XVI ст. тут усталилося чотири регіональні сеймики, посли яких представляли інтереси місцевої шляхти на загальнодержавних сеймах: Руського воєводства — у Судовій Вишні і окремо для Холмської землі — у Холмі (з 1563 р. оформився також окремий сеймик Галицької землі, який збирався у Теребовлі), Белзького воєводства — у Белзі, Подільського — у Кам’янці-Подільському. Між 1548 і 1572 рр. з цих сеймиків послами до сейму було делеговано загалом 121 особу (для порівняння: від трьох воєводств Малої Польщі — Краківського, Люблінського і Сандомирського — впродовж цього ж часу у сеймах брало участь 92 посли).

Парламентарна практика, зіперта на дискусію, на протиставлення аргументів і контраргументів, виявилася доброю школою політичних навичок. Навіть небагатий і не вельми освічений шляхтич як власник виборчого голосу призвичаювався до сфери "політичної" завдяки участі в сеймиках, де його красномовніші й впливовіші колеги обговорювали проблеми державного устрою, політики, права. Сама процедура сеймикування, що передбачала серед іншого складення "інструкцій" новообраним послам на сейм для обґрунтування тих чи інших регіональних вимог, породжувала відчуття колективної причетності до життя своєї "землі", формуючи територіальний патріотизм активного громадянина. Відстоювання ж реґіональної позиції на загальнодержавних ("вальних") сеймах нівелювало етнічну неоднорідність послів "руських" земель (наприклад, сеймові щоденники нерідко називають послів Руського, Белзького та Подільського воєводств, як поляків, так й українців, "русинами"; так само в XVII ст. усіх послів Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств називатимуть "українцями"). Відтак не дивно, що вже в першій третині XVI ст. фіксується поява стереотипу "територіального русина". Такими були люди як українського, так і не українського походження, в чиїй свідомості перепліталася щира любов до Русі як "малої батьківщини" з лояльністю стосовно "політичної батьківщини" — Корони Польської. Серед "територіальних русинів", зокрема, бачимо таких яскравих представників новолатинської ренесансної поезії першої чверті — середини XVI ст., як Павло Русин з Кросна, Григорій Віґілянцій Русин з Самбора, Георгій Русин з Тичина, Ян Русин з Туробина. Далі цей ряд продовжать "територіальні русини" Миколай Семп-Шажинський, Адам Чагровський, Себастіян Кльонович, Шимон Шимонович, Ян Щасний Гербурт, Симон Окольський, Юзеф Бартоломей Зиморович 6 і безліч інших — аж до літераторів XIX — XX ст.



6 Поетична спадщина польсько-українського пограниччя досліджена й опублікована у вигляді антології Ростиславом Радишевським: Radyszewski R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. — Kraków, 1996. — Cz. 1: Monografia; Kraków, 1998. — Cz. 2: Antologia (p.t. Roksolanski Parnas).



З іншого боку, універсальні для всіх регіонів станові привілеї шляхти, її монополія на "політичне життя", причому майже в однакових організаційних формах по всій державі, торували дорогу усвідомленню кожним шляхтичем — поляком, русином чи німцем зі Шльонська — своєї приналежності до "політичного народу" Корони Польської, або, мовою тогочасних джерел — до "польської нації". Тож паралельно зі стереотипом "територіального русина" формується його політизованіший аналог — ментальний стереотип шляхтича "руського племені польської нації" (gente Ruthenus natione Polonus). Етнічна й територіальна тотожність тут доповнюється, як бачимо, політичною — підкресленням своєї приналежності до "польської нації", тобто до політичного "народу-шляхти" всієї Корони Польської.

Наведене вище влучне окреслення пов’язують з іменем найзнаменитішого галицького публіциста XVI ст. Станіслава Оріховського-Роксолана 7 (1513 — 1566), шляхтича з мішаної католицькоправославної родини з-під Перемишля, вихованця університетів Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї і Болоньї, багаторічного мешканця Венеції, Лейдена і Рима, врешті — визнаного речника ідеї "золотих вольностей" шляхти. У трактаті Оріховського "Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави" (1564) можемо побачити напрочуд яскравий образ "поляка", себто шляхтича Корони Польської, який пишається з того, що саме він є центральною постаттю у державі: "Дивіться на гордого вольністю і святою свободою на світі поляка: знамениті шати носить поляк, тобто має однакові зі своїм королем вольності. До того ж носить поляк чудовий золотий перстень, тобто шляхетство, завдяки якому найвищий є рівний у Польщі нижчому. Має спільного вола з королем, паном своїм, тобто посполите право, яке так йому, як і королеві його, служить у Польщі, немов віл. Як такий, поляк завжди веселий у своєму Королівстві, співає, танцює вільно, не маючи на собі жодного невільничого обов’язку, не будучи зобов’язаним королеві, панові своєму, нічого іншого, як тільки таке: титул на позові 8, два гроші з лану і посполиту війну" 9.

Бурхливий розвиток парламентарних практик, що підносили вагу шляхти в її власних очах, підштовхнув до оформлення відповідної ідеології "народушляхти", яка невдовзі тотально підпорядкувала собі шляхетські маси. Серед її базових догматів насамперед слід виділити: а) постулат про рівність "братії шляхетської", без підкреслювання характерного для Західної Європи поділу привілейованого стану на титуловану аристократію і нижчі групи; б) переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва "інакшої крові". Найвиразнішим проявом останнього стала вперше сформульована більш-менш у середині XVI ст. "сарматська" легенда 10, згідно з якою біблійний родовід шляхти й плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюду від Хама, а шляхти — від Яфета.



7 "Роксоланія" — це синонім до слова "Русь", який почав вживатися у піднесеній чи поетичній мові з розповсюдженням сарматської легенди (ширше про неї див. далі). Відповідно "роксолани" — це русини.

8 Символічна участь володаря у судовому процесі передавалася в той спосіб, що від його імені писалися позови до суду й виголошувалися вироки.

9 Українські гуманісти епохи Відродження. — Київ, 1995. — Ч. 1. — С. 361 (переклад В. Литвинова).

10 Найповнішою про становлення сарматської легенди донині залишається праця: Ulewicz T. Sarmacja: Studium z problematyki słowiańskiej XV i XVI w. — Kraków, 1950.



По довгих мандрівках войовничі "сармати", нащадки Яфета, буцімто осіли в підкорених ними землях Русі й Польщі, започаткувавши шляхетський стан. Для нас чи не найважливішою деталлю у цій легенді є те, що родова еліта України-Русі відчувала себе її інтегральною частиною як спадкоємець "сарматського племені роксоланів", тобто рівноправний з поляками претендент на "сарматський родовід". Наприклад, уже згаданий Станіслав Оріховський-Роксолан у листі 1551 р. до папи Юлія III писав про себе так: "Родом я зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Русь, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії" 11.

На рівень інтегрованості шляхти українських воєводств до політичного життя Корони Польської вказує, серед іншого, її активна участь у таких потужних шляхетських рухах 40 — 60-х рр. XVI ст., як боротьба за послаблення позицій церкви і боротьба за так звану "екзекуцію прав", тобто повернення до державного фонду маєтків, переданих королями в заставу магнатам, а фактично використовуваних як спадкова власність. В останньому випадку йшлося, по суті, про контроль сейму над органами управління, а підставою для шляхетських вимог служила ідея переваги загального публічного права над індивідуальними чи груповими привілеями, що обґрунтовувалася в численних публіцистичних трактатах, присвячених міркуванням про способи "направи" нібито "зіпсованого" державного організму. Вельми характерно, що серед найвидатніших шляхетських ідеологів XVI ст. бачимо двох мешканців Галицької Русі — Станіслава Оріховського і Миколая Рея (1505 — 1569). Знаменитий поет і публіцист, подекуди званий "батьком польської літератури", Рей народився у містечку Журавні під Галичем, походячи, подібно до Оріховського, з мішаної родини: учився у Львові, довго мешкав на Холмщині і в Галицькій землі, у с. Темерівці. Серед багатьох творів, виданих ще за його життя, політичну свідомість автора найвиразніше передає збірка "Дзеркало" 12, зокрема, у частинах "Żywot człowieka poczciwego" [Життя чесної людини] та "Przemowa krótka do poczciwego Polaka stanu rycerskiego" [Коротке слово до чесного поляка рицарського стану]. Рей закликає читачашляхтича до активної життєвої позиції: старайся не перетворитися, сидячи вдома, на ведмедя в берлозі; пильнуй своїх прав і виконуй свій обов’язок; будь добрим громадянином, дбай про публічне благо.

Виразніші "руські" репліки знаходимо у Станіслава Оріховського, особливо у творах "Fidelis subditus" [Вірний підданий] і "Turcica" [Турецькі справи] (1544)13.



11 Українські гуманісти епохи Відродження. — Ч. 1. — С. 228.

12 Zwierciadło albo kształt, w którym każdy stan snadnie sie może swym sprawam jako we zwierciadle przypatrzyi. — Kraków, 1567 — 1568. У новітній час фрагменти "Дзеркала" не раз передруковувалися; в українському літературознавстві Рей досі не поцінований, хоча заслуговує на пильну увагу, оскільки його поетичний стиль служив за взірець для поетів XVII ст., у тому числі в Україні.

13 Фрагменти "Fidelis" i "Turcica" під назвами, відповідно, "Напучення польському королеві Сиґізмунду Авґусту" та "Про турецьку загрозу" опубл. : Українські гуманісти епохи Відродження. — Ч. 1 (перекл. В. Литвинова, М. Трофимука).



Реґіональний аспект громадянської активності автора — це турбота про захист Русі від нападів татар і турків, що є, на думку Оріховського, неодмінною умовою зміцнення держави. Формулюючи поради молодому королю, він навіть радить йому оселитися в Русі, цій "гімназії мужності": "Прийди у цю провінцію, Августе, оглянь її укріплення, захисти слабкі місця фортець, набудуй міцних побільше. Покажи себе королем, який може прогнати від нас скіфів [татар. — Авт.], волохів, турків. Отож доведи отут, у Русі (а не у Вільні чи Кракові), що можна покладатися на твою доблесть. Хай будуть ті міста пристанищем священиків і купців, а не тільки місцем вияву твоєї доблесті і військової вправності. Поспішай туди, у Русь. Хоробрі мужі за тобою послідують. З тобою поїдуть лицарі, а не ганебні блазні" 14.



14 Там само. — Ч. 1. — С. 52 (перекл. В. Литвинова).



Вельми активною виявилася позиція шляхти українських воєводств і в церковному питанні. Проявом цього стало поширення в Галицькій Русі й на Поділлі протестантських віровчень, що тісно пов’язувалося з тією ж таки ідеєю "направи" існуючого ладу шляхом применшення впливу користолюбного духівництва. У Малій Польщі й сусідній з нею Галицькій Русі заклики до оновлення релігійного життя набули поширення з 40 — 50-х рр. XVI ст. у постаті доктрини Кальвіна, а з 1560-х рр. тут поширюється найрадикальніша з протестантських течій — антитринітаризм. Варто підкреслити, що протестантські вчення, особливо антитринітаризм, рішуче відрізнялися від традиційної для Русі самозаглибленої побожності візантійського типу, оскільки вимагали від людини персональної активності і в християнському самовдосконаленні, і в соціальній площині — прагненні переоблаштувати соціум на засадах справедливості.

Вперше пробуджений інтерес до таких питань розширював інтелектуальні горизонти шляхти, ба — просто привчав (вкупі зі згаданими вище навичками сеймикування) до лексики ідеологічних мотивацій. Тож, з великою дозою певності можемо припускати, що пересічний галицький шляхтич середини — другої половини XVI ст. загалом вільно орієнтувався у тому колі політичних абстракцій, що уособлювали спільну для шляхти всієї Корони Польської систему вартостей, а саме: благо вітчизни і позиція громадянина-патріота; свободи, гарантовані законом; право на вільне висловлення своєї думки; участь у публічному житті як звична норма поведінки.

На жаль, за браком спеціальних досліджень поки що не вдасться виділити локальні, суто "руські" стереотипи соціальної психіки, хоча джерела виразно натякають на їхню присутність. Наприклад, постійна загроза татарських нападів на Галицьку Русь та Поділля як пограничні землі значно пом’якшувала тут антагонізм між магнатами й шляхтою, властивий внутрішнім регіонам держави. Магнатські родини (Гербурти, Даниловичі, Потоцькі, Сенявські, Струсі, Тарновські, Язловецькі та ін.) в умовах прикордоння відігравали вкрай корисну роль, споруджуючи оборонні замки та утримуючи на власний кошт мобільні наймані загони. Опікуючись безпекою своєї "молодшої братії шляхетської", магнати взамін отримували від неї визнання права на лідерство. Тож здається не випадковим, що навіть такий палкий речник шляхетських вольностей, як Оріховський, виступив проти "екзекуції прав": на його думку, маєтки, передані вельможам королями, є свідченням вдячності вітчизни за послуги в її обороні.

Прихильне ставлення до власної магнатерії могло також витікати з місцевої специфіки досі цілком не вивчених стосовно Галицької Русі взаємин патронату та клієнтури — одного з ключових соціальних інститутів пізньосередньовічної і ранньомодерної Європи, який іноді називають "неправильним феодалізмом". Докладніше про зв’язок патронів і клієнтів йтиметься далі, а тут зазначимо, що на ранній час зародження патронально-клієнтарних взаємин опосередковано вказує побутування в Галицькій Русі двох виразно місцевих "геральдичних родів" — спільнот шляхти, що користувалася одним гербом. Згадані герби — це "Сас" і "Корчак". Легенди обох пов’язані з часами влади угорського короля у Галичині і з іменами двох чільних руських магнатів, які, нібито, вперше отримали від нього відповідний герб: Даниловичі — Сас, Дмитро з Горая — Корчак. У період усталення впродовж XV ст. гербової традиції службове ("молодше") рицарство, як правило, починало вживати рицарський знак патрона, під корогвою якого брало участь у боях. Відтак перед нами — гіпотетичні витоки двох потужних клієнтарних кланів Галицької Русі, сформованих, імовірно, в XV ст. Які ще клієнтарні клани тут існували, хто ними патронував, які інтереси мав на меті — відповідь на ці та інші питання є обов’язковою передумовою розуміння політичної орієнтації звичайного шляхтича, за котрим ледь не завжди височіє персона магната, який захистить від агресивного сусіда, викупить з полону й виручить з грошової скрути, опікуватиметься вдовою й сиротами, підсадить у кар’єрі й вигідно оженить сина і т.д.

Проте коли ми візьмемо це до уваги, то вся мережа урядів земського самоврядування, як і політична позиція обраних "однодушно й одноголосно" (unanimo et una voce) сеймових послів, всупереч звичній для тогочасних джерел риториці "золотих вольностей", постануть у надто двоїстому освітленні. Адже за фасадом "вільного вибору" майже завжди стоїть — прямо не названий — патрон красномовних ораторів та уповноважених шляхтою обранців. Як співжила політична свідомість громадянина-патріота з персональною залежністю доволі архаїчного типу — можна буде відповісти лише після реконструкції патронально-клієнтарної мережі на теренах Галичини й Поділля, що дало б змогу прояснити, хто "замовляв музику" в політичних настроях шляхетського загалу.





Князі і шляхта Волині й Київщини. Клієнтарна залежність шляхти Галицької Русі від магнатів настільки завуальована фразеологією "золотих вольностей", що реконструювати існуючі в реальному житті взаємини влади й підпорядкування уявляється справою вкрай непростою. Однак за певну паралель може послужити сусідня Волинь, куди проникнення устрою "шляхетської демократії" спізнилося на півтора століття порівняно з Галицькою Руссю: шляхетське самоврядування і сеймова представницька система у Великому князівстві Литовському були запроваджені аж реформами 1564 — 1565 рр. Відтак уявлення родової знаті Великого князівства у сфері політичного істотно відрізнялися від польського взірця. Там після вигасання династії П’ястів, тобто ще з кінця XIV ст., усталився принцип виборності короля, якому начебто "доручалося" керувати державою. Відтак остання доволі рано стала сприйматися як територіальна даність, спільний набуток і політична батьківщина усіх повноправних громадян (звідси бере початок метафорична назва Корони Польської — Rzeczpospolita 15; після унії Польщі й Великого князівства Литовського 1569 р. цей вислів стане назвою з’єднаної з двох частин держави: Rzeczpospolita Obojga Narodów).



15 Це калька з латинського "res publica", тобто дослівно "загальна справа".



Натомість Велике князівство за спадковим правом належало неперервній династії Ґедиміновичів в якості патримоніального володіння — їхньої "землі". Отже, всі жителі країни вважалися "слугами" правителя: від "молодших" бояр — шляхти, які, під обов’язком нормованої збройної служби, отримували наділи з великокняжого домену, до осіб княжої крові, котрі "з власної охоти" надавали йому традиційні послуги васалів — auxilium et consilium — "допомогу й пораду" (лат.). Обов’язок "допомоги" полягав у виставленні на війну, розпочату великим князем, власних збройних загонів (князя-васала про початок війни сповіщалося у персонально адресованому листі), а обов’язок "поради" набрав форми почесного привілею, яким користувалося близько 50 княжих і великопанських родин, що "з обичаю стародавного дому своєго" були членами великокнязівської ради.

В Україні до васалів такого рангу належали тільки найвпливовіші княжі родини (за термінологією тогочасних актів "княжата головні"): Острозькі з молодшою гілкою Заславських, Збаразькі з молодшою гілкою Вишневецьких, Сангушки, Корецькі, Гольшанські-Дубровицькі, Четвертинські, до еміграції в Москву — Глинські. Члени цих родин судилися виключно перед великим князем, а дехто для печаток на своїх листах використовував не зелений, як решта знаті, а червоний ("королівський") віск. На війну їхні люди йшли не в складі шляхетського ополчення, а в окремих загонах під родовим княжим гербом. На території своїх володінь князь-власник вважався повним сувереном, користуючись: а) правом уставодавства, тобто оголошень власних розпоряджень підданим, надання їм земель під окресленими умовами служби, встановлення податків, повинностей, пільг тощо; б) правом суду, до смертної кари включно. Ймовірно, перед нами — репліки давнього неписаного "княжого права", яке з поступовим перетворенням бояр-рицарів на привілейований шляхетський стан поволі втрачало силу. Принаймні в очах закону прірва між князем і шляхтичем з другої половини XV ст. стала крок за кроком зменшуватись, аж доки це не було остаточно підсумовано на формальному рівні Другим Литовським статутом 1566 р.

Щодо Білорусі й Литви, то наступ цієї своєрідної "демократизації" суспільства з багатьох княжих родин витримало тільки дві — відповідно Олельковичі-Слуцькі та Радзивіли (перші вигаснуть наприкінці XVI ст., а другі до останніх днів Речі Посполитої залишатимуться символом литовської окремішності). В Україні, однак, ситуація склалася по-іншому. Політичне гасло віленських правителів: "Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо" виявилося тут напрочуд співзвучним традиційному соціальному укладові, який перемолов тенденції до "демократизації", замінивши старе "княже право" на таку ж сильну, але неформальну залежність шляхти-клієнтів від князя-патрона. У такий спосіб Волинь перетворилася на своєрідний заповідник архаїчних уявлень про владу/підпорядкування, розподілений на сфери впливу між родовими кланами князів-патронів (з другої половини XVI ст. хвиля княжої домінації вихлюпнеться на Київщину й Брацлавщину, а з кінця цього самого століття в лави княжої клієнтури увіллються сотні шляхтичів-галичан, мазурів і малополян, не без азарту "граючи короля" в свиті своїх казково багатих патронів — династіїв блакитної крові, про потенційну небезпечність якої вже давно забули в країні "шляхетської демократії").

Можна виділити два рівні княжої домінації над шляхтою: прямий і опосередкований. У першому випадку йшлося про "потомствених слуг", тобто васалів, які з діда-прадіда володіли княжими селами (разом з селянами-підданими, що тут мешкали) під обов’язком служби. На довготривалість "потомствених служб", початки яких дуже рідко вдається простежити в джерелах, вказують власницькі прізвища шляхти, утворені вже в XVI ст. від назв відповідних сіл так, ніби ці села були, безумовно, власністю родини (за приклад можуть послужити "слуги" в маєтках Острозьких: у Боровичах — Боровицькі, у Житині — Житинські, у Краї — Краєвські тощо). За двірські служби князі також розраховувалися земельними наділами, надаючи їх, немов своєрідну пенсію, іноді в спадкове, іноді в пожиттєве користування. Ось характерний приклад першого: князь Василь Сангушко-Ковельський 1542 р. дарує дворища у Мощоній своєму слузі Демиду Войтковичу, "котрий з дитинства своєго при дворі нашом служил". Взамін Войткович, а згодом його нащадки мусять "конем служити"; князь же, зі свого боку, зобов’язується їх не тільки ні в чому "не кривдити і порушати", але й "заховати, боронити" 16.

Перед нами — хрестоматійний зразок "феодального контракту", заснованого на взаєминах опіки/служби за опіку. Моральним імперативом таких взаємин, рівнозначним поняттю "честі" шляхтича-слуги, була вірність своєму князю. За середньовічними стандартами вірність відрізнялася від простого підпорядкування тим, що в її основу був покладений елемент взаємозобов’язання: в обмін на вірність патрон брав на себе обов’язок "вдячності" щодо слуги. Порушення вірності вважалося найганебнішою провиною, а окрім того, тягло за собою вельми неприємні наслідки — втрату земельного наділу. Зі свого боку князь мусив боронити слуг від кривдників, виявляти дбайливість і щедрість ("любов") і безпідставно не порушувати їхнього права на отриманий маєток, бо, в інакшому випадку, вони звільнялися від обов’язку вірності. Збереглося чимало свідчень "любові" князів-патронів до "вірних слуг", зокрема — в дарчих записах на землю, двори, зброю тощо. Загалом же оформлення взаємин вірності/опіки мало для Волині величезне значення: адже більше половини її території належало князям, тобто для абсолютної більшості рицарів-шляхти схиляння перед справедливим і щедрим патроном стало невід’ємною частиною світогляду.

Пом’якшеною формою залежності від князів були взаємини патронату/клієнтури. На слово "клієнт" (від латинського cliens — залежна людина) натрапляємо в латиномовних джерелах, натомість українською мовою (як і польською) клієнтів називали, залежно від їх соціального рангу або "слугами" — для шляхти незначного рівня, винагороджуваної за послуги матеріально, або "приятелями", коли йшлося про знать, якій княжий дім покровительствував в обмін на відданість і сприяння. У цьому значенні слово "приятель" фіксується в староукраїнській мові з останньої чверті XV ст.17



16 АЮЗР. — Ч. 7, т. 1. — С. 75 — 76.

17 ССУМ. — Т. 2. — С. 251 — 252. Тут, як і в інших виданнях філологічного типу, слово "приятель" тлумачиться в його новітньому значенні, тобто стосовно XIV — XV ст. — неправильно.



Трохи пізніше, в XV — XVI ст., "приятелями" стали також називати свояків, некровних родичів. Це опосередковано вказує на один з поширених шляхів формування клієнтарних мереж — з посвоячених з князями некняжих аристократичних родин. Характерно, що ритуал вступу на платну службу теж передбачав обов’язковий тілесний контакт пана зі слугою — рукостискання, котре, як видно з формалізованіших практик західноєвропейського васалітету, символізувало поріднення. Той факт, що патрональний клан ототожнювався в колективній свідомості з патріархальною родиною, добре ілюструється тогочасними джерелами на двох рівнях: 1) у вживанні лексичних штампів з родинної сфери: патрон — суворий, але турботливий "батько", а залежні від нього люди — це його "дітки", слухняні й вірні; 2) у патерналістському ритуалі взаємин, що передбачав особисту присутність князя на сімейних урочистостях слуг. Ось наївний приклад такого патріархального єднання 1538 р.: "Там у Вишневец приєхавши, просил боярин его [Федора Вишневецького. — Авт.] на учту, и он восполок з княгинею своєю на учту до оного боярина своєго пришол и там был" 18. Прояви "батьківства" в ставленні до підвладних фіксуються аж до середини XVII ст., тобто доти, доки в Україні ще зберігала силу княжа традиція: як видно зі щоденника Богуша Маскевича, довіреного слуги Яреми Вишневецького, його пан лише впродовж двох останніх місяців перед початком війни 1648 р. брав участь в одних хрестинах і чотирьох похоронах доволі незначних слуг (як схвально зауважує Маскевич, "князь усім їм справив гарні похорони по-військовому") 19. "Родинна" форма взаємин патрона та його клієнтів — це не лише патріархальна екзотика, бо власне з неї випливав моральний імператив, згідно з яким зобов’язання "діток" перед "батьком" мали безумовний пріоритет перед рештою обов’язків, у тому числі публічних (досить прикладів цього можна навести з бурхливого політичного життя XVII ст.).

Звичайно ж, підпорядкованість "потомственого слуги" була більшою, ніж залежність "приятеля". Проте врахуймо, що й рівень запитів у них був неоднаковим. "Слузі" йшлося про мале: аби його сини, служачи при дворі чи у війську патрона, отримали з часом у винагороду власний клапоть землі. Натомість "приятель" дбав про складніші речі: про адміністративну чи духовну кар’єру для себе й своїх дітей, про захист від впливового недоброзичливця, про сприяння у вигідному одруженні та ін. Тож у підсумку виходило, що обидва однаково потребували підтримки князя, а платилося за неї універсальною валютою середньовіччя — вірністю й готовністю виконати без роздумів княжу волю.

Цю, загалом знану в Європі ще з античності, схему взаємин "великого" з "малими" (звідки, зрештою, прийшли й самі поняття "патрон" та "клієнт"), соціальна практика пізньосередньовічної України доповнює вельми своєрідним нюансом. Коли для "малих" польських шляхтичів їхній патрон був просто багатою, відомою і впливовою людиною, то українців буквально заворожував ірраціональний ореол, що ним була оповита "княжа кров" (у панегіриках, які починали множитися трохи пізніше, з останньої чверті XVI ст., її називають "високою", "монаршою", "августійшою", "пресвітлою", "золотою"). Схиляння перед "княжою кров’ю" не було чимось новим: ще з давньоруських часів князь сприймався як постать сакральна — і в язичницьких уявленнях, і в світлі християнської доктрини про боговстановленість влади 20.



18 РДАДА, ф. 389, оп. 1, спр. 23, арк. 12.

19 Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów (wiek XVII) / Opr. A. Sajkowski. — Wrocław, 1961. — S. 236 — 238.

20 Про це докладно див.: Толочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — Київ, 1992.



Стосовно XV — XVI ст. з певністю можна твердити, що княже sacrum обумовлювалося насамперед поглядом на князя як істоту, обрану Богом для здійснення влади, хоча не виключені якісь дохристиянські ремінісценції (наприклад, в архаїчних спільнотах добробут землі пов’язувався з фізичним здоров’ям та вродою князя; у пам’ятках XV — XVI ст. всі згадувані князі теж гарні на вроду, що, без сумніву, підозріло). Персона князя і недосяжне для решти право, носієм якого він вважався уже в силу свого народження, приймалися як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют. А оскільки верховенство Рюриковичів над землями Київської Русі здійснювалося в рамках моделі, згідно з якою володарем вважалася не одна особа — король чи імператор, а сукупність осіб, що представляли правлячий рід, то континуїтет вибраності поширювався на всі покоління існуючих княжих домів незалежно від їхнього родового коріння (як припускають, частка sacrum, властивого Рюриковичам, переносилася на Ґедиміновичів завдяки спорідненню обох династичних родів). Втім важливішим було інше: князем людину не могли зробити ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади — сама тільки княжа "кров", тобто народження в княжій родині (навіть такий переконаний ідеолог шляхетської рівності, як Станіслав Оріховський-Роксолан, писав: "Королем стають, а князем народжуються" 21). Це незмірно підносило князів над рештою знаті, не згадуючи вже про рицарів-шляхту: наприклад, князь Костянтин Острозький в довірчому листі до зятя, Криштофа Радзивіла, презирливо називає волинську шляхту "Грицями" 22, тобто людьми низького походження, хоча якраз у його "приятелях" і "слугах" ходила чільна волинська аристократія.

Оскільки князі сприймалися як поводирі й оборонці власного народу, нібито врученого їм в опіку Богом, то передчасну смерть князя тлумачили як тривожний знак Божої неласки. Відлуння уявлень такого роду бачимо, зокрема, у плачах "осиротілої землі" над тілом покровителя. З-поміж багатьох можливих прикладів згадаємо два з трохи пізніших пам’яток: саме так, "осиротіла Україна", журиться над тілом черкаського й канівського старости Михайла Вишневецького в погребовому панегірику 1585 р. (його автором, найімовірніше, був "потомствений слуга" Вишневецьких волинський боярин Ждан Білицький 23); аналогічно "осиротіла Русь" оплакує вигасання роду Острозьких у похоронному панегірику Януша-Ісидора Острозького 1619 р. (панегірик виголошувався студентами Ярославського єзуїтського колегіуму, тобто переважно дітьми слуг і клієнтів дому Острозьких; передчасно померлого юного княжича названо "володарем руської молоді" — "Russicae juventutis princeps") 24.



21 Українські гуманісти епохи Відродження. — Ч. 1. — С. 370.

22 ГАДА, Archiwum Radziwiłłów, dz. V, rps. 11078, k. 104 (Дубно, 2 II, між 15791584 pp.).

23 Міркування щодо авторства поеми див.: Jakowenko N. Szlachcic "łaciński" czy "latynizujący" (uwagi o polskojęzycznym poemacie z Wołynia z 1585 r.) // Łacina w Polsce. Zeszyt 1 — 2: Między Slavia Latina i Slavia Orthodoxa / Red. J. Axer. — Warszawa, 1995. — S. 55 — 56.

24 Pietas in illustrissimum dominum Janussium Paulum Ducem in Ostróg etc a nobili juventute Collegii Kostkoviani SJ. — Zamość , 1619.



Репліки щодо безпосереднього зв’язку князя із "землею", котру Бог вручив йому в опіку, відображають специфічний, хоч і не рефлектований виразно, спосіб уявлень про "політичне". Варто нагадати, що в середньовічній уяві політична відособленість не ототожнювалася з суверенністю у державно-територіальному сенсі. Людина ідентифікувала себе не з територією та мешканцями певної країни ("своїм народом"), а з володарем, котрому служить, і з колом "своїх" — людей під владою і опікою того ж самого зверхника. Леґітимізувала таку соціальну одиницю наявність власної династії — осередку, звідки плине сакрально освячена влада. Представникам княжих домів належало посередництво між Богом і ввіреними їм з Божої ласки людьми незалежно від обсягу їхньої власної суверенності: останнє належало до компетенції князя, а не його підданих. Адже для них носієм влади виступав лише "свій" князь (як говорив слуга князя Андрія Курбського королівському посланцеві 1569 р.: "Я королю не служу, ані росказаня его слухати повинним не єст, кеды мам пана своєго, которому служу, і того-м слухат повинен" 25).



25 ЦДІАУК, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 219 зв.



Існували, звичайно, й конкретніші прикмети окремішності: місцеві соціальні інститути, стародавні межі своєї "землі", її адміністративні практики, військові звичаї та правова система. Однак там, де збереглися роди носіїв "княжої крові", та ще й з достатнім майновим потенціалом, саме вони виступали стрижнем окремішності і в такому, конкретизованому сенсі. Власне цю модель влади підпорядкування бачимо у XV — XVI ст. на Волині, де підвладні князям земельні обшири були, по суті, мікродержавами з власним військом, столицею і двором, фіскальним апаратом, мережею судових органів по замкових округах, навіть церковними інституціями, що залежали від ласки й щедрості князя. Зрозуміло теж, що формально незалежна шляхта, яка мешкала обіч княжих володінь, хоч-не-хоч потрапляла в орбіту впливу потужного сусіда або, як тоді висловлювалися, "під крила протекції" — втім, на власну користь, бо "крила протекції" могутньої людини убезпечували життя "малих" людей.

Залишається додати, що поняття "земля", з якою пов’язувалося княже sacrum, є цілком умовним. Це не територіальна, а, як ми б тепер визначили, віртуальна одиниця — терен, на який поширюється його вплив: чи то в прямій формі землеволодіння самого князя та його клієнтів, чи то у формі пам’яті й традиції, що визнає право даного княжого дому на владу над собою, чи, зрештою, у формі "крил протекції". Судячи з панегіриків кінця XVI — початку XVII ст., де поміж риторичних штампів можна відшукати перші інтелектуальні рефлексії над княжим sacrum, слуги й клієнти князя (а саме вони були авторами згаданих творів) добре уявляли, яку "землю" контролює той чи той рід. Показово, скажімо, що ім’я Вишневецьких пов’язувалося не з їхнім родовим гніздом на Волині, а з Україною у тогочасному сенсі, тобто з Подніпров’ям і Задніпров’ям, натомість "земля" Корецьких не виходила за межі реальних володінь по р.Случ, де предок роду "збудував" собі "фортецю Корець" і "населив довколишню землю". Найвищий щабель у цій неписаній ієрархії авторитетів займали Острозькі: лише їхня "земля" асоціювалась з усією територією Русі-України — від Києва по Львів, оскільки лише вони вважалися прямими нащадками Кия, Володимира Великого і, в сьомому коліні, Данила Галицького.

Дуже характерно, що вже невдовзі зв’язок князя з "землею", покровителем якої він є, починає у панегіриках витіснятися оспівуванням князя як "оздоби й підпори вітчизни" — Речі Посполитої (квінтесенцію такого сприйняття бачимо в посмертних панегіриках на честь Яреми Вишневецького, написаних його слугами). Зміна акцентів в образі ідеального князя є фактом засадничої ваги, коли йдеться про політичну свідомість широкого шляхетського загалу — і галицького, і волинсько-київського. На момент зустрічі 1569 р. "волинців і киян" з галицькими "панами заграничниками" княжа традиція Русі, як і самі постаті князів, сприймалися у Короні

Польській (принаймні, очима ідеологів шляхетської демократії) як щось принципово вороже поняттю свободи. Наприклад, Станіслав Оріховський називав кожне "князівство", тобто спадкове володарювання, "рабством", бо "там кожний підлеглий є вродженим невільником свого пана ... в князівствах як князі для своїх підлеглих народжуються, так і підлеглі для князів своїх народжуються. А то є вроджена неволя, до диявольської неволі подібна" 26.



26 Українські гуманісти епохи Відродження. — Ч. 1. — С. 371.



Через одне покоління після Люблінської унії бачимо, як освіченіші й розкутіші галичани витісняють з княжих свит селюкуватих волинців, найменше турбуючись, що перетворяться на "вроджених невільників", і служачи своїм патронам з великим запалом. З іншого боку, волинська та київська шляхта, у тому числі залежна від князів, завдяки участі в публічному житті теж помалу засвоює уроки "шляхетської демократії". Так добігає кінця княже sacrum — у химерному паралельному світі, поруч з новими політичними цінностями, хоча найвірніші з княжих слуг ще пробують поєднати несумісне: урочу "княжу кров" з шляхетськими ідеалами рівності й вольності. Втім цей парадокс уже належить до особливостей політичної культури наступного періоду.


















Попередня             Головна             Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.