Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т




По смерті Гетьмана Богдана, що сталася невдовзі опісля його походів, року 1579-го вибраний був Гетьманом з полковників Павло Підкова. Він був породи Волоської, з родини Князів, або Господарів, тамошніх. Довгочасні заслуги війську Малоросійському і відмінні подвиги його в діях воєнних дали право на обрання. За його правління був скинутий зі свого достоїнства Петро Підкова, Господар Волоський, збунтованими Волохами. Він втік до Гетьмана Підкови, небожа свого, і виблагав його про своє відновлення. Гетьман, спорядивши сім полків реєстрових Козаків і два полки охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У двох битвах війська Малоросійські Волохів розбили й розпорошили. Гетьман наблизився до головного міста Бухареста, щоб його облягти, але урядовці, духовенство й народ, що вийшли з міста, просили Гетьмана бути Господарем замість його дядька, котрий тут же з Гетьманом перебував і дав на те свою згоду. Гетьман по довгому зволіканню переконаний був нарешті проханнями та клятвами Волохів прийняти у них Господарський титул і вступити задля того до міста. По завершенню встановлених про такий випадок обрядів та святкувань, Підкова зостався на правлінні Господарства Волоського, а війська Малоросійські при Полковниках та інших чинах відпустив до Малоросії з вдячною грамотою до всіх Чинів та Козаків за їхню до нього прихильність та старання. При собі залишив Підкова козаків з двадцять, найбільш відданих йому, а з іншими розлучався, як з рідними, в сльозах і в журбі. Та щойно ті виступили до своїх осель, як дістали вістку про смерть Гетьмана. Повернувшись з його тілом, козаки розповіли, що його вбили підступно: один вельможа, запросивши Господаря у приміську свою оселю хрестити немовля, мав там готових убивць з колишніх бунтівників. Вони, напавши на Підкову зненацька в самому домі, відтяли йому сокирою голову, поклавши її на поріг, а з ним убили одного Старшину і двох Козаків Малоросійських. Тіло Підкови з головою поховали Козаки з честю в Канівському монастирі. На місце вбитого Гетьмана Підкови обрано Гетьманом 1582-го року Осавула Генерального Якова Шаха, і першим його старанням було помститися на Волохах за смерть Гетьмана Підкови, котрий був великий Шахові друг, а Козакам вельми люб'язний. Він доповідав Королеві, що Турки, взявши під свою протекцію Валахію та Молдавію і посилюючись особливо у Валахії, наближаються до кордонів Польських та Руських. І тому від Короля Баторія вислано Гетьманові наказ оберігати кордони і примножувати на них війська та роз'їзди. Гетьманові цього і треба було. Він, примноживши військо, вислав його роз'їздом вниз Дністра, а сам з великою потугою вирушив угору тою ж рікою і, зловивши біля кордонів кількоро Турків військового звання, віпіслав їх до Короля як доказ своєї пильності. Проміж тим, зробивши нагальний похід од границі до Валахії, напав на місто Бухарест, вибив і випалив його передмістя, а твердиню взяв у облогу і зажадав од міщан видати винуватців смерті Гетьмана і Госпопаря Підкови, погрожуючи в противному разі обернути все на попіл та купу каміння. Міщани не забарилися виконати його вимоги і видали сімнадцять чоловік винних з самим Боярином, що Підкову на смерть віддав. Гетьман, обрізавши їм вуха і носи, звелів повісити їх на виду міщан з написом, прибитим на церкві Никольській: «Так покарано віроломців і зрадників, що проливають кров християнську невинну». Уряд Турецький не залишив без уваги напад Гетьмана з військом на Валахію і Бухарест. Султан їхній вимагав через посланців своїх відшкодування від Короля Польського, а проміж тим дав наказ арештувати всіх купців Польських і Руських, які вели торгівлю в Молдавії, Валахії і в Криму. Король Польський, приступаючи до задоволення Турецьких вимог, віддав Гетьмана під суд і насланим до військового Малоросійського Трибуналу універсалом звелів старшині Генеральній і всьому військові судити Гетьмана. Він був усунений від Гетьманства і засуджений на довічне ув'язнення в монастир Канівський, де по волі своїй посвячений у ченці і скінчив життя спокійно у чернецтві.

На місце Гетьмана Шаха року 1583-го обрано Гетьманом із Полковників Дем'яна Скалозуба. На початку його правління Кримські Татари, в зв'язку з незгодою урядів Польського і Турецького за пригоду Волоську, напали по-злодійськи на кордони Малоросійські і полонили кілька сот людей біля містечок Опішня і Котельва. Гетьман при першій вістці про те негайно ж рушив з кіннотою своєю у Кримський степ з наміром перейняти Татар з бранцями, не допустивши їх до Орського Перекопу; але в тому не встиг, а дізнався од спійманих «язиків», що вони забралися вже за Перекоп і випалили увесь степ на день дороги до Перекопу. Гетьман, одступивши у свої межі, доповідав Королеві про ворожі вчинки Татар і, діставши у резолюції повеління, щоб, не починаючи війни явної, у котру Турки, будучи тепер без діла, вмішатися можуть, старався визволити бранців умілим способом. Гетьман, не визнаючи в цьому пункті іншого мистецтва, окрім військового, дав секретний наказ Запорозькому Кошовому Нечаєві примножити свої човни до можливого числа і наготувати їх та військо своє в потайну експедицію. Швидко за цим прибув Гетьман з кінним військом на Січ і, спішивши тут три полки реєстрових Козаків, посадив їх з таким же числом Запорожців у човни і виправив на море під командою Писаря військового Запорозького Івана Богуславця і Полковника Малоросійського Карпа Перебийноса. Партизанам тим повелів Гетьман пройти Лиманом і морським берегом до приморських Кримських городів, закрити їхні гавані і судна, які будуть виходити з них, переглядати та відбирати Руських Бранців, коли вони в них опиняються, а одному загонові човнів підійти до гирла Перекопської затоки, що понад Сербулацькою пристанню. Опісля того наказу вирушив Гетьман з достатнім числом кінноти та піхоти до Орської лінії і, наблизившись до неї, замкнув обидві її брами, вдаючи, що переходить через лінію. Поміж тим приплив у затоку Перекопську перший загін суден Запорозьких, в які перебрався сам Гетьман вночі, не оповіщаючи війська, а повелів лише Обозному Генеральному Якову Сурмилі командувати військом і далі намагатися дістатися за лінію з тим наміром, щоб Татари, побоюючись вступу Козацького всередину Криму, якнайскорше збували бранців своїх у приморські міста, де їх одбивати на човнах буде можливо. Відпливши в море, Гетьман з'єднався там зі своєю флотилією і, призначивши їй різні гавані Кримські, поплив сам у затоку Керченську, що відділяє Крим від острова Тамана, де сподівався застати найбільшу переправу бранців. Та щойно увійшов у затоку, як військовими Турецькими суднами, що вийшли з Азовського та Чорного моря, був оточений і по довгій битві взятий у полон з усіма військами, що лишилися з битви, і відвезений до Царгорода, де заморений голодом. Так само і Писар Богуславець був захоплений Турками в полон біля міста Козлова; але опісля був визволений Запорожцями за допомогою Семіри, дружини Паші Турецького, котра виїхала разом з Богуславцем у Малоросію і була йому дружиною. Решта ж військ Козацьких з Обозним Сурмилою і Полковником Перебийносом повернулися в свої границі.

На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народові Руському давши випити найгіркотніший келих, що його за днів Нерона та Калігули не всі християни скуштували, перетворила його на інший вид і стан. Це значить — Унія, вигадана в Римі Папою Климентом VIII І принесена якимось Польської породи Прелатом Михайлом Кунінським. Вона з'явилася тут у лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою. Єпископи Руські та Митрополит їхній Київський Михайло Рогоза з багатьма Архімандритами та Протопопами року 1595-го були запрошені найулесливішим чином до міста Бреста Литовського на раду Братерську. Названо це зібрання Духовним Грецької Церкви Собором. Головуючий на ньому Нунцій Папський з численним Римським Духовенством, передавши Руському Духовенству благословення Папське і дар Святого Духа, закликав його до єдиновірства і сопричастя слави володаря світу і в співчлени повелителя всесвіту. На додаток до того обнадіювали наданням Єпископам і монастирям сіл з підданими, а Білому Священству по п'ятнадцять домів у послушенство, або рабство, з їхніх же таки парафіян. Це дійсно таки доконали рішенням Короля і Сенату, що сліпо корилися волі Папській. Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов'язки свої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх образ, підписали угоду на Унію і присягою те ствердили. І сих зрадників було вісім Єпископів і один Митрополит Рогоза з Архімандритами й Протопопами, а саме: 1-й — Іпатій, Єпископ Володимирський і Брестський, Про-тотроній Константинопольський; 2-й — Кирило Терле-цький, Єпископ Луцький і Острозький, Екзарх Патріарший; 3-й — Єрмогон, Єпископ Полоцький і Вітебський; 4-й — Іоанк Гоголь, Єпископ Пінський і Туровський; 5-й — Діонісій, Єпископ Холмський і Белзький; 6-й — Інокен-тій Борковський, Єпископ Чернігівський і Остерський; 7-й — Іраклій Шеверницький, Єпископ Волинський і Почаїв-ський; 8-й — Феоктист, Єпископ Галицький і Львівський. А не спокушених Єпископів, що піднесли сан свій Пастирський розважністю та твердістю прямо Апостольською, вистояло лише три: Сіверський Іоанн Лежайський, нащадок Князів Сіверських; Переяславський Сільвестр Яворський і Подольський Інокентій Туптальський та Протопоп Новогородський Сімеон Пашинський. Сії мужі, перейнявшись ревністю по вірі своїй стародавній Апостольській і по вітчизняних законах та обрядах, заперечували тому соборищу, противилися йому і, нарешті, урочисто перед ним і перед світом цілим протестували, що вони, бувши Членами Великої Кафолічної Церкви Грецької і Єрусалимської і не маючи від її Патріархів та всього Духовенства згоди та дозволу на зміну догматів та обрядів, стародавніми вселенськими соборами затверджених, не визнають впроваджуваних у неї новин і творців їх законними й правильними і вельми од них, як від самозванства та блуду, одхрещуються. Соборище теє, після багатьох словесних диспутів та погроз, не захитавши сих стовпів Церкви, піддало їх зневазі, повтинавши їм бороди, вигнало із сонмища свого, осудивши на позбавлення сану їхнього та посад.

Гетьман Косинський, звідавши про запроваджувані в Бресті новини аж так важливі, відразу ж зробив від себе вагомі подання, одне — до Короля та до Сенату, а друге — до самих Брестських зборів. В першому доповідав він як намісник Королівський та міністр правління, «що переміна у сірі та звичаях народних, що в Бресті запроваджується Духовенством без згоди народної, є перепона вельми небезпечна і до виконання незручна і що узгіднити уми людські і совість кожного є справою майже не людською, а Божою, і він не надіється утримати народ в сліпій покорі Духовенству і свавільно нововзеденим у Церкву правилам і просить уряд відвернути зло теє або дати час народові на роздум».

До зборів Брестських писав Гетьман як провідник народу, «що зібране туди Руське духовенство не має від чинів нації і від народу жодного повноваження на введення в їхню віру та обряди перемін та новин, а без того не має воно влади і цими обтяжувати народ свавільними їхніми правилами та вигадками; і що се Духовенство, бувши обране в їхню службу від чинів і від народу і утримуване на їхній кошт, може всього того позбутися від тих же чинів і народу при їхньому невдоволенні; а він, Гетьман, ні за що тут не ручається і радить зборам зупинити постанови свої до загального обміркування та судження». На тії Гетьманські подання уряд і збори, зробивши йому вдавану поступку, закликали його на нараду до Бреста. Але коли вія туди прибув, то негайно був арештований і відданий під суд Соборища Римського і Руського, котрі, давши йому вину апостата, або відступника, засудили його на смерть і, замурувавши в одному кляшторі в стовп кам'яний, названий кліткою, заморили голодом. Так-то Гетьман Косинський за відданість свою до благочестя і спокою народного став першою жертвою Унії. Козаки, звідавши про його ув'язнення, зібралися в числі семи тисяч і рушили до Бреста для його визволення. Але Польські війська, зустрівши їх під містечком П'ятною, стялися з ними і були вщент розбиті і розігнані; але Козаки в живих уже Косинського не застали і подали клич до всезагальної борні.

Опісля замордування в такий варварський спосіб Гетьмана Косинського Уряд Польський дав наказ Гетьманові Коронному зайняти Малоросію військами Польськими, ввести у всі її міста гарнізони і заборонити найсуворіше чинам і Козакам мати елекцію на вибір Гетьмана, а Духовенству Руському, яке щойно повернулося з Собору Брестського, сприяти всіляко у навертанні церков та народу до Унії. Духовенство почало цю роботу окружними посланнями своїми до всіх церков та народу, в яких воно так вияснювалось: «Ми, ревнителі лравовір'я, отці Церкви Руської, зізволенням Святого Духа зібрані в Бресті, судивши і розсудивши неспокійну нинішню пору Ієраршества Церкви Грецької, з нами єдиновірної, і утруднені наші в требах Церковних з ним стосунки, перешкоджувані далекістю шляху і лихими намовами варварів, тут осідлих, яко же є відомо всьому світові, що всі Грецькі і Ієрусалимські Патріархи, народи і Церкви підпали з давніх літ під іго невірних Бусурман, Турків, і од них вводяться в невільний той народ Агарянські звичаї, Християнству противні, та і саме Богослужіння їхнє і обряди Християнські ґвалтуються тими проклятими іноплемінниками частими заборонами та озлобленнями, від чого не чутно вже в них зовсім дзвонів церковних, що кличуть Християн на молитву, і не видно процесій, що оздоблюють обряди і службу Християнську; а Московське Християнство, бувши нам теж єдиновірним, заразилось з давніх літ розколом Стригольщини, виниклого од Жидівства, і єрессю, недавно внесеною од Вірменського ченця Мартина, в Константинополі осудженого, а в Києві всенародно спаленого. А тому не пасує нам, православним сущим, і стосунки з такими відсталими народами мати. І тако ізволися Святому Духові і нам, отцям Церкви, наслідуючи багатьох нашої Релігії Християн, Італійських, Венеціанських, Ілірійських і Грецьких, об'єднатися по давньому з Церквою Римською Католицькою, сиріч древньою Апостольською, з котрою наша релігія і була впродовж багатьох віків у повному єднанні та згоді, але відірвана наклепом зухвалого Константинопольського Патріарха Фотія без слушних причин, але через його марнославство, і за те видимі суть кари Божі на Греків та Церкву їхню. Через те закликаємо вас усіх, отців Церкви Руської, улюблену братію нашу во Христі, і вас, чада духовні, православних мирян, приєднатися до нашого єдиномислія і приложитися до Церкви давньої нашої Вселенської Римської, де всі Апостоли і найверховніший з них Петро Святий живіт свій за неї положили, а переємець його Святіший Папа" нині зі славою володіє, його же шанують всі царі і володарі земні і вседушно йому раболіпствують, і його ж Святіше благословіння і на вас, православні Християни, буде і буде!» По оголошенні в усіх селах і парафіях сього послання були припечатані до кожної церкви особливі Епістоли, що сповіщали про тую зміну і умовляли народ коритися владі, яка Божим розсудом і милістю так чинить на їхню користь, душевну і тілесну; непокірливі злочинці загрожені були анафемою та відлученням від Церкви. Між тим як Духовенство замінювало церковні антимінси і требники та вигадувало формули на прославлення та пошанування свого Папи, війська Польські, діставши наказ допомагати Духовенству при запровадженні ним Унії, виконували те ретельно і, бувши розставлені при всіх найпошанованіших церквах, а паче по містах та містечках, з голими шаблями змушували народ клякати в церкві і бити себе в груди по-римському, а при читанні Символу Віри додавати відоме речення про Святого Духа. При тому возносилися були шаблі над головами народу з погрозами рубати тих, хто не кориться їхньому наказові. Та сія вся начало лише болізнем бі.

Чини і Козаки Малоросійські, яких не допускали були до головного міста їхнього Черкасу, зайнятого гарнізоном Коронного Гетьмана Польського, зібрались в місті Чигирині і, по достатніх і предостатніх нарадах, ухвалили одноголосно, на підставі стародавніх прав їхніх та привілеїв, Королями і договірними пактами затверджених, вибрати Гетьмана з правом і привілеєм попередніх Гетьманів. І за тою ухвалою року 1596-го обрали Гетьманом Генерального Осавула, Павла Наливайка, і від нього зі всіма чинами і військом через депутата і посланця свого полковника Лободу послано до Короля Жикгимунта Третього прохання такого змісту: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів та пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства. Сей народ в потребах і підмогах спільних об'єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство Руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні Держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів Руських і їх посполитого рушення? Зазирни, найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів Руських за славу і цільність спільної нації Польської і які тисячі і тьми воїнів Руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її. Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов, розірвав тую священну єдність народів на пагубу обопільну. Вельможі Польські, сії магнати правління, заздрячи правам нашим, потом і кров'ю здобутим, і навчені Духовенством, що завше втручається у справи мирські, до них не належні, підвели Найяснішого Короля, нашого Пана і отця милостивого, позбавити нас вибору Гетьмана на місце покійного Косинського, недавно страченого найбільш неправедним, ганебним і варварським чином, а народ збентежили зухвалим наверненням його до Унії! При таких од магнатства і Духовенства сподіяних нам і народові утисках і фрасунках однак ми не вчинили нічого такого ворожого, що закон переступає; але, вибравши собі Гетьмана згідно з правами та привілеями нашими, віддаємо його і самих себе наймилостивішій опіці Найяснішого Короля і отця нашого і просимо найпокірливіше Монаршого респекту та потвердження прав наших і вибору; а ми завше готові єсьми проливати кров нашу за честь і славу Вашої Величності і всієї нації!»

Виряджений з тим проханням полковник Лобода мав у Короля приватну аудієнцію, і на ній Король, дивуючись вчинкам свого міністерства, не відписав, одначе, нічого до Гетьмана і Війська Малоросійського, а сказав Лободі, що він при першому Сеймі буде старатися знищити затії Міністрів і Духовенства, а до того часу велів Гетьманові і війську вести себе мирно і злагідно з військами і чинами Польськими.

Гетьман Наливайко повисилав до всіх міст і повітів чиновників і товариство, а до найзначніших вислав самого Полковника Лободу з універсалом, де повідомлялося про його обрання згідно з правами і привілеями вітчизняними і про вступ свій у правління за дозволом Королівським, радячи і наказуючи при тому чинам, війську і народові не чинити нічого ворожого супроти війська Польського, що консистує по містах та селах, а очікувати про виведення , того наказу од верховної влади; стосовно ж Унії кожному поводити себе спокійно, свою совість слухаючи. Коронного Польського Гетьмана сповістив також Наливайко про його правління згідно волі Королівської. Та скоро за цим приходили до Гетьмана вісті з міст і повітів, що послані ним урядники і товариство зганьблені і вигнані, а багато побито Поляками і що війська Польські збираються до Черкас і до Білої Церкви при повній зброї. Тому Гетьман Наливайко примушений був збирати і свої війська до Чигирина і став обозом над річкою Тясмином, де, укріпивши стан свій окопами та артилерією, очікував почину від Поляків. Вони невдовзі з'явилися у числі величенному під проводом Коронного Гетьмана Жолкєвського. Наливайко сперту виставив супроти них на підвищеному місці три білих хрещатих корогви, себто знамена з хрестами, на них вишитими, з написом або девізом: «Мир Християнству, а на призвідця — Бог і Його хрест». Поляки ж супроти знамен, що до миру кликали, виставили на шибениці трьох Малоросійських урядників: Богуна, Войновича і Сутигу, Гетьманом у місто висланих, з написом: «Кара бунтівникам!» Після такої з'яви почалася від Поляків атака на табір Козацький. Наливайко заздалегідь влаштував у потайному місці за табором сильну засідку з добірного війська, поставленого фалангою, і коли розпочалася обопільна з гармат і мушкетів жорстока стрілянина і утворилося кружіння диму, він вивів свою фалангу із засідки і вдарив нагло по самому центру армії Польської; а в той самий час рушили Козаки вперед із табору і, поставивши Поляків між двох огнів, змішали їх і вчинили лиху їм поразку. Вбивство і січа тривало понад сім годин. Козаки, маючи перед очима безчесно замордованих і повішених своїх собратів, так ожорсточились і розлютилися проти Поляків, що і чути не хотіли про згоду або пардон. Поранених і повалених на землю вдруге добивали, тих, хто кидався в річку, і потопаючих витягували арканами і різали; словом кажучи, врятувалися втечею лише ті, котрі мали найпрудкіших коней, а решта впали на місці і поодинці по степу. При розборі і похованню тіл пораховано, а по-козацьки накарбовано, мертвих Поляків 17 330 чоловік. Мерців тих було наволочено великими ярусами навколо шибениці, де товариство висіло, і там зарито; а повішеників урочисто знято, везено і поховано в церкві Соборній Чигиринській Преображення Господнього з написом на гробах про безневинне їх страждання за батьківщину і віру Православну.

Гетьман Наливайко по першій з Поляками битві, так щасливо завершеній, розподілив війська свої надвоє: одну частину під командою Полковника Лободи послав у міста Задніпровські та Задесенські з наказом виганяти звідтіля Поляків і Духовенство, заражене Унією; а сам з другою частиною війська пішов тим боком, що проміж рік Дніпра і Дністра. Проходячи обидві частини військ у свої призначення, мали чимало боїв з Поляками, які збиралися з міст та сіл Малоросійських і які знову приходили од них на підпомогу з Польщі, і завжди їх ущент розбивали і розганяли, дістаючи в здобич обози їхні і зброю. І в такий спосіб очищаючи Гетьман Малоросію від Поляків та Унії, змушений був два міста свої, Могилів над Дністром та Слуцьк над Случчю, замкнуті з сильними гарнізонами Польськими і багатьма уніатами, що робили сильні вилазки, здобувати штурмом, при чому обидва ті міста спалено і зруйновано дощенту, а Поляки вибиті до останнього. І всі ції походи, битви і штурми сталися за три з половиною місяці. Нарешті, зійшовшись Гетьман з Полковником Лободою над річкою Сулою, напали там на обоз з військами двох Гетьманів, Коронного і Литовського, укріплений шанцями і палісадами, оточили його і чотири дні штурмували, і вже частину укріплень були здобули, але прибулі тоді ж з Варшави посланці Королівські зробили всьому кінець. Король писав до всіх трьох Гетьманів, щоб січу і ворожнечу зони негайно припинили і на вічний мир та затвердження прав та привілеїв Руських підписали в особі обох військ трактат і присягою його ствердили; а він, Король, з всіма чинами і Сеймом, дарувавши війську і народові Руському повну амністію, забувши навіки все минуле, підтвердили вже пакти їхні і привілеї на вічні часи. Таким чином, перша війна з Поляками скінчилася, трактат підписано і присягою з обох сторін стверджено. Війська, виязляючи зовнішню приязнь і косо поглядаючи один на одного, розійшлися по домівках.

Гетьман Наливайко, розпустивши військо і повернувшись до Чигирина, дбав усіляко про відновлення колишнього устрою і ладу по містах і повітах, війною зруйнованих, про очищення церкви та духовенства, Унією заражених. Деякі з Духовенства щиро відстали від тої зарази, а інші вдавали з себе таких; але всі вона жалкували про загублену владу над народом, від Поляків понад міру їм надану, бо понад уярмлених ними по п'ятнадцять домів з парафіян, що ними вони володіли як невільниками, мусив би всілякий парафіянин домовлятися з попами про плату їм за головні треби Християнські, які суть: Сорокоусти, та Суботники по померлих, та вінчання молодих. В таких випадках бували задовгі і переконливі прохання парафіян перед попами, і звалося те єднати попа, і попи, обраховуючи достаток прохача, вимагали якмога більшої плати, а сії про зменшення її благали з доземними поклонами, а часто й зі сльозами.

Ось з того і вийшла відома приповідка народна: «Женитися не страшно, а страшно єднати попа». Сей мерзенний звичай, що з тих пір закрався, триває, на нещастя, і донині, і попи, понад встановлені їм прибутки, чинять свої безсоромні вимагання і митництва, як і колись, і вимагають навіть за треби Християнські, себто: Сорокоусти, Суботники тощо на свій розсуд, і ніхто про те не прорече і не возопієт.

Між тим року 1597-го настав час посилати до Варшави Депутатів на Сейм валний, або головний; а їх завжди посилали чотирьох од воєводств, трьох від уряду Гетьманського та війська, а п'ять — від міст найзначніших та поспільства. В числі військових депутатів випало бути Полковнику Лободі, Судді Полковому Федору Мазепі і Сотнику Київському Якову Кизимові. Вони зі всіма іншими Депутатами туди і виправлені. Та і сам Гетьман побажав з ними їхати, не стільки задля Сейму, як заради принесення Королеві своєму найглибшої пошани та покори, про яку він завше думав. По приїзді Гетьмана і Депутатів у Варшаву першої ночі заарештовані вони на квартирах і повержені тоді ж у підземну в'язницю, а за два дні без жодних допитів та присудів вивели Гетьмана і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри Христової, посадили живцем в мідного бика і палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страдників було чутно, а врешті тіла замучених в тому бикові спалено на попіл. Таке жорстоке і нелюдське варварство вигадано Римським Духовенством за правилами і майстерністю їхньої священної інквізиції, а вчинили його таким ганебним чином вельможі Польські, котрі володіли разом з Примасом усім Королівством; бо ж варто знати, що влада Королівська від року 1572-го, себто від часу першого виборного Короля Генріха Валезького, викликаного в Польщу із Франції і котрий від свавільства Поляків знов до Франції повернувся, була дуже послаблена; а від другого Короля, Сигізмунда, котрий посвятив себе з малолітства в сан духовний і з кляштору на Короля був закликаний, і зовсім влада тая занепала, а присвоїли її собі вельможі, або магнати, Королівства і Духовенство Римське, яке тримало Короля лише за проформи. Самі сейми народні не що інше були, як витвори магнатів та Духовенства, підібрані ними і їхніми партіями з так званої убогої, або чиншової, шляхти і факторів їхніх міських, котрі впродовж всіх сеймів одягалися та утримувалися коштом вельмож і кляшторів. Історики Польські Вагнер та інші скільки не збільшували провин Козацьких і скільки не покривали самовладних зазіхань вельмож і Духовенства Римського на Землю Руську, пишуть, одначе, що «місія Духовенства Римського, що задумало провести в Руській релігії реформу для об'єднання зі своєю, занадто поспішила здійснити її так нагло і так відважно в народі грубому і завжди войовничому; а Міністерство урядове, прагнучи староства та маєтків урядників Руських, і того більше помилок допустилося. Воно, давши амністію першому ватажкові Козацькому Наливайкові та його спільникам в урочистих з ними трактатах, присягали стверджених, а Духовенством неправно розгрішених, нарешті, забравши фортельно на Сеймі національному, всіма народами за святість шанованому, згубило їх найбільш варварським чином всупроти честі, совісті і всіх прав народних і, замість того, щоб лікувати недугу народну, ще більше її язви роз'ятрило».

Після знищення Гетьмана Наливайка таким нечуваним варварством, вийшов від Сейму, або від вельмож, які ним керували, такий же варварський вирок і на весь народ Руський. В ньому оголошений він відступним, віроломним та бунтівливим і засуджений на рабство, переслідування та всілякі гоніння. Наслідком цього Неронівського вироку було відлучення назавше Депутатів Руських од Сейму національного, а всього Лицарства — од виборів та посад урядових та судових, відібрання староств, сіл та інших рангових маєтків од усіх чиновників і урядників Руських і самих вигублення. Лицарство Руське названо Хлопами, а народ, котрий відкидав Унію, Схизматиками. До всіх урядових і судових установ Малоросійських наслані Поляки з численними штатами, міс, та зайняті Польськими гарнізонами, а інші поселення — їхніми ж таки військами, їм дано владу все теє чинити народові Руському, чого самі бажають і вигадають, і вони виконували наказ той з надлишком, і що лише здумати може свавільне, пихате і п'яне людство, вчиняли теє над нещасним народом Руським без жодної гризоти. Грабежі, ґвалтування жінок і навіть дітей, побої, тортури і вбивства перевершили міру щонайтемніших варварів. Вони, вважаючи і називаючи народ невільниками, або ясиром Польським, всі його добра визнавали за свої. Тих, хто збирався разом в кількоро людей для звичайних господарських робіт або свят, негайно з побоями розганяли, і про розмови їхні тортурами вивідували, забороняючи назавжди збиратися і розмовляти між собою. Церкви Руські силою, або ґвалтом, навертали на Унію. Духовенство Римське, котре роз'їжджало з тріумфом Малою Росією для нагляду та силування до Уніатства, возили були од церкви до церкви люди, запряжені в їхні довгі вози по дванадцятеро і більше людей цугом. На прислуги сему духовенству вибирали Поляки найгарніших дівчат Руських. Церкви не згодних на Унію парафіян віддано жидам в аренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п'яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон — від одного до чотирьох золотих. Жиди, яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до Жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а Жид при тому, насміявшись досхочу з Богослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, Гойським, наказував титареві повертати йому ключі під присягою, що нічого про запас не відправлено.

Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те Шляхетство, єднаючись з Польським Шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими Поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно Руської назви, яких у Поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький, Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чаплини назвався Чаплинський, із Ходуна — Ходинський, із Бурки — Бурковський і так далі. Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому Шляхетству і посади їхні повернено, а рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з Польським Шляхетством. У подяку за те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися із реєстрових Козаків, в чому вони і досягли свого. Полки тії, зазнавши в останній війні чималих втрат, не були доповнені іншими; від скарбу та осель Козацьких заборонено чинити всіляку в полки підмогу. Чільні керівники військові, перевернувшись в Поляків, зробили в полках великі вакансії. Дисципліна військова і весь порядок опущені, і Козаки реєстрові стали якимось плазуном без пастирів і вождів. Самі курені Козацькі, що були ближче до кордонів Польських, то від переслідувань, то від улещувань Польських, наслідуючи знатну Шляхту свою, обернулися на Поляків і їхню віру і склали відомі й донині околиці Шляхетські. Незаможні реєстрові Козаки, а особливо неодружені та мало прив'язані до своїх осель, а з ними і всі майже охочекомонні, перейшли на Січ Запорозьку і тим її значно побільшили і підсилили, зробивши з тих пір, сказати б, збірним місцем для всіх Козаків, у вітчизні гнаних; а навпаки, найзначніші Запорозькі Козаки перейшли в полки Малоросійські і стали в них чиновниками, але без дисципліни та регули, від чого в тих полках видима утворилась зміна.

В ту лиху для Малоросії пору, коли все в ній дихало злобою, помстою і розпукою, народилося нове зло, начеб самим пеклом влаштоване на погубу людську. Року 1604-го якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався Московським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп'єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто називав себе Царевичем тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим запеклу ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили Польські супроти сил Московських на користь Самозванця. А театром видовища того визначена долею Північна Малоросія. Війська Московські, очолювані численними Воєводами, Боярами, Думними Дяками і багатьма Окольничими і Стольниками різних ступенів, увійшли перші в Малоросію і, перейшовши в ній прикордонне місто Сєвськ, переправились через річку Десну біля міста Сіверського Новгорода, а поминувши його, розташувались табором на горах Новгородських, по дорозі Чернігівській. Громадяни Новгородські і всі повіту тамтешнього мешканці од часів Єпископа їхнього Мжайського і Протопопа Пашинського, зганьблених за благочестя на соборі Брестському, ненависники Уніатства та його творців, були знов покривджені Поляками відбиранням у них двох монастирів, проти замку мужеського Успенського і на Ярославлі горі дівочого Покровського, з котрих перший обернений на Базиліанський кляштор, а другий перероблено на кляштор Домініканський. А тому не мали вони жодної прихильності до Поляків та їхніх інтересів. Навпаки, вроджена прихильність до єдиновірців і однородців робила їх завжди приязними до народу Руського, або Московського. І тому в переході їхніх військ не лише не виявили до них нічого ворожого, але і в потребах дорожніх одверто їм пособляли; розкривши сею необережністю ворожнечу свою до Поляків. Війська Польські, які були оточили самозванця Отреп'єва, йшли від Чернігова під проводом Коронного Гетьмана Калиновського і Полковника Сіверського Івана Заруцького, визначеного від Короля над військами Малоросійськими Наказним Гетьманом. Вони, наближаючись до Новгорода-Сіверського, розташували табір свій при Солоному озері, у верхів'ї розлогих і глибоких ровів, зарослих лісом, котрі колись наповнювались водою і оточували Новгород. Правий з них звався Ладійною пристанню, за ладіями, що туди запливали, коли в ріці Десні вода була повище, а лівий звався Ярославським потоком, або ручаєм, з-за течії його побіля Ярославової гори. З перших днів відбувалися від обох армій лише спроби і шарміцери поміж обома таборами; нарешті відкрилася генеральна баталія з Польського боку. Користуючись означеними ровами, була введена в них уночі Малоросійська піхота, і на світанку вдарили Поляки з трьох сторін на табір Московський. По довготривалій битві вдерлися в нього Поляки і вчинили велике з обох сторін убивство; нарешті вибили Московські війська з їхнього табору, заволоділи ним і гнали тії війська до схилу гір, в ріку Десну. Тут вони розділились надвоє: одна частина, користуючись байраками та хащами, пішла вгору рікою до містечка Грем'яча і переправилась там через Десну, а друга частина увалилась в Новгород і зачинила позаду себе міську браму. Поляки в погоні за Московськими військами приступили до міста і почали його облягати; а Малоросійські війська з Полковником Заруцьким, відступивши до монастиря Преображенського, послали до Міського Голови Березовського і до всіх громадян своїх чиновників, умовляючи їх оголосити утеклих у місто Московців військовополоненими і браму відчинити. Та поміж тою такою наглою пригодою міщани, через нерозважливість або не бувши в спромозі, випустили Московців нижньою брамою до ріки і дали спосіб переправитись через ріку. Поляки ж, виломивши міську браму, вдерлися в місто і, шукаючи Московців, нищили всіх зустрічних; а вивідавши, що Московці випущені з міста, обернули весь шал свій на городян. Убивство над ними учинено всезагальне, незважаючи ні на стать, ні на вік, мордували всіх без пощади. Нещасні тії городяни, бувши неозброєними і без жодного спротиву, тільки що хрестилися та молилися Богу та своїм убивцям; але тії без гризоти заколювали жертви свої в лютому шаленстві; жінки та дівчата погвалтовані були перебиті; немовлята після забитих матерів повзали вулицями — ті були знесені на списах, а решту хапали за ноги і розбивали головами об стіни; словом сказати, кров людська лилась скрізь потоками, а трупи валялись купами. Дехто з молодих міщан втік було до замку, котрий вважався неприступним, яко на високій горі укріплений і великими самородними ровами оточений. Але як він був не в оборонному стані і зі слабим гарнізоном, то Поляки, ввійшовши у нього без спротиву, вибили в ньому всіх пробуваючих там людей до ноги і нарешті, пограбувавши місто і церкви, запалили його з усіх кінців і обернули в попіл. Опісля такої всезагальної погуби перебувало місто це в запустінні довгі літа, і народ околичний їздив на торги свої звичайно до міста Путивля; від чого відомі побіля Новгорода дорога, гора та перевіз мають назву Путивльських. Самозванець, сплюндрувавши Новгород, обернувся з військами на місто Сєвськ, а звідтіль далі шляхом Московським; але, не доходячи до міста Кром в Комарницькій волості, був оточений і розгромлений військами Московськими. Війська Малоросійські з Командиром своїм Заруцьким, злостячись на Поляків за Новгородське побоїще, їм допомагали слабо, , а лише врятували Самозванця і привезли його до міста Батурина, де він знову озброївся, і як згодом грали вони ролі свої із Заруцьким, історія їх описує.

На продовження на Малоросію Польських утисків полки Малоросійські деякі погоджені на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумівшись з Козаками Запорозькими, року 1598-го вибрали собі за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, і він перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні Гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали, їх наслідуючи, титулувались також Полковники і Сотники Малоросійські, та й саме військо Малоросійське часто Запорозьким військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків, . котрі були у послуху Коронних Гетьманів, так і для втримування прав своїх на вибори, які Поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах Малоросійських; а Запорозькі Козаки, навпаки, увійшовши у вибори Малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл і від зносин з Поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них насильства Поляків. Тим часом Гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що Татари Кримські, скориставшись замішаннями Малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і забрали до Криму багато бранців Малоросійських, відправився з пішим військом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кефи, а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо Кефських гір до того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова, зробив з його передмістям те саме, що і Кефі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили всіх бранців з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі.

Поляки, йдучи супроти Гетьмана Сагайдачного, а більше для сіяння ворожнечі та міжусобиць у військах Малоросійських, вибрали з прихильними до них полками Гетьманом із Сотників Дем'яна Кушку, і він, задумавши прославити себе воєнними успіхами І заслужити загальну тим повагу, вирушив з військами своїми на Бессарабію для звільнення полонених Християн, тамошніми Татарами на границях Поділля забраних; але, наблизившись до міста Акермана, був атакований Турками і Татарами, ними взятий в полон і знищений. На місце сього Кушки Поляки із послушними їм полками з тою самою метою, тобто на шкоду Сагайдачному, вибрали Гетьманом старшину Козацького на прізвисько Бородавка; але Сагайдачний, спіймавши його в роз'їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська Малоросійські прихильні до Сагайдачного, і маючи потребу в його помочі, щоб відбивати Турків, які йшли війною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросію.

Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всі війська Малоросійські і мавши вказівку від Короля Жигимонта III, вирушив разом з військами Польськими супроти Турок і, зустрівши їх за Дністром на Буковині, повів супроти них фальшиву атаку з самими легкими військами; а піхоту тим часом влаштував зі своєю кіннотою та артилерією на двох висотах, закритих чагарниками. Турки, звичайним Азіатським запалом, гнали легкі війська в повному розпалі і безладді; а тії, завжди подаючись назад з легкими перестрілками, робили перед ними звичайне коло маяком і завели Турків в середину вилаштуваних військ Польських і Малоросійських між висотами і чагарями. Війська тії, раптово зробивши з двох боків сильні залпи артилерією та мушкетами, повергли Турків цілі тисячі; а кіннота, обхопивши з тилу і з боків, перемішала їх і цілковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямі то в той, то в інший бік, були всі перебиті і переколоті, а врятувались лише ті, котрі покидали зброю свою і знамена на землю і посходили в одну балку, де, лігши ниць, благали пощади і тоді ж дістали її. Звитяжцям дісталась в здобич вся артилерія Турецька, увесь їхній обоз із запасами і вся зброя, у живих та мертвих зібрана; мерців же їхніх при похованні нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, і в тому числі семеро Пашів різних ступенів і сімнадцятеро інших чиновників; та втекли з обозу і поховалися по хащах та байраках понад тисячу.

Гетьман, відправивши всіх бранців і всю зайвину з амуніцією та запасами до Кам'янця-Подільського для перепровадження в подальші звідтіль призначення, продовжував похід свій поміж Молдавією та Валахією, переслідуючи Турків, котрих зустрівши декілька загонів і корпусів на поході, розбив їх і змусив до втечі з великими втратами. Нарешті наблизився до головної армії Турецької, розташованої біля міста Галаца під командою Сераскіра Паші Силістрійського Топал-Селіма. Гетьман, оглянувши її положення і укріпивши табір свій окопами та артилерією, очікував на себе Турецького нападу. Та, запримітивши, що рікою Дунаєм прибуває на суднах свіжа в Турецьку армію підмога, вирішив сам атакувати Турків. І одного ранку на світанні вирушив із табору свого, вишикував піхоту свою двома фалангами і, прикривши її кіннотою, повів на табір Турецький, який одним фасом і тилом упирався в ріку і будівлі форштату. Перший постріл Турецької артилерії спрямований був на кінноту Гетьманську, котра і зазнала від нього чималої в конях утрати. Та скоро за пострілом раптом кіннота пішла в сторони, а піхота однією фалангою спустилась до ріки і, обійшовши при самій воді флангову батарею Турецьку, не давши їй знову зарядити гармати, ввірвалася в табір Турецький та в форштат міський і, зробивши постріл з мушкетів, зачала орудувати списами; а друга фаланга з усім шалом, кидаючись повзком на шанці Турецькі і стріляючи з мушкетів на Турків, що боронили шанцї, ринула на них зі списами. Кіннота тим часом чинила тиск свій з других сторін табору Турецького, розпорошуючи сили їхні на всі боки, і по довгій убивчій битві Турки нарешті були переможені і повтікали в місто. Вони, обстрілявшись мушкетами і пістолями, не могли їх скоро знову набивати; а Козаки завжди вражали їх списами, супроти яких шаблями та кинджалами боронитися майже неможливо чи оборона сія дуже супроти списів є слабою. Погоня за Турками була лише до ріки та замку, а далі вчиняти її заборонено було Козакам, і вони запопали собі як здобич весь табір Турецький з численною артилерією, запасами і багатствами. Нарешті підвезена була важка артилерія до замку і почато з оної стрілянину. Але Турки втекли за Дунай, полишивши місто з самими мешканцями, котрим, яко Християнам, жодного зла не заподіяно. Гетьман, залишаючи Галац, скерував похід свій на Бессарабію. Але підоспілий до нього гінець із Варшави привіз від Короля наказ, аби він вертався з військами в свої границі, а Турків полишив у спокої, тому що від їхнього Уряду укладено перемир'я і вони згоджуються на вічний мир. Гетьман, наближаючись до своїх кордонів, відпустив від себе війська Польські і, ведучи похід в Малоросію, зустрів над Бугом іншого гінця, з Січі Запорозької висланого, через якого повідомляє його Кошовий Дурдило, що Кримські Татари, користаючись з заграничної відсутності Гетьмана і військ Малоросійських, пройшли своїми таборами за ріку Самару на грабунок у східну Малоросію. Гетьман, полишивши піхоту свою прямувати звичайним маршем до своїх осель, з кіннотою поспішив форсованим маршем до Дніпра, а переправившись через нього, зачаївся в лугах Дніпровських над гирлом Кінських Вод і часто посилав до ріки Самари роз'їзди для розвідування повороту з Малоросії Татар. Через декілька днів прибігли до нього, засапавшись, роз'їжджі Козаки і сповістили, що Татари з превеликим ясиром і силою-силенною всілякої худоби переправляються через Самару і над нею стануть на ночівлю. Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари, напав тут удосвіта на табір Татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв'язували одне одного і взялися також до Татар з найлютішою ожорсточенІстю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готовою зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель, рівно ж і Гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі славою багатою.

Гетьман Сагайдачний опісля означених походів ніяких Інших сам не розпочинав, а при звичайних і повсякчасних майже тривогах і набігах прикордонних виряджав Наказного Гетьмана свойого Петра Жицького і Старшин Генеральних і Полковників з корпусами і командами, залежно від потреби і потуги супротивної. І, бувши сам спокійним правителем Гетьманства, полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято Уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах. І поживши Сагайдачний в повній славі великого і шанованого Гетьмана Малоросійського понад двадцять літ, помер у Києві року 1622-го і похований у церкві того створеного ним Братського монастиря, якого вважався він головним Ктитором.

Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола. А що найшанованіше Малоросійське Шляхетство обернулося до них в Католицтво і зостався в Руській релігії з народу самий середній і нижчий стан, то дали вони новий титул Уніатству, назвавши його «хлопська вяра». По смерті Сагайдачного поновили вони давнє гоніння в народі і політику на розлад військ Малоросійських; тому ж і підкорили війська реєстрові Коронному та Литовському Гетьманам, вибір же в Малоросійські Гетьмани гостро заборонили, а рангові Гетьманські маєтки розібрали та поділили поміж собою магнати Польські. На народ, окрім звичайних податків, подимних та поземельних, накладено ще індукту та евекту, себто мито з купівлі та продажу всіх харчових припасів і з усіх інших речей та тварин, що йдуть на продаж та купівлю; і всі ті побори були загальні, з усіх жителів Малоросійських стягувані. А для тих, хто дотримувався православ'я або Грецької релігії, особлива була, понад те все визначена подать, подібна до данини Апокаліптичної, у дні Антихристові описувана; і задля того напередодні свята Воскресення Христового по всіх містах і торжищах продавані мирянам звичайні на паску хліби були під стражею урядників Польських. Уніат, котрий купував паску, мусив мати на грудях клапоть з написом «Уніат», такий купує її вільно, а хто напису того на грудях не має, платить данину по тинжі і по половині її від хліба, залежно від розміру та ціни тих хлібів. По найзначніших містах і торговицях віддано збір той пасочний також в оренду або на відкуп Жидам, котрі, стягаючи данину сію нещадно, визначали й число пасок, якому господареві скільки за числом родини мати належить, і згодом силою їх накидали, а в тих господарів, які самі пекли паскові хліби, додивлялись жиди і цінували при Церквах на їх посвяченні, позначаючи всі хлібини, які базарні, так і в домах печені, крейдою та вуглем, щоб вони данини не уникнули. І так чинячи Жидівство над Християнами у їхній власній землі наругу, само тим часом відправляло паски свої вільно і проклинало Християн і віру їхню в синагогах своїх, на Руській землі влаштованих, безборонно; а Поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання Жидам робили.

Султан Турецький Осман Другий, довідавшись про поновлену у Поляків з Козаками давню ворожнечу і сподіваючись, що Козаки слабо ворогам своїм допомагати будуть, повелів військам Турецьким нападати на границі Польські, осівши сам у місті Бухаресті. З боку Поляків виряджений був проти Турок Гетьман Коронний Станіслав Жолкєвський з військами Польськими, при котрих було і Малоросійських шість полків тисячних з Осавулом Генеральним Потребичем, а решту розташовано з боку Криму для утримування Татар од їх набігів. Король Польський Сигізмунд перебував поблизу своєї армії на Волині. Війська Польські зійшлися з Турецькими в урочищі на Цецорі і дали бій з упертим натиском з обох сторін. Він тривав понад п'ять годин з перемінним щастям і нарешті завершився перемогою над Поляками, яких було розбито і розсіяно. Козаки Малоросійські, бувши при тому поміж двома ворогами, тайними і явними, робили, звичайно, як на панщині або як невільники працюють. Але коли прийшло діло до поразки і замішання Польського, тут вони як слід себе показали, вчинивши відступ безстрашний і в порядку з сильною своєю батавою, котрою багатьох порятували і Поляків, що причаїлися за їхніми лавами. Серед численних побитих і полонених військ Польських і Козацьких вбито там і Сотника Черкаського Полку Михайла Хмельницького, а сина його, молодого Зіновія Хмельницького, взято в полон і відправлено з іншими до Туреччини.

Хмельницький той є нащадком Венжика Хмельницького, раніше бувшого Гетьмана Малоросійського; він, рахуючись у боярах, або ранговій Шляхті Малоросійській, мав у вічистому володінні своєму містечко Суботів з хуторами та значними вгіддями, а в ньому муровану церкву і монастир, предками його і ним споруджені. У службі військовій мав він чин Сотника в реєстровому Черкаському полку; але за характером, підсилюваним добрим достатком, значив вельможу краю тутешнього. Пошлюблена з ним була донька Гетьмана Богдана Анастасія, і від того шлюбу народжений син Зіновій Хмельницький дістав при хрещенні його друге ім'я, дідівське з матірнього боку, Богдан, дане йому звичаєм Римських Католиків од хрещеного батька його Князя Сангушка. Сей Зіновій Хмельницький, яко єдиний син у батька свойого, вихований ним у Варшаві піклуванням прямобатьківським і на коштах вельможних. Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські та вчительські. Окрім Інших його знань, особливо вправний він був у найперших Європейських мовах, а особливо в Латинській та Грецькій, за що вельми любили його та шанували Римське Духовенство і Польські Вельможі; та й сам Король Сигізмунд особисто його знав і завше вирізняв з-поміж ровесників. А тому, коли Зіновій, бувши волонтером при батькові своєму у битві Цецорській, полонений був Турками і ними проданий з Царгорода до Криму тамошньому мурзі на ім'я Ярис, то Король, викупивши його з Криму своїм коштом, зоставив його при ділі у своєму Кабінеті і в рангах своєї гвардії. Він року 1629-го, бувши з військами Королівськими в поході супроти Волохів і Угорців, полонив командою своєю двох Князів Волоських Кантемирів і представив їх Королеві.

Зіновій, перебуваючи при Королі, відвідав одного разу вітчизну свою Малоросію і, дізнавшись тут, що Польський уряд за розпорядженням Чаплинського, намісника Гетьманського чи інакше дозорця Чигиринського, за планами і розводами інженерів Французьких року 1638-го побудував зумисне сильну фортецю, Кодаком названу, над рікою Дніпром, між земель Малоросійських і Запорозьких споруджену з політичним розмислом, щоб перешкодити чинити сполученню між тих єдинокровних народів, а особливо їхніх військ, одне одному помічних, забажав оглянути Зіновій будову її і, бувши на тому місці, запитаний був Чаплинським мовою латинською, чи підтвердить він думку всіх знавців, що твердиня сія є неприступною? На теє відповів Хмельницький з лагідністю тою ж Латинською мовою, «що він ще не чув і ніде не читав, щоб створене руками людськими не могло бути такими ж людськими руками зруйноване, а лише витвір Божий є міцний». Чаплинський, вважаючи вислів цей за слово бунтівниче або задум якийсь значний, відразу ж арештував Хмельницького і відіслав під сторожу до Чигирина. Але дочка Чаплинського Ганна, звільнивши потаємно Хмельницького з-під стражі, дала можливість виїхати йому і повернутись до Варшави, де він скаржився на Чаплинського Королеві і був задоволений тим, що Чаплинському в покару за свавільний і образливий вчинок над гвардійським офіцером відтято було одного вуса. Примножені від Поляків різноманітні Малоросіянам податки, утиски і всілякого роду насильства подвигнули року 1623-го Костянтина Івановича Князя Острозького, Воєводу Київського подати найпереконливіші скарги Королеві і Сенатові про гіркий стан народу Руського, доведеного до межі урядниками і військами Польськими, які правили Малоросією, і що міра свавільства їхнього і безчинства переходить усіляку терпеливість. Сими скаргами вельми клопотався Владислав, Королевич Польський, що не раз командував військами Малоросійськими і поважав відмінні заслуги їхні військові при походах на ЛІвонців і в Померанію та Гданськ на користь союзної Швеції і вельми корисні всьому Королівству Польському, яке так бідно за них їм виплачувало. Друг Владиславів, Густав Адольф, Король Шведський, також вступався за сеє діло, подаючи Королеві і Сенатові через Міністра свого з резиденцією у Варшаві, «що заходи і подвиги обох союзних Королівств, Польського і Шведського, на користь обопільну завжди вдосконалені були постійною відвагою і мужністю військ Руських, що становили центр армії Польської; а безприкладне послушенство їхнє начальству і терпеливість в нуждах і тяготах військових завжди його дивували й захоплювали, яко самовидця і співучасника тих їхніх подвигів; а тому він, бувши перед ними вельми заборгований, ніколи спокійно дивитись не може на учинювані військові тому і народові, з нього створеному, нелюдські насильства та варварства од свавілля розбещених Поляків, котрі вельми зле коряться своїм урядам і майже до безначалія дійшовших; і що правління Польське, яке допустило війська свої і Шляхту до анархії, а володарів і вельмож довело до деспотизму необмеженого, що права приватні і загальнонародні завше зневажає, сумнівне є в утриманні союзів, з дружніми Державами укладених і самим надійним правлінням забезпечених».

На такі важливі подання та скарги уряд Польський, обнадіявши народ Руський і патріотів його своєю увагою та скорою допомогою, виконав усе те звичайно по-польськи, тобто до першого Сейму, що минув у бенкетах та самопохвальбах; і Козаки Малоросійські, об'єднавшись із Запорозькими, року 1624-го змушені були обрати собі Гетьманом Полковника Корсунського Тараса Трясила, який не вживав згодом сеї назви, і з ним підняти зброю супроти Поляків оборонну. І за тою системою, не роблячи вони над Поляками жодних пошуків, зібрались до міста Переяслава і, розташувавши табір свій поміж ріками Трубежем та Альтою, очікували почину Польського. Поляки стягались зі всієї Малоросії, а почасти й із Польщі і, зібравшись великою потугою під командою Коронного Гетьмана Конєцпольського, розпочали атаку на табір Козацький, укріплений обозом та артилерією з окопами. Напад повторювано і завжди відбивано було декілька днів з великою втратою Польською. Нарешті Козаки, діждавшись Польського свята, Папським тілом званого, що вони його святкують зі стріляниною та бенкетами, вислали тієї ночі повзком значну частину піхоти в одну найближчу балку і на світанку вдарили з двох боків на табір Польський, вдерлися до нього і, заскочивши багатьох Поляків напівголими, перекололи їх усіх; що їм противилися, знищили, а решту перетопили в річці і розігнали, здобувши табір їхній з усіма запасами та артилерією.

Опісля сеї поразки Польської, названої Тарасовою ніччю, були Козаки розділені на багато корпусів та партій і виряджені Тарасом для очищення сіл Малоросійських від Поляків та Жидів, фаворитів їхніх; а собі взяв Тарас ділянку на роботу цю найпросторішу. Вся помста Козацька впала тоді на тих невірних, їх вигублено цілими тисячами без всілякої пощади, а лише примовляючи та приспівуючи аренді їхніх паскових і як вони над ними знущались вугільними своїми мітками або значками. Уряд Польський, діставши вістку про поразку своїх військ, і про вигнання Поляків з усієї Малоросії, і що Жиди, їхні прожектанти та шпигуни, з талмудами своїми теж не були забуті і дістали за митництво належну помсту, не розпочинав тоді нічого супроти Малоросії, лякаючись Короля Шведського, котрий, вважаючи за образу, що подання його про Козаків Малоросійських так зле пошановано Сеймом Польським, привів війська свої в рух на їхніх кордонах, являючи намір напасти на Польщу. Поляки ж при тому остерігалися і Царства Московського, в котрому в пору міжусобиць та заворушень тамошніх, що сталися од багатьох Самозванців і претендентів на Царство теє, дістали собі місто Смоленськ з його повітами і всією потугою здобич ту берегли. А Тарас, пробувши Гетьманом зі славою дев'ять літ, помер спокійно.

По смерті Тараса року 1632-го вибрали Козаки Гетьманом з Полкових Обозних Семена Перев'язку; та політика його, супроводжувана лукавою зрадою вітчизни, незабаром позбавила його сеї гідності. Він, будучи вельми обдарований і улещений вельможами Польськими, що привласнювали собі многі маєтності рангові Гетьманські та інших урядників, прихилився на їхній бік і таємно підпомагав їм у їхніх заходах. І Поляки мало-помалу запровадили майже все те в Малоросію, що Тарасом-небіжчиком було очищено; а задля підкріплення своїх робіт введено і війська Польські до чільних міст. Козаки, зауваживши поведінку Гетьмана Перев'язки підозрілою і шкідливою, позбавили його Гетьманства і віддали до суду військового; та він за допомогою жидка, крамаря Лейбовича, котрий причарував начебто варту проданим від нього для сторожі тютюном, утік з-під варти і затаївся в Польщі.

На місце скинутого Перев'язки року 1633-го обрали від Козаків та чинів їхніх Гетьманом Хорунжого Генерального Павлюгу. Та коли він, невдовзі після обрання, став збирати і примножувати війська для підкріплення прав своїх І народних, то Коронний Гетьман Конєцпольський з численними військами Польськими, напавши заздалегідь на Павлюгу і на військо його під селом Кумайками, розбив їх і вигнав з табору, котрий дістався Полякам, яко здобич; а Козаки з Гетьманом ішли оборонно пішки до містечка Боровиці, де, укріпившись у замку, очікували підмоги од розсіяних військ своїх.

Та Гетьман Конєцпольський запропонував Козакам мир з підтвердженням колишніх прав та привілеїв військових і всієї нації і з умовою прийняти в Гетьмани раніше вибраного Перев'язку, а Павлюгу, виключивши з війська, залишити в спокої у його маєтку. Мир був підписаний і присягами затверджений, але тривав він доти, поки Козаки були в фортеці; а як скоро вийшли вони із замку і, розладнавшись, стали розходитися своїми дорогами, то Поляки відразу явили звичайну свою підступність і, напавши на розладнаних Козаків, багатьох із них посікли та перестріляли без оборони, а в інших пограбували всю їхню зброю та пообтинали вуса та чуприни. Гетьмана ж Павлюгу, Обозного Гремича та Осавулів Побідила, Летягу, Шкурая і Путила забрали під варту і, закувавши залізом, вирядили до Варшави з повідомленням, що вони полонені під час бою. Уряд Польський без усіляких про те досліджень і довідок повелів Гетьманові Павлюзі живцем зідрати з голови шкіру і набити її гречаною половою, а Старшинам його повтинати цілком голови і їх разом з чучелом Гетьманської голови відіслати на позорище до міст Малоросійських. За сим повелінням виставлено було голови тії на палях у Ніжині, Батурині, Умані та Черкасах, а чучело Гетьманське — в Чигирині; а згодом спалено всенародне під час ярмарків.

На місце замордованого Павлюги вибрано року 1638-го Гетьманом Полковника Ніжинського Стефана Остряницю, а до нього додано в Радники із старого заслуженого товариства Леона Гуню, якого розсудливість у війську вельми шанована була. Коронний Гетьман Лянцкоронський з військами своїми Польськими не переставав нападати на міста і села Малоросійські і на війська, що їх боронили, і напади його супроводжувані були грабунками, контрибуціями, вбивствами і всіляких гатунків безчинствами та насильствами. Гетьманові Остряниці великого мистецтва потрібно було, аби зібрати свої війська, всюди розпорошені і завжди переслідувані Поляками та їхніми шпигунами; нарешті зібрались вони потайними шляхами і по ночах до міста Переяслава. І першим заходом їхнім було: очистити од військ Польських Придніпровські міста, що лежали на обох берегах тії ріки, і поновити безпечне сполучення жителів і військ обох боків. Успіх сприяв справі вельми вдало. Війська Польські, при містах і всередині їх бувші, не сподіваючись ніяк заходів Козацьких з причин нагнаного їм жаху останньою зрадою і лютістю, над Павлюгою та іншими старшинами заподіяною, тішилися у повній безпеці, і тому вони всюди були розбиті, а ті, що вперто захищалися, понищені до ноги. Амуніція їхня та артилерія дісталися Козакам, і вони, зібравшись в одне місце, озброєні найліпшим чином, пішли шукати Гетьмана Лянцкоронського, котрий з головним військом Польським зібрався та укріпився в таборі над рікою Старицею. Гетьман Остряниця тут його застав і атакував своїм військом. І напад, і відсіч були жорстокими і переважали всіляку уяву. Лянцкоронський відав, яка помста чигає на нього від Козаків за злочин, його віроломством і зрадою заподіяний над Гетьманом їхнім Павлюгою і Старшинами, і тому боронився до відчаю; а Козаки, маючи завше в пам'яті недавно бачені ними на позорищі в містах відтяті голови своїх побратимів, злостилися на Лянцкоронського та Поляків до заклятості і тому вели атаку свою з жорстокістю, схожою на щось страховинне. Нарешті, зробивши залп зі всіх мушкетів та гармат і напустивши диму майже непроглядного, пішли і поповзли на Польські укріплення з дивовижною відвагою і відчайдушністю, а вломившись у них, ударили списами та шаблями зі сліпим розмахом. Крик і стогін людський, тріскіт і брязкіт зброї нагадували грізну всеруйнуючу грозу. Поразка Поляків була повсюдна і найзгубніша. Вони боронилися самими шаблями, не встигаючи набивати мушкетів та пістолів, і задкували до ріки Стариці, а тут, падаючи у неї в нестямі, перетопилися і захрясли цілими натовпами. Гетьман їхній Лянцкоронський з ліпшою, але нечисленною кіннотою завчасно кинувся в річку і, перепливши її, пустився навтьоки не озираючись і куди коні несли. Табір Польський, наповнений мерцями, дістався Козакам з превеликою здобиччю, що складалася з артилерії і всілякого гатунку зброї та запасів. Козаки по сій славній звитязі здіймали руки до небес і дякували за неї Бога, що обстав за невинних і неправедно гнаних. Згодом, віддаючи належне людському, поховали тіла убІєнних; і нарахували Польських мерців 11 317, а своїх 4 727 чоловік, а серед них і Радника Гуню. Упоравшись з похоронами та користьми, погналися за Гетьманом Лянцкоронським і, наздогнавши його в містечку Полонному в очікуванні допомоги з Польщі, тут заатакували його в замку, де він замкнувся. Він, не допустивши Козаків штурмувати замку, вислав супроти них назустріч церковну процесію зі хрестами, корогвами та Духовенством Руським, які, пропонуючи мир од Гетьмана і від всієї Польщі, молили і заклинали Богом Гетьмана Остряницю і його військо, аби вони схилилися на мирні пропозиції. По довгій нараді і вчинених з обох боків присягах зібралися до церкви вислані від обох Гетьманів чиновники і, написавши тут трактат вічного миру та повної амністії, що віддавала забуттю все минуле, підписали його з присягою на Євангелії про вічне зберігання написаних артикулів і всіх прав і привілеїв Козацьких і загальнонародних. З тим і розійшлися війська додому.

Гетьман Остряниця, розіславши свої війська, частину по містах у гарнізони, а решту до їхніх селищ, сам з Генеральною Старшиною і багатьма Полковниками і Сотниками заїхав до міста Канева, аби принести вдячні Богові молитви в монастирі тамошньому. Поляки, що вирізнялися завше в умовах та присягах непостійними та віроломними, дотримали трактату свого, в Полонному підписаного, нарівні з усіма попередніми умовами і трактатами, що з ними були у Козаків, тобто лише у віроломстві та презирстві; а Духовенство їхнє, присвоївши собі незрозумілу владу на діла Божі та людські, визначило збереження присяги поміж самими лише Католиками, а з іншими народами бувші у них присяги та умови завжди їм розгрішало і відмітало, яко Схизматичні і Судові Божому не належні. За сими дивними правилами, які підла підступність супроводжувала, звідавши Поляки через шпигунів своїх Жидів про поїзд Гетьмана Остряниці зі штатом своїм без особливої варти в Канів, тут в монастирі його оточили велелюдним натовпом військ своїх, які прийшли по ночах байраками до самого монастиря Канівського, котрий стояв поза містом.

Гетьман не раніше спізнав про тую зраду, як уже монастир наповнений був військами Польськими, і тому здався їм без спротиву. Вони, перев'язавши весь штат Гетьманський і самого Гетьмана, всього тридцять сім чоловік, поклали їх на прості вози, а монастир і церкву тамошні, пограбувавши геть чисто, запалили звідусюди, а самі з ув'язненими нагло забрались і прийшли до Польщі потаємними шляхами, боячись погоні і нападу з міст. Наближаючись до Варшави, пошикували вони в'язнів своїх пішо, по два разом перев'язаних, і кожному з них накинули на шию мотуз із зашморгом, за котрий вони ведені кіннотою по місту з тріумфом та барабанним боєм, проповідуючи в народі, що Схизматики сії подолані в переможному герці; а згодом замкнуто їх у підземельні в'язниці і кайдановано. Дружини багатьох захоплених у неволю старшин, забравши з собою малолітніх дітей своїх, подалися до Варшави, сподіваючись уласкавити і подвигнути на жалість знатність тамошню зворушливим заступництвом дітей за батьків своїх. Та вони цим лише поживу кровожерливим тиранам примножили І аж ніяк нічим їм не допомогли, і урядників тих по декількох днях їхнього ув'язнення потягнено було на страту без жодних зізнань та розбирань. Тая страта була ще першою в світі і в своєму роді і нечувана серед людей за лютістю своєю і варварством, і нащадки навряд чи повірять такій події, бо жодному дикому і найлютішому Японцеві не спаде на думку винахід її, а переведення його в дію настрахало б самих звірів та чудищ.

Видовище теє відкривала процесія Римська з численними Ксьондзами їхніми, котрі умовляли ведених на жертву Малоросіян, аби вони прийняли закон їхній на визволення своє в чистцю; та тії, нічого їм не відповідаючи, молилися Богові за своєю вірою. Місце страти наповнене було народом, військом та катами з їхніми причандаллями. Гетьман Остряниця, Обозний Генеральний Сурмило і Полковники Недригайло, Боюн і Риндич були колесовані, і їм переламавши похвилинно руки та ноги, потягнули з них по колесу жили, аж доки вони повмирали; Полковники Гайдаревський, Бутрим, Запалій і Обозні Кизим та Сучевський протяті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на палі; Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай і Сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович та Ворожбит прибиті цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними пазурями, до ведмежої лапи подібними. Старшини Ментяй, Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані по частинах. Дружини і діти страдників тих, побачивши першопочаткову страту, сповнювали повітря зойками своїми і риданням, та скоро замовкли. Жінкам тим, за неймовірним тодішнім звірством, пообтинали груди, а самих посікли всіх до одної, а сосками їхніми били мужів, котрі були живими, по обличчях їхніх; дітей же, котрі залишились по матерях і котрі блукали та повзали довкола їхніх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків на залізних ґратах, під які підкидали жару і роздмухували шапками та віниками.

Головні члени людські, відрубані у замордованої старшини Малоросійської, як от: голови, руки і ноги розвезли по всій Малоросії і порозвішували на палях по містах. При всьому тому роз'їжджали війська Польські, що наповнили всю Малоросію і чинили все те над Малоросіянами, що лише хотіли і вигадати могли: всіх родів безчинства, насильства, грабунки і тиранства, що перевищували всілякі поняття та описи. Вони, поміж іншим, декілька разів повторювали вчинені у Варшаві лютості над нещасними Малоросіянами, кілька разів варили в казанах і спалювали на жару дітей їхніх на очах батьків, заподіюючи самим батькам найлютіші тортури. Нарешті, пограбувавши всі церкви благочестиві Руські, віддали їх в оренду Жидам, а утвар церковну, як от: потири, дискоси, ризи, стихарі та всі інші речі розпродали і пропили тим же Жидам, котрі зі срібла церковного поробили собі посуд та убрання, а ризи та стихарі перешили на спідниці Жидівкам; а тії тим перед Християнами вихвалялись, виставляючи нагрудники та спідниці, на яких видні були знаки нашитих хрестів, ними зірваних. Таким чином Малоросія доведена була Поляками до останньої руйнації та виснаження, і все в ній уподібнювалося тоді якомусь хаосу чи по мішанню, що загрожувало останньою руїною. Ніхто із мешканців не відав і не був певен, кому належить маєток його, родина і саме буття їхнє і чи довго воно потриває? Всілякий з утратою власності своєї шукав опіки то у попів Римських уніатських, то у ЖидІв, їхніх однодумців, а своїх присяжних недругів, і не міг вигадати, за що б то схопитися.

Війська Малоросійські, розігнані з їхніх осель та квартир, були в крайньому розладі та виснаженні. Одначе ж ще раз зібрались вони поодинці над річкою Мерлею і там разом з Запорожцями року 1639-го вибрали Гетьмана із Осавулів Полкових Карпа Півторакожуха, котрий всіляко намагався побільшити свої війська та відновити з ними свободу Малоросійську, та ніяк не встиг. Бо Поляки всі шляхи перетяли ще до сполучення з ними військ Задніпровських і Задесенських, котрих підкорили Гетьманам Коронному і Литовському, а в Малоросію наслали для управління мешканцями своїх Воєвод, Каштелянів, Комісарів і Старостів із питоменних Польських родів, котрі для народу були дійсно вовками хижими, а не пастирями, і народ випив од них прегірку чашу лютості і помсти. Вчиняли замах Поляки і на Півторакожуха, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити; але він, тримаючись прикордонної межі побіля степів Кримських і Запорозьких, завжди наїзди їхні вдало відбивав і багатьох урядників їхніх військових, переловивши в наїздах, дарував Татарам у Крим, а взимку від них діставав баранів та рогату худобу на прохарчуваня свого війська. А поміж тим на запрошення Кримського Хана ходив Півторакожуха з військами своїми і Татарськими відбивати численні Калмицькі орди, які вийшли з границь Китайських і нападали на землі Татарські, і, звитяживши у чисельних герцях Калмиків, вигнав їх за Волгу і зробив тим значну послугу Ханові і його Татарам. Поживши Півторакожуха в такому промислі три роки, помер у таборі військовому на степах, а похований в пустельному Слов'янському місті Кам'яному Затоні, і за труну йому правила порожня горілчана бочка.

На місце Гетьмана Півторакожуха року 1642-го вибрали Козаки Гетьманом Обозного Полкового Максима Гулака; але і сей однакову з Півторакожухом мав долю, і спроби його примножити війська і звільнити Малоросію від ярма Польського були марними. Коли він вийшов було з військами до річки Тясмину для зудару з Поляками, то чисельністю їхньою під командою Чернецького, Старости Чигиринського, був розбитий і розсіяний, а обоз із запасами та артилерією втрачений. І так перебував він у тих же прикордонних межах, де і Півторакожуха тримався, і мав при собі реєстрового війська лише сім тисяч чоловік і з ними ходив до сусідніх народів на толоку, тобто допомагав між ними найслабшим. І коли Кримці його закликали, то воював він їхнім коштом на Черкесів, на Волжських ХанІв і на Калмиків і вельми тим зобов'язав Кримців до взаємності. А коли кликаний од Царів Московських, то воював він з ними на Заволжинців і Донців; і нарешті запрошений він був Султаном Турецьким супроти Персів, котрі мали тоді з Турецьким Султаном війну, і ходив коштом Турецьким з військом своїм за Кубань, в Анатолію, де, поєднавшись з Пашею Турецьким Джезаром, проходив з ним і військами Турецькими до Перського міста Єривана, перемагаючи Перські корпуси, з якими стрічався, і на них нападаючи завжди вдало. А коло Єривану одержано Султанський фірман з проголошенням миру, і Гетьман Гулак повернувся з цього походу щасливо і був обдарований Султаном вельми багато; поміж іншим жалував Султан Гетьманові і війську свої Імператорські клейноди, бунчук і пірнач, обсипані камінням та перлами. Гетьман, поживши в такому титулі ц'ять років, помер; а по смерті його війська, що при ньому були і значно змаліли числом од походів та довгого некомплектування новими, об'єднались зі Запорозькими Козаками і розійшлися по їхніх зимівниках, мавши, одначе, своїх начальників і курені.

Уряд Польський, який здавна забороняв і заказував вибори Гетьманів Малоросійських, намислив нарешті тримати у війську Малоросійському Наказних Гетьманів із старшин їхніх Генеральних і Полковників, котрий з них здасться найбільш відданим стороні Польській, аби утримати тим війська тії од заборонених їм виборів. І за тим планом року 1646-го визначено і проголошено в Чигирині Наказним Гетьманом Осавула Генерального і Полковника Чигиринського Івана Барабаша, а при ньому у співчленах заставлений давніше випущений од Кабінету Королівського і пожалуваний од Короля Жикгмунда Третього Писарем Генеральним Зіновій Богдан Хмельницький, котрий задовго перед тим одружився з дочкою Дозорця Чаплинського Ганною, котра звільнила його колись з-під арешту. Він мав від неї синів Тимофія і Юрія Хмельницьких. Сей муж, будучи великого розуму і кмітливості, року 1647-го намовив і спонукав Наказного Гетьмана Барабаша представити подання Королеві іменем всієї Малоросії, в котрій він є тепер верховним начальником, а значить і опікуном народним, про творені народу тому од Польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його уярмлення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, відомий Руський патріот, котрий обставав колись за військом Руським перед Королем, батьком своїм, разом з Густавом, Королем Шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, пропонував його на обміркування і увагу Сенатові та чинам Польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з буття та прикладів різних народів в цілому світі, «що всіляке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою не скріплене, завжди воно руйнувалося і з гуркотом валилось. А що народ Руський з містами, селами та землями своїми об'єднався з Польщею добровільно на однаково рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими угодами і пактами, в привілеях та архівах збереженими. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні». Магнати і чини Королівства, здебільшого прихильні бувши на боці Примаса Королівського, яко особи найпершої духовної, що все дозволяла, трималися його порад і поглядів і, знесиливши з ним віддавна владу Королівську і зробивши її самою проформою, порозкрадали і поділили між собою численні маєтки національні, Польські і Руські, і тому на зміни, користолюбству та самолюбству їхньому суперечні, вельми не погоджувалися. І Король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому не встигає, був змушений висловити послам Малоросійським і написати до Наказного Гетьмана їхнього та війська, поміж іншим, сії вікопомні слова: «Поневаж ви воїни єсте і імаєте у себе мушкети та шаблі, то що вам забороняє стати за себе і за свою свободу? Бо ж видно талан ваш такий, щоб мати все від меча, і навіть саму свободу; а я допомагати вам не в змозі, поборюваний будучи партіями та їхніми фракціями».

Наказний Гетьман Барабаш, отримавши рескрипт Королівський, познайомив з ним лише самого Писаря Генерального Хмельницького; але і то з необхідності, яко Канцлера нації, а від інших старшин зовсім його затаїв, тримаючись сторони Поляків, котрими був багато обдарований і мав з ними зумисну дружбу. Хмельницький багато разів умовляв Барабаша оголосити Королівську волю урядникам, народові та війську, аби їх підбадьорити прихильністю до них такого справедливого й милостивого Монарха і дати знати з-під руки Полякам, щоб вони відали думки Королівські, підпомічні невинності народній, ґвалтованій свавільством, і лякалися б захисту, дозволеного самим Монархом. Але Барабаш, упоєний дарами Польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав і приневолив Хмельницького виконати самому той обов'язок начальства, котрий він, Барабаш, учинити був повинен. Хмельницькому довелося вжити великої вмілості, щоб дістати у Барабаша Королівський рескрипт, пильно ним бережений, і оголосити його старшинам та військові. Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого немовляти в родині Хмельницького треба булом мати хрещеного батька; для того запрошений був Хмельницьким Барабаш, і він зі всією свитою своєю виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького в містечку Суботів; а тамо по завершенню над немовлям таїнства хрещення почалися звичайні в таких випадках банкетування, на яких частували Барабаша і штат його з умисним догоджанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнача та шапку з кокардою, що титул Барабашів визначали, рушив з ними серед ночі до Чигирина і, з'явившись до дружини Барабашевої, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видачі важливих листів з кабінету Барабашевого, начебто йому, Барабашеві, для найпильніших справ потрібних. Дружина Барабашева, побачивши чоловікові знаки і відаючи про обов'язки Писаря Генерального, до котрого справи письмові особливо приналежні, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт Королівський та інші важливі акти, до народу Руського та його прав стосовні, забрав їх і вирушив з Чигирина прямо на Запорозьку Січ і прибув туди 7-го серпня року 1647-го.

На Січі Запорозькій Хмельницький знайшов готових і здатних до зброї Козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах та ловитвах рибних та звіриних. До них прикликав і зібрав Хмельницький реєстрових Козаків, котрі лишилися були від командування Гетьмана Гулака та по зимівниках запорозьких проживали, три тисячі сто п'ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю Королівську як дозвіл на оборону вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти Поляків, спільних своїх супостатів. Козаки тії, не діждавшись майже закінчення слова Хмельницького, одноголосно виявили готовність свою на всі його заміри на користь вітчизни, і тоді ж прикрили Хмельницького шапками своїми на знак вибору його в Гетьмани; та він, одхиливши вибір до загальної військової та всіх чинів згоди, визвався бути в них на чолі в колишньому своєму чині і скоро після того вирішив оволодіти містом Кодаком, наповненим Польськими військами, щоб цим поновити давню сполуку Малоросії з урочищами Запорозькими. Наступ на Кодак вчинив Хмельницький нагло, і штурм, зроблений ним несподіваним чином, сприяв його намірам дуже вдало. Козаки піхотою, одною половиною, робили приступ фальшивий зі сторони степової і, здійнявши стрілянину і ґвалт, лежачи на землі, звернули до себе всю увагу і оборонні заходи війська Польського; а друга половина піших Козаків підповзла берегом Дніпровським під саму фортецю і водною брамою увійшла до неї з малим спротивом; а всередині фортеці вдарили Козаки в тил Польських вІзськ з усією відвагою і вчинили серед них страшенну різанину. Поляки тоді вже повірили у захоплення недругом фортеці, коли ним переможені були. Діючі од степу Козаки, дізнавшись, що товариші їхні б'ються всередині фортеці, змінили фальшлвий наступ свій на дійсний і вдерлися у фортецю при слабому спротиві і там довершили поразку військ Польських дощенту, так що не лишилося з них жодного, хто б сповістив родові своєму про їхнє винищення. Залишена в місті військова амуніція з багатьма всілякого гатунку запасами дісталась переможцям як здобич і значно допомогла озброїти армію Козацьку.

Після здобуття міста Кодака Хмельницький призначив його збірним місцем для війська Малоросійського і послав до навколишніх міст та сіл окружні листи з повідомленням про замір свій на оборону вітчизни з прописашіям наступної на те письмової згоди Королівської і щоб війська Малоросійські, одкинувшись Наказного Гетьмана Бара баша, знаного зрадника і запроданця отчизняного, що контрактує потаємно і явно з Поляками на погубу народну, збирались до нього в Кодак для подальших нарад та заходів. Скоро за сим оповіщенням прибули в Кодак три тисячі чоловік реєстрових Козаків: Полтавський, Миргородський та Гадяцький і частини інших полків, що одійшли від Барабаша в ту пору, коли він знову приводив до присяги війська свого командування на вірність їхньої служби при пошуках Хмельницького та його спільників. Барабаш, скоро довідавшись про заходи та успіхи Хмельницького, відразу дав знати про те Коронному Гетьманові Павлові Потоцькому, а він також якнайскорше послав на допомогу Барабашеві сина свойого Стефана з дев'ятьма тисячами Польських військ, які, об'єднавшись з Барабашем в місті Черкасах, зробили тут розпорядження до наступу на Хмельницького. Барабаш, бувши тоді проголошений від Короля Гетьманом Малоросійським, мав при собі п'ять тисяч реєстрових Козаків, котрі заприсяглися йому у вірності, сіли з ним у байдаки та човни і вирушили Дніпром донизу з тим, щоб обложити Хмельницького в Кодаку і з ріки зробити в місто висадку; а Гетьманові Потоцькому з тринадцятьма тисячами реєстрових і Польських військ обложити Кодак од степу і унеможливити Хмельницькому та його військові всіляку ретираду.

Хмельницький, знавши про намір Барабаша і розпорядження його з Потоцьким, зробив і свої розпорядження стосовно оборони. Він для флотилії Барабашевої набудував на одній косі Дніпровській, що виступала далеко в ріку, потужну батарею і, забезпечивши її важкою артилерією та піхотою з довгими списами, приховав усе те насадженим навколо батареї очеретом та чагарником. А в Кодаку залишив невелике число піхоти, наказавши їй завжди стовбичити на валах та батареях міських і, походжаючи з місця на місце, побільшувати кількість свою; сам же зі всім кінним та пішим військом сховався в байраках за декілька верстов перед Кодаком. Війська Польські йшли степом врівень з Барабашевою флотилією, що пливла Дніпром, і щойно зблизилась і насунулась флотилія тая на батарею, то дано звідтіля сильний залп з гармат, вельми вдало наведених на судна, з яких багато розбито і пошкоджено, а решта, обтяжені бувши людьми, що навалились в них з розбитих суден, стали приставати безладно до берегів. Хмельницький по першому з гармат пострілу вийшов зі всім своїм військом із байраків і вдарив по флангах і в тил військ Польських, що не очікували такого нападу. Битва була тяжка і кривава. Хмельницький, врізавшись зі своїми військами в середину Польських, перемішав їх і відняв всю артилерію ворожу, а опісля, вражаючи недруга своїми пострілами та списами, супроти яких Поляки завжди трусяться і вистояти не годні, загнав їх поміж містом і Дніпром у вузьке місце і тамо простих драгунів і жовнірів Польських винищив упень, а урядників їхніх і всіх реєстрових Козаків змусив покласти зброю і здатися в полон; і тих урядників зосталось сорок три чоловіка, а в тому числі і Гетьман Потоцький.

Після винищення Хмельницьким Польских військ кинувся він до реєстрових Козаків, які припливли з Барабашем на флотилії; він застав їх на березі Дніпра, влаштованих до оборони. Хмельницький, не нападаючи на них, звелів виставити супроти них біле хрещате знамено з гаслом: «Мир Християнству». Згодом запросив до себе під знамено всіх старшин і багатьох Козаків, які відклали від себе зброю, і так казав їм: «Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись \ і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм? Предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси, об'єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами і з усім для життя потрібним. Поляки нічого їм і нам не давали ні на жоден пенязь, а заслуги наші й предків наших, сподіяні Полякам в обороні і поширенні Королівства їхнього, відомі суть цілій Європі та Азії; та й самі Поляки хроніками своїми очевидно теє доводять. Але пролита за них кров наша і винищені на ратних полях тисячі і тьма воїв наших нагороджуються од Поляків самим презирством, ґвалтуванням і всіх родів тиранствами. І коли ви, о брати наші і друзі, коли не бачите приниження свого від Поляків і не чуєте ганебних титулів, наданих вам од них, себто титулів хлопа і Схизматика, то згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих Поляками найнечуванішим варварством. Згадайте, кажу, спалених живцем в мідному бикові Гетьмана Наливайка, Полковника Лободу та інших; згадайте обдерті і відтяті голови Гетьмана Павлюги, Обозного Гремича та інших; згадайте, нарешті, Гетьмана Остряницю, Обозного Сурмила, Полковників Недригайла, Боюна і Риндича, котрих колесували і живим жили витягали, а премногих з ними старшин ваших живих же на палі наткнули та іншими найлютішими муками життя позбавили. Не забувайте, братіє, і тих безневинних немовлят ваших, яких Поляки на ґратах смажили та в казанах варили. Всі тії страстотерпці замучені за вітчизну свою, за свободу і за віру батьків своїх, зневаженую і оплюгавлену Поляками в очах ваших. І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї».

Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: «Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами, Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов'язок наш кличуть. Помстимось за мучеників наших і за паплюження віри нашої або помремо зі славою! Хай не побачимо більше ганьби нашої, не почуємо стогону потомства нашого! Одне, нас тепер непокоїть лише, що ми клялися перед Богом і вчинили присягу на Євангелії про вірне послушенство Барабашеві, сьому ворогові вітчизни і зрадникові нашому!» «Вимушені клятви непосутні, — відповів Хмельницький, — і Бог всевидящий оберне їх на голову того, хто їх примушував і закликав ім'я його всує. Закони божественні, природні і громадські завше такі клятви скасовують; і ви од них вільні; а більше всіх присяг ви зобов'язані своїй вітчизні — самою природою; і вірі святій, Символом її, що ви його сповідаєте. Про це змагайтесь і за це обстоюйте, а понад сі жертви нічого від вас не потребується».

Козаки, втішені речами Хмельницького, кинулись шукати Барабаша, аби віддати його на суд війська, і знайшли його, схованого в одному байдаку; але як виведений був з байдака на берег, вирвавшись з рук Козацьких, кинувся він стрімголов у ріку і втопився; а Козаки тоді загукали: «І загинув нечестивий! Нехай же загине і пам'ять його з шумом!»




Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.