НЕРОЗГАДАНІ ТАЄМНИЦІ «ІСТОРІЇ РУСІВ»

Є твори, доля яких в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду. Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою, зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі на Україні з'являються два епохальні твори, які для самооздоровлення нації мали виняткову вагу: «Енеїда» Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та «Історія Русів», яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства при допомозі історіософічного трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити, зрештою, черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім'я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія — не історія, отже, мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, даючи при цьому підлеглому племені ніби вищу ласку: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки при умові повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці («никакой розни»). Перед українськими верхами суспільства така звада поставала не раз: у менш виразній формі, коли українська аристократія ставала аристократією Великого князівства Литовського; вдруге — коли вона стала складовою частиною польського шляхетства; і втретє — коли їй запропоновано було стати частиною і шрубом російської імперської машини. Народ при цьому, в другому і третьому випадку, обкладався жорсткими законами та гнітом, який чинився перш за все зусиллями власного у вищеозначений спосіб зденаціоналізованого панства і перетворювався мало не в рабів. Цей процес, з одного боку, витворював стан численних перекинчиків, яким справа нації, власної землі й народу ставала цілком байдужа, а першорядне значення починали мати шкурницькі інтереси власного збагачення; з другого боку, не бракувало й таких, які хотіли поєднати хворе із здоровим, тобто, включаючись у гонитву за чинами й маєтностями, зберігали в законних межах свій патріотизм та самосвідомість, а з третього боку, виникала й хвиля самооборонна. У XVI — XVII столітті самооборона зосереджувалася на питаннях віри й врльностей; ця боротьба, зрештою, вилилася в численні козацькі повстання, верхом яких стало повстання Богдана Хмельницького; самооборона ж у XVIII столітті перейшла із політичних сфер у культурні, а коли вичерпалися можливості політичної боротьби, — виключно у сфери культурні. І однією з найвизначніших пам'яток такої самооборони й стала «Історія Русів».

Біля цього твору багато таємниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір, був написаний, хто його автор, які джерела його, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші — ні.

Перша таємниця — це факт виявлення «Історії Русів» і введення його в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ханенка, рукописа уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії ¹, що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія — описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька (помер 1799 року), губерніальному маршалкові С. Шираєві, і той наказав зробити копію для себе. Рукопиє, як спадщина, перейшов разом із бібліотекою до князя Голіцина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиш-Каменського і для С. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копій «Історія Русів» ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою, можливо, він був знищений для того, щоб таємниця авторства не була розгадана. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, Що рукопис, який перейшов до князя Голіцина і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють нам сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тім, що один із списків «Історії Русів» потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в ... годе, переписана в 1818 году». Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р. В. Ганкевичу, той — О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній — К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукописа в 1890 році до бібліотеки товариства «Просвіта» ². Факт надзвичайно цікавий, він безсумнівно свідчить про те, що «Історія Русів» мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга копія твору дісталася до Національного музею у Львові з Вільно через Івана Луцкевича під заголовком «История Руссов, или Малой России» — цей список написано на папері з водяним знаком 1814 року. Знаємо також і факт, що бібліотека колишнього «Императорского общества истории и древностей российских» при Московському університеті мала копію з 1824 року, звалася вона «История Руссов, или Малой России». Збереглася також звістка, що в 1853 році український письменник та вчений Олександр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію «Історії Русів» на папері з водяним знаком 1809 року ³. Цих фактів цілком досить, щоб доказати: «Історія Русів» копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; копіювався він і в 30-х роках, але тільки факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, спричинивши до моди на цей твір. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім (ми про них розкажемо), безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року «Історія Русів», очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року, — про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантиш-Каменському при першому виданні його «Історії Малоросії», зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантиш-Каменському «Історія Русів» стала відома тільки після відкриття в Гриневі. І справді, саме після цього відкриття фіксуємо велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися принаймні після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 30-му році «Історія Русів» була вже в ходу, в численних списках» ⁴, а А. Майков у «Журналі Министерства народного просвещения» (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами «Історії Русів» у статті з приводу «Полтави» О. Пушкіна, надрукованій в «Атенеї» в 1829 році. На гадку А. Майкова, з «Історією Русів» О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з «Історії Русів» з'являються в «Запорожской старине» І. Срезневського в 1834 році: тут уміщено з «Історії Русів» «Повість Кониського про хід смерті Наливайка», «Повість Кониського про хід Брестського собору», «Сказання про гетьмана Гулака». Загалом «Історія Русів» у цей час вплинула на багатьох письменників, про це оповімо далі, тут же нас цікавить сам факт масового поширення твору.

Друга таємниця книжки — час її написання. Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками ⁵, хоч вище подані факти про поширення «Історії Русів» в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад — то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа — 1769 рік, дата береться з самого тексту «Історії Русів», бо твір закінчувався так: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає» (с. 257 за першодруком). Але цю дату дослідники вважають облудною, вжитою з конспіративною метою, щоб сховати автора. Зокрема, заперечив її А. Єршов , він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор «Коротким літописом Малої Росії», який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення «Румянцевського опису» — це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 1776 — 1778 роках. Згадується в «Історії Русів» Тмутараканський камінь, а його знайдено в 1792 році. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої «довготривало продовжувалося» — так могла писати людина в кінці 80-х — на початку 90-х років XVIII століття. А. Яковлів у статті «До питання про автора «Исторіи Руссов» ⁷ додає ще такі помічення: на с. III натякається на розділ Польщі — перший був 1772 року, третій 1795-го. Згадується в «Історії Русів» акт секуляризації монастирів — це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово «революція» — це могло статися після Французької революції 1789 — 1794 років, так само слово «патріот» (с. 122). Ці дані відносять написання «Історії Русів» до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити цю дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама пам'ятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а по-третє, — це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство В. Полетики чи інших дослідників, які твердили, що Г. Полетика почав, а В. Полетика твір закінчив; а коли прийняти дату 1769 рік, то від авторства треба відкинути і О. Безбородька, якому було тоді 22 роки.

Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці «Історії Русів» — хто її написав? Автор мав підстави ховати своє ім'я і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання вирішувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.

Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії Русів»; чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той історичні твори писав, зокрема «Историческое известие о Белорусской епархии» — видав В. Рубан в «Любопытном месяцеслове» в 1776 році), скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії Русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорієві Полетиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі «вправними людьми, що з'ясували потрібні свідоцтва з ученими мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, але й дотримано одну із вимог до історіографії, власне, риторичного мистецтва, як це викладалось у Київській академії, тобто автор мав обов'язково шукати для свого твору підкріплення авторитетів ⁸. Отже, загалом текст «Історії Русів» не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Полетиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до «Короткого літопису», виданого В. Рубаном, але, ясна річ, не «Історію Русів» він передавав Г. Полетиці, а тільки «Короткий літопис», який, в свою чергу, став одним із джерел «Історії Русів», що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття

«Про козаків придніпровських»), вказавши те, що ми написали вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Полетиці «Короткий літопис». Цей літопис був доповнений додатками, що їх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович і авторство Г. Полетики і прийшов до висновку: «Мені здається, що «Історія Русів» складена невідомим для нас автором, що сховав своє ім'я за двома українськими знаменитостями, щоб сказати в передмові, що історія, яка пройшла крізь ці уми, мусить бути певною» ⁹. Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.

Складніше питання з Г. Полетикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Полетики: «Про історію вашу без усякого винятку повідомлятиму в надії, що ся праця ваша в кожному добророзумному росіянинові збуджуватиме чудове задоволення і відмітну до Вас пошану» ¹⁰. Але Г. Полетика не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що «Історію Русів» написав таки син Григорія — Василь Полетика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію, про що прямо заявляє: «Накреслення якої було його (батька. — В. Ш.) і нарешті стало моїм предметом». Це писано в листі 1809 року. В. Горленко вважав, що «Історія Русів» була закінчена, як ми вже згадували, в 20-х роках XIX століття, хоч ми не маємо жодних фактів, що історія, яку хотів писати батько, а написав син Полетика, таки справді існувала. Зрештою, в архіві та паперах обох Полетик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. Полетики та автора «Історії Русів» і, як на мою думку, переконливо довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика», яку ми вже цитували. На сьогодні можемо вважати це питання також розв'язаним, хоч цієї гіпотези дотримувалися такі авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников. Так само відкинуто гіпотезу про авторство Василя Полетики. Зрештою, суспільні та історичні погляди В. Полетики були ідентичні до батькових, тобто різнилися від поглядів автора «Історії Русів», що також переконливо довів у своїй статті А. Яковлів. Отже, і гіпотеза про спільне написання твору батьком та сином Полетиками також не має під собою достатніх підстав.

І тут виникає чи не найсерйозніша гіпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко ¹¹, подавши такі аргументи: рукописа знайдено в маєтку Безбородька, автор «Історії Русів» дослівно переписував із «Короткого літопису», виданого В. Рубаном у 1777 році і дописаного таки О. Безбородьком. Останній листувався з О. Кониським і брав участь у війні 1769 року з турками. Цю гіпотезу підтримав професор П. Клепацький ¹². На доказ авторства О. Безбородька він подав листа того до батька від 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матеріали до історії України та «історії малоросійські літописні». «Ці книги тим потрібніші, — пише він, — бо знаходяться люди, які хочуть видати історію малоросійську і надрукувати переклад Статута». Через рік В. Рубан, як ми вже вказували, надрукував «Короткого літописа», в передмові до якого написав, що «записки сі короткі літописні з 1506 по 1734 рік... дістав я від преосвященного Георгія, єпископа могилівського», а доповнені вони були по 1776 рік «нинішнім київським паном полковником, який перебуває при його імператорській величності для прийняття чолобить Олександром Андрійовичем Безбородьком, мужем у знанні вітчизняної історії відомим і здатним, до дієписань достатньо уталаненим». Отже, документи О. Безбородько просив для цієї роботи — це була, зрештою, перша праця його як історика. Приславши її батькові, син пише в листі від 31 березня 1778 року між іншим про потребу витягувати із забуття «славу і честь предків наших» і повідомив таке: «Сей твір служить тепер керівництвом до знаміреного нами видання (підкреслення моє. — В. Ш.) повної «Малоросійської історії», в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнем зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючись у вільний від інших справ час цією приємною для мене працею, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй щодо приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян». Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опінію, а «Історія Русів» аж зовсім не мала на меті стати підцензурним виданням, недаремно її автор так пильно ховав своє ім'я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме «Історію Русів», нема в цитованому листі. Є, однак, опосередковані докази щодо авторства О. Безбородька, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував «Короткого літописа», виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька — ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники ¹³. Літопис, виданий В. Рубаном (до речі, В. Рубан був студентом Київської академії за ректорства Г. Кониського, між ними були добрі стосунки, вони листувалися), також кінчався 1769 роком і то тому, що О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України «належить до загальної російської історії», — постулат «загальної російської історії» вживає і автор «Історії Русів». А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора «Історії Русів» і засвідчив їхню тотожність ¹⁴. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує в Молдавії ті міста, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні, саме воно судило батька О. Безбородька, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Румянцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Румянцеву, прихильником цього правителя України був і автор «Історії Русів», але не безсумнівним (негативне ставлення до проведення «Румянцевського опису»); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в «Історії Русів», на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Ббзбородько був таки з Чернігівщини. Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини XVIII століття, що його звуть «Новгород-Сіверським осередком», прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але не безсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства. Все це, так би мовити, позитивні аргументи, слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби, мова про якого буде далі; чимало є аргументів негативних. Не треба забувати, що О. Безбородько, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлер), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котрі під умови російського деспотизму приладжувалися і зберігали свій патріотизм у лояльних рамках, навіть спричинилися укріпленню того-таки самодержавства на Україні.

Загалом із тих даних, що вибрали з «Історії Русів» дослідники, можна змалювати такий вірогідний образ його автора: жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав понад двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, значить, народився близько 1745 року, учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання і в Росії, належав до козацької старшини (М. Костомаров у статті «Поїздка в Батурин» побачив автора як одного з нових українських дворян катерининського часу), був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю (негативне ставлення до «Румянцевського опису»), жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городнянщині чи Новгород-Сіверщині і, очевидно, був зв'язаний із новгород-сіверським культурним осередком, відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам'ять в середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України і Крим. Джерела до своєї праці мав принагідні й недостатні, був у курсі подій, що відбувалися на Україні в час його життя і найближчий час до народження, з власного досвіду і розповідей очевидців знав літописи Самовидця і Г. Граб'янки, знав також «Розмову Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, бо ще М. Петров помітив, що твір С. Дівовича «має деяку схожість із відомим історичним памфлетом «Історією Русів» псевдо-Кониського... і, може бути, послужив одним із джерел цієї історії» ¹⁵. Справді, тут є чимало спільного: державницька концепція, твердження, що козаки походять від козар або хозар; опис боїв під Берестечком і Білою Церквою, ніби сприятливих для козаків; подробиці про перемогу полковника Ґалаґана під Солодківцями в 1734 р. тощо. О. Оглоблин писав: «Отже, нема сумніву, що автор «Исторіи Рус-сов» знав «Разговор Великороссии с Малороссіей», який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст.»¹⁶.

І тут ми не можемо пройти мимо ще однієї звістки, зафіксованої в листі декабриста О. фон дер Бріггена, написанім із села Понурівки Стародубського повіту, з маєтку його тестя М. Миклашевського до Кіндрата Рилєєва: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою, вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе» ¹⁷. Обіцянка не була виконана, бо в цьому-таки році, коли писався лист, відбулося повстання декабристів, К. Рилєєв загинув, а О. Брігген був заарештований. У цьому цікавому листі є кілька місць, на які треба звернути увагу. О. Брігген сам історії Худорби не бачив і не читав її, він про те тільки чув («ставлять їй за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана», а питається: «Історія Русів» не вільно і не супроти уряду написана?»). Ця історія цінувалася на Новгород-Сіверщині, як і історія Кониського, тобто «Історія Русів»; про те, що О. Брігген «Історію Русів» читав і знав, сумніву нема, бо він збирався її навіть видавати.

Коротко про Архипа Худорбу. Він жив у селі Комані Новгород-Сіверського повіту і був шептаківським сотником. Худорби — старий козацький рід, який виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбая (Худорбія) — знатного військового товариша, але чи це мало історичні підстави, невідомо. Відомо лише, Що Худорби були козаками в Комані, навіть підпомічниками, якими вони записані в актах Румянцевської ревізії 1767 року. Один із них був у чині військового товариша — це був Михайло Омелянович Худорба, уродженець Комані, його сином був Ар-хип, інші сини також вийшли в старшину: Опанас був корнетом, а Володимир — значковий товариш.

Архип Худорба народився між 1748 — 1750 роками, тобто приблизно тоді, коли мав народитися, за нашими підрахунками, автор «Історії Русів», був сотенним канцеляристом, під час Румянцевської комісії записаний «атестованим у сотенні новгородські старшини». З 1769 року він — сотенний осавул і, як такий, рушив у тому-таки році у Турецький похід, як і здогадний автор «Історії Русів», воював у Другій армії у 1769 — 1773 роках, був при розоренні міста Дубоссари, при облозі і взятті Бендер, взятті Перекопської лінії та Перекопа, тобто мав добре знати південь України та Молдавію, як це знав і автор «Історії Русів». У 1773 році його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що він «у комплекті при полку перебуває». Знаємо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зі Стародубським карабінерним полком брав участь у походах О. Суворова. У 1789 — 1791 році востаннє записаний як прем'єр-майор у дворянських реєстрах. У 1799 році Худорбам було признано право на російське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Оглоблин припускає, що він помер у 1799 році. Рід Худорбів був відомий на Новгород-Сіверщині в XIX — початку XX століття. Друге припущення О. Оглоблина: рукопис історії Худорби був знищений або реквізований у 1825 році після повстання декабристів.

Але ряд дивовижних фактів змушує нас порівнювати цей твір саме із «Історією Русів». Виявляється, анонімний автор її виявляє чималий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги, і це при тому, що Худорби аж ніяк і нічим не відзначалися в історії України.

Тут ми хочемо поставити питання: а що, коли «Історія Русів» та історія Архипа Худорби один і той же твір? Чи не був рукопис Худорби, який ніби існував в одному примірнику, автографом «Історії Русів»? До речі, його й справді могли знищити родичі А. Худорби, коли повстання декабристів було придушене і в суспільстві почалася реакція.

Розв'язати на сьогодні це питання ми не можемо, хіба що подати таку цілком гіпотезну картину. Припустимо, що історія Худорби та «Історія Русів» — один і той-таки твір. У XVIII столітті, до смерті автора (а написав його А. Худорба, коли вийшов у відставку в 90-х роках), він поширення не мав, тобто існував в одному примірнику — автор, написавши його, мав усі підстави остерігатися. Після його смерті, що сталася до 1810 року, з нього було знято кілька чи одну копію, яка чи які поширилися, саме копіїсти поставили біля твору ім'я Кониського (є копії без такого імені). Ці списки мали локальне поширення, бо йшлося про збереження нелегальної книжки. Свого ж імені автор не ставив також з конспіративних міркувань. Отже, «Історія Русів» відтоді почала існувати окремо, без зв'язку з іменем Худорби. Водночас хтось із родичів А. Худорби в 1825 році чи близько того року розкрив сусідам чи приятелям факт існування рукопису. Що то за рукопис, ніхто не знав, знали тільки, що це історичний твір і в ньому викладалися вільнолюбні думки, зокрема проти російського уряду. Чи можлива така ситуація? По-моєму, цілком, але фактів на її підкріплення поки що нема та й навряд чи вони знайдуться. Повністю ж таємниця авторства при тих даних, що їх маємо, залишається нерозгадана; відомо тільки одне: «Історія Русів» та історія Архипа Худорби між собою тісно зв'язані, і цього факту обійти увагою аж ніяк не можна.

На сьогодні маємо щодо пошуків автора «Історії Русів» таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Полетики підтримали В. Іконников ¹⁸, Д. Дорошенко ¹⁹, М. Горбань ²⁰. В. Горленка в тому, що твір написав В. Полетика, підтримали М. Драгоманов ²¹, А. Єршов ²². М. Грушевський ²³, Д. Майков ²⁴, Є. Онацький ²⁵ висловилися за спільне авторство Григорія та Василя Полетик. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Гіпотезу про авторство О. Безбородька розробляли П. Клепацький ²⁶, А. Яковлів ²⁷, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором «Історії Русів» називалися князь М. Рєпнін (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський), О. Лобисевич та інші.

«Історія Русів» — це найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття; не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо в 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно. О. Бодянський, видавець твору, писав: «При друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, зробив усі важливі і напівважливі різнослів'я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до коми, до архаїзму» ²⁸. Під впливом цього твору О. Пушкін написав свою «Полтаву» — вона вийшла в 1828 році. М. Возняк вважає, що поет дістав копію «Історії Русів» від С. Ширая, а В. Горленко — від М. Гоголя. Сам М. Гоголь користувався твором при створенні «Тараса Бульби». О. Пушкін високо оцінив «Історію Русів», зокрема він назвав Г. Кониського «великим живописцем» і припустив, що «серце дворянина б'ється в ньому під чернечою рясою», а з другого боку — «любов до батьківщини часто зваблює його за межі строгої справедливості». Це поет писав у статті «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии» ²⁹. М. Возняк вважає, що до М. Гоголя «Історія Русів» потрапила таки від О. Пушкіна — перша редакція «Тараса Бульби» була закінчена 1834 року. Загалом М. Гоголь негативно ставився до українських літописів (не вказуючи, яких саме), зокрема писав у листі до І. Срезневського 18 березня 1834 року: «Добре ще, якщо траплялися між ними з різкою фізіономією, з характером, як, наприклад, Кониський, що вирвав хоч жменьку переказів і знав, що він пише» ³⁰. На самого І. Срезневського «Історія Русів» так само сильно вплинула. «Фальсифікати «Запорожской старини» були головним наслідком знайомства з «Історією Русів», — пише М. Возняк, — яка викликала загальне захоплення гуртка Срезневського» ³¹. Сліди читання «Історії Русів» помітно у віршах А. Метлинського, М. Костомарова (пізніше він ставився до неї критично) написав під її впливом загублену драму «Косинський» та ряд віршів; Є. Гребінки (поема «Богдан», повість «Ніжинський полковник Золотаренко»), а особливо Т. Шевченка. М. Драгоманов так про це писав: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів» ³². До творів, у яких видно вплив «Історії Русів» на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував «Сон» («Із города із Глухова»), «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку святую» та інше. М. Возняк добачає цей вплив раніше, в 1839 році — в «Тарасовій ночі» ³³.

Згадує «Історію Русів» Т. Шевченко у «Близнецах», навіть повідомляє про її рукописний примірник з автографом Г. Кониського, що є явним художнім домислом, свідчить він про популярність твору на Україні. «Історія Русів», — писав той-таки М. Драгоманов у статті «На захист невідомого покійника автора «Історії Русів», — була безпосередньою предтечею «Кобзаря» Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала справжній вплив. І якщо, як це можна бачити, наприклад, із «Записок сенатора Соловйова» («Русская Старина», 1881, № 4, с. 748 — 749), чернігівське і полтавське дворянство було одним із небагатьох, яке в 1857 р. не висловлювалось хоч проти особистого визволення селян і якщо це дворянство дало декількох діячів партії, що більше сприяла селянам у редакційних комісіях, у цьому в значній мірі треба бачити вплив «Історії Русів» ³⁴. М. Костомаров зазначив, що «Історія Русів» «вся просякнута духом напівдворянського малоруського патріотизму, який недавно ще був у моді в середовищі малоросійської публіку» ³⁵, а П. Куліш зазначав: «Був на світі Кониський — і своєю «Історією Русів», мов якою завісою мальованою, закрив од нас старосвітчину, аж поки Шевченко не розідрав тієї завіси» ³⁶. Сам П. Куліш також піддався чарам цього твору, сліди користування «Історією Русів» знаходимо в повістях П. Куліша, зокрема, «Михайло Чернишенко» (Київ, 1843), де він на «Історію Русів» прямо посилається, а останнім документом захоплення «Історією Русів» була Кулішева «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», повністю залежна від «Історії Русів». Але найбільше захоплений цим твором був М. Маркевич, який, як пише В. Горленко, «цілком обібрав це джерело» — текст його «Истории Малороссии» запозичено значною мірою з «Історії Русів»; сліди цього впливу помічаємо і в «Украинских мелодиях» того-таки М. Маркевича (1831). Вплинула також «Історія Русів» і на представників «української школи» в польській літературі, зокрема на М. Чайковського, М. Гліщинського та інших; захоплений був цим твором відомий польський учений В. Мацейовський, який навіть переклав деякі фрагменти «Історії Русів»; сліди впливу твору помітно в «Choniann-i» Г. Трентовського. Займалися польські вчені й критикою «Історії Русів» (Л. Яновський), але тенденційною.

Нарешті в пізнішому часі «Історія Русів» залишила свої сліди на історичних поемах С. Руданського, в трагедії Й. Барвінського «Павло Полуботок», в «Молодому віці Максима Одинця» Олександра Кониського тощо. С. Єфремов, оцінюючи загальне значення твору для української культури, зазначив: «Исторія Руссов» була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося» ³⁷.

Що ж собою являла «Історія Русів» як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) — документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. І. Борщак назвав «Історію Русів» «історичною легендою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму»³⁸. Г. Карпов жанр твору визначив як «політичний памфлет» і пояснив особливості цього жанру: «Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, добирають найбільш громоносні авторитети (нагадаємо, що це було в засадах історіографії, визначених курсами риторик Київської академії. — В. Ш.), так указують на участь у складанні подібного твору самих історичних осіб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творів: зверхній лібералізм (він був якраз не зверхній, а глибокий. — В. Ш.), проповідь гуманних ідей, обвинувачення неприємних авторові осіб та народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості (тут уже говорить у критикові ураза шовіністично наладнованого росіянина. — В. Ш.), дурноти, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі протилежні, цілком приємні, прикмети. Друга ознака — багатство анекдотів у них: прості звичайні події прикрашаються фантазією»³⁹; до речі, всі ці викладки — типова риса так званої романтичної історіографії. Цю думку, тобто те, що перед нами памфлет, підтримав В. Іконников: «В сутності, — писав він, — «Історія» має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревеіх з твореними промовами історичних осіб; факти підганяються під тенденції, але в крайньому разі автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу» ⁴⁰. Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: «Исторія Руссов» вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст., в її світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р.» ⁴¹. Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів — як самостійне державне життя під управою київських князів. Загалом «Історія Русів», за авторським задумом, написана, як сам пише, «на два періоди»: до нашестя татар — «екстрактом», а після цього — «просторо й докладно». На Білорусію автор дивиться, як на країну «одноплемінну, сусідську», на Росію має свій погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор «Історії Русів» гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV — XVI століттях, доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Йова Борецького, де було написано, що українські козаки — «того-то правого руського народу з Яфетового насіння, плем'я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство»; зрештою, ми цю думку часто зустрічаємо в поетичних пам'ятках XVI — XVII століття, зокрема в «Роксоланії» С. Кленовича, де в Русь також вводиться тільки Новгородщина, а Московія мислиться як окрема держава; так бачить Русь і литовсько-руський історик М. Стрийковський чи автор поетичних «Дніпрових камен» Іван Домбровський. Свій виклад про давні часи автор бере з історії «преподобного Нестора Печерського» і його наслідників та попередників, котрі ту історію писали, анахроністично вважаючи, що вони були членами чи академіками училища в Києві і що те училище ніби заснував грецький філософ Кирило. Через татарський напад та внутрішні незлагоди Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з'єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та в Польщі рівноправне становище у федеративній державі. Цю рівноправність порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу і чинячи релігійний гніт (позиція живцем узята з літописної традиції). Коротко автор описує устрій України після з'єднання з Польщею, відзначає походження «лицарства», що походило від «боляр» з князівських родів, і про козаків як лицарський стан — духовенство походило з лицарства. Подальша історія України викладається за гетьманствами, автор зупиняється на важливих послугах гетьманів та козаків Польському королівству, докладно вичисляє військові подвиги козаків, оповідає про їхній устрій, звичай, біди, про ставлення до Самозванця і Москви, вважає, що могутність Польщі зумовлювалася союзом з Україною, перечислює гоніння поляків на Україну. Ця частина більш конспективна і охоплює небагато площі (48 сторінок).

Центральна постать «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, в цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, Богдана Хмельницького високо шанує, називає його досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію йому, посилається на договірні статті. Богдан Хмельницький звільнив Україну і повернув їй незалежність, відтоді автор «Історії Русів» вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 року розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо від того надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство, воно з приєднанням України стало «серед царств могутніх і страшних». Через це європейські держави вимагали від Б. Хмельницького повернути Україну «в колишній натуральний стан». Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу турків та Австрії порвати зі Швецією — покликується на «природне право» кожного народу в своєму самовизначенні і в обороні незалежності. Юрію Хмельницькому автор приписує ідею «неутральства», тобто самостійності, хоч ця ідея насправді належала П. Дорошенку. На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, також шляхетство — оповідається про змагання владолюбців. Далі автор докладно зупиняється на епосі Петра I і на ставленні царя до України; про образу Петром Мазепи на бенкеті у Меншикова і подає довгу промову Мазепи до всіх чинів про образи, причинені нації, про насилля російських військ на Україні. Мазепа, зокрема, говорить, що відбувається бій між «страшними деспотами, яких уся Азія і Африка навряд чи коли мали»; коли переможуть шведи, Україна буде передана Польщі, коли Петро I, то Україну пожере. Мазепа вимовив у шведів права для України, які вона мала за своїх природних князів і які належать кожній вільній нації. Мазепа, між іншим, заявив, що «уряд, першість і сама назва Русі від нас до них (росіян. — В. Ш.) перейшли» (с. 204). Загалом можна сказати, що автор «Історії Русів» дивиться на історію України XVII століття очима політичне грамотної людини XVIII століття, при тому прогресивно мислячої. Він оповідає про «морочне торжество прокляття Мазепи», тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похід, насилля над українцями, каторжну роботу на каналах та лініях, торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року і про знищення бібліотеки в Печерському монастирі; саме цю бібліотеку він веде від Ярослава, «багату великими тисячами книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, написаних на різних мовах і багато поміж них на таких, які тодішнім ученим мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що стосуються історії правління слов'янських племен і царств і їхніх законів та укладів» (с. 225 — 226). Потім автор говорить про установлення Малоросійської колегії, указ про яку був «громовим ударом»; докладно оповідає про місію Павла Полуботка, арешт старшини, подає промову Полуботка, в автентичності якої засумнівався свого часу О. Лазаревський, описав побачення Петра I з Полуботком. Прихильно говориться про правління Петра II як час «блаженства Малоросії після довголітніх гонінь» (с. 232), але він швидко закінчився. Царство Анни Іоаннівни зображається як темний час утисків, бід, тягот, котрі впали на Україну. Царювання Єлизавети Петрівни — . час великих добродійностей, які автор шанує аж надмірно, докладно описує подорож цариці на Україну, її відвідання Києва і зазначає: «Імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», — і з сумом оповідає про набір українців у Голштинські полки, а в часи Катерини II про набір пікінерів, про кари козакам, котрі не хотіли йти в пікінери, — вони були більші неронівських; розповідає про знищення гетьманства, про установлення в 1765 році Малоросійської колегії і про призначення П. Румянцева генерал-губернатором, якого оцінює позитивно, але й критично.

Ми навмисно так докладно переповіли всі теми, яких торкався автор «Історії Русів», щоб показати схему його історичного бачення. Не в усьому воно суголосне пізнішій історіографії, багато в його поглядах суб'єктивного, немало й незнанняя але є й гаряче бажання розібратися в історичних перипетіях свого народу. Основне оповідання взято із Самовидця та Граб'янки (С. Величком, очевидно, автор не користувався), але він поширює виклад, дає більш-менш широке тлумачення подій чи підганяє факти під своє розуміння. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму, урядовців, що ставили себе вище законів (с. 165, 220, 229), проти насильства військ, релігійної нетолерантності, національної виключності і неоправданої погорди до чужинців, в тому числі і в українців (с. 145, 204, 209), зате він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу. «Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто українського. — В.Ш.), пролиту від гетьмана Наливайка до сьогоднішнього дня і пролиту великими потоками за те, єдине, що шукав він свободи чи ліпшого життя у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству», (с. 213). Автор «Історії Русів» є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов'язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде піднято народне обурення, то воно має вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладає думку, що всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність, навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи захищають свої становиська, гнізда і дітей скільки мають сили, та й природа подала живим істотам за Божим велінням знаряддя для самооборони. Приводить автор і слова, нібито Б. Хмельницький сказав, що вимушені клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом і марно користався для того ім'ям його. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов'язок перед Вітчизною, більший за природою від усіх клятв (с. 63 — 64). Український народ називає автор «Історії Русів» «нацією малоросійською». Він засвідчив, що Україна не має природного захисту, що робить її «гралищем невідомої долі і сліпих випадків», через що Богдан Хмельницький і виводить потребу протекцій. Старі козаки хотіли московської протекції, бо то народ одновірний, а молоді заперечували, бо «з'єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум'я», та й духовенство перестерігало народ від того, бо «народ, що живе з ними (росіянами. — В. Ш.), доведений буде до такої бідності, що вбереться у рогожі і під рогожі» (с. 98). Автор, зрештою, застерігає, що віра українців та росіян не тотожна, бо «вся віра в них складається в розбиранні образів та хрестів, і який з них ліпший, той і достойніший до пошанування і сильніший до людської помочі» (с. 99). В уста татарського хана (до речі, прихильне до нього ставлення — ще одна ланка, що зв'язує «Історію Русів» з А. Худорбою, адже Худорбай — виразно татарське прізвище) автор укладає такі слова: «Війни з Московією є неминучі й безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з володіння татарського, і то єдино через міжусіб'я татарське, яким і тепер є данина, незважаючи на те, що в ній всі чини і народ майже неграмотні і безліччю різновірств і дивних мольбищ єднаються з поганством, а лютістю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, нагадати потрібно прив'язливість їхню до самих дрібниць і вигадок, за які вони вели безглузду і довголітню війну зі шведами та поляками (йдеться про помилки в титулуванні царя. — В. Ш.), відмітивши в переписці з ними дещо нескладне в словах, за що і між собою вони безперестанно б'ються і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось недогідне і не за правом кожного (йдеться про розкол у російській церкві. — В. Ш.). Згадати варто жадібність їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони навіть самі царства, — імперії Грецьку і Римську, — вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непостійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кількох вони самі замучили по-злодійському, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і русаки ваші (тобто українці. — В. Ш.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків» (с. 134 — 135). Автор загалом вважає, що Московія порушила свої обіцянки щодо України, а Петро I українців «гнітить і озлобляє безсоромно» (с. 210).

Цю настроєність автора «Історії Русів» чудово, як на нашу думку, скоментував М. Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром I на с. 229 — 230) і навичок новішої європейської культури — й замітка річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й «западники» ⁴². І справді, ставлення до тиранії в автора «Історії Русів» послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці лишилися «без винагороди і подяки». Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була «єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції», а Полуботкові автор вкладає в уста слова: «Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів» (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає «вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії» (с. 238). Про українців (русів) він каже: «Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Батиєм завело його в протекцію литовську, а потім у з'єднання з Польщею. Це з'єднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності» (с. 135 — 136).

Не можна оминути тут також ставлення автора «Історії Русів» до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич, — ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який був з дрібної старшини і дворянство його рід отримав під кінець XVIII століття, коли «Історія Русів» уже була написана): «Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні міни своїми підступами, контрактами і частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зрадами і введеннями їх у підозру, недовіру і в найбільш тиранські за те муки, які чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині, неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч які ховані були їхні сітки і підступи від народу, але він взнав винуватих, кількох знищив» (с. 120). Виходячи з цієї засади, автор писав проти І. Виговського, хоч виславлював вірного соратника І. Виговського І. Богуна, — він, очевидно, заходів гетьмана звільнити Україну від нового ярма не знав (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був «поляк», хоч до його акції союзу зі шведами ставився співчутливо. Цікаво, що невисокої думки автор і про запорожців, Івана Сірка, І. Брюховецького, зате свої думки вкладав у вуста П. Дорошенка і розумів, чому той увійшов у союз із турками.

Після виходу «Історії Русів» у світ на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речі, що в оригіналі твір друкували лише раз і ще раз в українському перекладі Б. Давиденка і зі вступною статтею О. Оглоблина в 1956 році — книга вийшла у Нью-Йорку). Захищаючись від нападок, Осип Бодянський писав: «У цій порі раз по раз чулися розмови, як один, другий, третій пробував видати «Історію Русів», але надаремно, однак особливості цієї історії примушували всіх, кому траплялося читати її у списках, що ходили по руках, бажати її оголошення; виставлялися в такому оманливому світі особливо сміливість суджень автора про події, так само, як і мова його, зовсім не схожа на мову інших такого роду історій, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плід зробити доступним усім і кожному, а не тільки тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приєднувалася і страшенна ціна за переписку цієї історії, яка водночас вимагалася за готові вже її списки людьми, що на тому заробляли... Видання «Історії Русів», видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкін, Гоголь, вдалося здійснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою «Чтений» все більше й більше страшили всілякими страхами. Так з'явилася «Історія Русів» ⁴³. Додамо до того, що змогу видати твір дав О. Бодянському граф С. Строганов, після чого історики здобули змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський в 1830 році ⁴⁴, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на «Історію Русів» близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував «Історію Русів» М. Максимович: «Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили — це тільки нарис такої дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей підлягає він подальшому обробленню та переробці. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського» ⁴⁵. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського ⁴⁶ М. Максимович написав, що «Історія Русів», «як народна історична дума», повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істоти подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання». В інших статтях М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані «Історії Русів» («Перші часи Київського богоявленського братства», «Історичні листи про козаків запорозьких»).

Критично виступив з аналізом «Історії Русів» С. Соловйов у статті «Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу» ⁴⁷, тут вказано багато історичних похибок «Історії Русів». У 1849 році з'явилася стаття Клеванова (в «Московитянині») «Про «Історію Русів» Георгія Кониського», в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він «ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому допустив багато помилок. Критично почав ставитися до «Історії Русів» П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: «Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори» ⁴⁸, — і пропонував до друку літопис Самовидця, вважаючи, що той був би найкращим поясненням «Історії Русів». Далі свій критицизм П. Куліш поглибив в епілозі до «Чорної Ради», в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки «Історією Русів», але тепер наступив «момент історичного розроблення» і що «новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах», тобто визначив кінець романтичної історіографії і початок «здорових понять про історичні явища на Україні» ⁴⁹.

Найбільш негативно й суб'єктивно поставився до «Історії Русів» цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: її писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздразненість, Г. Карпов проводить історичну критику фактів, уміщених в «Історії Русів», цілком забуваючи своє ж визначення, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися, — зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критика Г. Карпова вживає ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в «Історії Русів», тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, «Історію Русів» «найзлостивішим політичним пасквілем».

Згодом часткові виправлення «Історії Русів» зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревськога, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який до очевидних вигадок «Історії Русів» відносить дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, відмітив суперечливі дані про Наливайка, в оповіданні про Тараса Трясила, Павлюка, Перев'язку тощо. Неточності є і в оповіданні про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в списку козацьких полків, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного і так далі ⁵⁰.

Підвів грунтовно резюме під дискусіями щодо «Історії Русів» Михайло Драгоманов у згаданій статті «У захист невідомого покійника автора «Історії Русів, або Малої Росії»: «Справа в тому, що «Історія Русів», написана з гарячою любов'ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20 — 30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би. вже з повним спокоєм поставитися до цієї в усякому разі замітної літературної пам'ятки і, вказавши її фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату». М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор «Історії Русів» був прихильник «шляхетно-сепаристичного змагання», подавши докази про антишляхетську тенденцію «Історії Русів», і припустив, що це був «предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров».

«Історія Русів», як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави — особливо тут старався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно російську мову українці нелегко засвоювали, але вони ставали продуктом освіченості, заснованої на російській мові, через що з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз «мова, наближена до російської». Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші — це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Полетика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв'язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова, ставала об'єктивно однією з українських літературних мов; зазначимо, що багатомовність — традиційна риса української літератури XVI — XVIII століть. Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася по рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без Києва), особливо в Почаївському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе вести, господарчі порадники) треба писати народною українською мовою, більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова, як літературна, вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика, і це тривало аж до появи «Енеїди» І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття ще масово вживалася російська мова серед українців, як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко з цією традицією порвали. Автор «Історії Русів» належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім'я автора поки що тільки абстракція — ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Полетиці, лишатися палким українським патріотом.

І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора «Історії Русів» до понять «Україна», «український». Цілком резонно вважаючи, що Русь — це питома назва саме України, а руси — споконвічні жителі української землі, і що це ім'я було штучно, через політичні, династичні посягнення, перейнято в Московії, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор «Історії Русів» анахроністично вважає, що назву «Україна» накинули нашій землі поляки, зрештою, глибше не вникаючи в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням. Отже, він бажав затримати за українцями їхнє давнє історичне ім'я — руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест. Очевидно, стійкість його у цьому питанні й зумовлювалася тим, що за його даними «Україна» — назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч історично це було не так, принаймні знаємо, що назва «Україна» вживалася вже у Київському літописі, та й назва «анти» означає в перекладі із санскриту — люди, що живуть у краю, українці; ці, однак, факти, кажемо, були йому недоступні.

«Історія Русів» — великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності — одна з найвидатніших пам'яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність. Людина, яка її написала, і справді горіла великою любов'ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг кинути в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам, які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до «цинових ґудзиків», які «всі ходи знали», гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не нехтуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували, оцей пристрасний памфлет — історичне нагадування, і хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копії — не всі-бо із земляків наших самознищувалися духовно свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними «продуктами часу» через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, через неймовірний, одне слово, покладений на рідну землю гніт, їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як «Історія Русів» чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совісливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, сказану тим-таки Г. Сковородою: «Сліпі очі, коли затулені зіниці», а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна «Історія Русів».

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

¹ Киевская старина. — 1891. — № 4. — С. 113.

² Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — Л., К., 1939. — С. 6.

³ Белей І. Причинок до питання про час появи «Исторіи Руссов». ЗНТШ. — Miscellanes, — Т. VII. — С. 12.

⁴ Исторические письма о козаках приднепровских. Сочинения. — Т. 1. — К., 1876. — С. 306.

⁵ Горленко В. Южно-русские очерки и портрети. — К., 1898. — С. 17 — 74.

⁶ Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — К., 1928. — Т. 1.

⁷ ЗНТШ, Львів, 1937. — Т. 154.

⁸ В. Шевчук: Дорога в тисячу років. — К., 1990. — С. 194, де розглянуто історіографічні принципи, яких мали дотримуватися історики.

⁹ Сочинения. — Т. 1. — С. 306.

¹⁰ Наше минуле. — 1918. — № 1. — С. 147.

¹¹ Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. Т. 1. — С. 104.

¹² Листування О. Безбородька з своїм батьком. — Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — Т. 1. — С. 280 — 285.

¹³ Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — С. 136, 144 — 146.

¹⁴ Яковлів А. Цитована праця. — С. 103 — 104.

¹⁵ Киевская старина. — 1881. — кн. 1.

¹⁶ О. Оглоблин. Люди старої України. — С. 18.

¹⁷ Там же. — С. 288.

¹⁸ Иконников В. Опыт русской историографии. — К., 1892. — С. 1230.

¹⁹ Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — Прага. — 1923. — С. 49.

²⁰ Кілька уваг до питання про автора «Історії Русів» // Червоний шлях. — 1923, ч. 6 — 7. С. 150.

²¹ Листи на Наддніпрянську Україну. — К., 1917.

²² До питання про час написання «Исторіи Руссов», а почасти про автора її. — Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — К., 1928. Т. 1, С. 286 — 281.

²³ Грушевський М. Рецензія на статтю Д. Майкова. ЗНТШ, 1894. — Т. IV. — С. 188 — 190.

²⁴ Майков Д. Рецензія на розвідку В. Горленка. — Журнал Министерства Народного просвещения, 1893. — Кн. V.

²⁵ Наше минуле. — 1918. — Кн. 1.

²⁶ Листування О. Безбородька з батьком як історичне джерело. — Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — Т. 1. — С. 280 — 285.

²⁷ Яковлів А. До питання про автора «Історії Русів», ЗНТШ, Львів, 1937. — Т. 154.

²⁸ Иконников В. Опыт русской историографии. — К., Кн. 2. Т. 2. 1908. — С. 1634.

²⁹ Современник. — 1836. — Т. 1. — С. 85 — 110.

³⁰ Письма Н. Гоголя, СПб. — Т. 1. — С. 278.

³¹ Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — С. 26.

³² Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. — Львів, 1906. — С. 57 — 58.

³³ Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — С. 29.

³⁴ Порядок. — 1881. — № 128.

³⁵ Иконников В. Опыт русской историографии. — С. 1629.

³⁶ Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика, — С. 30.

³⁷ С. Єфремов. Історія українського письменства. — К., 1911. — С. 117.

³⁸ І. Борщак. La legende histoque deL'Ukraine. Istoria Rosow. — Париж, 1949.

³⁹ Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время 8-е генваря 1654 — 30 мая 1672, 1871. — С. 44 — 45.

⁴⁰ Иконников В. Опыт русской историографии. — С. 1638.

⁴¹ Хліборобська Україна. — 1921. — № 3. — С. 189.

⁴² В защиту неизвестного покойника автора «Истории Руссов» // Порядок. — 1881. — № 128.

⁴³ Горленко В. Южно-русские очерки и портрети. — К., 1898.

⁴⁴ Бантыш-Каменский Д. История Малороссии. — Т. 1, прим, до стор. 72, 316, 317.

⁴⁵ Максимович М. Собр. соч. — К., 1876. — Т. 1. — С. 523 — 524.

⁴⁶ Русская беседа. — 1857. — № 3.

⁴⁷ Отечественньїе записки. — 1848. — № 11, 12; 1849. — № 2.

⁴⁸ Иконников В. Опыт русской историографии. — С. 1632 — 1633.

⁴⁹ Купиш П. Черная Рада. Хроника 1663 года. — М., 1857. — С. 239-241.

⁵⁰ Иконников В. Опьгт русской историографии. — С. 1649.