Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання





Нарис 3.

ГЕНЕЗА НАЦІЙ


Модерністський підхід

Примордіалістська версія

«Нації до націоналізму»

Соціально-культурні передумови

Соціально-політичні передумови

Націогенеза в модерну епоху



Проблема виникнення й еволюції націй (саме це становить зміст поняття «націогенеза» у нашому розумінні) охоплює надзвичайно широке коло питань, які можна узагальнити так: «де?», «як?» і «коли?». Якщо перше питання не викликає особливих проблем, оскільки відповідь на нього на загальнотеоретичному рівні відома (Європа вважається батьківщиною національного принципу, щоправда, з варіаціями по окремих країнах), /81/ то два інших залишаються предметом тривалих і завзятих дискусій. Відповідь на питання «як?» залежить від того, які чинники (один чи декілька) той чи інший дослідник вважає вирішальними у формуванні націй (етногенетичні, культурні, економічні, політичні тощо). Питання «коли?» також є предметом гострих суперечок в анархічній «уявленій спільноті» дослідників, які марнують життя, намагаючись зрозуміти феномен нації і націоналізму. Саме з цього питання ми й розпочнемо наш огляд теорій націогенези.





Модерністський підхід


Більшість теорій нації, з якими ми вже ознайомились, можна віднести до так званої «модерністської» школи у питаннях націогенези. На питання «коли з’явилась нація?» модерністи відповідають одностайно — в модерну епоху (хронологічні рамки якої також є доволі відносними). «Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до капіталізму. Очевидно, що модерністськими є й відома вже нам «комунікативна» теорія націй, й інструменталістські теорії тощо. Загалом, модерністи домінують у питаннях історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та ін.

У найзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем націогенези можна звести до таких основних постулатів:

1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти. /82/

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму — не фатальна закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, належить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних варіантах в усьому світі.

Модерністів умовно можна поділити на дві «інтелектуальні школи». Перша робить наголос на економічних передумовах виникнення націй. На думку її представників, уже в XVI ст. деякі «донаціональні» держави (Англія, Франція, Іспанія й Голландія) користувалися можливостями раннього ринкового капіталізму та перевагами добре організованого адміністративного апарату для економічної експлуатації периферійних і напівпериферійних територій (Східна Європа, Центральна й Латинська Америка, Азія й Африка). Внаслідок «нерівномірного» розвитку і поділу країн на передові й відсталі виникає опір останніх першим. Периферійні еліти прагнуть «наздогнати» передові країни і з цією метою вдаються до політики мобілізації мас. У модерних умовах ця проблема вирішується за західним зразком — маси об’єднуються в «націю». «...Нерівномірний розвиток, — зауважує марксистський публіцист й історик Том Нейрн, — неухильно призводить до виникнення імперіалістичної політики центру щодо периферії; одна за одною ці периферійні області змушені адекватно реагувати на політику панування, /83/ намагаючись, з одного боку, протистояти їй, а з іншого — скористатися її позитивними моментами. Єдиний можливий варіант — це шлях значною мірою «ідеалістичної» політичної та ідеологічної мобілізації, мета якого — прискорений розвиток на основі власних ресурсів: основою для цього стає «нація» 82.

«Периферійні» території не обов’язково належать до категорії класичних колоніальних володінь. Можна згадати шотландців і валлійців, фламандців та бретонців, корсиканців, басків і каталонців як периферійні спільноти, які експлуатувалися «власними» державами й виступали за збереження своєї національної ідентичності, причому ця боротьба загострилася саме в період капіталістичної індустріалізації, яка супроводжувалася економічним і культурним тиском 83.

Представники іншої школи модерністів більше уваги приділяють політичним та ідеологічним аспектам націогенези. Теоретичні конструкції представників цього спрямування здебільшого пов’язані з «теорією еліт» й «етнологічними» підходами. Крім того, вони мають всі ознаки «інструменталістських» теорій.

Наведемо приклад однієї з таких версій. Етнічні та національні спільноти є найкращими і найзручнішими одиницями, в рамках яких еліти здобувають масову підтримку в постійній боротьбі за владу, багатство та престиж. «Культурні здобутки, цінності і практика етнічних груп, — стверджує американський історик Пол Брасс, — перетворюються на політичні ресурси еліт у боротьбі за політичну владу та економічні прибутки [...] У процесі трансформації культурних форм, цінностей та практики у політичні символи, еліти, змагаючись одна з одною за контроль над територією чи етнічною групою, намагаються зміцнити або ж підірвати солідарність групи. Еліти прагнуть мобілізувати етнічну групу проти своїх противників або проти централізованої держави...» 84. Отже, нації — це продукт свідомих дій еліт, наслідок цілеспрямованої трансформації культурно-етнічних спільнот у політичні. «Нація — це особливий вид етнічної спільноти, чи, скоріше, політизована етнічна спільнота, з політичною системою, яка визнає її групові права» 85.

Нації створюються шляхом трансформації етнічної групи у складі багатоетнічної держави в самосвідому політичну спільноту або ж злиттям різних груп і формуванням поліетнічної чи однорідної культури, якою опікується модерна держава. /84/

Відмінності між двома школами модерністів, зрозуміло, суто умовні і визначаються, головним чином, більшою увагою до економічних чи політичних чинників у формуванні націй. Зрештою, в рамках модерністського підходу існують версії, які неможливо віднести до тієї чи іншої школи: наприклад, теоретичні концепції найвідоміших «модерністів» Е. Ґелнера чи Б. Андерсона не підпадають під якісь стандарти.

Загалом, з аргументами модерністів важко не погодитися, якщо розглядати нації як політичні спільноти, чи аналізувати процес формування національних держав, або ж звернутися до понять на зразок «національного характеру», що з’явилися, лише у XVIII ст. під впливом Романтизму.

Проте, зауважує Е. Сміт, в минулому можна знайти вражаючі паралелі з «модерною» ідеєю національного характеру та національної ідентичності. Як греки або римляни дивилися на «чужинців», тобто тих, хто не належав до їхніх культур? Як давні єгиптяни ставилися до нубійців та вихідців з Малої Азії? Хіба в Біблії не йдеться про відмінності між різними «народами»? Чи не нагадує патріотизм полісів та загальногрецький спротив персидській навалі модерний націоналізм? Відомо чимало історичних свідчень того, що й у давні часи, і в середні віки палали почуття, тотожні «національній свідомості» чи «національній ідентичності» модерних часів. Таких свідчень цілком достатньо, щоб поставити під сумнів твердження модерністів про «випадковість» чи «винятковість» націй у домодерну добу.

Зрозуміло, що модерністи не відкидають цілком ідеї про те, що нації виникли з «матеріалу», підготовленого попереднім розвитком людства. Якщо, наприклад, за П. Брассом, нація — це політизована етнічна спільнота, то очевидно, що етнічна спільнота має до-модерні корені. Б. Андерсон вважає, що появі націй передував тривалий процес культурної ерозії і трансформації всеєвропейської «уявленої спільноти» в національні форми. «Етатисти» простежують еволюцію середньовічних держав у «національні», отже, de-facto визнають наявність політичних коренів модерних національних держав і націй. Мабуть, основна риса, яка відрізняє модерністів від їхніх опонентів, це певна абсолютизація дискретності, перервності в розвиткові націй, прагнення протиставити модерну, національну епоху попередньому періодові розвитку людства. /85/ Ця абсолютизація (зрозуміло, відносна і неоднозначна у різних авторів) модерності націй, можливо, була своєрідною реакцією раціоналістичної філософії на поширений націоналістичний міф XIX ст. про прадавні корені й «природність» сучасних націй, міф, надзвичайно популярний, закріплений у шкільних підручниках і масовій свідомості більшості націй (див. нарис 5).






Примордіалістська версія


Цей міф, у його гносеологічному варіанті, перебуває в центрі уваги іншої інтелектуальної школи дослідників націй і націоналізму — примордіалістів («примордіальний» можна трактувати як «прадавній», «споконвічний» тощо). Оформлення цієї течії було започатковане Едвардом Шилзом, який у 1957 р. опублікував у «Британському соціологічному журналі» статтю під назвою «Примордіалістські, особисті, релігійні та громадянські зв’язки». «Класичний» примордіаліст (у даному випадку йдеться про Кліфорда Ґіртца, професора антропології Чиказького університету в 60-ті роки) вважає, що в «донаціоналістичну» епоху склалася система взаємодії, взаємного «зчеплення» між людьми, основана на мовних, релігійних, расових, етнічних, територіальних та інших зв’язках. Відповідно, етнічна група, як і нація, для примордіаліста — це «природна» спільнота. Кожна людина як особистість несе в собі протягом усього життя почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, почуття, корені якого — у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних та суспільних взаємин, які є «природними» для неї й «духовними» за своїм характером. Ці зв’язки являють собою «даність» людської особистості й закорінені в її підсвідомості, а не з’явилися внаслідок раціональної діяльності 86.

Соціально-біологічний варіант примордіалізму (П’єр ван ден Берг) пропонує розглядати етнічність як форму, результат еволюції кровної, біологічної спорідненості. Остання вважається органічним, природним засобом об’єднання біологічних істот у боротьбі за виживання. Ця боротьба, що триває протягом усієї історії існування homo sapiens, призводить, зокрема, до того, що людські спільноти формуються за принципом кровної спорідненості. Отже, етнічна група є феноменом, в основі якого — біологічні та генетичні складники. Ван ден Берг визнає, що уявлення про спільну спадщину певного народу /86/ майже завжди буває частково фіктивним. Однак загалом «кровна спорідненість досить часто є цілком реальною для того, щоб стати основою для таких могутніх почуттів, які ми називаємо націоналізмом, трибалізмом, расизмом та етноцентризмом» 87.

Соціологічна версія примордіалізму трактує мову, релігію, расу, почуття етнічності і територіальної належності як основні та найорганічніші форми єднання людей, колективності, відомі в історії. Саме у цьому розумінні вони є «споконвічними», передують складнішим суспільним, політичним формам і створюють для них базу. Навіть більше, ці «споконвічні зв’язки» завжди були й будуть найпоширенішою, найстабільнішою і найприроднішою формою поділу людей, такою ж важливою, як, наприклад, стать чи географічні кордони. Отже, в націоналізмі й «націях» немає нічого специфічно нового — це лише особливий вид функціонування і вияву найдавніших форм міжособистісних стосунків, які існували в домодерну епоху й існуватимуть після неї 88.

Близькими до примордіалістських є концепції, які Е. Сміт пропонує називати «переніалізмом» (від perennial — постійний, вічний, довічний). Переніалісти не наполягають на ідеї «природності» націй, вважаючи їх скоріше явищем історичним, соціальним, аніж природним. Водночас нації та етнічні спільноти розглядаються переважно як ідентичні явища. Визнаючи, що націоналізм як політичний рух та ідеологія належить до модерної доби, переніалісти стверджують, що нації — це осучаснені версії праісторичних етнічних спільнот чи колективних культурних ідентичностей, які існували разом з етнічними спільнотами в усі епохи людської історії. Спільноти, які ми нині називаємо «націями», почуття та ідеали, ототожнювані сьогодні з «націоналізмом», існували з давніх-давен, і те, що відповідні терміни виникли лише в модерну епоху, не заперечує «античності» явищ, які їм відповідають 89.

Частина переніалістів робить наголос на етнічній тяглості, розуміючи етнічність як багатовимірне соціально-психологічне явище, яке не зводиться лише до генетично-біологічних чи антропологічних компонентів. Зокрема, дослідник етнічних процесів у Східній Європі Джошуа Фішмен вважає, що етнічність (як почуття) існує передусім на суб’єктивному рівні і функціонально проявляється у трьох іпостасях: «буття», «дія» і «обізнаність» /87/ (так контекстуально можна було б перекласти поняття being, doing, knowing, які запроваджує Фішмен, не замислюючись над тим, наскільки вони є науково коректними й сприйнятими).

«Буття» тут є категорією, яка, наскільки можна зрозуміти Фішмена, відображає біологічні аспекти етнічності (кровну спорідненість, біологічну тяглість тощо). «Дія» відповідає такій функції етнічності, як збереження колективної ідентичності (фольклор, мова, ритуали тощо). На відміну від «буття», «дія» виглядає рухливішою складовою етнічності. Вона відкриває можливості для змін, «редагування» минулого етнічної спільноти, пристосування його до нових умов, надання йому більшої, вірогіднішої «автентичності». Нарешті, «обізнаність», що існує як невід’ємна складова «дії» і наслідок останньої, є унікальним, властивим лише певній спільноті досвідом, колективною мудрістю. Зрозуміло, що ідея, згідно з якою все згадане стосується й нації, навіть не потребує окремих зауважень. Етнічність (відповідно, й національна свідомість) як взаємодія згаданих її рис передається з покоління в покоління, з часів, які сягають «сивої давнини».

Е. Сміт вважає, що хоча Дж Фішмен і повторює деякі примордіалістські штампи (найочевидніший з них — те, що він ототожнює з категорією «буття»), він усе ж таки відходить від соціобіологічного редукціонізму, зрештою, в його побудовах немає також «теоретичного інтересу до примордіалістських вірувань та сентиментів, характерних для культурних примордіалістів» 90. Складається враження, що Е. Сміт, вважаючи за потрібне відокремити певний напрям у винайденому ним «переніалізмі», намагається не помічати очевидного: якщо Дж Фішмен і відходить від класичних парадигм примордіалізму, то лише там, де він вважає можливим контекстуальне пристосування історії етносу, тобто змін культурної ідентичності й, відповідно, — етнічної свідомості.

Інший варіант переніалізму, за Е. Смітом, представлений концепціями В. Коннора. Етнічність в інтерпретації цього вченого — почуття, яке перебуває за межами раціонального осмислення (йдеться про реальне життя, а не про науковий аналіз). Це почуття, зрозуміло, має давні історичні корені. Це психологічне, чи соціально-психологічне явище, почуття спільності походження (очевидне повторення відомої думки Е. Ренана). Корені цієї /88/ спільності — поза межами документованої історії, отже вона (ця спільність) є примордіальною, позаісторичною. Національне почуття, що виникає на основі етнічності, відповідно, також має всі ознаки ірраціонального. Націю об’єднує «не хронологічна чи фактична історія, а почуття чи відчуття цієї історії [...] яке дає членам нації інтуїтивну впевненість в особливому походженні та становленні [їхньої] групи» 91. Зрештою, нація — це модерний варіант оформлення етнічної групи. Отже, у формуванні національного почуття і, відповідно, нації, надзвичайну роль відіграють соціально-психологічні чинники, час виникнення яких іноді навіть важко датувати.

Щоправда, як ми знаємо, В. Коннор є прихильником ідеї модерності націй, і це ставить під сумнів прагнення Е. Сміта вважати цього автора прихильником «переніалізму». Нація, за В. Коннором, — це не елітний, а масовий феномен, відповідно, вона виникає в модерні часи — епоху масових комунікацій, письменності, масової політики, загального виборчого права тощо. Це загалом відповідає концепціям модерністів, про які йтиметься згодом.

Отже, з «переніалістами» та примордіалістами В. Коннора об’єднує передусім ідея про прадавні корені етнічних почуттів (що використовується головним чином для пояснення тези про ірраціональність етнічності і певних аспектів національної свідомості, які Коннор об’єднує одним терміном «етнонаціоналізм»).

Підсумовуючи основні положення примордіалістської концепції, американський антрополог Джек Еллер та його співвітчизник, соціолог Рід Кафлан зауважують, що вона містить три основні ідеї:

1. Всі види «прадавніх» ідентичностей, зв’язків вважаються апріорними, природними, біологічною «даністю». Вони мають духовний, психологічний зміст та основу й, відповідно, існують окремо від соціального досвіду і практики, до них. У будь-якому випадку соціальна сфера не розглядається як їхнє джерело, скоріше навпаки — вони безпосередньо впливають на суспільну практику 92.

2. Ці «прадавні» почуття і зв’язки не піддаються чіткому, раціональному формулюванню, самоаналізові й усвідомленню, водночас вони мають регулятивну силу, домінують над людською свідомістю. Якщо людина є членом певної спільноти (етнічної чи національної), вона /89/ не вільна у виборі, так чи інакше вона обов’язково належить до цієї групи, особливо з погляду мови та культури.

3. Примордіалізм має справу передусім з емотивною, чуттєвою сферою людського буття. К. Ґіртц, зокрема, оперує такими поняттями, як «почуття належності», «сентименти», «зв’язки» тощо. Завдяки цьому примордіалізм стає чимось більшим за «теорію інтересу», а прадавні ідентичності якісно відрізняються від будь-яких інших форм ідентичності (наприклад, класової) 93.

«Отже, — пишуть Еллер і Кафлін, — примордіалізм пропонує нам картину, в якій почуття існують як «даність»: вони не піддаються соціальному моделюванню, аналізові чи змінам, вони домінують над нами. Важко уявити собі безпораднішу та антисоціологічну концепцію, навіть більше, велика кількість новіших даних — з таких галузей, як соціологія, антропологія та психологія — підтверджують теоретичну неспроможність та емпіричну беззахисність цієї теорії» 94.

Австралійський дослідник Пол Джеймс вказує на такі недоліки примордіалістського бачення націогенези: есенціалізм, ідеалізм, функціоналізм (останній здебільшого стосується функціоналістського пояснення основних потреб людської натури, зокрема потреби належати до спільноти). Позбавитися цих недоліків, вважає він, можна, якщо розглядати історію людства як дискретний процес і, відповідно, — розуміти націю як феномен, характерний лише для модерного чи постмодерного часу. Але це означало б перехід до рядів прихильників протилежної інтелектуальної школи 95.

Визнаючи загалом критику примордіалістських версій слушною, зазначимо водночас, що деякі з наведених вище висновків видаються надто радикальним. Слід визнати, що примордіалісти висувають цілу низку аргументів, з якими не можна не погодитись. У будь-якому суспільстві (модерному чи архаїчному) людина з дитинства відчуває духовний зв’язок з членами своєї етнічної, культурної чи мовної спільноти, зв’язок, що має для неї велике емотивне значення, залишається з нею протягом усього життя, незалежно від того, усвідомлений він чи ні. Цей зв’язок (чи ціла система зв’язків) певною мірою може служити основою для створення суспільних чи політичних угруповань. Навіть у тих випадках, коли такого роду зв’язки не мають великого значення у повсякденному /90/ житті людини, їхній вплив на підсвідомому рівні може бути досить великим.

Підсумок критичних зауважень щодо примордіалістських версій націогенези може бути таким:

1. «Прадавні», примордіальні емотивні зв’язки, які, на думку примордіалістів, стають основою формування етнічних груп та націй, не слід розглядати як психологічні чи соціально-психологічні «константи». Вони змінюються, еволюціонують і навіть зникають. Мовна самоідентифікація, наприклад, може змінюватись навіть протягом життя однієї людини, особливо в багатомовних суспільствах, де люди користуються декількома мовами чи діалектами. Людина здатна свідомо змінювати мовну орієнтацію в залежності від того, яка мова дає більші можливості для соціальної мобілізації. Те ж саме стосується й релігійної самоідентифікації, ставлення до кровних зв’язків тощо.

2. Наявність певних етнічних груп з «прадавньою» історією не є достатньою й необхідною передумовою для формування націй. Нація може виникнути шляхом змішування різних груп з «прадавньою» історією, нація може й не виникнути навіть тоді, коли певна група має таку історію тощо.

3. Примордіальні зв’язки не можна розглядати лише як ірраціональні, такі, що не піддаються аналізові. Насправді етнічна чи національна самоідентифікація — це, значною мірою, справа раціонального, свідомого вибору, і досить часто — наслідок цілеспрямованої культурної, освітньої політики держави чи еліт.

Очевидно, відмінності й розбіжності між модерністами і примордіалістами мають, передусім, термінологічний характер, методологічні розходження між ними відіграють другорядну роль. Примордіалістські версії віддають перевагу антропологічним, біологічним, культурним, мовним аспектам етногенези, яка є передумовою націогенези. Модерністи зосереджуються здебільшого на ідеологічних, політичних, економічних, соціальних і культурних аспектах націогенези. Характерною рисою примордіалістських версій є телеологія і біологічний чи культурницький детермінізм. Деякі модерністи схиляються до релятивістських побудов, інші — віддають належне соціальному чи економічному детермінізмові. Досить парадоксальним /91/ також є трактування об’єктивних і суб’єктивних чинників етно- і націогенези у представників обох шкіл. Аналізуючи світ суб’єктивних переживань, почуттів людської істоти, примордіалісти шукають пояснень в об’єктивних, чинниках (етнічне походження, територія, мова тощо), які в їхній інтерпретації постають як самодостатні. Деякі модерністи вважають, що вирішальну роль у формуванні етнічної чи національної свідомості відіграють суб’єктивні, «інструментальні» чинники, при цьому вони наголошують на важливості «соціальної інженерії». Це, однак, не заважає деяким із них пояснювати виникнення цих суб’єктивних чинників об’єктивними, переважно соціально-економічними чинниками, й, таким чином, абсолютизувати останні. Зрештою, модерністи іноді абсолютизують перервність, дискретність історичного розвитку, тоді як примордіалісти перебільшують значення безперервності, континуїтету.

Дискусія між представниками обох шкіл, очевидно, триватиме доти, доки дослідники будуть цікавитися проблемами етно- і націогенези. Проблема в даному випадку полягає не в тому, хто має більше вагомих аргументів у визначенні історичної природи націй, а в тому, щоб знайти баланс між факторами, які модерністи чи примордіалісти вважають визначальними. На емпіричному рівні, в аналізі історіогенези тієї чи іншої конкретної нації відповідь, очевидно, потрібно шукати в дослідженні конкретних історичних умов. На теоретичному рівні простір для спекуляцій необмежений, проте елементарна логіка підштовхувала до пошуку «золотої середини». Отже, розглянемо і такий варіант.






«Нації до націоналізму»


Існує кілька версій націогенези, які не можна зарахувати ані до модерністських, ані до примордіалістських. Аргументи модерністів у цих версіях визнаються цілком слушними, Примордіалістські також іноді заслуговують на увагу, проте лише в чітко окреслених понятійних рамках.

Саме тут виникає питання про механізм трансформації донаціональних спільнот у національні. З одного боку, зрозуміло, що нації — явище модерного часу. З іншого — має право на існування навіть суто формальне припущення, що націотворення відбувалося «не з нуля», і це припущення підкріплюється вагомими аргументами, /92/ передусім в історичних дослідженнях. Не всі донаціональні спільноти перетворюються в нації, взагалі, більшість із них, як переконливо доводив Ґелнер, не стає націями. Проте чимало таких спільнот усе ж таки трансформувалися в нації. Як наслідок виникає ширша проблема — тяглості, «континуїтету» в розвиткові націй.

Очевидно, на цьому етапі наших міркувань варто визначитися з термінологією. У цьому відношенні досить цікавий варіант пропонують «етніцисти». Донаціональні спільноти, які перетворюються (або не перетворюються) в нації, представники цього напряму називають «етнічними групами», іноді «етносами». Це дає змогу не вживати термін «нація» стосовно донаціональних спільнот. Але як визначити «етнічну групу»? Які головні складові даного поняття?

Уникаючи нормативного визначення й узагальнюючи підходи різних авторів до проблеми дефініцій, Е. Сміт формулює такі основні ознаки, чи риси, поняття «етнічна група» 96:

1. Спільна назва, ім’я, яке ідентифікує та формулює «змістові риси» спільноти.

2. Міф про спільну спадщину, який містить ідею про спільне походження і дає етнічній спільноті почуття уявної спорідненості, за висловом Дональда Горовіца, «великої родини».

3. Спільна історична пам’ять, а точніше, спільні уявлення про спільне минуле (певні події, міфологізовані герої тощо).

4. Один чи більше елементів спільної культури (здебільшого це релігія, звичаї та мова).

5. Почуття належності до «батьківщини», до певної території, не обов’язково пов’язане з фізичною присутністю представників етнічної групи на цій території, символічний зв’язок із «землею предків» (наприклад у діаспорних народів).

6. Почуття спільності (солідарність, компліментарність) частини чи, принаймні, певних груп у етносі.

Цілком очевидно, що ми маємо справу виключно з суб’єктивістською версією «етнічної групи». Зауважимо, що переважна більшість «етнологів» зосереджується саме на суб’єктивістських характеристиках донаціональних /93/ спільнот. «Об’єктивні» характеристики етно- і націогенези (кількість населення, економічні ресурси, комунікативні засоби й системи, наявність державної бюрократії тощо), зрозуміло, визнаються як такі, що мають значення, але вони, на думку «етніцистів», не завжди дають нам уявлення про особливі риси й характер національної спільноти, що виникає. Навіть більше, вони постійно змінюються, і ця нестабільність не дає можливості використовувати їх для характеристики процесу трансформації етнічних спільнот у національні.

Про це, стверджує Е. Сміт, ми дізнаємося, коли звертаємося, передусім, до «суб’єктивних» чинників, не таких ефемерних і мінливих, як «колективна воля», настрої чи навіть почуття, а до значно стабільніших культурних атрибутів, таких як історична пам’ять, духовні цінності, міфи і символи (які зберігаються в мистецтві, мові, фольклорі, звичаях і законах спільноти). (Це міркування Е. Сміта, цілком слушне, має вражаючі паралелі з думками мислителів епохи Просвітництва і Романтизму стосовно відмінностей у «характері народів». Мова цих міркувань різна, суть — надзвичайно схожа. Утім, докладніше про це йтиметься у нарисі 7.)

Одним із перших звернув увагу на усталеність, тяглість згаданих суб’єктивних характеристик етнічної групи Дж. Армстронг. Територіальні межі й кордони, зауважує він, можуть змінюватися й змінюються досить часто в історії. Проте деякі межі й «кордони», що існують у людській уяві, набагато стабільніші. «Міф, символ, спосіб спілкування та певний набір норм поведінки, — зазначає він, — є чинниками, які загалом значно життєздатніші, аніж суто матеріальні чинники». Посилаючись на праці лінгвістів та антропологів, Армстронг доводить, що межі етнічної групи визначаються за «принципом вилучення» чи протиставлення. Етнічна група прагне визначати свої межі, внутрішній взаємозв’язок, наголосом не лише на своїх внутрішніх характеристиках, а насамперед, методом вилучення, протиставленням «ми» узагальненому образові «не ми», «інші», «вони».

Наведемо приклад з історичної лінгвістики: терміни на зразок «гой» у єврейській мові, «варвар» у латині чи «німець» у слов’янських мовах формулювалися на цій основі: з поняття «ми» вилучалися всі, хто був «німий» («не ми», «німець»), хто не розумів мову, символи тих, хто належав до «ми» 97. Так само формулювалися й інші /94/ характеристики «ми» й «вони», зокрема релігійні, побутові тощо. З цього можна зробити такий висновок: «метод вилучення» є однією з визначальних рис формування «етнічної свідомості», і саме він сприяв надзвичайній життєздатності цієї форми самоідентифікації людської особистості та спільнот.

Армстронг заперечує абсолютизацію модерності націй. Процес формування сучасних націй можна зрозуміти лише в контексті значно тривалішого процесу етнічної еволюції, виникнення, занепаду і відродження етносів чи етнічних груп. При цьому він наголошує, що етнічність (етнічну ідентичність) можна вважати скоріше сукупністю різноманітних взаємодій, аніж ядром суспільної організації. Етнічна ідентичність, чи самосвідомість, може змінюватися в багатьох своїх компонентах, проте найстабільнішими залишаються міфи й символи, і саме вони спричиняються згодом до формування національної ідентичності і націй. Разом з тим, очевидно, не можна розглядати етнічну еволюцію як процес, ізольований від інших суспільних чинників. Феномен етнічності, наголошує Армстронг, тісно пов’язаний зі змінами в інших формах організації людських спільнот, зокрема релігійних і класових. «Там, — пише він, — де в реальності межі етнічної ідентичності й релігії збігаються, [етнічні] групи мають такі характеристики: особливі мовні риси, пов’язані з сакральною ідентичністю; високий рівень ендогамії; наявність символізованих «кордонів» групи, які проявляються в архітектурі, способі поведінки та одязі» 98.

З іншого боку, соціально-класовий поділ також має безпосереднє відношення до етнічності. В домодерний період функціональні характеристики (очевидно, йдеться про поділ праці) були також і етнічними (наприклад, поділ на кочові і землеробські народи). Проте, зазначає Армстронг, нижчі верстви, особливо в «малорухливих» аграрних суспільствах, не здатні утворювати групу зі стабільною етнічною ідентичністю, оскільки структурі зайнятості (професійній піраміді, за висловом Армстронга) цих верств бракує елітних шарів. А саме елітні верстви мають відповідні комунікативні та ділові якості, потрібні для легітимізації класових та відповідних етнічних бар’єрів 99. Отже, в домодерну епоху панують еліти, які здатні формувати й боронити міфи й символи, спільні для суспільства загалом, як це було у християнській та мусульманській цивілізаціях. /95/

Утім, нездатність нижчих верств продукувати власні еліти і відповідним чином формувати спільну етнічну ідентичність є відносною. На певному етапі саморозвитку, під впливом матеріальних чинників можливе виникнення «контр-еліт». Оскільки в нижчих верствах ідентичність зберігається, передусім, у мові і звичаях, ці «контр-еліти» спираються саме на лінгвістичні та етнографічні аргументи у своїх намаганнях подолати монополію попередніх еліт, як це було, зокрема, у Центральній та Східній Європі. «Іншими словами, — зауважує Армстронг, — як тільки піраміда зайнятості стає достатню повною для того, щоб група стала здатною до усвідомлення свого становища у суспільстві, замість неусвідомленої покори маніпуляціям домінантної еліти, виникає передумова формування її етнічної ідентифікації...» 100. Особливе значення це має для діаспорних народів (Армстронг згадує вірмен та євреїв), для яких наявність розвинених еліт була чи не найголовнішою умовою виживання.

Армстронг вказує на три компоненти етнічності, завдяки яким існування етносів чи етнічних груп простежується протягом досить тривалого часу: символи, міфи і спосіб комунікації (спілкування), характерні для певного етносу. Зрозуміло, що усі ці поняття є конкретизацією значно масштабнішого поняття — «культура» у веберівському його розумінні. Символ, міф та спосіб комунікації тісно пов’язані між собою. Взаємозв’язок усередині етносу можливий завдяки наявності спільних символів, що формулюються, передусім, у знаковій системі, мові. Водночас спільність цих символів підтримується характерним для певного етносу способом спілкування. Зрештою, міф є формою легітимізації етнічних символів та способів комунікації. Символічне спілкування всередині етнічної групи — це не лише безпосередні контакти, це також спілкування, зв’язок у часі, «значною мірою етнічний символічний зв’язок — це зв’язок протягом longe durée, між мертвими і живими» 101. Міфи і символи відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні почуття єдності етносу та забезпеченні його спадковості.

Так само трактує процес етно- і націогенези Е. Сміт. Він також наголошує на особливій ролі символів, міфів та «історичної пам’яті» для тривалого існування етносів. Зокрема, велике значення, на його думку, мають міфи про історичне походження етносу (нації), міф про «золотий вік» та міф про обраність (докладніше про це йтиметься у /96/ нарисі 5). Крім того, Сміт пропонує два варіанти еволюції етнічної групи в націю.

Існує два види «етнічного ядра», довкола якого відбувається процес націотворення: латеральний (горизонтальний) та демотичний (вертикальний) типи. Латеральний, або аристократичний, тип етносу трансформується в націю шляхом «бюрократичної інкорпорації» підлеглих етносів. Така інкорпорація забезпечується державою, очолюваною панівною етнічною аристократією, якій вдається забезпечити індоктринацію власних етнічних символів, міфів та способів спілкування серед підлеглих етнічних груп.

Сміт наводить три історичних приклади вдалої «бюрократичної інкорпорації», посилаючись на досвід Англії, Франції та Іспанії. «В усіх трьох випадках, — пише він, — нижчі верстви та другорядні території були поступово інкорпоровані державою, основу якої складала провідна етнічна група. Цього вдалося досягти адміністративними й фіскальними заходами та залученням певних верств населення у міждержавну війну, як це було під час англійсько-французьких воєн. Іншими словами, етнос вищого класу спромігся утворити відносно потужний та стабільний адміністративний апарат, здатний визначити і забезпечити існування нової і ширшої культурної ідентичності» 102.

В Англії формування домінантної етнічної групи відбувалося шляхом змішування норманських завойовників і датчан з англо-саксами (мішані шлюби, мовні запозичення, формування спільної мовної культури тощо). У XIV ст., стверджує Е. Сміт, незважаючи на відсутність чітких державних кордонів, масової освіти, усталених громадянських прав та інших громадянських елементів майбутньої нації, в Англії вже існувала внутрішня етнічна солідарність населення. Англійці мали спільну етнічну назву, спільний міф та історичну пам’ять. Існувало почуття спільності культури, основане на мові та єдиній церковній організації. Зрештою, географічне становище Англії також сприяло зміцненню почуття етнічної єдності. Зрозуміло, що про існування модерної нації у ті часи не йдеться, вона виникла вже за часів Промислової революції 103.

Так само відбувалася «бюрократична інкорпорація» у Франції. Уже за часів Меровінгів відбувалося змішування елементів культури франкської еліти з романо-галльською культурою, однак процес інтенсивної інкорпорації /97/ розпочався уже за Капетингів. Етнічним ядром, довколо якого розгортався процес формування єдиної етнічної спільноти, була франкська еліта, їй вдалося налагодити ефективну, централізовану систему державного управління в північній і центральній Франції, яка згодом була поширена на інші території. На цій основі відбувалися процеси уніфікації економіки, стандартизації мови та законодавства, завдяки чому в XVII ст. виникли передумови для формування модерної французької нації, вважає Е. Сміт. Проте, як довів Южин Вебер, перетворення «селянина на француза» ще наприкінці XIX ст. було актуальним завданням.

В Іспанії королівства Кастилія та Арагон (і відповідні аристократичні еліти) стали центром тяжіння у формуванні гомогенної етнічної спільноти. Тут процес інкорпорації, який, насамперед, мав виразне релігійне забарвлення, супроводжувався відчуженням груп, які не бажали «інкорпоруватися» й, очевидно, мали власне розвинене почуття етнічної ідентичності, також основане на релігійних нормах (мориски та євреї). Варто зазначити й те, що формування «іспанської» ідентичності не призвело до зникнення інших етнічних ідентичностей, свідченням чого стало відокремлення Португалії, боротьба каталонців за незалежність, існування окремої культурної ідентичності басків, галісійців та андалузців у наші дні. Проте «бюрократична інкорпорація» в Іспанії усе ж таки відбулася, що створило передумови для формування іспанської нації.

Отже, за Смітом, узагальнена картина трансформації «латеральних» аристократичних спільнот у нації постає такою: провідна етнічна група (яка є водночас провідною соціальною групою) формує державу, в межах і засобами якої відбувається процес інкорпорації підлеглих етнічних груп. «Бюрократична інкорпорація» не означає етнічної асиміляції, йдеться про формування нової ідентичності, яка виникає через злиття попередніх і в якій домінують символи, комунікативні засоби, міфи і цінності провідної етнічної групи. Вони реалізуються у спільних звичаях і традиціях, мистецтві й мові, юридичних нормах та інституціях тощо. Усе це створює ґрунт, на якому виникає нація.

Шлях перетворення «демотичних» етнічних груп у нації має інший характер і спрямованість. Держава може лише опосередковано впливати на цей процес, оскільки ці групи є для неї або підлеглими, тобто «етнічно чужими», /98/ або вона явно виходить за межі «етнічного ядра», як це було, наприклад, у Росії чи Візантійській імперії (загалом «демотичні» етнічні спільноти є здебільшого суб’єктами імперської влади). В «демотичних» групах культурні міфи, символи й цінності, історична пам’ять передаються не лише з покоління в покоління, а й у просторі, на території, яку займає певна етнічна група, а також між суспільними верствами. Основою, механізмом цього процесу є передусім релігія з відповідним священним текстом, обрядами тощо. Серед православних греків і росіян, коптів та ефіопів, вірменів-григоріанців, євреїв, ірландців-католиків і поляків символи й міфи стосовно обраності та величі предків, ритуальні й священні тексти, в яких ці символи й міфи були відображені, сприяли зміцненню традицій та суспільних зв’язків спільноти 104.

В ході еволюції таких спільнот у національні виникають складні дилеми: з одного боку, етнорелігійний характер «демотичних» етносів сприяє їхній стабільності. А з іншого — в модерні часи ця стабільність стає перешкодою для трансформації їх у нації. Члени таких спільнот можуть вважати, що вони вже складають націю. Справді, зауважує Сміт, араби та євреї, наприклад, мали всі необхідні етнічні складові нації: спільне ім’я, міфи про походження, історичну пам’ять, релігійну культуру, спільне уявлення про «землю предків» і, зрештою, стабільне почуття етнічної солідарності. В модерні часи це може завадити розвиткові нових форм соціальної мобільності та лояльності, які, власне, й призводять до формування нації та національної держави. До цього додається територіальна «дисперсія»: євреї не мали власної держави і століттями залишалися діаспорним народом, араби були і залишаються роз’єднаними між багатьма арабськими державами, росіяни мали державу, яка формувалася не довкола «етнічного ядра» тощо.

Поштовхом до перетворення «демотичних» етнічних спільнот у національні стає серія революцій — соціально-економічних, політичних і культурних, що відбуваються на початку модерної епохи на Заході. Намагаючись модернізуватися у змаганні із «Заходом», імперські еліти формують власні «раціонально-бюрократичні держави» на зразок західних. Тиск держави разом із соціальними зрушеннями, що їх приносить модернізація, створюють дискомфорт для «демотичних» груп, з яких складаються імперії. До цього додається поширення націоналістичної /99/ ідеї, з її наголосом на культурній розмаїтості та народному суверенітеті. За цих умов секуляризована інтелігенція «демотичних» груп перебирає на себе роль «етнічного ядра», довкола якого починається формування ідеї нації. Головне завдання цієї інтелігенції — моральна й політична революція, зміст якої полягає у «відновленні» історичного минулого, історичної пам’яті, «відкритті» народних традицій, іншими словами, — у «пробудженні нації», якщо користуватися націоналістичною термінологією. Інтелігенція створює нову ідеологію, спираючись на старі цінності, норми, традиції, характерні для певної «демотичної» групи. Відбувається «реформулювання» етнічних символів, міфів, історичної пам’яті.

Трансформація «демотичних» етнічних груп у нації, — підсумовує Е. Сміт, — відбувається в таких напрямах:

1. Відбувається перехід від пасивності і пристосування периферійної меншості до стану активності, самоутвердження й політизації спільноти, вироблення спільної політики.

2. Виробляється спільне уявлення про «батьківщину» усієї спільноти, яка ототожнюється з певною, досить чітко визначеною територією.

3. Важливий аспект цього процесу — економічна уніфікація спільноти, яка визначилася територіально, встановлення контролю над ресурсами та економічна автаркія.

4. Перетворення членів етнічної групи на громадян шляхом їхньої політичної мобілізації та забезпечення їм доступу до рівних громадянських, соціальних і політичних прав та обов’язків.

5. Центральною моральною й політичною цінністю стає «народ», маси перетворюються на цей «народ» шляхом прищеплення їм національних цінностей, міфів і пам’яті 105.

Безперечно, аргументація Армстронга і Сміта є надзвичайно корисною передусім для аналізу націогенези «неісторичних» націй. Вона дає можливість простежити механізм «культурної регенерації» етнічних спільнот, яким не пощастило «у відповідний час і у відповідному місці» створити чи утримати державність. Вона є компромісним варіантом між примордіалістськими і модерністськими /100/ версіями націогенези. Разом з тим, варто зауважити, що ідея про прикладні можливості символів, міфів і способів комунікації іноді постає у цих авторів дещо абсолютизованою. Зрештою, може викликати заперечення і культурно-детерміністський підтекст концепцій цих авторів, загалом досить характерний для західної соціології націй і націоналізму.






Соціально-культурні передумови


Ми повертаємося до ідеї нації, як «уявленої спільноти», сформульованої Бенедиктом Андерсоном. Концепція націогенези, покладена в основу цієї ідеї, охоплює широке коло чинників — політичних, економічних, соціально-психологічних тощо. Однак синтезом усіх цих змін Андерсон вважає зрушення соціально-культурного характеру, що створили історичну ситуацію, в якій оптимальним варіантом «уявленої спільноти» стала нація.

Сама можливість «уявлення нації» виникла лише тоді, вважає Андерсон, коли втратили владу над умами людей три давніх культурних аксіоми. Перша — це ідея, згідно з якою певна «священна мова» (латина Біблії, арабська мова Корану) дає привілей у доступі до онтологічної істини (є єдиною мовою спілкування з Богом), отже, є невідривною частиною цієї істини. Ця ідея освячувала існування таких «трансконтинентальних» релігійних систем, як християнство та іслам, і забезпечувала єдність відповідних релігійних спільнот. Згідно з другою аксіомою, суспільство природно було організоване довкола вищих центрів влади, монархів, особи яких відрізнялися від загалу, вони були «помазаниками Божими» і мали право володарювати над іншими завдяки волі вищих, космологічних сил. Відповідно, система лояльностей у суспільстві була ієрархічною і доцентровою, будувалася довкола цих уособлень вищої сили і влади. Нарешті, третьою була ідея існування «поза часом». Космологія (уявлення про світ) та історія (уявлення про людину) поставали як єдина цілісність. Світ та людина мали одне походження — божественну волю, а вимір часу між створенням світу й, людини та сучасністю не мав великого значення. Отже, й сприйняття часу було таким, коли поняття «минуле», «майбутнє» й «сучасне» були недиференційованими (найкраща ілюстрація цього спостереження — біблійні сюжети в картинах середньовічних художників, де герої минулого одягнені й виглядають як сучасники авторів). /101/

Що викликало кризу цих уявлень, кризу, яка в перспективі створила передумови для виникнення нового типу «уявлених спільнот», націй? Андерсон зосереджує увагу на таких глобальних факторах, які викликали не менш глобальні зрушення у світовому устрої: розвиток «друкарського капіталізму» (або «друкарська революція»); секуляризація «священних мов» (для Європи це була латина) та втрата ними ідеологічної монополії, тобто права на єдину істину; трансформація діалектів у «національні мови» під впливом Реформації та «друкарської революції»; зміна уявлень про світ і час під впливом географічних відкриттів та технічних удосконалень; зміна уявлень про природу влади (очевидно, вирішальним моментом тут була англійська революція XVII ст., коли був страчений король Карл І).

Усі ці зміни тривали століттями, і головним їхнім наслідком був розпад двох найбільших у домодерні часи «культурних систем» — релігійної всеєвропейської спільноти та «династичної монархії», які в період свого найвищого розвитку видавалися такими ж природними й самозрозумілими, якою за наших часів є нація 106.

Розглянемо найзначніші, на думку Андерсона, чинники, що підготували культурно-духовний ґрунт для появи націй. «Друкарський капіталізм», вважає дослідник, з його постійним пошуком ринків, орієнтувався, звичайно, на потреби споживачів. Спочатку це була латиномовна інтелігенція, «всеєвропейське латиномовне духовенство». Утім, культурні потреби європейських освічених еліт виходили за рамки канонічних текстів. Друкарство створило можливості для розвитку світської літератури — отже, латина втратила статус «священної мови», вона стала мовою поезії, наукових трактатів, белетристики. За підрахунками французьких істориків Л. Февра та А. Мартена, з часів Й. Гутенберга до 1500 р. було надруковано не менше як 20 млн примірників різноманітних книжок (населення Європи на той час сягало близько 100 млн). У наступному столітті загальний наклад становив близько 200 млн книжок, у середньому по 2 млн примірників на рік.

Реформація прискорила занепад «всеєвропейської уявленої спільноти»: мова мас (ідеться передусім про певні діалекти) стала мовою спілкування з Богом, монополія латиномовних католицьких священиків на контакт із небесами була підірвана. В дію вступив фактор, який Андерсон назвав «фатальною розмаїтістю мов». Діалекти, /102/ які до «друкарської революції» і Реформації мали право на існування лише на рівні «нижчої культури», почали набувати вищого соціального статусу. Успіхи друкарства створили технічну базу для соціалізації цих діалектів, які водночас стали мовою релігійного й, відповідно, політичного дисидентства.

До ери друкування Рим відносно легко придушував єресі, оскільки комунікативні можливості римської церкви були набагато ширшими, аніж у її опонентів. Тези М. Лютера, спочатку надруковані латиною, були перекладені німецькою, видані й протягом двох тижнів (для середньовіччя — неймовірно короткий строк) поширилися на всіх німецьких територіях. Л.Февр і А. Мартен наводять таку цифру: з 1522 по 1546 pp. переклад Біблії німецькою мовою (повний чи фрагменти), зроблений Лютером, перевидавався 430 разів (Лютера, пише Андерсон, можна вважати автором перших бестселлерів) 107. Очевидно, що «друкарська революція», розширюючи комунікативні можливості суспільства, створюючи новий «інформаційний простір», уможливила й релігійну революцію, якою стала Реформація.

Остання, у свою чергу, сприяла «націоналізації» мов і утворенню якісно нових «уявлених спільнот». «Союз між протестантизмом і друкарським капіталізмом, — зазначає Андерсон, — поширення дешевих популярних видань швидко створили нову читацьку аудиторію — не в останню чергу серед купців і жінок, які здебільшого не знали латини, і водночас сприяли їх згуртуванню в політико-релігійній боротьбі. Не дивно, що це викликало глибинні потрясіння не лише в церкві. Подібний землетрус покликав до життя перші позадинастичні ... держави на зразок Голландської республіки...» 108. Склалося уявлення про те, що уособленням і джерелом влади може бути не монарх, а громадянська спільнота.

Незалежно від Реформації й поширення друкарства, паралельно з ними, відбувався ще один важливий процес, який створював культурні передумови виникнення націй. Йдеться про розвиток «адміністративних діалектів» — мов державного управління, в основу яких були покладені певні діалекти, мови королівських дворів. Приблизно з кінця XIV ст. ранньоанглійська мова стає мовою офіційних документів уряду в Англії, французька набуває такого статусу з середини XVI ст. (у більшості європейських країн латина домінує в адміністрації значно довше). /103/ Звичайно, повільна, напівсвідома, здебільшого викликана прагматичними мотивами, «етатизація діалектів» не була прототипом цілком свідомої, цілеспрямованої мовної політики XIX ст., наголошує Андерсон, проте вона також безпосередньо впливала на розпад єдиної всеєвропейської «уявленої спільноти» 109. Водночас друкарська революція створила сприятливі технічні умови для розвитку «державних» мов: вони стали мовами державної документації, зберігання інформації, контролю, обліку, стандартів тощо.

Наслідком усіх згаданих зрушень і подій стала ерозія всеєвропейської християнської спільноти, утворення протонаціональних спільнот, зміна світоглядних настанов, уявлень про світ і природу влади, формування нового типу особистості, підготовленої до формування у власній уяві нового типу спільнот. Для цієї нової особистості світська держава і мовне середовище, утворене «друкарською революцією» і Реформацією, були природними. Між такими особистостями завдяки існуванню преси, друкованих засобів комунікації складалася система «лінійних соціальних зв’язків» (Джеймс Дж. Шіган), тобто «заочних взаємин». Не будучи знайомими, ці люди знали, принаймні абстрактно, про існування інших подібних людей, з подібним суспільним становищем, подібними культурними й економічними інтересами 110. Це був могутній суб’єктивний чинник, який створив соціально-психологічний ґрунт для виникнення ідеї нації, і в перспективі — для матеріалізації цієї ідеї.

Соціально-культурні, духовні й соціально-психологічні зміни, про які ми згадали, були необхідними, але не достатніми передумовами для трансформації фрагментів колись єдиної всеєвропейської «уявленої спільноти» в нації. Для того, щоб «фатальна розмаїтість мов» перетворилася на розмаїтість націй, потрібна була взаємодія з іншими чинниками, зокрема, суспільно-політичними.






Суспільно-політичні передумови


Розглядаючи суспільно-політичні аспекти формування націй, передусім європейських, маємо насамперед звернутися до питання про роль держави у націотворенні. Звичайно, тут не йдеться про ототожнення процесу націотворення з процесом державотворення, проте слід визнати, що формування націй за «класичним сценарієм» (Англія, Франція та ін.), тобто історія «старих, тяглих націй», було /104/ тісно пов’язане з формуванням держав, які, за висловом Е. Сміта, стали матрицями цих націй, а в ширшому розумінні — й зразком для «нових» націй.

Фактично виникнення централізованих держав з максимально можливим для певного часу ступенем уніфікації різних аспектів внутрішнього життя, було основною суспільно-політичною передумовою становлення націй у модерну епоху. В свою чергу, виникнення таких держав не було короткочасною подією, навпаки, це був тривалий і суперечливий процес, однак у цьому процесі на фоні неосяжної кількості випадковостей простежуються певні закономірності, спільні для історії всіх подібних держав.

Якими були основні суспільно-політичні й економічні передумови, що сприяли формуванню «держав-матриць»? Професор Нової школи суспільних досліджень Нью-Йорка Чарлз Тіллі називає такі чинники: 1) наявність доступних [природних] ресурсів; 2) відносно безпечне становище у часі й просторі (іншими словами, природна захищеність певної території); 3) безперервне самовідтворення верстви «політичних антрепренерів» (політичної еліти); 4) успішні війни; 5) гомогенність (однорідність) населення — первісна чи досягнена свідомими зусиллями; 6) міцний союз центральної влади з вирішальною частиною земельних (феодальних) еліт. До цих чинників, зазначає Тіллі, додалися й деякі специфічні риси державотворення в Європі: 7) висока вартість державного будівництва; 8) тісний взаємозв’язок між веденням воєн, творенням армій, розширенням і регулюванням податків та зростанням державного апарату; 9) значна роль коаліцій між центральною владою й основними суспільними класами в управлінні; 10) вплив [культурної] гомогенізації (або її відсутність) на структуру й ефективність влади 111.

Виникнення й розвиток держави (а це багатоаспектний процес, який вбирає в себе цілу низку чинників — економічних, культурних, соціально-психологічних тощо) у такому контексті справді постає як основна політико-історична передумова формування націй.

«Етатистсько-генетичний» (по суті, гегелівський) принцип був покладений в основу історіософських міркувань Г. Сетона-Вотсона, зокрема, запропонованого ним відомого поділу націй на «старі, тяглі» й «нові». Перші почали формуватися в період середньовіччя, процеси внутрішньої інтеграції в них відбувалися еволюційним шляхом. /105/ Дедалі більша кількість представників різних верств, станів і класів зв’язувалась у відносно єдину спільноту через розширення впливу держави, розширення комунікацій, торгівлю та формування національних мов і літератур (неважко помітити, що ця схема була запозичена Е. Смітом, який використав її у своїй версії еволюції «латеральних» етнічних спільнот). Національна свідомість, чи національна ідентичність сформувалися у цих націй до виникнення націоналістичної доктрини. Натомість «нові» нації сформувалися в революційну епоху націоналізму, вони були наслідком реалізації ідеологічних конструкцій освічених еліт, інтеграції населення за зразком старих націй. Формування національної свідомості та піднесення національних рухів відбувалися у них одночасно і революційним шляхом 112.

Сетон-Вотсон наводить як історичний приклад такі «старі нації», як французька та англійська. Визначити чітко, коли у цих націй розпочався процес формування національної свідомості, на думку вченого, неможливо. Наприклад, зауважує він, у 1200 р. не існувало ані французької, ані англійської нації, проте в 1600 р. обидві були «очевидною реальністю». (Американська дослідниця Л. Ґрінфелд вважає, що в Англії XVI ст. вже існувала модерна нація. Для історика Франції Южина Вебера, навпаки, твердження про «очевидну реальність» французької нації в XVI ст. — нонсенс. Він доводить, що й наприкінці XIX ст. французька нація ще не склалася.) Спочатку в країнах, які нині відомі нам як «Англія» і «Франція», правили монархи і знать, які розмовляли однією мовою, мали спільний світогляд, і воювали один з одним за територію чи, навпаки, об’єднувались проти спільного ворога під час хрестових походів. Їхніми підданими були кріпосні селяни, які розмовляли різними діалектами, не мали жодного доступу до суспільного життя і об’єднувались лише належністю своїм сеньорам та обов’язками щодо церкви.

Через чотириста років відмінності між народами обох країн були вже відчутними, і в них уже існувало внутрішнє «почуття спільності». Англійці знали, що існують французи — це інший народ, те ж саме можна сказати про французів у їхньому ставленні до англійців. Обидва народи мали «власних» суверенів, які виступали як символи відповідних спільнот. У наступні століття дедалі більша кількість населення цих країн потрапляла у сферу /106/ суспільного життя і відчуття спільності ставало надбанням ширшого загалу. «Це було пов’язано, — пише Сетон-Вотсон, — передусім з економічним і соціальним розвитком, піднесенням торгівлі і спеціалізованих мануфактур, зростанням міст та збагаченням торговельних верств. Починався розквіт шкіл та освіти (хоча формальна освіта залишалася набутком меншості), а французька та англійська мови стабілізувалися у літературі, що розвивалася... У цьому процесі географія, економіка, мова, релігія та державна влада відігравали кожна свою роль. Остання була найважливішою, оскільки саме зростання монархічної влади — її військових, фіскальних та бюрократичних функцій — визначало межі, в рамках яких розвивалося почуття спільності» 113.

Можна погодитися з міркуваннями Сетона-Вотсона щодо політичних, економічних, культурних та інших передумов й еволюційного характеру формування «старих» націй. Проте в даному контексті очевидним є також ототожнення процесу формування нації з творенням централізованої держави. Зрозуміло, що ці два процеси відбувалися паралельно, взаємно перепліталися, впливали один на одного, проте це були якісно різні процеси. Заперечення викликає також термін «національна свідомість». Застосування його щодо домодерних часів сприймається як архаїзм.

«Розмови про розвій «національних монархій», — зауважує професор Оксфордського університету Сюзен Рейнолдс, — видаються або тавтологічними або телеологічними. ... Не можна вважати само собою зрозумілим, наприклад, що Франція та Англія розвивалися безпосередньо в національні держави тому, що їхні монархії в усі часи були «національнішими», аніж, наприклад, німецька, це треба довести, а довести це можна лише порівнюючи, як люди тих часів сприймали своїх володарів...» Використання терміна «національний» щодо середньовічної історії є наслідком традиції XIX ст., коли націоналізм асоціювався з принципом народного суверенітету і протиставлявся «феодальному» чи «королівському». «Аж доки ми не встановимо, — наголошує С. Рейнолдс, — що саме середньовічна ідея народу мала спільного з модерним націоналізмом, і чим вона відрізнялась, краще взагалі уникати вживання слів «нація» і «національний» [щодо середньовіччя]» 114. /107/

Зауваження С. Рейнолдс щодо звички вживати слова «нація» і «національний» стосовно всього народу, успадкованої від XIX ст., є особливо важливим для загальної дискусії щодо часу виникнення націй. Більшість дослідників чи то прямо, чи опосередковано асоціює ці поняття з «масами», «широкими верствами», «суспільством» тощо. Коли йдеться про «національну свідомість», здебільшого мається на увазі не елітарний феномен, а свідомість мас, що цілком відповідає ідеї нації, яка з’явилася в модерні часи (ототожнення понять «нація» і «народ»). Чи можемо ми говорити про «масову свідомість» стосовно середньовіччя з його калейдоскопічними локальними територіальними спільнотами, відсутністю засобів масової комунікації, неписьменністю і політичною безправністю переважної більшості населення? Чи можемо ми шукати «національну» свідомість за тих часів, коли система суспільних лояльностей будувалася на позанаціональних засадах — релігійних, васальних, династичних? Водночас не можна не помітити, що деякі елементи цих лояльностей складали соціально-психологічне підґрунтя для формування саме національної свідомості в майбутньому, вже в модерну епоху.

Отже, еволюція державних форм у Європі створювала передусім соціально-політичні і психологічні передумови для формування націй у модерну епоху, проте вона не була еволюцією націй. Як зауважує Майкл Манн, цей процес не був однобічним. Загальноприйнята схема взаємозв’язку державотворення і націотворення, наголошує він, будується на ідеї поступового поширення державного суверенітету з «верхів» на «низи». Справді, зазначає він, виникнення націй і націоналізму було одним із наслідків розвитку модерної держави. Проте й «низи» активно впливали на еволюцію державних форм, як у донаціоналістичну епоху, так і в її рамках 115.

Манн пропонує розмежовувати дві «протонаціональні фази» в еволюції націй і націоналізму в домодерну добу: релігійну і комерційно-етатистську. Повторюючи аргументи Б. Андерсона щодо Реформації і «друкарського капіталізму», як передумов формування націй, він вважає, що Реформація і Контрреформація (релігійна фаза) спонукали протестантських володарів та їхніх противників шукати шляхів приборкання цих масових (як для середньовіччя) рухів. Отже, «низи» опосередковано сприяли зрушенням у державних «верхах». Там, де різні церкви ставали /108/ основою для організації держав чи регіонів, конфлікти між ними могли сприяти виробленню «протонаціональних» почуттів серед нижчих класів, як це було під час релігійних воєн. Утім, ця тенденція була обмеженою, оскільки як католицька, так і протестантська церкви були «транснаціональними» (цікаво, що Манн вживає це слово без лапок), а державні, мовні та церковні кордони не збігалися.

Наприкінці XVII ст., вважає Манн, починається комерційно-етатистська фаза «протонаціональної» еволюції. У Британії та Голландії домінував торговельний (комерційний) капіталізм, в Австрії і Пруссії — мілітаристська держава, у Франції діяв «змішаний варіант» мілітаристської держави та комерційного капіталізму. На цій фазі відбувалося формування, «стандартизація» соціальних ідентичностей в рамках певних держав, і хоча цей процес здебільшого стосувався «вищих» класів, «низи» також відігравали у ньому досить активну роль, особливо там, де були сильними буржуазні верстви. Ідея нації ще не стала мобілізуючою силою для більшості суспільства, однак «технічні» передумови для цього вже були створені.

Головним наслідком «протонаціональних» фаз була поява двох основних елементів, на основі яких згодом формувалися нації: держав з відносно усталеними територіями й кордонами та регіональних етнічних спільнот. З кінця XVIII ст. у процесі взаємодії цих двох елементів і розгортається епопея формування націй. І в цьому процесі дедалі більшу роль відіграють «низи», особливо очевидним це стає з початком епохи «масової політики» і з «пробудженням» націй у XIX — XX ст.

Дж. Броілі розглядає цю проблему дещо в іншому контексті. Посилаючись на приклад Англії і Франції, він стверджує, що в цих країнах успіхи монархій у творенні суверенних держав, формуванні загальнодержавних інститутів, зумовлювалися тією обставиною, що «суверенізація» держави забезпечувалася не простим тиском «згори», а системою домовленостей, угод між монархом і політичною спільнотою, якою він керував (зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про «маси». «Відповідно, — пише англійський історик, — концепція суверенності в ході свого розвитку завжди пов’язувалась з поняттям прав і свобод [...] Ідея суверенної держави вимальовувалась поступово, у процесі налагодження стосунків [між суб’єктами та об’єктами влади]» 116. Згодом ідея прав і свобод та /109/ їх забезпечення суверенною державою (уособленням якої був монарх), поширилася з середньовічної політичної спільноти на інші верстви і фактично спрацювала проти монархій, зате на користь формуванню націй. У національних державах на зміну системі угод між монархом і політичними елітами прийшла суспільна угода між державою (з її монополією на узаконене насильство) і її громадянами. Саме таким чином, вважає Броілі, ідея суверенної держави дала поштовх виникненню політичної концепції нації.

Підсумовуючи все сказане вище, зазначимо, що версія, згідно з якою еволюція держав і зміни відповідних суспільно-політичних, соціальних, економічних та інших структур була важливою передумовою формування націй у модерну епоху, видається прийнятною, якщо в ній не ототожнюються процеси формування держави і формування нації. «Держави-матриці», що стали політичними одиницями, на основі й у межах яких формувалися нації в модерну епоху, стали також і зразками для творення тих націй, державна передісторія яких була перервана або ж її не існувало взагалі. Держава в такому варіанті виступає як засіб інституціалізації і соціалізації націй, про що ми вже згадували раніше.






Націогенеза в модерну епоху


«В епоху націоналізму, — писав Ганс Кон, — нації стають великими колективними дійовими особами історії; відмінність у характері та світогляді між ними належить до головних чинників, які визначали хід подій. Лише в цю епоху не стільки воля особистостей, династій чи позанаціональних спільнот на зразок церков чи класів, скільки воля націй набула вирішального значення...» 117. Нації в модерну епоху, яка є водночас й епохою націоналізму, існують і діють як «колективні особистості». У цьому, очевидно, полягає квінтесенція розуміння націогенези і феноменології націй. Нації ототожнюються не з певними соціальними групами, не з елітами, не з державами, а зі спільнотами, які перекривають соціальні, релігійні, сімейні, регіональні та інші кордони. Нації перетворюються на найбільші в історії людства колективи, якщо користуватися мовою соціології.

Саме в такому контексті ми розглянемо процес націогенези в модерну епоху. Загальний фон цієї епохи визначила, за висловом Е. Гобсбаума, «подвійна революція» — /110/ серія суспільно-політичних, економічних, технологічних, культурних та інших змін, викликаних Французькою революцією і промисловим переворотом (який ще називають Промисловою революцією). Французька революція створила новий тип політичної практики, пов’язаний, передусім, з виходом на політичну арену мас, масштабним втручанням держави в усі сфери життя цих мас, ототожненням їхніх інтересів з інтересами держави і, зрештою, з легітимізацією ідеї народного суверенітету (деякі дослідники взагалі стверджують, що Французька революція створила першу модерну націю в Європі). Промислова революція викликала масштабні соціальні, економічні й технологічні зрушення, що сприяли поширенню цього нового типу політичної практики спочатку в Європі, а згодом — в усьому світі (розвиваючи далі цю думку, можна згадати, що масштабна технологічна революція, яка розпочалася в середині XX ст., також створила якісно нові умови в житті націй, але це — окрема тема). Промислова революція викликала також нерівномірності у розвиткові націй, що спричинило загострення конкуренції між ними й водночас сприяло активізації націогенези. Зрештою, «подвійна революція» активізувала процеси, що відбувалися в суспільно-політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах у домодерну добу, процеси, що мали безпосереднє відношення до формування націй.

Зрозуміло, що ми не можемо висвітлити всі ці зрушення у нашому нарисі, оскільки це питання потребує окремих детальних досліджень. Згадаємо лише деякі, найбільш промовисті факти, які проілюструють процес націотворення в модерну епоху.

У процесі націотворення з кінця XVIII ст. досить чітко простежуються кілька тенденцій, які взаємно доповнювалися, перепліталися, зливалися в одному напрямі. З одного боку, вже Французька революція дала перший приклад цілеспрямованого, свідомого «конструювання нації» засобами державної чи групової політики. Водночас вона ж продемонструвала, що процес націотворення чималою мірою є спорадичним, випадковим, непередбаченим, що він складається з величезної кількості дій, які безпосередньо не пов’язані з націотворенням, проте позитивно впливають на нього. Це знову висуває на передній план питання про співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» чинників в існуванні нації та її генезі. /111/ Причому, як ми вже зазначали, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» чинники націогенези в нашому розумінні є умовним, суто аналітичним поділом.

Інший важливий аспект, безпосередньо пов’язаний з попередніми, — проблема інтеграції та дезінтеграції. Націотворення відбувалося у цих двох напрямах. У країнах, де нації формувалися в рамках уже існуючих держав-«матриць», основне завдання полягало в забезпеченні умов для культурної, політичної, соціальної та економічної інтеграції населення. Таке ж завдання стояло перед елітами «культурних націй», які були поділені між багатьма культурно спорідненими політичними одиницями — як класичний приклад тут можна назвати Італію і Німеччину. В імперіях інтеграційні тенденції (які часто перетворювалися на асиміляторські) зіткнулися з рухом протилежного спрямування, коли підлеглі центрові етнічні групи стали ініціаторами дезінтеграційних процесів (характерно, що після розпаду імперій етногрупи, які виступали ініціаторами дезінтеграції, стали ініціаторами інтеграційних процесів, але при цьому зіткнулися з дезінтеграційними прагненнями інших етнічних груп — класичний приклад того, що Г. Моргентау називав «абетковим парадоксом»). Складається враження, що історія націотворення у XIX— XX ст. — це історія боротьби і взаємодії згаданих тенденцій. Інтеграційні (доцентрові) та дезінтеграційні (відцентрові) тенденції також утілювалися як на рівні цілеспрямованої політики, так і виникали унаслідок незапрограмованої взаємодії «об’єктивних» чинників. Зрештою, поняття «інтеграція» й «дезінтеграція» стосуються не лише націй чи багатонаціональних конгломератів. XIX— XX ст. — це також період розпаду старих і формування нових соціальних, релігійних, культурних, економічних та інших спільнот і зв’язків як усередині націй, так і на транснаціональному рівні.

Розглянемо деякі «суб’єктивні» чинники, які можна, принаймні умовно, на аналітичному рівні, відокремити від «об’єктивних». У даному випадку йдеться передусім про формування того, що дослідники називають «національною ідентичністю», «національною свідомістю» тощо. Ми згадали про свідоме, цілеспрямоване творення нації методами державної і публічної політики. У цьому випадку, очевидно, найпоказовшіим буде приклад суспільного явища, яке Е. Гобсбаум назвав «винайденою традицією». /112/

«Винайдена традиція, — стверджує Гобсбаум, — означає певний тил [суспільної] практики ритуального чи символічного характеру, який звичайно регулюється прямо або опосередковано загальноприйнятими правилами, мета яких — індоктринація певних цінностей чи норм поведінки шляхом повторення. Наявність такої практики автоматично вимагає зв’язку з минулим, континуїтету, який забезпечується апеляцією до відповідного історичного досвіду» 118. Існує три типи винайдених традицій, зазначає Гобсбаум. Перший встановлює або символізує суспільний взаємозв’язок, членство всередині групи, реальної чи штучної спільноти. Другий створює чи легітимізує певний варіант суспільних інститутів, статусу або влади. Основною метою винайденої традиції третього типу є соціалізація певних поглядів, систем цінностей або норм поведінки 119.

На думку Гобсбаума, епоха масового «винаходу традицій» в Європі збігається з епохою націоналізму (кінець XVIII — XX ст.). «Винахід традиції» — феномен новітнього часу, модерної доби, невід’ємний елемент процесу націотворення. Водночас «винахід традицій» досить виразно демонструє внутрішню суперечливість процесу націотворення, — «традиції», які створюються для легітимізації модерного феномена, здебільшого побудовані на апеляції до минулого (іноді не такого вже й давнього).

Зрозуміло, що Гобсбаум, поважний марксистський історик, пояснює «винахід традиції» конкретними суспільними, передусім соціальними, потребами. «Цілком нові, або старі, проте радикально трансформовані соціальні групи, середовища та умови, — пише він, — вимагали нових інструментів зміцнення й вираження соціального взаємозв’язку та ідентичності, структурування суспільних відносин. Водночас суспільні зміни призвели до того, що існування традиційних форм державного правління, соціальних та політичних ієрархій ставало дедалі складнішим, а часом і просто неможливим. Це вимагало нових методів правління та встановлення нових форм лояльності. Цілком природно, що винахід «політичних» традицій був тим більш свідомим і програмованим, що його авторами були політичні інститути, які ставили певну політичну мету» 120.

Найбільш адекватною вимогам моменту формою лояльності та організації людських спільнот у цей час стала нація. Відповідно, «винахід традицій» спрямовувався на /113/ формування й зміцнення націй як у Європі, так і в усьому світі. Очевидно, немає потреби особливо наголошувати на тому, яке значення для національної свідомості мають такі символічні прояви «винайденої традиції», як національний прапор (триколор Французької революції, безперечно, став зразком для масового наслідування в XIX — XX ст.), національний гімн (можливо, перший із них — гімн Великої Британії 1740 р.) або національні свята (мабуть, серед перших тут були 14 липня у Франції, та 4 липня у США). В модерну епоху частиною «національної традиції» став також цілий набір неформальних «символів-портретів» націй: Маріанна як символ Франції, Джон Буль — Англії, дядько Сем — США. Можна також згадати зооморфні символи, як формальні, так і неформальні: орел, обраний як символ могутності багатьма націями і державами, лев — у Великій Британії, ведмідь — у Росії тощо.

Важливим елементом «винайденої традиції» стала глорифікація певної історичної постаті, символу або події, які вважалися важливими компонентами національної свідомості. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Німеччина, наприклад, переживала справжній бум у будуванні пам’ятників імператорові Вільгельму І та Бісмарку, у Франції майже в усіх муніципалітетах стояв бюст Маріанни. Кожна нація винаходила своїх героїв, символи й видатні події, які перетворювалися на частину національної міфології, самосвідомості нації.

Як бачимо, «винахід традиції» спрямовувався на кодифікацію соціальної поведінки, виховання почуття спільності всередині нації, формування спільного культурно-політичного простору, тобто мав суто функціональне значення. Звичайно, не варто перебільшувати «запрограмованість», «планомірність», інструменталістське значення, масштаби та наслідки цієї політики. «Винахід традицій» був лише одним із аспектів значно ширшого, масштабнішого і значною мірою стихійного процесу інтеграції населення в нації.

Серед культурних чинників процесу націотворення у XIX — XX ст., очевидно, одним із найголовніших була секуляризація, уніфікація, стандартизація та масове впровадження «національних» мов, які в одних випадках уже були державними, в інших — мали перетворитися на такі.

XIX ст. стало «золотою ерою» філології, лінгвістики та літератури, це була епоха одномовних і двомовних словників, /114/ граматик, лексиконів. У 1789 — 1794 pp. з’явився шеститомний словник російської мови, а в 1802 р. — офіційна російська граматика. Це був остаточний тріумф секуляризованої мови над церковнослов’янською. У 1792 р. вийшла історія чеської мови і літератури видатного просвітника Й. Добровського. У 1814 р. Вук Караджич почав публікацію граматики і словника сербської мови. Починаючи з 1819 p., знамениті своїми публікаціями народних казок брати Якоб і Вільгельм Грімм розпочали монументальну працю у галузі граматики, історії та впорядкування німецької літературної мови. З 1854 р. здійснювався проект 16-томного видання словника німецької мови, завершений майже через сто років. У 1823 р. вийшов двотомний американський словник англійської мови Н. Вебстера. У 1835 — 1839 pp. був опублікований п’ятитомний чесько-німецький словник Й. Юнгмана. У 1846 — 1848 pp. норвезький просвітник І. Аазен видав норвезьку граматику і словник. Англія і Франція, де стандартизація, уніфікація й «етатизація» загальнонаціональних мов розпочалися ще в попередні часи, не уникли лінгвістичної лихоманки: статус цих мов підтверджувався монументальними дослідженнями: у 1862 — 1872 pp. був виданий п’ятитомний словник французької мови М. Лєтре, 1905 р. розпочав сорокарічну роботу над історією французької мови Ф. Брюно. У 1879 р. під керівництвом Дж. Мюрея розпочалася публікація багатотомного словника англійської мови (завершена в 1928 р.) 121. У XIX ст. літературними мовами стали словенська, сербо-хорватська, болгарська, фінська, українська та ін.

Якщо для державних націй питання «одержавлення», стандартизацій та уніфікації своєї мови було частиною ширшого, загальнішого процесу «впорядкування», зміцнення, стабілізації системи суспільних, культурних зв’язків усередині нації, то для народів, для яких творення власної держави було справою майбутнього, «мовне будівництво» перетворювалося на революційне гасло. XIX ст. породило цілу плеяду «філологічних» бунтівників 122, чиї «кабінетні вправи» в перспективі стали підґрунтям революційних націоналістичних рухів. У середовищі «неісторичних» народів мовні реформатори перетворювалися на справжніх «батьків нації».

Згадаємо ще один, надзвичайно важливий культурний аспект націогенези в модерну добу. Йдеться про творення «національної історії». Зауважимо, що цей процес, пік /115/ якого припадає на другу половину XIX ст., також був характерною рисою націотворення не лише «неісторичних», «малих» націй, які мали обґрунтувати своє право на існування, а й «великих», «історичних» націй Європи, які, здавалося б, не потребували додаткових аргументів у своїх претензіях щодо національного буття. XIX ст., за прогнозом французького історика Огюстена Т’єрі, справді стало епохою історичної науки. У 1824 р. почалося видання багатотомного зібрання документів Monumenta Germaniae Historica. В 1833 р. розпочато публікацію Documents inedits sur I’histoire de Françe. В 1834 p. британський парламент ухвалив рішення видати багатотомну колекцію документів з давньої історії Англії та Ірландії 123. Подібні археографічні видання були започатковані в багатьох інших країнах Європи, зокрема в Російській імперії (згадаємо хоча б різноманітні «Акты...», що видавалися в країні, починаючи з 1840-х років). Друга половина XIX — початок XX ст. — це період справжньої зливи «національних» історій, кожна з яких у свій спосіб легітимізувала право певної нації на політичне буття та визначну чи принаймні помітну роль у світовій цивілізації. Ф. Гізо, А. Мартен, О. Т’єрі у Франції, Т. Б. Маколей, Дж Р. Грін, Г. Мейн в Англії, Д. Бенкрофт, Г. Адамс, Дж К. Госмер у СІНА, Й. Дройзен, Ф. Дальман, Г. фон Трейчке в Німеччині, К. Троя, Ч. Бальбо, П. Вілларі в Італії, М. Погодін у Росії — це найвідоміші постаті з довгого списку імен представників «патріотичної» історіографії, які творили національні історії і, таким чином, сприяли формуванню власних «уявлених спільнот» новітнього часу — націй. Очевидно, не варто доводити, яку роль відіграли у формуванні своїх націй такі постаті, як Ф. Палацкій у чехів, С. Мілутінович у сербів, Паїсій у болгар, єпископ Ґрюндтвіг у датчан, П. Мюнх у норвежців, М. Грушевський в українців.

Безперечно, що згадані нами культурні чинники могли діяти і впливати на формування національної свідомості й націй лише в певному соціокультурному середовищі. Національна історіографія з її набором патріотичних міфів чи стандартизована мова могли виконувати свої інтеграційні функції лише тоді, коли вони ставали надбанням широкого загалу, мас. Це вимагало створення відповідної інфраструктури: системи масової освіти й поширення писемності, формування мережі засобів масової інформації та комунікації тощо. Така інфраструктура, у свою чергу, могла виникнути лише на відповідному рівні /116/ розвитку економіки й технології, які в «національному» масштабі забезпечувалися лише державою. І тут коло замикається, оскільки держава в епоху нерівномірного розвитку й конкуренції могла забезпечити високий рівень розвитку економіки й технології лише маючи соціально мобільне, освічене населення, свідоме своєї належності до «нації».

Згадаємо деякі соціально-політичні чинники, які вирішальною мірою вплинули на формування націй у модерну епоху. Раніше вже йшлося про те, що початок епохи масової політики був безпосередньо пов’язаний з процесом націогенези. Ототожнення «нації» з «народом» як класичний варіант модерної нації стало імперативом внутрішньої політики передових держав з часів Французької революції, а після «весни народів» 1848 р. воно стало масовим явищем. Наочний приклад інтеграції «народу» в «націю» — демократизація державної політики, залучення дедалі більших мас населення в «національне» політичне життя, яке відбувалося під безпосереднім патронатом держави.

Конституція Франції 1793 р. проголосила одним із основних політичних принципів буття нації загальне виборче право, щоправда, це була радше декларація, аніж реальна практика. Так само в більшості провідних країн світу протягом XIX ст. загальне виборче право залишалося об’єктом різноманітних обмежень: у США до 1830-х років існували обмеження расового, релігійного та майнового характеру, а чорне населення отримало суто фіктивне право голосу лише після 1865 р. У Великій Британії, яка претендувала на звання колиски парламентських інституцій, різноманітні майнові, станові та інші цензи існували протягом усього XIX та частини XX ст., у Франції реальне загальне виборче право увійшло в життя лише після краху II Імперії. В Німеччині принцип загального виборчого права був обмежений сумнозвісною «прусською системою» 124. Напередодні Першої світової війни загальне виборче право, принаймні як принцип, діяло в Німеччині, Італії, Норвегії, Франції, США, Швеції, Швейцарії, Великій Британії, Австралії, Бельгії, Австрії, Данії, Фінляндії, проте, як зауважує Е. Гобсбаум, «досить рідко воно поєднувалось з політичною демократією» 125. Утім, навіть в обмеженому вигляді, навіть як принцип чи декларація, загальне виборче право сприяло зміцненню політичних зв’язків усередині націй, формуванню їх як /117/ політичних спільнот. На початку XX ст. у країнах, де існувало загальне виборче право ним могли користуватися лише 20 — 25 % населення.

Ще один елемент масової політики, народжений епохою «подвійної революції», — «масовізація» політичних рухів. «Запрошення мас до політики» могло відбуватися під різними гаслами — релігійними, класовими, націоналістичними, однак саме в XIX — XX ст. будь-який рух перетворювався на масовий передусім у національних масштабах. Класичний приклад — історія II Інтернаціоналу. Що ж до власне національних рухів, спрямованих на «відродження», «визволення» націй, які, здебільшого, як політичні спільноти існували «в проекті», то в даному випадку питання «масовізації» таких рухів фактично було питанням творення нації.

Очевидно, не варто докладно висвітлювати інші аспекти націогенези в модерну добу, оскільки це потребувало б стислого викладу світової історії. Лише побіжно згадаємо про деякі з них. Розвиток світового ринку, формування «національних економік» та конкуренція між ними, нерівномірність економічного розвитку, злиття економіки з політикою призводили до загострення міждержавних суперечностей, що, у свою чергу, сприяло «етатизації» націй та їхній внутрішній інтеграції. Цей процес активізувався із зростанням ролі раціональної бюрократичної держави, заінтересованої в забезпеченні єдності нації. Держава забезпечувала цю єдність методами «узаконеного насильства», соціальною політикою та монополією на стандартизовану загальну освіту. Інтеграційні процеси всередині державних націй значною мірою підсилювалися воєнними конфліктами між ними, апогеєм яких стали світові війни.

Промислова революція, індустріалізація, урбанізація підривали старі, традиційні соціальні зв’язки та форми лояльності, авторитет старих форм влади та інститутів, підштовхували до пошуку нових форм людських спільнот. «Завдяки винаходам та вдосконаленню засобів масової комунікації дедалі більші маси людей усвідомлювали спільність своїх інтересів, а уряди діставали можливість контролювати більші території. Віра в можливість і навіть необхідність прогресу ставала загальною, а нація та її держава виступали як інструмент цього прогресу» 127. Найрізноманітніші соціальні групи, верстви і класи убачали в національній ідеї оптимальний варіант реалізації своїх /118/ групових інтересів. Відповідно, належність до «нації», реальної чи уявленої, ставала надзвичайно важливим елементом самовизначення особистості і розуміння власного «я».

Говорячи про формування націй у «модерну епоху», слід пам’ятати, що не варто абсолютизувати ідею розриву між традиційним «донаціональним» і модерним, «національним» суспільством. Безперечно, економічні, соціальні, політичні й культурні процеси, що визначили суть модерної епохи як «ери націоналізму», починалися набагато раніше, в рамках іншого суспільства. Коли ми говоримо про розпад старих соціальних зв’язків і форм лояльностей, очевидно, слід пам’ятати, що багато які з них стали передумовою і основою для формування нових. Коли ми наголошуємо на інституційній відмінності між національним урядуванням та попередніми формами державних інститутів, ми знаємо, що «нове» нерідко виникало з уламків старого. Думка про те, що Французька революція, створивши політичну націю, закінчила справу, розпочату абсолютистською монархією, видається у цьому контексті справедливою.

Обмежуючись згадками про формування націй у «модерну епоху», ми маємо пам’ятати, що, по-перше, у різних націй хронологічні рамки цієї епохи не завжди збігаються з часом, коли еру націоналізму переживали провідні нації світу. У деяких націй модерна доба може прийти тоді, коли передові нації існують уже в постмодерному світі, хоча слід пам’ятати, що межа між «модерністю» й «постмодерністю» є умовною. По-друге, навіть у постмодерному просторі спостерігаються спроби інституалізації тих націй, які в попередні часи не спромоглися збудувати власну державність — про це свідчить наявність сепаратистських рухів у постіндустріальних суспільствах. По-третє, останнім часом деякі дослідники піддають критиці тезу про те, що лише епоха переходу від аграрного до індустріального суспільства є ерою націоналізму, посилаючись, зокрема, на досвід постколоніального розвитку.




* * *


Ми розглянули кілька варіантів теоретичного осмислення генези націй. Кожний із них у свій спосіб відповідає на запитання «де, як і коли виникла нація?». Кожний із них має віднайти вирішальний, головний чинник у націогенезі, або групу чинників, що розпочали ланцюгову реакцію формування націй. /119/

Як виникають нації? Розглядаючи наведені варіанти націогенези, ми не можемо не помітити, що поняття про «критичну масу» чинників, які уможливлюють появу націй узагалі й конкретних націй зокрема, є надзвичайно відносним, мінливим, абсолютно залежним від конкретно-історичної ситуації. Проблема закономірності й випадковості в націогенезі, таким чином, стає центральною. Основну тезу з даного питання можна було б сформулювати так: виникнення націй узагалі є закономірністю, виникнення конкретних націй — випадковістю. Проте ця теза виглядатиме не більш як схоластичною вправою, оскільки тоді «випадкове» виникнення конкретних націй можна трактувати як вияв загальної закономірності, що перетворює згадану тезу на нісенітницю, або ж змушує нас ходити по нескінченному колу діалектичних взаємозаперечень. Можна сформулювати ідею інакше: якщо нації і сам національний принцип виникли, це зумовлювалося чинниками, що діють незалежно від волі і бажання людей. У такому випадку ми поринаємо в безодню фаталізму і телеології. Зрештою, ми можемо зійтися й на тому, що «нації» — штучний продукт, наслідок ідеологічних збочень, сурогат інших форм лояльності, побудований на давніх інстинктах і сформульований в епоху безнадійної кризи «натуральних» форм колективності заінтересованими в нових формах лояльності елітами. І тут ми потрапляємо в пастку суб’єктивістського розуміння історії.

Коли виникають нації? Формальна модерністсько-примордіалістська дилема, як ми пересвідчилися, побудована на відмінностях у розумінні суттєвих ознак «нації». Будь-хто, хіба що крім упередженого романтично-містичного націоналіста, погодиться з тим, що націогенеза, виникнення нації — це досить складний, суперечливий і тривалий процес, а не короткочасна подія, отже відповідь на питання «коли?» ніколи не буде конкретною. Це не означає, що дослідники не мають цієї відповіді, проте цілком очевидно, що такого роду відповіді ніколи не будуть остаточними і, зрештою, знов-таки залежатимуть від розуміння того, що таке «нація».

Отже, ми також утримаємося від остаточних висновків. Теоретичне осмислення проблем націогенези — це процес, а не набір готових постулатів. Безперечно, на сучасному рівні знання ми можемо робити і робимо певні узагальнення, які сьогодні видаються цілком імовірними й достатніми. Проте навряд чи вони є абсолютною істиною, навіть якщо ми в цьому переконані.









Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.