[Галицько-Волинський літопис / Пер. Теофіль Коструба. — Львів, 1936. — Ч. I. — С. 45-93.]

Попередня     Головна     Наступна





З т. зв. »КИЇВСЬКОГО ЛІТОПИСУ«


(З цього літопису, подібно як і з попереднього, подаємо нотатки; або оповідання, що відносяться до західних земель).




1. КОРОТКІ ЛІТОПИСНІ ЗАПИСКИ


(Під р. 6625=1117). Цього-ж року Володимир пішов війною на Ярослава до Володимира, а також Давид Ольгович, Володар і Василько. Вони облягли його в городі Володимирі, стояли там шістьдесять днів і заключили мир із Ярославом. Ярослав покорився й ударив чолом перед своїм стриєм Володимиром. Володимир покарав його 1) за все й велів приходити до нього, коли покличе. Так у мирі вони розійшлися.

Володимир післав свого сина Романа княжити до Володимира.

В році 6626 (=1118). Ярослав Святополкович утік із Володимира до Угрів, а його бояри відступили від нього.

Того-ж року помер Роман Володимирович, 6. січня, а Володимир післав другого сина, Андрія, княжити до Володимира.

(Під р. 6628=1120). Тоді післав Володимир Андрія з поганами на ляхів 2) і: повоювали їх.

(Під р. 6629=1121). Того самого року прийшов Ярослав із ляхами до Червена, як посадником був. Хома Ратиборович, але вернулися назад, бо не вспіли нічого«.

(Під р. 6630=1122). Помер Амфілохій, єпископ володимирський.



1) Володимир покарав його: літопис не поясняє, за що Володимир карав Ярослава.

2) з поганами на ляхів: погани — половці. /46/



(Під р. 6631=1123). Того-ж року поставили Семеона на єпископа до Володимира.

Того-ж року прийшов Ярослав Святополкович із уграми, ляхами, чехами, з Володарем і Васильком до Володимира. З ними було дуже багато війська. Вони облягли город Володимир, де був тоді Андрій; а Володимир зі своїм сином Мстиславом не вспіли ще прийти з Києва. І як настала неділя, Ярослав іще з двома їздив попід сам город і вигрожував людям і князеві Андрієві. Він був загордів, бо надіявся на величезне військо, і так говорив до Андрія й до горожан: »Це мій город; як не відчините й не вийдете з поклоном, то побачите, що завтра зроблю наступ і здобуду город«. Але Андрій мав велику надію на Бога, разом із усіми своїми людьми, й надіявся на молитву свого батька. Та ще він їздив попід городом, як увійшли два ляхи над вивіз і ту сховалися. І Ярослав поїхав, щоби віддалитися від города; а як був у тім вивозі, де скрилися ляхи 3), щоб його зловити, вони пробили його списом 4) і вхопили його ледви живого. Уночі він і помер. Так помер Ярослав сам серед численного війська, через свою велику гордість, бо не покладав надії в Богові, але надіявся на військову силу. Тоді угри, ляхи, Володар і Василько розійшлися кожний до себе, а до Володимира післали послів із дарами й перепросинами.



3) де скрилися ляхи: найправдоподібніше це були підкуплені вбивники.

4) пробили його списом: в орґ. »оскіпом«.



(Під р. 6632=1124). Цього-ж року помер Василько Ростиславович, а після нього помер Володар, його старший брат.

(Під р. 6649=1141). Цього-ж року помер у Галичі Іван Василькович і його волость перебрав /47/ Володимирко Володаревич. Він злучив обі волості 5) й княжив у Галичі.

(Під р. 6652=1144). Того-ж року посварилися Всеволод із Володимирком за сина, що сів його (Всеволодів) син у Володимирі (Волинськім) і почали правуватися. Тоді Володимирко кинув йому хрестну грамоту, а Всеволод із братією пішов на нього.

Того самого року ходили Ольговичі на Володимирка, Всеволод із братами: Ігорем і Святославом, Володимир Давидович і Вячеслав Володимирович, два Мстиславовичі: Ізяслав і Ростислав, Вячеслав Володимирович, два Всеволодовичі: Борис і Гліб, Ростислав Глібович і Володислав, лядський князь. Вони йшли війною на балакучого Володимирка, щоби змусити його приїхати поклонитися Всеволодові. Та він не хотів того ні чуди, ні видіти й не хотів їхати поклонитися. Він привів собі на поміч угрів, хоч вони й не придалися йому ні на що. Всеволод став із цього боку міста 6), а Володимир став на другій стороні, зійшовши з горба, а між ними була ріка Білка. Всеволод приказав сипати греблі, кожний для своєї частини, й на другий день перейшли ріку й зайняли горби за Володимиром. Володимир думав, що йдуть проти нього й розложився до битви перед городом на оболонні. Але це військо не могло битися з противником, через тісноту, бо були болота вже, отже можна було боротися хіба на горбах; тому руські відділи 7) вийшли на горби



5) злучив обі волості: перемиську, що після 1124. р. розпалася на перемиську й звенигородську, й теребовельську, що тоді ж розпалася на теребовельську й галицьку. Васильковичі (Григорій і Іван) померли, видко, безпотомно; брат Володара, Ростислав, теж помер, а його син, Іван, званий Берладником, буде ще нераз добиватися своїх прав до батьківського Звенигорода, — як побачимо дальше. Покищо Іван іще сидів у Звенигороді.

6) із цього боку міста: це був Звенигород.

7) руські відділи: київсько-чернигівські (тісніше значіння назви Русь).



й зай-/48/шли від Перемишля й Галича. Як це побачили галичани, зажурилися і сказали: »Ми тут стоїмо, а там наші жінки візьмуть«. Тоді Володимир почав переговорювати з Ігорем: »Якщо мене помириш із братом, то по Всеволодовій смерті поможу тобі здобути Київ«. І так перетягнув Ігоря. Ігор отже почав благати Всеволода і гніватися, кажучи: »Ти не бажаєш мені добра; пощо ти мені обіцяв Київ, як навіть не даєш мені придбати приятеля«. Всеволод послухав його й уже того дня над вечір заключне мир. Володимир виїхав і поклонився Всеволодові, а Всеволод стрінув його з братами. А Володимирко дав Всеволодові за труд 1400 гривень срібла; наперед багато говорив, а потому багато заплатив — і тим вирятувався. Всеволод тоді привитався з ним, а також його брати, й помирилися між собою, а Всеволод сказав: »Ось ти здоровий, тож не гріши більше«, віддав йому Ушицю й Микулин і вернувся додому. Та срібла Всеволод не забрав сам, але поділив на части, між братів: Вячеслава, Ростислава, Ізяслава й усіх братів, хто лише з ним був.

Тієї-ж зими, як Володимирко пішов до Тисьмениці на лови, галичани за той час післали по Івана Ростиславовича до Звенигороду, й привели собі його до Галича. Як це почув Володимир, зібрав дружину і прийшов на нього до Галича. Від став коло города, а вони виїздили з города й завзято воювали; багато жертв падало по обох боках, а воювали три дні 8). А в мясопустну неділю на ніч виступив на нього (Володимирка) Іван із галичанами, звели довгу битву й ув Івана побили багато дружини. Йому заступили дорогу від города й він не міг вернутися до города; отже він перебився через військо (противника) й утік на Подунавя 9), а звідти полем прибув до Всеволода до Києва.



8) воювали три дні: в іншім кодексі: три тижні (Іпат.).

9) утік на Подунавя: в ориґ.: в Дунаю; де долішна Бесарабія (Добруджа).



А галичани /49/ ще цілий тиждень билися з Володимиром за Івана й змушені лише відімкнулися йому в неділю маслопустну 10). Володимир же, ввійшовши до Галича, багато людей повбивав, а інших покарав люто.

В році 6654 (=1146). Всеволод зібрав своїх братів, Ігоря і Святослава; Святослава лишив у Києві, а до Галича пішов із Ігорем, Давидовичами, з Володимиром, із Вячеславом Володимировичем, Ізяславом і Ростиславом Мстиславовичем, своїми братанками; взяв також свого сина Святослава й свого зятя Болеслава лядського й усіх диких половців. Так зібралося величезне військо й рушили на Галич проти Володимирка. Та з божої волі впав дощ і сніг, так що мусіли їхати на конях і на санях... 11) (Підійшли) до города й перішого дня запалили коло нього остріг 12). На другий день звенигородці зібралися на віче й хотіли піддатися. А був у них за воєводу Володимирів муж Іван Халдеєвич. Він піймав із-поміж них трьох мужів і вбив їх, а кожного з них перетяв на половину й викинув із города; так їх застрашив. Від того часу звенигородці почали бути без підступу. Як це побачив Всеволод, почав пробувати, якби то взяти город. Отже на третій день ціле військо підступило під город, билися від світанку аж до ночі й запалили город у трьох місцях; та горожани при божій помочі погасили (вогонь). А Бог і свята Богородиця вирятували город із лютої битви; (горожани) заспівали »кіріє елісон« 13) із великою радістю, хвалили Бога і Його Пречисту Матір, а кожний звідти вернувся до себе.



10) в неділю маслопустну: або сиропустну, останню перед вел. постом.

11) на конях і на санях: тут у списках літопису пропуск.

12) частокіл, палісада (деревяне укріплення города).

13) заспівали »кіріє елісон«: Господи помилуй (по-грецьки).





2. БОРОТЬБА ЗА КИЇВ 1149 і 1150 РОКУ


(Після смерти Всеволода, котрого згадує літопис /50/ у вище наведених місцях († 1146), на київськім престолі засів Ізяслав Мстиславович, внук Володимира Мономаха. Він рівночасно держав у своїх руках Волинь і на тім тлі був суперником Володимирка галицького. Але 1149 р. вигнав його з Києва Юрій, молодший син Мономаха, отже стрий Ізяслава. Наведеже нижче оповідання показує, якими способами добивався Ізяслав київського стола; подаємо його тому, що боротьба велася головно на Волині. В політичнім положенні тогочасної України орієнтує дуже добре підручник Ст. Томашівського, Українська історія, т. I., Львів, 1919, зокрема стор. 66-76, §§ 32-35).


Ізяслав прийшов до Володимира (Волинського) й почав розсилати послів: до Угрів, до свого зятя 14) короля, й до Ляхів, до свого свата Болеслава, до Межка й Їндриха 15), до чеського князя, свого свата, Володислава, з просьбою помочі: щоби вони сіли на коні й особисто зі своїми полками пішли до Києва; хіба якщо самі не могли б іти, то нехай пустять свої війська або з молодшими братами, або хочби й із воєводами. Та король відмовися йому, кажучи: »Маю війну з царем 16), як уже впораюся, то сам піду, або як ні, то пущу своє військо«. А лядські князі сказали йому: »Ми близько тебе, отже одного лишимо стерегти нашої землі, а два поїдемо до тебе«. Чеський князь сказав: »Я сам готов (іти) зі своїм військом«.


14) до свого зятя: зять у цьому оповіданні означає шваґра.

15) до Межка й Їндриха: Мешко й Генрих; подаємо тут імена в такій формі, як приходять у літописі.

16) маю війну з царем: з візантійським цісарем (тоді був цісарем Мануїл I. Комнен, 1143 — 1180).



Тоді Ізяслав знову післав своїх послів до Угрів до короля, й до Ляхів, і до Чехів, із великими дарами й честю і сказав їм: »Нехай вам Бог поможе за те, що ви мені взялися помагати. А я вам кажу: браття, по Рождестві /51/ Христовім всядьте на коні«. Вони-ж по Рождестві Христовім всіли на коні. Король угорський не був іще впорався, але післав 10 тисяч угрів і ще сказав: »Ось пускаю своє військо, а сам хочу підступити під гори галицького князя 17), щоби не дати йому рушитися. Ти розправляйся там, із ким маєш порахунки; а як ці полки втомляться, то я пішлю другі сильніші, або ні, то сам сяду на коня«. Болеслав поїхав сам зі своїм братом Їндрихом на чолі свого війська, а Межка лишили стерегти свого краю від прусів. А Вячеслав 18), як почув це, післав до Юрія і сказав: »Угри вже йдуть, лядські князі всіли вже на коні, а Ізяслав також готовиться«, й додав: »Або дай Ізяславові, чого він хоче, або як ні, то ходи до мене зі своїми полками, щоби захоронити мою волость. Бо Ізяслав так мені казав: Будь мені, як батько, йди й сядь у Києві, а з Юрієм я не можу жити; а як не хочеш бути зі мною в згоді, ані не підеш сидіти (на княжім столі) до Києва, то я спалю твою волость. Отже приїдь, брате, тепер, і нехай нас разом стріне, що Бог дасть, добро, чи зло; а як ти, брате, не приїдеш, не жалуйся на мене, бо моя волость загрожена руїною«.

Як це почув Юрій, зібрав свою силу й рушив із Києва; а взяв був зі, собою й диких половців на поміч. І вони пішли з ним. В той сам час прийшли до Ізяслава до Володимира (Волинського) угри на поміч, а також Болеслав лядський із братом своїм Їндрихом, із великою силою. Ізяслав покликав їх до себе на обід. Вони пообідали й розвеселилися. (Ізяслав) вшанував їх великою почестю, обдарував великими дарами й так усі поїхали, кожний до свого табору. На другий день Ізяслав вирушив із Володимира і звідти пішов до Лучеська, а прийшовши сюди, перебув тут три дні.



17) під гори галицького князя: Карпати.

18) Вячеслав, як почув це: він княжив у Пересопниці, гл. далі. /52/



Тут Болеслав пасував мечем 19) багато боярських синів. У той час прийшли до Пересопниці два Юрієвичі, Ростислав і Андрій, поміч Володимира з Галича й сам Володимир приступив був ближче до Шумська; а ляхи, й угри налякалися. Юрій же прийшов до брата Вячеслава в Пересопницю. Ізяслав довідався, що Юрій прибув до свого брата Вячеслава до Пересопниці; він сказав про це уграм, Болеславові й його братові Їндрихові. Вони рушили зі своїми військами з Лучеська, прийшли й стали коло Чемерина на Олиці. Але тоді якраз прийшла вістка до Болеслава й його брата Їндриха від Межка, що на їх край ідуть пруси. Болеслав і Їндрих сказали це Ізяславові, але йому це дуже не подобалося. Він відбув нараду з Болеславом, Їндрихом і з уграми, щоби вони післали 20) своїх послів до Вячеслава й до Юрія, а угри своїх послів від короля, щоби вони сказали: »Ви нам заступаєте місце батька, а тепер почали війну зі своїм братом і сином 21) Ізяславом. Та ми по Богові всі христіяни, одно браття собі; нам усім треба бути в себе. А вам того бажаємо: хай Бог дасть вам погодитися з вашим братом і сином Ізяславом, щоби ви сиділи в Києві, самі там знаєте, кому з вас приходиться. А Ізяслав має ось свій Володимир, свій Лучеськ, і скільки там має городів, нехай над ними панує; що торкається справи Новгорода Великого, то хай Юрій поверне всю данину звідти«.



19) Болеслав пасував мечем: західно-європейський звичай принимання в ряди лицарства.

20) щоби вони післали: себто польські князі.

21) зі своїм братом і сином: братом як князем, сином як братанком.



На це Вячеслав і Юрій відповіли так: »Нехай Бог поможе нашому зятеві Болеславові й нашому синові Їндрихові, що хочете між нами добрих відносин; та як кажете нам миритися, то не стійте на нашій землі, а нашого життя й наших сіл не нищте. Нехай Ізяслав /53/ іде до свого Володимира, а ви йдіть до свого краю, — ми ж уже самі порозуміємося з нашим братом і сином Ізяславом«. Як це почули Ізяслав, Болеслав, Їндрих і угри, роз’їхалися; Ізяслав пішов до Володимира, угри до Угрів, а ляхи до Ляхів.

Так почали годитися Вячеслав, Юрій і Ізяслав, посилаючи послів між собою, так як казали. Та Ізяслав домагався всіх даней новгородських до Новгорода, так як було передше — й на тім розбилося; Юрій не уступив йому, бо взяв за дорадника Юрія Ярославовича й не дав даней, а Ізяслав не хотів їх зректися. Але, що Юрій добився повороту ляхів, чехів і угрів, то сказав (собі): »Вижену Ізяслава й займу його волость«. І пішов князь Юрій із своїм братом Вячеславом і з усіми своїми дітьми до Лучеська. Ростислав Юрієвич із братом своїм Андрієм ішли напереді разом із половцями. Та як вони стали коло Муравниці, захопила їх ніч і настав страшний переполох 22), так що всі половці втекли разом із своїм воєводою Жирославом. Андрій був напереді.



22) настав страшний переполох: причина переполоху не сказана, але щось мусіло їх налякати, не лише те, що їх заскочила ніч далеко від своїх.



Брат його, Ростислав, кликав його до себе, та Андрій не послухав, лише видержав той переполох. Андрієва ж дружина приїздила до нього й жалувалася: »Що ти робиш, княже? Їдь геть, бо ще сорому наберемося«. Та Андрій не слухав їх, поклав надію на Бога й дочекався світанку. А як побачив Андрій, що до світа всі половці вивтікали, похвалив Бога, що скріпив його, й поїхав до свого брата. Половецькі князі також із’їхалися з ними, відбули нараду й відступили; вони стали коло Дубна й чекали на поміч від батька. Як довідалися, що князь Юрій іде зі своїм братом Вячеславом, поступили до Лучеська; а був тоді в Лучеську Володимир, брат Ізяслава. Як вони зближувалися до города й спостерегли стяги свого бать-/54/ка, побачили, що з города вийшли пішком (вояки) й перестрілювалися з ними. Тоді Ростислав, Борис і Мстислав...23).

... бо він не величався військом, лише похвали шукав ув одного Бога. Тому при божій помочі, хресною силою й молитвою свого діда 24), виїхав попереду всіх на противників, а за ним їхала його дружина; Андрій зломив своє копя 25) на своїм противникові. Бо як піхотинці втікали до городу по греблі, кинувся сам за ними; а дружина не знала, де він, лише двоє з менших дітських 26) його побачили, що князь поспав у велику біду, бо його обступили (противникові) вояки й гнали за ним. Його коня були вже підперли двома копами з обох боків, а третім діткнулися переднього лука сідельного, а з города кидали на нього каміння (густо) як дощ. Один із-поміж німців бачив це й хотів пробити рогатиною (князя), але Бог його охоронив; бо часто Бог кидає в біду тих, що люблять Його, але своєю ласкою рятує (їх). А князь Андрій, подумав собі: »Тут мене певно постигне смерть Ярослава Ізяславовича« 27), помолився Богові й призвав собі на поміч святого мученика Федора; і по вірі його вирятував (його) Бог і святий Федір без шкоди. Це якраз була память святого Федора 28) в той день.



23) Ростислав, Борис і Мстислав... бо він: у літописі пропуск. Мова йде далі про кн. Андрія Юріевича.

24) молитвою свого діда: себто Мономаха; видко, в княжих кругах уважали його за високо праведного, як його молитва навіть по смерти († 1125) рятувала з біди.

25) зломив своє копя: завзято боровся.

26) двоє із менших дітських: молодших дружинників.

27) смерть Ярослава Ізяславовича: це помилка; князь Ярослав Ізяславович сучасник; може повинно бути: Ярополка Ізяславовича, що згинув від шаблі вбивника, а не в битві властивій.

28) память святого Федора: найскорше по Різдві випадає св. Федора Студита (26. I.), далі інших св. Теодорів: 8. II., 16. II., 17. II. (Тирона).



Одного з дітських тут убили. А батько його Юрій, /55/ стрий Вячеслав і всі його брати радувалися, що вціліли Андрія живого, а й мужі батькові дуже його похвалили: бо він поступив по-мужеськи більше від усіх, що тут були. А його кінь був дуже поранений. Він: ледви виніс свого пана (з-поміж ворогів) і зараз таки згинув. А князь Андрій, жалуючи його кінської служби, приказав похоронити його над Стирем.

Так вони стояли коло города й не дали через три тижні навіть води зачерпнути; а всього стояли під Лучеськом 6 тижнів. А як уже брат Володимир почав занемагати зі своїми людьми в городі, Ізяслав вибрався зі своїми полками з Володимира й хотів піти походом на Вячеслава й на Юрія до Лучеська, щоби воювати (з ними). Та в той час надійшов Володимир із Галича зі своїм військом, пройшов і став на Полонній, між Володимиром а Лучеськом і так їх розділив 29). Бо добрий князь Володимир яснів братолюбієм, славний був із свого миролюбія, не бажав нікому зла; тому й став між ними, щоби їх погодити між собою. Тому Ізяслав не міг піти на Вячеслава й Юрія, щоби з ними звести битву. А Ізяслав післав посла до Володимира галицького, Юрієвого свата, кажучи йому: »Помири мене з (моїм стриєм а твоїм сватом Юрієм; я в усьому винен перед Богом і перед ним«. Володимир справді просив за Ізяслава, але Ростислав, син Юріїв, із Юрієм Ярославовичем не допускали до мира. Та Ізяслав іще більше просив миру. Тоді Бог вложив у серце Андрієві, бо він любив свій рід, а тим більше христіян, і він почав просити батька, кажучи: »Не слухай Ярославовича Юрія; помирися з братанком, мир стоїть...30).



29) так їх розділив: Вячеслава й Юрія з одного боку, Ізяслава з другого.

30) мир стоїть... кажучи йому: пропуск у літописі, але очевидно, що говорить кн. Андрій.



...кажучи йому: »Отче й пане! Згадай написане слово: як добре й як гарно жити братам разом«. А га-/56/лицький князь Володимир іще більше посилав до Вячеслава, Юрія й до Ізяслава, щоби їх погодити. Він казав до Вячеслава й до Юрія: »Бог поставив нас володарями на кару злочинцям і добродійство добрим. Отже як можемо молитися до нашого Сотворителя: Отче наш! Даруй нам наші провини, так як і ми даруємо провини проти нас? Ваш братанок Ізяслав 31), мовби роджений вами, не оправдується перед вами, але кляняється й просить вашої ласки; тай я не простий оборонець між вами: а янгола Бог не зішле, і пророка в наші часи немає, ні апостола«. Як це почув князь Вячеслав, то склонився до згоди; тому сказано: щасливі ті, що принижують себе, бо вони назвуться синами божими; щасливий... 32).

... Земля Руська розрослася і скріпилася в братолюбію князів«. А князь Вячеслав послухав брата свого і свата Володимира, прийняв до серця його слова й подався на умову й на згоду. Бо князь Вячеслав був незлобного серця, хвалив преславного Бога, тямлючи Писання: Якщо ви мали б віру як гірчичне зерно, а сказали б отсій горі: Перейди, то перейшла б. І знову пригадав Слово, що говорить: Бога люблю, а брата ненавиджу — це брехня; якщо любиш Бога, люби брата. Отже Вячеслав почав говорити братові Юрієві: »Брате! Мирися; хіба ти, хочеш без згоди йти геть, то ти підеш, але мою волость Ізяслав зруйнує«. Юрій почув це й погодилися так: Ізяслав уступив Юрієві Київ, а Юрій звернув усі новгородські дані Ізяславові і що Ізяслав хотів. Так погодилися й роз’їхалися, поцілувавши хрест. А як настала весна, вони заключили мир і вернулися до Пересопниці, Ізяслав радий був із хрестного цілування й поїхав зі стриєм до Пересопниці.



31) ваш братанок Ізяслав: у виданні з 1871. р. (с. 273) помилково: Святослав.

32) щасливий... Земля Руська: пропуск знову; говорить кн. Володимири«. /57/



Як тут вже були на місці, погодилися й цілували хрест на таке: що після переяславської битви 33) було пограблено, чи то стада, чи челядь 34), хто що своє пізнає, нехай собі відбере. Отже Ізяслав післав своїх мужів і тивунів 35) задля свого табору й своїх стад, що їх кинув; а мужі за своїм самі їхали, або інші посилали своїх тивунів. Так вони приїхали до Юрія й почали пізнавати своє. Але Юрій того всього не перевів (якслід) і Ізяславові мужі приїхали до Ізяслава, не залагодивши своїх справ. Тоді Ізяслав післав своїх мужів до Вячеслава й Юрія з жалобою, кажучи так: »Ось, брате, ми на це цілували хрест, щоби кожний узяв своє, що пізнає. А тепер, брате, як хочеш це залагодити по хрестові 36), то дай нам, Боже, прожити; та як не хочеш залагодити, то ще побачимо«.



33) після переяславської битви: Ізяслава з Юрієм 1149. р., Ізяслава побито й забрано його майно.

34) чи челядь: челядь — робуча сила, невільники.

35) тивунів: княжі слуги.

36) залагодити по хрестові: себто згідно зі заприсяженою умовою.



В році 6658 (=1150). Юрій віддав свою дочку за Олега Святославовича, а другу за Ярослава Володимировича до Галича.

Тоді князь Юрій покликав Вячеслава на стіл до Києва. Але бояри відмовили Юрія, кажучи: »Твій брат не вдержить Києва, отже не будеш мати ні ти, ні він«. Юрій послухав боярів; він вивів свого сина Андрія з Вишгороду, а Вишгород дав Вячеславові.

В той самий час Ізяслав післав послів до Вячеслава й Юрія з таким словом: »Ви, мої брати! Ви цілували хрест на те, що як є що мого (в вас), то це полагодите. А я, брати, вже до вас посилав перше; тепер же або залагодьте те, на що ви цілували хрест, або як не хочете того залагодити, то я не можу знести обиди«. А в той час Вячеслав сидів у Вишгороді, Юрій у Києві, Юріїв син Гліб у Пересопниці й у Дорогобужі. Отже /58/ Ізяслав так як сказав: »Не можу знести обиди«, залагодився з хрестним цілуванням 37)... приїхав і сів Лучеську; а на другий день поїхав із Лучеська до Пересопниці й тут наїхав на Гліба. В той час якраз Гліб стояв табором трохи вище від Пересопниці на Стублі. Гліб ледви втік звідти до города, а табор його зайняли дружину його половили, так само коні, зайняли іншу його дружину й як заїхали від города, то вже не було з ким вийти до битви. Тоді Гліб післав до Ізяслава і сказав: »Як Юрій мені батько, так і ти мені батько, і я кланяюся тобі. Ти з моїм батьком сам правуйся, а мене пусти до батька й цілуй мені святу Богородицю 38), що мене не піймаєш, але пустиш до мого батька. А я сам поїду до тебе й поклонюся тобі«. Ізяслав цілував йому святу Богородицю й сказав йому: »Ви братя мені й до вас я не маю ніякої справи; мене обижає твій батько, бо не вміє з нами жити«. Тоді Гліб виїхав і поклонився Ізяславові. А Ізяслав покликав його до себе на обід і тут він пообідав. Звідти взяв його зі собою до Дорогобужа, а тут приставив до нього свого сина Мстислава до Корчеська. Так Мстислав провів його до Корчеська і сказав до нього: »Їдь, брате, до свого батька, а це моя волость і мого батька по Горину«. І так Гліб пішов до свого батька туди на Ушеськ, а Ізяслав пішов на Гольсько й Купилю до чорних клобуків 39). Сюди приїхали до нього всі чорні клобуки з великою радістю, з усім своїм військом. А Юрій того не знав. Він поводився так, якби ту волость зайняв 40),



37) з хрестним цілуванням... приїхав: пропуск у літописі. Мова, очевидно, про Ізяслава.

38) Цілуй мені святу Богородицю: ікону, для присяги, подібно, як хрест цілували.

39) чорні клобуки: турецькі кочовики, осілі вже, мешканці центральної України.

40) якби ту волость зайняв: мова про Пересопницю.



а того не знав, що Ізяслав уже /59/ війшов до Чорних Клобуків 41). Тепер Юрій не міг бути в Києві й утік за Дніпро зі своїми синами й там утік у городок Востерський. А Ізяслав прийшов зі своїм військом до Києва. Вячеслав же передтим був увійшов до Києва, бо брат його перейшов на ту сторону (Дніпра); він вїхав і сів на Ярославовім дворі. Кияни ж як почули, що йде Ізяслав, вийшли проти Ізяслава в величезній кількості і сказали Ізяславові: »Юрій вийшов із Києва, а Вячеслав сидить у Києві; та ми того не хочемо«. А Ізяслав як це почув, післав послів до Вячеслава і сказав йому: »Я кликав тебе до Києва сидіти, а ти не хотів; а тепер ти додумався до того, що твій брат виїхав, а ти сидиш у Києві? Їдь же зараз до твого Вишгорода«. А кияни сказали до Ізяслава: »Ти наш князь; поїдь же до святої Софії, сядь на столі твого батька й діда 42)«. Та Вячеслав післав своїх мужів до Ізяслава, кажучи: »Хоч ти мене й убий, сину, на цьому місці, а я не вступлюся«. А Ізяслав поклонився святій Софії і вїхав на двір Ярославів із усім своїм військом і киян прийшло з ним дуже багато.




3. БОРОТЬБА ІЗЯСЛАВА З ВОЛОДИМИРКОМ


(Під р. 6658=1150). Тієї ж зими почав Ізяслав посилати до Андрія до Пересопниці 43), кажучи: »Брате, погоди мене з твоїм батьком«. Він посилав також у тій цілі, щоби оглянути його порядки й як виглядає город, бо він (Ізяслав) заїхав був попереду його брата Гліба в Пересопниці, а хотів так само й цього зловити.



41) війшов до Чорних Клобуків: як бачимо, чорні клобуки мали постійний осідок.

42) на столі твого батька й діда: дід Ізяслава, Володимир Мономах княжив у Києві 1113 — 1125 рр., батько, Мстислав 1125 — 1132. Кияни перестерігають, як бачимо, вітчинної засади, згідно з ухвалою любецького з’їзду 1097. р.

43) до Андрія до Пересопниці: Ізяслав не вдержався в Києві й Пересопниці. /60/



Але його намір не вдався, бо (Андрій) укріпив город і зібрав дружину. Ізяслав говорив: »Я не маю батьківщини ні в Уграх, ні в Ляхах, лише в Руській Землі; проси ж мені в батька волости по Горину. Андрій справді просив батька в Ізяславовій справі, але той не хотів дати йому волости. Тоді Їзяслав сказав: »Стрий мені не хоче дати волости, не хоче, щоби я був у Руській Землі, а Володимир галицький на його приказ забрав мою землю 44) й іще вибирається на мене до мого Володимира«. Отже Ізяслав нарадився в тій справі й післав свого брата Володимира до Угрів до короля, свого зятя, щоби йому сказав: »Ти мені сам казав, що Володимир не сміє пальцем кивнути 45). Тимчасом я Юрія вигнав із Києва, Юрій передо мною втікає, а Володимир прийшов, порозумівся з Ольговичами й вигнав мене з Києва. Отже тепер, брате, згідно з твоїм словом, сідай на коні«. Почувши це, король 46) післав по цілім своїм краю по свою дружину й по все своє військо. Так зібрав король усю свою силу, сів на коня, а до Ізяслава післав своїх мужів, кажучи: »Я з твоїм братом Володимиром уже рушив ізвідси, а ти зберися з цілою силою й іди звідти; буде знати Володимир, кого собі зачепив«. Та Володимир мав приятелів ув Уграх. Вони післали до Володимира сказати йому, що король уже йде на нього. А Володимир у той час стояв коло Белза; як почув, що король уже війшов у Гори 47), кинув тут свої вози, а сам пігнав зі своєю дружиною до Перемишля.


 

44) забрав мою землю: мова, очевидно, не про Київ, а про волинські окраїни (Шумськ, Тихомль і ін.).

45) не сміє пальцем кивнути: в орґ.: »не смієть голови восклонити«.

46) король: його імя — Ґейза II. (1141 — 1161), жонатий зі сетрою Ізяслава Евфросінією; »зять« у значенні шурин, »шваґер«.

47) війшов у гори: Карпати.



Король тимчасом перейшов Гори, взяв город Сянок, його посадника зловив, й зайняв багато /61/ сіл коло Перемишля. Як це побачив Володимир, налякався. Він післав до архієпископа Кукниша й до двох інших єпископів і до королівських мужів і доблагався, дав багато золота й перекупив їх, щоби завернули короля. А вони справді, намовили короля вернутися додому. Король послухав їх, почав говорити: »Тепер уже не час, ріки замерзають, ходім додому; як уже ріки замерзнуть сильно, тоді (спробуємо), як нам із ними Бог дасть«. А то було вже коло Дмитра. Король це сказав і пішов, наробивши багато лиха Володимирові й його землі; а Володимира, шурина свого, взяв зі собою в Угри.

У той час Ізяслав, нарадившися зі своїм зятем королем і своєю сестрою королевою, взяли в бана дочіку 48) за Володимира й післали її наперед до Ізяслава до Володимира (Волинського). Тимчасом Володимир остав у короля відпочивати, бо був перемучений, без своєї дружини, а також його кінь (був змучений). А король прийняв його з великими почестями, а так само його сестра й мужі його (короля). Вони обдарували його всякими дарами й відпустили його до брата Ізяслава. А король, відпускаючи Володимира, сказав йому: »Поклонися моєму батькові і своєму братові 49) Ізяславові і скажи йому ось що: На мене йде війною грецький цар, отже цієї зими, й весни не можу для тебе всісти на коня; та всежтаки, отче, мій щит і твій не стоять окремо 50), отже як самому годі, то скільки б ти лише забажав помочі, хочби 10 тисяч, чи й більше, то я тобі пішлю; як же Бог дасть літо, то я цілий у твоїй волі; тоді пімстимося за нашу обиду, як нам Бог дасть«.



48) в бана дочку: найвищий угорський достойник.

49) моєму батькові і моєму братові: король говорить так із поважанням до Ізяслава.

50) мій щит і твій не стоять окремо: порівнання з військової области значить: ми не є в незгоді зі собою.



 І Володимир прийшов до свого брата /62/ Ізяслава. А Ізяслав дуже врадувався, як побачив свого брата в здоровї, й як почув королеву мову. Тоді сказав Ізяслав до свого брата Володимира: »Хай тобі Бог поможе, брате, що ти потрудився для моєї чести і своєї; але тут знову моїй братовій, а твоїй жінці, наскучило«.

У той самий час Ізяслав післав був угрів на прогодування до Устилуга. Потому післав Ізяслав і привів банівну 51) за брата свого Володимира й була велика радість і весілля.

(Під р. 6660=1152). У той самий час прислав король послів до Ізяслава, кажучи: »Отче, кланяюся тобі; ти прислав до мене у справі обиди (від) галицького князя. Я тут приготовляюся, а ти також готовся; не покладаймо того на себе, але як нам із ним Бог. дасть«. Ізяслав отже післав свого сина Мстислава до короля в Угри, щоби попровадив короля на галицького князя. А король як назначив час, коли мав вирушити, так і післав до Ізяслава і сказав йому: »Я вже сідаю на коня, а сина Мстислава 52) беру зі собою; сідай же й ти на коня«. Як це почув Ізяслав, зібрав усю свою дружину й вирушив; а забрав зі собою все військо Вячеслава 53), всіх чорних клобуків, лучших киян і всю руську дружину 54) й пішов походом. Як він прийшов до Дорогобужа, тут долучився до нього брат його Володимир. Звідти вони пішли до Пересопниці; сюди прийшов до них Володимир Андрієвич, а також князь Святополк, брат (Ізяславів), із Володимира, зі своїм військом; так зібравшися, рушили до короля. Та Ізяслав не взяв свого брата Святополка, а лишив його в Володимирі, лише взяв його військо.



51) привів банівну: коротка згадка про те, що вище описано ширше.

52) сина Мстислава: король так каже з огляду на споріднення.

53) військо Вячеславове: в міжчасі Ізяслав знову опанував Київ.

54) всю руську дружину: дружину київського князя.



 Ізяслав рушив із Во-/63/лодимира зі своїм військом по королевій дорозі 55), котрою він був приїхав на Андрія Володимировича з Ярославом Святополковичем, котрого й убито тут під Володимиром. Ізяслав прийшов над ріку Сян, що пливе коло Перемишля. Як він перебрив через ріку Сян, пригнав до нього посол короля зі соткою дружини й сказав до Ізяслава: »Ось уже пятий день стою 56) й чекаю на тебе, їдь же!« Як це почув Ізяслав, рушив із великим поспіхом, на другий день прийшов до Ярослава, минув його і став на обід. Сюди прислав до нього король свого мужа з відділом поверх тисячі людей. Ізяслав тут пообідав, зібрав свої війська й рушив до короля. Як він уже наблизився до (угорського) обозу, король сів на коня, виїхав зі своїми мужами назустріч Ізяславові з радістю. Вони обнялися з великою любовю і з честю, поїхали дальше й ізсіли з коней коло королівського шатра. Тут відбули нараду, чи їхати завтра рано битися над рікою Сяном і так таки й вирішили.



55) по королевій дорозі: натяк на події 1123. р., гл. вище під тим роком.

56) пятий день стою; посол передав слова короля.



На другий день рано король казав ударити в бубни, так зібрав свої полки й вирушив. А до Ізяслава післав послів і сказав: »Поїдь зі своїми військами близько до мого війська; де я стану, там і ти стань, щоби нам добре було про все нараджуватися«. А Ізяслав сказав до короля: »Нехай так буде, сину«. І прийшли вони до ріки Сяну, нижче города Перемишля й тут стали зі своїми військами. А Володимир став із тамтого боку зі своїм військом. В короля ж було 73 полки, крім Ізяславових полків і крім запрягових коней і вючних. Вони війшли в Галицьку Землю, а Володимир розложився й собі. А була в той день неділя й король своїм звичаєм ніколи не починав бою в неділю. Володимир не давав увійти до своєї землі (ворожому) вій-/64/ську; він знайшов і половив королевих житників 57). На другий день король вирушив, а Володимир відступився, став на сухій землі; тимчасом король почав розміщувати свої війська на бродах. Галичани; ставили напроти них свої полки, але не могли встояти перед королем. Вийшов отже Володимир зі своїм відділом, а король став проти нього; Ізяслав тимчасом пішов зі своїми частинами догори, на броди, й так став вище від короля на другім броді. Інші ще угорські полки — а було їх багато — минули Ізяслава й перейшли вище на броди.



57) королевих житників: себто тих, що дбають про поживу для війська.



А Ізяслав сказав до своєї дружини: »Браття і дружино! Бог ніколи не віддав був Руської Землі й руських синів на безчестя; на всіх місцях вони відбирали свою честь. Отже й тепер, браття, ревнуймо всі тому й у дих землях, нехай і перед чужими народами нам Бог дасть свою честь узяти«. Це сказав Ізяслав до своєї дружини й кинувся зі всіми своїми полками вбрід. Як же король і всі його полки побачили Володимирові полки, як стій кинулися на них усі, кожний через свій брід. Так із усіх боків вони вгналися в Володимирове військо й багатьох потоптали, багатьох тут побили, деякі потонули, а інших піймали. А Володимир, як побачив угорську силу, утік перед ними, замішався між угрів і чорних клобуків і втік лише сам із Ізбігнівом Івановичем до Перемишля. Города ж Перемишля тоді не взяли були, бо нікому було з нього битися, а ще й тому його не взяли, що княжий двір був поза городом, на лузі над рікою Сяном, а в ньому був великий обоз — і туди кинулося все військо. А Ізяслав і король зібрали всіх своїх вояків і всю свою дружину і стали зі своїми таборами перед городом, над рікою Вягром. Володимир почав посилати послів до короля і просити мира. В ту саму ніч вислав Володимир послів до архієпископа й до королевих воєвод. Він притворився /65/ навмисне мовби ранений і сказав їм: »Просіть за мене короля; я тяжко ранений, а каюся перед королем за те, що я вразив твоє серце, а також того, що я виступив проти нього. Але, королю, Бог дарує гріхи й ти мені, це даруй; а де видай мене Ізяславові, бо я тяжко хорий. Якщо б мене Бог прийняв, то візьми мого сира до себе. І ще нехай пригадають йому мужі 58), кажучи так: Твій батько був сліпий, а я моєму батькові досить послужив своїм копям і своїми полками за його обиду і з ляхами бився за нього. Згадай же тепер це все й даруй мені отсе«. До того вислав архієпископові й мужам тим великі дари в золоті і сріблі, а також золоті й срібні предмети, тканини, щоби ублагали 59) короля не гніватися, що не послухав його.



58) нехай пригадають йому мужі: отже перед нами — письменна інструкція послам, втягнена в літопис!

59) ублагали короля й т. д.: в ориґ. трохи неясно: »да биша умолили короля, аби не стоял на нем і волі королеви не створил«.



На другий день король зїхався з Ізяславом і повідомив його про це такими словами: »Отче, кланяюся тобі; а де присилав до мене Володимир, благає і кланяється, та ще й ранений до того важко, ледви чи й буде живий. Ось це кажу тобі, а ти що нате?« Ізяслав відповів королеві: »Сину! Якщо Володимир умре, то його Бог убє, бо він переступив хрестне цілування нам обом. Хіба того, на що тобі цілував хрест, чи додержав? До того ще й сором наложив на нас обох. Як же тепер йому знову хочеш довіряти, хоч він не додержав ні першого, ні другого? Ось нам його дає тепер Бог, тож його візьмім, а волость його займім«. Зокрема ж Мстислав Ізяславович дуже противився королеві, а ще більше своєму батькові Ізяславові, через усі провини Володимирові. Та король того не послухав, лише послухав архієпископа і своїх мужів, що то їм Володимир вислав був скарби. Король ска-/66/зав: »Не можу його вбити, бо він благав мене і кланяється мені, а за свою провину кається. Нехай би тепер хрест цілував, а як це переступить, то тоді як нам Бог дасть, або я буду в Угорській Землі, або він у Галицькій«. А Володимир прислав до Ізяслава, кажучи: »Брате! Кланяюся тобі й каюся за свою провину, бо я провинив. Але нині, брате, прийми мене до себе 60) й даруй мені, тай короля спонукай, щоби мене прийняв. Мені ж дай, Боже, з тобою бути (в згоді)«. Ізяслав не хотів на те все й дивитися, але його приневолили король і його (королеві) мужі; і так почали з ним годитися. Король сказав до Володимира: »Цілуй на це хрест, що які руські городи 61) маєш, мусиш звернути, а з Ізяславом жити в згоді, не відлучуватися від нього ні в щастю ні в нещастю, але все держати з ним«. А він (Володимир) на те все з радістю пристав. Тоді зїхалися всі: Ізяслав, король, із братом своїм Володимиром і сином своїм Мстиславом до короля в шатро й почали посилати своїх мужів до Володимира з хрестом. Ізяслав не хотів його водити до хреста, але король сказав: »Кажу тобі, отче, направду: Це той хрест, що на ньому Христос 62) Бог наш добровільно хотів розшитися, а його Бог по своїй волі довів до рук святого Стефана 63). Якщо цей хрест поцілує, а переступить і буде живий у той час, у котрий він переступить хрестне цілування, то я, отче, візьмуся за те й або голову зложу, або добуду Галицьку Землю, але тепер не можу його вбити«. І він таки післав свого мужа з чесним хрестом до Володимира. Ізяслав післав свого мужа Петра Борисовича, а король післав своїх мужів.



60) прийми мене до себе: погодися зі мною.

61) які руські городи: себто приналежні до Київщини.

62) той хрест, що на ньому Христос і т. д.: очевидно, цей хрест був реліквіярем, що мав у собі частину животв. Хреста.

63) святого Стефана, угорського короля, що охрестив угрів.



Так отже післали своїх мужів, кажучи: »Ти до нас посилав; ось /67/ тепер дав нам Бог тебе і твою волость за твою провину. Але ми тепер тобі даруємо гнів і волости від тебе не відбираємо. Зате мусиш на те цілувати хрест, що скільки маєш руської волости, мусиш усе звернути; а й від Ізяслава не вільно тобі відлучуватися, але бути з ним на всіх місцях«. Та Мстислав Ізяславович сказав до свого батька Ізяслава й до короля: »Кажу вам, що вам так годиться, ви поступаєте по-христіянськи, що віруєте в чесний хрест і прощаєте йому. Але й те вам кажу перед отсим чесним хрестом, що так (певно), як ви його тепер водите до хреста, так він те хрестне цілування переступить. Не забудь же, королю, свого слова, що ти сказав: як Володимир переступить, то ти знову станеш під Галичем«. А король сказав: »Направду кажу тобі, що як він переступить це хрестне цілування, то так як досі мій батько Ізяслав мене кликав на поміч, то після переступлення я сам покличу свого батька на поміч«. Після цієї розмови вони післали своїх мужів до Володимира. А мужі Ізяславові й королеві сказали до Володимира: »Так говорить тобі твій брат Ізяслав і король: Ти прислав був до нас послів і каєшся за свою провину; отже ми тобі все те даруємо й волости від тебе не відбираємо; але цілуй чесний хрест на те, що які маєш руські городи, мусиш усе звернути; а від Ізяслава не можеш відлучуватися, доки він живий, але з ним бути на всіх місцях«. А Володимир на все те цілував хрест, та він лежав і вдавав, що тяжко хорий від ран, хоч ран на ньому не було. Ізяслав же з королем зїхалися разом, перебули якийсь час у великій згоді й великій радості, й розїхалися; король поїхав до своєї землі, до Угрів, а Ізяслав до Руської Землі.

Як Ізяслав приїхав до Володимира, то післав своїх посадників до тих своїх городів, що на них Володимир цілував хрест, (а саме) в Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, але Володимир не віддав їх. /68/ Ізяслав пішов до Києва, а до короля післав свого мужа й повідомив його, що Володимир переступив хрестне цілування, і сказав: »Ні тобі нема як тепер рушатися, ні мені, але я лише доношу тобі, що Володимир переступив хрестне цілування; лише ти не забувай свого слова, що ти сказав«.




4. СМЕРТЬ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРКА


(Під р. 6660=1152). В той час післав Ізяслав посла Петра Бориславича 64) з хрестними грамотами, бо він ходив і в Перемишлі з королевими мужами й водив (Володимирка) до хреста. Ізяслав переказував: »Ти нам із королем хрест цілував на те, що скільки маєш руської волости, то все повернеш, але того всього не виповнив. Та я того всього тепер не згадую, але якщо хочеш виконати заприсяжене й бути (в згоді), то зверни мої городи, що на них ти мені з королем цілував хрест, бо як не хочеш дати, то ти переступив хрестив цілування. Якщо так, то ось твої хрестні грамоти, а ми з королем (поступимо) з тобою, як нам Бог дасть«. А Володимир сказав: »Скажи (Ізяславові), брате! Ти підстеріг мене й навів на мене короля; але як живий буду, то або голову свою зложу, або себе пімщу«. Та Петро сказав: »Княже! Ти цілував хрест братові Ізяславові й королеві, що все полагодиш і будеш із ними (в згоді); тож ти вже переступив хрестне цілування«.



64) Петра Бориславича: вище він названий Борисовичем.



А Володимир сказав: »Чи цей малий хрестик?« Петро ж сказав Володимирові: »Княже! Хоч і малий хрест, але сила його велика на небі й на землі. Але тобі, княже, король показував той чесний хрест, що на ньому Бог Своєю волею простер руки й (потому) Бог по Своїй милості; довір його до рук святого Степана, а ще й те тобі сказав, що як поцілуєш цей чесний хрест, а переступиш, то не будеш жити«. І ще додав Петро: /69/ »Чи ти чув від королевого мужа про той хрест?« А Володимир відповів: »Ви досить там того балакали; але тепер забирайся геть, їдь до свого князя«. Петра поставив тоді йому хрестні грамоти й пішов геть; а не дали Петрові ні підводи, ні харчу; так він і поїхав на своїх конях.

А як Петро з’їхав із княжого двора, Володимир пішов до церкви святого Спаса на вечірню. Як він уже був на сходах до церкви, побачив звідси, як їхав Петро й поклявся з нього, кажучи: »Поїхав муж руський, забравши всі волости«, і як це сказав, пішов на хори; церкви. Як відспівали вечірню, Володимир пішов із церкви. Та як дійшов до того місця, на схід, де кпився з Петра, сказав: »Ох, так якби мене хто вдарив по плечах«, і вже не міг ні кроку поступитися з того місця. Він хотів упасти, але його вхопили попід руки й понесли до горниці 65); там поставили його до гарячої води й казали, що це дна 66) підступила; інші ж інакше говорили й багато ще додавали. Так настав вечір і Володимир почав дуже ослабати, а як прийшов час лягати, то Володимир, галицький князь, помер.

Петро тимчасом виїхав із Галича, але що вже настав вечір, то він ляг (відпочити) в Болшеві. А як уже було коло півнів, пригнав дітський із города Галича до Петра і сказав: »Князь говорить: не їдь нікуди, але чекай тут, доки по тебе не пришлю«. Петро ж не знав про смерть князя, бо дітський йому цього не сказав, отже дуже зажурився, що мусітиме знову їхати до города. Петро думав, що ще більше муки зазнає від попередної й тому дуже гризся. А як іще було добре до обіду, знову пригнали до Петра з города, кажучи: »Поїдь, князь тебе кличе«. Петро поїхав до города й приїхав до княжого двора. Тут вийшли проти нього з сіней княжі слуги, всі в чорних плащах.



65) до горниці: кімнати.

66) дна підступила: ломання в костях.



Петро бачив це /70/ й дивувався, що таке сталося. Аж як вийшов на сіни, побачив Ярослава, що сидів на батьковім місці в чорнім плащі й клобуці, а так само всі його мужі. Петрові поставили столець і він сів. Ярослав поглянув на Петра й розплакався; Петро ж не знав нічого й сидів, а врешті став питати, що сталося? Йому відповіли: »Цієї ночі Бог князя забрав«. А Петро сказав: »Таж я вчора поїхав, а він був цілком здоровий«. Йому відповіли: »Щось його вразило в плече, а з того почав дуже ослабати й так його Бог прийняв«. А Петро сказав: »Хай буде божа воля; ми всі туди підемо«. Ярослав же сказав Петрові: »Ми тебе покликали ось чому: Бог ось сповнив свою волю, так як Йому сподобалося. Ти ж їдь до батька мого Ізяслава, поклонися йому від мене, й заяви таке: Хоч Бог мого батька прийняв, то ти будь мені за батька. Ти там знав із моїм батьком, що було між вами, та це вже Бог осудив, бо взяв мого батька, а мене лишив на його місці. Та військо його й дружина його в мене, крім одного копя 67), що поставлене коло його гробу, але й то в моїй руці. Нині я, отче, кланяюся тобі, прийми мене як свого сина Мстислава, так і мене; як їздить Мстислав коло твоїх стремен 68) із одного боку, то нехай я їжджу з другого боку, разом із усім своїм військом«. І так відпустили Петра.




5. БІЙ ПІД ТЕРЕБОВЛЕЮ


(Під р. 6661=1153). Того ж року Ізяслав Мстиславович почав готовитися до походу на Ярослава 69) Володимировича до Галича. Як було три тижні до пушення, Ізяслав зібрав свою силу й пішов походом на Галич.



67) крім одного копя: мова, певно, про вартового коло могили помершого князя.

68) коло твоїх стремен: знак підчинення.

69) до походу на Ярослава: видко Ярослав не сповнив обіцянки.



Він узяв зі собою Вячеславове військо, Ізяслав /71/ Давидович пустив із ним свій полк, син Мстислав прийшов із переяславським полком, а також пішли й усі чорні клобуки. Як він наспів до Тихомля, то сюди прийшов до нього з Дорогобужа його брат Володимир, а крім нього ще прийшов до нього Святополк із Володимира, його брат, а також Володимир Андрієвич із Берестя. Так вони всі зібралися коло Володимира й пішли до Станкова. Сюди вийшов також галицький князь зі своїм військом. Ізяслав пустив Володимира Андрієвича, сина свого Мстислава й чорних клобуків битися з ними (галичанами) за ріку Серет, а сам пішов до Теребовлі. На другий день, у вівторок Федорової неділі, перейшов ріку Серет. А в той день була дуже густа мряка, так що не можна було видіти кінця копя. Ізяслав прийшов сюди і задержався. А вечером прийшла вістка до Ярослава галицького, що Ізяслав іде до Теребовлі. Як це почув Ярослав, пішов через Снов до Теребовлі й іще не дійшов до бродів, як Ізяслав був перейшов до них через ріку Серет. Сторожа Ізяславова побачила галицьке військо й дала знати Ізяславові. А Ізяслав розложив свої частини й вийшов напроти. Як уже були близько себе, Бог розігнав мряку і стало ясно; і так полки стали між собою, поглядаючи на себе. А галицькі мужі почали казати своєму князеві Ярославові: »Ти молодий, їдь геть, а на нас дивися, лише; твій батько нас кормив і любив, а ми хочемо за твого батька і твою честь голови свої зложити«, і ще казали своєму князеві: »Ти в нас єдиний князь; якби тобі щось сталося, що ми почнемо? Поїдь, княже, до города 70), нехай ми самі воюємо з Ізяславом; а хто з нас буде живий, то прибіжить до тебе й замкнемося в городі«.



70) до города: себто до Теребовлі.



І так відіслали свого князя геть, а самі поїхали битися. Війська зійшлися й почалася завзята битва, що тривала від півдня аж до вечора. Але між /72/ ними повстало замішання й не знати було, хто побідив: Ізяслав гнав галичан, а його брати тікали. І так утік Святополк, володимирський князь, а за ним Володимир Мстиславович і Мстислав Ізяславович; а Ізяслав так і лишився тут на ніч на побоєвищї. Галичани ж утікали до свого города Теребовля. Ізяслав займив галицьких мужів, а галичани займили Ізяславових, як вони були роз’їхалися 71). Так отже Ізяслав остав із невеличкою дружиною на побоєвищі. Тоді він розвинув галицькі, стяги й галичани пішли до своїх стягів; (Ізяславові ж вояки) піймали багато полонених. Але в цю ніч Ізяслав налякався, бо лишився на побоєвищі з малою кількістю дружини, і сказав: »Коби не вибралися на нас із горіода«, бо полонених було більше, як його дружини. Він бачив велике число полонених галичан і велів повбивати їх, а лучших мужів узяв зі собою. А на другий день (сам) Ізяслав Мстиславович пішов до Києва, до свого дому, бо брати його й (їх) дружини були розбіглися. Був великий плач по всій Галицькій Землі.




6. КОРОТКІ ЛІТОПИСНІ ЗАПИСКИ


(Під р. 6662=1154). Післав Ізяслав Ярослава, свого сина, до Володимира княжити.

(Під р. 6663=1155). Того ж року післав Юрій (Мономахович) Юрія Ярославовича з Жирославом і Вячеславовими внуками на Мстислава Ізяславовича й вигнали його з Пересопниці до Лучеська. Тоді ж Юрій велів зятеві своєму, Ярославові галицькому, йти на нього до Лучеська. Та Мстислав лишив свого брата Ярослава в Лучеську, а сам утік до Ляхів. Володимирович Ярослав галицький із Володимиром Мстиславичем, сином мачухи 72), стояли коло Лучеська, але не вспіли нічого й вернулися назад.



71) як вони були розїхалися: в ориґ.: на розгоні.

72) сином мачухи: стрий Мстислава, брат Ізяслава (род. 1131 року). /73/



(Під р. 6664=1156). Тоді також Мстислав Ізяславович зробив заїзд на свого стрия, на Володимира, що був у Володимирі (Волинськім), взяв до неволі його жінку й матір, посадив їх на вози й післав їх до Лучеська. Стрий його Володимир утік до Перемишля. А (Мстислав) ограбив його дружину й забрав увесь табор, що його привезла була з Угрів (княгиня) Мстиславова. Володимир же втік звідти до Угрів до короля, свого зятя.




7. БОРОТЬБА З МСТИСЛАВОМ ІЗЯСЛАВОВИЧЕМ


В році 6665 (=1157). Вирушив Юрій із зятем своїм Ярославом галицьким і зі своїми синами, з Володимиром Андрієвичем і з берендичами, до Володимира (Волинського) на Мстислава Ізяславовича. А Ізяслав Давидович і Святослав Ольгович хотіли йти з Юрієм, та Юрій не взяв їх, бо послухав свого зятя Ярослава галицького й повірив йому, що ти, мовляв, з ними мав би добути Володимир і тому їх не взяв 73). Та Юрій не для себе старався про Володимир; він іще за життя свого брата Андрія цілував йому хрест, що після його смерти (володимирську) волость придбає для його синів. Також Володимирові Андрієвичеві цілував хрест, що вистарає для нього Володимир; отже тому він ішов до Володимира (Волинського), щоби його добути для Володимира (Андрієвича). Отже Юрій відбув нараду з Ярославом галицьким у селі Свинухах, а звідти пішли до Володимира і стали в Хвалимичах. Сюди прибув до них із Угрів Володимир Мстиславович. Звідти пустили на грабунок до города в суботу й після перестрілки приїхали до табору.



73) хотіли йти з Юрієм... тому їх не взяв: це місце трохи неясно стилізоване, але треба його розуміти так: Юрій тому їх не взяв, бо вони впоминалися б там участи в здобичі, та Юрій хотів город добути для братанка.



На другий /74/ день, у неділю, підійшли до города вже з табором; вони прийшли і стали коло города; Юрій став коло Гридишиних воріт, а Ярослав коло Київських воріт, коло (ріки) Луга. А Володимир Андрієвич почав проситися воювати й Юрій пустив його. Він поїхав до Червена, але червняни замкнулися в городі. Володимир під’їхав під город і почав говорити: »Я не прийшов до вас на битву, бо вас любив мій батько, а я ваш княжич; відчиніть город«. Та один із города стрілив із лука й поцілив його в горло; лише Бог захоронив його від смерти. Він загнівався тоді й велів багато воювати. А Юрій стояв коло Володимира 10 днів і облягав город, — багато крови тоді пролито між ними, багато знову згинуло від ран. Врешті Юрій побачив, що (город) не думає піддаватися йому й пожалував людського життя. Він почав говорити своїм дітям і своїм боярам: »Не можемо тут стояти, бо він гордий, не впокориться переді мною. Та й я не тішився б із його впадку, ані з вигнання його, лише я казав: Нехай доведу його до хрестного цілування, так як його братів; та він не хоче цього, а радується з проливу крови«. Нарадився отже Юрій зі своїми дітьми й зі своїми мужами й вернувся до Києва, а зять його пішов до Галича, до своєї воласти; так (Юрій) і вернувся додому, хоч мира не заключив. А Мстислав пішов за ним до Дорогобужа, воював і палив села і наробив багато лиха.



74) волость буде держати: мова, очевидно, про Київ.



Юрій же прийшов до Дорогобужа і сказав Володимирові Андрієвичеві: »Сину! Я з твоїм батьком, а моїм братом, Андрієм, цілував хрест на те, що хто з нас остане (в живих), то той буде батьком для дітей обох і волость буде держати 74). А потому я тобі цілував хрест, що буду тебе вважати за сина й старатися для тебе добути Володимир. Але ж бачиш тепер, сину, що я Володимира не добув, то ось тобі волость«, — /75/ і дав йому Дорогобуж, Пересопницю й усі погоринські городи; синові ж своєму Борисові дав Турів.

У той час Юрій був привів Івана Ростиславовича, званого Берладником, скованого зі Суздаля й хотів дати своєму зятеві Ярославові. Бо Ярослав був уже прислав по Берладника князя Святополка й Кснятина Сірославовича з численною дружиною. Та митрополит і всі ігумени почали говорити до Юрія: »Гріх маєш, що ти цілував йому хрест, а держиш його в такій нужді й до того ще хочеш видати на смерть«. І він їх послухав тай відіслав його назад скованого до Суздаля. Та як Ізяслав довідався, що Юрій післав його назад до Суздаля, післав навперейми йому своїх мужів і забрав його до Чернигова. Так то Бог вирятував Івана з тієї великої біди.




8. КОРОТКА ЛІТОПИСНА ЗАПИСКА


(Під р. 6666=1158). Того ж року пішов Ізяслав (Давидович) на Ярославовича 75) до Турова, а з ним пішов Ярослав із Лучеська, Ярополк Андрієвич, галицька поміч, Ростиславович Рюрик зі смольнянами і Володимир Мстиславович: бо вони для нього старалися добути Турів. І полочани 76) прийшли до Турова, спалили села довкола нього й повоювали бериндичів коло Пинська й за Припеттю. (Турівці) боролися завзято, робили вилазки з города; було багато ранених. А Юрій Ярославович дуже просився, висилаючи з города послів до Ізяслава, щоби погодився з ним, але Ізяслав не хотів того, бо конечно хотів відібрати йому Турів і Пинськ. Так стояли коло города 10 тижнів, а був помір на коні.



75) на Ярославовича до Турова: він називається Юрій.

76) смольняни — мешканці Смоленська, полочани — Полоцька.



Так вони й на вспіли нічого й вернулися додому, навіть не заклю-/76/чивши з ним (Юрієм) мира. А багато вернулося з тієї війни таки пішки.




9. ВІЙНА З ІВАНОМ БЕРЛАДНИКОМ


(Під р. 6667=1159). В тім самім році почав Ярослав галицький шукати Івана Ростиславовича, свого стриєчного брата. Ярослав підмовив руських князів, щоби йому помогти проти Йвана й вони всі обіцяли. Бони післали послів до Києва до Ізяслава Давидовича: Ярослав галицький, Ізбігніва, Святослав Ольгович Жирослава Іванковича.. Ростислав Мстиславович (і) Мстислав Ізяславович Жирослава Василевича, Ярослав Ізяславович Онофрія, Володимир Андрієвич Гаврила Василевича, Святослав Всеволодович Киянина, король свого мужа, а від ляхів (пішов) свій муж. Та Ізяслав не погодився (видати Йвана) й давши (послам таку) відповідь, відіслав їх. Але Йван перелякався тоді й поїхав у поле, до половців. Він пішов із половцями і став у подунайських городах; тут розбив дві кубари 77) і взяв багато товарів із них, а до того робив пакости галицьким риболовам. До нього прийшло багато половців і берладників 78), зібралося коло нього 6000. Він рушив до Кучелмина й тут прийняли його радо; звідти пішов до Ушиці. Але в цей город увійшла Ярославова залога й почала завзято боротися з города; та смерди скакали через укріплення до Йвана й утікло їх 300. Половці хотіли взяти город, але Йван їм не дозволив; (за те) вони загнівалися й поїхали від Івана. А Ізяслав післав по Івана і спровадив його до Києва.



77) кубари: купецькі кораблі (галицьких купців).

78) берладників: степова людність, очевидно словянська, що заціліла під різними кочовиками. Як бачимо, степове населення ще було досить численне. /77/



Та Ізяслав довідався, що на нього хочуть іти війною за Івана Ярослав, Мстислав і Володимир Андрієвич, отже післав до брата Святослава до Чернигова Гліба Ракошича, віддав йому Мозир і Чичереськ і повідомляв, що хочуть на нього йти війною. А Святослав сказав: »Я справедливо гніваюся на тебе, брате, за те, що ти мені не віддав чернигівської волости, але лиха тобі я не бажав. Та як уже так вийшло, що вибираються на тебе, то Бог із нею, тією волостю, — а ти мені брат, тож дай мені, Боже, з тобою добре жити«. І вони цілували між собою хрест на повну згоду. Тоді то й відбули нараду в Лутаві Ізяслав, Святослав Ольгович, син його Олег, Ігор, Всеволодович, Святослав Володимирович і так перебули в великій згоді між собою три дні й (подавали собі). багаті дари. Тоді вони післали до Галича й Володимира, сповістили, про свою згоду й про те, що Бог (їх) зєднав чесним хрестом 79). А як ті довідалися 80), що браття погодилися, також не рушалися.

Того ж року Ізяслав Давидович почав війну з Ярославом галицьким, щоби добути волость для Івана Ростиславовича, званого Берладником. Бо до нього присилали галичани, казали йому сісти на коні й заохочували його прийти до них, кажучи: »Як лише покажуться (твої) стяги, то ми відступимо від Ярослава 81).



79) Бог їх зєднав чесним хрестом: в ориґ.: Бог совокупи хрест честний.

80) Як ті довідалися: очевидно, Ярослав, Мстислав і їх союзники.

81) відступило від Ярослава: на тому вриваються вістки літопису про Йвана аж до його смерти (п. р. 1162).





10. КОРОТКІ ЛІТОПИСНІ ЗАПИСКИ


(Під р. 6668=1160). Тієї ж зими ходив Мстислав Ізяславович і Ярослав, брат його Ярополк, Андрієвич Володимир і брат його Ярополк до Турова на /78/ Юрія Ярославовича. Стояли там три тижні, але не вспіли нічого й вернулися додому.

(Під р. 6670=1162). Того ж року помер князь Іван Ростиславович, званий Берладником, у Солуні. Дехто говорив, що він помер від отруї.

(Під р. 6671=1163). Того ж року воювали ляхи коло Червена.

(Під р. 6672=1164). Того ж року була велика повінь у Галичі. З допусту божого нагло почав падати дощ і за один день і ніч пішла з Дністра велика вода на оболоння й дійшла аж до Бикового болота. Потопила більше, як 300 людей, що йшли зі сіллю з Удеча; а багатьох людей здіймали з дерев, так само колеса, що їх вода позаносила, і ще багато інших потонуло. На ту зиму було в них збіжжя дуже дороге 82).

В році 6673 (=1165). Прибіг із Царгорода братанок царів, кир Андронік 83), до Ярослава до Галича. Ярослав прийняв його з великою любовю й дав йому кілька городів для розваги. Та потому прислав цар двох митрополитів і закликав його до себе. Ярослав відіслав (Андроніка) до нього з великою честю, додав йому (до товариства) свого єпископа Кузьму й найперших своїх мужів.



82) було в них збіжжя дороге: отже вістка ця не писана в Галичині.

83) кир Андронік: кир, кіріос (гр.) = пан, »господин«.



(Під р. 6675=1167). Того самого року взяв Ярослав, галицький князь, за свого сина Володимира Болеславу, дочку Святослава Всеволодовича.

(Під р. 6678=1170). Того самого року прислали новгородці до Мстислава і просили в нього сина (на князя). Він дав їм Романа. Через те ще більше почали брати ворогувати на Мстислава й скріпили (союз проти нього) брати між собою хрестом.

(Під р. 6680=1172). Як той рік кінчився, захо-/79/рував князь Мстислав Ізяславович у Володимирі. Він тяжко хорував. Почав отже посилати послів до брата Ярослава, щоби умовитися про свої діти. Він умовився добре з братом і хрест цілував, що не буде чигати на волость його дітей. Князь Мстислав помер 19. серпня; його тіло опрятали з великими почестями й урочистими піснями й положили тіло його в (церкві) святої Богородиці, єпископії 84), що її сам збудував у Володимирі.




11. РОМАН ПЕРЕХОДИТЬ ДО ВОЛОДИМИРА


В році 6681 (=1173). Ходив походом Роман Ростиславович із братом Мстиславом, а Андрій післав сина Мстислава з усією дружиною й зі всіми полками ростовськими й суздальськими, а також післав рязанських князів і муромських із військом, а до того й Бориса Жирославовича, свого воєводу, на Романа Мстиславовича до Новгороду Великого. Зібралося стільки війська, що годі було зчислити. Як вони лише прийшли в їх (новгородців) землю, наробили (вояки) багато лиха; села зайняли й попалили, людей побили, жінок, дітей і майно забрали, а також займили товар і прийшли до города. Та новгородці замкнулися в городі з князем Романом і билися завзято з города. А (ворожі) частини прийшли й стали оподалік города й (окремі) полки приходили й билися завзято коло города. Мстислав був уже навіть вїхав у ворота, проколов кілька мужів і вернувся назад до своїх. А був сильний помір на коні й на людей; так і не вспіли нічого (зробити) їх городові й вернулися, додому. Вони ледви добилися піхотою до домів, інші ж померли з голоду. Ніколи: ще не мали ці люди такої тяжкої дороги, а деякі з них навіть конину їли, і то в великий піст. Це була кара за наші гріхи.



84) єпископії: себто катедральній церкві. /80/



Ми чули, що перед трьома роками було знамення в Новгороді, при всіх людях: у трьох новгородських церквах плакала на трьох іконах свята Богородиця. Бо виділа Мати Божа погубу, що мала прийти на Новгород і на його волость; Вона молила Сина свого зі слезами, щоб їх (людей) не винищив, як колись Содому й Гомору, але помилував їх, як неневитян; і так сталося. Видимо Бог і Мати Божа вирятувала (їх) своєю ласкою тому, що вони христіяни. Бо Давид так пише: »Караючи карай мене, Господи, але смерті не віддай мене«. Так і цих людей новгородських: покарав їх і дуже принизив, за переступлення хреста й за гордість їх навів на них (ворогів), та ласкою своєю вирятував їх город. Ми не кажемо: праві новгородці, бо здавна освободили їх прадіди наших князів; але в них вкоренилося зле невірство, хрест переступати з князем, а князів внуків і правнуків обезчещувати й осоромляти, а хрест чесний їм цілувати й переступати. Доки ж Господь має їм терпіти? За гріхи навів на них (ворогів) і покарав як належиться рукою побожного князя Андрія.

Як той рік скінчився, прийшла до Романа вістка про батькову смерть. Роман сказав це своїй дружині й своїм приятелям новгородцям. Дружина ж порадилася і сказала йому: »Не можемо вже, княже, тут бути; іди до братів до Володимира«. А він послухав своєї дружини й поїхав до братів.

В тому ж часі помер його (Романів) наймолодший брат (Володимир) 85) у Бересті.



85) брат Володимир: у літописі імя попсоване.





12. КОРОТКІ ЛІТОПИСНІ ЗАПИСКИ ПРО ГАЛИЧИНУ


(Під р. 6681=1173). Того самого року утікла княгиня Ярославова до ляхів зі своїм сином Володимиром, /81/ а з ніею Костянтин Сірославович і багато боярів. Вони були там 8 місяців. Та до неї почали посилати Святополк і інша дружина 86), закликаючи її назад, »а князя (мовляв) зловимо«. А Володимир післав до Святослава Мстиславовича і просив у нього Червна: »Бо менї, сидячи тут, добре буде порозуміватися з Галичем; як же сяду в Галичі, то зверну твій Бужеськ 87) і ще додам три городи«. Святослав справді дав йому (Червен) і хрест йому цілував, що ще буде й помагати йому. Володимир Отже поїхав до Червна з матірю. (Потому) дійшла до нього (Володимира) вістка від Святополка з Галича: »Скоро приїжджай, твого батька ми піймали, а його приятелів, Чагровичів 83), побили; ось твій (головний) ворог Настаська«. Отже галичани розпалили вогонь і спалили її, а її сина післали на вигнання, князя ж (Ярослава) водили до хреста, що буде жити з княгинею по-правді й так погодилися.

(Під р. 6682=1174). Того самого року втік Володимир, син галицького князя Ярослава, до Лучеська до Ярослава, бо той обіцяв постаратися для нього (Володимира) про волость. Тоді Ярослав галицький привів собі на поміч ляхів і дав їм 3000 гривен срібла. Він спалив два городи 89) й післав послів до Ярослава (луцького): »Пусти сина мого до мене, бо як ні, то піду на тебе війною«. А він (Ярослав луцький) настрашився спалення своєї волости й відіслав Володимира з матірю до Михалка до Торецького, бо Михалко був брат княгині Ольги. Звідти покликав його тесть Святослав до Чернигова, щоби його вислати до Суздаля до Андрія, але не вислав.



86) Святополк і інша дружина: Святополк — якийсь князь без своєї волости.

87) Зверну твій Бужеськ: із погоринських городів.

88) його приятелів Чагровичів: очевидно, боярський рід, що мав ласку в Ярослава. Походив мб. із бериндичів, бо п. р. 1169. згадані »Чагровичі Чекман, брат його Тошман і Моначюк«.

89) спалив два городці: Ярослава луцького. /82/



(Під р. 6691=1183). В тім самім часі Володимир Ярославович галицький, шурин Ігорів, перебував ув Ігора, бо батько був його вигнав із Галича. Той Володимир приходив наперед до Романа до Володимира, але Роман боявся його батька й не дав йому в себе спочити. Звідти він пішов до Інгвара до Дорогобужа, але й той боявся його батька й не дав йому в себе спочити. Звідти він поїхав до Святополка до Турова, але й той відіслав його до Давида до Смоленська; Давид же відіслав його до Всеволода, свого вуйка, до Суздаля. Та Володимир галицький і там не знайшов для себе спокою й подався до свого зятя, до Ігора Святославовича, до Путивля й цей прийняв його з любовю й віддав йому велику честь, держав його в себе через два роки, а на третій рік погодив його з його батьком і післав із ним свого сина, зятя Рюрикового, Святослава (до Галича).

(Під р. 6695=1187). Того ж року помер галицький князь Ярослав, місяця жовтня в 1 день, а 2-ого поховали його в церкві святої Богородиці. Це був князь мудрий і вимовний, богобоязливий, шанований у (чужих) краях і славний своїми військами: бо де йому була обида, сам не ходив на чолі своїх військ особисто. Він розбудував свою землю, давав велику милостиню, любив подорожників, годував убогих, любив чернечий стан і віддавав йому честь по своїй спромозі. Він у всім держався божого закону, сам наглядав церковні справи й добре їх устроював. Незадовго до своєї смерти як пізнав у хоробі, що з ним зле, скликав своїх мужів і всю Галицьку Землю, скликав усі збори 90) й манастирі, бідних, сильних і слабих; і так до них усіх сказав: »Отці, браття й сини! Ось я вже відходжу з цього світа суєтного й іду до свого Творця. Я грішив більше, чим хтонебудь інший, та ви, отці й браття, простіть і вибачте мені!«



90) збори: єпископські капітули (?).



 І так він плакав /83/ три дні 91) перед усіми зборами й перед усіми людьми. Він велів роздати своє майно манастирям і вбогим — роздавали його в цілім Галичі через три дні й іще не могли (всього призначеного) роздати. І ще він казав своїм мужам: »Ось я своєю слабою головою держав усю Галицьку Землю; тепер своє місце переказую Олегові, своєму меншому синові, а Володимирові даю Перемишль«. Так упорядкував їх (справи) і привів Володимира до хреста, а таксамо й галицьких мужів, на те, що він не буде наставати на братів Галич. Бо Олег, був син Настаськи й він (Ярослав) любив його, а Володимир не слухав його й тому не дав йому (Ярослав) Галича. Але після смерти Ярослава настали великі заворушення в Галицькій Землі: галицькі мужі переступили хрестне цілування, змовилися з Володимиром і, вигнали Олега з Галича. Звідти втік Олег до Вручого до Рюрика, а Володимир сів у Галичі на столі свого діда й батька.




13. КНЯЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА В ГАЛИЧІ


В році 6696. (=1188.). Володимир княжив у Галицькій Землі. Але він любив багато пити 92), а зате не хотів радитися (в державних справах) зі своїми мужами. Він узяв у попа жінку собі за жінку й мав із нею двох синів. А Роман володимирський сватався з ним і дав свою дочку за його старшого сина. Та Роман довідався, що галицькі мужі недобре живуть зі своїм князем через його насильства, бо де подобалася йому чиясь жінка чи дочка, забирав її насилу.



91) плакав три дні: знати перо монаха, що прикрашував це.

92) любив багато пити: це сторонниче представлення кн. Володимира не цілком відповідає історичній правді.



Роман отже без страху післав послів до галицьких мужів, підбиваючи їх проти свого князя, щоб його вигнали з його батьківщини, а самого (Романа) приймили /84/ на княження. Галицькі мужі приняли Романову раду, зібрали свої полки 93), скріпили свій заговір хрестом 94) і повстали проти свого князя. Вони не сміли його піймати ні вбити, бо не всі були втягнені в заговір, — боялися Володимирових приятелів. Отже після наради вони післали до свого князя (з такою заявою): »Княже! Ми проти тебе не повстали, але не хочемо кланятися попаді й хочемо її вбити; ти ж яку й де хочеш (жінку), таку візьмемо за тебе«. Це ж вони сказали так, бо знали, що він не видасть попаді, але шукали приключки, щоб його вигнати й так йому загрозили. Та він налякався, забрав багато золота й срібла й дружину, взяв свою жінку й обох синів і поїхав до Угрів до короля 95). А галичани відібрали від Володимира Федору Романівну й післали по Романа.

Тоді Роман дав братові свойому Всеволодові Володимир відтепер (на власність) і хрест йому цілував, »що, мовляв, мені не треба вже Володимира« — - й поїхав Роман до Галича й засів тут княжити. Тимчаоом Володимир прибув до короля, а король узяв його й зі всіми полками пішов на Галич. Як це почув Роман, що король уже перейшов Гори 96), втік, бо не міг йому протиставитися. Він узяв зі собою все надбання Володимирове 97) й утік із Галича з галичанами до Володимира. Але тут, у Володимирі, замкнувся перед ним його брат Всеволод. Отже (Роман) сам пішов до Ляхів, а жінку з галичанками пустив до Вручого 98) на Пинськ.



93) зібрали свої полки: кожний знатніший боярин мав своє власне військо.

94) свій заговір хрестом: себто присягою на хрест.

95) до Угрів до короля: Белі III. (1174 — 1196).

96) Перейшов Гори: Карпати.

97) все надбання Володимирове: що Володимир не вспів вивезти, як утікав до Угорщини.

98) пустив до Вручого: Вручий належав до його тестя Рюрика.



Але Роман не дістав у Ляхів помочі, тож пішов до свого батька /85/ Рюрика 99) до Білгороду, разом із тими мужами, що були його ввели до Галича 100). Тимчасом король вїхав до Галича, та не посадив у ньому Володимира, а віддав усю управу галичанам 101). Він посадив свого сина Андрія а Володимира взяв зі собою назад до Угрів, насилу, відібрав (від нього) майно й посадив його до вежі разом із жінкою. Та король поповнив був великий гріх, бо цілував Володимирові хрест; та Бог вирятував його (Володимира) з такої біди. А Роман просився в тестя свого Рюрика на Галич, кажучи йому: »Галичани мене ведуть до себе на княження, тож пусти зі міною свого сина Ростислава«. Рюрик (справді) пустив із ним свого сина Ростислава й воєводу Славна Борисовича. Роман післав наперед військо до Пліснеська, щоб на початок заняли Пліснеськ. Вони (здобули город і) замкнулися, та угри й галичани наїхали їх у Пліснеську, одих полонили, а інші повтікали. Як це почув Роман, пустив свого шурина додому, а сам пішов до ляхів до Казимира 102), з ляхів він прийшов до Володимира, але брат не пустив його до Володимира. А Роман був приїхав із ляхами на брата з Межком, своїм вуйком 103), та не вспів нічого. Тоді він пішов до свого батька Рюрика. Рюрик дав йому Торецький 104), а на його брата Всеволода нагрозив. Всеволод налякався Рюрика й уступив своєму братові Володимир. Роман отже поїхав до Володимира, а Всеволод до Белза.

В році 6697 (=1189). Прислав король до Святослава, кажучи так: »Брате! Пришли свого сина до мене; що я тобі обіцяв, те виповню, бо я тобі хрест цілував«.



99) до свого батька Рюрика: стисліше — тестя.

100) з мужами,... до Галича: себто його приклонниками між боярами галицькими.

101) віддав... галичанам: себто галицьким боярам.

102) до Ляхів до Казимира: зв. Справедливим.

103) з Межком, своїм вуйком: тітка Романа була за Казимиром; Мєшко — рідний брат Казимира.

104) Торецький: Торчеськ. /86/



А Святослав, потайки перед Рюриком, дуже був радий, бо думав, що йому дадуть Галич. Він і післав свого сина Гліба до короля. А Рюрик, як про це довідався, післав за ним Святослава Володимировича, додавши йому свого мужа, а до Святослава почав посилати послів, кажучи так: »Як ти міг посилати сина свого до короля, а зі мною не порадився? Ти нарушив умову!« І настала між ними велика суперечка, та предобрий Бог не дав радости діяволові й вони погодилися на хрестнім цілуванні. Бо Святослав тим виправдувався: »Брате й свате! Я посилав свого сина не на те, щоб на тебе наводити короля, але в своїй справі; та як хочеш іти на Галич, то я з тобою готовий«. А митрополит говорив до Святослава й Рюрика: »Ось чужинці забрали 105) вашу батьківщину; добре було б вам потрудитися«. Так вони нарадилися й пішли на Галич: Святослав зі своїми синами, а Рюрик зі своїми братами. Та як вони вже були всі разом і радилися в справі галицької волости, Святослав давав Галич Рюрикові, а для себе хотів цілої Руської Землі коло Києва 106); та Рюрик не хотів позбутися своєї батьківщини й не хотів ділитися Галичем. Так вони й не дійшли до згоди й вернулися додому.

Того самого року післали галицькі мужі до Ростислава, Берладникового сина, і кликали його до Галича, на княження. Як від це почув, то зрадів, і випросився в Давида (бо Давид був приняв його до себе), й поїхав скоро зі Смоленська. Він приїхав до галицької України 107) й заняв два галицькі городи, звідти



105) чужинці забрали: себто угри.

106) цілої Руської Землі коло Києва: класичний вислів, що вказує на первісне значіння назви Русь = Київщина.

107) приїхав до галицької України: тут і ще в другім місці цього літопису, п. р. 1167, знаходимо вперше це слово »Україна«, що згодом стало нашою національною назвою. Тут бачимо його первісне значіння — пограниччя; в такім значінні воно виступає кілька разів у Волинськім літописі. Під 1187. роком /87/ говорить про Україну в значінні південної Київщини й Переяславщини. Звідти пізніше поширилася назва Україна на цілу Придніпрянщину (за Гетьманщини XVII. от.), а згодом і на цілу нашу національну територію.


пішов до Галича за їх порадою. Але галицькі мужі не були всі одної думки; котрих сини й брати в короля, ті сильно держалися королевича. В той час король прислав багато угорських полків синові на поміч, бо боявся руських князів. А як королевич і угорські воєводи почули, що Ростислав іде до Галича на запрошення галицьких мужів, тоді королевич перестав їм відрити й почав їх водити до хреста. Невинні цілували не знаючи (про що йде), а винні тому, що боялися угрів. А Ростислав прийшов до галицьких полків із нечисленною дружиною, бо не знав їх облуди; він думав, що як вони йому обіцялися, то тепер, як побачуть його військо, то відступлять від королевича. З його військом також було приїхало декілька галицьких мужів. Як вони побачили облуду своєї братії, підвели його до свого (галицького) війська й відступили від нього. Тоді сказала йому його дружина: »Княже! Бачиш їх облуду, тож їдь геть«. А він сказав: »Ви знаєте, браття, на що вони мені цілували хрест; якщо вони тепер важуть на моє життя, то хай їх Бог судить за той хрест, що мені цілували; та я не хочу блукати в чужій землі, але хочу свою голову зложити в своїй батьківщині«. Це він сказав своїй дружині й кинувся на галицьке військо. Та галицьке військо й угри окружили його, скинули списами з коня й ухопивши його тяжко раненого, ледви живого, понесли до Галича. Тоді галичани заворушилися, хотіли його відібрати в угрів і взяти собі на княження. Як це побачили угри, приложили смертне зілля до (його) ран і з того він умер. Його поховали в манастирській церкві святого Івана й він прилучився до своїх дідів і своїх батьків. Та угри пізнавши галицьку облуду, що галичани шукають собі руського князя, по-/88/чали в усім допускатися насильств. Вони почали відбирати від галицьких мужів їх жінки й дочки на постелі до себе, в церквах почали ставити коні, а так само по хатах, і багато іншого насильства чинили. А галичани почали дуже жалувати й каятися, що прогнали свого князя.

(Під р. 6698=1190). Того ж року втік Володимир Ярославич із Угрів із камяної вежі, бо тут держав його король із попадею й обома синами. Йому поставили були на вежі шатро; а він порізав шатро, сплів собі вужисько й спустився звідти додолу. Між сторожами він мав двох приятелів, котрі й довели його до Німецької Землі, до німецького царя. А як цар довідався, що це сестрінок великого князя Всеволода 108) суздальського, прийняв його з любовю й великою честю. Він додав йому свого мужа й післав його до Ляхів до Казимира, з наказом добути Галич по своїй волі 109): бо він обіцяв давати цареві по 2000 гривен срібла річно. Казимир отже додав йому свого мужа Миколая й післав його до Галича. А галицькі мужі стрінули його з великою радістю — свого князя й дідича 110), а королевича прогнали зі своєї землі. Володимир отже засів на столі свого діда й свого батька на Спасів день 111). Він післав послів до свого вуйка Всеволода до Суздаля і просив його: »Батьку й пане! Запевни мені панування в Галичі, а я буду божий і твій із усім Галичем і все буду тобі послушний«. А Всеволод суздальський прислав послів до всіх князів і до короля в Ляхи й водив їх до хреста, щоб ніколи не хотіли відбирати Галича в його сестрінка. А Володимир сів твердо в Галичі й від того часу ніхто не наставав на нього.



108) сестрінок... Всеволода: видко, що де писав приклонник Всеволода.

109) добути Галич по своїй волі: не цілком ясний вислів.

110) князя й дідича: дідичного князя.

111) на Спасів день: 6. серпня (Преображення). /89/





14. КОРОТКА ЗАПИСКА


(Під р. 6703=1195). Того самого року помер князь Всеволод, син Мстиславів, принявши монаший чин; і так спрятали його тіло й відпровадили його до гробу: володимирський єпископ, усі ігумени й священики й поховали в церкві святої Богородиці. (Діялося це) в місяці квітні.




15. ІНТРИҐА ВСЕВОЛОДА СУЗДАЛЬСЬКОГО


(Під р. 6703=1195). Того самого року прислав суздальський князь Всеволод своїх послів до свого свата Рюрика, кажучи йому так: »Ви назвали мене найстаршим у вашім, Володимировім, роді; але ось ти сів у Києві, а мені не дав наділу в Руській Землі 112), лише роздав іншим із-поміж молодших братів своїх. А що я не маю в ній наділу, то тримай собі Київ і Руську Область, та кому ти дав у ній частину, тож із тим її хорони й стережи. Як ти там її зі ким удержиш, то ще побачимо, а (як ні, то) мені не треба (там наділу)«. Як це почув Рюрик від Всеволодових послів (то зрозумів), що на нього жалуються за волость, бо то він дав був кращу волость свойому зятеві Романові Мстиславовичові.



112) з наділу в Руській Землі: знову Руська Земля в значенні Київщини.



Отже Рюрик почав радитися зі своїми мужами, якби то (зробити, щоб) дати Всеволодові ту волость, що її просив у нього Всеволод; а Всеволод просив у нього Торецького, Треполя, Корсуня, Богуславля й Канева. Ці городи дав був Рюрик своєму зятеві Романові й цілував хрест, що не відбере їх у нього для нікого. Рюрик отже хотів додержати хрестного цілування й не хотів дати Романової волости, але сильно її обстоював — а йому (Всеволодові) дав іншу волость. Та він відкидав її, а домагався Романової, бо він тієї просив. Так настали між ними /90/ великі суперечки й хотіли між собою вести війну. Тоді Рюрик покликав митрополита Никифора й розказав йому про хрестне цілування Романові за волость і що за те має бути війна зі Всеволодом. А Митрополит сказав Рюрикові: »Ми поставлені, княже, Богом у Руській Землі 113) на те, щоби здержувати вас перед розливом крови. Та що тепер мала б пролитися христіянська кров у Руській Землі, за те, що ти дав волость молодшому з образою старшого й іще й хрест йому цілував, то я здіймаю з тебе хрестне цілування 114) й беру (відповідь за це перед Богом) на себе. Ти ж, княже, послухай мене, візьми волость у свого зятя й дай старшому, а Романові дай другу на це місце«.



113) у Руській Землі: митрополит уживає назви в ширшім значенні.

114) здіймаю... хрестне цілування: диспенза від присяги.



Тоді Рюрик післав до Романа послів, щоби йому переказали: »Що, мовляв, Всеволод просить твоєї волости й жалується на мене через тебе«. А Роман післав до Рюрика і сказав: »Чи ж мав би ти, батьку, через мене не жити зі своїм сватом і не погодитися? Мені ж даш на те місце іншу волость, або даш мені за неї купами, кілько вона там була варта«. Тоді Рюрик порадився зі своїми братами й зі своїми мужами й післав до Всеволода своїх мужів, кажучи йому: »Ти, брате, жалувався на мене за волость; ось маєш волость, котрої ти просив«. І дав Рюрик Всеволодові 5 городів: Торецький, Корсунь, Богуславль, Треполь і Канів; так вони (погодилися й) скріпили (угоду) чесним хрестом на все. А Всеволод дав Торецький своєму зятеві Ростиславові Рюриковичеві, а до інших городів післав своїх посадників.

Як Роман почув, що Всеволод узяв його волость у Рюрика, а Торецький дав знову його шуринові, почав посилати до свого тестя й жалуватися в справі волости. Він думав, що вони змовилися зі Всеволодом і він (Рюрик) відібрав (у Романа) волость для свого сина; тому /91/ почав обвиняти свого тестя й випоминати йому хрестне цілування. А Рюрик сказав йому: »Я перед усіми дав тобі отсю волость. Але що Всеволод наслав на мене й жалувався через тебе, то я тобі переказав усі його слова. Тоді ти мені відступив її добровільно й ми (зі Всеволодом) могли її дати, кому хотіли. А без Всеволода нам не можна бути, бо ми признали його за старшого в Володимировім роді. Ти ж мені так як рідний син, то я тобі дам другу рівновартну волость«. Та Роман відкинув ту волость, не приймив оправдання свого тестя й не хотів бути з ним у згоді. Він почав радитися зі своїми мужами й посилати до Ольговичів до Чернигова, до Ярослава і Всеволода, цілував із ними хрест і намовляв їх іти на свого тестя на Київ. Як це почув Рюрик, що Роман відступив до Ольговичів і хоче бачити як найстаршого Ярослава 115), почав думати зі своєю братією й зі своїми мужами й післав до Всеволода сказати йому, що Роман посилав до Ольговичів і наводить їх на Київ і на весь Володимирів рід 116). »А ти, брате, найстарший із-поміж нас у Володимировім роді, тож думай-гадай про Руську Землю і про нашу честь та свою«. До зятя ж свого Романа післав своїх мужів і кинув перед нього хрестні грамоти.

А Роман налякався (рішучого кроку) свого тестя, що викинув йому хрестні грамоти й поїхав до Ляхів, до Казимировичів 117), щоби придбати собі поміч. Та Казимировичі сказали йому: »Ми радо помогли б тобі, але нас зобиджає наш стрий Межко, хоче в нас відібрати волости. Залагодь наперед нашу справу, щоби ми всі ляхи не були розрізнені, але були всі в згоді; тоді ми всі поможемо тобі й пімстимо твою обиду«. Романові подобався їх плян. Він послухав їх і поїхав на Межка з його братанками Казимировичами.



115) як найстаршого Ярослава: очевидно на київськім столі.

116) на весь Володимирів рід: себто потомків Володимира Мономаха; Ольговичі до них не належали.

117) до Казимировичів: Лестька й Конрада.



Він нарадився зі /92/ своїми мужами й вирішив таке: »Я цих покорю; а як мені Бог на них поможе, тоді зберу їх усіх разом і сповню з ними мою честь і свої бажання«. Так він постановив і поїхав проти Межка битися. Межко прислав до нього послів і не хотів із ним битися, але велів Романові, щоби погодив його з його братанками. Та Роман не послухав їх, ані своїх мужів, лише почав із ним битву. Так зударилися ляхи з руссю, але ляхи побили русь; Межко отже побідив Романа. Побили тоді (Межкові вояки) багато руси в його (Романовім) війську, але й багато своїх, ляхів 118); сам (Роман) утік до Казимировичів до городу, а звідти взяла його дружина його й занесли до Володимира. Звідси він післав свого посла до Рюрика, свого тестя, з поклоном і просьбою, і признався до цілої своєї провини. Він післав також до митрополита Никифора, щоби той просив за нього і кланявся (Рюрикові) за всю його (Романову) провину, щоб той його приняв до себе й вибачив йому. І митрополит київський Никифор просив Рюрика в Романовім імені. А Рюрик послухав митрополита й вибачив йому (Романові), бо не хотів бачити проливу крови. Він нарадився зі своїми мужами і сказав їм: »Як уже перепрошує мене й кається за всю свою провину, то я прийму його, приведу до хреста й дам йому наділок. Якщо він устоїть у тім, буде мене направду вважати за батька й хотіти для мене добра, то я буду його вважати за сина, так як давніше, й буду йому добра бажати«. Це все він обміркував зі своїми мужами й післав до нього свого посла, щоби йому переказав: »Не гніваюся на тебе«. Він водив його (Романа) до хреста, що буде йому в усім послушним, і дав йому Полонний і півтортака корсунського 119).



118) багато своїх, ляхів: із війська Казимировичів.

119) півтортака корсукського: значення цього слова неясне; про Корсунь у Київщині знаємо замало, щоби можна поставити якийсь певніший здогад.

120) буде вважати на нього: на його (Рюрикову) волю.

121) вятицькі городи: в північній Чернигівщині. /93/






16. ВІЙНА РОМАНА З РЮРИКОМ


(Під р. 6704=1196). Тієї ж осени Роман Мстиславович, зять Рюриків, післав своїх людей воювати всілость Рюрикову й Давидову, помагаючи Ольговичам. Він із ними на те хрест цілував, потайки перед своїм тестем; а своєму тестеві Рюрикові ще перед тим цілував хрест, що він покине Ольговичів, буде йому послушним і буде вважати на нього 120). Бо Рюрик був перестав на нього гніватися, на просьбу київського митрополита Никифора, й дав йому (ще) Полонний, — повірив йому був на хрестне цілування. А Роман післав своїх людей до Полонного й велів їм звідти їздити й воювати. Як це почув Рюрик, що вони їхали з Полонного й воювали волость його брата Давида й сина Ростислава, хотів за те йти (війною) на свого зятя, а братанка свого Мстислава післав до Галича до Володимира, кажучи йому: »Мій зять нарушив умову й воював мою волость, отже ви, брате, з моїм братанком воюйте тепер його волость. Я було сам хотів іти до Володимира (Волинського), але дістав вістку, що мій сват Всеволод, сів на коня, щоби, згідно з обіцянкою, помогти мені на Ольговичів і стати коло Чернигова. Доносять мені, що він уже злучився з моїм братом Давидом і палить їх (Ольговичів) волость, і що вже вятицькі городи 121) заняли й попалили. Та я сиджу напоготові й жду від них певної вістки«. Тоді Володимир із Мстиславом поїхали, повоювали й попалили Романову волость коло Перемиля, а з другого боку Ростислав Рюрикович із чорними клобуками поїхали й повоювали тай попалили Романову волость коло Каменця. Так вони набрали полонених і худоби, відімстилися й поїхали додому.

Тієї ж зими ходив Роман Мстиславович на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость. Роман війшов у їх землю, та вони не могли протиставитися його силі й утекли до своїх твердинь. А Роман попалив їх волость і відімстившися, вернувся додому.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.