‹‹   Головна    






Олександр ГАЛЕНКО

НЕ ВСІ ПОРОКИ ВІД БАРОКО


[Український гуманітарний огляд. — К., 2002. — Вип. 7. — 203-212]



Даніел Крман. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709) / Переклали зі словацької Ольга й Григорій Булахи. Впорядкування й примітки Миколи Неврлого. Вступне слово Івана Дзюби. — К.: В-ви Олени Теліги, 1999. — 159 с.



Запрошення авторитетних учених написати вступне слово до книжки менш заслужених авторів — одна з добрих наукових традицій. Добрих тому, що вона є проявом довіри між двома вченими — автором та авторитетом, які беруть на себе взаємну відповідальність за книгу. З іншого боку, вступне слово — це не лише авторитетна рекомендація видання та його автора широкій аудиторії, а й перша рецензія, з якою треба рахуватися іншим, менш іменитим рецензентам.

Вступне слово Івана Дзюби до першого українського видання подорожнього щоденника словацького лютеранина Даніела Крмана (с. 5-8) написане за всіма правилами жанру. В ньому слушно звертається увага читачів на актуальність цього щоденника, наведено цікаві приклади, що ілюструють його важливість, відрекомендовано історичний та філологічний коментар до тексту, а також «ґрунтовну фахову передмову», що підвищують важливість видання. Не шкодує Іван Дзюба й добрих слів на адресу видавця — Миколи Неврлого та перекладачів Ольги й Григорія Булахів, а їх роботу і, зрештою, книжку вважає добрим кроком до майбутнього повного академічного видання (с. 8). Щоправда, насторожує дошукування «об’єктивності» у джерелі, що нагадує наукову термінологію радянських часів, але quod licet Jovi... /204/

Щоденник Даніела Крмана дійсно заслуговує на увагу як багате на деталі історичне джерело, що було майже невідомим, а принаймні недоступним для широкого загалу українських дослідників. Щоденник торкається важливих подій в історії України — походу Карла XII, шведсько-українського союзу, Полтавської битви та ін. Його перше видання з’явилося друком ще 1894 р. в Будапешті, але за радянських часів ігнорувалося через явну антимосковську спрямованість та висловлені де-не-де симпатії і співчуття до України та українців, насамперед до Мазепи. Останні, між іншим, дисонують з досить стриманою оцінкою щоденника відомим дослідником іноземних свідчень про Україну Володимиром Січинським, який закидав Крману запопадливість перед шведами, бо Карл XII видав йому чималі гроші на облаштування лютеранської школи у Пряшові, і вважав, що Крман просто передав як власні настрої шведів, котрі натерпілися лиха в Україні; втім і сам Володимир Січинський навів, як виняток, позитивні відгуки Крмана про гетьмана Івана Мазепу.1 Отже, перше українське видання записок словацького пастора дає змогу українській публіці на власні очі побачити це джерело і самостійно оцінити приємні і не дуже відгуки про Україну та своїх пращурів.

Проте важко погодитися з висловленою Іваном Дзюбою високою оцінкою наукового рівня видання. Справа не лише в тім, що спроби оцінити творчу спадщину Крмана (як і будь-якої людини) з позиції «об’єктивності» чи «прогресивності» науково сумнівні, особливо після того, як стає зрозуміло, що під «об’єктивністю» видавці розуміють не якусь метафізичну данність, а цілком земну авторську прихильність чи неприхильність до України. Навіть без цього у рецензованої праці є чимало проблем з опрацюванням та перекладом щоденника, на які хотілося б звернути увагу, поки справа не дійшла до його академічного перевидання. /205/

Відомо, що найголовніша ідея публікації джерела — удоступнити для дослідників текст оригіналу. Що рецензоване видання не є адекватною заміною оригіналу, видно вже з його назви. Навіть ті, хто знайомий лише з книжкою Володимира Січинського, можуть зауважити, що в першому виданні щоденника, яке вийшло в Будапешті 1894 p., вона звучить куди довше: «Historia ablegationis d[omi]ni superintendantis Danielis Krmann et d[omi]ni Samuelis Pohorszky ad regem Carolus XII...».2 Це вже більше схоже на назву барокового твору, от тільки, як бачимо, слово «itinerarium» тут взагалі не згадується. Очевидно, назва «Itinerarium» з’явилася у словацькому перекладі, виданому 1969 р. у Братиславі,3 а в українському виданні її лише дещо модифіковано. Розв’язувати причину цієї метаморфози видавець полишає на допитливих читачів, причому ускладнюючи ребус, він не згадує у посиланні про перше видання та його заголовок.

Такому дещо дивному, як для «ґрунтовно фахової» публікації, прийому пасує відсутність текстологічного коментаря. Переклад, як зазначається у передмові Миколи Неврлого, здійснено зі згаданого вище словацького перекладу, котрий звірив частково з оригіналом автор цієї студії (с. 21). Однак у чому полягала звірка (чи правка?) — читачеві не повідомляють, хоча Микола Неврлий закидає у передмові авторові словацького перекладу Густаву Віктори відхилення від наукових норм (певну ліценцію, вільне тлумачення деяких явищ і подій, с. 21), щоправда — не підкріплюючи прикладами серйозність цього випаду. Так само не уточнено, про який оригінал ідеться — рукописний чи друкований. Отже, будь-які спроби користувачів джерелом докопатися, що ж за текст їм пропонують, наштовхнуться лише на запевнення у безсумнівній науковій цінності щоденника.

Але гаразд, нехай так. Простуймо далі: які ключі до розуміння інформаційного потенціалу щоденника про-/206/понує видавець? У першому же реченні передмови п. Неврлого нам повідомляють, що пам’ятка належить до вершинних творів не тільки словацького, а й загальнослов’янського літературного бароко (с. 9). Проте бодай короткого літературознавчого коментаря, на який логічно було б очікувати в тексті «видатного дослідника української літератури у загальнослов’янському контексті» — як Іван Дзюба рекомендує читачам п. Неврлого, — в книзі не знайти. Ба, немає тут і бодай кількох прикладів літературних прийомів, образного ряду, мовних особливостей чи стилістики та правопису, властивих творові Крмана.

Вся характеристика його барокових особливостей умістилася у кількох рядках, та й то не передмови, а коментаря: Бароковий стиль [щоденника] характеристичний вигадливими окрасами, експресивністю й довгими описами, а ще — «предовгими реченнями», які довелося розбивати на два-три коротших (с. 143). Щоправда, з передмови дізнаємося, що Крман писав барвистим бароковим стилем (с. 20), а що більше — подав барокові описи національних типів [!?] — поляків, литовців, білорусів, шведів, українців, росіян, а також калмиків, татар і турків, підкріплені побутовими, релігійними та іншими проблемами, і це, за Автором, дозволяє простежити минуле цих народів у всій їх розмаїтості (с. 19). Доволі несподіваною є ще одна, третя, характеристика Крманового бароко у передмові: Крман був людиною своєї доби, людиною бароко, приймав усе безпосередньо і з позицій єдино спасенної своєї євангеличної віри. Тому не дивно, що до православного духовенства і до православної віри він ставиться негативно (с. 11). Коли прийняти натяк на зв’язок Бароко з лютеранством за lapsus calami, то все одно не можна помилитися у тому, що Автор вбачає у бароковості Крмана перешкоду на шляху до «позитивного», прихильного, словом — «об’єктивного» сприйняття української дійсності зразка 1708-1709 років. Якщо я правильно зрозумів, то конкретніше бачення реляції між /207/ бароковим стилем та його впливом на відворення реалій вибудовується з контексту передмови так: по-перше, через довгі та плутані речення Крманів стиль є малозрозумілим; по-друге, він переобтяжений «вигадливими окрасами» й «експресивністю», а деякі сцени в творі занадто натуралістичні й несмачні (пор. с. 12). З приміток дізнаємося, що з плутаним стилем ще якось можна дати собі раду і перекладач його спрощує. Гірше, що він не подає рецепту, як можна відрізнити «вигадливі окраси» від авторської експресії.

Проте читача не кидають напризволяще розбиратися самому, чи довгі описи пригод мемуариста (наприклад, страждання від нашестя мух пад Полтавою) та компліменти на адресу Карла XII й Івана Мазепи, бува, не є бароковими викрутасами, за якими стоїть інша реальність. У передмові Миколи Неврлого, замість звичного для джерелознавчих вступів аналізу жанру твору, авторського світогляду, співставлення наведених у джерелі фактів з повідомленнями інших джерел тощо маємо нагоду прочитати черговий палкий панегірик Мазепі. Автор навіть не утруднює себе поясненнями з приводу розбіжності даних про кількість військ, які повідомляються у Крмана та в доданій наприкінці книжки (без жодного бібліографічного коментаря!) статті Теодора Мацьківа про Полтавську битву. Взагалі, складається враження, що більша частина передмови колись була текстом статті п. Неврлого про образ українського гетьмана, змальований Крманом. Немає потреби розбиратися, була це стаття з «Літературної України» 1997 p., з «Українського слова» 1999 р. чи з варшавської «Нашої культури» 1971 року (пор. с. 22). Що передмова не писалася для цього видання — свідчить дивний спосіб посилань: не на сторінки тексту, який публікується, а на якийсь інший текст, де видавці зберегли опущений у рецензованій публікації поділ щоденника на розділи (capitula, пор. посилання на с. 14 передмови). Здається, що за джерело цитат /208/ правила (критикована Автором!) передмова Йозефа Мінарика до згаданого вище братиславського видання 1969 року. Це виглядає щонайменше нечемно по відношенню до власної, нової публікації твору, засадничо не відповідаючи функціям передмови до видань такого роду, тому й аналізувати її як передмову далі немає сенсу.

Втім, не можу не висловити заперечення з приводу того, що, розглядаючи подорожні нотатки, варто акцентувати стільки уваги на їхніх стилістичних (тут — барокових) прикметах. Подорожні нотатки — це специфічний вид наративу, де впливи літературної моди проявлялися якнайменше. Адже завдання автора полягало передовсім у цілеспрямованій передачі власного досвіду від перебування у мандрах. Тому, попри літературні віяння, твори цього жанру несуть у собі, як правило, найреалістичнішу інформацію. Не випадково першою історичною працею став твір Геродота, написаний у мандрах, і не випадково вже реалізм як літературний стиль активно звертався до цього жанру. У нашому ж випадку стилістика насправді не справляє жодного помітного впливу на реалістичність Крманових повідомлень: його барокові експерименти живуть окремо від опису буднів і виловлюються без жодних труднощів. Ну, хто ж серйозно буде дебатувати проблему участі в Полтавській битві Гомерових героїв: Одіссея, Агамемнона, Аянта та інших — цими іменами Крман нагороджує шведських генералів, а самого Карла XII тут-таки називає Ахіллом (с. 33).

Натомість сам Видавець часом не помічає невеликих пасточок, розкиданих у тексті, і з серйозним виглядом коментує те, що, очевидно, здається йому «бароковим», хоча насправді таким не є. Звичайно, тут не обійшлося без курйозів. Ось, наприклад, примітка 44 повідомляє про те, що «палатином» називався «найвищий королівський урядник» (с. 145), хоча йшлося про сандомирського воєводу (слово palatinus в термінології Речі Посполитої означало /209/ «воєвода»). Натомість у примітці 71 пояснюється, що це саме слово вказує на «високе звання у лютеранів» (с. 146), а тим часом у тексті мова йде про того-таки palatinus’а, який у латиномовній традиції угорців позначав надвірного жупана (пор. у перекладі с. 137). Вживання слова «палатин» замість точного означення посади чи рангу є елементарною вадою перекладу, а не впливом пишномовного стилю, чого не помічає Микола Неврлий. Така сама ситуація і з словом «туніка», що вживається мандрівником при описі одягу турків: Видавець з серйозним виглядом коментує, що воно таке і якої довжини та фасону (с. 146), замість просто поправити переклад.

Характеризуючи примітки в цілому, варто зауважити, що вони умістилися на 4 сторінках і явно не переобтяжені працею. Добра половина з них стосується цілком тривіальних речей (чого варті, наприклад, пояснення до слів «літургія» і «псалом»!), довідок з античної міфології чи перекладу іншомовних понять або слів, що нині вийшли з ужитку, хоча для цього достатньо було б супровідного словничка, як то завжди робиться у виданнях джерел. Втім, оскільки у згаданих тлумаченнях п. Неврлий часто послуговується самим контекстом замість словників чи енциклопедій, то огріхів вистачає і тут. Нехай ще можна зрозуміти, коли перекладач з латини чи зі словацької не знає турецької мови (наприклад, слово «шараб» (вино) тут прочитане як «череп», а слово «нарденґі», мало того, що понівечене фонетично («нардєнки»), мало того, що приписане латинській мові, так ще й витлумачене невірно — це не «напій з пахучого кореня нард», як читаємо на с. 146 приміток, а напій [денґ] з гранату [нар]). Натомість уперше в житті бачу, щоби два загальновідомі поняття de facto і de jure перекладалися як одне ціле — «в дійсності, фактично; по закону» (с. 144), хоча навіть з речення, де їх ужито, видно, що вони складають опозицію (Це робиться de facto, a не de jure — с. 48). Цікаво, в якому грецькому словнику п. /210/ Неврлий знайшов латинське слово «колекти», яке він вважає за грецьке (с. 144)? А в якому довіднику з міфології прочитав, що Скилла з Харибдою мешкали «на скелях» (с. 143): адже перша жила в печері, а друга — у воді? Звичайно, це дрібниці, але саме помилки та неохайність в елементарних речах підривають довіру до кваліфікації Видавця.

На жаль, з перекладом справа виглядає не краще. Не маючи перед собою оригіналу, не можу дискутувати з письменником Іваном Дзюбою, який хвалить переклад за виразність, природність та пластичність (с. 8), проте коли натрапляю на деякі вислови — мені здається, що ці компліменти адресовано якійсь іншій книжці. Ось кілька прикладів: капітан... здеґрадований у своєму званні (розжалуваний? — с. 30); під голим небом (просто неба? — с. 34); Христовий адвент (це про Різдво? — с. 46); виткані з шерсті шатра (себто повстяні? — с. 120); на жінок... деякі переможці брязкали мечами (це що — ґвалтували? побили палашами? чи так собі «побрязкали», та й усе? — с. 52). В описі штурму Веприка читаємо: Перший удар шведів був нещасний, бо впало з них біля п’ятсот, між ними всім відомий граф Левенгаупт... (с. 52). «Впало» — це «загинуло», «поранено», чи таки «впало»? Лише побачивши повторну згадку про Левенгаупта на с. 64, можна здогадатися, що йшлося про поранення. Коли я натрапив на примітку з поясненням слова «мортира» (с. 144), то спершу сприйняв це за звичний прийом — створювати видимість роботи коштом маси тривіальних коментарів. Як виявилось, помилився, бо перекладачі з такими труднощами відмінюють це слово, що стає ясно — вони зустрічаються з ним уперше: на одній і тій самій сторінці його відмінюють і як іменник жіночого роду «мортира», і як чоловічого — «мортир» (ворога били з мортирів — с. 40).

Взагалі з термінами та власними іменами у книжці просто біда, тож Микола Неврлий недаремно скаржиться, що переклад утруднювався... безліччю імен і реалій того-/211/часної доби (с. 143). Читачі попсують собі настрій з ними не менше, ніж Видавець з Перекладачами. Скажімо, ті так і не виробили послідовної системи транслітерації згаданих Крманом імен та назв: наприклад, літери г та ґ довільно з’являються (чи не з’являються) в однакових ситуаціях. Так, ґ правильно поставлене в прізвищі Штакельберґ (щоправда, в іменному покажчику — Штакельберг), але відсутнє у назві «Ґьєльмський полк»; остання, на додачу, прикрашена подвійним йотуванням: «Гйєльмовий полк». Збиває з пантелику і присвійний прикметник: складається враження, що полк названо по імені якоїсь людини. Виникають проблеми і з передачею шиплячих. Вище згадувалося слово «шараб», перетворене на «череп». Неясно також, як звучало ім’я пана Карловіца (Карловіча?). Перекладачі, замість подати в дужках оригінальне написання, а ще краще — прокоментувати власну транскрипцію, наводять два варіанти цього імені (с. 147). Звичайно, це легше, ніж уважне читання й дослідження насамперед латиномовного оригіналу, та й, схоже, це не входило в завдання Видавця та Перекладачів, які робили переклад з перекладу, а це ще більше понівечило оригінальні назви. Наприклад, на с. 83 згадується «любовнянський міщанин» Шаланґ, торговець винами, а на с. 113 натрапляємо на якихось «богуминських» козаків. Хоч і не легко, але в козаках можна признати мешканців Побужжя, а звідки походив бідолашній торговець — для мене залишилося загадкою: з Любека? з Любліна? з Любляни? Та що питати про такі непрості речі, коли видавнича група не взяла собі за труд по-людському передати загальновідомий Нікейський собор: замість нього красується неоковирна транслітерація ніцейський концил (с. 58). Невживання великої літери є вірною ознакою того, що Перекладачі навряд чи усвідомлювали, про що йдеться.

На такі самі казуси натрапляємо і в передачі тих чи тих реалій, де за перекладацькими дивами проглядає латинська основа тексту. Наведу лише кілька прикладів: /212/ шведський «прапороносець» (с. 29) — це, мабуть, хорунжий, vexillifer; «громадяни» з Риги та з Ромен (с. 29, 46) — то городяни, cives; відпочинок «на городі якогось шляхтича» (с. 30) — найвірогідніше, в садку, in horto; таємничі «курії» Мазепи по «всіх містах і визначніших селах» (с. 35), до яких Видавець додає не менш дивовижне пояснення (с. 144), — це прості господарські двори, curiae (те саме — стосовно «шляхетської курії», с. 136); «постанови екуменічних концилюмів» (с. 46) — це рішення Вселенських Соборів і т. д., і т. п.

Не обійшлося і без модернізації. В описі обіду героїв у якійсь очаківській корчмі читаємо, що їм подавали навіть «тістечка» (с. 116). Цікаво, яке слово було в оригіналі — припускаю, що швидше за все panicium, тобто не тістечка, а коржі, що більше пасувало б до асортименту страв, доступних у корчмі. А от якому слову з тексту 1709 р. перекладачі підшукали відповідник «пароплав» або «пароплавчик» (с. 103, 109) за сто років до того, як Роберт Фултон пустив біля Нью-Йорка перший пароплав, мені вгадати не вдалося. Так чи інакше, а висновок невтішний: користуватися рецензованим виданням без оригінального тексту не можна, а отже — воно не досягло своєї мети.

На завершення хотілося б сказати, що Микола Неврлий даремно нарікає на кепські видавничі можливості наших часів (с. 143). Ще не так давно про видання книжки без того, щоби по ній не пройшлася рука редактора та коректора, годі було й мріяти. Тепер же, як бачимо, видавничих можливостей вистачає і на це.






1 Січинський В. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — К., 1992. — С. 130-134.

2 Там само. — С. 130.

3 Daniel Krman, ml (1663-1740). Itinerarium (Cestovný dennik z rokov 1708-1709) / Študiu о diele napisal Jozef Minárik. Životopis a poznámky napisal a text preložil Gustav Victory — Bratislava, 1969.








[Олександр Галенко. Не всі пороки від бароко // Український гуманітарний огляд. — К., 2002. — Вип. 7. — 203-212.]






‹‹   Головна    


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.