[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 14-22.]

Попередня     Головна     Наступна





I. Вступ: роль історії



Історія, якщо її розглядати не просто сховищем анекдотів і фактів, розташованих хронологічно, могла б стати основою для рішучої перебудови тих уявлень про науку, що склалися у нас до тепер. Ці уявлення виникли (навіть у самих учених) переважно на підставі вивчення готових наукових досягнень, уміщених у класичних працях або пізніше в підручниках, за якими кожна нова генерація науковців навчається практиці свого діла. Але, за самим призначенням, метою подібних книг є переконливий і доступний виклад матеріалу. Поняття науки, виведене з них, певне, відповідає істинній практиці наукового дослідження не більше, ніж відомості, почерпнуті з рекламних проспектів для туриста або з мовних підручників, відповідають реальному образу національної культури. В запропонованому нарисі, я спробую показати, що подібні уявлення про науку заводять на узбіччя її магістральних шляхів. Мета нарису полягає в тому, щоб хоч би схематично накреслити цілком іншу концепцію науки, що вимальовується з історичного підходу до самої наукової діяльності.

Однак навіть із вивчення історії нова концепція не виникне, якщо й надалі шукати і аналізувати історичні дані переважно для того, щоб відповісти на запитання в рамках антиісторичного стереотипу, сформованого на основі класичних праць і підручників. З цих праць, скажімо часто напрошується висновок, що зміст науки представлено спостереженнями, законами і теоріями, присутніми тільки на їхніх сторінках. Зазвичай, згадані книги сприймаються так, наче наукові методи просто збігаються з методикою добору даних для підручника та логічними операціями, що їх застосовують для зв’язку цих даних із теоретичними узагальненнями підручника. Відтак виникає така концепція науки, в якій міститься значна частка домислів і упереджених уявлень щодо її природи і розвитку.

Якщо науку розглядати як сукупність фактів, теорій і методів, зібраних у підручниках для щоденного вжитку, то в такому разі вчені — це люди, котрі більш-менш успішно вносять свою /15/ лепту в створення цієї сукупності. За такого підходу розвиток науки — це поступовий процес, в якому факти, теорії і методи складаються у запас досягнень, який все зростає і являє собою наукову методологію і знання. Отже, історія науки стає дисципліною, що фіксує як цей послідовний приріст, так і труднощі накопичення знання. Звідси випливає, що історик, який цікавиться розвитком науки, ставить перед собою два головних завдання. З одного боку, він повинен визначити, хто і коли відкрив або винайшов кожний науковий факт, закон і теорію. З другого

 — мусить описати і пояснити наявність сили-силенної помилок, міфів і забобонів, які перешкоджали швидшому накопиченню складників сучасного наукового знання. Численні дослідження так і здійснювались, а деякі досі мають це за мету.

Проте в останні роки деяким історикам науки стає все важче й важче виконувати функції, які їм приписує концепція розвитку через накопичення. Перебравши на себе роль реєстраторів процесу накопичення наукового знання, вони виявляють, що чим далі просувається дослідження, тим важче, але аж ніяк не легше, буває відповісти на деякі запитання, наприклад про те, коли був відкритий кисень або хто першим виявив збереження енергії. Поступово у деяких із них посилюється підозра, що такі запитання просто неправильно сформульовані і розвиток науки

 — це, можливо, зовсім не просте накопичення окремих відкриттів і винаходів. Водночас цим історикам усе важче стає відрізняти «науковий» зміст колишніх спостережень і переконань від того, що їхні попередники з готовністю називали «помилкою» і «забобоном». Чим глибше вони вивчають, скажімо, арістотелівську динаміку або хімію і термодинаміку доби флогістонної теорії, тим виразніше відчувають, що ці колись узвичаєні концепції природи не були в цілому ані менш науковими, ані більш суб’єктивістськими, ніж складені нині. Якщо ці застарілі концепції слід назвати міфами, то, виявляється, джерелом останніх можуть бути ті ж самі методи, а причини їхнього існування виявляються такими ж, як і ті, за допомогою яких в наші дні досягається наукове знання. Якщо, з другого боку, їх слід називати науковими, тоді виявляється, що наука включала в себе елементи концепцій, цілком не сумісних із тими, які вона містить нині. Якщо ці альтернативи неминучі, то історику треба взяти останню. Застарілі теорії засадниче не можна вважати ненау-/16/ковими тільки на тій підставі, що вони були відкинуті. Але в такому разі навряд чи можна розглядати науковий розвиток як простий приріст знання. Те ж таки історичне дослідження, що вирізняє труднощі у визначенні авторства відкриттів і винаходів, водночас дає грунт глибоким сумнівам стосовно того процесу накопичення знань, шляхом якого, як гадали раніше, синтезуються всі індивідуальні внески в науку.

Результатом усіх цих сумнівів і труднощів є зараз революція, яка починається в історіографії науки. Поступово, і часто остаточно не усвідомлюючи цього, історики науки почали ставити інші питання і відстежувати інші напрямки в розвитку науки, причому ці напрямки часто відхиляються від кумулятивної моделі розвитку. Вони не так прагнуть відшукати в колишній науці непроминущі елементи, що збереглися до сучасності, як намагаються розкрити історичну цілісність цієї науки в той період, коли вона існувала. їх цікавить, наприклад, не питання про ставлення переконань Галілея до сучасних наукових положень, а радше стосунки між його ідеями та ідеями його наукового співтовариства, тобто його вчителями, сучасниками і його безпосередніми наступниками в історії науки. Більше того, вони наполягають на вивченні думок цього та інших подібних співтовариств з погляду (який звичайно надто відрізняється від погляду сучасної науки), що визнає за цими переконаннями максимальну внутрішню узгодженість і максимальну можливість відповідності природі. Наука в світлі праць, породжуваних цим новим поглядом (тут кращим прикладом можуть бути твори Александра Койре), постає як щось цілком інше, ніж схема, що її розглядали вчені з позицій старої історіографічної традиції. У всякому разі ці історичні дослідження наводять на думку про можливість нового образу науки. Цей нарис має за мету хоча б схематично охарактеризувати новий образ науки, виявляючи деякі передумови нової історіографії.

Які аспекти науки вийдуть на перший план внаслідок цих зусиль? По-перше, хоча б попередньо, слід зауважити, що для численних різновидів наукових проблем недостатньо лише самих собою методологічних директив, щоб прийти до однозначного і доказового висновку. Якщо електричні або хімічні явища змусити досліджувати людину, яка не знає цих галузей, але знає, що таке «науковий метод» взагалі, то вона може, /17/ розмірковуючи цілком логічно, прийти до будь-якого з безлічі несумісних висновків. До якого саме з цих логічних висновків вона прийде, ймовірно, визначатиметься її минулим досвідом в інших галузях, які їй доводилося досліджувати раніше, а також індивідуальним складом її розуму. Наприклад, які уявлення про зірки вона добирає для вивчення хімії або електричних явищ? Які саме з численних експериментів, можливих в новій для неї галузі, вона виконає насамперед? І які саме аспекти складної картини, що постане внаслідок цих експериментів, справлять на неї враження особливо перспективних для з’ясування природи хімічних перетворень або сил електричних взаємодій? Принаймні для окремого вченого, а іноді так само й для наукового співтовариства, відповіді на подібні запитання часто вельми істотно визначають розвиток науки. Скажімо, в II розділі ми звернемо увагу на те, що ранні стадії розвитку більшості наук характеризуються постійним суперництвом різноманітних уявлень про природу. Відтак кожне уявлення тією чи іншою мірою виводиться з даних наукового спостереження і приписів наукового методу, а всі уявлення хоча б у загальних рисах не суперечать цим даним. Школи ж відрізняються не окремими приватними недоліками методів, що вони ними послуговуються (адже ж були цілком «науковими»), а тим, що ми називатимемо неспівмірністю способів бачення світу і практики наукового дослідження в цьому світі. Спостереження і досвід можуть і повинні різко обмежити контури тієї галузі, в якій наукове міркування має силу, інакше науки як такої не буде. Але самі собою спостереження і досвід ще не можуть визначити специфічного змісту науки. Формотворним інгредієнтом переконань, що їх дотримується певне наукове співтовариство у певний час, завжди є особисті та історичні чинники — елементи ймовірно випадкові й довільні.

Наявність цього елемента довільності не вказує, однак, на те, що будь-яке наукове співтовариство могло б займатися своєю діяльністю без певної системи узвичаєних уявлень. Не применшує він і ролі тієї сукупності фактичного матеріалу, на якій заснована діяльність співтовариства. Навряд чи будь-яке ефективне дослідження можна почати до того, як наукове співтовариство вирішить, що має обгрунтовані відповіді на такі, скажімо, запитання: які фундаментальні одиниці, з котрих /18/ складається Всесвіт? Як вони взаємодіють одне з одним і з органами чуттів? Які запитання вчений має право ставити стосовно таких суттєвостей і які методи можуть бути використані для їхнього вирішення? Принаймні в розвинутих науках відповіді (або те, що повністю замінює їх) на подібні запитання тривко закладаються в процесі навчання, що готує студентів до професійної діяльності і дає право брати участь у ній. Рамки цього навчання точні та жорсткі, відтак відповіді на означені запитання залишають глибокий слід на науковому мисленні індивідуума. Цю обставину необхідно серйозно враховувати, розглядаючи особливу ефективність нормальної наукової діяльності і визначаючи сучасний напрямок. Розглядаючи в III, IV, V розділах нормальну науку, ми матимемо за мету описати дослідження як завзяту і наполегливу спробу нав’язати природі ті концептуальні рамки, що їх дала професійна освіта. Водночас нас цікавитиме запитання, чи може наукове дослідження обійтися без таких рамок, незалежно від того, який елемент довільності наявний в їхніх історичних джерелах, а іноді і в їхньому наступному розвитку.

Одначе цей елемент довільності має місце та істотно впливає на розвиток науки, що ми детально розглянемо в VI, VII і VIII розділах. Нормальна наука, на розвиток якої змушена витрачати майже весь свій час більшість учених, грунтується на припущенні, що наукове співтовариство знає, який навколо нас світ. Численні успіхи науки народжуються з прагнення співтовариства захистити таке припущення, і якщо необхідно — то й дуже дорогою ціною. Нормальна наука, приміром, часто придушує фундаментальні нововведення, позаяк вони неминуче руйнують її основні установки. Тим не менше, доти, доки ці установки зберігають в собі елемент довільності, сама природа нормального дослідження гарантує, що ці нововведення не придушуватимуться занадто довго. Іноді проблема нормальної науки, проблема, що її треба розв’язувати за допомогою відомих правил і процедур, не піддається неодноразовим натискам навіть найталановитіших членів групи, до компетенції якої вона належить. В інших випадках інструмент, призначений і сконструйований для цілей нормального дослідження, виявляється неспроможним функціонувати так, як це передбачалося, що свідчить про аномалію, яку, незважаючи на всі зусилля, не вдається узгодити з нормами професійної освіти. Таким чи-/19/ном (і не тільки таким) нормальна наука весь час збивається на манівці. 1 коли це відбувається — тобто коли фахівець не може більше уникнути аномалій, які руйнують наявну традицію наукової практики, — починаються нетрадиційні дослідження, які, врешті-решт, приводять усю галузь науки до нової системи приписів (commitments), до нового базису для практики наукових досліджень. Виняткові ситуації, в яких виникає зміна професійних приписів, розглядатимуться в нашій роботі як наукові революції. Вони є доповненнями до зв’язаної традиціями діяльності нормальної науки, — доповненнями, які руйнують традиції.

Найочевидніші приклади наукових революцій являють собою ті відомі епізоди в розвитку науки, за якими вже давно закріпилася назва революцій. Тому в IX і X розділах, де вперше безпосередньо аналізується природа наукових революцій, ми не раз зустрінемося з великими поворотними пунктами в розвитку науки, пов’язаними з іменами Коперніка, Ньютона, Лавуазьє та Ейнштейна. Краще за всі інші досягнення, принаймні в історії фізики, ці поворотні моменти слугують зразками наукових революцій. Кожне з цих відкриттів необхідно зумовлювало відмову наукового співтовариства від тієї чи іншої освяченої століттями наукової теорії на користь іншої теорії, несумісної з попередньою. Кожне з них викликало наступне зрушення в проблемах, які підлягають ретельному науковому дослідженню, і в тих стандартах, за допомогою яких професійний вчений визначав, чи можна вважати доцільною ту чи ту проблему або закономірним те чи інше її розв’язання. І кожне з цих відкриттів змінювало наукову уяву так, що ми, врешті-решт, повинні визнати це перетворенням світу, в якому провадиться наукова робота. Такі зміни разом із дискусіями, що незмінно супроводжують їх, і визначають основні характерні риси наукових революцій.

Ці характерні риси занадто виразно проступають, коли вивчати, скажімо, революцію, здійснену Ньютоном, або революції в хімії. Однак ті самі риси можна знайти (і в цьому полягає одне з основних положень моєї праці), вивчаючи інші епізоди в розвитку науки, які не мають такого явного революційного значення. Для значно вужчих професійних груп, наукові інтереси яких зачепило, скажімо, створення електромагнітної теорії, рівняння Максвелла були не менш революційні, за теорію Ейнштейна, і опір їхньому прийняттю був аж ніяк не слабшим. /20/ Створення інших нових теорій із зрозумілих причин викликає таку саму відповідь фахівців, чию сферу компетенції вони порушують. Для цих фахівців нова теорія припускає зміну в правилах, якими досі керувались учені в практиці нормальної науки. Отже, нова теорія неминуче відбивається на широкому фронті завершеної ними наукової роботи, і через те, хоч би якою спеціальною була галузь її застосування, нова теорія ніколи не являє собою (або, у всякому разі, дуже зрідка являє) простого нарощування вже відомого. Засвоєння нової теорії вимагає перебудови попередньої і переоцінки колишніх фактів, внутрішнього революційного процесу, що зрідка буває під силу одному вченому і ніколи не робиться за один день. Нічого дивного в тому, що історикам науки буває надто важко визначити точно дату цього тривалого процесу, хоч сама їхня термінологія спонукає бачити в цьому процесі якусь ізольовану подію.

Окрім того, створення нових теорій не є єдиною категорією подій в науці, що надихають фахівців на революційні перетворення в галузях, в яких ці теорії виникають. Приписи, що керують нормальною наукою, визначають не тільки ті види суттєвості, які включає в себе Всесвіт, але, неявно, й те, чого в ньому немає. Звідси випливає (хоча ця думка вимагає ширшого обговорення), що відкриття, подібні до відкриття кисню або рентгенівських променів, не просто додають ще якусь кількість знання світові вчених. Зрештою це справді відбувається, але не раніше, ніж співтовариство вчених-професіоналів переоцінить значення традиційних експериментальних процедур, змінить своє поняття про суттєвість, з яким воно давно зріднилось, і в процесі цієї перебудови видозмінить і теоретичну схему, крізь яку воно сприймає світ. Науковий факт і теорія насправді не відгороджуються одне від одного глухим муром, хоч подібний розподіл і можна зустріти в традиційній практиці нормальної науки. Ось чому непередбачені відкриття не є просто введенням нових фактів. З цієї ж таки причини фундаментально нові факти або теорії якісно перетворюють світ ученого в тою мірою, якою кількісно збагачують його.

Надалі ми докладніше зупинимося на цьому розширеному понятті природи наукових революцій. Відомо, що будь-яке розширення поняття робить неточним його звичайне вживання. Тим не менше, я й надалі говоритиму навіть про окремі відкриття як про революційні, позаяк тільки так можна порівняти їхню струк-/21/туру з тими аспектами, скажімо, коперніканської революції, які й роблять, як я гадаю, це розширене поняття важливим. Попереднє обговорення показує, як будуть розглянуті поняття (які доповнять одне одного) нормальної науки і наукових революцій в дев’яти наступних розділах. В інших частинах праці спробуємо висвітлити ще три кардинальних питання. В XI розділі через обговорення традицій підручників з’ясовується, чому раніше так важко було констатувати настання наукової революції. XII розділ описує суперництво прибічників старих традицій нормальної науки з прибічниками нових, характерне для періоду наукових революцій. Отже, розглядається процес, який міг би якоюсь мірою замінити в теорії наукового дослідження процедури підтвердження або фальсифікації, тісно пов’язані з нашим звичайним образом науки. Конкуренція різноманітних груп наукового співтовариства є єдиним історичним процесом, який ефективно приводить до заперечення якоїсь раніше узвичаєної теорії або до визнання іншої. Насамкінець, вXIII розділі розглянемо питання, яким чином розвиток науки через революції може поєднуватися з безпосередньо сприйманою єдністю наукового прогресу. Однак цей нарис пропонує не більш ніж основні контури відповіді на поставлене запитання. Ця відповідь залежить від опису основних властивостей наукового співтовариства, для вивчення яких потрібно ще багато додаткових зусиль.

Немає жодного сумніву, що деяких читачів вже цікавило запитання, чи можуть конкретні історичні дослідження сприяти концептуальному перетворенню, яке є метою нашої праці. Розмірковуючи формально, можна дійти висновку, що історичними методами цієї мети не досягнути. Історія, як ми занадто часто говоримо, є чисто описовою дисципліною. А тези, запропоновані вище, більше нагадують інтерпретацію, а іноді мають і нормативний характер. Окрім того, численні з моїх узагальнень стосуються галузі соціології науки або соціальної психології вчених, хоч принаймні декілька з моїх висновків витримані в традиціях логіки або епістемології. Може навіть видатися, що в попередньому викладі я порушив широко визнаний нині розподіл між «контекстом відкриття» і «контекстом обгрунтування». Чи може така мішанина різних галузей науки і наукових інтересів породити що-небудь, крім плутанини?

Відволікаючись у своїй роботі від цього та інших подібних розрізнень, я тим не менше цілком усвідомлював їхню важли-/22/вість і цінність. Протягом багатьох років я вважав, що вони пов’язані з природою пізнання. Навіть зараз вважаю, що при відповідному уточненні вони можуть бути нам корисними. Незважаючи на це, результати моїх спроб застосувати їх, навіть grosso modo (в широкому плані) до реальних ситуацій, в яких виробляється, схвалюється і сприймається знання, виявилися надзвичайно проблематичними. Ці розрізнення тепер уявляються мені радше складниками традиційної системи відповідей якраз на ті запитання, що виникли спеціально для цих відповідей. Колишнє уявлення про них, як елементарні логічні або методологічні розрізнення, які мають таким чином передбачити аналіз наукового знання, виявляється менш правдоподібним. Логічне коло, що виникає при цьому, зовсім не знецінює ці розрізнення. Але вони стають частинами якоїсь теорії і тому мають бути ретельно проаналізовані, як це робиться щодо теорій в інших галузях науки. Якщо за змістом вони не просто чисті абстракції, тоді цей зміст треба виявити через розгляд їх стосовно даних, які вони покликані висвітлювати. Хіба тоді історія науки не може розщедритися на матеріал, до якого будуть адекватно застосовувані наші теорії пізнання?













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.