[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 23-35.]

Попередня     Головна     Наступна

II. Шлях до нормальної науки

У пропонованому нарисі термін «нормальна наука» означає дослідження, яке міцно спирається на одне або кілька колишніх наукових досягнень — досягнень, які протягом якогось часу певне наукове співтовариство визнає основою для розвитку його подальшої практичної діяльності. У наш час такі досягнення викладають, хоча й рідко в їхній первісній формі, підручники — елементарні або підвищеного типу. Ці підручники роз’яснюють суттєвість прийнятої теорії, ілюструють численні або всі її вдалі застосування і порівнюють ці застосування з типовими спостереженнями і експериментами. До того як подібні підручники стали загальнопоширеними, що відбулося на початку XIX ст. (а для нових наук навіть пізніше), аналогічну функцію виконували відомі класичні праці вчених: «Фізика» Арістотеля, «Альмагест» Птолемея, «Начала» і «Оптика» Ньютона, «Електрика» Франкліна, «Хімія» Лавуазьє, «Геологія» Лайєля та багато інших. Тривалий час вони неявно визначали доцільність проблем і методів дослідження кожної галузі науки для наступних генерацій вчених. Це було можливо завдяки двом істотним особливостям цих праць. їхнє створення було досить безпрецедентним, щоб надовго відвернути вчених від конкуруючих моделей наукових досліджень. Водночас вони були достатньо відкритими, щоб у їхніх рамках нові генерації учених могли знайти для себе будь-які невирішені проблеми.

Досягнення, у межах цих характеристик я називатиму далі «парадигмами» — терміном, тісно пов’язаним із поняттям «нормальної науки». Запроваджуючи цей термін, я мав на увазі, що деякі узвичаєні приклади фактичної практики наукових досліджень — приклади, що включають закон, теорію, їхнє практичне застосування і необхідне обладнання, — в сукупності дають нам моделі, з яких виникають конкретні традиції наукового дослід-/24/ження, традиції, що їх історики науки описують під рубриками «астрономія Птолемея (або Коперніка)», «арістотелівська (або ньютоніанська) динаміка», «корпускулярна (або хвильова) оптика» і так далі. Вивчення парадигм, в тому числі парадигм значно спеціалізованіших за названі тут мною з метою ілюстрації, є тим, що переважно і готує студента до членства в тому чи тому науковому співтоваристві. Позаяк у такій спосіб він приєднується до людей, які вивчали основи їхньої наукової галузі на тих самих конкретних моделях, його наступна практика в науковому дослідженні не часто розходитиметься з фундаментальними засадами. Учені, в основі наукової діяльності яких — однакові парадигми, спираються на одні й ті ж самі правила і стандарти наукової практики. Ця спільність настанов і видима узгодженість, яку вони забезпечують, являють собою передумови для нормальної науки, тобто для генези і наступності в традиції того чи того напрямку дослідження.

Позаяк у цьому нарисі поняття парадигми часто замінюватиме собою цілу низку знайомих термінів, необхідно передовсім зупинитися на причинах уведення цього поняття. Чому те чи інше конкретне наукове досягнення як об’єкт професійної прихильності є первинним щодо різноманітних понять, законів, теорій і поглядів, що можуть бути абстраговані з нього? В якому сенсі загальновизнана парадигма є основною одиницею виміру для усіх, хто вивчає процес розвитку науки? Причому цю одиницю як певне ціле не можна повністю звести до логічно атомарних компонентів, що могли б функціонувати замість певної парадигми. Коли ми зіткнемося з такими проблемами в V розділі, відповіді на ці та подібні їм запитання виявляться основними для розуміння як нормальної науки, так і пов’язаного з нею поняття парадигми. Однак це абстрактніше обговорення залежатиме від попереднього розгляду прикладів нормальної діяльності в науці або функціонування парадигм. Зокрема, обидва ці пов’язані одне з одним поняття можна з’ясувати з урахуванням того, що може бути вид наукового дослідження без парадигм або принаймні без настільки визначених і обов’язкових парадигм, які уже названі нами. Формування парадигми і поява на її основі езотеричнішого типу дослідження є ознакою зрілості розвитку будь-якої наукової дисципліни. /25/

Якщо історик, заглибившись у час, простежить розвиток наукового знання про будь-яку групу споріднених явищ, то він, певне, зіткнеться з повторенням в мініатюрі тієї моделі, що її ілюструють у нинішньому нарисі приклади з історії фізичної оптики. Сучасні підручники фізики розповідають студентам, що світло — це потік фотонів, тобто квантово-механічних суттєвостей, які виявляють певні хвильові властивості і водночас певні властивості часток. Дослідження відбувається відповідно до цих уявлень або, скоріше, згідно з більш розробленим і математизованим образом, з якого виводиться цей звичайний словесний опис. Таке розуміння світла має, однак, не більш ніж півстолітню історію. До того, як його розвинув Планк, Ейнштейн та інші на початку нашого століття, в підручниках з фізики говорилося, що світло являє собою розповсюдження поперечних хвиль. Це поняття було висновком з парадигми, яка виходить, врешті-решт, від праць Юнга і Френеля з оптики, датованих початком XIX ст. Водночас і хвильова теорія була не першою, яку прийняли майже всі дослідники оптики. Протягом XVIII ст. парадигма в цій галузі грунтувалася на «Оптиці» Ньютона, а вона стверджувала, що світло являє собою потік матеріальних часток. Тоді фізики прагнули виявити тиск світлових часток, що вдаряються об тверді тіла; ранні ж прибічники хвильової теорії зовсім не прагнули до цього ¹.

¹ J. Priestley. The History and Present State of Discoveries Relating to Vision, Light, and Colours. London, 1772, pp. 385-390.

Ці перетворення парадигм фізичної оптики є науковими революціями, і послідовний перехід від однієї парадигми до іншої через революцію — звичайна модель розвитку зрілої науки. Однак ця модель не характерна для періоду, що передує працям Ньютона, і нам варто з’ясувати, у чому полягає причина цієї відмінності. Від глибокої давнини до кінця XVII ст. не було такого періоду, щоб його характеризував би якийсь єдиний, узвичаєний погляд на природу світла. Натомість було безліч суперницьких шкіл і школок, більшість яких дотримувала того чи того різновиду епікурейської, арістотелівської або платонівської теорій. Одна група розглядала світло як часточки, які випускають матеріальні тіла; для другої світло було модифікацією середовища, що знаходилось між тілом і оком; /26/ще одна група пояснювала світло в термінах взаємодії середовища з випромінюванням самих очей. Окрім цих, були інші варіанти і комбінації пояснень. Кожна з відповідних шкіл черпала силу в якихось власних метафізичних міркуваннях, і кожна парадигмальними спостереженнями підкреслювала саме той набір властивостей оптичних явищ, який її теорія могла найкраще пояснити. Інші спостереження мали справу з розробками ad hoc (гіпотетичні побудови, спеціально створювані для конкретного випадку) або відкладали невирішені проблеми для подальшого дослідження ².

² V. Ronchi. Histoire de la lumière. Paris, 1956, chaps. I-IV.

У різні часи всі ці школи зробили значний внесок у сукупність понять, явищ і технічних засобів, з яких Ньютон склав першу більш-менш загальноприйняту парадигму фізичної оптики. Будь-яке визначення образу вченого, якому не підлягають принаймні найбільш творчо мислячі члени цих різних шкіл, однаково правочинне і щодо їхніх сучасних наступників. Представники цих шкіл були вченими. І все-таки з будь-якого критичного огляду фізичної оптики до Ньютона цілком можна дійти висновку, що, хоча дослідники цієї галузі були вченими, чистий результат їхньої діяльності не повною мірою можна назвати науковим. Не маючи можливості прийняти без доказу бодай якусь загальну основу для своїх наукових переконань, кожний автор відчував необхідність творити фізичну оптику ще раз, починаючи із самих основ. Через це він, на підтримку своїх поглядів, обирав експерименти і спостереження відносно вільно, позаяк не було жодної стандартної системи методів або явищ, яку кожен, хто писав про оптику, мав би застосовувати і пояснювати. За таких умов автори праць з оптики апелювали до представників інших шкіл аж ніяк не менше, аніж до самої природи. Таке становище незрідка зустрічається в багатьох галузях наукової творчості і по сьогодні; в ньому немає нічого такого, що робило б його несумісним із важливими відкриттями і винаходами. Однак це не та модель розвитку науки, що її фізична оптика почала дотримуватися після Ньютона і яка тепер увійшла у вжиток й інших природничих наук.

Історія дослідження електричних явищ у першій половині XVIII ст. дає конкретніший і відоміший приклад того, як розвивається наука, перед тим, як виробить свою першу, всіма визнану, парадигму. Протягом цього періоду щодо природи /27/ електрики було майже стільки ж думок, скільки і видатних експериментаторів у цій галузі, разом з такими, як Гауксбі, Грей, Дезагюльє, Дюфе, Ноллет, Вотсон, Франклін та інші. Всі їхні численні концепції електрики мали щось спільне — певною мірою вони випливали з того чи іншого варіанту корпускулярно-механічної філософії, якою керувалися всі тодішні наукові дослідження. Крім того, всі вони були компонентами справді наукових теорій — теорій, частково народжених експериментом і спостереженням і які почасти самі детермінували вибір та інтерпретацію подальших проблем, що підлягають дослідженню. Незважаючи на те, що всі експерименти були спрямовані на вивчення електричних явищ і більшість експериментаторів була знайома з працями своїх колег, їхні теорії були схожі одна на одну лише вельми загально ³.

³ D. Roller and D. H. D. Roller. The Development of the Concept of Electric Charge: Electricity from the Greeks to Coulomb // Harvard Case Histories in Experimental Science, Case 8, Cambridge, Mass., 1954; I. B. Cohen. Franklin and Newton: An Inquiry into Speculative Newtonian Experimental Science and Franklin’s Work in Electricity as an Example Thereof. Philadelphia, 1956, chaps. VIIXII. Деякими деталями аналізу в цьому розділі я зобов’язаний ще неопублікованій статті мого студента Джона Л. Хейлброна. Доки ця робота не побачила світу, докладніше і точніше, ніж тут, виклад того, як виникла парадигма Франкліна, можна знайти в: Т. S. Kuhn. The Function of Dogma in Scientific Research, in: A. C. Crombie (ed), Symposium on the History of Science. University of Oxford, July 9-15, 1961. Heinemann Educational Books, Ltd.

Одна рання група теорій, наслідуючи практику XVII — XVIII ст., розглядала притягання і електризацію тертям як основні електричні явища. Ця група була схильна тлумачити відштовхування як вторинний ефект, зумовлений певним видом механічної взаємодії, і, крім того, наскільки можливо відкладати як обговорення, так і систематичне дослідження відкритого Греєм ефекту електричної провідності. Інші «електрики» (як вони самі себе називали) розглядали притягання і відштовхування як однаково елементарні вияви електрики і відповідно модифікували свої теорії і дослідження. (Фактично ця група була напрочуд нечисленна; навіть теорія Франкліна ніколи повністю не враховувала взаємного відштовхування двох негативно заряджених тіл.) Але й ці дослідники, як і члени першої групи, стикалися із численними труднощами, аналізуючи і зіставляючи всі (окрім найпростіших) явища, пов’язані з електропровідністю. Однак електропровідність стала вихідною точкою ще й для третьої /28/ групи дослідників, схильної говорити про електрику як про «флюїд», що міг протікати через провідники. Цю думку вони протиставляли уявленню про «витікання», джерелом якого є тіла, що не проводять електрики. Але водночас цій групі теж важко було узгодити свою теорію з низкою ефектів відштовхування і притягання. Тільки завдяки працям Франкліна і його найближчих послідовників була створена теорія, що спромоглася, можна сказати, однаково легко врахувати майже всі без винятку ефекти і, отже, могла забезпечити і справді забезпечила наступну генерацію «електриків» загальною парадигмою для їхніх досліджень.

Якщо не враховувати дисциплін, подібних математиці та астрономії, перші тривкі парадигми яких належать до періоду їхньої передісторії, а також тих дисциплін, які, подібно біохімії, виникають внаслідок розподілу і перебудови вже сформованих галузей знання, ситуації, нами описані, типові в історичному плані. Тому й надалі я використовуватиму це, можливо, й не дуже вдале спрощення, тобто символізувати значну історичну подію з історії науки єдиним і якоюсь мірою довільно обраним ім’ям (наприклад, Ньютон або Франклін). При цьому я вважаю, що фундаментальні розбіжності, на кшталт розглянутих, характеризували, наприклад, вчення про рух до Арістотеля і статику до Архімеда, вчення про теплоту до Блека, хімію до Бойля і Бургаве або історичну геологію до Геттона. В таких розділах біології, як, приміром, вчення про спадковість, перші парадигми з’явилися лише останнім часом; залишається повністю відкритим питання, чи існують такі парадигми в якихось розділах соціології. Історія наводить на думку, що шлях до тривкої згоди в дослідницькій роботі надзвичайно важкий.

Тим не менше історія вказує і на певні причини труднощів на цьому шляху. За браком парадигми або того, що ймовірно може виконати її роль, всі факти, які могли б, здавалося, мати якийсь стосунок до розвитку даної науки, виглядають однаково доречними. Відтак первісне накопичення фактів є діяльністю, що значно частіше наражається на випадковості, ніж діяльність, що стає звичною протягом наступного розвитку науки. Більше того, якщо немає причини для пошуків якоїсь особливої форми спеціальнішої інформації, то накопичення фактів в цей ранній період звичайно обмежується очевидностями. Внаслідок цього процесу утворюється певний фонд фактів, окремі з яких доступні простому спостереженню і експе-/29/рименту, а інші — езотеричніші — запозичуються з галузей практичної діяльності, що вже раніше існували, таких, як медицина, укладання календарів або металургія. Позаяк ці практичні галузі є легко доступним джерелом фактів, яких не можна виявити поверховим спостереженням, техніка часто відігравала життєво важливу роль у виникненні нових наук.

Але хоч цей спосіб накопичення фактів був істотним для виникнення багатьох важливих наук, кожний, хто ознайомиться, наприклад, з енциклопедичними працями Плінія або природничою «історією» Бекона, написаною в XVII ст., зауважить, що такий спосіб призводив до великої плутанини. Подібну літературу навіть сумнівно називати науковою. Беконівські «історії» теплоти, кольору, вітру, гірської справи і так далі наповнені інформацією, частина якої малозрозуміла. Та головне, факти, які будуть пізніше розтлумачені зовсім інакше (як-от, нагрівання за допомогою змішування), тут поставлені в один ряд з іншими (наприклад, нагрівання купи гною). Тим часом, таке зіставлення певний час залишалося занадто складним, щоб його можна було включити бодай в яку-небудь цілісну теорію ⁴. Крім того, позаяк будь-який опис неминуче неповний, давня природна історія звичайно упускає в своїх неймовірно докладних описах саме ті деталі, в яких пізніше вчені знайдуть ключ до пояснення. Скажімо, навряд чи хоч би одна з ранніх «історій» електрики згадує про те, що дрібні частки, притягнуті натертою скляною паличкою, потім відпадають. Цей ефект спершу здавався механічним, а не електричним ⁵. Більше того, позаяк саме збирання випадкових спостережень не залишало часу і не давало приводу для критики, природничі історії часто суміщали описи на кшталт наведених вище з іншими, скажімо, описами нагрівання через антиперистасіс (або охолодження), які тепер нічим не підтверджуються ⁶.

⁴ Пор. нарис природної історії теплоти в «Новому Органоні» Бекона: Ф. Бекон. Новый Органон. Государственное социально-економическое изд-во, М., 1938.

⁵ D. Roller and D. H. Roller. Op. cit., pp. 14, 22, 28, 43. Тільки після праці, що її цитували Роллери на стор. 43, став загальновизнаним той факт, що ефекти відштовхування мають, без сумніву, електричну природу.

⁶ Ф. Бекон говорить: «Так, ледь тепла вода легше замерзне, ніж зовсім холодна...» (Ф. Бекон. Новий Органон, с. 225). Частковий розгляд ранньої історії цього дивного спостереження див. в: М. Clagett. Giovanni Marliani and Late Medieval Physics, N. Y., 1941, chap, IV.

Лише /30/дуже зрідка, як, наприклад, у випадку античної статики, динаміки і геометричної оптики, факти, зібрані з таким незначним впливом раніше створеної теорії, достатньо певно дають підставу для виникнення початкової парадигми.

Такою є обстановка, в якій створюються школи, характерні для ранніх стадій розвитку науки. Жодну природничу історію не можна інтерпретувати, якщо немає хоч би позірного переплетіння теоретичних і методологічних передумов, засад, які припускають добір, оцінку та критику фактів. Якщо така підстава буде вже явною в зібранні фактів (в цьому разі ми володіємо вже чимось більшим, аніж просто фактами), її треба буде підтримати ззовні, може, за допомогою буденної філософії, або іншої науки, або через настанови особистого чи суспільно-історичного плану. Тому й не дивно, що на ранніх стадіях розвитку будь-якої науки різні дослідники, стикаючись із тими самими категоріями явищ, далеко не завжди ті ж самі специфічні явища описують та інтерпретують однаково. Можна визнати дивним і навіть певною мірою унікальним саме для науки як особливої сфери, що такі первісні розбіжності згодом зникають.

А вони й справді зникають, спершу дуже значною мірою, а потім і остаточно. Більше того, їхнє зникнення звичайно викликане тріумфом однієї з допарадигмальних шкіл, що внаслідок її власних характерних переконань і упереджень наголошує тільки на якійсь особливій стороні дуже великої за обсягом і бідної за змістом інформації. Дослідники електричних явищ, які вважали електрику флюїдом і, отже, над усе наголошували на провідності — чудовий приклад цьому. Концепція, якою вони керувались, навряд чи могла охопити відому до того часу різноманітність ефектів притягання і відштовхування. Деякі з них висували ідею вкласти «електричну рідину» в судину. Безпосереднім результатом їхніх зусиль стало створення лейденської банки, що її винайшли принаймні два дослідники на початку 40-х років XVIII ст. фактично незалежно один від одного — приладу, якого ніколи не зробила б людина, яка досліджує природу наосліп або навмання ⁷.

⁷ D. Roller and D. H. Roller. Op. cit., pp. 51-54.

Майже від початку досліджень у галузі електрики Франклін особливо зацікавився поясненням цього дивного і багатообіцяючого виду спеціальної апаратури. Його успіх у цьому поясненні дав йому найефективніші аргументи, які зробили його /31/ теорію парадигмою, хоч і такою, яка все ще була неспроможною повністю охопити всі відомі випадки електричного відштовхування ⁸. Теорія, прийнята у вигляді парадигми, має видаватися кращою, ніж конкуруючі з нею інші теорії, але вона аж ніяк не зобов’язана (і фактично цього ніколи не буває) пояснювати всі факти, які можуть зустрітися на її шляху.

Ту ж таки роль, що її відіграла флюїдна теорія електрики в долі підгрупи вчених, які дотримувалися цієї теорії, відіграла пізніше і парадигма Франкліна в долі всієї групи вчених, які досліджували електричні явища. Завдяки цій теорії можна було заздалегідь припустити, які експерименти слід провадити і які експерименти не могли мати істотного значення, позаяк були спрямовані на вторинні або занадто складні вияви електрики. Тільки парадигма могла зробити працю з добору експериментів ефективнішою. Почасти це пояснюється тим, що припинення безплідних суперечок між різними школами припиняло і безконечні дискусії з приводу основних принципів. Крім того, певність у тому, що вони на правильному шляху, спонукала вчених до тоншої, езотеричної праці, до дослідження, яке потребувало чимало зусиль і часу ⁹. Не відволікаючись на вивчення кожного електричного явища, згуртована група дослідників спромоглася після цього зосередити увагу на детальнішому вивченні обраних явищ. Крім того, вона отримала можливість створювати численні спеціальні прилади і систематичніше, цілеспрямованіше ніж будь-хто з учених раніше їх використовувати.

⁸ Про складні випадки взаємного відштовхування негативно заряджених тіл див.: Cohen. Op cit., pp. 491-494, 531-543.

⁹ Слід відзначити, що прийняття теорії Франкліна не поклало край дискусіям. 1759 року Роберт Саймер запропонував двофлюїдний варіант цієї теорії, і багато років потому дослідники електричних явищ розминалися в поглядах з питання, чи є електрика одно- чи двофлюїдною. Алє обговорення цього питання лише потверджує те. що вже йшлося стосовно того, як універсально визнані досягнення науки приводять до об’єднання вчених. Дослідники електрики, звично розходячись у думках із цього питання, швидко дійшли висновку, що не може бути такого експерименту, який міг би розрізнити два варіанта теорії, і отже, вони еквівалентні. Після цього обидві школи отримали і реалізували можливість послуговуватися всіма перевагами теорії Франкліна (ibid., pp. 543-546, 548-554).

Відповідно зростала ефективність і продуктивність досліджень, які давали цілко-/32/виті підстави для проникливого методологічного вислову Френсіса Бекона (хоча Бекон мав на увазі насамперед суспільство): «... Істина все ж таки, скоріше, виникає з помилки, аніж із плутанини...» ¹⁰.

Природу цих надзвичайно спрямованих, обгрунтованих на парадигмі досліджень розглянемо в наступному розділі. Та, забігаючи наперед, необхідно хоч би стисло зазначити, як виникнення парадигми впливає на структуру групи, яка розробляє ту чи ту галузь науки. Коли в розвитку природничої науки окремий вчений або група дослідників уперше створюють синтетичну теорію, спроможну переконати більшість представників наступної генерації дослідників, колишні школи поступово зникають. Зникнення цих шкіл частково зумовлене зверненням їхніх членів до нової парадигми. Але завжди залишаються вчені, вірні тій чи тій застарілій думці. Вони просто випадають із подальших спільних зусиль представників їхньої професії, які відтоді ігнорують всі їхні зусилля. Нова парадигма припускає і нове, виразніше визначення галузі дослідження. І ті, хто не бажає або не може пристосувати свою роботу до нової парадигми, повинні перейти до іншої групи, в противному разі вони приречені на ізоляцію ¹¹. Історично вони часто так і залишалися в лабіринтах філософії, що свого часу дала життя багатьом спеціальним наукам. Ці міркування наводять на думку, що саме завдяки прийняттю парадигми група, що раніше цікавилася вивченням природи з простої цікавості, стає професійною, а предмет її зацікавлення перетворюється на наукову дисципліну. В науці (щоправда, не в таких галузях, як медицина, технічні науки,

¹⁰ Ф. Бекон. Новый Органон, с. 134.

¹¹ Історія електрики дає чудові приклади, яких можна навести і вдвічі більше, якщо досліджувати діяльність Прістлі, Кельвіна та ін. Франклін повідомляє, що Ноллет, найвпливовіший з континентальних дослідників електрики середини століття, «жив, вважаючи себе останнім у своїй «секті», за винятком містера Б., його кращого і найближчого учня» (М. Farrand (ed.). Benjamin Franklin’s Memoirs. Berkeley, Calif., 1949, pp. 384-386). Ще цікавіше спостерігати стійкість цілих шкіл, які все більше й більше ізолюються від професійної науки. Прикладом цього може бути астрологія, яка була колись частиною астрономії. Можна звернути увагу також на продовження наприкінці XVIII — початку XIX ст. колишньої респектабельної традиції «романтичної хімії». Цю тради-/33/цію розглядають в: Ch. C. Gillispie. The Encyclopédie and the Jacobin Philosophy of Science: A Study in Ideas and Consequences // Critical Problems in the History of Science, ed. M. Clagett, Madison, Wis., 1959, pp. 255-289; The Formation of Lamarck’s Evolutionary Theory // Archives Internationales d’histoire des sciences, XXXVII, 1956, pp. 323-338. /33/

юриспруденція, принципова raison d’etre (підстава для існування) яких забезпечена соціальною необхідністю) з першим прийняттям парадигми пов’язані створення спеціальних журналів, організація наукових спільнот, вимоги про запровадження спеціального курсу в академічній освіті. Принаймні так склалося протягом останніх півтора століття, відтоді, як наукова спеціалізація вперше почала набувати інституціональної форми, і до сьогодні, коли ступінь спеціалізації став питанням престижу вчених.

Виразніше визначення наукової групи мало й інші наслідки. Коли окремий вчений може приймати парадигму без доказу, йому не потрібно в своїй роботі перебудовувати всю галузь ще раз, починаючи з вихідних принципів, і виправдовувати введення кожного нового поняття. Це можна залишити авторам підручників. Однак за наявності підручника творчо мислячий вчений може почати своє дослідження там, де воно зупинилося, і, таким чином, зосередитися винятково на найтонших і езотеричних явищах природи, які цікавлять його групу. Чинячи так, учений насамперед бере участь у зміні методів, еволюція яких надто мало вивчена, але сучасні результати їхнього використання очевидні для всіх і стримують ініціативу багатьох. Результати його дослідження вже не викладатимуться в книжках, адресованих, подібно до «Експериментів... з електрики» Франкліна або «Походження видів» Дарвіна, будь-кому, хто зацікавиться предметом їхнього дослідження. Натомість вони, зазвичай, виходять у світ у вигляді коротких статей, призначених тільки для колег-професіоналів, тільки для тих, хто, як передбачається, знає парадигму і має змогу читати йому адресовані статті.

У сучасних природничих науках книги — це або підручники, або ретроспективні міркування про той чи той аспект наукового життя. Професійна репутація вченого, який пише книгу, може не зрости, а впасти всупереч його очікуванням. /34/ Лише на ранніх, допарадигмальних стадіях розвитку наук книга, зазвичай, висловлювала таке ставлення до професійних досягнень, яке вона все ще зберігає в деяких галузях творчості. І тільки в тих галузях, де книга заразом зі статтями або без них залишається, як і колись, засобом комунікації між дослідниками, шляхи професіоналізації вимальовуються настільки розпливчато, що навіть аматор може лестити себе надією, ніби він стежить за прогресом, читаючи справжні повідомлення вчених-дослідників. У математиці та астрономії дослідницькі повідомлення перестали бути зрозумілими для широкої аудиторії вже за античності. В динаміці дослідження наблизилося до езотеричного типу наприкінці середніх віків і знов набуло більш-менш зрозумілої для всіх форми, (щоправда, не на довго) на початку XVII ст., коли нова парадигма замінила ту парадигму, якою динаміка керувалася в добу середньовіччя. Дослідження електричних явищ потребувало переходу від аматорських до професійних форм до кінця XVIII ст., а більшість інших галузей фізичної науки перестали бути зрозумілими в XIX ст. Протягом тих таки двох століть подібні перетворення можна було спостерігати і в різноманітних розділах біологічних наук. У суспільних науках із ними можна зустрітися й сьогодні. Хоча стають звичними і цілком доречними жалкування з приводу поглиблення прірви, яка все більше розводить професійного вченого і його колег в інших галузях, занадто мало уваги звертають на взаємозв’язок між процесом поглиблення прірви і внутрішніми механізмами розвитку науки.

З доісторичних часів одна наука слідом за іншою перетинали межу між тим, що історик може назвати передісторією даної науки як науки і власне її історією. Ці переходи до стадії зрілості рідко бувають такими раптовими і такими явними, як я показав їх у своєму вимушено схематичному викладі. Але під кутом зору історії вони не були й поступовими і їх не можна розглядати як відповідні за тривалістю до загального розвитку тих галузей науки, в межах яких вони відбуваються. Вчені, які писали про електрику протягом перших чотирьох десятиріч XVIII ст., володіли значно більшою інформацією про електричні явища, ніж їхні попередники в XVI-XVII століттях. Після 1740 року протягом півстоліття до списків цих явищ додалося зовсім небагато даних. Тим не менше у низці важливих момен-/35/тів праці Кавендіша, Кулона, Вольта з електрики в останній третині XVIII ст. виглядають як передові порівняно з працями Грея, Дюфе і навіть Франкліна, ніж роботи цих першовідкривачів у галузі електрики початку XVIII ст. порівняно з подібними дослідженнями в XVI ст.¹² Десь між 1740 і 1780 роком дослідники електричних явищ уперше змогли прийняти підстави своєї галузі без доказів. З цього моменту вони охочіше зверталися до конкретніших і спеціальніших проблем і все частіше почали публікувати результати своїх досліджень у статтях, призначених для інших дослідників у галузі електрики, віддаючи перевагу такому способу комунікації перед книгами, адресованими широкому колові читачів. Утворивши особливу наукову групу, вони досягли того, чого досягли астрономи античного світу, фахівці у галузі кінематики в середні століття, фізичної оптики наприкінці XVII ст. та історичної геології на початку XIX ст. Інакше кажучи, вони прийшли до парадигми, яка виявилася спроможною спрямовувати дослідження всієї групи в цілому. Важко знайти інший критерій, який би так ясно і безпосередньо потверджував, що дана галузь знань стала наукою. Перевагу може мати лише кут зору, за якого минуле розглядається з позицій сучасності.

¹² Розробка проблем електрики після Франкліна відзначена значним зростанням чутливості приладів для вимірювання величини електричних зарядів, появою і повсюдним розповсюдженням надійних засобів вимірювання зарядів, розвитком поняття місткості і його співвідношенням з іще раз уточненим поняттям електричної напруги, а також кількісним виразом електричної сили. Про усе це див.: D. Roller and D. H. D. Roller. Op. cit., pp. 66-81; W. C. Walker. The Detection and Estimation of Electric Charges in the Eighteenth Century // Annals of Science, I, 1936, pp. 66-100; E. Hoppe. Geschichte der Elektrizitat. Leipzig. 1884, Part I, chaps. III-IV./36/

Попередня     Головна     Наступна