[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 57-65.]

Попередня     Головна     Наступна





V. Пріоритет парадигм



Щоб розкрити стосунки між правилами, парадигмами і нормальною наукою, подивимось насамперед, яким чином історик науки вирізняє особливі сукупності приписів, котрі щойно були описані як узгоджені правила. Пильне історичне дослідження певної галузі науки сьогодні відкриває ряд повторюваних і типових (quasi-standard) ілюстрацій різноманітних теорій в їхньому концептуальному, дослідницькому та інструментальному застосуваннях. Вони являють собою парадигми того чи того наукового співтовариства, що розкриваються в його підручниках, лекціях і лабораторних працях. Вивчаючи і практично використовуючи їх, члени певного співтовариства оволодівають навичками своєї професії. Зрозуміло, окрім цього, історик науки виявить і неясні сфери, що охоплюють досягнення, статус яких поки що сумнівний, але суть проблеми і технічні засоби для її розв’язання відомі. Незважаючи на поодинокі незрозумілості, парадигми зрілого наукового співтовариства можна визначити порівняно легко.

Проте визначення парадигм, з якими згодилися всі члени співтовариства, ще не означає визначення загальних для них правил. Це вимагає другого зрушення, причому зрушення дещо іншого характеру. Наважуючись на це, історик науки має порівняти парадигми наукового співтовариства і розглянути їх у контексті поточних дослідницьких повідомлень співтовариства. В цьому разі мета історика науки в тому, щоб розкрити, які саме елементи, явні чи неявні, члени даного співтовариства можуть абстрагувати з їхніх загальніших, глобальніших парадигм і послуговуватися ними як правилами у своїх дослідженнях. Будь-хто, хто спробував описати або аналізувати еволюцію тієї чи іншої поодинокої наукової традиції, неодмінно шукатиме узгоджені принципи і правила подібного роду. І, як /58/показано в попередньому розділі, в цьому його майже незмінно супроводжує принаймні частковий успіх. Але якщо він збагатився досвідом, приблизно таким самим, як мій власний, він дійде висновку, що відшукувати правила — заняття важче і приносить менше задоволення, ніж відкриття парадигми. Деякі узагальнення, до яких він вдається для того, щоб описати переконання, що їх поділяють наукові співтовариства, не викликатимуть сумнівів. Однак інші, в тому числі й ті, що ми їх наводили як ілюстрації, видаватимуться неясними. Так або так, він може уявити, що ці узагальнення майже завжди мали б відкидатися деякими членами групи, яку він вивчає. Тим не менше, якщо узгодженість дослідницької традиції мала бути зрозумілою з правил, необхідно визначити їхню загальну підставу у відповідній галузі. Внаслідок цього пошук основи правил, достатніх для того, щоб встановити якусь традицію нормального дослідження, стає причиною постійного і глибокого розчарування.

Проте усвідомлення цих невдач дає можливість встановити їхнє джерело. Учені можуть погодитися з тим, що Ньютон, Лавуазьє, Максвелл або Ейнштейн, очевидно, більш-менш остаточно розв’язали низку найважливіших проблем, але водночас вони можуть не погодитися, іноді самі не усвідомлюючи цього, з одиничними абстрактними характеристиками, що роблять непересічним значення цих розв’язань. Інакше кажучи, вони можуть погодитися в своїй ідентифікації парадигми, не погоджуючись з її повною інтерпретацією або раціоналізацією, або навіть не докладаючи жодних зусиль у напрямку інтерпретації і раціоналізації парадигми. Брак стандартної інтерпретації або узвичаєної редукції до правил не перешкоджатиме парадигмі спрямовувати дослідження. Нормальна наука може бути детермінована хоча б частково безпосереднім контролем із боку парадигм. Цьому процесу часто сприяють формулювання правил і допущень, але він не залежить від них. Справді, існування парадигми навіть неявно не припускало обов’язкової наявності повного набору правил 1.



1 М. Поляні блискуче розвинув дуже схожу тему, доводячи, що численні успіхи учених залежать від «прихованого знання», тобто від знання, що визначається практикою і не може бути розроблене експліцитно. Див. його роботу: М. Polanyi. Personal Knowledge. Chicago, 1958, передовсім глави V і VI. /59/



Першим наслідком цих положень неминучо є постановка проблем. Що утримує вченого в рамках тієї чи тієї одинокої традиції нормального наукового дослідження, коли немає міцного фундаменту правил? Що може означати фраза: «безпосередній контроль з боку парадигм»? Більш-менш задовільно відповів на подібні запитання, хоч і в цілком іншому контексті, Л. Вітгенштейн у пізній період своїх досліджень. Оскільки контекст його міркувань елементарніший і відоміший, буде легше розглянути насамперед його форму аргументації. Що необхідно знати, запитує Л. Вітгенштейн, щоб недвозначно і без зайвих аргументів вживати такі слова, як «стілець», «листок» або «гра»? 2.



2 L. Wittgenstein. Philosophical Investigations. N. Y., 1953, pp. 31-36. Однак Вітгенштейн майже нічого не говорить про характер діяльності, необхідної для потвердження процедури, яку він описує. Тому позицію, описану далі, лише частково можна приписати йому.



Запитання зовсім не нове. Звичайно, відповідаючи на нього, говорять, що ми зобов’язані знати, свідомо або інтуїтивно, що саме являє собою стілець, листок або гра. Інакше кажучи, ми повинні мати здатність схоплювати деяку сукупність невід’ємних властивостей, притаманних усім іграм і тільки іграм. Проте Вітгенштейн дійшов висновку, що якщо задано спосіб вживання мови і тип універсуму, до якого ми його застосовуємо, то немає необхідності в такій сукупності характеристик. Хоча обговорення деяких з невід’ємних властивостей, притаманних низці ігор, стільців або листків, часто допомагає нам навчитися вживати відповідний термін, немає такої низки характеристик, яку можна водночас застосовувати до всіх елементів класу і тільки до них. Замість цього, стикаючись із раніше не знайомими нам діями, ми вживаємо термін «гра», позаяк бачене нами виявляє значну родову схожість на низку дій, що ми ще раніше навчилися називати цим ім’ям. Отже, для Л. Вітгенштейна ігри, стільці і листя складають природні групи, кожна з яких встановлена завдяки мережі властивостей, що частково збігаються, схожі та перетинаються. Існування такої мережі достатньо для того, щоб пояснити наш успіх у визначенні відповідного об’єкта або діяльності. Але якби групи, що ми назвали, перетиналися або поступово зливалися одна з одною, тобто, якби вони не були природні, то тільки тоді наш успіх в ідентифікації і найменуванні /60/ забезпечив б очевидність низки загальних характеристик, відповідних кожному класу імен, що ми використовуємо.

Щось подібне може мати вагу і для різноманітних дослідницьких проблем і технічних засобів, пов’язаних з окремо взятою традицією нормального наукового дослідження. Спільне між ними полягає не в тому, що вони задовольняють якійсь експліцитній або навіть повністю виявленій низці правил і припущень, які визначають характер традиції і зміцнюють її в науковому мисленні. Натомість на підставі схожості або через моделювання їх можна зарахувати до тієї чи тієї частини наукового знання, яку певне наукове співтовариство визнає як одним із встановлених досягнень. У своїй діяльності вчені виходять з моделей, засвоєних в процесі навчання, і з подальшого викладення їх у літературі, часто не знаючи і не відчуваючи жодної потреби знати, що характеристики надали цим моделям статус парадигм наукового співтовариства. Завдяки цьому учені не потребують жодної повної системи правил. Узгодженість, виявлена дослідницькою традицією, якої вони дотримуються, може не мати на увазі навіть існування вхідної основи правил і припущень; тільки додаткові філософське або історичне дослідження можуть їх розкрити. Той факт, що учені звичайно не цікавляться і тим, що робить доцільними поодинокі проблеми їх розв’язання, та не обговорюють цього, наводить на думку, що відповідь вони знають принаймні інтуїтивно. Але це можна вважати ознакою того, що ані питання, ані відповідь не є чимось, що безпосередньо стосується їхнього дослідження. Парадигми можуть передувати будь-якому набору правил дослідження, який можна з них однозначно вивести, і бути обов’язковішими або повнішими, ніж цей набір.

Досі цю думку викладали суто теоретично: парадигми можуть визначати характер нормальної науки без втручання правил, що їх можна виявити. Дозвольте мені тепер спробувати краще пояснити цю позицію і наголосити на її актуальності показом причин, які дозволять гадати, що парадигма справді функціонує подібним чином. Перша причина, що її вже обговорювали досить повно, полягає в надзвичайних труднощах відкриття правил, якими вчені керуються в рамках окремих традицій нормального дослідження. Ці труднощі нагадують ситуацію, з якою зустрічається філософ, намагаючись з’ясувати, /61/ що загальне мають між собою всі ігри. Друга причина, стосовно якої перша насправді є наслідком, корениться в природі наукової освіти. Вчені (це вже має бути ясно) ніколи не заучують поняття, закони і теорії абстрактно і не вважають це самоціллю. Замість цього всі ці інтелектуальні засоби пізнання від початку вже існують в якомусь раніше складеному історично і в процесі навчання контексті, що дозволяє виявити їх завдяки і в процесі їхнього застосування. Нову теорію разом з її застосуваннями завжди зараховують до якогось конкретного розряду природних явищ. В противному разі вона не могла б навіть претендувати на визнання. Після того, як це визнання завойоване, ці самі або інші прикладання теорії супроводжують її в підручниках, за якими нова генерація дослідників засвоюватиме свою професію. Прикладання не просто окраса теорії і виконують не тільки документальну роль. Навпаки, процес ознайомлення з теорією залежить від вивчення прикладання, заразом із практикою розв’язання проблем як з олівцем і папером, так і з приладами в лабораторії. Скажімо, якщо студент, що вивчає динаміку Ньютона, коли-небудь відкриє для себе значення термінів «сила», «маса», «простір» і «час», то йому допоможуть в цьому не так неповні, хоч загалом корисні, визначення в підручниках, як спостереження і застосування цих понять при розв’язанні проблем.

Навчання через практичні роботи супроводжує весь процес прилучення до професії ученого. У міру того як студент проходить шлях від першого курсу до докторської дисертації і далі, проблеми, що пропонуються йому, стають все складнішими та безпрецедентнішими. Але значною мірою їх по-давньому модулюють попередні досягнення, так само як і взагалі проблеми, якими він звичайно переймається протягом подальшої самостійної наукової діяльності. Нікому не заборонено думати, що на цьому шляху вчений іноді послуговується ним самим інтуїтивно виробленими правилами гри, але підстав для того, щоб вірити в це, занадто мало. Хоча багато вчених говорять впевнено і легко про власні індивідуальні гіпотези, що складають основу тієї чи іншої конкретної ділянки наукового дослідження, вони характеризують усталений базис їхньої галузі дослідження, її правомірні проблеми і методи лише не набагато краще за будь-якого дилетанта. Про те, що вони взагалі засвоїли цей базис, свідчить переважно їхнє уміння домагатися успіху в дослідженні. /62/ Однак цю здатність можна зрозуміти і не звертаючись до передбачуваних правил гри.

Вказані наслідки наукової освіти мають зворотній бік, що служить підставою для третьої причини, яка дозволяє припустити, що парадигми спрямовують наукове дослідження як завдяки безпосередньому моделюванню, так і за допомогою абстрагованих від них правил. Нормальна наука може розвиватися без правил лише доти, доки відповідне наукове співтовариство приймає без сумніву вже досягнуті розв’язання якихось поодиноких проблем. Правила, отже, поступово мають набувати принципового значення, а характерна байдужість до них має зникати щоразу, коли втрачається певність у парадигмах або моделях. Цікаво, що саме це й відбувається. Для допарадигмального періоду особливо характерні серйозні суперечки про правомірність методів, проблем і стандартних вирішень, хоч вони слугують радше розмежуванню шкіл, ніж досягненню згоди. Ми вже звертали увагу на такі суперечки в оптиці і теорії електрики. Ще серйознішу роль вони відігравали в розвитку хімії в XVII сторіччі і геології на початку XIX ст.3 Крім того, суперечки, подібні до цих, не вщухають назавжди з появою парадигми. Майже неістотні протягом періоду нормальної науки, вони регулярно спалахують знов безпосередньо в процесі назрівання і розгортання наукових революцій, тобто в такі періоди, коли парадигми першими приймають бій і стають об’єктом перетворень. Перехід від ньютонівської до квантової механіки викликав багато суперечок як навколо природи, так і навколо стандартів фізики, причому деякі з цих суперечок все ще тривають 4.



3 Про розвиток цієї тези стосовно хімії див.: Н. Metzger. Les doctrines chimiques en France du début du XVIIе à la fin du XVIIIе siècle. Paris, 1923, pp. 24-27, 146-149; M. Boas. Robert Boyle and Seventeenth-Century Chemistry. Cambridge, 1958, chap. II. Про розвиток тієї ж таки тези стосовно геології див.: W. F. Cannon. The Uniformitarian-Catastrophist Debate // Isis, LI, 1960, pp. 38-55; C. C. Gillispie. Genesis and Geology. Cambridge, Mass., 1951, chaps. IV-V.

4 Про суперечки в квантовій механіці див.: J. Ullmo. La crise de la physique quantique. Paris, 1950, chap. II.



Ще живі ті, хто, можливо, пам’ятає подібні дискусії, породжені електромагнітною теорією Максвелла і статистичною /63/механікою 5. А ще раніше сприйняття механіки Галілея і Ньютона викликало особливо відому серію суперечок з арістотеліанцями, картезіанцями і послідовниками Лейбніца про доцільність в науці стандартів 6. Коли вчені сперечаються про те, чи були розв’язані фундаментальні проблеми в їхній галузі, пошуки правил набувають такого значення, якого вони звичайно не мали. Проте доки парадигми залишаються в силі, вони можуть функціонувати без всякої раціоналізації і незалежно від того, чи пробують їх раціоналізувати.

Ми можемо підбити підсумок цього розділу, вказавши на четверту причину для визнання за парадигмами пріоритету первинності стосовно узвичаєних правил і допущень. У вступі до цієї праці ми припустили, що революції в науці можуть бути великими і малими, що деякі революції зачіпають тільки членів вузької професійної підгрупи і що для таких підгруп навіть відкриття нового і несподіваного явища може бути революційним. У наступному розділі розглянемо окремі революції цього типу, а досі далеко не ясно, як вони можуть виникати. Якщо нормальна наука є такою жорсткою і якщо наукові співтовариства згуртовані так тісно, як малося на увазі вище, то як може зміна парадигми коли-небудь зачепити тільки маленьку підгрупу? Сказане досі може навести на думку, що нормальна наука є монолітом та уніфікованим підприємництвом, яке мусить встояти або впасти разом із будь-якою з її парадигм або з усіма разом. Але в науці, мабуть, рідко буває щось подібне або й взагалі не буває. Якщо розглядати всі галузі науки разом,



5 Про статистичну механіку див.: R. Dugas. La théorie physique an sens de Boltzmann et ses prolongemenis modernes. Neuchatel, 1959, pp. 158-184; 206-219. Для уявлення про праці Максвелла див.: M. Planck. Maxwell’s Influence in Germany // James Clerk Maxwell: A Commemoration Volume, 1831-1931, Cambridge, 1931, pp. 45-65, передовсім стор. 58-63; S. P. Thompson. The Life of William Thomson Baron Kelvin of Largs. London. 1910, II, pp. 1021-1027.

6 Приклад бою з арістотеліанцями див.: A. Koyre. A Documentary History of the Problem of Tall from Kepler to Newton // Transactions of the American Philosophical Society, XLV, 1955, pp. 329-395. Про суперечки з картезіанцями і послідовниками Лейбніца див.: P. Brunet. L’introduction des théories de Newton en France au XVIIIе siècle. Paris, 1931; A. Koyre. From the Closed World to the Infinite Universe. Baltimore, 1957, chap. XI. /64/



то вона часто здається радше хиткою спорудою зі слабкою узгодженістю різноманітних ланок. Однак усе сказане не слід вважати суперечністю з цим добре відомим спостереженням. Навпаки, заміна парадигм на правила має полегшити розуміння розподілу між науковими галузями і спеціальностями. Експліцитні правила, якщо вони існують, виявляються звичайно загальними для вельми великої наукової групи, але для парадигм це зовсім не обов’язково. Дослідники в надто далеких одна від одної галузях науки, скажімо, в астрономії і таксономічній ботаніці, отримують освіту на основі цілком різних досягнень, викладених у дуже різних книгах. І навіть учені, що працюють в тих самих або близько суміжних галузях, приступаючи до вивчення одних і тих самих підручників і досягнень, в процесі професійної спеціалізації скоріше всього, набудуть різноманітних парадигм.

Як один із можливих прикладів розглянемо досить велике і різнобарвне співтовариство, до якого належать всі вченіфізики. Сьогодні кожний член цієї групи вивчає, скажімо, закони квантової механіки і більшість з них користується цими законами в процесі дослідження або викладання. Але не всі вони вивчають одні й ті ж самі застосування цих законів, і, отже, не всі вони в своїх поглядах будуть однаково враженими впливами від змін у квантово-механічних дослідженнях. На шляху до професійної спеціалізації деякі з учених-фізиків зустрічаються тільки з основними принципами квантової механіки. Інші детально вивчають парадигмальні застосування цих принципів до хімії, а дехто — до фізики твердого тіла і т. ін. Те, що означає квантова механіка для кожного з них, залежить від того, які курси він прослухав, які підручники читав і які журнали вивчав. З цього випливає, що, хоча зміна в квантово-механічних законах є революційною для кожної з цих груп, зміна, яка відбиває тільки те чи те парадигмальне застосування квантової механіки, виявиться революційною тільки для членів одиничної професійної підгрупи. Для інших же представників цієї професії і тих, хто займався дослідженнями в інших фізичних науках, ця зміна взагалі не обов’язково має бути революційною. Коротше кажучи, хоч квантова механіка (або динаміка Ньютона, або електромагнітна теорія) є парадигмою для численних наукових груп, вона не є парадигмою однаково для всіх. Отже, вона водночас може визначати різно-/65/манітні традиції нормальної науки, що частково накладаються одна на одну, хоч і не збігаються в часі та просторі. Революція в межах однієї з традицій, зовсім не обов’язково однаково охоплює інші.

Одна стисла ілюстрація наслідків спеціалізації може додати цьому міркуванню сили. Дослідник, котрий сподівався дізнатися дещо про те, як учені уявляють теорію атома, запитав у видатного фізика і знаного хіміка, чи є один атом гелію молекулою чи ні. Обидва відповіли без вагання, але їхні відповіді були різними. Для хіміка атом гелію був молекулою, тому що він поводився як молекула в кінетичній теорії газів. Навпаки, для фізика атом гелію не був молекулою, позаяк він не давав молекулярного спектра 7. Вочевидь, обидва вони говорили про ту саму частку, але розглядали її через власні дослідницькі навички і практику. Їхній досвід у розв’язанні проблеми підказав їм, що повинна являти собою молекула. Без сумніву, їхні досвіди мали багато спільного, але в цьому разі вони не дали фахівцям однозначної відповіді. Надалі ми будемо досліджувати, наскільки важливі наслідки можуть іноді мати відмінності такого роду, що стосуються парадигм.



7 Цим дослідником був Джеймс К. Сеньор, якому я вдячний за усне спілкування. Деякі подібні питання розглянуті в його статті: J. K. Senior. The Vernacular of the Laboratory // Philosophy of Science, XXV, 1958, pp. 163-168.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.