[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 48-56.]

Попередня     Головна     Наступна





IV. Нормальна наука як розв’язання головоломок



Можливо, що дивовижніша особливість проблем нормальної науки, з якою ми щойно зіткнулися, полягає в тому, що вони надзвичайно мало орієнтовані на великі відкриття, хай то відкриття нових фактів чи створення нової теорії. Іноді, як у разі виміру довжини хвилі, всі деталі результату, за винятком хіба що найтонших, відомі заздалегідь, так що спектр очікувань виявляється лише трохи ширшим від відомої картини. Виміри Кулона, певне, і не вимагали обов’язкової точної відповідності універсальній квадратичній формі закону; той, хто вивчав нагрівання при збільшенні тиску, часто заздалегідь припускав один із багатьох можливих результатів. До того ж навіть у подібних випадках сфера очікуваних і, отже, сприйманих результатів завжди мала порівняно з тим, що обіцяє уява. І якщо результат проекту не потрапляв до цієї вужчої сфери, то це розглядається звичайно як невдача дослідження, що відбиває не відхилення природи від закону, а лише помилку досліду.

Скажімо, у XVIII столітті мало уваги звертали на експерименти з виміру електричного притягання за допомогою таких приладів, як крутильні ваги. Позаяк подібні експерименти не приносили ані тривких, ані достатньо простих результатів, їх не можна було брати для розробки парадигми, від якої вони відбулися. Отже, вони залишалися просто фактами, що не були і не могли бути пов’язаними з безперервним прогресом у дослідженнях з електрики. Тільки ретроспективно, досягнувши наступної парадигми, ми можемо збагнути, на які властивості електричних явищ вони вказували. Звичайно, Кулон і його сучасники теж працювали на засадах цієї (наступної) парадигми або ж парадигми, що обіцяла ті ж самі результати у галузі проблеми притягання. Ось чому Кулону вдалося сконструювати /49/ прилад, що привів до результату, придатного для подальшої розробки парадигми. Але з цієї ж таки причини подібний результат нікого не здивував, і декілька сучасників Кулона змогли в принципі завбачити цей результат. Навіть ті проекти, метою яких є розробка парадигми, зовсім не прагнуть до неочікуваних відкриттів.

Але якщо мета нормальної науки не в тому, щоб внести якісь великі, значні нововведення, якщо марна спроба досягти очікуваних результатів або наблизитися до них є звичайно невдачею ученого, то чому все-таки нормальна наука розглядає і розв’язує свої проблеми? Частково ми вже відповіли на це запитання. Для ученого результати наукового дослідження значущі вже принаймні через те, що вони розширюють галузь і підвищують точність у застосуванні парадигми. Однак ця відповідь не пояснює ентузіазму і захопленості, притаманні вченим, що працюють над проблемами нормального дослідження. Ніхто не витрачає роки, скажімо, на створення вдосконаленого спектрометра або на більш точне розв’язання проблеми коливання струни лише внаслідок важливості інформації, при цьому набутої. Дані, одержувані при підрахунку ефемерид або додаткових вимірах за допомогою наявних інструментів, часто такі само значущі, але від подібної діяльності вчені постійно відмовляються з презирством, тому що вона являє собою переважно просто повторення процедури, розробленої раніше. Ця відмова і є відгадкою всієї привабливості проблем нормальної науки. Хоч її результати можна передбачити — причому так детально, що все невідоме, саме собою втрачає інтерес, — самий спосіб отримання результату залишається значною мірою сумнівним. Завершення проблеми нормального дослідження — розробка нового способу передбачення, а вона вимагає розв’язання всіляких складних інструментальних, концептуальних і математичних задач-головоломок. Той, хто досягає успіху в цьому, стає фахівцем такого роду діяльності, і стимулом його подальшої активності слугує спрага розв’язання нових задач-головоломок.

Терміни «задача-головоломка» і «фахівець з розв’язання задач-головоломок» мають першорядне значення для багатьох питань, що будуть в центрі нашої уваги на наступних сторінках. Задачі-головоломки — в найзвичайнісінькому сенсі, що ми їх маємо на увазі в цьому разі, — являють собою особливу кате-/50/горію проблем, розв’язання яких може бути пробним каменем для перевірки таланту і майстерності дослідника. Словниковими ілюстраціями до слова можуть служити «складена фігураголоволомка» і «головоломка-кросворд». У цих головоломок є характерні риси, загальні з нормальною наукою, риси, що ми їх маємо тепер вирізнити. Про одну з них ми щойно згадували. Але вона не є критерієм доброякісної головоломки, показником того, що її розв’язання може бути саме собою цікавим або важливим. Навпаки, справді нагальні проблеми, скажімо, пошуки засобу проти раку або створення тривалого миру на землі, часто взагалі не є головоломками переважно через те, що їхнього розв’язання може не бути зовсім. Розглянемо «складену фігуру-головоломку», елементи якої взяті навмання з двох різних коробок з головоломками. Позаяк ця проблема, напевне, має таїти в собі непереборні труднощі (хоч їх може й не бути) навіть для найвинахідливіших людей, вона не може слугувати перевіркою майстерності в розв’язанні головоломок. У будь-якому звичайному сенсі її взагалі не можна назвати головоломкою. Хоча власна цінність не є критерієм головоломки, існування розв’язання є таким критерієм.

Та ми вже бачили, що, набуваючи парадигму, наукове співтовариство одержує принаймні критерій для вибору проблем, що в принципі можуть бути розв’язані, доки цю парадигму приймати без доказу. Значною мірою це тільки ті проблеми, які співтовариство визнає науковими або такими, що заслуговують на увагу членів співтовариства. Інші проблеми, включно з тими, що вважалися раніше стандартними, відкидаються як метафізичні, як такі, що належать до компетенції іншої дисципліни або іноді тільки тому, що вони занадто сумнівні, щоб витрачати на них час. Парадигма в цьому разі може навіть ізолювати співтовариство від тих соціально важливих проблем, що їх не можна звести до типу головоломок, позаяк їх не можна уявити в термінах концептуального та інструментального апаратів, передбачуваних парадигмою. Ці проблеми розглядаються лише як такі, що відволікають увагу дослідника від справжніх проблем, що дуже унаочнюється різноманітними аспектами беконівського підходу XVII ст. і деякими сучасними суспільними науками. Одна з причин, через яку нормальна наука здається прогресуючою такими швидкими темпами, полягає в /51/ тому, що учені концентрують увагу на проблемах, розв’язати які може їм завадити тільки нестача власної винахідливості.

Однак якщо в цьому сенсі проблеми нормальної науки є головоломками, то відпадає необхідність пояснювати докладніше, чому вчені штурмують їх з такою пристрастю і захопленням. Наука може бути привабливою для людини з найрізноманітніших поглядів. Серед головних мотивів, що спонукають людину до наукового дослідження, можна назвати бажання досягти успіху, натхнення від відкриття нової галузі, надія знайти закономірність та прагнення до критичної перевірки усталеного знання. Ці та інші мотиви також допомагають ученому визначити і приватні проблеми, якими він планує зайнятися в майбутньому. Більше того, хоч результатом дослідження є іноді аварія надій, цих мотивів цілком достатньо для того, щоб спершу привернути людину, а потім і привабити її назавжди 1. Наукове підприємництво в цілому час від часу доводить свою плодотворність, відкриває нові галузі, виявляє закономірності та перевіряє давні переконання. Тим не менш індивідуальне дослідження проблем нормальної науки майже ніколи не дає подібного ефекту ані в жодному з цих аспектів. Ученого приваблює певність в тому, що якщо він буде досить винахідливий, то йому вдасться розв’язати головоломку, яку до нього не розв’язував ніхто або в розв’язанні якої ніхто не досяг переконливого успіху. Багато з найвидатніших умів віддавали всю свою увагу таким спокусливим головоломкам. В більшості випадків будь-яка одиночна сфера спеціалізації, окрім цих головоломок, не пропонує нічого такого, на чому можна було б випробувати свої сили, але саме цей факт приховує в собі теж своєрідну спокусу.



1 Розчарування, викликане конфліктом між роллю особистості і загальною моделлю розвитку науки, іноді може бути тим не менше досить серйозним. З цього питання див.: L. S. Kubie. Some Unsolved Problems of the Scientific Career // American Scientist, XLI, 1953, pp. 596-613; XLII, 1954, pp. 104-112.



Тепер повернімося до іншого, важчого і змістовнішого аспекту паралелізму між головоломками і проблемами нормальної науки. Проблема, що класифікується як головоломка, має бути охарактеризована не тільки тим, що вона має гарантоване розв’язання. Повинні існувати також правила, що обмежують як природу прийнятних рішень, так і ті заходи, якими /52/ досягаються ці рішення. Скажімо, вирішити складену картинку-загадку не означає «скласти картинку». Дитина або сучасний митець могли б зробити це, складаючи розкидані, довільно вибрані елементи, як абстрактні форми, на якомусь нейтральному тлі. Отак створена картинка може виявитися набагато кращою і оригінальнішою, ніж та, з якої головоломка була зроблена. Тим не менше така картинка не могла б бути її вирішенням. Щоб отримати справжнє вирішення, треба використати всі фрагменти, їхній плоский бік має бути звернутий донизу, їх треба зібрати всі та без зусиль. Ці правила необхідні, щоб розгадати картинки-головоломки. Подібні обмеження, що накладаються на прийнятні вирішення кросвордів, загадок, шахових задач і т. ін., зникають без зусиль.

Якщо ми надамо значно ширшого сенсу терміну «правило» (що іноді еквівалентний «усталеному погляду» або «передумові»), тоді проблеми, припустимі в даній дослідницькій традиції, мають велику схожість на безліч характеристик головоломки. Учений, створюючи інструмент для визначення довжини світлових хвиль, не повинен задовольнятися такою апаратурою, яка просто зіставляє особливі спектральні лінії та особливі числа. Він не просто досліджує або вимірює. Навпаки, він мусить показати, аналізуючи свою апаратуру на грунті створеної основи оптичної теорії, що числа, які дає його прилад, входять до теорії довжинами хвиль. Якщо неясності в теорії або якийсь недосліджений компонент в його апаратурі залишаються і заважають завершити демонстрацію, його колеги можуть легко дійти висновку, що йому не вдалося виміряти нічого взагалі. Наприклад, максимуми в розкиданості електронів, що пізніше були подані як вказівка на довжини хвиль електрона, не мали явного значення, коли вперше були відкриті і зафіксовані. Перед тим, як вони стали показниками чогось взагалі, їх необхідно було співвіднести з теорією, яка підказала хвилеподібну поведінку рухомих часточок. 1 навіть після того, як цей зв’язок встановлено, апаратура мала бути ще раз сконструйована таким чином, щоб експериментальні результати недвозначно узгодилися з теорією 2. Доки ж ці умови не задоволені, жодну проблему не можна вважати розв’язаною.



1 Стислий розгляд еволюції цих експериментів див. у лекції К. Дж. Девіссона в: Les prix Nobel en 1937, Stockholm, 1938, p. 4. /53/



Подібні види обмежень пов’язували прийнятні рішення з теоретичними проблемами. Протягом всього XVIII століття вчені, котрі намагалися вивести спостережуваний рух Місяця з ньютонівських законів руху і тяжіння, постійно зазнавали невдачі. Врешті-решт, деякі з них запропонували замінити універсальний квадратичний закон іншим законом, що відрізнявся від першого тим, що діяв на малих відстанях. Однак для цього слід було змінити парадигму, визначити умови нової головоломки і зректися розв’язання старої. В цьому разі учені зберігали правила доти, доки 1750 року один із них не відкрив, яким чином вони могли бути використані з успіхом 3. Інше вирішення питання могла дати лише зміна в правилах гри.

Вивчення традицій нормальної науки розкриває безліч додаткових правил, а вони, своєю чергою, дають безліч інформації про ті приписи, які виводять учені зі своїх парадигм. Що ж можна сказати про основні категорії, що охоплюють ці правила? 4. Найочевидніші і, певне, найзобов’язуючі правила показані на прикладі тих видів узагальнень, що ми їх щойно відзначили. Це експліцитні твердження про науковий закон, наукові поняття і теорії. Доки вони залишаються визнаними, вони допомагають висувати головоломки і обмежувати прийнятні рішення. Закони Ньютона, наприклад, виконували подібні функції протягом XVIII і XIX століть. Доки вони їх виконували, кількість матерії була фундаментальною онтологічною категорією для учених-фізиків, а сили, що виникають між часточками матерії, були основним предметом дослідження 5.



3 W. Whewell. History of the Inductive Sciences, rev. ed. London, 1847, II. pp. 101-105; 220-222.

4 На це питання мене навів У. О. Гегстром, чия праця у галузі соціології науки де-не-де перегукується з моєю.

5 Про ці аспекти теорії Ньютона див.: І. В. Cohen. Franklin and Newton: An Inquiry into Speculative Newtonian Experimental Science and Franklin’s Work in Electricity as an Example Thereof, Philadelphia, 1956, chap. VII, особливо на стор. 255-257; 275-277.



В хімії закони постійних і певних пропорцій тривалий час мали таку ж саму силу; з їхньою допомогою була поставлена проблема ваги атомів, обмежені прийнятні результати хімічного аналізу і хіміки були поінформовані про те, що являють собою атоми і молекули, /54/сполуки і суміші 6. Рівняння Максвелла і закони статистичної термодинаміки мають те ж саме значення і функції нині.

Однак правила, подібні цим, не є винятковим і навіть найцікавішим видом правил, відкритих при вивченні історії. Скажімо, на нижчому або конкретнішому, аніж закони і теорії, рівнях, є безліч приписів із приводу найприйнятніших типів інструментарію і способів, що ними ці інструменти можна доцільно використати. Зміна поглядів на роль вогню в хімічному аналізі відіграла життєво важливу роль в розвитку хімії XVII століття 7, Гельмгольц в XIX столітті наштовхнувся на сильну протидію з боку фізіологів, котрі вважали, що фізичне експериментування не може допомогти дослідженням у їхній галузі 8. В тому ж таки столітті надто цікава історія створення хімічної хроматографії ще раз ілюструвала стійкість приписів щодо інструментів, що тою же мірою, як закони і теорії, постачають учених правилами гри 9. Аналізуючи відкриття рентгенівських променів, ми виявимо підстави для виникнення подібних приписів.



6 Цей приклад докладно обговорюється наприкінці X розділу.

7 Н. Metzger. Les doctrines chimiques en France du début du XVIIе siecle a la fin du XVIIIе siecle. Paris, 1923, pp. 359-361; Marie Boas. Robert Boyle and Seventeenth-Century Chemistry. Cambridge, 1958, pp. 112-115.

8 L. Königsberger. Hermann von Helmholtz. Oxford; 1906, pp. 65-66.

9 J. E. Meinhard. Chromatography: A Perspective // Science, CX, 1949, pp. 387-392.



Менш локальними і скороминучими, хоч і не абсолютними, характеристиками науки є приписи вищого рівня; я маю на увазі квазіметафізичні приписи, що їх історичне дослідження постійно виявляє в науці. Скажімо, приблизно після 1630 року і передовсім після появи наукових праць Декарта, що мали надзвичайно великий вплив, більшість учених-фізиків припускала, що універсум складається з мікроскопічних часточок, корпускул, і що всі явища природи можна пояснити в термінах корпускулярних форм, корпускулярних розмірів, рухів і взаємодії. Цей набір приписів виявився і метафізичним і методологічним. Як метафізичний він вказував фізикам, які види суттєвості можуть, а які не можуть бути у Всесвіті: існує лише матерія, що має форму і перебуває в русі. Як методологічний набір приписів він вказував фізикам, якими мають бути остаточні пояснення і фун-/55/даментальні закони: закони повинні визначати характер корпускулярного руху і взаємодії, а пояснення мають зводити будь-яке дане природне явище до корпускулярного механізму, що підкоряється цим законам. Ще важливіше те, що корпускулярне поняття універсуму вказувало вченим на безліч проблем, які підлягають дослідженню. Наприклад, хімік, що згодився, подібно до Бойля, з новою філософією, звертав особливу увагу на реакції, які можна було б розглядати як перетворення речовини. Вони виразніше, ніж інші, виявляли процес корпускулярного перерозподілу, що має бути в основі всіх хімічних перетворень 10. Подібні ознаки впливу корпускуляризму можна спостерігати, вивчаючи механіку, оптику й теплоту.



10 Про корпускуляризм див.: М. Boas. The Establishment of the Mechanical Philosophy // Osiris. X. 1952. pp. 412-541. Про його вплив на хімію Бойля див.: Т. S. Kuhn. Robert Boyle and Structural Chemistry in the Seventeenth Century // Isis, XLIII, 1952, pp. 12-36.



Зрештою, на ще вищому рівні є інша система приписів, без яких людина не може бути вченим. Учений мусить, наприклад, прагнути зрозуміти світ, розширювати межі сфери пізнання і підвищувати точність, з якою вона має бути впорядкована. Цей припис повинен, своєю чергою, спонукати вченого до ретельного дослідження — як ним самим, так і його колегами — певних аспектів природи з урахуванням безлічі емпіричних деталей. І якщо дослідження виявляє моменти явного порушення порядку, то це має бути для нього закликом до нового вдосконалення приладів спостереження або до подальшої розробки його теорій. Немає жодного сумніву, що є й інші, подібні правила, що ними послуговуються вчені в усі часи.

Існування такої жорстко визначеної мережі приписів — концептуальних, інструментальних і методологічних — є підставою для метафори, що уподібнює нормальну науку до розв’язання головоломок. Оскільки ця мережа дає правила, які вказують досліднику у галузі зрілої науки, що саме являють собою світ і наука, яка вивчає його, постільки він може спокійно зосередити свої зусилля на езотеричних проблемах, що визначаються для нього цими правилами та наявним знанням. Після цього від окремого ученого вимагається лише розв’язати головоломки, котрі ще залишалися. В цьому та іншому стосун-/56/ках обговорення головоломок І правил проливає світло на природу нормальної наукової практики, хоч, з другого боку, такий підхід може ввести в оману. Очевидно, існують правила, що їх дотримуються нині всі вчені-професіонали, тим не менше ці правила самі собою не можуть охопити все те загальне, що існує в різноманітних видах нормального дослідження. Нормальна наука — це надзвичайно детермінована діяльність, але зовсім немає необхідності в тому, щоб вона була повністю детермінована певними правилами. Ось чому на початку цієї праці я віддав перевагу введенню у вигляді джерела погодженості в традиціях нормального дослідження принципу узвичаєної парадигми, а не узвичаєних правил, припущень і поглядів. Правила, вважаю, випливають із парадигм, але парадигми самі можуть керувати дослідженням навіть тоді, коли правил немає.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.