Попередня     Головна     Наступна




ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1224 — 1244.



Калкське побоїще 2


1223


2 У Хл. цього заголовка нема; в Іп. написано у виносці.



1 Очевидно, Всеволод (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Петро) жив тоді в Києві біля батька, великого князя київського Мстислава Романовича Старого; в Іп. виступають ще два його брати — Ізяслав та Ростислав Мстиславичі, у Новг. І — третій брат Святослав (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Симеон); з Лавр, відоме чернече ім’я його сестри — Огафії, жони Костянтина Всеволодовича.

2 В Іп. і Хл. хибно «придоша», «пріидоша»; треба — «поидоша».

У РІК 6732 [1224]. У той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані | татарами, прийшли на землю Половецьку, і половці стали [супроти них. Але навіть хан] Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і многі [половці] побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.

І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам,— [то] ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів у городі Києві, [і] нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі,— це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія [Всеволодовича], князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі, [котрі були тут]: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський 1 та інших багато князів. Тоді ж великий князь половецький охрестився, Бастий. А Василька [Романовича] не було, бо він, молодий, лишився у Володимирі.

Квітень 1223

3 В Іп. і Хл. «всянамъ», «всянам»; треба, очевидно, «всЂмъ, намъ»; тоді нібито виходить, що ці слова належать учасникові походу і саме чернігівцю, бо чернігівців він згадує попереду киян; переправлялися вони на правий берег Дніпра.

4 В Іп. і Хл. помилково «людии», «людеи» треба — «лодии», «лодеи»; ймовірно, що з човнів було зроблено наплавного моста.

5 В Іп. і Хл. хибно «по ДнЂпроу»; тут ідеться про галичан, що оселилися на «вигоні», на середній течії Дністра.

6 В Іп. і Хл. хибно «ДомамЂричь», «ДомамЂлрЂч», — ці помилки є і далі.

7 Насправді Данилові було 22 роки.

Звідти ж, [із Києва], рушили 2 вони місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми 3 посуху Дніпро перейшли,— так ото покрита вода була безліччю човнів 4. А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. А вигонці галицькі рушили  2 по Дністру 5 і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич 6 Юрій і [боярин] Держикрай Володиславич.

Коли ж прибули вісті у стани, що [татари] прийшли вже поглянути на руські човни, то Данило Романович, почувши [це] і сівши на коня, помчав подивитися на небачену рать. і кінники, які були /380/ з ним, і багато інших князів, з ним погнали подивитись на небачену рать. Але ті одійшли, і Юрій [Домажирич] їм, [князям], говорив: «Вони стрільці є». А інші казали: «Вони прості люди є, гірші половців». Юрій же Домажирич мовив: «Вони ратники є і добрі вої».

І, приїхавши [назад], вони сказали [це] Мстиславу [Романовичу], і Юрій [про] все сказав. І промовили молоді князі: «Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!»



Вівторок 23.V 1223

І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] чернігівський, ріку Дніпро. І інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. Перейшли ж вони Дніпро в день вівторок.

30(?).V 1223

8 За Лавр, і Никон., дочка Олега Святославича (за Любецьким синодиком — Георгія) Марина (від невідомої жони) була видана за Всеволода-Івана Костянтиновича, від якого мала сина Василія.

9 Друга кн. Царств XIV, 25.

10 За даними Лавр., Новг. I, Воскр., Густ. і за Татіщевим, під час битви на Калці загинули: великий князь київський Мстислав-Борис Романович і його зяті (одружені з його дочками) князь Андрій (невідомого походження) та князь дубровицький Олександр Глібович; князь чернігівський Мстислав (за Любецьким синодиком — Пантелеймон) Святославич і його син (Василько) (за Любецьким синодиком — Дмитрій; його жона — Мамелфа); князь канівський Святослав Рюрикович; князь шумський Святослав, очевидно, Інгваревич та його брат Ізяслав Інгваревич; князь теребовльський Ізяслав Володимирович; князь несвіжський Юрій (невідомий по-батькові; ця згадка свідчить, що Несвіж був центром удільного князівства-волості в Полоцькій землі; можливо, що Юрій був з роду Ізяслава Святополковича) та його син (Ярослав), князь неговорський. «А бояр та інших воїв,— додає Лавр.,— многе-множество, і говорять так, що одних киян погибло в битві тій десять тисяч».


При цьому деякі князі загинули не в бою. Оточені ворогами, вони здались на їхню присягу, що ті не вчинять їм ніякого зла, а випустять за викуп. Татаро-монголи ж, захопивши князів, поклали їх під дошки, а самі сіли на дошках обідати і подушили їх.


11 Тобто до города, побудованого Святополком Ізяславичем «на Вытече†холму»; князь назвав його на свою честь «Святополчь город».

12 Чінгісхан помер власною смертю під час походу на тангутів.

І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле далеко, рубаючи, і зайняли їх скот,— а зі стадами втекли, так що всі вої набрали повно скоту. /381/

Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, і сторожі [ці] билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а татари од’їхали звідти.

На ріці Калці татари встріли їх, війська половецькі і руські. Мстислав Мстиславич тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: «Оружіться!»

Мстислав же [Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав — через зависть, бо велика незгода була межи ними.

Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його,— був бо він віком вісімнадцяти літ 7, був бо він сильний,— і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав [Ярославич] Німий, бачивши це [і] подумавши, що Данило збитий був, | помчав і сам між них, бо був той муж дужий, [і] тому, що він [був] родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його; йому й поручив по смерті свою волость — оддав князю Данилові.

Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] 8 курський. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу — через те, що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму,— в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого. Був бо він смілий і хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади» 9.



31.V 1223

І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи 10. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополчського  11, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх.




1227
25.VIII 1227

Дожидаючи бог покаяння християнського, повернув їх назад на землю східну, і пустошили вони землю Тангутську, і на інші країни [ходили]. Тоді ж і Чінгіз, хан їх, тангутами убитий був 12, а їх, [тангутів], обманувши, [татари] потім лукавством погубили. І інші землі вони війнами, а найпаче хитрістю погубили.






У РІК 6733 [1225]. І минули після цього часи, [а] Олександр [Всеволодович] усе ворожнечу мав до своїх обох братів Романовичів, Данила й Василька. Почувши, що Мстислав [Мстиславич] не має приязні до зятя свого, князя Данила, він, радістю сповнившись, спонукав Мстислава на війну.

Бл. 1224

мапа 1240 рр.

І Мстислав, рушивши на війну, прийшов на Лису гору. Данило тим часом поїхав у Ляхи, і привів князя Лестька, і пішов проти нього. Мстиславу ж послав підмогу Олександр, але їх устріла [Данилова] рать, увігнали їх у город Белз і замалим | города не взяли. Назавтра пішли вони супроти них, [воїв Мстислава], і Мстислав не видержав і вернувся в Галич.

А Данило-князь пустошив із ляхами землю Галицьку, і довкола [города] Любачова, і пограбував усю землю Белзьку і Червенську аж до останнього, а Василько-князь багато здобичі набрав, стад коней і кобил. Ляхам же стало завидно, і було [послано] послів од обох [князів, Лестька і Данила], і [Данилом] посланий був [тисяцький] Дем’ян і [двірський] Андрій.

А після цього привів Мстислав [хана] Котяня [Сутойовича], і половців многих, і Володимира [Рюриковича] київського, наміряючись за порадою Олександра на Ляхів іти. Олександр же ніколи не переставав [твердити Мстиславові] про брата свого [Данила], /382/ кажучи, що мов: «Зять твій убити тебе хоче». Вияснення ж [наклепу] було коло шатра його, [Мстислава], але сам Олександр не одважився приїхати, [а] послав Яня, [воєводу] свого. І Мстислав сказав: «[Се] твоя була річ, Яню, що Данило вдруге підбурює 1 ляхів на мене».

1 В Іп. помилково «всаживаеть», у Хл. «сваживаеть».

2 Ак — білий (тюрк.); газ — чаша, таз (також анат.)

І всі князі узнали Олександрів наклеп, а Яневу лжу, і сказали тоді всі князі [Данилові]: «Забери всю волость його за сором свій». Але він через братолюбство не забрав волості його, [Олександра], і всі похвалили його.

Мстислав тоді прийняв зятя свого [з] приязню і, вшанувавши його великими дарами, дав йому коня свого борзого Актаза 2, [такого] , якого в ті літа не було. І дочку свою Анну обдарував він великими дарами, і, з братами [Данилом та Васильком] побачившись у Перемилі, утвердили вони мир.

1226



1 Отже, Мстислав Мстиславич був одружений з дочкою половецького хана Котяня.

2 В Іп. і Хл. хибно «ДнЂпръ», «ДнЂпроу».

3 Додано з Єрмол.

4 Буття IV, 11; «стогнучи і трясучись на землі» — апокрифічний додаток.

5 Булла папи Гонорія III на дозвіл шлюбу датована 27 січня 1222 р.; у 1221 р. наприкінці були, власне, заручини; ім’я Марії відоме з Густ., друге її ім’я (за угорськими джерелами) — Олена.

6 Астрологи.

У РІК 6734 [1226]. А потім облудний [боярин] Жирослав сказав боярам галицьким, що мов: «Іде Мстислав у поле і хоче вас видати тестеві своєму Котяню 1 на побій». Мстислав же цього не замишляв і нічого не знав про них, [ці слова]. А вони, [бояри], пойнявши віри [Жирославу], пішли в землю Перемишльську, в гори Кавкасійські, себто в Угорські, на ріку Дністер 2 [і] послали послів своїх, кажучи: «Жирослав розказав нам, що ти маєш видати нас Котяню» 3. Мстислав тоді послав отця свого [духовного] Тимофія: «Дарма наклепав на мене вам Жирослав». І Тимофій клявся їм про те, | що не знав Мстислав нічого сього, і привів бояр усіх до нього.

А князь викрив Жирослава і прогнав його від себе, як ото прогнав бог Каїна з-перед лиця свого, кажучи: «Проклят ти будь, стогнучи і трясучись на землі, бо розверзла земля уста свої прийняти кров брата твойого» 4. Отак і Жирослав розверз уста свої на володаря свойого. Хай не буде йому приставку в усіх землях, в руських і в угорських, і ні в яких же краях! Нехай ходить він, блукаючи, по землях! Хай жадає він харчу, а вина і пива скудно хай буде йому! І хай буде двір його пустим, і в селі його [хай] не буде живущого!

Звідти вигнаний, він пішов до Ізяслава [Мстиславича]. Був же він лукавим облудою прозваний, і од усіх підступнішим, і лжею поломеніючою, знаменитий [тільки] отцем добрим. [Лише] убожество здержувало злобу його, брехнею кормився язик його, а мудруванням перевертав він довіру на лжу, красувався брехнею він більше, ніж [інший] вінцем. [Це був] самозванець, тому обманював він не тільки чужих, але й своїх, кого любив, заради маєтності [він сіяв] лжу. Задля цього він і жадав бути в Ізяслава. Та ми до попереднього повернемось.

Кін. 1221


Кін. 1226
Зима 1226/7

Мстислав же за радою облудних бояр галицьких оддав дочку свою меншу [Марію] за королевича [угорського] Андрія 5 і дав йому Перемишль. Але Андрій, послухавши підступного [боярина] Семюнка Чермного, утік в Угри і почав піднімати рать. А коли настала зима, він прийшов до Перемишля. Тисячу тоді держав Юрій [Домажирич], він здав Перемишль, а сам утік до Мстислава. Король [Андрій] тим часом став у Звенигороді і послав воїв своїх до Галича, бо сам він не одважився їхати до Галича: сказали ото йому волхви 6 угорські, що коли він побачить Галич — не бути йому живим. І він через цю причину не посмів піти в Галич, бо вірив волхвам. І Дністер 2 наводнився, не могли вони перейти.

Мстислав тим часом виїхав супроти [короля] з військами. І подивилися вони одні на одних, і поїхали угри у стани свої. З королем же був [воєвода лядський] Пакослав [Войцехович] з ляхами.

А звідти пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов він до Крем’янця і бився під Крем’янцем, і багато угрів побили й поранили.

Тоді ж Мстислав послав [боярина] Судислава [Бернатовича] до зятя свого, князя Данила, кажучи: «Не одступай од мене». І той сказав: «Я маю правду у серці своїм».

Звідти ж прийшов король до Звенигорода, а Мстислав виїхав [на нього] з Галича. Угри, отож, виїхали супроти нього з королевих /383/ станів, і Мстислав бився з ними, і переміг їх, і гнали [його вої] за ними до станів королевих, рубаючи їх. Тоді ж Мартиниша вбили, воєводу королевого, і король розгубився і пішов із землі [Галицької] спішно.

7 В Іп. і Хл. «по Лохти ходить»; має бути або «полохъ ти ходить», або «полохатии ходить».

8 В Іп. хибно «къ братоу», у Хл. «ко Богоу».

Данило тим часом прийшов до Мстислава з братом Васильком до Городка, і [воєвода] Гліб [Зеремійович прийшов] із ними обома, і мовили вони [Мстиславу]: «Піди, княже, на короля. Він же пополоханий ходить!» 7 Але Судислав боронив йому, [Мстиславу, йти], бо мав він облуду у серці своїм: не хотів бо він пагуби королеві, тому що мав у ньому надію велику, а король уже знесилився був.

У той же час Лестько ішов на поміч [королеві], хоча Данило боронив йому [це, казав] не помагати королеві. Оскільки той дуже сильно старався, то Данило й Василько послали людей своїх до [ріки] Бугу 8, не дали удвох йому прийти. І він, звідти вернувшись, пішов у свою землю, бо знемігся був, ходивши на війну.

А король угорський [Андрій] пішов в Угри. Тоді ж догнав [його] Ізяслав [Мстиславич] з облудним Жирославом, [і] пішли вони обидва з ним в Угри.

Серед. 1227



9 Як видно, Мстислав Німий помер близько 1225 р., князюючи в Луцьку; жона його невідома.

Потім же Судислав, обманюючи Мстислава, сказав йому: «Княже! Оддай дочку свою заручену за королевича і дай йому Галич. Ти ж не можеш [його] держати сам, а бояри не хотять тебе». Але він не хотів дати [Галич] королевичу, найпаче він хотів дати Данилові. Гліб же Зеремійович і Судислав [Бернатович] здержували його, щоб він не дав Данилові. Вони бо сказали йому: «Якщо ти даси королевичу,— коли захочеш, зможеш забрати од нього. А як даси Данилові,— вовіки не буде твоїм Галич». А тому, що галичани хотіли Данила, і звідти, [з Галича], послали [до Данила послів] для переговорів, | [то] Мстислав дав Галич королевичу Андрієві, а сам узяв Пониззя. Звідти пішов він до [города] Торчського.


1227

Мстислав же [Ярославич] Німий оддав отчину свою князю Данилові 9 і сина свого поручив [йому], Івана. Але Іван помер, і Луцьк узяв Ярослав [Інгваревич], а Чорторийськ — [князі]-піняни.



У РІК 6735 [1227]. Почнем же розповідати про незчисленні битви, і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли, і про часті заворушення, і про многі заколоти,— бо змалку не було їм обом, [Данилові й Васильку], спокою




Поч. грудня 1227

Коли ж сидів Ярослав [Інгваревич] у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитися і помолитися святому Миколі 1. І звав його Ярослав до Луцька, і сказали йому бояри його: «Візьми Луцьк, схопи тут князя їх». Але він, [Данило], відповів: «Я приходив сюди молитву вчинити святому Миколі і не можу сього вдіяти». І пішов він у Володимир. /384/

Кін. 1227


1 У Жидичинському монастирі (недалеко від Луцька) була церква Миколи Мирлікійського чудотворця, вельми поважаного на Русі святого. Природно, що на «зимового Миколу» (6 грудня) сюди приїхав на прощу Данило.

А звідти, зібравши рать, послали вони обоє, [Данило й Василько], на нього [двірського] Андрія, [боярина] Вячеслава [Товстого], [воєводу] Гаврила [Душиловича], [сідельничого] Івана [Михалковича]. І коли той, [Ярослав], виїхав [із Луцька], він був схоплений із жоною своєю. Схоплений же він був [боярином] Олексою Орішком: під ним бо був борзий кінь, [і], погнавшись за ним, [Ярославом], він узяв його поблизу города.

І заперлися лучани, але назавтра прийшов Данило й Василько, і здалися лучани. Брат тоді дав Василькові Луцьк і Пересопницю, а Берестій він йому раніше був дав.

Кін. 1227 — поч. 1228

[Тим часом] попустошили ятвяги довкола Берестія. І погналися удвох [Данило й Василько] за ними із Володимира, але на [їхнє] військо напало двоє [ятвягів], Мондушич Шутр і Стегут Зібрович. І вбитий був Данилом і Вячеславом [Товстим] Шутр, а Стегут убитий був [воєводою] Шелвом. А коли ятвяги втікали, догнав їх Данило [і князя (?) їх] Небра поранив чотирма ударами, але [вороже] древко вибило списа з рук його. А коли Василько погнався за ним, [Небром], був голосний крик: «Брат твій б’ється позаду»,— і він, лишивши [Небра], вернувся брату на поміч. А той од них утік, і інші [ятвяги] розбіглися. Та ми, це залишивши, до попереднього повернемось.

Поч. 1228



2 На угрів.

3 Королевича Андрія, який сидів у Галичі.

4 В Іп. «князя ихъ», у Хл. «князи ихъ».

Данило тим часом послав [тисяцького] Дем’яна до тестя свого [Мстислава Мстиславича Удатного], кажучи йому: «Не подобає пінянам держати Чорторийськ, бо не можу я їх терпіти». І коли Дем’ян вів із ним, [Мстиславом], мову, [Мстислав сказав Данилові]: «Сину! Завинив я, не давши тобі Галича, а давши іноплеміннику за радою Судислава обманника. Обманув бо він мене. Якщо бог захоче, ми підемо оба на них 2. Я посаджу [на коней] половців, а ти [підеш] зі своїми. Коли бог дасть його 3 нам обом [побити],— ти візьми Галич; а я Пониззя. Хай бог тобі поможе! А про Чорторийськ ти прав єси».

Великдень 26.III 1228

І Дем’ян приїхав у велику суботу, а назавтра, на Великдень, приїхали Данило й Василько до Чорторийська. В ніч на понеділок облягали вони город,— тоді ж кінь Данилів застрілений був із городської стіни,— а на ранок оточили удвох город. [І воєвода] Мирослав та Дем’ян сказали: «Оддав бог ворогів наших у руки ваші». Данило тим часом повелів піти приступом до города, і взяли вони город їх, і князів їхніх 4 захопили.

Серед. (?) 1228

А потім Мстислав помер, великий удатний князь. Він жадав ото [перед смертю] побачити сина свого Данила, але Гліб Зеремійович, підбурений будучи завистю, не пустив його, хоча він, [Мстислав], хотів поручити статки свої і дітей у руки його, [Данила], бо мав до нього любов велику у серці своїм.

1228 (друга пол. ?)

А потім же [Данило й Василько] відпустили Ярослава [Інгваревича] і дали йому Перемиль, а згодом Межибоже.

Осінь(?) 1228

У РІК 6736 [1228]. У той же рік Кирило, митрополит, преблаженний і святий, приїхав був уладнати мир, але не зміг 1.

Кін. 1228 — поч. 1229

1 Конфлікт Данила з Володимиром Рюриковичем і Михайлом Всеволодовичем виник, очевидно, з приводу Чорторийська, бо нижче говориться, що їхній родич Ростислав пінський (за дослідженнями — син Святополка Юрійовича від невідомої жони) підбив їх на війну проти Данила; жона Ростислава Святополковича теж невідома.

2 Володимир Рюрикович згадує епізод, який переказано у прим. 1 до 1201 р. Київський князь,— а ним Володимир став десь на початку червня 1223 р., після того, як 31 травня на Калці загинув Мстислав Романович,— побоювався, отже, Данила, на цей час уже могутнього володаря.

Потім же Ростислав [Святополкович] пінський, не перестаючи, обмовляв [Данила],— бо діти його були забрані [в полон]. І Володимир [Рюрикович] київський зібрав [проти Данила] воїв, [і] Михайло [Всеволодович] чернігівський [теж]. [Володимир говорив]: «Отець же його постиг був отця мойого»,— бо була в нього боязнь велика в серці його 2. Володимир, отож, посадив [хана] Котяня на коня і всіх половців, і прийшли вони до Каменця,— Володимир же з усіма князями, І Михайло з усіма князями, і куряни, і піняни, і новгородці, і туровці,— і обложили Каменець.

Данило ж, обманюючи їх, удавав, що хоче мир із ними вчинити, і поїхав у Ляхи по підмогу, а Павла, [посла] свого, послав до Котяня, кажучи: «Отче! Одверни війну сю, помирись зо мною». І він, [Котянь], поїхавши, пограбував землю | Галицьку і пішов у землю Половецьку, а до них не вернувся.

У Галичі ж пробувáв королевич [Андрій] і [боярин] Судислав [Бернатович] із ним, і [Андрій] мав мир з Володимиром [Рюриковичем] /385/ і [з] Михайлом [Всеволодовичем]. Але ці, не досягнувши нічого, вернулися.

Данило ж і Василько, зібравши ляхів многих, пішли до Києва з Пакославом [Войцеховичем], воєводою [лядським], і Олександр [Всеволодович] з ними обома [пішов]. Але [їх] зустріли посли од Володимира й Михайла, [бояри] Воротислав Петрович і Юрій Толігнівич, пропонуючи мир. І вони замирилися, а ляхи вернулися назад.

23.XI 1227

У РІК 6737 [1229]. У ті ж роки Лестько убитий був, великий князь лядський, на сеймі був убитий Святополком [поморським] 1 і Одоничем 2 Володиславом за намовою бояр невірних.

Літо 1229

За німецькими джерелами, першою, очевидно, жоною поморського князя Святополка І Великого була Саломея, дочка Романа Мстиславича від Передслави Рюриківни.

2 В Іп. і Хл. хибно «Одовичемь», «Олговичем».

3 Владислав Одонич, син Одона, онук Мешка III Старого, убивши Лешка Білого, захопив Краків. Конрад І мазовецький після смерті брата теж претендував на великопольський стіл і в боротьбі за Краків проти Владислава III Старого (Тонконогого, сина Мешка III Старого), котрий перед цим розбив свого синівця Владислава Одонича, запросив на підмогу Данила й Василька.

4 В Іп. і Хл. хибно «Ветроу».

5 В Іп. «Пресноу», у Хл. «ПрЂсноу».

6 Села поблизу города Воротславля.

7 Ідеться про військо Конрада І мазовецького.

8 Журавель, пристрій для піднімання оста.

По смерті брата свого [Лестька] Кондрат, [князь лядський], увійшов з Данилом і Васильком у велику приязнь і просив їх, щоб вони прийшли йому на підмогу. І вони пішли удвох йому в поміч на Володислава на Старого 3. Самі ж вони пішли обидва на війну, а в Берестії зоставили Володимира [Ростиславича] пінського, і угровчан, і берестян — стерегти землі од ятвягів.

У той же час пустошила литва Ляхів. Вважаючи, що вони в мирі є [з Данилом і Васильком, литовці] прийшли до Берестія, але Володимир сказав: «Хоча ви й у мирі єсте, та зо. мною ви єсте не в мирі». І вийшов він на них і берестяни всі, [і] побили вони їх усіх.

Данило ж і Василько прийшли до Кондрата. І, порадившись, рушили вони до [города] Каліша, і ввечері прийшли до [города] Варти 4. А назавтра, коли світало, перейшли вони ріку Просну 5 і рушили до города, і тої ночі був великий дощ. Побачивши ж, що ніхто не чинить спротив, вони пустили [воїв] пустошити і грабувати. Руси тоді домчали [до города] Милича і Старгорода, і кілька сіл воротславських 6 зайняли, і взяли здобич велику, і вернулися. І прийшли вони в стани, гадаючи, як піти до города на бій, бо ляхи не хотіли битися 7.

Назавтра ж Данило й Василько, узявши воїв своїх, пішли до города. Кондрат теж, який любив руський бій, заставляв ляхів своїх [битися], але ті все одно не хотіли. Тим часом вони обидва, [Данило й Василько], пішли приступом до воріт калішських, а [воєводу] Мирослава й інші полки послами в тил города. Город же обступила вода і сильні лози й верби, і вони самі не знали, де ото хто бився,— тому коли ці [руси] відступали од бою, то ті [руси] налягали на них, [городян], а коли ті [руси] одступали, то ці налягали на них. Через те, що вони не бачили [одні одних], не був узятий город у той день. Із забрал же йшло каміння, як дощ сильний, [і] вони стояли у воді, доки не стали на суші, на накиданім камінні, і [тоді] підпалили звідний міст і журавець 8. Ляхи ж ледве погасили ворота городські.

Тим часом Данило й Василько ходили коло города, деякі стрільці стріляли на городські стіни, і було поранено мужів, що стояли на заборолах, сто і шістдесят. А коли настав вечір, вернулися вони у стани свої, і [боярин] Станіслав Микулич сказав: «Де ото ми стояли, там нема води, ні валу високого». Данило тоді, сівши на коня, поїхав сам оглянути город і побачив, що так воно і є. І приїхав Данило до Кондрата, і сказав йому: «Якби ми сперва знали місце се, то город був би взятий». І Кондрат просив їх обох, щоб назавтра вони знову пішли приступом до города.

Назавтра ж Данило й Василько послали людей своїх, і ті стояли і розчищали ліси довкола города, а городяни ні каменя не одважувалися вергнути на них. Вони просилися, щоби Кондрат прислав до них Пакослава [Войцеховича] і Мстиуя. Пакослав тоді сказав Данилові: «Перемінивши одіж свою, поїдь із нами». Оскільки ж Данило не хотів, сказав йому брат: «Іди та послухай віче їх»,— бо Кондрат не довіряв Мстиуєві.

Отож, Данило, узявши на себе шолом Пакославів, став за ними обома, [Пакославом і Мстиуєм]. А на заборолах стояли мужі, і вони говорили: «Так скажіте оба великому князю Кондрату: «Сей город хіба не твій є? А ми, мужі, що знемогли в городі сьому, хіба ми які приходні єсмо? Ми ж люди твої єсмо і ваше браття єсмо. Чому ж ви над нами не зжалитеся? Якщо нас руси захоплять, то яку славу /386/ Кондрат здобуде? Якщо руська хоругов стане на заборолах, то кому ти честь учиниш? Чи не обом Романовичам? А свою честь ти принизиш. Нині ми брату твоєму служим, а завтра твої будемо. Не дай слави русі, не погуби города сього!» І багато інших слів вони говорили.

Пакослав тоді сказав: «Кондрат би радо милість учинив вам, та Данило дуже лютий є. Він не хоче од нас одійти звідси, не взявши города». І, розсміявшись, він сказав: «А ось він стоїть сам, говоріте з ним». Князь же ткнув його древком і зняв із себе шолом, а вони закричали з городських стін: «Прийми нашу покору. Ми благаємо — вчини мир». І той, багато сміявшись і багато говоривши з ними, узяв од них двох мужів і приїхав до Кондрата.

І вчинив Кондрат із ними мир, і взяв у них заложників. Руси ж узяли були в полон багато челяді і бояринь. І поклялися межи собою руси і ляхи: якщо після цього буде коли межи ними усобиця, [то] не брати ляхам руської челяді, ні русам — лядської.

Потім же вернулися вони обидва од Кондрата до себе додому з честю, тому що бог їм поміг. Учинили вони удвох йому, [Кондрату], поміч велику і ввійшли зі славою у землю свою. Ніякий же князь [руський] не входив був у землю Лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив землю [Руську].

14.IV 1230 9

Потім же, коли минув час, поїхав Василько в Суздаль, до великого князя Юрія [Всеволодовича], на весілля шурина свого [Всеволода Юрійовича], узявши [воєводу] Мирослава з собою та інших.

Лютий — березень 1230



9 Це дата, за Лавр., весілля Всеволода-Дмитрія Юрійовича; він одружився тоді, за Воскр., з Мариною, дочкою великого князя київського Володимира Рюриковича.

10 В Іп., очевидно, хибно «испилися», у Хл. ,«исполнилися».

11 В Іп. хибно «Милославомъ», у Хл. «Мирославом».

Коли ж Данило перебував у [городі] Угровську, прислали [до нього] галичани [послів], кажучи: «Судислав пішов у Пониззя, а королевич у Галичі зостався. Піди-но боржій!» І Данило спішно зібрав воїв, послав [тисяцького] Дем’яна на Судислава [Бернатовича], а сам рушив із невеликою дружиною до Галича з Угровська. У третій день на ніч він був коло Галича, а Судислав не встояв перед Дем’яном і побіг у Галич. Коли ж Данило приїхав до Галича, а Галич заперся був, то Данило узяв двір Судиславів,— а що там [було] вина, і овочу, і харчу, і списів, і стріл — дивно дивитися. Потім же Данило, побачивши, що люди його понабирали повно 10 всього, не схотів стати коло города, а пішов на ту сторону Дністра.

Тої ж ночі, коли Судислав вбіг у город, із війська його були схоплені люди, і вони сказали, що Судислав уже в Галичі. [А] Данило стояв [у городі] Угольниках на березі Дністра. Тим часом виїхали [з Галича] галичани й угри, і перестрілювалися вони на льоду. А коли настав вечір, то піднявся лід і ріка наводнилася, [і] беззаконний лихий [боярин] Семюнко [Чермний], подібний до лисиці рудизною, запалив моста на Дністрі. Але прийшов також Дем’ян зо всіма боярами галицькими — з Мирославом 11 і з Володиславом [Юрійовичем], і з багатьма боярами галицькими. І Данило цьому зрадів, а за мостом жалкував: «Як Дністер перейти?» Однак, помчавши до моста, Данило побачив, що кінець моста погас, і настала радість велика.

А назавтра прийшов Володимир Інгваревич, і перейшли [війська] міст, і стали на березі Дністра. Назавтра ж, уставши, об’їхав Данило город і, зібравши землю Галицьку, став, [розділившись] на чотири частини, довкруги нього,— а зібрав він [людей] од [ріки] Бобрки і аж до ріки Ушиці і Пруту. І обложив він їх, [угрів], силою великою, і вони, знемігшись, здали город.

Березень 1230

Данило ж, узявши город, спом’янув приязнь короля Андрія і пустив сина його [Андрія]. І провів він його до ріки Дністра, і вийшов із ним один Судислав [Бернатович], а на нього кидали каміння, кажучи: «Іди геть з города, баламуте землі!»

Коли ж Андрій прийшов до отця свого і брата [Бели], то Судислав говорив безперестану: «Виступіте на Галич і візьміте землю Руськую. Якщо ти не підеш, то вони укріпляться проти нас».

Літо 1230


12 Рикс — грецька вимова латинського слова гех — цар, король; Бела IV тоді був співправителем Андрія II, свого батька.

13 Ці слова посла, виголошені від імені Бели до оточених галичан, є біблійним текстом, пристосованим до даної ситуації. З подібними словами звертається гучним голосом глашатай (Рабсак) ассірійського царя Сінахеріба до оточеного в Єрусалимі іудейського царя Єзекії (Четверта кн. Царств XVIII, 28-30, 35 або Ісайя XXXVI, 13 — 15, 20).

14 В Іп. і Хл. «БЂговаръсови», «БЂговарсови».

15 Про фараонові кари див. прим. 21 до 986 р.; тут мається на увазі десята кара — мор (пошесть) серед людей.

16 Фразеологізм із слов’янського перекладу «Хроніки» Іоанна Малали (кн. 17); під час повені ріки Скирту в 525 р. було затоплено місто Едессу, і згодом там знайшли камінь із наведеними словами, що стали прислів’ям.

Виступив тоді Беларикс 12, себто король угорський, з великою силою. Він сказав: «Не останеться города Галича. Нема того, хто /387/ ізбавить його од рук моїх». Та коли увійшов він у гори Угорські, послав на нього бог архангела Михаїла одкрити потоки небесні,— так що коні [їх] потопали і самі вони вибігали на високі місця. Але він усе одно подався узяти город [Галич] і [Галицьку] землю. А оскільки Данило молив бога, ізбавив його бог од руки сильних.

Отож обступив [Бела] город, і послав посла, і заволав посол голосом гучним, і сказав: «Слухайте словеса великого короля угорського! Хай не заспокоює вас Дем’ян, говорячи: «Із землі нашої викине [їх] бог!» І хай не уповає ваш Данило на господа, говорячи: «Не буде оддано город сесь королеві угорському». Я стільки ходив на інші землі,— то хто може вдержатися од рук моїх і перед силами полків моїх?» 13

Дем’ян же все одно стояв кріпко, погрози його не убоявся,— бог пособником був йому. Данило тим часом привів до себе ляхів і половців Котяневих, а в короля були половці Бігбарсові 14. [І] напустив бог на них, [угрів], кару фараонову 15,— город же стояв кріпко,— і [король] Бела знесилювався, і пішов од города. Покинув же він людей за собою, оружників многих і кінників, і напали на них городяни, [і] багато [їх] попадало в ріку [Дністер], а інші побиті були, інші були поранені, ще інші схоплені були. Як в іншому місці говориться: «Скирт-ріка злу гру зіграла городянам» 16,— отак і Дністер злу гру зіграв уграм.

Звідти ж пішов король до [города] Василева, і перейшов Дністер, і пішов до [ріки] Пруту, бо наслав був бог на них кару і ангел побивав їх. Вони так умирали: в одних одпадали підошви, як од черевиків, а інші, вилізши на коней, померли, ще інші вмирали, зійшовшись довкола вогню і м’ясо піднісши до рота. Від багатьох ото різних недуг вони помирали, а потоки небесні все одно топили їх.

Отак пішов він, [Бела], через невірність бояр галицьких, а Данило за божою волею вдержав город свій Галич.



Після цього розкажемо про многі заколоти,
і великі обмани, і незчисленні битви


Кін. 1230 — перша пол. 1231



1 В Іп. і Хл. хибно «преднее»; треба — «предание».

2 На слугу Данилового; Данило тут уперше називається королем (хоч і не в прямій формі).

У РІК 6738 [1230]. Тим часом була крамола серед безбожних бояр галицьких. Учинили вони змову з двоюрідним братом його, [Данила], Олександром [Всеволодовичем], щоб [Данила] вбити | і передати  1 землю його [Олександрові]. Та коли вони сиділи на раді і збиралися вогнем підпалити [дім Данила разом із князем], милостивий бог вложив у серце Василькові [намір] вийти [звідти] і, граючи, видобути меча свого на слугу королевого 2, [а] той, граючи, схопив щита. Як побачили це невірні [бояри] Молибоговичі, був їм страх од бога, [і] вони сказали: «Замір наш провалився». І побігли вони, як той окаянний Святополк. Вони втікали, хоча [про змову] ще не довідався князь Данило й Василько.

Отож Василько поїхав до [города] Володимира, а безбожний [боярин] Філіпп позвав князя Данила в [город] Вишню, бо вони вчинили другу змову з Олександром, братом його, щоб убити його. Та коли він, [Данило], в’їхав у [село] Браневичеву Ріль, то прибув до нього посол [Коснятин] од тисяцького його Дем’яна, [і] він сказав: «Пир тобі лихий є, бо враджено безбожним твоїм боярином Філіппом і братом твоїм Олександром, що бути тобі вбитому. І, се почувши, ти піди назад і держи стіл отця свойого».

Коли Коснятин розповів [це], то той вернувся на ріці Дністрі, а бояри безбожні перевезлися [через ріку] в іншому місці, не хотячи бачити лиця його. [Данило] ж, приїхавши в Галич, послав посла до брата свого, князя Василька: «Ти піди на Олександра».

Кін. 1230 — перша пол. 1231

Олександр тоді вибіг [із Белза] в Перемишль до спільників своїх, а Василько узяв Белз. Івана ж [Михалковича], сідельничого свого, [Данило] послав услід за невірними Молибоговичами і за [боярином] Волдрисом, і схоплено було їх двадцять і вісім Іваном Михалковичем. Однак ті смерті не прийняли, а милість дістали. /388/ А якось, коли він на пиру веселився, один із тих безбожних бояр лице залив йому чашею,— і це він стерпів: «Колись же нехай бог їм одплатить».

У РІК 6739 [1231]. Сам Данило тим часом скликав віче, зоставшися з вісімнадцятьма отроками вірними і з Дем’яном, тисяцьким своїм, і сказав їм, [галичанам]: «Чи ви будете вірними мені, щоб пішов я на ворогів моїх?» І вони вигукнули: «Вірні ми єсмо богу і тобі, господину нашому! Виступай з божою поміччю!» А соцький Микула сказав: «Господине! Не подушивши бджіл — меду не їсти».

8(?).IX 1231


1 Поєднання молитов богородиці та Михаїлу-архангелу може свідчити, що Данило виступив 8 вересня 1231 р.; 6 вересня — день Михайлового чуда, 8 вересня — Друга пречиста, або Різдво богородиці.

2 В Іп. хибно «с нимь», у Хл. «с ними».

3 В Іп. і Хл. «Ярославоу».

Помолився він тоді богу, і святій пречистій богородиці, і Михаїлу, архангелу божому, [і] поспішив виступити 1 з невеликим числом ратників. І [воєвода] Мирослав прийшов до нього на поміч з невеликим числом отроків. Невірні теж усі на підмогу йому йшли, вдаючи, що вони вірні є, і з ними й [ті, що] змову вчинили, бо було горе їм.

Коли Данило приїхав до Перемишля, Олександр, не видержавши, побіг, і в тій погоні [воєвода] Шелв поранений був,— а був він хоробрий,— і в великій честі помер. Невірний же [боярин] Володислав Юрійович, що з ними 2 змову вчинив, гнав його, [Олександра], аж до [города] Санока і [до] Воріт Угорських.

І спасся втечею Олександр, залишивши все майно своє, і, отож, прийшов в Угри. А прийшов він до Судислава [Бернатовича],— бо Судислав тоді перебував в Уграх,— і Судислав, узявшись [за діло] , прийшов до короля Андрія і навів короля угорського Андрія [на Данила].

1232

І прийшов же король Андрій і з сином Белою, і з другим сином Андрієм до [города] Ярославля 3, але боярин Давид Вишатич і [воєвода] Василій Гаврилович, що [були] од князя Данила в Ярославлі, заперлися. І хоча угри билися, допоки й сонце зайшло, одбили вони їх од города.

Увечері [ярославці] вчинили раду, [і] Давид переполошився, бо теща його, [жона] кормильця Нездила,— він же матір’ю своєю називав її,— була вірна Судиславу [і] віщувала йому, [зятеві]: «Не зможеш ти вдержати город сей». Тим часом Василько [Гаврилович] говорив йому: «Не погубімо честі князя свойого, тому що рать ся не зможе город сей узяти». А був він мужем сильним і хоробрим, але Давид не слухав його, все одно хотів здати город, хоча [боярин] Чак приїхав з угорських полків [і] сказав йому: «Вони вже не зможуть вас узяти, бо вельми є побиті». Так що Василько кріпко боровся, щоб не здати города, але він, [Давид], страх маючи в серці, усе одно здав город, а сам вийшов цілим зо всіма воями.

4 Як видно, Данила в цей час у Галичі не було.

5 Тобто стояли на городських стінах.

6 В Іп., мабуть, хибно «около Бозкоу», у Хл. «около Белза».

7 Михайло Всеволодович Чернігівський

8 Із Київської землі.

9 Синам Мстислава Мстиславича Удатного, брата Данилової жони (шуринам, шурякам Данила); скільки їх усіх тоді було — невідомо, але не менше трьох. За Новг. I, у нього був син Василі й, який помер ще 1218 р., а за Лавр., на з’їзді князів у Києві 1231 р. брав участь Мстислав Метиславич,— це, мабуть, другий син Мстислава Мстиславича Удатного.

І король, узявши Ярославль, рушив до Галича. При цім [боярин] Климята з [города] Голих Гір утік од князя Данила до короля, а за ним усі бояри галицькі передалися 4.

Звідти, [із Галича], король рушив до [города] Володимира. І коли він прийшов до Володимира, він, здивувавшись, сказав: «Города такого не знаходив я навіть у німецьких землях»,— такий він був з оружниками, що стояли на нім 5: блищали щити і оружники [в броні], подібно до сонця. [Воєвода] ж Мирослав був у городі; колись-таки він був хоробрим, а тоді, бог зна [чому], помутився він умом, учинив мир із королем без згоди князя Данила і брата його Василька, а за умовою оддав Белз і Червен Олександру [Всеволодовичу] . Король же за порадою невірних галичан посадив у Галичі сина свого Андрія.

А Мирослав запирався [потім перед Данилом і Васильком], мовляв: «Не здав я Червена за умовою»,— бо мав він велику нагану од обох братів: «Пощо ти мир учинив, коли був ти з великим військом?»

Оскільки король стояв коло Володимира, то князь Данило узяв велику здобич, спустошуючи довкола Белза 6. Король тим часом вернувся в Угри.

Зима 1232/3

Володимир же [Рюрикович київський] послав [посла] до Данила, кажучи: «Іде на мене Михайло 7. Поможи-но мені, брате!» І коли Данило прийшов учинити мир межи ними обома, то Данило з /389/ Руської землі 8 взяв собі частину — Торчський — і тоді дав його дітям Мстиславовим 9, шурятам своїм, сказавши їм: «За доброчесність отця вашого візьміте і 10 держіте город Торчський».

Березень 1233

10 В Іп. і Хл. хибно «ни».

11 Питання про цих болохівських князів, незважаючи на значну літературу, залишається проблематичним, їх жодного разу не названо на ім’я, виступають вони завжди у збірній формі (див. ще прим. 7 до 1234 р.).

12 Очевидно, вилаявся з нахвалянням.

13 Ідеться про церкву святого Симеона (Стовпника?) в Шумську.

14 Слова Александра Македонського з давньоруського перекладу «Александрії», грецької повісті II-III ст. н. е. про його життя і подвиги.

По тих же літах двинув рать Андрій-королевич на Данила і пішов до [города] Білобережжя. А [боярин] Володислав [Юрійович] їхав у сторожі од Данила з Києва. І стрів він рать у Білобережжі, і билися вони через ріку Случ, і гонили [угри] їх до ріки Деревної.

Із лісу Чортового прийшла вість до Києва Володимиру і Данилові од Володислава, і сказав Данило-князь Володимиру: «Брате! Знаючи про нас обох, вони йдуть на нас. Пусти мене, хай піду я їм у тил». Вони тоді, довідавшись [про це], вернулися до Галича.

Данило ж з’єднався із братом [Васильком] і догнав їх коло [города] Шумська, і перемовлялися вони обидва з ними через ріку Велю. А з королевичем [Андрієм] був Олександр [Всеволодович], і [воєвода] Гліб Зеремійович, та інші — князі болохівські 11, і угрів безліч. Коли ж побачився Данило через ріку Велю з королевичем, то сказав він одне слово похвальне, що його бог не любить 12. | А назавтра перейшов він ріку Велю на Шумськ і, поклонившись богу і святому Симеону 13 [та] приготувавши до бою полки свої, рушив до [города] Торчева.

Довідавшися ж [про це і теж] приготувавши до бою полки свої, Андрій-королевич рушив супроти нього, сиріч на січу. Він ішов по рівнині, а Данилові й Василькові [треба] було з’їхати з високих гір. І деякі ж заперечували: «Хай би стали ми на горах»,— вони були проти того, щоб сходити. Данило тоді сказав, як ото писання говорить: «Той, хто зволікає на битву — боязливу душу має» 14,— [і] заставивши їх, він поспішив зійти на них.

Василько при цім ішов проти угрів [праворуч], а Дем’ян-тисяцький та інші війська многі йшли ліворуч, а Данило йшов своїм полком посередині. Полк же його був великий і виладнаний був із хоробрих людей із ясним оружжям, і вони, [угри], бачачи [їх], не хотіли зітнутися з ним, а повертали на Дем’яна та на інші полки.

Але приїхали соколи, стрільці [Данилові], і не видержали люди [Андрієві] — вони побили їх, і ті прийшли в замішання. Дем’ян тим часом зітнувся з Судиславом [Бернатовичем], а князь Данило заїхав у тил їм і [вої його] кололи їх. Дем’ян же подумав, що то все вороги є, і побігли [люди Дем’янові] перед ним, [Данилом]. А Данило ввігнав списа свого в противника, та спис зламався, і він видобув меча свого, і, поглянувши сюди й туди, побачив, що полк Васильків стоїть, добре борючись і угрів ганяючи. Видобувши меча свого, він рушив братові на підмогу і багатьох поранив, а інші ж од меча його умерли. З’єднавшись із [воєводою] Мирославом і побачивши, що угри збираються [докупи], вони поїхали на них удвох, і ті, не видержавши, побігли. Та приїхали другі [угри], і вони зітнулися [з ними], і ті не видержали. А вони обидва, ганяючись, розлучилися. Потім же [Данило] бачив, що брат його добре бореться — і сулиця його була кривава, і ратище посічене ударами мечів.

У РІК 6740 [1232] 1 А тоді знову Гліб Зеремійович, зібравши угрів, приїхав на полк Васильків. І Данило приїхав до них | і спонукував їх, та ні одного не бачив серед них войовника, лише отроків, що держали коней. Вони ж, [угри], впізнали його і хотіли мечами порубати коня його. Та милостивий бог без рани виніс його з-поміж ворогів,— тільки ото гострим кінцем меча було відтято шерсті на стегні коня його. І, приїхавши до них, [своїх полків], він спонукував воїв своїх їхати на них.

1 Тут ця дата особливо недоречна: вона розриває розповідь про перебіг бою.

2 В Іп. і Хл. хибно «Торцьвьскми», «Торцескіи».

3 В Іп. «Аръбоузовичи», у Хл. «Яръбоузовичи».

Васильків полк гнав угрів до [самих] станів, і стяг королевичів вони підрубали були, а інших багато угрів утікало, аж у Галичі вони стали.

А коли стояли ці на горі, а ті — на долині, і Данило й Василько заставляли удвох людей своїх з’їхати [вниз] до них, то бог так зволив за гріхи [наші]: повернула дружина Данилова навтікача. Але вони, [угри], не одважились гнатися, і не було шкоди у військах Данилових, окрім тих убитих п’яти. /390/

Коли ж назавтра Данило зібрався [своїм військом], він не знав про брата [Василька], з ким він де є. А королевич повернув у Галич, тому що були втрати великі у військах його. Інші ж угри втекли, аж у Галичі вони стали.

І була битва велика у день той, і тих угрів упало багато, а Данилових бояр — мало, їх же імена оці були: Ратислав Юрійович, Мойсій, Степан, брат того, [і] Юрій Янович.

Субота 2.IV 1233

Потім же Данило, довідавшись, що брат його здоров, не переставав готувати на них, [угрів], рать. А був він у Торчеві 2 в суботу велику.

Потім прислав Олександр [Всеволодович послів] до брата Данила й Василька: «Не гоже мені бути без вас обох». І вони прийняли його з приязню.

Квітень 1233

А як з’явилась трава, то Данило пішов із братом і з Олександром [до города] Пліснеська. І, прийшовши, він узяв його од [бояр] Ярбузовичів 3, велику здобич узяв, і вернувся у Володимир.

Літо 1233

1 Основне значення слова «взяти» у численних подібних ситуаціях — це пограбувати, а не взяти у володіння.

2 Цих сентенцій нема ні в «Іліаді», ні в «Одіссеї»; мабуть, походять вони із джерела, де їх приписано Гомеру.

3 Пороки — балісти, метавки, метальні пристрої.

У РІК 6741 [1233]. Тим часом королевич [Андрій] і Судислав [Бернатович] вивели [воєводу] Діаниша на Данила. Данило тоді поїхав до Києва і привів половців та Ізяслава [Мстиславича] проти них. Він з Ізяславом і з Володимиром [Рюриковичем] водили один одного в божницю [присягатися], [і] ті обидва прийшли супроти Діаниша. Ізяслав, однак, учинив обман і звелів | [військам своїм] пустошити землю Данилову, і вони взяли Тихомль 1 і вернулися. Зостався Володимир із Данилом та [хан] Котянь один.

«Од облуди — лихо буде,— як ото пише Омир.- До викриття — вона солодка є, а викрита — гірка є. Хто в ній ходить — кінець лихий знаходить. О, лихіше лиха є се лихо!» 2

Серпень — вересень 1233

Звідти ж, [із Галича], Андрій-королевич, Діаниш і угри пішли до Перемиля. Билися вони через міст із Володимиром [Рюриковичем] і Данилом, але ті одбилися від них. Угри тоді вернулися до Галича і пороки 3 покидали, а Володимир і Данило пішли вслід за ними. Василько також прийшов до брата, і Олександр [Всеволодович], і зібралися вони коло [города] Бужська. Володимир же, і Котянь, і Ізяслав вернулися.



Осінь 1233




Поч. зими 1233/4

У РІК 6742 [1234]. У той же час одступив [воєвода] Гліб Зеремійович од королевича до Данила, бо Данило і Василько все одно йшли удвох до Галича. Зустріла його, [Данила], більша половина Галича: Доброслав [Суддич], і Гліб [ Зеремійович], і багато інших бояр. І, прийшовши, став [Данило] на березі Дністра, і взяв землю Галицьку, і роздав городи боярам і воєводам. І було в них харчу багато, а королевич [Андрій], і [воєвода] Діаниш, і [боярин] Судислав [Бернатович] знемагали в городі од голоду. Стояли тоді [війська Данила] дев’ять неділь, воюючи [і] ждучи льоду, поки й перейшли на них.

Судислав тим часом облудно послав [посла] до Олександра [Всеволодовича], кажучи: «Я дам тобі Галич. Ти піди од брата». Він тоді пішов звідти, і галичани думали схопити [Олександра],— галичани й виїхали вслід за Данилом [доганяти його].

Кін. 1233

Коли ж минуло трохи часу, королевич [Андрій] помер, [і] послали галичани по Данила [боярина] Чермного Семюнка. А Судислав пішов в Угри.

Весна 1234



1 Отже, дочка Володимира Рюриковича від невідомої жони була жоною Олександра Всеволодовича; у Моск. літоп. зводі згадується ще син Володимира — Андрій.

2 В Іп. сильно перекручене «вЂлъею», у Хл. «вЂдавь ею».

Коли ж настала весна, Олександр, убоявшись злого свого вчинку, пішов до тестя свого 1 [Володимира Рюриковича] в Київ. Але Данило, довідавшись [про це], вийшов на нього з Галича, догнав його в [городі] Полоному, і схопили його в лузі Хоморському. Данило не спав тоді три дні і три ночі, так само і вої його.

Коли ж Володимир [Рюрикович] перебував у Києві [на княжінні], прислав він сина свого Ростислава в Галич, і [Данило] зав’язав із ним, [Володимиром], братство і приязнь велику.




Кін. 1234


3 Хоча тут ужито слова «таран», але цілком ясно, що це була катапульта, метавка, праща.

4 Перестріл — віддаль польоту стріли з лука (70-90 м).

5 З Іп. неясно, чому Данило знесилився, — похід його нібито був цілком успішним. Але Новг. І розповідає більше про кінець виправи на Чернігівщину. Михайло Всеволодович не витримав тоді облоги і вийшов із Чернігова. Чернігівці здалися, і Данило посадив тут Мстислава Глібовича, Михайлового двоюрідного брата.


Але коли Данило і Володимир Рюрикович збиралися вертатись назад, на них несподівано напав Михайло і «побив галичан без числа». Сам Данило ледве врятувався і тому хотів іти додому безпечною «лісовою стороною», тобто Поліссям.

6 Див. прим. 14 до 1231 р.

7 Оскільки після 1228 р. Данило з Васильком дали Межибоже, город у Болохівській землі, Ярославу Інгваревичу, то можна твердити, що Борис межибозький був сином Ярослава; згадані на початку 1235 р. болохівські князі теж були синами (не менше трьох, разом із Борисом) Ярослава Інгваревича.

8 В Іп. і Хл., очевидно, хибно «с полономъ»; треба, думається, «с полкомъ».

9 Після цього, за Новг. I, галицькі бояри посадили в Галичі Михайла Всеволодовича. Данило взяв участь в інтронізації нового угорського короля Бели IV, бо батько його король Андрій (Ендре) II помер 21 вересня 1235 р.

Михайло ж [Всеволодович та] Ізяслав [Мстиславич] все одно не переставали ворогувати проти нього, [Володимира, хоча Данило] зоставив у нього [воєвод] Гліба Зеремійовича і Мирослава, і багато інших бояр. Послав тому Володимир [посла до Данила], кажучи: /391/ «Поможи мені, брате!» І Данило, знаючи 2 їх обох, [Володимира і сина його], приязнь, скоро зібрав війська [і] пішов [на підмогу]. Михайло тоді, не видержавши, відійшов од Києва.

Данило, отож, пішов до Володимира [Рюриковича], і рушили вони обидва до Чернігова, і прийшов до них Мстислав Глібович. А звідти пішли вони, грабуючи землю [Чернігівську], і взяли багато городів по Десні. Тоді ж узяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і багато інших городів, і прийшли ото знову до Чернігова.

І вчинили мир із Володимиром і Данилом Мстислав [Глібович] і чернігівці: лютий бо був бій коло Чернігова. Навіть і таран 3 проти нього поставили, і метали каменем [на] півтора перестріли 4. А камінь [був такий], що його [ледве] могли чотири мужі сильні підняти. Звідти з миром прийшли вони до Києва.


Від 6.I до 17.V 1235

Ізяслав же [Мстиславич] все одно не переставав: він навів був половців на Київ. А Данило і вої його струдилися були, бо захопив він був усі Чернігівські землі, бо воював він був од Хрещення до Вознесіння, учинив мир [і] вернувся до Києва. Отож, коли половці прийшли до Києва і грабували землю Руську, то Данило хотів вийти [з Києва] додому лісовою стороною, бо Данило знесилився був 5. Але Володимир просив, а [воєвода] Мирослав піддержував його: «Виступимо на поганих половців».

Устріли ж їх половці коло Звенигорода. І Володимир хотів вернутися, і Мирослав говорив про повернення, але Данило сказав: «[Так] не подобає! Воїну, який кинувся в бій, або побіду здобути, або впасти од ворогів. Я ж забороняв вам, а нині бачу, що боязливу душу ви маєте б. Чи я вам не сказав, що не годиться струдженим воям виступити проти свіжих? Так нині пощо ви тривожитесь? Виходьте супроти них!»

І встрілися вони із многим військом половецьким коло [города] Торчського, і була січа люта, і Данило гонився за половцями, допоки його кінь [не] був постріляний гнідий,— бо спершу деякі половці повернули навтікача. А коли Данило побачив, що кінь його біжить постріляний, він, повернувши [його], утікав. Володимир же був схоплений у Торчському, і Мирослав, за порадою безбожного [боярина] Григорія Васильовича і Молибоговичів, І багато інших бояр схоплено було.

Коли ж Данило прибіг до Галича, то Василько був у Галичі з військом, і зустрів він брата свого. Тоді Борис [Ярославич] межибозький 7 за намовою [бояр] Доброслава | [Суддича] і Збислава [Станіславича] послав [посла] до Данила, кажучи: «Ізяслав і половці ідуть до Володимира». А се був обман, але Данило послав [посла] до брата свого: «Стережи Володимир!»



Осінь 1235

Бояри ж галицькі, побачивши, що Василько відійшов із військом 8, підняли крамолу. І [боярин] Судислав Ілліч сказав [Данилові]: «Княже! Облудну мову мають галичани. Не погуби себе. Піди звідси». [І] Данило, довідавшись про крамолу їх, пішов в Угри 9.

Кін. 1235

Коли ж приспіла зима, рушив Василько до Галича, узявши ляхів. Данило ж у той час прийшов до брата свого з Угрів, і пустошили вони [Галицьку землю, але], не дійшовши [до] Галича, вернулися обидва додому.

Травень 1236

1 Коли наприкінці травня 1235 р. половці схопили Володимира Рюриковича в городі Торчському, то в Києві, за Новг. I, сів Ізяслав Мстиславич. Навесні 1236 р., як це також видно з Новг. I, тут засів Ярослав Всеволодович, але ненадовго. <10 квітня> 1236 р., за Татіщевим, сюди вдруге повернувся Ізяслав Мстиславич, але, як це свідчить текст, був у Києві десь із місяць, до травня 1236 р., коли київський стіл знову забрав Володимир Рюрикович і послав Данилові підмогу.

2 В Іп. хибно «со отрокы», у Хл. «съ торкы».

3 Ідеться про Миколу Мирлікійського (див. також прим. 1 до 1227 р.). На Русі популярними були місцеві «чуда» Миколи як помічника в боротьбі проти половців.





Отже, й Данило молився, щоб Микола йому допоміг. Свято «весняного Миколи» припадає на 9 травня.

У РІК 6743 [1235]. У той же час прийшли галичани на Каменець і всі болохівські князі з ними. І спустошили вони по [ріку] Хомору, і пішли до Каменця. Взявши здобич велику, вони пішли [звідти]. У той же час послав був Володимир [Рюрикович] 1 Данилові підмогу — торків і [воєводу] Данила Нажировича. Тоді Данилові бояри, виїхавши з Каменця [і] з’єднавшися з торками 2, настигли їх. І переможені були невірні галичани, і всі князі болохівські схоплені були, і привели їх у Володимир до князя Данила.

Коли ж прийшло літо, став посилати Михайло [Всеволодович] та Ізяслав [Мстиславич до Данила послів], грозячи: «Оддай наше браття, або ми прийдемо на тебе війною». А Данило молився богу і /392/ святому архієрею Миколі, котрий показав чудо своє 3,— навів бо був Михайло й Ізяслав на Данила ляхів, і русів, і половців множество.

Тим часом Кондрат, [князь лядський], став [там], де нині город Холм стоїть. Послав він [ляхів] пустошити до [города] Червена, але васильковичі 4, стрінувши їх і бившися з ними, захопили лядських бояр [і] привели їх перед Данила в Городок.

Михайло ж стояв на Підгір’ї. Він хотів з’єднатися з Кондратом і дожидав половців з Ізяславом. І половці прийшли в землю Галицьку, [але] не схотіли йти на Данила. Пограбувавши всю землю Галицьку, вони вернулися.

Осінь 1236

Це почувши, Михайло вернувся в Галич. А Кондрат утік до Ляхів уночі, і потопилося було із воїв його в [ріці] Вепрі множество.

Літо 1237

Коли ж настало літо, [Данило й Василько], зібравшись, пішли на Галич, на Михайла і [сина його] Ростислава. Але ті удвох заперлись були в городі; і угрів безліч було в нього, [Михайла]. Отож, вернувшись, [Данило й Василько] пустошили удвох довкола Звенигорода. І город вони хотіли [взяти], але не взяли, бо була свята Богородиця в нім, чудотворна ікона.

Осінь 1237

Тої ж осені замирилися вони оба [з Михайлом].

Лютий — березень 1238


Березень 1238

Коли ж настала весна, рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам» . І пішли вони на них із великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв 7 захопили, і вернулися обидва 8 у Володимир.

Літо — осінь 1237

Данило ж у тім самім році пішов на Михайла [Всеволодовича] на Галич. І вони, [Михайло, син його Ростислав і угри], просили миру [і] дали йому Перемишль 9.

Весна 1238

А по тім році Данило-таки навів на Кондрата литву — [князя] Миндовга [та] Ізяслава [Микулича] Новгород [ок] ського.

Поч. весни 1237

У той же час Данило пішов був із братом своїм в Угри до короля [Бели], бо той кликав його на честь.

Кін. 1236 — поч. 1237

У той же час рушив був Фрідріх-цесар на герцога [Фрідріха] війною, і мали намір Данило з братом Васильком піти герцогові на підмогу, але король заборонив їм, [і] вони вернулися в землю свою 10.

Січень(?) 1238

Бл. 10.III 1238

4 Воїни Василька.

5 У Звенигороді в урочищі П’ятницьке розкопано рештки, очевидно, дерев’яної П’ятницької церкви, яку спалили татаро-монголи у 1241 р.; в ній і могла бути ця ікона.

6 Ідеться про орден тевтонів-хрестоносців, або крижевників (криж — хрест; вони носили білий плащ з чорним хрестом); виник в Єрусалимі наприкінці XII ст. Організаційним центром його, як і інших орденів, був єрусалимський храм (латинське — templum, звідси — темпличі, тамплієри), побудований на місці Соломонового храму Святая святих. У 1237 р. цей орден злився з орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І мазовецький віддав їм Дорогичин — давньоруський город, який раніше, до Берестія, був удільним центром.

7 В Іп. хибно «во», у Хл. «вои».

8 В Іп. «возъвратися», у Хл. «възвратися», хоча, мабуть, замість однини повинна б бути двоїна «возъвратистася».

9 Тут повторено і доповнено попередню розповідь про похід Романовичів на Галич, який спричинився до примирення восени 1237 р.

10 Фрідріх II Штауфен (Гогенштауфен), король (цесар) німецький та імператор Священної Римської імперії, виступив проти австрійського герцога Фрідріха II Войовничого з роду Бабенбергів, ворога Бели IV, і Данило та Василько пішли на підмогу герцогові, тому що Бела підтримував тоді ворогів Данилових — Михайла Всеволодовича та його сина Ростислава, котрі сиділи в Галичі. Але Бела, запросивши Данила й Василька «на честь», зумів не допустити їх союзу з герцогом.
11 Ярослав пішов до Суздаля, дізнавшись про смерть брата Юрія Всеволодовича, який загинув 4 березня 1238 р. у боротьбі з татаро-монголами. Зважаючи на терміновість справи і враховуючи відстані, які потрібно було подолати гінцям з вістями, можна твердити, що Ярослав залишив Київ близько 10 березня. Довідавшись про це в Галичі, Михайло, отже, не барився і прибув до Києва у середині цього ж місяця.

12 Це був двірський (найвища світська адміністративна особа при князеві, його заступник) Ростислава Михайловича, якого залишили під час походу князя оберігати Галич.

13 В Іп. «ослабленомь лицемь», у Хл. «ослабленням лицемь»; приєднуємось до думки, що тут має бути «осклабленомь лицемь».

14 Очевидно, селище, де добували сіль.

15 Карпати.

16 У Хл. «Побоище Батыєво» — відсутнє. Замість цього заголовка на берегах рукопису приписано: «Батыева рат[ь] начася в Руси в лЂт[о] 6745»; року 6744 (1236) в літопису нема.

А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля 11. І взяв [Київ] од нього Михайло, а Ростислава, сина свого, він зоставив у Галичі. І відняли вони од Данила Перемишль.

Був тоді межи ними іноді мир, іноді війна. І коли Ростислав пішов у [Рожнє?] поле, то за божою поміччю прийшла вість Данилові, який перебував у Холмі, що Ростислав виступив на Литву зо /393/ всіма боярами і кінниками. І коли се прилучилося, вийшов Данило з воями із Холма, і був він на третій день у Галичі, і радо його прийняли городяни.

Коли ото він під’їхав під город і сказав їм: «О мужі-городяни! Допоки ви будете терпіти іноплемінних князів владу?»,— то вони, вигукнувши, сказали: «Се єсть державець наш, богом даний!» І пустилися вони [до нього], яко діти до отця, як ті бджоли до матки, як [олені], спраглі води, до джерела.

Єпископ же Артемій і двірський Григорій [Васильович] |2 не давали йому [увійти до Галича]. Але, побачивши, що не можуть удвох удержати город, вони [удали], малодушні, | ніби й вони готові передати город. Вийшли вони обидва зі сльозами на очах і з усміхненими лицями 13,— бо не мали влади княжіння свого,— і, облизуючи уста свої, сказали тоді удвох поневолі: «Прийди, княже Данило! Візьми город!»

І Данило увійшов у город свій, і прийшов до [церкви] пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця свойого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою.

А назавтра прийшла до нього вість, що Ростислав рушив був до Галича, але, почувши про взяття города, утік в Угри по путі, котрою йдуть на Борсуків діл. І прийшов він до Бані 14, що зветься Родна, і звідти пішов в Угри.

Бояри ж, прийшовши, упавши до ніг його, [Данила, і] просячи милості, [говорили]: «Завинили ми перед тобою, іншого князя держали». А він, одповівши, сказав їм: «Милість ви дістали, та знову сього не вчиніть. Щоб не попали ви в гірше».

Данило тим часом, довідавшись про вступ їх, [військ Ростислава, в землю Галицьку], послав на них воїв своїх, і вони гнали вслід за ними до Гори 15, і вернулися.



Білокам’яна церква св. Пантелеймона. Галич. Бл. 1200 р.













Побоїще Батиєве



21.XII 1237

1 Множину тут ужито, очевидно, тому, що йдеться про всі річки й річечки коло ріки Калки, повноводої весною.

2 В Іп. «Прыньскоу», «Прыньскы», у Хл. «къ Прынскоу», «в Прынскоу».

3 В Іп. і Хл. «на КолоднЂ»; у Лавр. «у Коломны»; тоді тут убитий був коломенський князь Роман-Гліб (?) Інгваревич.

4 Додано з Лавр.

У РІК 6745 [1237]. У ті ж часи прийшли безбожні ізмаїльтяни, які раніш билися з князями руськими на Калках 1. Перше нашестя їх було на землю Рязанську, і взяли вони город Рязань списом. Вивівши хитрістю князя Юрія [Інгваревича], вони повели його до [города] Пронська 2,— бо княгиня його в той час була в Пронську  2,— вивели княгиню його хитрістю І вбили Юрія-князя і княгиню його. І весь народ перебили, і не пощадили [навіть] дітей — до немовлят.

Кир Михайлович же утік із людьми своїми [із Пронська] до Суздаля і розповів великому князю Юрієві [Всеволодовичу] про навалу-нашестя безбожних агарян. Це почувши, великий князь Юрій послав [проти них] сина свого Всеволода з усіма людьми, і з ним [пішов] кир Михайлович.


<1.I 1238>

5 Татаро-монголи мають на увазі захоплений ними 4-5 лютого 1238 р. Суздаль. Але, кажучи далі про смерть Юрія Всеволодовича, вони обманю-вали оточених володимирців, бо тоді їхній князь був іще живий; його вбито, за Лавр., 4 березня 1238 р.

Батий же ринувся на землю Суздальську. І стрів його Всеволод біля [города] Коломни 3, і билися вони, і багато упало із них з обох [сторін]. [І] переможений був Всеволод, і прибіг Всеволод у Володимир з невеликою дружиною 4, [і] розповів отцю про битву, що була з [ворогами], які ринулися на землю і городи його.




4.III 1238

І Юрій-князь, зоставивши сина | свого у Володимирі і княгиню [Огафію], вийшов із города. І збирав він навколо себе воїв, але, не маючи сторожів, застигнутий був зненацька беззаконним Бурондаєм,— весь город [Суздаль] він спустошив, а [згодом] самого князя Юрія вони вбили.


2 — 6.II 1238

6 За Лавр., тоді ж, 7 лютого 1238 р., татаро-монголи вбили Мстислава Юрійовича, меншого брата Всеволодового, а перед цим, — між 3 і 6 лютого, — іншого брата, Володимира Юрійовича. У церкві, крім Огафії (чернече ім’я), дочки Всеволода Святославича Чермного, другої, за Татіщевим, жони Юрія Всеволодовича (перша, невідома на ім’я, померла 1211 р.), напасники спалили її десятилітню дочку Федору і трьох невісток: Марину Володимирівну, жону Всеволода Юрійовича, дочку Володимира Рюриковича; Христину,







жону Володимира Юрійовича, і Марію, жону Мстислава Юрійовича (імена цих двох жінок — із «Временника»); спалили також невідому на ім’я жону вже померлого Володимира Всеволодовича, дочку Гліба Святославича; спалено було княжих дітей, силу-силенну бояр і простого люду.

7 З Іп. відомо, що Козельськ держав Мстислав Святославич, який загинув у битві на річці Калці 31 травня 1223 р. За Любецьким синодиком та дослідженнями, у Мстислава був син (Василько)-Дмитрій, який загинув тоді ж (див. прим. 10 до 1224 р.), та ще нібито три сини — Андрій, Іван та Гаврило. Василько козельський, за цими ж матеріалами та дослідженнями, був сином Івана від невідомої жони; приймаємо це гіпотетичне.

8 Темник — воєначальник тьми, тобто десяти тисяч.

Коли ж Батий стояв коло города [Володимира], борючись кріпко за город, вони, [татари], облудно говорили городянам: «Де є князі рязанські, і ваш город 5, і князь ваш великий Юрій? Чи не наша рука, схопивши, його смерті оддала?»

І, почувши про се, преподобний Митрофан, єпископ, став говорити зі сльозами до всіх: «Чада! Не убоїмось облуди нечестивих і не візьмемо собі в ум тлінне се і скороминуще живоття, а про інше, /394/ не скороминуще життя подбаємо, про життя, яке з ангелами. Якщо навіть город наш вони, захопивши, списом візьмуть і смерті нас оддадуть, я про те, чада, поручником є, що вінці нетлінні ви од Христа бога дістанете». І згідно з цим словом, почувши [його] всі, стали вони кріпко боротися.

А татари пороками городські стіни били, стрілами без числа стріляли. Побачивши це, що все сильніше в битві вороги налягають, князь Всеволод убоявся,— бо ж сам він був молодий,— сам із города вийшов з невеликою дружиною, несучи з собою дари многії: він бо надіявся од нього, [Батия], життя дістати.


7.II 1238

Але він, як той розлючений звір, не пощадив юності його, велів перед собою зарізати і город увесь вибив. А коли єпископ преподобний вбіг у церкву з княгинею і з дітьми, то повелів нечестивий вогнем [храм] запалити. І так душі свої оддали вони в руки богові 6.

Весна 1238

Коли він вибив город Володимир і пограбував [інші] городи суздальські, то прийшов до города Козельська. [А] був у ньому князь молодий, на ім’я Василій. І довідався нечестивий, що помисел сильних духом мають люди в городі,— словами облудними город не можна було взяти. Козляни бо вчинили раду — не здатися Батию, сказавши: «Хоча князь наш молодий є, та положимо життя своє за нього. І тут ми славу сього світу здобудемо, і там небесні вінці од Христа бога дістанемо».

Татари, отож, билися за | город, маючи намір узяти город. Розбивши городську стіну, татари зійшли на вал, і козляни ножами різалися з ними. А тоді вчинили вони раду — вийти на полки татарські. І, вийшовши з города, посікли вони пращі їх, [а], напавши на війська їх, убили із татар чотири тисячі, і самі теж побиті були.




Батий же взяв город, вибив усіх, і не пощадив [навіть] од дітей до немовлят. Про князя Василія [нічого] невідомо, але деякі говорили, що він у крові утонув,— і він же молодий був 7.

Тому-то в татар не сміють його, [цей] город, називати Козельськ, а [називають] «лихий город», бо вони билися за нього сім неділь, бо з-поміж татар [козляни] вбили трьох синів темничих 8, і татари, шукавши їх, не змогли їх знайти мертвих серед множества трупів.

1238-39
3.III 1239

9 Мстислав сам тоді ледве утік. За свідченнями Плано Карпіні, у Мстислава від невідомої жони був жонатий син Андрій (дружина його — невідома), убитий татаро-монголами у 1245 р., та інший син, тоді ще підліток.

Батий же, взявши Козельськ, пішов у землю Половецьку, а звідти став посилати [війська] на городи руські. І взяв він город Переяславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив, і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння узяв. І єпископа, преподобного Симеона, вони убили.





18.Х 1239

У той же час послав він [війська] на Чернігів. Обступили вони город великою силою, і Мстислав Глібович, почувши про напад на город іноплемінних, прийшов на них зо всіма воями. Билися вони, переможений був Мстислав 9, і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем. Єпископа [Порфирія] вони зоставили живим і одвели його в Глухів.

Осінь 1239

Менгухан тим часом прийшов розвідати город Київ, і став він на тій стороні Дніпра коло Городка Пісочного. Побачивши город, він здивувався красі його і величі його. Він прислав послів своїх до Михайла [Всеволодовича] і до городян, хотячи їх обманути, та вони не послухали його. /395/




Осінь 1239

1 За актовими печатями, хрестильне ім’я Ростислава — Борис.

У РІК 6746 [1238]. Потім же Михайло побіг услід за сином своїм [Ростиславом] перед татарами в Угри, а Ростислав 1 Мстиславич, [онук Романа Ростиславича] смоленського, сів у Києві.

Зима(?) 1239/40

2 Ім’я — з Любецького синодика.

3 Як вважають, дочку Романа Михайловича.

4 Завоювавши в 1237-1240 рр. Русь, татаро-монголи рушили на Польщу й Угорщину. 9 квітня 1241 р. коло города Легниці велике польське військо, очолене князем Генріхом II Побожним (у літопису — Індриховичем),


сином Генріка І Бородатого і батьком Генріка III Білого, зазнало в бою з нападниками нищівної поразки. За переказами, татаро-монголи відіслали назад у свої становища цілі вози, навантажені правими вухами забитих поляків.

Данило тим часом поїхав на нього, [Ростислава Мстиславича], і схопив його, і зоставив у нім, [Києві, тисяцького] Дмитра. І оддав він Київ у руки Дмитрові, [щоб] удержати [город] проти іноплемінних народів, безбожних татар.

Коли Михайло втік із Києва в Угри, [Ярослав Інгваревич], поїхавши, узяв княгиню його [Олену] 2, і бояр його схопив, і город Каменець узяв. Почувши ж се, Данило послав [до нього] послів, кажучи: «Пусти сестру до мене, тому що Михайло обом нам зло замишляє». І Ярослав послухався слів Данила, і так воно сталося — прийшла до них сестра [Олена], до Данила й Василька, і держали вони її у великій честі.

Зима 1239/40
(Весна 1240?)

Король же [угорський Бела] не оддав дівки своєї [Анни] Ростиславу [Михайловичу], а погнав його від себе. Пішли [тоді] Михайло й Ростислав у Ляхи до вуя свого, до Кондрата, [князя лядського], і прислав Михайло послів до Данила й Василька, кажучи: «Многократ провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що тобі я обіцяв,— то того не сповнив. Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою,— невірні галичани не давали мені. Нині ж клятвою клянусь я тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не буду мати».

Весна — літо 1240

І Данило, й Василько не спом’янули зла, оддали йому сестру і привели його з Ляхів. Данило також раду вчинив із братом своїм [і] пообіцяв Київ йому, Михайлові, а синові його Ростиславу дав Луцьк. Але Михайло через страх перед татарами не одважився йти до Києва, тому Данило й Василько дозволили йому перебувати в землі своїй, і дали йому пшениці багато, і меду, і худоби, і овець доволі.

Серед, грудня 1240


9.IV 1241


5 Конрад І мазовецький тоді перебував у своїй Мазовії, куди вороги не добралися.

Михайло тим часом, довідавшись про взяття Києва, утік із сином своїм у Ляхи до Кондрата. А коли татари приблизились, то він не видержав тута, пішов у землю Воротславську і прибув до міста німецького, що зветься Середа. Німці ж, побачивши, що в нього добра багато є, побили йому людей, і добра багато одібрали, і онуку 3 його вбили. І Михайло не дійшов [туди, куди рушив]. І зібрався він, і був у печалі великій,— бо татари вже прийшли були на бій до Індриховича 4,— і вернувся Михайло назад знову до Кондрата 5. Та ми до попереднього повернемось.

У РІК 6747 [1239].

Кін. осені 1240

1 В Іп. хибно «остолпи», у Хл. «оступи».

2 В Іп. і Хл. «отроци».

3 11 грудня 1241 р. помер великий монгольський хан Угедей, третій син Чінгісхана. Навесні 1242 р. ослаблені в боях татаро-монголи на чолі з Батиєм (Бату, Сеїнхан; він був другим сином Джучі, першого сина Чінгісхана) пішли з Угорщини до себе обирати нового великого хана. Ним у серпні 1246 р. став Куюк (Гуюк), перший син Угедея. За даними Рашідаддіна та іншими

У РІК 6748 [1240]. У той же рік прийшов Батий до Києва з великою силою] многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила 1 [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої 2 його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами.

[Кияни] тим часом захопили в них татарина, на ім’я Товрула, і той розповів їм про всю силу їх. Се були брати його, [Батия], сильні воєводи: Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, і Менгу, і Куюк,— який [потім] вернувся, довідавшись про смерть ханову, і став ханом 3,— але він [був] не із його, [Батия], роду. А першим його воєводою був Себідяй-богатир 4, і Бурондай-богатир, що взяв /396/ Болгарську землю і Суздальську. І інших [було] без числа воєвод, що їх ми не списали тут.

День 4. XII 1240
Ніч на 5.XII 1240


День 5.XII 1240
Ніч на 6.XII 1240

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських,— бо тут підступили були дебрі,— і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної]. /397/

Ранок 6.XII 1240


6.XII 1240

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його.

Осінь 1240

документами, генеалогічні стосунки згаданих у літопису нащадків Чінгісхана такі: рідним братом Батия, першим сином Джучі, був Урдюй (Орду-Ічен, Орда); двоюрідними братами — Куюк (Гуюк) і Кайдан (Кадан, Хадан), перший і шостий сини Угедея; Менгу (Менгухан,Мунке) і Бечак (Бучек, Буджак), перший і сьомий сини Тулуя, четвертого сина Чінгісхана; Байдар, шостий син Чагатая (Джагатая), другого сина Чінгісхана; двоюрідним племінником Батия був Бирюй (Бурі), другий син Мутугена (Мотукана), першого сина Чагатая.







Під час виборів великого хана у 1246 р. рід Батия залишився осторонь династичної вершини, і тому Батий не визнавав обрання Куюка. Отаборившись своїми ордами на пониззі Волги, Батий у 1242 р. заснував державу Золоту Орду зі столицею Сараєм-Бату і встановив півторавікове татаро-монгольське іго над підкореними народами.

4 Слово «богатир» тут виступає у своєму первісному значенні — воєвода, начальник.

5 Данило мав намір одружити свого сина Льва з дочкою Бели IV Констанцією (про що сказано ще раз нижче).

6 Ідеться про кінець 1240 березневого року, 1241 рік і початок 1242 березневого року; тобто загалом трохи більше року.

У той же час поїхав був Данило в Угри до короля [Бели] 5, бо він іще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира.

І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли /398/ побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа.

Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: «Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся,— то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою». А сказав він йому [так] через те, що бачив, як гине земля Руська од нечестивого.

Ранок 11.IV 1241

Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов в Угри, а король Бела і [брат його] Коломан стріли їх на ріці Солоній. Билися їхні війська, [і] побігли угри, і гнали їх татари до ріки Дунаю. Стояли вони після побіди три роки 6.

Осінь 1240

Перед цим поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататись. Та не було приязні межи ними обома, і вернувся він од короля, і приїхав у Синеводсько 7 в монастир святої Богородиці.

Але назавтра, вставши, побачив він безліч утікачів од безбожних татар і вернувся назад в Угри,— не міг бо він пройти Руської землі [до Холма], тому що мало було з ним дружини. І, зоставивши сина свого [Льва] в Уграх,— бо [не] оддав він його в руки галичанам, знаючи невірність їх: тому не взяв його з собою,— він пішов із Угрів у Ляхи, на [город] Бардуїв, і прибув у [город] Судомир. [Тут] почув він про брата свого, і про дітей своїх, і про княгиню свою [Анну], що вони вийшли з Руської землі в Ляхи перед безбожними татарами, і постарався одшукати їх. І знайшов він їх на ріці, що зветься Полиця 8, і зраділи вони, що зібралися всі разом, і жалкували, що побідили [вороги] землю Руську і що взято городів іноплемінниками множество.

Данило тоді сказав: «Недобре нам зоставатися тут, близ іноплемінників, що воюють нас». [І] пішов він у землю Мазовецьку до Болеслава до Кондратового сина. І дав йому князь Болеслав город Вишгород, і пробував він тут, допоки вість [не] дістав, що вийшли вже із землі Руської безбожні, і вернувся він у землю свою.

Кін. березня поч. квітня 1241

І прибув він до города Дорогичина, і захотів увійти в город, та було сповіщено йому: «Ти не ввійдеш у город». [І] він сказав: «Сей город був наш і отців наших, а ви не дозволили увійти в нього». І відійшов він, думаючи собі, що бог колись же вчинить одплату державцеві города того. І оддав його, [город, бог] у руки Данилу, і він, обновивши його, спорудив [тут] церкву прекрасну на честь святої Богородиці, і сказав: «Се город мій, бо я раніш здобув його списом».

Данило тим часом прибув із братом до Берестія, і не змогли вони вийти на поле [бою] через сморід од безлічі вбитих. А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви [теж] були наповнені трупами і тілами мертвих.

А потім Михайло [Всеволодович] пішов із сином своїм [Ростиславом] од вуя свого [Кондрата] на Володимир і звідти рушив до Пінська. Ростислав же Володимирович прийшов до Данила в Холм,— бо зберіг був [сей город] бог од безбожних татар,— і Ростислав доказав правоту свою, що він не є у змові з Михайлом. Михайло натомість не додержав присяги, [даної] і Данилу й Васильку за [їх] добродіяння, а пройшов землю його, [Данила], і, пославши посла, прибув у Київ, і жив під Києвом на острові. А син його Ростислав пішов у Чернігів.

Квітень. 1241

Лев же, [син Данила], вийшов із Угрів з боярами галицькими і приїхав у [город] Во [ло] даву до отця свого, і рад був йому отець.

Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і грабіж од них. /399/

Літо — осінь 1241


7 В Іп. хибно «Синеволодьско», у Хл. «Синеводско».

8 В Іп. і Хл. «на рЂцЂ рекомЂи ПалцЂ»; треба б «ПолицЂ».

9 Стольник — княжий урядовець, що виконував різні обов’язки, від слугування за столом починаючи і посольськими та воєводськими справами кінчаючи.

10 Номінальне визнаючи Данила князем, бояри робили своє. Данило особливо нарікає на Доброслава, який по суті захопив княжі прерогативи: він приймав на службу втікачів — чернігівських бояр, серед яких могли бути прихильники ворога Данилового Михайла Всеволодовича, роздавав їм землі. Князь вимагає, щоб коломийську сіль, яка була одним із основних джерел княжих прибутків і якою платили війську, залишили йому.

Отож, коли Данило довідався [про це], він послав Якова [Марковича], стольника 9 свого, з великою жалобою до Доброслава, кажучи до них, [бояр]: «Князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не сповняєте і землю грабуєте. Чернігівських бояр я не велів тобі, Доброславе, приймати, а дати волості галицьким. А коломийську сіль залишіть для мене» 10. І він, [Доброслав], сказав: «Нехай буде так».

У той же час, коли Яків сидів у нього, [Доброслава], прийшли Лазар Домажирець та Івор Молибожич, два беззаконники, із роду смердів, і поклонилися йому до землі. Яків тоді здивувався і запитував про причину, чому вони поклонилися. І Доброслав сказав: «Я дав їм обом Коломию». Яків тоді сказав йому: | «Як ти можеш без княжого повеління оддати її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам? Сі ж обидва не достойні навіть Вотнин держати». І він, усміхнувшись, сказав: «То що ж я можу говорити?»

Яків же, приїхавши, усе це розповів князю Данилові. І Данило уболівав і молився богові за отчину свою, що нечестивим сим [вдається] держати її і володіти нею.

Коли ж минуло трохи часу, прислав Доброслав [до Данила посла з доносом] на Григорія [Васильовича], кажучи: «Він тобі невірний є»,— бо [Доброслав] виступав проти нього і сам хотів усю землю [Галицьку] захопити. [А потім], пересварившись самі, вони приїхали [до Данила] з великою гординею. Доброслав їхав у одній сорочці, гордовито, навіть на землю не дивлячись, а галичани бігли коло стремена його. І Данило та Василько, бачачи погорду його, сповнились до нього ще більшою ворожнечею. А коли Доброслав і Григорій стали один одного обмовляти, то Данило, вислухавши речі їх, [побачив], що вони повні є облуди і не хотять під його волею ходити, а волость його [ладні] іншому передати. Тому, порадившись із братом, він ото мимоволі, бачачи беззаконня їх, повелів їх схопити.

Осінь (поч. зими?) 1241





1 Печатник — охоронець княжої печаті, начальник княжої канцелярії, канцлер.

2 В Іп. і Хл. хибно «глаголаста» — форма двоїни, яку, мабуть, помилково вжито під впливом попередніх численних форм двоїни.

3 Про цих болохівських князів див. прим. 11 до 1231 р. та прим. 7 до 1234 р.

4 Тобто Данило дозволив розграбувати цей город.

У РІК 6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок галичан [і] прийшов до [города] Бакоти. Але Курило-печатник 1 був тоді в Бакоті, посланий Данилом-князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він утишив народ.

Бо коли вони, [війська Ростислава], билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], одступивши, хотів перемовити його, [Курила], багатьма словами. Але Курило відповів йому: «Осе так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам’ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали». І іншими словами мудрими говорив він 2 йому багато. Але, побачивши, що той не послухав його, він вийшов на нього з пішими воями. Він тоді, побачивши це, пішов звідти. Так що він, [Курило], мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро.

Данило ж, почувши [про] при|хід Ростислава з князями болохівськими 3 на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав. А Василько-князь зостався стерегти землі [своєї] од литви, [бо] воїв своїх він послав був із братом. Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Прийшов також Курило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм [Данило] узяти город Дядьків 4. Звідти ж він, [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши,— бо зоставили їх, [болохівських князів], татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали.

Осінь(?)1236

5 В Іп. хибно «с ними», у Хл. «съ ным».

6 В Іп. «градЂ», у Хл. «градех».

7 В Іп. «ко ПечерЂ Домамири», у Хл. «к Печери Домамири».

8 Тобто став тисяцьким, одержав округ тисяцького.

9 Прилбиця — шолом зі шкіряною заслоною обличчя, шиї та плечей.

Адже він князів їхніх вибавив із рук Болеслава, князя мазовецького, коли Болеслав сказав: «Чого вони увійшли в землю мою, /400/ якщо я не дав їм [її]?» Кажучи [Данилові]: «Вони не є вої твої, а є особні князі»,— він хотів розграбувати їх. Вони тоді обіцялися покоритись [Данилові], вони тоді благали, і Данило й Василько за них збиралися з ним 5, [Болеславом], битву вчинити. Але Василько, поїхавши, переконав його, тобто ублагав його, і дав йому дари многі за визволення їх. Та вони все одно не пам’ятали добродіяння.

Бог воздав їм одплату [за це], бо не зосталося нічого в городах 6 їхніх, що не було б пограбоване. А він, [Данило], прийшов до брата свого, за милістю божою знаменуючи побіду.

Весна 1242

Ростислав же все одно не переставав у злобі своїй, а, зібравши воїв і [боярина] Володислава [Юрійовича] невірного [взявши], рушив на Галич. І, прийшовши до [города] Печери Домажирової 7, обманув їх, [городян], Володислав, і здалися вони Ростиславу. А звідти, узявши [город], пішов [Володислав] до Галича, кажучи [Ростиславу]: «Твій є Галич». А сам він дістав тисячу 8 од нього.

Почувши ж [це і] зібравши воїв своїх, Данило й Василько скоро пішли на них. І він, [Ростислав], не видержав, вибіг із Галича до [города] Щекотова, а з ним утік Артемій, єпископ галицький, та інші галичани:

Та коли Данило й Василько гналися вслід за ним, вість прийшла йому, що татари вийшли вже із землі Угорської, ідуть у землю Галицьку, і тою вістю [Ростислав] спасся, а декількох із бояр його схоплено було.

Весна 1242

10 3 тексту виходить, що Митуса був півчим при єпископському дворі, очевидно, з феноменальним голосом.

11 В Іп. хибно «не восхотЂста», у Хл. «не восхотЂвшу».

12 В Іп. і Хл. хибно «икы связаного», «аки связаннаго».

13 Притчі Соломона XV, 25.

14 В Іп. «снЂдяться» — буквально, яких з’їдять, знищать.

Данило тим часом, | прагнучи встановити порядок у [Галицькій] землі, поїхав до [городів] Бакоти і Каліуса, а Василько поїхав у Володимир. Данило також двірського [Андрія] вирядив на Перемишль, на Костянтина [Володимировича] рязанського, посланого [туди] Ростиславом, і [проти] владики перемишльського, який із ним, [Ростиславом], чинив коромолу. Та коли Костянтин почув, що Андрій іде на нього, він утік уночі. Отож Андрій не застав його, але застав владику, і слуг його розграбував гордих, і сагайдаки їх боброві роздер, і прилбиці 9 їх вовчі й борсукові розідрані були. Славетного співака Митусу 10, який колись із гордості не схотів 11 служити князю Данилові, розшарпаного, яко в’язня 12, привели. Сиріч, як ото сказав творець притч [Соломон]: «Гордість дому твойого сокрушиться» 13, бобра, і вовка, і борсука обдеруть 14. Се так реченням сказано було.

У РІК 6750 [1242]. Не було нічого.

Кін. весни 1242

1244

У РІК 6751 [1243]. У той же час розігнали татари [військо] Ростислава в борку 1. І втік він в Угри, і оддав усе-таки за нього король угорський [Бела] дочку свою [Анну] 2.

Кін. весни 1242

1 Тут, очевидно, сосновий лісок (біля однойменного города?).

2 3 угорських, чеських і польських джерел відомо, що в Ростислава й Анни потім було два сини і чотири дочки: перший — Михайло, бан Мачви (Мачо) та Боснії; другий — Бела, бан Мачви; невідома на ім’я дочка, що була за царями Болгарії — Михайлом І Асенем, потім (?) нібито за Костянтином Асенем (Тихом); друга дочка — Кунегунда,— спершу друга жона чеського короля Пржемисла II Оттокара, потім — чеського магната Завіші з города Рожмберка; третя — Грифіна, жона князя краківського Лестька (Лешка) Чорного; четверта — Маргарита, черниця-абатиса. Для генеалогічної послідовності відзначимо, що Пржемисл II Оттокар був сином Вацлава I, онуком Пржемисла І Оттокара і правнуком Владислава (Володислава) II.

3 Свого печатника Курила Данило настановив митрополитом київським пізніше, десь восени чи уже взимку 1246/7 р.

4 Нині — озера Свггязьке, Пулемецьке, Луки; на схід від города Володави.

А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його, на ім’я Актай, кажучи: «Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе». Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила-митрополита 3. А татари пустошили до [города] Володави і по озерах 4, і вернулися, багато лиха натворивши.

У РІК 6752 [1244]. Не було нічого.

Золоті ворота. Київ. Відновлено 1982 р.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.