[Леонард Е. Рід. Я, Олівець / Пер. з англ. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2020.]

‹‹     Головна





Я, ОЛІВЕЦЬ

Моє родинне дерево у викладі Леонарда Е. Ріда



Я — олівець. Звичайний дерев’яний олівець, знайомий всім людям, дітям та дорослим, хто вміє читати та писати *.

Для мене писати — це і професія, і покликання; тільки цим і займаюсь.

Навіщо мені писати про своє походження, запитаєте ви? Ну, для початку моя історія цікава. А ще я — справжня таємниця, більш захоплююча, ніж ріст дерева, захід сонця чи навіть спалах блискавки. Але, на жаль, ті, хто користується мною, сприймають мене як щось само собою зрозуміле, наче я виник зовсім випадково, без жодних на те причин. На їхній зверхній погляд моє існування зведене до чогось зовсім буденного. Та це одна з тих серйозних помилок, припускаючись котрої, людство наражає себе на небезпеку. Адже як колись зауважив мудрий Ґ. К. Честертон: «Ми гинемо не тому, що нам бракує дива, а тому, що бракує здивування».

Я, Олівець, хоч і здаюсь простим, заслуговую на ваше здивування та пошану, що зараз і спробую довести. Поправді, якщо ви зможете мене зрозуміти, — хоча для будь-кого це занадто складне завдання, — якщо зможете усвідомити дивовижність, яку я символізую, то зможете допомогти врятувати свободу, що її людство так нещасливо втрачає. Я маю для вас важливий урок. І я можу дати його вам краще, ніж це зможе зробити автомобіль, літак чи автоматична посудомийна машина, тому що... ну, тому що я, здавалося б, такий простий.

Такий простий? Тим не менш, ніхто, жодна людина в цілому світі не знає, як мене зробити. Це здається неймовірним, чи не так? Особливо, коли пригадати, що щороку тільки в США виготовляють близько півтора мільярда моїх родичів.

Візьміть мене в руки й уважно роздивіться. Що ви бачите? На перший погляд, нічого особливого: деревина, лакове покриття, надруковане маркування, графітовий стрижень, шматок металу та стиральна ґумка.




Незліченні предки


Подібно до того, як ви не можете простежити своє родинне дерево дуже далеко, так і я не здатний назвати всіх моїх предків та розповісти про них. Та я хотів би представити хоча б декого з них, щоб вразити вас різноманітністю та складністю мого походження.

Моє родинне дерево починається, власне, з дерева, з кедрового дерева, що росте в Північній Каліфорнії та Ореґоні й має деревину прямої текстури. Тільки уявіть усі ті пили, вантажівки, канати, незліченну кількість іншого знаряддя, що використовується для заготівлі та перевезення кедрових колод до залізничної колії. Уявіть усіх тих людей і їх незліченні навички, що потрібні для виготовлення цього знаряддя: як видобувають руду, виплавляють сталь, як її переробляють в пили, сокири, двигуни; як вирощують коноплі і як через усі стадії виробництва перетворюють їх на важкі та міцні канати; уявіть табори лісорубів зі спальнями та їдальнями; уявіть як для них готують їжу та як вирощують усі потрібні продукти. О, тисячі й тисячі людей докладають руку навіть до кожної чашки кави, котру випивають лісоруби!

Потім колоди відправляють на лісопилку в Сан-Леандро, штат Каліфорнія. Між іншим, уявіть собі людей, котрі виготовляють залізничні платформи, рейки та двигуни для локомотивів, котрі конструюють та прокладають системи зв’язку. Не перерахувати усіх моїх предків.

Тепер про лісопилку в Сан-Леандро. Там кедрові колоди нарізають на невеликі бруски довжиною з олівець та товщиною менше двох третіх сантиметра. Їх висушують у сушарці та красиво фарбують. Навіщо? З тієї ж причини жінки наносять на обличчя рум’яна. Бо людям більше подобається, коли я виглядаю симпатично, а не залишаюся невиразно блідим. Потім бруски покривають воском і знову висушують. Уявіть, скільки навичок пішло на виготовлення фарби та сушарок, на забезпечення їх теплом, світлом та електроенергією, тими ременями, двигунами та всім іншим, що потрібно для лісопилки! Чи були серед моїх предків прибиральники? Так! А ще серед них були робітники, котрі замішували цемент для греблі гідроелектростанції Тихоокеанської газової та електричної компанії, що постачає на лісопилку електроенергію.

Не забуду згадати і про тих близьких та далеких моїх предків, хто бере участь у перевезенні составів з шістдесяти залізничних платформ по всій країні.

Опинившись на олівцевій фабриці, — тут в обладнання та будівлі вкладено 4 мільйони доларів, весь капітал був накопичений моїми ощадливими й економними батьками, — кожний брусок одержує від складної машини по вісім поздовжніх вирізів, після чого інша машина кладе в кожний другий брусок грифельний стрижень, наносить клей і поміщає ще один брусок зверху — можна сказати, робить графітовий бутерброд. З такого «дерев’яного бутерброда» і вирізали мене та моїх сімох братів.

Хоча звуть мене олівцем, ніякого олива в мені зовсім немає, натомість для виготовлення грифеля потрібно багато складників. Графіт для нього видобувають на Цейлоні. Уявіть усіх тих шахтарів, і тих, хто виготовляє їхній інструмент, і виробників паперових мішків, в котрих перевозять графіт, і тих, хто виготовляє мотузку, що зв’язує ці мішки, і тих, хто вантажить їх на борт кораблів, і тих, хто будує самі кораблі. Навіть доглядачі зустрічних маяків на шляху допомагали мені народитися, навіть портові лоцмани.

Графіт змішують з глиною з Міссісіпі, що містить гідроксид амонію, необхідний у процесі переробки. Потім додають зволожучі добавки, такі як сульфований жир, тобто тваринні жири, хімічно оброблені сірчаною кислотою. Після проходження через численні машини суміш нарешті виходить у вигляді наче нескінченно видавлюваної ковбаски, що ріжеться на частини по розміру, котрі сушаться, а потім запікаються на протязі кількох годин при температурі більше тисячі градусів Цельсія. Для підвищення міцності та гладкості грифелі обробляють гарячою сумішшю, котра містить, серед іншого, канделільський віск з Мексіки, парафін та гідрогенізовані природні жири.

На мій кедр наносять шість шарів лаку. Важко перерахувати всі його складові. Хто б міг подумати, що до виробництва лаку доклали руку фермери, котрі вирощують рицину, та оператори очисних машин, котрі перетворюють її на касторову олію? А вони доклали. Уявіть собі, навіть процеси, за допомогою яких лак набуває гарного жовтого кольору, потребують залучення навичок більшої кількості людей, ніж можна перелічити!

Розглянемо маркування. Це — плівка, що утворюється при нагріванні технічного вуглецю, змішаного зі смолами. А чи знаєте, як виготовляють смоли? Чи зможете сказати, що воно таке, цей технічний вуглець?

Шматок металу на мені — той обідок — виготовлений з латуні. Уявіть собі всіх тих гірників, хто видобуває цинк та мідь, і тих майстрів, хто має навички виготовлення блискучої листової латуні з цих продуктів природи. А чорні кільця на обідку — це чорний нікель. Запитаєте, що таке чорний нікель і як його нанесли? Докладна розповідь про те, чому чорного нікелю немає в середині мого обідка, потребуватиме багатьох сторінок для пояснення.

А тепер про мою славну корону, яку ще називають дивним словом «ластик», про ту сторону, котру люди використовують, щоб стерти зроблені мною помилки. Стирання забезпечує інґредієнт під назвою «фактис». Цей ґумоподібний продукт виготовляється шляхом взаємодії олії з насіння ріпаку, вирощеного в Голландській Ост-Індії, з хлоридом сірки. Сама ж ґума, всупереч загальній думці, призначена тільки для його зв’язування. Крім того, до її складу додають численні вулканізуючі та каталізуючі речовини. Пемза походить з Італії; а основою піґменту, що надає «ластику» колір, є сульфід кадмію.




Не знає ніхто


Хто тепер наважиться заперечити моє твердження, що ніхто, жодна людина в цілому світі не знає, як мене зробити?

Справді, мільйони людей долучилися до мого створення, кожний з них не знає нічого про переважну більшість з них. Ви скажете, що я занадто далеко заходжу, зараховуючи до своїх родичів і збирачів кавової ягоди в далекій Бразілії, і виробників їжі в інших частинах світу; ви подумаєте, що я впадаю в крайнощі. Та я буду відстоювати своє твердження. Серед усіх цих мільйонів не існує жодної людини, включаючи президента компанії, що виробляє олівці, котра б доклала до мене більше, ніж крихітну, нескінченно малу частку свого вміння. З погляду вміння єдина відмінність між шахтарем, котрий видобуває графіт на Цейлоні, та лісорубом з Ореґону полягає в тому, який тип уміння докладається. І без шахтаря, і без лісоруба не можна обійтися, так само, як не можна обійтися без хіміка на фабриці чи без робітника з нафтової платформи (нагадаю, парафін є побічним продуктом переробки нафти).

Приголомшуючий факт: ані робітник з нафтової платформи, ані хімік, ані копач графіту чи глини, ані жоден з тих, хто будує чи водить вантажівки, поїзди чи кораблі, ані той, хто керує верстатом, що робить насічки на моєму шматочку металу, ані сам президент компанії не робить свою окрему справу через те, що потребує мене. Кожному з них, мабуть, я потрібен менше, ніж якомусь першокласнику. Ба більше, серед цієї величезної кількості людей є й такі, хто ніколи не бачив олівця, і не знає, як ним користуватися. Вони керуються якимись іншими мотивами, ніж бажанням створити мене. Можливо, їхній мотив приблизно такий: кожний з цих мільйонів розуміє, що таким чином він може обміняти свою крихітну частку вміння на ті товари та послуги, що йому потрібні. І я можу бути, а можу й не бути серед цих бажаних предметів.




Не існує всезнаючого керівника


Ще більш приголомшуючий факт: не існує одного всезнаючого керівника, когось, хто сплановує чи скеровує всі ті незліченні операції, завдяки котрим я з’являюся на світ. Не знайти і натяку на таку особу. Натомість ми бачимо роботу «невидимої руки». Це і є та таємниця, про яку я згадував раніше.

Кажуть, що «тільки бог може створити дерево». Чому ми з цим погоджуємося? Чи не тому, що усвідомлюємо, що самі не спроможні створити його? Ба більше, чи спроможні ми хоч описати дерево? Ні, тільки в загальних рисах. Наприклад, можемо сказати, що певна конфіґурація молекул проявляється як дерево. Але чи знайдеться серед людей той, хто міг би хоча б фіксувати, не кажучи вже про планування, постійні зміни в молекулах, що відбуваються в дереві на протязі його життя? Така здатність абсолютно немислима!

Я, Олівець, являю собою складне поєднання чудесних речей: деревини, цинку, міді, графіту тощо. Але до цих чудесних речей, що проявляються в природі, додається ще одне надзвичайне чудо: поєднання творчої людської енергії — мільйони крихітних часток умінь, що природно і спонтанно поєднуються, відповідаючи на людські потреби та бажання при відсутності будь-якого всезнаючого керівника серед людей! Оскільки тільки бог може створити дерево, я наполягаю на тому, що й мене міг створити тільки бог. Людина не може так скерувати ці мільйони вмінь, щоб я міг з’явитися на світ, як вона не спроможна поєднати молекули, щоб створити дерево.

Саме це я мав на увазі, коли писав: «Якщо зможете усвідомити дивовижність, яку я символізую, то зможете допомогти врятувати свободу, що її людство так нещасливо втрачає». Бо якщо ви усвідомите, що ці вміння, природно, навіть автоматично, самі організовують себе в творчі та виробничі структури у відповідь на людські потреби та попит, — тобто за відсутності державного чи будь-якого іншого примусового керівництва, — тоді ви оволодієте абсолютно необхідним елементом свободи: вірою у вільну людину. Свобода неможлива без цієї віри.

Щойно уряд встановлює монополію на якийсь вид творчої діяльності, наприклад, на доставку пошти, багато хто починає вважати, що вільно діючі люди не здатні були організувати ефективну доставку поштових відправлень. І для цього є причина: кожний усвідомлює, що не має уявлення, як виконувати всі ті необхідні для доставки пошти операції. Кожний також визнає, що ніхто інший також не здатний цього зробити. Такі припущення правильні. Жодна людина не має достатньо вмінь для того, щоб організувати доставку пошти в масштабах країни, так само як жодна людина не має достатньо вмінь для виготовлення звичайного олівця. Отже, без віри у вільну людину, без розуміння, що мільйони крихітних вмінь природним та дивовижним чином можуть поєднуватися та співпрацювати задля задоволення цієї потреби, можна дійти тільки помилкового висновку, що доставку пошти може організувати тільки урядовий «всезнаючий керівник».




Свідчень чимало


Сумніви маловірів були б справедливі, якби я, Олівець, був одним-єдиним свідком того, на що здатні люди, коли вони вільні пробувати. Однак свідчень чимало — вони є скрізь, хоч куди глянути. Доставка пошти виглядатиме надзвичайно простою справою, якщо порівнювати її, наприклад, з виготовленням автомобіля, арифмометра, зернозбирального комбайна чи фрезерного верстата й десятків тисяч інших речей. Візьміть згадану доставку. Навіть у цій сфері, там, де люди ще мають можливість вільно пробувати себе, вони доставляють людський голос по всьому світу менш ніж за секунду, вони доставляють подію у вигляді рухомого зображення кожному просто додому в той момент, коли вона відбувається, вони менш ніж за чотири години можуть доставити 150 пасажирів із Сіетла до Балтімора, вони доставляють газ із Техасу до кухонної плити або котла в Нью-Йорку за неймовірно низькими тарифами і без субсидій, вони доставляють нафту з Персидської затоки до нашого Східного узбережжя, і доставка кожних двох кілограмів — в іншу півкулю світу — коштує менше, ніж уряд стягує за доставку тридцятиграмового листа через дорогу!

Мій урок, який ви маєте засвоїти, полягає в наступному: не стримуйте нічию творчу енергію. Все, що ви можете зробити, — це організувати суспільство так, щоб воно діяло в гармонії з цією настановою. Нехай юридичний апарат суспільства старанно усуває всі перешкоди. Дозвольте творчим вмінням вільно дихати. Вірте в те, що вільна людина відгукнеться на поклик «невидимої руки». І ваша віра справдиться. Я, Олівець, хоч і здаюсь простим, пропоную вам прийняти чудо свого створення як свідчення того, що це практична віра, така ж практична, як сонце, дощ, кедрове дерево, як добра земля.




Леонард Е. Рід (Leonard E. Read; 1898-1983) заснував Фонд економічної освіти (FEE) в 1946 році і працював його президентом до самої смерті.

Його найвідоміше есе «Я, Олівець» було вперше опубліковане в грудневому номері журналу «Фрімен» за 1958 рік.

Незважаючи на те, що за останні шістдесят років деякі деталі виробництва та топоніми могли змінитися, принципи залишилися незмінні.



* Моє офіційне ім’я — «Монґол-482». Мої численні складники були зібрані, виготовлені та оброблені компанією «Еберхард Фабер Пенсіл Компані».







* * *


Мілтон Фрідман

Вступ



Чудова історія Леонарда Ріда «Я, Олівець» стала класикою — і заслужено. Я не знаю жодного іншого твору, в якому настільки лаконічно, переконливо та ефективно були б проілюстровані значення як «невидимої руки» Адама Сміта, — тобто можливість співпраці без примусу, — так і підкреслена Фрідріхом Хайєком важливість розподілених знань та ролі цінової системи в передачі інформації, що «забезпечить стимули, котрі спонукають індивідів здійснювати бажане без жодних вказівок, що їм належить робити».

Ми використали есе Леонарда в нашому телевізійному шоу «Свобода обирати» та в книзі з такою ж назвою, щоб проілюструвати «силу ринку» (заголовок першої частини телешоу та першого розділу книги). Ми зробили короткий виклад історії, щоб зробити висновок:


«Ніхто з тих тисяч людей, котрі були зайняті у виробництві олівця, не виконували свою роботу тому, що потребували саме олівець. Дехто з них ніколи й не бачив олівця, міг не знати навіть, для чого він призначений. Кожний розглядав свою роботу як спосіб одержати товари та послуги, що потрібні йому, — товари та послуги, що їх ми виробляли для того, щоб одержати потрібний нам олівець. Кожного разу, коли ми заходимо в магазин і купуємо олівець, ми обмінюємо трохи наших послуг на нескінченно малу кількість послуг, внесених кожним з тих тисяч у виробництво олівця.

Ще більш приголомшує той факт, що олівець взагалі міг бути вироблений. Ніхто з тих, хто сидів у центральному офісі, не віддавав наказів цим тисячам людей. Жодна озброєна поліція не змушувала виконувати ті накази, що не були віддані. Всі ці люди живуть у багатьох країнах, говорять різними мовами, сповідують різні релігії, можуть навіть ненавидіти один одного, проте жодна з цих відмінностей не заважала їм співпрацювати з метою виготовлення олівця. Як же це відбувається? Адам Сміт дав нам відповідь двісті років тому.»


«Я, Олівець» — характерне для Леонарда Ріда есе: образне, просте, але водночас витончене, воно дихає тією любов’ю до свободи, що сповнювала все написане чи зроблене автором. Як і в іншіх своїх творах, він не намагався казати людям, що їм робити і як треба поводитися. Леонард просто прагнув покращити розуміння людьми самих себе та тієї системи, в котрій вони живуть.

У цьому полягало життєве кредо, що його автор есе твердо додержувався на протязі тривалого періоду громадського служіння, — йдеться про служіння суспільству не в сенсі державної служби. Незалежно від тиску, він стояв на своєму, відмовляючись іти на компроміс з принципами. Ось чому він був настільки ефективний, плекаючи в ранні роки, а пізніше поширюючи основну ідею про те, що свобода людини потребує приватної власності, вільної конкуренції та серйозно обмеженого уряду.




Професор Мілтон Фрідман (Milton Friedman), лауреат Нобелівської премії з економіки 1976 року, старший науковий співробітник Інституту Гувера, Стенфорд, штат Каліфорнія.






Дональд Дж. Будро

Післямова



Існує два способи мислення: спрощене та витончене. Ті, хто мислить спрощено, не здатні зрозуміти, як складні та корисні впорядковані соціальні структури можуть виникати з будь-якого іншого джерела, крім свідомого, цілеспрямованого планування. Ті, хто мислить витончено, навпаки, усвідомлюють, що людям часто доводится діяти в таких умовах, котрі спонукають їх координувати свої дії між собою, незалежно від будь-якого всезагального плану. Фрідріх А. Хайєк назвав таку незаплановану, але гармонійну координацію «спонтанним порядком».

Ознакою витонченого розуму є не тільки його здатність збагнути ідею спонтанного порядку, а й спроможність зрозуміти те, що свідомі спроби вдосконалити або імітувати такі порядки приречені на провал. «Чому так? — запитає той, хто мислить спрощено. — Яким таким чином випадковість може породжувати складний порядок, котрий перевершує те, що можна задумати і здійснити свідомо?» Відповідаючи на це запитання, той, хто мислить витончено, зазначить, що спонтанні порядки виникають зовсім не випадковим чином: безперервні кориґування, що вносяться кожною людиною в межах спонтанного порядку, слідують дуже суворій логіці — логіці взаємного пристосування. Оскільки при будь-якому централізованому плануванні неможливо знати всі деталі й унікальні обставини кожної окремої особи, неможливо знати, як найкраще узгодити кожну дію кожної окремої особи з діяльністю багатьох інших людей.

У вісімнадцятому столітті декілька вчених — особливо великий внесок зробили Девід Г’юм та Адам Сміт — прийшли до витонченого розуміння того, як право приватної власності спонукає своєкорисливих виробників та споживачів діяти взаємовигідно. Тоді й були виявлені сили спонтанного упорядкування, а завдяки цьому відкриттю почала формуватися і сучасна економічна наука.

На протязі наступних двох століть економічна наука досягла величезних успіхів у збільшенні нашого розуміння не тільки промисловості та торгівлі, а й самого суспільства. Сучасна економічна наука — тобто наука, що досліджує виникнення спонтанних порядків, — є надійним щепленням проти спрощеного уявлення про те, що держава своїм керівництвом свідомо здатна покращити структуру взаємних узгоджень, до яких люди змушені вдаватися в умовах системи, в якій забезпечені права приватної власності.

Але вивчення сучасної економічної науки потребує певних зусиль — так само, як потребує зусиль звільнення від будь-якого спрощеного способу мислення. Тож не дивно, що ті економісти, котрі зробили найбільший внесок у поширення належного розуміння цієї дисципліни, були точними та яскравими письменниками, вміло використовували аналогії та повсякденні спостереження, щоб змастити перехід розуму від поверхневого мислення до опанування витонченого розуміння. Найкращі автори-економісти спонукають тих, хто до того мислив спрощено, зрештою промовляти: «Ага! Тепер я розумію!» Вправно навчені, вони починають мислити витончено.

За переконливістю, з якою всього лише на кількох сторінках вдалося відобразити той вражаючий факт, що вільні ринки успішно координують дії буквально мільйонів людей з усього світу в продуктивне ціле, ніщо інше, написане в галузі економіки, не зрівняється з відомим есе Леонарда Ріда «Я, Олівець». Сила цієї роботи криється в здатності автора від опису такого прозаїчного предмета прийти до незаперечного, глибокого та вражаючого висновку: для виготовлення якогось одного олівця потрібні знання незліченної кількості людей. Ніхто з новачків в економічній науці не зможе сказати, прочитавши есе, що його спрощена віра в перевагу центрального планування чи реґулювання глибоко не похитнулася. Якби я міг вибрати якусь одну роботу чи книгу, котру повинні були б прочитати всі на світі, я без вагань назвав би «Я, Олівець». І серед цих читачів спрощене уявлення про економіку назавжди змінилося б на нове, набагато більш витончене — і правильне — розуміння.




Дональд Дж. Будро (Donald J. Boudreaux)

Президент Фонду економічної освіти

Квітень 1998 року







Есе «Я, Олівець» (I, Pencil) було вперше опубліковане в грудневому номері журналу «Фрімен» за 1958 рік.

Перекладено за публікацією I, Pencil. My Family Tree as told to Leonard E. Read // Econlib, 1999.



Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 25 грудня 2020 р.









‹‹     Головна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.