‹‹     Головна





Морс ПЕКХЕМ

ВСТУП
(до збірки есе «Романтизм та ідеологія»)



Найважливішим вихідним положенням, на якому ґрунтуються нариси в цій книзі, є те, що єдиним загалом корисним підходом до осмислення «значення» («meaning») є поведінкове (behavioral) осмислення — місце значення серед іншої людської поведінки. Таке розуміння «значення» породжує думку, що значенням висловлювання є відповідь на висловлене, всяка відповідь на нього. Як тільки успішна вербальна взаємодія має місце, значеннєва поведінка (meaning behavior) стає контрольованою, хоча й не повністю, й не з цілковитим успіхом. Першорядним засобом контролювання вербальної значеннєвої поведінки є вербальна поведінка, що її таким чином найкраще можна збагнути як інструкції для вербальної та невербальної поведінки. Поведінковий аналіз таких слів, як «причина», «логіка», «розум», «намір», демонструє, що їх використання є нормативним, і що, фактично, все висловлюване є нормативним. З поведінкового погляду дескриптивні (описові) речення є також прескриптивними (нормативними). Таке слово, як «істина», вказує на те, якщо якесь висловлювання називається «істинним», ця констатація стає рівнозначною рекомендації використовувати зазначене висловлювання для контролю над поведінкою. З точки зору поведінки можна стверджувати тільки те, що відповідь на висловлювання є прийнятною, або точніше, що вона є прийнятною тільки на чиєсь судження (judgement). Таким чином, усе висловлене є нормативним.

Поведінковий аналіз категоризації забезпечує основу для розуміння пояснення. З погляду поведінки зарахування двох та більше слів чи речень до однієї категорії рівноцінне твердженню про прийнятність давати відповідь на такі слова чи речення в той самий спосіб, відповідь стає можливою тільки завдяки нехтуванню деяких атрибутів включених до категоризації об’єктів. Таким чином усе висловлюване викривається як фіктивне, оскільки всі терміни є категоріальними. Можна поводитися так, «неначе» два та більше об’єктів уже одержали належну відповідь у той самий спосіб. Зарахування до категорії само по собі включене до інклюзивніших категорій. Пояснення будується на ієрархії таких включаючих рівнів. Ця ієрархія, або спускання по пояснювальній драбині (explanatory regress), може бути зупинена тільки випадковим чином. Крім того, оскільки значення не іманентне висловлюваному, то не існує необхідного категоризуючого відношення між будь-якими двома рівнями пояснювальної драбини. Таким чином, якщо існує початкова дія з категоризації, то поведінка має можливість переміщатися в будь-якому категорізуючому напрямі, скажімо, вона може бути зупинена як теїстичними твердженнями, так і натуралістичними. Мало того, чим нижчий рівень на драбині, тим більше з’являється окремих прикладів, які можуть надаватися до категоризації, але водночас менш точними стають інструкції для відповіді на будь-які одержувані приклади. Підтвердження та виправдання є поведінково спеціалізованими способами пояснення. Всяка вербальна поведінка є водночас нормативною і фіктивною, і не існує точки, що може виходити за межі вербальної поведінки, такої як метавербальна точка зору.

Те, що прикладається до відповідей на висловлюване, прикладається також до відповідей на невербальне. Інший аспект лінґвістичної поведінки це інтонація, що вона використовується для контролювання відповіді на вербальний фактор лінґвістичної поведінки. Інтонація висловлювання може розглядатися як знак того, як слід відповідати на висловлене. Обидва фактори висловлювання, вербальний та інтонаційний, є знаками. «Знак» категоризує і слово, і інтонацію. Тут «знак» може прикладатися також до невербального світу, йдеться не тільки про знаки, створювані людиною, такі як жести, але про будь-які конфіґурації у не створеному людиною світі. Коли конфіґурація, або фіґура, сприйняттєво відрізняється від її оточення, це означає, що вона є знаком. Те, що є істинним для вербальних знаків, також є істинним для невербальних; відповіді на знаки є водночас фіктивними і нормативними, коли відповідь залежить од категоріального зарахування і переноситься із знайомих знаків на незнайомий знак. У той час, як світ входить до нашого сприйняттєвого поля, він обертається на знаки. Наше відношення до світу є семіотичним відношенням. З еволюційного погляду є загадкою, яким чином здійснюється стрибок од невербальної до вербальної поведінки, тобто стрибок від категоризації, що залежить од неперервності атрибутів від одного знака до другого (невербальна семіотична відповідь), до категоризації не такої залежної, за винятком атрибутів звука (вербальна семіотична відповідь). Те, що людський мозок здатен на випадкову відповідь, є причиною такого стрибка. З перспективи невербальної поведінки всі вербальні відповіді є, таким чином, випадковими. В результаті хибного приписування вербального невербальному семіозису надзвичайно збільшується кількість можливостей випадковості відповіді, дестабілізації поведінки і тому збільшується необхідність контролювання вербальної поведінки, якщо взаємодія матиме місце, як того потребує міркування економії. Завершена форма такого вербального контролю над поведінкою це пояснення, що будується на початку за допомогою вербальної категоризації невербальних знаків.

Отже, визначальною ознакою людської семіотичної поведінки є те, що відповідь на знаки спричиняє продукування знаків. Таким чином, найточніше визначення людської поведінки це «семіотичне перетворення». Пояснення контролює поведінку, і визнання необхідності контролювання семіотичної поведінки доповнюється визнанням того, що всяка поведінка є аґресивною, що орґанізм не має вибору, як боротися за контроль та використання свого середовища, включаючи у випадку людини центрально важливе вербальне середовище. Можна розрізнити дві основні категорії знаків, обидві найлегше ідентифікувати в термінах лінґвістичної поведінки: «перформативні знаки» («performatory signs»), котрі надають інструкції, що треба робити, і «реґулятивні знаки» («regulatory signs»), котрі інструктують стосовно належного рівня аґресії.

Семіотична поведінка, включаючи вербальну поведінку, таким чином, контролює і «значення», і «аґресію». В лінґвістичній поведінці слова є перформативними знаками, а інтонаційні знаки є реґулятивними. Будь-яка конфіґурація, для якої була встановлена відповідь, може бути перформативним знаком; реґулятивні знаки це такі речі, як висота тону, ритм, гучність, темп, колір, вертикальність, горизонтальність, неглибокість, глибина і т. д. Реґулятивні знаки інтерпертуються як такі, що означають або спонукання, або перешкоджання аґресії. Інтерпретація це така ж структура, як пояснення, вона є і ієрархічною, і історичною, залежно від передавання відповіді та семіотичного перетворення. Інтерпретація це сприйняттєве звільнення від аналогічним чином встановленого періодично повторюваного семіотичного шаблону від аналогічно визначених послідовностей семіотичних матриць.

Міфологія і наука є двома способами інтерпретації, обидва походять не від емпіричних даних (світу семіотичних конфіґурацій), але від попередніх і менш розроблених сходинок пояснювальної драбини. Наука відрізняється від міфології тим, що не спочиває на судженнях пояснювальної драбини як непохитних приписах, але експлуатує нестабільність і неіманентність усіх рівнів пояснення, від конфіґурацій знака в природному світі до зупинки пояснювання, відомої як наукова теорія. Таким чином, експеримент модифікує пояснення ґенеруванням семіотичного матеріалу (або даних), що їх поточне пояснення не в змозі успішно зарахувати до якоїсь категорії. Це зворотний зв’язок. Наука це тільки найповніша модель семіотичної ієрархії від конфіґурації до зупинки на пояснювальній драбині, поскільки це залежить од здатності до випадковості відповіді.

Отже, людину найкраще розуміти як homo scientificus. Але вона не є такою, у розумінні окремого орґанізму. Скоріше, поведінка, що контролює пояснення, є подібною до поведінки, яку можна зарахувати до категорій «суспільство» та «культура». «Наукування» виявляє універсальність «наукової» поведінки, котра є, звісно, в першу чергу вербальним способом поведінки, а значить, і нормативною, і фіктивною. Використання здатності мозку до випадковості робить наукову інновацію можливою, але це є моделлю для всякого навчання, оскільки набуття поведінкового шаблону є для такого орґанізму інновацією. Таким чином, факторами в навчанні є продукування будь-якої відповіді, продукування випадкових відповідей та вибір або підтвердження однієї з таких випадкових відповідей. (Здатність мозку продукувати випадкові відповіді це зупинка пояснювального конструювання людської поведінки, запропонована тут.) Щоб бути контрольованою, поведінка повинна бути спрямованою, що є задачею будь-якої навчальної ситуації. Залишений сам по собі мозок буде продукувати випадкові відповіді. Спрямування в першу чергу залежить од ненадійного запам’ятовування, яке повинно доповнюватися постійним повторюванням у різних семіотичних модальностях тих самих інструкцій, що, завдяки культурній надмірності, і надмірності, доповненої поліційним упорядкуванням, є застосуванням примусу. Таким чином, значення зрештою стабілізується крайніми санкціями: економічним обмеженням, ув’язненням, заподіянням болю й екзекуцією. В сучасних суспільствах перші три способи постійно використовуються при соціалізації дітей, а в минулому використовували і четвертий, що досі практикується в деяких менш розвинутих суспільствах. Але коли примус не досягає мети, не існує рятівного виходу; значить культура (або цивілізація) має своїм принциповим завданням підримання поведінкової стабільності за допомогою уникнення застосування сили. Способи уникнення зводяться до двох основних риторичних прийомів: спокушання та залякування. Таким чином, «культура» може бути визначена як ті семіотичні директивні надлишкові (redundancy) системи, у відповідь на які поведінка є контрольованою, і шаблони поведінки підтримуються протягом часу. Але сама по собі культура не здатна успішно спрямувати поведінку. Тому що культура залежить од неіманентності і послідовної нестабільності значення, вона постійно загрожена розпадом, руйнуванням основ та зубожінням. Культура не тільки спрямовує поведінку, вона також відповідальна за поширення відхилень у поведінковій дельті конфіґурацій. Отже, над культурою встановлюються важелі контролю. Ці важелі контролю є соціальними інституціями, з яких можна виділити п’ять: навчально-освітні (де сім’я є початковою інституцією), ціннісні (що підтримують самоприписувані цінності індивіда, які включають судження його компетентності, але ці судження, з причини зарахування до певної категорії, обов’язково будуть нестабільними), економічні, урядові та ідеологічні (природничі та гуманітарні науки, мистецтво, філософія). Структура взаємодії між інституційними рівнями це структура пояснення, тому що вербальна поведінка в межах інституцій це пояснювальна драбина. Інституція є пояснювальною драбиною. Сама ідеологія містить в собі і вищий, і зупиняючий рівень інституції. Поведінка всередині урядових інституцій є або правлячою (вирішення проблеми ідеологічної непослідовності), або політикою, що опікується проблемою стабілізації чи дестабілізації урядових інституцій. Задачами ідеологічних інституцій є підтримання ідеологічних надмірностей, їх ілюстрування (особлива, хоча й не єдина, задача мистецтва) і критикування або оціночною критикою, або такою критикою, що є ідеологічним способом підкопатися під ідеології. На важливість ідеологічних інституцій вказує той факт, що революційні уряди прагнуть якнайскоріше встановити ідеологічний контроль над ідеологічними інституціями. Культурні рівні є рівнями пояснювальної драбини в ідеологічних інституціях. Чим вищі культурі рівні, тим більшою є експлуатація поведінкової нестабільності, а чим рівень нижчий, тим більшою є поведінкова стабілізація. До певної міри, ці п’ять видів інституцій є аналітичною абстракцією, адже кожна названа інституція має справу з усіма п’ятьма інституційними функцями. Культурна історія це поступова поява інституцій, що спеціалізуються на одному виді інституційного контролю над культурою, використовуючи інші види як допоміжні і підпорядковані способи контролювання.

Короткий зміст сказаного може бути резюмований у наступних, переважно сумних висновках. Культура контролює поведінку; культура складається з перформативних та реґулятивних семіотично надлишкових систем; слова контролюють надлишкові системи; визначальною ознакою вербальної поведінки є пояснення; пояснення ієрархічне, значить, поведінковий контроль є ієрархічним, а також всі інституції орґанізовані ієрархічно; поведінковий контроль є предметом вивчення соціально обґрунтованих перформацій; перформації складаються з відповідей, придатних презентувати певні знаки; поведінковий контроль залежить од значення таких знаків; нарешті, спокійна поведінкова взаємодія будь-якого виду залежить од ілюзії, що значення іманентне, але оскільки значення не є іманентним, належна відповідь може, в крайньому прояві, підтримуватися тільки застосуванням примусу в формі економічних санкцій, ув’язнення, катування та екзекуції. Найсвітлішою плямою на цій картині є здатність науки експлуатувати ідеологічну нестабільність, що особливо помітно в культурі Заходу. У Західних країнах можна знайти найбільшу частку населення, що має досвід підвищення рівня життя через неґативні інверсії згаданих крайніх владних санкцій: економічне полегшеня, привілеї свободи та дозвілля, підвищення власної цінності індивіда (у тому числі, людської гідності). Але саме індивід є циклонічним центром неспокою в структурі людської поведінки, є «Пасткою-22» людського життя.

Індивід як біологічна сутність не ідентичний з поведінковим індивідом, запорукою організації та контролю людської поведінки. Перш за все, індивід як особа (persona) є відбірною, обманною і зв’язною семіотичною інтерпретацією поведінкового індивіда, або самим індивідом, або кимось іншим. Це інтерпретація випадково заповненого пакунка вивчених поведінкових шаблонів. Конструкт особи припускає, що поведінковий індивід це кон’юнктивна категорія (категорія, в якій певні атрибути знаходяться у всіх членах цієї категорії), але насправді це диз’юнктивна категорія (категорія, в якій немає атрибутів, загальних для всіх членів, і яка є культурною і соціальною евристичною зручністю). Особистість є для індивіда тим, чим культура для людської поведінки. Особистість організовує і стабілізує поведінкового індивіда, приписує йому цінність. З цього слідує, що інтерес це стратегія, що підтримує стабільність особи. Очевидно, це не економічний інтерес (хоча інтерес може бути економічно функціональним, мабуть, це рідкість у сучасному суспільстві). Наприклад, колекціонування. Матеріальний достаток у цій країні зростає, особистий прибуток і особистий час збільшуються. Внаслідок цього спостерігаємо величезний зріст у поведінковому феномені колекціонування. Це стало повторенням поведінки колекціонування, що історично завжди була поведінковим шаблоном членів привілейованого класу. Власні інтереси є подавляючим гнобителем індивіда, способом контролювання і стабілізації поведінки. Алкогольна чи наркотична залежності є ще одним прикладом таких інтересів. Агапе й ерос є наступними, і майже універсальними прикладами інтересів. Агапе, або соціальна любов, тимчасово розв’язує напругу, що виникає від боротьби за підтримання рівноваги між аґресією й контролем. Ерос, сексуальне чи містичне кохання, розв’язує напругу, що виникає від підтримування відмінності між фіґурою і оточенням, і від підтримування категоріальної стабільності такої помітності фіґури, зокрема особи як диз’юнктивної категорії. Обидва виникають од нерозв’язної напруги підтримування відносної стабільності пояснювальної драбини, не вдаючись до крайніх санкцій, або до надмірного їх використання. Агапе й ерос є спокутувальними способами, досить безпечними, коли ними користуються у вільний час, але безмірно деструктивними як революційний утопізм, коли спокутування гіпостазоване мовою в ідеал абсолютної стабільності, поведінкової, культурної й інституційної, абсолютної свободи від основних напруг людської поведінки, джерел природного стресу. Таке спокутування є крайньою спробою втікти від випадковості, котра, фактично, є джерелом людської адаптивності.

Коли випадковим чином заповнений пакунок інтересів вноситься в інституції, їхня спокійна робота стає неможливою. Команди, одержувані згори, і зворотний зв’язок знизу (кориґування інституційної ідеології з-поза вербального кордону інституції) неодмінно загрожуватимуть дестабілізації позиції індивіда в інституції, його «політиці». Тут спотворені як інструкції, так і зворотна інформація, одна на шляху донизу, друга на шляху догори. Так, з погляду, спрямовного вгору, побачене є найбільшою причиною обурення, а з погляду вниз воно стає причиною презирства. Перший погляд сприймає вищі рівні як перешкоди аґресії, другий дивиться на нижчі рівні як фундаментально некомпетентні. Збільшення випадковості всередині інституції може, парадоксальним чином, або зруйнувати її, або зробити життєздатнішою, адаптивнішою.

Такий фундаментально незадовільний стан нерозв’язності конфлікту між індивідом та інституцією породжує з боку небагатьох індивідів поведінковий феномен, відомий як культурна трансцендентність. Важливість Романтизму раннього XIX сторіччя в тому, що кілька новаторів-романтиків відкрили і встановили в Західній культурі базовий поведінковий шаблон культурної трансцендентності. Він виникає через судження про пояснювальний занепад (неспроможність ідеологій), відчуження від культури та суспільних інституцій, культурний вандалізм, соціальну замкнутість, зменшення взаємодії до мінімуму, збільшення випадковості поведінки, вибір нових багатообіцяющих інновацій, збирання маленьких груп однодумців і пропаґанду культурної новизни, або інновацій чи «креативності». Романтична впроваджувана інновація, або культурна трансцендентність, була зненаверненням від гіпостазуючого спокутування; зненавернення привело до навернення у постійне зненавернення. Але треба завжди пам’ятати, що не існує інституцій, котрі функціонують добре, авторитарні вони, чи демократичні, тому що завжди існуватиме конфлікт, невідповідність між задачами чи місією великих інституцій і стабільністю індивіда, тому що інновації завжди загрожують розпаду особистості. І потрібен найінтенсивніший розвиток індивіда на найвищому культурному рівні, щоб зробити такий розпад водночас стерпним і сприятливим. Це можливо тією мірою, якою індивід сприймає себе як соціальну діаду, тобто знає себе так, як він знає про іншого, спостерігаючи за власною поведінкою.

Значить, зрештою, не існує нічого, крім окремого орґанізму, котрий поводиться, і за допомогою цього прийому, який ми звемо семіозисом, обертає поведінку на перформацію. Поведінковий індивід це сухий залишок і семіозису, і культури, і надлишків, й інституцій, і крайніх санкцій; він є незвідним ірраціональним знаменником існування, фундаментальною незв’язністю людського життя, за яку він не може не боротися з усією своєю аґресивністю задля стабільності, хоча в той же час він є тільки джерелом такої випадковості, що має наслідком виникнення інновацій, що вони, якщо не можуть усунути, то здатні хоча б модифікувати, нерідко на краще, наші фіктивні й нормативні абсурдності пояснення.

Пояснення є неуникненною умовою, визначальним атрибутом людської поведінки, і таке твердження є зупинкою на пояснювальній драбині цієї теорії людської поведінки.






Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 17 листопада 2013 р.

За виданням: Morse Peckham. Romanticism and ideology. Penkeville, 1985. 381 p.






РОМАНТИЗМ ТА ІДЕОЛОГІЯ


Зміст


1. Культурна трансцендентність: Задачі романтизму.

2. Романтизм, наука та плітки.

3. Романтичний історизм в Італії: Опера, живопис, художня література.

4. Фрідріх Великий.

5. Браунінґ і романтизм.

6. Пояснення «реалізму».

7. Вікторіанська контркультура.

8. Едґар Салтус і занепад героїзму.

9. Романтизм, сюрреалізм, Terra Nostra

10. Філософія і мистецтво як споріднені та неспоріднені способи поведінки.

11. Людське використання природи.

12. Два спооби використати «креативність».

13. Істина у мистецтві? Чому ні?

14. Психологія і література.

15. Перцепційні й семіотичні розриви в мистецтві.

16. «Література»: Розділення і надлишок.

17. Три підходи до критики.

18. Проблема інтрепретації.

19. Література і поведінка.






* * *


Морс Пекхем (Morse Peckham, 17.VIII.1914 — 4.IX.1993) — американський літературознавець та культуролог. Випускник Рочестерського університету (1935), захистив докторську дисертацію в Принстонському університеті (1947). Викладав в Університеті Рутґерса (1946-1949), директор Інституту гуманітарних досліджень (1953-1954), професор Пенсільванського університету (1950-1966), почесний професор порівняльного літературознавства Університету Південної Кароліни (1967-1983). Запропонував власну концепцію історії культури, помістивши в центр дослідження романтизм і перетворення, що були спричинені ним. Основні праці Пекхема: «По той бік трагедійного бачення» (1962), «Людський гнів для хаосу» (1965), «Вікторіанські революціонери» (1970), «Тріумф романтизму» (1970), «Романтизм та поведінка» (1976), «Пояснення і влада: контролювання людської поведінки» (1979), «Романтизм та ідеологія» (1985), «Народження романтизму 1790-1815» (1986).






[Див. також: Морс Пекхем. Дарвінізм та дарвіністицизм.]









  ‹‹     Головна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.