[Курт Воннеґут. Харрісон Бержерон / Пер. з англ. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2021.]
Головна
Рік 2081. Нарешті всі рівні. Рівні не тільки перед богом та перед законом. Рівні взагалі у всьому. Ніхто не розумніший за інших. Ніхто не виглядає краще за інших. Ніхто не сильніший, ніхто не швидший за інших. І все завдяки 211, 212 та 213-й поправкам до конституції США та неослабній пильності агентів Генерального Урівноважувача.
Однак усе ще не до кінця зжиті деякі недоліки. От, приміром, квітень — люди досі шаленіють, коли весна запізнюється. Саме цього холодного й вогкого місяця співробітники агентства приходили до подружжя Джорджа та Хейзель Бержеронів забрати їх чотирнадцятирічного сина, Харрісона.
Прикра подія, звісно, але ані Джордж, ані Хейзель не могли довго цим перейматися. Розумові здібності Хейзель мала досконало посередні, а це значить, що вона ні про що не могла думати, крім як уривками. А щодо Джорджа, то через те, що він мав інтелект далеко вищий за норму, в його вухо був вставлений маленький урівноважуючий радіопристрій. Закон зобов’язував носити такий постійно. Пристрій завжди був настроєний на урядову хвилю. Приблизно кожні двадцять секунд по ньому передавалися якісь різкі звуки, щоб такі, як Джордж, не зловживали несправедливою перевагою свого розуму.
Джордж та Хейзель дивилися телевізор. В очах Хейзель ще стояли сльози, однак вона вже не пам’ятала, через що плакала.
По телевізору передавали балет.
В голові у Джорджа задзижчав зумер, і його думки в паніці розлетілися, наче грабіжники від охоронної сиґналізації.
— Танець був дуже гарний, гарно танцювали, — сказала Хейзель.
— А? — спитав Джордж.
— Гарно танцювали, дуже гарно, — продовжувала Хейзель.
— Еге, — вимовив Джордж, пробуючи трохи зосередитися на балеринах. Насправді ті були не надто вправні, принаймні не кращі за будь-кого на їхньому місці. Балерини були обтяжені урівнюючими противагами та мішечками зі олив’яним дробом, а обличчя ховали за масками, щоб ніхто не міг почуватися ображеним, побачивши їхню легкість і ґрацію, або ж роздивившись гарненьке личко. У Джорджа починала була вимальовуватися невиразна думка, що, можливо, танцівниць і не варто було б урівноважувати. Але додумати її він не встиг, черговий різкий звук у вусі розігнав усі думки.
Джордж здригнувся. Так само здригнулися дві з восьми балерин.
Хейзель це зауважила. Сама вона не мала урівноважуючого думки пристрою, тому запитала Джорджа про те, на що був схожий останній звук.
— Наче хтось ударив молотком по скляній пляшці, — відповів Джородж.
— Мабуть, дуже цікаво чути всі ці різні звуки, — сказала Хейзель з відтінком заздрості. — Чого вони тільки не вигадають!
— Угу, — вимовив Джордж.
— Тільки на місці Генерального Урівноважувача я дещо змінила б, — заявила Хейзель. Треба зауважити, що вона була страшенно схожа на Генерального Урівноважувача — жінку на ім’я Дайана Мун Ґлемперс. — Будь я на місці Дайани Мун Ґлемперс, — продовжила вона, — по неділях передавала б звук церковних дзвонів, самих тільки дзвонів. Треба поважати релігійні почуття.
— Якби передавали самі тільки дзвони, я зміг би думати, — зауважив Джордж.
— Ну-у, можна звук зробити гучнішим, — запропонувала Хейзель. — Гадаю, з мене вийшов би хороший Генеральний Урівноважувач.
— Так, хороший. Як і з будь-кого іншого, — підтвердив Джордж.
— Та й хто краще за мене може знати, що таке норма? — продовжувала Хейзель.
— Авжеж, — погодився Джордж. До нього почали були уривками повертатися думки про Харрісона, про їхнього ненормального сина, котрий зараз сидить у в’язниці, але у вусі прогримів наче гарматний залп урочистого салюту, і все забулося.
— Ой! — вигукнула Хейзель, — це, напевно, було запаморочливо, правда?
Звук був такий запаморочливий, що Джордж зблід та затремтів, аж сльози виступили на його почервонілих очах. А тим часом на екрані дві з восьми балерин осіли на підлогу, тримаючись за скроні.
— Щось вигляд у тебе став нездоровий, — звернула увагу Хейзель. — Милий, чого б тобі не прилягти на диван? Покладеш урівноважуючий мішок на подушку. — Вона мала на увазі ті двадцять кілограмів дробу в грубому мішку, що висів на шиї у Джорджа. — Приляг і відпочинь од обважувача хоч трохи, — запропонувала вона. — Мене зовсім не образить, що ми з тобою деякий час не будемо рівними.
Джордж зважив мішок обома руками.
— Я й забув про нього, — сказав він. — Вже й не звертаю уваги. Він наче став частиною мене.
— Останнім часом ти так утомлюєшся, такий виснажений, — промовила Хейзель. — А якщо зробити в мішку непомітний отвір і просто витягти жменю цих важких кульок? Лише жменьку.
— Два роки в’язниці та дві тисячі доларів штрафу за кожну витягнуту кульку, — нагадав Джордж. — Воно того не варте.
— А якби ти просто виймав їх, коли приходиш з роботи? — наполягала Хейзель. — Я маю на увазі, вдома ж тобі ні з ким не треба себе порівнювати. Тут ти просто відпочиватимеш.
— Якщо я пускатимуся на таку хитрість, — мовив Джордж, — то й інші так робитимуть — і не зглянешся, як знову повернуться темні віки, коли кожний конкуруватиме з кожним. Тобі сподобалося б?
— Ні, це було б жахливо! — визнала Хейзель.
— От бачиш, — вів Джордж далі. — Як ти вважаєш, що станеться з суспільством, коли люди почнуть обходити закон?
Якби Хейзель сама не відповіла на питання, Джордж уже не зміг би. В його голові завила сирена.
— Гадаю, все розвалиться, — припустила Хейзель.
— Що розвалиться? — тупо перепитав Джордж.
— Суспільство, — невпевнено сказала Хейзель. — Хіба ти не про суспільство щойно казав?
— Не пам’ятаю, — вимовив Джордж.
Телевізійну передачу раптово перервав екстрений випуск новин. Спочатку не було зрозуміло, про що хотіли повідомити, тому що диктор, як і всі диктори, мав серйозні дефекти мовлення. У стані надзвичайного збудження близько півхвилини він безуспішно намагався вимовити привітання: «Пані та панове!»
Нарешті диктор облишив марні спроби, і передав папірець балерині, щоб прочитала вона.
— Нічого, все добре, — прокоментувала Хейзель нездатність диктора, — він же намагався, а це головне. Він намагався зробити все, що міг. Такі вже йому бог дарував здібності. Гадаю, його мають підвищити за старання.
— Пані та панове! — прочитала балерина. Мабуть, вона була надзвичайно гарна, бо нап’ята на ній маска виглядала дуже потворною. Неважко було помітити, що вона найстрункіша й найґраційніша з усіх танцівниць, бо її урівноважуючі мішки за розмірами не поступалися тим, що їх вішають на стокілограмових чоловіків.
Їй довелося негайно вибачитися за свій голос — жінці несправедливо користуватися таким гарним голосом, що звучав теплою, світлою, неземною музикою. — Пробачте, — зупинилася вона й почала читати знову, цього разу намагаючись нікого не образити.
— Харрісон Бержерон, юнак чотирнадцяти років, — тепер вона вимовляла слова з крякаючим присвистуванням, — щойно втік із в’язниці, де його тримали за підозрою у змові з метою повалення уряду. Він геній, міцної статури, був недостатньо урівноважений, і його слід вважати надзвичайно небезпечним.
Фотографія Харрісона Бержерона з поліцейської справи висвітилася на екрані перевернутою догори ногами, потім поставленою боком, потім знову перевернутою, аж нарешті була розміщена правильно. На цьому зображенні Харрісон стояв у повний зріст на фоні мірної лінійки; його зріст був рівно два метри.
Виглядав Харрісон наче прикрашене на Хеллоуїн звалище залізяччя. Більш важких урівноважувачів ще ніхто ніколи не носив. Але він переростав свої обважувачі швидше, ніж урядові агенти встигали розробити нові. Замість компактного радіоприймача для розумового урівноважування на нього були нап’яті величезні навушники та окуляри з товстими, нерівномірно вигнутими лінзами. Такі лінзи мали на за задумом агентів зробити його не тільки підсліпуватим, а й завдавати постійного головного болю.
По всьому його тілу були розвішані якісь шматки металу. Як правило, при розміщенні урівноважуючої ваги на міцних чоловіках намагалися додержуватися певної, по-військовому охайної симетрії, але Харрісон виглядав наче ходяча купа металобрухту. Щоб не мати переваг перед іншими, Харрісон зобов’язаний був носити на собі додаткові півтори сотні кілограмів.
А щоб він не виділявся привабливим зовнішнім виглядом, урядові агенти зобов’язали його завжди чіпляти на ніс червону гумову кульку, голити брови, а також приховувати свої рівні білі зуби за чорними вставками неправильної форми.
— Якщо зустрінете цього юнака, — читала балерина, — не намагайтеся, — повторюю, — не намагайтеся самі його напоумити.
Пронизливо брязнули двері, зірвані з петель.
З телевізора залунали перелякані крики й галас. Фотографія Харрісона Бержерона на екрані почала стрибати, наче танцюючи під ритм землетрусу.
Джордж Бержерон не міг помилитися щодо джерела походження цього землетрусу, — адже його власний будинок багато разів танцював під той же гуркітний ритм.
— Боже милостивий,— упізнав Джордж, — напевно це наш Харрісон!
Думка негайно була вибита з його голови різким звуком автомобільної аварії.
Коли Джордж знову зміг розплющити очі, фотографія його сина зникла. Справжній Харрісон заповнив весь екран своєю власною особою.
Брязкаючи металом, у безглуздому вбранні, велетенського зросту Харрісон стояв у центрі студії. Куляста ручка, вирвана з вибитих дверей, досі лежала у нього в руці. Балерини, робітники сцени, музиканти та диктори у страху опустилися перед ним на коліна, готуючись до найгіршого.
— Я проголошую себе імператором! — вигукнув Харрісон. — Чуєте? Я — Імператор! Усі повинні негайно коритися моїм наказам! — Він тупнув ногою, і студія затряслася.
— Навіть зараз, коли я стою тут, обважений залізом, удавками, спотворений, — гримав він, — я величніший правитель за будь-яку людину на світі! Тепер же узріть, як я стаю таким, яким мені належить бути!
Наче паперову серветку Харрісон розірвав лямки своїх урівноважуючих ременів, ременів, що могли надійно витримати дві з половиною тонни ваги.
Урівноважуюче залізяччя з гуркотом впало на підлогу.
Харрісон просунув великі пальці під дужку висячого замка на лямках навколо голови. Дужка хруснула наче соломина. Він жбурнув навушники й окуляри об стіну, потім зірвав з носу накладну гумову кульку.
Перед усіма постав чоловік, статурі котрого міг би позаздрити сам Тор, бог грому та молнії.
— Тепер я виберу собі імператрицю! — проголосив він, дивлячись згори вниз на переляканих людей на підлозі. — Перша жінка, котра наважиться підвестися на ноги, стане мені дружиною та розділить зі мною трон!
Запанувала тиша, а потім підвелася одна з балерин, хитаючись як та верба.
Харрісон з дивовижною делікатністю висмикнув з її вуха розумовий урівноважуючий пристрій та зірвав її фізичні обважувачі. Останньою він зняв їй маску з обличчя.
Вона виявилася сліпучою красунею.
— А тепер,— сказав Харрісон, беручи її за руку, — давай покажемо всім, що таке танець. Музику! — наказав він.
Музиканти підвелися з колін та повернулися на свої стільці, а Харрісон познімав і з них урівноважувачі.
— Грайте якнайкраще, — наказав їм він, — і я зроблю вас баронами, герцогами та графами.
Заграла музика. Спочатку вона була звичайною — дешевою, безглуздою, фальшивою. Але Харрісон підхопив двох музикантів, змахнув ними, наче дириґентськими паличками, і проспівав таку мелодію, яку хотів почути. Потім посадив їх назад на стільці.
Музиканти заграли знову. Цього разу значно краще.
Харрісон зі своєю імператрицею спочатку просто слухали мелодію — уважно слухали, ніби синхронізуючи з нею биття своїх сердець.
Потім стали в позицію на самісінькі кінчики пальців.
Харрісон поклав свої великі долоні на тендітну талію дівчини, даючи їй відчути невагомість, якою хотів поділиться з нею.
А потім, у сяянні краси й радості, вони здійнялися в повітря! Були забуті не тільки всі людські закони, а й закони ґравітації та динаміки.
Вони кружилися, вертілися, оберталися, поверталися, звивалися, стрибали й ширяли.
Вони підстрибували як ті молоді олені під місячним сяйвом.
До стелі в студії було метрів десять, але з кожним підстрибуванням пара все ближче наближалася до неї в танці. Здавалося, вони прагнуть її доторкнутися. І вони це зробили.
А потім, самою любов’ю та чистою волею долаючи силу тяжіння, вони завмерли високо в повітрі й довго-довго цілувалися.
Тут з двоствольним дробовиком десятого калібру в студію увійшла Дайана Мун Ґлемперс, Генеральний Урівноважувач. Вона зробила два постріли, і імператор з імператрицею були мертві ще до того, як упали на підлогу.
Дайана Мун Ґлемперс перезарядила дробовик. Тепер вона націлила його на музикантів і дала їм десять секунд на те, щоб ті почепили свої урівноважувачі на законне місце.
Тут у подружжя Бержеронів вимкнувся телевізор.
Хейзель обернулася до Джорджа, щоб сказати про те, що пропало світло, але того не було поруч, він вийшов на кухню за банкою пива.
Повертаючись з пивом, Джордж закляк на мить, коли його струсонув різким звуком урівноважуючий пристрій, а потім знову сів до дружини.
— Ти плакала? — спитав він Хейзель.
— Еге, — вимовила вона.
— Через що? — поцікавився він.
— Я забула, — сказала вона. — Щось дуже сумне передавали по телевізору.
— Що саме? — спитав він.
— У моїй голові наче все сплуталося, — відповіла Хейзель.
— Не бери сумне в голову, — утішив Джордж.
— Ніколи не беру, — мовила Хейзель.
— Ти в мене така хороша! — похвалив Джордж. І скривився. В його голові гучно стрельнуло клепальним молотком.
— Ого, напевно це було запаморочливо, — сказала Хейзель.
— Повтори, будь ласка, — перепитав Джордж.
— Ого... — повторила Хейзель, — напевно це було запаморочливо.
1961
Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 30 грудня 2021 р.
Оповідання Курта Воннеґута «Харрісон Бержерон» (Kurt Vonnegut. Harrison Bergeron) вперше було надруковане 1961 року.