§3. Зв’язки українських гуманістів із західноєвропейськими
Зв’язки українських ренесансних гуманістів XV — поч. XVII ст. із західноєвропейськими були як посередніми, так і безпосередніми. Посередні зв’язки відбувалися завдяки ознайомленню вітчизняних авторів з творами мислителелів Європи. Головними центрами наукового й культурного життя у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя. Саме тут насамперед зароджувався й формувався новий "гуманістичний рух". Відомо, зокрема, що вже у другій половині XV ст. у Києві з’являється перекладна логіко-філософська та науково-астрономічна література, яка за змістом і формальними ознаками "типологічно ближча до Ренесансу, ніж до Середньовіччя" (682, с. 64). Пізніше у згаданих українських містах з’явилися наукові осередки — переважно при друкарнях та навчальних закладах, де накопичувалася література гуманістичного спрямування та відбувалося її осмислення. Головними навчальними закладами і водночас науковими центрами, де викладачі й студенти мали змогу ознайомитись із творами західноєвропейських гуманістів, були тоді Острозька академія (колегія, гімназія, школа), заснована князем Костянтином Острозьким 1576 року, та Замойська академія, закладена польським культурним діячем Яном Замойським. Пізніше важливим науковим центром стала Києво-Печерська Лавра. Ці осередки відзначалися високим науково-освітнім рівнем, мали гуманістичне спрямування, тут діяли друкарні та бібліотеки, здобували освіту або удосконалювали свої знання чимало майбутніх видатних діячів української культури й науки, полемістів та воєначальників. Зокрема, в Острозі навчались або працювали такі відомі діячі, як Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Даміан Наливайко, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. У Замойській академії набували знань не менш знані діячі кінця XVI — поч. XVII ст.: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Інокентій Гізель, Йосип Кононович-Горбацький. Її опікуном був відомий українсько-польський гуманіст Шимон Шимонович. У Києво-Печерській Лаврі при друкарні існував науково-освітній гурток, до якого входили такі вчені та культурні діячі, як Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Тарас Земка, Олександр Митура, Йов Борецький. Крім згаданих, на етнічно українських землях існували й інші науково-культурні осередки, які були хронологічно першими, але про них, на жаль, дійшло мало інформації. Так, ще в середині XV ст. у Львові освічена молодь гуртувалася навколо відомого гуманіста Григорія Саноцького. Цей науковий гурток відзначався великим інтересом до творчості італійських гуманістів (313). У Перемишлі першої половини XVI ст. авторитетним гуманістом став Ст. Оріховський, який учився у багатьох вузах Європи. Його твори, відомі сьогодні, засвідчують, що в цього мислителя було багато прихильників, які час від часу збиралися разом і обговорювали різні філософські проблеми. Їхня обізнаність із творами західноєвропейських вчених була неабиякою, про що сам автор говорить у своїх творах. Можна з упевненістю говорити й про існування українського науково-освітнього осередку у польському місті Кракові, до якого слід зарахувати передусім Ю. Дрогобича, який у кінці XV ст. працював у тамтешньому університеті. Наслідком діяльності цього осередку було, мабуть, видання 1491 року у Кракові у друкарні Швайпольта Фіоля кількох україномовних книг (478). Нині ще рано підбивати підсумки, але вже сьогодні можна говорити про опосередковані зв’язки усіх згаданих вище українських діячів із ренесансними гуманістами Західної Європи. Найпопулярнішими в Україні були тоді твори італійських, німецьких, голландських, польських гуманістів. Їх вивчення активізувало творчість вітчизняних представників гуманістичної думки. Зокрема, наші мислителі були добре обізнані з надбанням таких визначних європейських гуманістів, як Лоренцо Вала, Дзабарела, Ніколо Кузанський, Еразм Ротердамський, Еней Сільвій Піколоміні, Конрад Цельтіс, Ян Урсин, Юст Ліпсій, Адам Бурський, Ян Кохановський, М. Стрийковський, Р. Агрікола (Гюйсман), X. Л. Вівес, П. Рамус (648; 1116). Запозичення чужого досвіду українськими мислителями не слід сприймати як свідчення вторинності, меншовартісності їх власного, в тому числі філософського доробку. Адже, як писав Дм. Чижевський, "ми майже не знаємо в культурній історії Європи, коли б філософічний інтерес та філософічна творчість проявилася в якогось народу спонтанно, незалежно від чужих впливів. Навіть греки, як здається, не роблять винятку, бо філософічна спекуляція в них виросла не тільки на ґрунті власне-грецької релігійності, а й під помітним впливом Сходу" (819, с. 20).
Безпосередньому знайомству українських гуманістів із західноєвропейськими сприяло їхнє навчання в закордонних університетах, переважно в Німеччині, Італії, Польщі, Голландії, Бельгії, Франції, Іспанії. У XV — XVI ст., коли в Україні ще не було вищих навчальних закладів, виїзд української молоді за кордон на навчання був масовим. Досить сказати, що за деякими даними, лише впродовж згаданих двох століть тільки в Краківському університеті навчалось майже 800 вихідців із більш як півсотні міст України (665, с. 316). А в Карловому університеті в Празі існував навіть спеціальний "литовський колегіум", де вчилися піддані Литовської держави — українці, литовці, білоруси (408, с. 112). "Українців-поодинаків, — писав Чижевський, — а іноді й купки їх, знаходимо з цього часу в Празі, Кракові, Вільні, Ольмюці, Інгольштадті, Відні, Лейдені, Ляйпцігу, Амстердамі, Оксфорді, Кембріджі, Римі, Падуї, Данцігу, Кенігсбергу, Гале, Гетінгені, Едінбурзі..." (819, с. 24). Цей перелік можна було б продовжити, принаймні назвавши ще міста Болонья, Вітенберг, Грейфсвальд, Росток, Базель, Гейдельберг. У списках студентів і магістрів університетів згаданих міст вони значились як "рутенці" (роксолани, русини). Перейнявшись гуманістичними ідеалами під час навчання, зазнайомившись із тамтешніми однодумцями, українські юнаки після повернення на батьківщину часто підтримували зв’язки з ними листовно. Водночас деякі вихідці з України після навчання продовжували свою діяльність на теренах західноєвропейських країн. Достатньо згадати Ю. Дрогобича, Павла Русина, С. Оріховського. Спілкуючись із західноєвропейськими гуманістами, вони не тільки брали, але й давали; не тільки вчилися, але й учили. Під час своїх освітніх мандрів гуманісти українського походження не тільки засвоювали передові ренесансні ідеї, а й самі брали безпосередню участь у їх творенні, стаючи таким чином інтегральною частиною загальноєвропейської "республіки вчених". Не применшуючи ролі Польщі в справі підготовки високоосвічених кадрів для України, мусимо, проте, зауважити, що вплив польської мови й культури на українську в XV — XVI ст. часто бездоказово перебільшують, накладаючи на цей маловивчений період реалії XVII — XVIII ст., коли розвиток Польщі продовжувався по висхідній, а Україна потрапила до складу московської імперії. У той час ситуація була іншою. За даними деяких дослідників, так зване "руське воєводство" Польщі дало саме тоді у процентному відношенні культурних діячів різного рівня більше за будь-яке інше воєводство Речі Посполитої (541). Тому важко не погодитись із висновком Н. Яковенко про те, що "до другої половини XVI ст. говорити про суттєвий вплив польського начала на українських землях немає жодної підстави" (830, с. 39). Коли йдеться про XV — XVI ст., справедливо наголошувати на взаємовпливі української і польської культур, бо гуманісти українського походження таки "поклали свої цеглини в будову Польського Відродження" (408, с. 6 — 7). Плідними були взаємини українських гуманістів і з білоруськими, молдавськими та литовськими, де довший час жили і друкувались українські автори. Ці факти загальновідомі. Свідченням взаємин українських гуманістів із чеськими може бути включення до чеської граматики 1571 року української пісні, у якій відбито особливості тогочасної української мови:
Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?
Ой як мні, Дунаю, не смутно текти?
З дна мого студені жерлонька б’ють...
(436, с. 365)
В економічному, політичному й культурному відношенні Україна XV — XVI ст. була складовою частиною Європи. Саме тому нею цікавились, до неї охоче навідувались, у ній вільно жили відомі іноземці, зокрема й чільні представники ренесансної культури. Досить згадати хоча б Філіпа Буонакорсі Калімаха, Юлія Помпонія Лета, Конрада Цельтіса, Іроніма Празького, Яна Лятоса, Кирила Лукаріса, Мелетія Пігаса, Никифора Парасхеза... Хоч дехто з них мандрував майже всією Україною, але осідали вони переважно у Львові та Острозі.
Ось короткі характеристики цих непересічних фігур у європейському сузір’ї визначних діячів культури: Ієронім Празький (бл. 1380 — 1416) — чеський реформатор, учений, сподвижник Яна Гуса; засуджений як єретик у Констанці і спалений. Помпоній Лета (1425 — 1498) — один із найвидатніших італійських гуманістів XV ст., засновник і керівник римської академії, учень Лоренцо Вали. Мав репутацію чудового педагога-гуманіста. Мандруючи Україною (1479 — 1481), склав опис "скитської подорожі", яка є одним із найцікавіших явищ західноєвропейської україніки доби Відродження (641, с. 10 — 15). Калімах Філіпо Буонакорсі (Калімако Есперіенте) (бл. 1437 — 1496) — італійський письменник і гуманіст, один із зачинателів гуманістичного руху в Польсько-Литовській державі. Діяльність Калімаха в Україні пов’язана зі Львовом. Про нього відомо, що він не поділяв платонівського розділення душі й тіла ( 399, с. 75, але підтримував "примиренську політику погодження і в знаній біографії прославляв свого друга, єпископа Григорія Саноцького, послідовника філософії Епікура, доброго християнина і високоморальну людину" (399, с. 171). Ян Лятос (1539 до 1608) — доктор філософії і медицини Краківського університету. Критикував календар, заведений папою Григорієм XIII 1582 року. Залишивши Краків, оселився при дворі князя Kocтянтина Острозького. Кирило Лукаріс (1572 — 1638) — візантійський гуманіст; Александрійський, а згодом Константинопольський патріарх. Освіту здобував у Венеції та Падуї. Впродовж 1594 — 1596 та 1600 — 1602 рр. жив у місті Острозі. Ймовірно, викладав у місцевій академії. Своєю активною освітньою, викладацькою та перекладацькою діяльністю сприяв розвиткові культури в Україні. Никифор Парасхез-Кантакузен (пом. 1607 р.) — візантійський гуманіст. Вчився у Падуї, де був певний час "ректором наукЂ еллинских и грецкихЂ". Займався проповідницькою діяльністю у Венеції та Молдові. Пізніше, на прохання князя К. Острозького, викладав у Острозькій академії. Мелетій Пігас (XVI ст.) — вихованець Падуанського університету, Александрійський патріарх; боровся проти католицької агресії на православний схід; брав участь у релігійному житті України. У численних посланнях в Україну критикував католицьку "академічну філософію", називаючи її "балакучою і верткою" (408, с. 42 — 45). Конрад Цельтіс (1459 — 1508) — відомий німецький гуманіст, поет-лауреат доби Відродження. Завдяки К. Цельтісу гурток гуманістів у Нюрнберзі 1487 року перетворюється на "братство" (sodalitas). Діяльність деяких цих мислителів в Україні є опосередкованим свідченням того, що тут існувала в цілому сприятлива атмосфера для їхньої наукової і освітньої роботи. Далі розглянемо персональні зв’язки українських гуманістів із західноєвропейськими.
ГРИГОРІЙ САНОЦЬКИЙ. Про зв’язки цього першого представника культури українського і польського Відродження нам відомо небагато, бо з творчості мислителя вціліли лише крихти — кілька віршів і кілька листів. Про його погляди знаємо більше з других рук — кілька десятків фрагментів навів Калімах, особливо у творі під назвою "Життя і звичаї Григорія Саноцького" (1476 р.). З ким спілкувався Григорій Саноцький під час п’ятирічного перебування в Німеччині, нам, на жаль, невідомо. Мешкаючи у Львові, мислитель підтримував зв’язки з відомим польським діячем, істориком і дипломатом Яном Длугошем (Лонгус) та лікарем і астрологом Мартином із Перемишля, які дуже його хвалили. Найбільше знаємо про його спілкування з відомим італійським гуманістом Філіпом Буонакорсі Калімахом (1437 — 1496), який, тікаючи від переслідувань папи римського, з’явився 1470 року у Польщі. Папа вимагав видачі Калімаха, і сейм у Пьотркові погодився на це. Але проти виступив архієпископ Львівський Григорій Саноцький, який забрав італійського мислителя до себе у Львів, де Калімах жив у його домі. Навколо цих непересічних постатей гуртувалися учні й друзі, які невдовзі організували літературно-наукове товариство, зразком для якого була гуманістична Академія Римська Помпонія Лето, Платіни і Калімаха. Осідком товариства став дім Григорія Саноцького. Калімах дуже високо цінував розум і знання нашого мислителя. Щойно зазнайомившись із ним, італійський гуманіст був дуже здивований, що зустрів на півночі людину, яка так глибоко обізнана з філософією і дотримується передових поглядів. "З вуст того великого чоловіка, — писав Калімах, — плинуть міркування незмірне поважні і такі, що переважають наш розум..." (1028, с. 65; 1026; 1027).
ЮРІЙ ДРОГОБИЧ. Підтримував тісні зв’язки з багатьма гуманістами з різних країн. Це підтверджують навіть ті скупі свідчення, що їх маємо на сьогодні. Відомо, зокрема, що Ю. Дрогобич мав безпосередні зв’язки з відомим італійським гуманістом Ф. Б. Калімахом; був знайомий з піонером кириличного друкарства Швайпольтом Фіолем і підтримував його видавничу діяльність. Учнями Ю. Дрогобича були відомий німецький гуманіст Конрад Цельтіс та геніальний польський астроном Міколай Коперник. З ким спілкувався мислитель під час навчання і викладацької роботи в Болонському університеті, нам, на жаль, невідомо.
ПАВЛО КРОСНЕНСЬКИЙ (Русин із Кросна). Очолював гуртки гуманістів, коли викладав античну словесність у Краківському та Віденському університетах, пізніше — в Угорщині. Учнями Павла Русина були видатні польські поети Ян Вислоцький (бл. 1490 — бл. 1516) та Ян Дантишек, а також хорватсько-угорський поет Ян Паноній. Ян Вислоцький — знаний автор поеми "Пруська війна", в якій оспівав переможну битву слов’ян проти німців під Грюнвальдом 1410 року. Пізніше він написав своєму вчителеві панегірик. Подальші дослідження життя і творчості Павла Кросненського, сподіваємось, дадуть нові свідчення про коло його зв’язків з німецькими, польськими, австрійськими та угорськими гуманістами.
ЛУКАШ ІЗ НОВОГО МІСТА. Мав безпосередні та опосередковані зв’язки з такими німецькими та польськими гуманістами, як Конрад Цельтіс, Станіслав з Ловіча, Удальрик Фабрі з Торнбергу, Станіслав Білий (Бєли), Ян Урсин. Свій підручник із епістолографії написав, маючи за взірець твори згаданих авторів. До підручника додав власноруч написаний панегірик ректорові Краківського університету і землякові Станіславу Білому. 1521 року у Кракові зустрівся з віденським гуманістом У. Фабрі з Торнбергу. Пізніше, живучи у Любліні, підтримував контакти з краківським академічним середовищем (1053, с. 536).
СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ. Зв’язки цього мислителя із зарубіжними гуманістами були широкими і тривалими, — власне, усе його свідоме життя. Він 17 років перебував за кордоном на навчанні і знався з багатьма визначними науковими і культурними діячами Австрії, Німеччини, Швейцарії, Італії, Польщі. Крім того, лише його опублікована латиномовна епістолярна спадщина налічує 110 листів, написаних ним власноруч адресатам у чужині, і 18 листів — одержаних мислителем від різних осіб. Фактично майже все це й досі не введене в науковий обіг. Зв’язки Оріховського із гуманістами Західної Європи розпочалися, коли він прибув на навчання до Австрії, де зазнайомився з відомим гуманістом, професором Віденського університету і поетом Яном Александром Брасіканом (пом. 1539 р.). Про це Оріховський сам говорить у листі до італійця Комендоні: "1527 року прибув до Відня. Там був дбайливим учнем ритора Александра Брасікана впродовж 2-х років" (184, I, с. 407). Перебуваючи певний час у Швейцарії, наш мислитель спілкувався із Ульріхом Цвінглі (пом. 1531 р.) і доктором Андрієм Карлштадтом (849, c. 175). Окрім цих протестантських учених, були, вочевидь, й інші добрі знайомі. Свідчення тому — два видання в Базелі твору Оріховського "Про целібат" ще за життя автора (1547 і 1551 рр), але по смерті Цвінглі. Упродовж двох років (1530 — 1531 рр.) Оріховський навчався в Німеччині — у Вітенберзі і Ляйпцігу. До речі, зберігся матрикул Ляйпцігського університету за 1531 рік з таким записом: "1531. Літній семестр. Станіслав Оріховський Русус" (251, I, с. 604 — 605). Це був час, коли тут діяли німецький реформатор церкви і засновник протестантизму Мартін Лютер (1483 — 1546) та німецький протестантський теолог і педагог, сподвижник Лютера Філій Меланхтон (1497 — 1560), який відстоював принципи гуманістичної педагогіки і складав релігійно-богословські трактати. Саме до них у науку і був відданий С. Оріховський і якийсь час навіть жив у домі Лютера. У Вітенберзі, як пізніше зазначав сам мислитель, "нам цілком безкарно і вільно дозволялось із юнацьким запалом про все міркувати і всюди говорити все, що заманеться. А Лютер і Філіп Меланхтон хвалили нас за те дуже" (184, I, с. 408). Це спростовує тезу Дм. Чижевського про те, що "знайомство українців з першою протестантською філософічною системою Ф. Меланхтона — не доведено" (819, с. 30). Більше того, Й. Ліхтенштуль припускає навіть, що Оріховський завдяки Меланхтонові опанував "таємницю великого ораторського і письменницького таланту" (1001, с. 2 — 3). С. Оріховському імпонували погляди Лютера і Меланхтона (а їм, очевидно, здібний і тямкий юнак). Тому від’їзд його з Німеччини не був добровільним. Ось як про це пише сам Оріховський: "В одному з листів батько велів мені їхати до Італії (з Вітенберга), проти чого рішуче заперечували Лютер і Філіп, побоюючись, очевидно, щоб учені італійці не перевиховали мене... Однак батько переміг" (184, с. 408). Оріховський був високої думки про вчення Лютера і Меланхтона. Він хвалив їх, не тільки перебуваючи в Німеччині, але й набагато пізніше. Зокрема захищав Лютера, вважаючи, що осуджений той несправедливо (184, I, с. 155-156). Після тривалих дискусій на тему лютеранства у Римі, а особливо у зв’язку з трагічними подіями у власному житті, Оріховський майже повністю відійшов від протестантського вчення, лаючи Лютера і Меланхтона, не в останню чергу, мабуть, із кон’юнктурних міркувань.
Перебуваючи в Німеччині, Оріховський зазнайомився також з двома видатними німецькими художниками епохи Відродження Альбрехтом Дюрером (1471 — 1528) — теоретиком і одним із основоположників реалістичної теорії мистецтва в Західній Європі та Лукасом Кранахом Старшим (1472 — 1553), який створив просякнуті гуманізмом картини на релігійні та мітичні теми. Їхній вплив на формування художнього смаку Оріховського був значним. Так, за головний принцип художньої творчості Дюрер вважав вірність природі: "Чим твір точніше відповідає життю, тим він кращий і правдивіший". Про прийняття українським мислителем цього принципу засвідчує, наприклад, таке твердження із "Напучення...": "Якщо художник, малюючи власне обличчя з дзеркала, не може досягти правоподібності, — хто ж йому повірить? Тих же, хто може це робити, вважають найбільшими майстрами. Таких ми бачили колись у Німеччині: Дюрера в Нюрнберзі і Луку (Кранаха) у Вітенберзі..." (184, I, с. 42). Цікавився Оріховський у Німеччині і релігійними питаннями з їх практичного, життєвого боку. Досить часто він спілкувався з релігійними реформаторами, зокрема був знайомий із Губмаєром, якого пізніше було страчено як єретика (1001, с. 2).
Прибувши 1532 року для подальшого навчання до колиски ренесансного гуманізму — Італії, С. Оріховський бере активну участь у філософських диспутах, на яких знайомиться з відомими у той час філософами, котрі, попри високі церковні посади, дотримувалися гуманістичних поглядів. Це передусім Гаспаро Контаріні (1482 — 1542) — кардинал, автор філософських творів, прихильник компромісу з реформаторами; Александр Фарнезе (Павло III) — папа римський у 1534 — 1548 рр.; Франциск Станкар (Штанкар) (1501 — 1574) — прихильник реформації, організатор протестантського руху в Польщі за німецьким зразком. 1549 року прибув до Речі Посполитої, але невдовзі мусив утікати. Антоніо Паризеус (Марк Антоніо Пасера) (1523 — 1563) — професор Падуанського університету, коментатор Арістотеля, прихильник протестантського віровчення. Оріховський називав його "найбільшим філософом нашого часу" (259б с. 591 — 592); Лазар Бонаміко — професор Падуанського університету впродовж 1530 — 1552 рр.; видатний ритор, який, як пише С. Оріховський, "передав мені спосіб міркування над філософськими проблемами за Ціцероном і Демостеном" (184, I, с. 409). Стояв на позиціях протестантизму. Павло Рамузіо (перша пол. XVI ст.) — італійський гуманіст, історик; секретар венеційського сенату, син відомого письменника Яна Баптиста. Зберігся лист С. Оріховського до Павла Рамузія (1549 р.) і два листи італійського гуманіста, надіслані нашому авторові (1548 р.). У своїх листах П. Рамузіо сповіщає про одержання "Промови на похоронах Сигізмунда І" С. Оріховського, яку передала до Італії польська королева Бона, обіцяє опублікувати і каже, що вже навіть переговорив з відомим видавцем, одним із представників династії венеційських друкарів Томасом Джунта про публікацію. Автор листа вихваляє твір, зауважуючи, що Оріховський таким чином уславив не тільки небіжчика короля, а й себе своєю красномовністю. А завершується лист такими словами: "Нічого більше не хотів би, як лише подружитися з тобою. Багатьом твоя промова дуже сподобалася, тому що сповнена думок, які можуть з’явитися лише в голові належно вихованої людини" (184, I, с. 420). Натомість Оріховський у своєму листі до П. Рамузіо, видаючи компліменти адресатові і всім ученим італійцям, пише про свої наукові здобутки та обіцяє виправдати їхні надії на нього, називає італійських вчених своїми вчителями. А на додаток розповідає історію своєї вітчизни Русі, яка, зауважує, "завжди шанувала Марса, а тепер щойно і Мінерву почала шанувати" (259, с. 280). Лист Оріховського до П. Рамузіо було вміщено у збірнику зразків ренесансної епістолярної прози, виданому 1556 року у Венеції (222), а вже згадувана "Промова" через три роки (1559 p.) була включена до антології, яка містить кращі зразки латинської ораторської прози доби Відродження і видрукувана під назвою "Промови найславніших у світі людей..." з додатком-зверненням П. Рамузіо "До читача" (638, c. 182). Джовані (Ян) Франціско Комендоні (1524 — 1584) — папський нунцій у Польщі, кардинал. Відомі два листи Оріховського до Комендоні (від 1564 і 1566 рр.). Зустрічались вони й віч-на-віч у домі відомого польського полководця і графа Яна Тарновського, про що засвідчує сам нунцій у листі до кардинала Карла Боромеуса (1565 р.) (302, II, c. l — 2). На прохання Комендоні Оріховський у листі від 10.12.1564 р. докладно оповів про себе і свою вітчизну Русь, про її історію, культуру, звичаї народу, релігію, а також про своє навчання в Австрії, Німеччині, Італії, про свою творчість. Наприкінці листа чітко сформульовано сенс прохання: "Тобі залишається виконати останній акт — потурбуватися про те, щоб найвищий священик узаконив мій шлюб" (184, I, с. 415). Але цього мислитель не діждався й незабаром помер. І Комендоні, і папська курія, як здається, не були щирими у ставленні до Оріховського. Нунцій все радив і радив Оріховському довести свою лояльність папі. Але, незважаючи на цілий ряд вірнопідданських творів, їх автор так і не дочекався "розгрішення". Натомість, докорінно змінивши свої суспільно-політичні й релігійні погляди, Оріховський утратив багатьох своїх щирих друзів молодості, передусім Фрича Моджевського. Комендоні був високої думки про Оріховського. Це видно з його листа до кардинала Боромеуса від 1.01.1565 р., де зокрема говориться: "...знаю, скільки від того чоловіка залежить, бо в цілій державі [Польщі] ніхто йому ані мовою, ані відвагою не дорівнює. Доки боровся зі своїм єпископом, а потім із архієпископом, ніхто католикам більшої шкоди не завдав. А як тільки ту колотнечу кинув, уже кілька років пером і словом так завзято громить відщепенців, що багатьох співвітчизників слухняними церкві зробив. З тої причини я вирішив його дуже не відштовхувати... Якби я його й не знав, то по мові зміг би здогадатися" (302, I). У згаданому листі до Я. Ф. Комендоні Оріховський називає й інших високих італійських світських і церковних достойників, зокрема: "ритора Амазея" (Амазеа Ромула — професора риторики в Болонському, Падуанському та Римському університетах) та "філософа Бокадіферо" (Бокадіферо Людвіка, 1482 — 1545) — філософа, професора Болонського університету, з якими спілкувався у Болоньї: "В тому місті полонило мене красномовство Амазея і затримала гострота розуму філософа Бокадіферо. Залишився там на цілий рік і став найщирішим з-поміж багатьох прихильників тих мужів" (259, с. 592); згадує він і кардинала Гієроніма Гінучі (пом. 1541 р.), якому Оріховський завдячував своїм відходом од протестантизму: "коли після довшого спілкування він побачив, що мене зіпсувала єресь Лютера, запросив на ранкову бесіду під час сніданку багатьох учених мужів, частково єпископів, почасти ченців, яких у Римі завжди було дуже багато. Гострі суперечки з ними зламали мене, надали думкам ліпшого спрямування, і я зрікся шаленства Лютера... І лише одне питання з усіх тез Лютера лишилося для мене неспростованим: думка про те, що як світські, так і духовні особи мають право чесно вступати до шлюбу, аби уникнути розпусти" (184, I, с. 411).
1542 року Оріховський повертається із-за кордону до рідного Перемишля і розвиває бурхливу публіцистичну діяльність. Колом його знайомих та друзів стає вся тодішня еліта Польщі, яка сповідує гуманістичні і реформаційні принципи, включаючи польського короля і примаса. Не претендуючи на вичерпність, назвемо особистості, з якими мислитель мав безпосередні зв’язки:
Мартин Кромер (1512 — 1589) — відомий польський історик і церковний діяч, автор історичної хроніки Польщі, у якій є відомості з історії України. Познайомився С. Оріховський з ним ще в Падуї. Зустрічалися вони часто і пізніше, в Польщі. Об’єднували їх не тільки гуманістичні ідеали, але й земляцтво — обоє походили з Підкарпаття. Збереглося 4 листи, Оріховського до Кромера і 4 листи написані Кромером. Останній високо цінував Оріховського і був, як зізнається, гордий, коли чув, що того знають у багатьох країнах Європи: "зі скількома тільки людьми доводилося мені зустрічатися в Туреччині, Німеччині, Італії, Іспанії, наслухався похвали твоїм працям. Не зустрічав жодного, який би їх не читав. Хвалено твою дотепність, науку і незрівняний стиль" (184, I, с. 324; 849, с. 184; 989, с. 96).
Анджей Фрич Моджевський (1503 — 1572) — польський пуб-’ ліцист, громадський діяч; королівський секретар. Відстоював ідеї рівності всіх станів перед законом, створення національної церкви, світської освіти. Коли Оріховський познайомився з ним, невідомо. Доволі того, що вони швидко заприятелювали і часто дискутували на філософські та релігійні теми. Один із таких диспутів відбувся, наприклад, у березні 1561 року у присутності Я. Уханського (972, с. 202). Оріховський висловлював Фричеві співчуття, коли капітул сконфіскував його книги. Натомість Фрич словом і ділом допомагав українському мислителю в його боротьбі з єпископатом, а також публічно захищав його одруження, зокрема на Пьотрковському сеймі 1552 року. Відомо також, що польський мислитель звертався до свого українського друга з проханням підшукати на Русі книги руською і болгарською мовами, вказуючи передусім на зібрання книг у київських монастирях (972, с. 145, 105, 200). Навіть тоді, коли С. Оріховський раптом різко поміняв свої погляди — став ревно захищати католицьке віровчення і лаяти протестантів, Моджевський, попри своє обурення і жаль, не намагався образити чи принизити наукові й публіцистичні заслуги Оріховського, а радше вболівав, що той відійшов од своїх попередніх реформаційних переконань і гуманістичних принципів. Фрич не може повірити у щиру прихильність Оріховського до католицизму: "чому раніше мовчав, а лише тепер став висловлюватися?" (972, с. 210). На думку польського мислителя, до такої "авантюри" того штовхнуло прагнення одержати від Рима відпущення гріхів за одруження, а не особисте переконання. З гіркотою він пише Оріховському: "колись ти хвалив мене, питав поради, просив допомоги, називав мене "найзнатнішим мужем", "людиною вченою" і підписувався, як "щирий брат і приятель" — за своєю наївністю я вірив тому, а нині бачу, що треба мати більше обережності" (972, с. 224). Своїм взаєминам із Оріховським Фрич присвятив дві праці: 1. "Оріховський, або Відхилення звинувачень, висунутих Станіславом Оріховським-Роксоланом" (1562 р.); 2. "Проста оповідь про небувалу сварку і найгірший її приклад, а водночас скарга на кривду, вчинену Станіславом Оріховським і жалоба з цього приводу" (972, с. 209).
Якуб Гурський (бл. 1525 — 1585) — професор Краківської академії, гуманіст, церковний діяч. Написав передмову до "Химери" Оріховського (1562 р.), де порівнює автора з Ціцероном і Демостеном та сучасником Фричем Моджевським. Різниця між українським і польським мислителем, на його думку, полягає лише у стилістичних прийомах: "Наукові здібності Фрича ми хвалимо, а талант Оріховського нас дивує. Сила вимови Фрича плине в руслі; Оріховського — вихлюпує поза береги. Фрич веде бажаючих іти за ним; Оріховський — тягне і тих, що опираються. На рівнині виявляє свій блиск Фрич; а Оріховський злітає понад Альпи і нічого нема такого стрімкого, куди б він не видерся; нема важкого, чого б він не здобув своєю зброєю. Фрич розповідає спокійно, мова плине лагідним нуртом; а Оріховський розриває загати і жодним перешкодам не дозволяє гамувати свого розгону..." (972, с. 219).
Петро Гамрат (1487 — 1545) — архиєпископ Гнєзненський (від 1541); опікувався вченими та літераторами; вирізнявся толерантністю до інших віросповідань. Зберігся лист Оріховського до Гамрата, у якому переповідається зміст втраченого трактату "Хрещення рутенців", написаного з полемічним запалом у відповідь на два пасквілі вже згадуваного католицького теолога Йоана Сакрана. Український мислитель звинувачує останнього в неуцтві та незнанні грецьких і українських першоджерел, пов’язаних із хрещенням України-Руси. Оріховський нагадує Гамрату історію хрещення українців князем Володимиром і аргументовано доводить абсурдність намагань католицьких достойників перехрещувати іновірців, зокрема українців, при їхньому переході до католицизму (259, с. 36—49).
Ян Ласький (бл. 1456 — 1531) — канцлер (1503 — 1510), архиєпископ Гнєзненський (від 1510 р.), коронатор короля Сигізмунда Августа. Очолював боротьбу середньої шляхти проти магнатів. Був прихильником незалежності Польщі від папства. За його ініціативою видано (1506 р.) зібрання статутів і привілеїв, назване статутом Ласького. Був активним діячем польського протестантизму. Першим у Польщі порушив закон целібату. За це був позбавлений усіх титулів і вигнаний із Польщі. Оріховський, дотримуючись подібних поглядів щодо целібату, природно став на захист потерпілого.
Про зв’язки С. Оріховського з іншими польськими визначними діячами відомо менше. Але для повноти картини назвемо і їх. Станіслав Сарніцький (1530 — ?) — польський письменник, проповідник кальвінізму у Польщі, автор богословських творів та історичної праці "Хроніка, або Про початок і таємницю добровільного об’єднання Польщі і Литви" (1578). Валентин Денбицький (пом. 1585 р.) — великий коронний канцлер. За розсудливість у молодому віці Оріховський називав його польським Нестором. Петро Томіцький (1464 — 1535) — секретар і радник Сигізмунда І Старого, дипломат, бібліофіл, меценат митців. Миколай Сеницький (бл. 1521 — 1582) — один із керівників боротьби за екзекуцію прав; аріанин, прихильник скликання народного синоду. Станіслав Гозій (1504 — 1579) — кардинал і єпископ вармійський; вів безкомпромісну боротьбу з протестантизмом; з його ініціативи до Польщі було запрошено єзуїтів. Листуючись із Оріховським, хвалив його твори. Зберігся лист українського мислителя до Гозія від 1563 року. Ян Гербурт (бл. 1524 — 1577) — польський історик і юрист. Гієронім Вієтор (пом. 1546 р.) — відомий краківський друкар, який до 1518 року працював у Відні. Станіслав Ваповський (перша пол. XVI ст.) — польський державний діяч; вчився в Італії. Миколай Дзєжковський (1490 — 1559) — відомий церковний діяч у Польщі; був прихильником компромісу з реформаторами. Петро Гуньонц (з Гоньондза) (бл. 1530 — 1572) — польський церковний діяч, полеміст-антитринітарій. Ян Заборовський (пом. 1577 р.) — обіймав різні церковні посади. Зрештою став єпископом Холмським. Оріховський називає його шанобливим ученим чоловіком, під керівництвом якого син Яна Тарновського тренував молодість "у поштивих звичаях і науках". Петро Кміта (1477 — 1553) — Любельський каштелян, пізніше — воєвада Сандомирський, Краківський та надвірний коронний маршалок. Відомий як меценат учених і письменників, зокрема й Оріховського. Був прихильником королеви Бони. Станіслав Дрогойовський (серед. XVI ст.) — польський державний діяч; вчився в Італії. Ян Оцеський (1501 — 1563) — секретар короля Сигізмунда I, староста Краківський. Від 1552 р. — великий канцлер коронний. Очолював посольства до різних країн. Оріховський давав йому на апробацію свої праці, а в творі "Діалог" називає Оцеського "найпершим із красномовців", якими Польща будь-коли пишалася і буде пишатися. Яків Пшилуський (пом. 1554 р.) — юрист, письменник і оратор. Знавець давньогрецької і латинської мов. Збереглося 11 листів Оріховського до Я. Пшилуського, написаних упродовж 1547 — 1551 рр. Сигізмунд І Старий (1467 — 1548) — польський король і великий князь литовський від 1506 року. Забезпечив на певний час спокій у Польській державі завдяки тому, що пообіцяв татарському ханові Менглі-Гірею щорічну данину. Упорядкував внутрішні справи Польщі. 1512 року видав, зокрема, нові правила військової оборони держави. Оріховський написав і видав "Промову на похоронах Сигізмунда І" (1548 р.), у якій зобразив цього короля ідеальним правителем. Зберігся лист Оріховського до короля від 1544 р. Микола Рей Окша (1505 — 1569) — польський письменник, дядько по матері Ст. Оріховського. Відомий його твір "Постила" мав яскраво виражений соціально-політичний зміст, чітке антипапське спрямування, а тому був занесений до ватиканського "Індексу заборонених книг" (1604 р.). Ян Ловчовський (пом. 1569 р.) — Тинецький опат. Заснував школу для бідних у Тинці; дбав про книгозбірню. Оріховський відвідав його 1561 року. Петро Ройзій Іспанець (бл. 1505 — 1571) — латиномовний поет, професор римського права у Краківській академії. Ян Тарновський II (1488 — 1561) — польський державний діяч, полководець, меценат і захисник Оріховського. Сприяв будівництву фортець та укріплень на українських землях.
СЕВАСТЯН КЛЕНОВИЧ (Кльонович). Про його зв’язки із іноземними гуманістами та визначними культурними діячами знаємо дуже мало. Відомо принаймні, що він активно спілкувався із засновником Замойської академії Яном Замойським у справі поповнення цього навчального закладу викладачами, придбання книг, друкарського устаткування тощо. Ян Замойський (1542 — 1605) — польський політичний, військовий і культурний діяч, великий коронний канцлер і гетьман; був ректором Падуанського університету, секретарем і головним порадником польського короля Стефана Баторія. Протегував гуманістам і письменникам. 1595 року заснував Замойську академію, яка відзначалася високим рівнем навчання та антиєзуїтською спрямованістю. При академії діяла друкарня (де друкувалися книги і кириличним шрифтом) та бібліотека. У Замойській академії навчалося багато українців, які згодом стали визначними діячами. Зберігся цікавий лист Яна Замойського до С. Кленовича від 1589 р., де він прямо звертається до останнього з проханням про допомогу: "...А оскільки мені треба буде двох молодих [вчителів] для викладання Букваря, якого цього року велю вчити, то надумав їх шукати у Кракові. Якщо ваша ласка також маєш когось на оці, повідомте мені, додавши при цьому їхні умови на згоду. Про все це, Ваша Ласка, дай мені знати до Варшави незагайно" (1141, с. 85 — 86).
ШИМОН ШИМОНОВИЧ. Мав безпосередні зв’язки з польським поетом Бартошем Папроцьким, який писав про нього: "Столиця Галицької Русі щасливіша за Атени, бо Діогенові у Львові не треба було би брати ліхтар: міг і без світильника побачити, що єдиною людиною, яка заслуговує цієї назви, є Шимон Шимонович" (408, с. 7). Дружні зв’язки він мав із голландським гуманістом, мандрівником і дипломатом Георгієм Дузою, якому наш мислитель дав у Львові рекомендаційний лист до константинопольського патріарха Мелетія Пігаса, що переконливо свідчить про знайомство Шимоновича і з цим візантійським гуманістом. Він був кореспондентом у взаєминах видатного бельгійсько-голландського філософа і філолога, прихильника стоїцизму Юста Ліпсія (1547 — 1606) із Яном Замойським (730). Шимонович мав світське виховання, великі знання, організаторські здібності і тішився загальним визнанням. Ян Замойський закликав його взяти участь в організації навчального процесу в Замойській академії і викладанні у ній (1141, с. 89). Звільнившись від педагогічної роботи, Шимонович продовжував опікуватися академією, рекомендуючи туди щораз нових професорів (860, с. 190). Відомий також лист Яна Замойського, в якому він просить Шимоновича бути "директором і інспектором" свого сина під час його навчання в Замойській академії (бл. 1601 р.).
Про взаємини С. Пекаліда, Й. Верещинського та І. Домбровського із західними гуманістами сьогодні говорити не випадає — маємо надто скупі біографічні дані про них.
