Попередня     Головна     Наступна

(§3. продовження)

Особливу роль у розвитку освіти в Україні відігравали братські школи, які почали з’являтись наприкінці XVI ст. Їх засновували братства задля впровадження освіти серед широкого загалу та як противагу денаціоналізаційним впливам єзуїтських шкіл. Створення шкіл стало одним із найважливіших напрямів діяльності братства. Деякі середні школи переросли пізніше у школи вищого типу (Острог, Київ). Наслідки просвітницьких зусиль братств виявились значними: зростала самосвідомість народу, його освіченість, з’явилася когорта видатних письменників-полемістів, суспільних діячів, діапазон наукових інтересів яких простягався від часів античності до епохи Відродження. Розуміючи виняткове значення освіти в суспільстві, вони закликали "золотом погорджати, а науку любити, заради шкіл перепони долати і клопоти терпеливо зазнавати" (С. Почаський — 183, с. 223).

Першу школу заснувало львівське Успенське братство 1586 року. За її зразком виникло чимало братських шкіл у етнічно різних тоді українських містах: Перемишлі (1592 р.), Замості (1606 р.), Києві (1615 р.), Луцьку (1619 р.). Галичі, Городку (1599 р.), Рогатині (1589 р.), Стрию, Ярославі, Холмі, Красноставі, Бересті (1591 р.), Стрятині, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському, Межибожі, Володимирі-Волинському, Дубні, Крем’янці та ін. Крім того, в єдиному освітньому, соціально-економічному, політичному й релігійному просторі діяли братські школи, засновані на землях Білорусі й Литви, передусім у Вільні (1587 р.), Мінську (1592 р.), Могилеві (1590 р.). Відомі братські школи навіть по селах. Ця традиція виявилася настільки живучою, що і в кінці XVIII ст. знаний кошовий Війська Запорозького П. Калнишевський коштом січового скарбу в кожному селі заводив школу (350, с. 200). Але найважливішими серед них були Львівська, Київська та Луцька зі своїми окремими статутами: львівський називався "Порядок шкільний", а луцький — "Права школи греко-латино-слов’янської артикули". Спочатку мовою викладання там були церковно-слов’янська і грецька, але використовувалась і тодішня українська мова. Свідченням цього може бути такий запис у шкільному статуті: "...руским язиком списано діалектику и реторику и иные философские письма, школі належачиє" (115, с. 45). Згодом братські школи, попри запеклий опір православних ортодоксів, багато чого перейняли від єзуїтських шкіл, зокрема чільне місце в них також посіла латина. Програма навчання більшості братських шкіл відповідала тодішнім школам середнього рівня, де вивчалися "сім вільних мистецтв", що складали так званий "тривіум" (граматика, риторика, діалектика (логіка) і "квадривіум" (арифметика, геометрія, музика, астрономія). У деяких братських школах викладалися також елементи теології (православної і католицької). Братські школи були доступні для різних суспільних верств, а учнів вирізняли не за походженням (як це переважало у єзуїтських школах), а за успіхами у навчанні: "Богатий над убогим в школЂ нЂчим вишшій не мають бити, толко самою наукою, плотію же равни вси..." (115, с. 39). Велика заслуга братських шкіл у піднесенні національної самосвідомості та розвитку української культури, у виданні підручників та словників. Важливою була розробка української термінології, в тому числі й філософської. Першим за переклад і тлумачення книжної слов’янської лексики народною українською мовою взявся Л. Зизаній. До свого букваря під назвою "Наука ку читанню и розуміню письма словенского" додав "Лексис", який містить понад тисячу термінів. Це фактично перший словник української мови. З братських шкіл виходили високоосвічені люди, перейняті гуманістичними ідеями. Про широту духовних запитів вихованців свідчать їхні власні книгозбірні і бібліотеки братств, які складалися значною мірою зі світських книг давніх і тогочасних авторів. Антична спадщина засвоювалася на грунті візантійських і давньоруських традицій. А твори середньовічних і ренесансних західноєвропейських авторів потрапляли в Україну безпосередньо. Пізніше багато чого з педагогіки братських шкіл використав великий чеський педагог Я.А.Коменський у своїй "Великій дидактиці" (452,1, с. 174 — 175). .

Оскільки Львівська братська школа, як уже зазначалося, стала зразком для інших братських шкіл в Україні, розглянемо пильніше принципи побудови там навчального процесу та її статут. Отож, заснована українськими міщанами при Успенському братстві 1586 року, вона була школою нового типу: "єже нигді же в нас ДО нині обрітаються", школою, яка дотримувалась вітчизняних культурних традицій і водночас творчо засвоювала кращі досягнення західноєвропейської освіти. Це була школа "семи вільних мистецтв" зі своїм власним статутом ("Порядок школьний"), який свідчить про її гуманістичну спрямованість і демократичний всестановий характер, де поряд із традиційними грецькою і церковно-слов’янською мовами навчання велося і "руською" мовою. Що ж до філософії, то вона в повному обсязі, як окремий предмет не викладалась (за винятком скороченого курсу логіки), а певну суму філософських знань учні набували, вивчаючи інші дисципліни. Організатором школи був Стефан Зизаній. Окрім нього, до кола Львівської братської школи (викладали в ній або навчались) входили такі визначні українські церковні і культурні діячі, як Л.Зизаній, І. Копинський, Й. Борецький, М. Смотрицький, К. Транквіліон-Ставровецький, П. Беринда, З. Копистенський, Г. Дорофієвич, С. Косів, І. Трофимович-Козловський. Спонсорами школи були переважно львівські міщани, але не тільки. Відомо, наприклад, про значну грошову пожертву Львівському братству гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного, що засвідчив К. Сакович:

Суму немалу грошей їм у дар послав,

Щоб науки там цвіли, пилно зажадав.

(183, 176).

Згідно зі статутом передбачався пильний добір вчителів, які мали бути у всьому взірцем для учнів: "блудник, піяниця, тать, кощунник, нерадив, сребролюбець, клеветник, величавий; таковий не толико учителем, но ниже жителем зді да не будеть" (115, с. 42). Вчитель був зобов’язаний учити всіх бажаючих незалежно від їхнього суспільного становища: "учити дидаскал и любити маєть дЂти вси заровно, як синов богатих, так и сирот убогих и коториє ходять по улицам, живности просячи, як которий ведле сили научатися можеть, только не пилній єдиного, ніжли другого учити..." (115, с. 39). Разом з тим, попри обов’язкові приписи для дидаскалів, братчикам раджено було не втручатись у навчальний процес, даючи змогу вчителям діяти творчо, за своїм розмислом. Окремі артикули шкільного статуту регламентували навчальний процес, визначали права й обов’язки учнів, які ділились на три групи, чи класи, залежно від поставленої мети: "єдни, коториє ся будуть учити слов познавати и складати; другій, которий ся будуть учити читати и на память многих ся реченій учити; третій ся будуть учити, читаючи викладати, разсужати і розумЂти" (115, с. 39). Учневі надавалася можливість вибирати для поглиблених студій певну науку, зважаючи на його здібності і бажання. У цьому йому за шкільним статутом мав допомагати вчитель. Для заохочення у навчанні місця у класі поділялися на більш і менш почесні: "СЂдати мають кождий на місци своєм певном, назначеном ведле науки: которий больше умЂєть, сидЂти будеть више, би и барзо нищ бил; которий меньш умЂти будеть, на подлЂйшом місци сидЂть маєть..." (115, с. 39). Про рівень освіти у братських школах свідчать і їхні книгозбірні. Так, за інвентарним описом бібліотеки Львівського братства (1601 р.) у ній було 115 примірників різних книг. Значна частина з них — світського характеру, зокрема й суто філософські: "Книга Аристотелес грецкая Органон", "Діалектика Мінан і риторика". З інших античних авторів — твори Платона, Гомера, Гесіода, Демостена, Евріпіда, Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Лукіана, Овідія, Горація, Вергілія, Ціцерона, Валерія Максима, якими користувалися, вивчаючи латинську мову, риторику, філософію тощо. Були серед книг Львівського братства і твори західноєвропейських гуманістів, зокрема видатного представника італійського Відродження Торквато Taco "O збуреню Єрусалима". Велике значення мали для Львівської братської школи, а також інших шкіл в Україні підручники, створені викладачами школи, зокрема букварі, граматики слов’янської мови та інші, наприклад "Просфонима" (1591 р.), "Іже Іоанна Златоустого... Бесіда ізбранная о віспитанїї чад" (1609 р.), де давалася висока оцінка освіті, знанню, мудрості і подавалися методи їх набуття (656, с. 243). 1615 року було засновано школу при Київському братстві, яка перейняла досвід інших братських шкіл України, передусім Львівської і Луцької, в організації навчального процесу. Вона називалася школою "наук єллино-славенского і латино-польського письма", а по суті була училищем середнього типу з вивченням традиційних для епохи Відродження "семи вільних мистецтв". Після її відкриття, як писав С. Почаський, розквітли "Печерські сади цнотородні, Краї російські, до наук голодні" (183, с. 248). Значна увага у Київській братській школі надавалася вивченню слов’яно-руської (тобто книжної української), грецької, латинської і польської мов. Викладалися також окремі розділи філософії та теології, а ще: арифметика, геометрія, астрономія, музика, співи, історія, поетика, риторика. Обов’язковими для вивчення стали твори античних авторів, які використовувалися як зразки для наслідування. Засновниками братства і школи при цьому були відомі вчені та культурно-освітні діячі і гуманісти: З. Копистенський, Т. Земка, Ієзекіїль Курцевич. Не менш відомі були у школі й ректори:

Й.Борецький (1615 — 1619), М.Смотрицький (1619 — 1620), К. Сакович (1621 — 1624), X. Євлевич (1628 — 1631), про гуманістичну спрямованість творчості яких ми вже вели мову. Велика заслуга Київської братської школи і в розвитку вищої освіти в Україні. Адже саме вона стала першоосновою Києво-Могилянської колегії (академії). Проте освітня робота в Україні XVI — поч. XVII ст. діяльністю парафіяльних та братських шкіл не обмежувалась. Виник ряд культурно-освітніх центрів і навчальних закладів більш високого рівня: Острозька школа (яку називали гімназією, ліцеєм, колегією і академією), Замойська академія, Києво-Могилянська колегія (академія), де ідеї епохи Відродження культивувались особливо інтенсивно. І якщо раніше суспільні потреби у високоосвічених людях задовольнялися вишколом окремих вихованців шкіл у закордонних університетах, то, завдяки згаданим закладам стало можливим забезпечити їх високий освітній рівень вдома, навіть іще в більших масштабах.

Динаміку виникнення науково-освітніх осередків гуманістичного спрямування в Україні слід починати, як не дивно, від Краківського університету, який не був для українців у той час закордонним навчальним закладом. Від самого його заснування (1364 р.) там навчалися і викладали багато наших земляків.

Досить згадати принаймні імена Ю. Дрогобича, Лукаша з Нового Міста, Павла Кросненського, С. Оріховського. Тривалий час Краківський університет задовольняв освітні потреби України, яка була тоді у складі польської держави, й українські діячі дбали про високий науковий рівень та суспільне значення цього закладу. Особлива заслуга в тому була Оріховського, який не раз звертався до польського короля з порадами стосовно поліпшення навчального процесу і добору викладачів. "Замість юрби нечестивих людей, — писав мислитель, — приймай до університету викладачів досвідчених як у грецькій, так і в латинській науках. Хай звідси, немов з якогось чистого і прозорого джерела, тече королівська наука, яка зробить громадян твоїх мудрими і державі потрібними" (269, с. 60). Турботами не в останню чергу й українських діячів Краківський університет упродовж XV — поч. XVI ст. був провідним у Європі університетом, зокрема в галузі астрономії і філософії. Остання поділялася тут на спекулятивну (метафізика, математика, натурфілософія) і практичну (чисто практична — етика, політика, економіка; сермоцинальна — логіка, граматика, риторика). Ця ілюстрація, гадаємо, не зайва, тому що навчальний процес у Краківському університеті й структурованість окремих Дисциплін стали зразком при заснуванні на теренах України вищих навчальних закладів, у яких синтезувалися традиції католицького і православного світу.

Відчуваючи дедалі нагальнішу потребу у високоосвічених підданих, український магнат православної орієнтації і відомий меценат князь Костянтин-Василь Острозький засновує 1576 р. Острозьку школу вищого типу ("школи філософські"). Він піклувався не тільки про школу, але й про її вчителів, про бібліотеку та друкарню. В Острозі постав, власне, науково-освітній осередок, де вперше відбулось "перехрещення давньоруських, візантійських і західноєвропейських культурних та освітніх традицій, які вступили в безпосередню взаємодію, незважаючи на всю їх взаємну упередженість і неминучу у тих соціально-політичних умовах конфронтацію" (656, с. 200). В Острозькій школі навчали вже згадуваних нами "вільних наук", які складали так само "тривіум" і "квадривіум", а мовами навчання були церковнослов’янська, грецька, латинська. Саме тому С. Пекалід у відомій латиномовній поемі "Про Острозьку війну" (1600 р.) називав цю школу "тримовним ліцеєм" та "тримовною гімназією". Згадана поема рясніє похвалами "прекрасному творінню Острозького імені гідному", славу якій принесли "вільні науки". Головна мета заснування школи, на думку К. Саковича,

Щоби юні до наук схильності набрали,

І для рідної землі корисні ставали.

(183, с. 172)

А ще, щоб "фундація оця... славу нашу підняла, як чинити звикла". В Острозькій школі перекладали з різних мов на давньоукраїнську, щоб знайомити учнів з духовною спадщиною минулих епох та сучасною їм західноєвропейською культурою, — що, зрозуміло, вимагало ґрунтовної філологічної підготовки. Із цією метою до бібліотеки було зібрано багато переважно латиномовних книг із медицини, математики, астрономії, філософії, історії тощо, зокрема й твори відомих західноєвропейських гуманістів. Наприклад, у працях Клірика Острозького зустрічаємо цитати з "Листів" одного з найперших італійських гуманістів — Ф. Петрарки. Про високий рівень Острозького культурно-освітнього осередку, який складався зі школи вищого типу, друкарні та науково-літературного гуртка, свідчить С. Пекалід, який зауважує, що навіть сам Аполон залишив рідний Делос і переселився до Острога вкупі з музами. Серед навчальних посібників, якими користувались у Острозькій школі, особливо слід відзначити "Трактат з логіки Й. Спангенберга" — вільний переклад з латини частин діалектики, де йдеться про силогізми. Оригінал твору називається "Питання з циклу трьох наук, тобто питання граматики, діалектики, риторики, вибрані з книг найученіших мужів нашого часу Йоаном Спангенбергом для навчання молоді" (115, с. 168). Першим ректором цього навчального закладу був видатний український письменник-полеміст, церковний і суспільний діяч Г. Смотрицький. Разом з ним працювали й інші відомі діячі української культури — Тимофій Михайлович, Василь Суразький, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Христофор Філалет. Тісні контакти з Острозьким осередком підтримував відомий полеміст І. Вишенський. Майже всі вони мали чудову освіту, нерідко вдосконалену в закордонних університетах. Випускники Острозької школи, добре підготовлені для ширення освіти, працювали вчителями, бібліотекарями, у "шпиталях". Деякі навіть стали гетьманами. Мова йде про П. Конашевича-Сагайдачного, який, як пише К. Сакович, "... у перемишльських краях виріс у Підгір’ї, юнаком пішов до Острога "для наук поштивих, що там квітли, як ніде". І вже потім, в Острозі "досить літ поживши... в Запорозьке він пішов славне рицарство" (183, с. 172).

Вагомим був внесок у розвиток освіти в Україні також Замойської академії, заснованої польським канцлером Яном Замойським 1595 року у м. Замості. Активну участь в організації її навчального процесу брали такі видатні українсько-польські діячі, як Ш.Шимонович, С. Кленович, Адам Рурський, А. Бурський. Це засвідчує, зокрема, і лист Яна Замойського до Кленовича, де, як уже згадувалося, висловлено прохання підшукати двох викладачів для академії: "...якщо когось маєш на оці, дай негайно знати мені до Варшави" (1141, с. 85 — 86). У Замойській академії навчалося багато української молоді, зокрема й більшість перших професорів Києво-Могилянської академії: К. Сакович, С. Косів, І. Трофимович. Вклад Замойської академії у розвиток української культури високо цінував, як відомо, Петро Могила. Відзначаючи заслуги цього навчального закладу, він писав: "...академія Замойська так много народови нашему пожитку и утіхи принесла, иж немало з неи людей учених, ростропних и поважних... вийшло" (779, с. 243). Те, що українська молодь, замість навчатися в Краківському університеті, віддавала перевагу здобуттю освіту в Замості, сучасний український науковець І. Паславський пояснює в першу чергу тим, що в Замойській академії культивувався неостоїцизм, "спрямований перш за все проти католицької неосхоластики", яка в кінці XVI ст. запанувала у Краківскьому університеті (683, с. 100). Але, очевидно, причина була не тільки в цьому, а й у високому освітньому рівні цього навчального закладу. 1632 року була заснована й славнозвісна Києво-Могилянська академія, яка Довгий час лишалася найбільшим центром вищої освіти не тільки в Україні, а й у всій східній Слов’янщині. Виникла вона шляхом злиття Київської братської і Лаврської школи, започаткованої Петром Могилою. Знаменним було те, що академія "синтезувала" здобутки української думки XV — поч. XVII ст. з надбаннями західної філософії, створила професійну філософію, розвинула всі філософські напрямки раціоналістичного й ірраціоналістичного зразку, піднесла українську освіту до європейського рівня. У ній працювали найвизначніші культурні і наукові діячі України, багато з яких прибули зі Львова та Острога.

Перелік освітніх центрів України не був би повним, якби ми не згадали ще єзуїтських та протестантських шкіл. Найвідоміші серед єзуїтських колегій були Ярославська (заснована 1574 р.), Львівська (від 1609 р.), Фастівська (від 1625 р.). Незважаючи на їхню пропольську орієнтацію, вони справили певний позитивний вплив на розвиток освіти в Україні. Заслуговує на увагу, наприклад, навчальна програма єзуїтів, які, сприйнявши гуманістичні ідеї у справі організації освіти й виховання, включили до неї вивчення творів античних авторів. Крім ретельного вивчення латинської і грецької мов та античної спадщини, єзуїтські школи належну увагу приділяли філософії, орієнтуючись переважно на Арістотеля та представників другої схоластики. Учнів ознайомлювали з новими досягненнями у різних галузях знання, зокрема у сфері природознавства (656, с. 244). Все те сприяло тому, що до єзуїтських навчальних закладів тяглася православна молодь. Ось, для прикладу, характерне міркування з цього приводу В. Загоровського, який у своєму "Заповіті синам" писав: "А кгди в науце той добрые початки в себе мети будут... до Вилни к езуитам, бо там хвалять дЂтям добрую науку..." (179, с. 171).

На розвиток освіти в Україні впливали також протестантські навчальні заклади, зокрема школи, засновані социніанами в Киселині і Ракові. Остання була фундована 1567 року подільським воєводою, кальвіністом Яном Сененським і відома в Європі під назвою Раківська академія або "сарматські Атени". Вона відзначалася релігійною толерантністю — і це давало змогу навчатись там молоді різних віросповідань. Викладання в академії мало чітко виражене практичне спрямування, метою якого була підготовка учнів до громадської діяльності. Серед дисциплін переважна увага надавалась етиці, "що випливало із загальних релігійно-філософських настанов социніанства, яке пов’язувало справу спасіння людини не стільки з вірою... скільки з моральним самовдосконаленням і моральними вчинками" (656, с. 108). Значним здобутком Раківської академії було роз’єднання школи і церкви, і в цьому плані вона стояла ближче до гуманізму, ніж до протестантизму. Про значну популярність Раківської академії в Україні свідчить те, що до неї охоче посилали своїх дітей навіть високі достойники православної церкви. У ній вчився, зокрема, й відомий політичний діяч України середині XVII ст. Юрій Немирич, який походив із социніанської родини. Відомо також, що його другом був ідеолог социніанського руху в Польщі Андрій Вишоватий. Завершивши навчання у вітчизняних закладах, українські юнаки їхали на вишкіл до закордонних університетів, переважно тих, що відзначалися своєю ренесансно-гуманістичною орієнтацією. Перевага надавалась італійським — Болонському і Падуанському, які були визначними центрами гуманістичної освіти. Поряд із відкритістю щодо будь-яких традицій, там панувала свобода вибору духовних орієнтирів, незалежність від авторитетів, право на самостійну думку. У статуті Болонського університету зазначалося, що там навчатися і викладати, а також обиратися на всі керівні посади, аж до ректора включно, можуть представники будь-якої держави і віросповідання. Згадаймо принагідно нашого земляка Ю. Дрогобича, який не тільки вчився в Болонському університеті, але й набув там ступінь доктора філософії та медицини; там-таки викладав астрономію (1478 — 1482) і певний час обіймав посаду ректора. Щодо Оріховського, то він пробув за кордоном чи не найдовше за всіх тодішніх українців — 17 років (1527 — 1543 рр.). Закордонне навчання він почав з Австрії (Відень). Потім учився в Німеччині (Вітенберг), де близько знав чільних реформаторів М. Лютера та Ф. Меланхтона. Пізніше він перебував у Італії (Болонья, Падуя, Венеція, Рим). За свідченням Оріховського, на початку XVI ст. в Падуанському університеті було багато студентів з Україні, які приїздили з найвіддаленіших її кутків, "куди не заглядають навіть королівські комісари" (663, с. 92). Саме в Італії він перейнявся гуманістичними ідеями, яким був вірний до кінця життя. Проте, як зазначають дослідники, він завжди мав свій погляд на ту чи іншу проблему й умів блискуче його відстоювати. Про перебування за кордоном М. Стрийковського відомо дуже мало — лише власні його свідчення: "... Падуя і Болонья влоскі. Наш розум молоденький там здобув широкість" (184, II, с. 84).

Ширенню освіти в Україні сприяли також друкарні завдяки своїм педагогічним і науково-теоретичним виданням. Найперша друкарня з’явилась у Львові (1572 — 1573 рр.), а в Києві була заснована 1616 року. Незабаром їх налічувалось в Україні вже понад 25, і вони діяли у 17 містах і селах. Крім названих двох, Друкарні були засновані ще в таких поселеннях, як Острог (1577 р.), Луцьк (1624 р.), Почаїв (1618 р.), Рахманів (1619 р.), Стрятин, Чернігів (1626 р.), Житомир, Кременець (1628 р.), с. Чорна (1629 р.), Дермань (1603 — 1605 рр.), Клирос, Панівці, Четвертая (1625 р.), Добромиль, Костянтинів (1618 р.) та ін. Ці друкарні видавали книги переважно церковнослов’янською й українською мовами. Для порівняння скажемо, що польсько-католицьких друкарень в Україні тоді було лише шість, та ще одна вірменська і одна протестантська. На ці друкарні припадало 15% всіх виданих в Україні книг (479, с. 118, 157). Найбільшими українськими друкарнями, діяльність яких відображала гуманістичну орієнталізацію їх співробітників, були передусім Львівська, Київська, Острозька та приватна М. Сльозки, де публікувалося багато книг зі світською тематикою. Їхня продукція складала 69,9% з виданого тоді в Україні. Після 1579 р. Львівська друкарня Івана Федоровича стала власністю братства і, починаючи від 1591 року, відіграла визначну роль у розвитку українського друкарства. Острозька друкарня (від 1574 р.) — перша постійна друкарня, що видала понад 26 книжок. Вищий етап розвитку книгодрукування в Україні почався із заснуванням Києво-Печерської друкарні, яка впродовж тривалого часу була найбільшим в Україні і основним центром книгодрукування. Своїм заснуванням вона завдячує архимандриту Лаври Є. Плетенецькому, який придбав Стрятинську друкарню львівського єпископа Г. Балабана, заклав папірню у Радомишлі і налагодив книгодрукування. Плетенецький згуртував навколо друкарні найвідоміших культурно-освітніх діячів України, які розумілись на друкарській справі. А тому Лаврська друкарня від початку стала провідним видавництвом України як за кількістю книг, так і за різноманітністю їхньої тематики. Проте чималий внесок у розвиток видавничої справ й поширення книг світського характеру належить також мандрівним друкарням, передусім К.Транквіліона-Ставровецького (де з’явились найвідоміші його твори), а також П. Лютковича-Телиці (Домжив-Люткевича) (пом. бл. 1634 р.), який видрукував у різних містах України дев’ять книг, сім із яких збереглися (452). Видавнича діяльність друкарень сприяла поширенню і поглибленню освіти серед широкого загалу. Фундування друкарень уважалося тоді в Україні почесною справою і зараховувалося часом до справжніх чеснот. Про це свідчить, зокрема, панегірик О. Митури на честь Є. Плетенецького під назвою "Візерунок цнот..." (1618 р.).

За короткий строк згадані друкарні випустили десятки книг, серед яких чимало видань світського гуманістичного характеру. Відомі, наприклад, 28 видань Острозької друкарні, 30 випустила Львівська (упродовж 1591 — 1616 рр.). Але обидві ці перевершила друкарня Києво-Печерської Лаври. Точно невідоме число по роках, але від 1616 року до кінця XVII ст. було здійснено 117 видань. Окрім того, українські автори друкувалися поза межами України: у Литві, Білорусі, Польщі, Італії, Австрії та ін. Найцікавіші видання Острозької друкарні гуманістично-освітнього спрямування: "Біблія" (1580 — 81 рр.), "Азбука" (1578 р.), твір Д. Наливайка "ЛЂкарство на оспалий умисл чоловЂчій (1607 р.), "Календар римский новий" зі вступом — "До народов руских короткая а пилная предмова" (1587 р.), збірник творів Г. Смотрицького (1587 р.) та ін. Серед видань Львівської друкарні відзначимо передусім такі: "Граматіка доброглаголивого єллино-словенского язика" ("Адельфотес") (1591 р.); "О воспитаніи чад" (1609); "Буквар" ("Азбука") (1574 р.); відоме послання братчиків із викладом програми освітньої роботи тощо. Серед видань Києво-Печерської друкарні найцікавішими для нас є "Лексикон славенороскій и имен тлькованіє" Памво Беринди (1627 p.), Вірші на жалосний погреб зацного рицера П. Конашевича-Сагайдачного", написаний К. Саковичем (1622 р.), віршований панегірик О. Митури "ВЂзерунок цнот... Єлисея Плетенецького" (1618 р.), численні передмови і післямови до інших видань, де порушувалися важливі філософські та суспільно-політичні проблеми. Поза межами згаданих друкарень з’явилися такі визначні твори українських авторів, як уже згадувана "Прогностична оцінка поточного 1483 року" Юрія Дрогобича (Рим, 1483), трагедії Сенеки видав 1513 року у Відні Павло Кросненський, "Граматика словенска..." та "Лексис... из словенского язика на простий рускій діялекть истолкованы" Лаврентія Зизанія, який є першим старослов’янсько-українським словником, що з’явився у Вільно (1596); "Євангеліє учительноє" і "Перло многоцінное" К. Транквіліона-Ставровецького побачили світ у Почаєві (1618 р.), а "Граматика..." М. Смотрицького — у Єв’є (1619 р.).

Книги в Україні видавались церковнослов’янською, українською, польською і латинською мовами. Із 28 книг Острозької друкарні 14 видані були церковнослов’янською, 6 — українською, і 4 — двомовні. Мовою видань Лаврської друкарні в Києві була переважно церковнослов’янська. Це тому, що її книжки призначалися не тільки для українського читача, а й для всіх православних слов’ян. Але поступово ситуація змінювалася, часто писалися і більшого значення набирала українська мова, хоч полемічна література або панегірики дедалі друкувались також польською та латинською мовами. Слід мати на увазі, що навіть до іншомовних книг нерідко додавали українські тексти у вигляді фрагментів текстів, коментарів, передмов, висновків, віршів. На думку відомого дослідника книговидавничої справи в Україні Я. Ісаєвича, до 1648 року книги латинського шрифту становили менш ніж 6% друкованої продукції Лаври. Водночас книги українською мовою друкували й інші друкарні, зокрема социніанська Раківська друкарня опублікувала українською мовою латинським шрифтом "Трагедію руску" (бл. 1618 р.). Наведені цифри, відсотки і факти друку не дають повної картини видань у мовному відношенні, тому що дешеві шкільні видання та букварі, які побачили світ "простою мовою" (тобто українською) збереглися найгірше — вони так зачитувалися, що їх не вважали за потрібне зберігати.

У виданнях українських друкарень простежується стала тенденція до секуляризації та гуманізації видавничої справи. Ця тенденція притаманна не тільки окремим виданням суто світського характеру. Навіть до релігійних видань включалися тексти світської тематики: вірші на герби визначних осіб, посвяти, передмови і післямови до читачів, де можна було зустріти відомості про історичні події, ремінісценції з античної літератури тощо. Це виразно простежується у виданнях Львівської та Київської друкарень. Так, друкарня Львівського братства у перші роки свого існування орієнтувалася переважно на видання книг науково-освітнього і суспільно-політичного характеру. Із 30 видань (за період 1591 — 1616 рр.) збереглося лише 2 книги теологічного змісту. За іншими джерелами, впродовж 1586 — 1615 рр. літургійні тексти у Львівській друкарні складали 13% від усієї продукції (479, с. 129), що лише потверджує констатовану нами тенденцію. Подібне спостерігаємо і в Києві, де співвідношення між світською і релігійною літературою було майже таким само. Схожою була і тенденція до секуляризації видавничої справи. Проте особливістю видань друкарні Києво-Печерської Лаври було те, що гуманістичні ідеї у виданих творах часом подавалися в теологічному оформленні (656, с. 343). Загалом же нові ідейні віяння, знайомство видавців із творами античності, які набули особливої актуальності в добу Відродження помітно позначилися на змісті цієї друкованої продукції. Відомі їм були і твори власне західноєвропейських ренесансних гуманістів. Помітне місце серед видань Лаврської друкарні належало перекладній літературі, тексти якої зазнавали при підготовці гуманістично-філологічного опрацювання.

Ренесансні впливи досить відчутні і в художньр-поліграфічному оформленні цих видань, їхньому світському змісті. Так, наприклад, у оформленні "ВЂршів на жалосний погреб..." К. Саковича — багато історичних і побутових деталей: гетьман П. Сагайдачний на коні, запорозький герб, облога міста Кафи козацьким флотом. Заставки в ренесансному стилі бачимо в "Часослові": сирени, амури, діти, птахи, звірі. Навіть до релігійних видань включалися сцени з селянського побуту і реального життя: наприклад, зображення Бога у строї польського шляхтича. Значна увага надавалася, зокрема, й виданню педагогічної літератури для потреб братських шкіл. Це й уже згадувані нами букварі, азбуки, словники, граматики, і перше видання Києво-Печерської друкарні — "Часослов" (1616 р.), призначений для шкільного навчання "яко да испЂлнится требованіє еже о училищех в правосланом градЂ Кіе†и в прочих" (779, с. 4). Особливе ж значення мала підготовка словників, серед яких своєю фундаментальністю вирізнявся "Лексикон" Памви Беринди (1627 р.), що містив 7 тисяч термінів і призначався для спудеїв. Укладаючи словника, автор звертався до багатьох давніх і новітніх європейських та близькосхідних мов.

Ширенню освіти в України сприяли і гуманістичні гуртки, які почали виникати ще у XV ст. Серед перших був гурток у Львові, заснований Григорієм Саноцьким та італійським гуманістом Калімахом (Буонакорсі), інший гурток — у Кракові очолював Павло Кросненський. Засновники і члени цих гуртків були "вченими без вчених ступенів і звань" (428, с. 51), які пропагували античну поезію і філософію, обстоювали світську мораль та виявляли інтерес до науки. У першій половині XVI ст. певний час об’єднував прихильників гуманістичних ідеалів С. Оріховський. Його прихильниками і друзями були не тільки українці ("рутенська молодь"), але й видатні польські гуманісти (Я. Гурський, Фрич Моджевський та ін.). У другій половині XVI ст. виникає науково-освітній гурток у місті Острозі, членами якого були такі визначні особи, як В. Суразький, Клірик Острозький, Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін. Це об’єднання письменників, учених, видавців і меценатів мало вагоме значення для розвитку тогочасної української культури: було засновано школу і друкарню, які поширювали актуальні на той час суспільно-політичні і філософські ідеї та знання.

У кінці XVI — на поч. XVII ст. з’являється ще кілька культурно-освітніх центрів при маєтках великих можновладців: волинського воєводи О.Ф. Чарторийського, брацлавського воєводи князя Р.Ф. Сангушка, житомирського старости князя К.І. Вишневецького, князя А.М. Курбського, які дбали про піднесення освіти. Проте найбільш дієвим був культурно-освітній гурток при Києво-Печерській Лаврі. Цей гурток виник завдяки старанню відомого освітнього і суспільно-церковного діяча Є. Плетенецького, справу якого продовжили З. Копинський та П. Могила. Там працювали такі відомі українські діячі, як Йов Борецький, Памво і Стефан Беринди, Т. Земка, Л. Зизаній, Олександр Митура, М. Смотрицький та ін. Їхня культурно-освітня праця та науковий рівень співмірні діяльності західно-європейських гуманістів епохи Відродження, найбільш відомі осередки яких були в XV ст. у містах Флоренції, Відні, Будапешті, Кракові. Лаврський гурток учених став не тільки центром гуманістичної освіти та кузнею високоосвічених полемістів в Україні. Він відіграв неоціненну роль в ідеологічній підготовці національно-визвольних змагань українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Досі ми говорили переважно про внесок у розвиток гуманістичної освіти в Україні окремих інституцій загалом. Оглянемо бодай коротко роль у цій справі окремих осіб, філософські портрети яких ми подали у вступному розділі.

Юрій Дрогобич своєю педагогічною діяльністю у Краківському, Падуанському та Болонському університетах, впливаючи на формування гуманістичної свідомості української молоді, яка навчалась тоді у цих університетах, сприяв розвитку гуманістичної освіти в Україні. Ширший розгляд зв’язків цього непересічного вченого з Україною та його значення для вітчизняної культури загалом ще належить здійснити.

Павло Кросненський Русин, викладаючи античну літературу в Краківському університеті та деякий час учителюючи в Угорщині, втілював у життя принципи гуманістичної педагогіки. Він був, зокрема, прихильником рівноправних дружніх стосунків між вчителем і учнем та негативно ставився до поширених за часів середньовіччя субординаційних засад їхнього спілкування під час навчального процесу і поза ним. Так, звертаючись до свого учня, шляхетного угорського юнака, він каже:

Тільки чому ж ти мене, що товаришем був би в дорозі,

Тут полишаєш мене, вчителя, учню тямкий?

Учню, в якому, повір, моєї душі половина,

Учню, з яким я життя по половині ділю?

(181, с. 45)

Свій певний внесок у розвиток ренесансно-гуманістичної педагогіки зробив Лукаш із Нового Міста, коли він викладав філософію у Краківському університеті як доцент філософії (від 1521 р.), а пізніше — і як магістр вільних мистецтв.

Велику організаторсько-педагогічну діяльність проводив Шимон Шимонович (Симон Симонід). Він зокрема брав активну участь у заснуванні Замойської академії, друкарні при ній, доборі викладачів, тощо. Що ж до визначних осіб, які прислужилися піднесенню освіти в Україні в кінці XVI — на поч. XVII ст. і пов ‘язані з гуманістичним етапом в розвитку братських шкіл, слід назвати передусім ректорів та вчителів Київської і Львівської братських шкіл: Йова Борецького, Ст. Зизанія, К. Транквіліона-Ставровецького, X. Євлевича, М. Смотрицького, К. Саковича, Тарасія Земку, прогресивна педагогічна діяльність яких досить відома. Вони не тільки вели виховну роботу, але й створили низку підручників та словників гуманістичного характеру. Найважливіші серед них: "Граматика словенскія правильноє синтагма" (Єв’є, 1619) М. Смотрицького; "Граматика словенска...", "Букварь" ("Наука ку читаню и розумЂню писма словенского язика...") та "Лексис..." Л. Зизанія; "Візерунок цнот..." (К., 1618) Є. Плетенецького — "школ на розних мЂсцах зычливого фундатора", який про "познання розних диалектов" учнями дбав і "о дидаскали искусныи старался" (68, с. 120, 167); "Пересторога" [Юрія Рогатинця?]. Цей імовірний автор названої праці, палкий прихильник освіти і розвитку шкільництва, вважав, що в занепаді України: "...много зашкодило панству рускому вельми же не могли школы и наук посполитих расширяти и оных не фундовано; бо коли би они науку мЂли, тогда бы за невЂдомостю и глупством своим не пришли до таковои погибели..." (125, с. 25 — 26).

Не можна не згадати, нарешті, і про визначну роль меценатства у справі освіти, яка особливо зросла саме в добу Відродження. Визначним меценатом свого часу був князь Костянтин Острозький, який "найпервій старався у святійшого патріархи, аби ся здє дидаскалов ку розмноженню наук вірі православной зослав, а он на то маєтностями своїми ратовати надоложення на то жалуєт, як юж збудував школу, шпиталі, маєтностями їх надарив" (180, с. 28). За все це його уславив у своїй поемі "Острозька війна" С. Пекалід, а З. Копистенський порівнював князя-мецената зі славними античними персонажами — Гектором, Темістоклом. Помпеєм, при дворі якого, як пише він, перебували "і моці, оному Демостенесові ровнії... і інії розличнії любомудреці. Найдовалися і докторове славнії, в гречеськом, славенськом і латинськом язиках вицвічонії. Найдовалися і математикове і астрологове превиборнії, межи которими он презацний математик, філософ і астролог, Ян Лятос..." (180, с. 103). Ці вчені, зрозуміло, були й викладачами заснованої в Острозі школи вищого типу. Великим меценатом був Петро Могила, шану якому як "несмертельної слави гідному оборонцю... за гойнії добродійства у фундованю шкіл показані" (183, с. 222) у творі "Евхаристіон" (К., 1632) склав С. Почаський. Крім названих, меценатами у справі освіти були заможні родини Древинських, Четвертинських, Долматів, Замойських, а також гетьман П. Сагайдачний та Галшка Гулевичівна. Останнім двом, як відомо, завдячує своїм відкриттям і функціонуванням братська школа у Києві.

На противагу схоластичній системі освіти Середньовіччя з домінуванням у ній "божественних наук" (studia divina), основою гуманістичної освіти (studia humana) стали "сім вільних мистецтв" (septem artes liberales), що згодом доповнювалися й іншими. На думку гуманістів, основу ґрунтовної світської освіти, формування самосвідомості людини, виховання у неї активного ставлення до життя складали гуманітарні науки (studia humanitatis): філологія (граматика, риторика, поетика), моральна філософія (етика), історія, музика, медицина, право. Подібні уявлення були притаманні й українським гуманістам XVI — поч. XVII ст. Так, К.Транквіліон-Ставровецький високо цінував значення світської освіти і гостро полемізував із прихильниками аскетизму. А Пекалід із цього приводу висловлюється ще конкретніше: "Кращого в світі від вільних мистецтв ти нічого не знайдеш" (181, с. 214). Розвиток цієї думки знаходимо у С. Почаського: граматика "учить слів і мови", риторика "учить слів і вимови", діалектика "учить розумного в річах пізнання"," арифметика "учить лічби", музика "вчить співу", геометрія "учить землю розміряти", астрономія "вчить рухів небесних". До цих "семи коренів умілості" часом додавався і восьмий — теологія, корінь і верх всіх наук і вмінь (183, с. 227 — 234). І все ж найпильніше дбали в усіх українських навчальних закладах того часу (зокрема Львівській, Київській та інших братських школах, Острозькій та Київській колегіях) про "корені умілості" так званого тривіуму "семи вільних мистецтв" — граматику, риторику, діалектику. Таке виокремлення певних дисциплін можна пояснити їхньою практичною віддачею: вони найкраще сприяли підготовці учнів та спудеїв до майбутньої полемічної діяльності (доволі актуальної тоді); вчили складати і виголошувати різного роду промови та писати панегірики видатним особам чи меценатам-можновладцям. Отож не дивно, що й серед дисциплін гуманітарного спрямування перше місце посідали філологічні, тобто їх ставили навіть вище від філософії. Адже українські педагогигуманісти так само, як італійські, вважали, що "саме філологія, вільна від усяких забобонів... відкидає всі авторитети, вчить самостійно, власними очима читати книги..." (399, с. 363). Філологія, отже, набула особливої цінності як інструмент для оволодіння словом і навіть думкою. Цьому сприяла і давня в Україні традиція цінування слова як одного з діяльних початків, без опанування якими не уявлялось життя людини, а оволодіння словом вважалося процесом становлення людини: "Словом бо погибают многия царства, и добрая и злая сотворяются" (424, с. 98). Розвиток філологічних студій в Україні наприкінці XVI — поч. XVII ст. був зумовлений зрослими потребами в підручниках і словниках різного типу для навчальних закладів. Як наслідок, з’явилося кілька граматик і "лексиконів" вітчизняних авторів, передусім Л. Зизанія та М. Смотрицького. Ці підручники, як вже зазначалося, сприяли науковому нормуванню мови і зберегли своє практичне значення до половини XVIII ст. Вони не були позбавлені оригінальності, враховували надбання граматичних теорій античності та європейської лінгвістичної практики епохи Відродження: Діонісія Тракійського, Аполонія Дискола, Теренція Варона, Прісціана, Е. Альвара, Е. Доната, Й. Дамаскіна, Ф. Меланхтона, К. Ласкаріса, М. Крузія. Збереглося чимало цікавих висловлювань вітчизняних авторів про високе не тільки освітнє, але й суспільне та наукове значення граматики в цілому. Так, Л. Зизаній, зокрема, називає граматику "ключем до пізнання", нагадує, що філософи вважають її наукою, яка виконує два завдання: вчити людину пізнавати світ і передавати свої знання іншим, тобто "ест ключем вырозумению, отворяючи и оказуючи всякий в унтпливости, а приздобляючи и светлый чинячи розум человечий. Через ню риторика и словесница вкупе чесной философии и чрез естественном богословии оказуется союз, без которого порядне речи не справит" (679, с. 105). Подібно до гуманістів епохи Відродження, Л. Зизаній розглядає граматику як фундамент усіх гуманітарних наук, тобто філософії, риторики, логіки тощо:

Ключем-бо єсть, отворяючи всім ум,

K познанию в преправий разум.

По которой, власне, як по всході, пойде,

Каждий, єсли хочет, всіх наук дойде.

(181, с. 260)

У свою чергу М. Смотрицький, який грунтовно засвоїв європейську філологічну науку, продовжив традицію упорядкування старослов’янської та української мов. Подібно до італійського гуманіста Л. Бруні, він також вважав, що філософію не зможе опанувати той, хто не знає граматики (428, с. 33). Граматики Л.Зизанія та М. Смотрицького використовувалися не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Болгарії, Сербії, Македонії, Молдові. Вони справили вплив на "Малу граматику" К. Істоміна та на "Російську граматику" Михайла Ломоносова. Не менш важливою була і лексикографічна діяльність українських гуманістів. Найвідоміші і найцікавіші словники Л. Зизанія "("Лексис", Вільно, 1596) та П. Беринди ("Лексикон славенороскій и имен тлькованіє", К., 1627). Це фактично церковнослов’янсько-українські словники, спрямовані на задоволення потреб шкіл, аби полегшити учням читання відповідної літератури. Так, наприклад, "Лексис" містить 1061 церковнослов’янське слово і близько 2 тисяч слів українських. Лексикон Беринди також складається з двох частин. Але у першій частині подано переклад церковнослов’янських слів українською, а в другій — вміщено тлумачення імен, іншомовних назв та термінів. Цікаво, що поряд із біблійними персонажами стоять імена античних богів, а наукова світська термінологія передана українською мовою. Це свідчить про засвоєння тогочасними інтелектуалами гуманістичних ідей. Обидва словники вплинули на поширення світських знань, на розвиток східнослов’янської лексикографії. До появи перекладних і тлумачних словників спричинилась і перекладацька діяльність в культурних центрах Києва, де в другій половині XV ст. значне місце відводилося перекладам світської літератури. Здійснювані переклади відзначалися там високою майстерністю, виконувалися на основі розробленого ренесансними гуманістами критично-історичного методу.

Значну роль у поширенні освіти відігравала поезія. Уявлення про поетичний талант як божественний, пророчий дар було поширеним віддавна: вважалося, що голосом поета править сама божественна природа (529, с. 65). Культ поезії особливо поширився в епоху Відродження, коли гуманісти нарекли її "щедрою матір’ю всякої науки" (Я. Понтано — 399, с. 98 ). Поезія, на їхню думку, відігравала важливу цивілізаційну роль в історії людства, змушувала його переборювати стан дикунства і підніматися до справжніх вершин духовного життя (А. Помпонаці — 168, с. 348). Найвищим маєстатом гуманістів була новолатинська поезія. Так само її сприймали й українські гуманісти. Видатними вітчизняними латиномовними поетами були Павло Русин Кросненський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Іван Домбровський, Симон Пекалід, Григорій Самборський, Микола Гусовський. З огляду на велику популярність поетичного слова в системі гуманітарної освіти України, особливого значення надавалося поетиці як теорії поезії. На жаль, жодного друкованого підручника поетики українських авторів того часу не збереглося. Навчалися здебільшого за поетиками, укладеними західноєвропейськими гуманістами. Найпопулярнішими серед них були праці Й. Скалігера та Я. Понтано, скомпоновані за античними зразками.

Розвиток шкільної освіти сприяв розквіту української книжної поезії — переважно панегіричної. Вірші латиномовні й вірші-послання, вірші-медитації й вірші-панегірики з’явилися поряд з творами, писаними "словенською", "словеноруською", "руською" мовами. Українські гуманісти-педагоги, навподіб їхнім західним колегам, сприймали у цей час поезію, як "королеву всіх наук", вищу й універсальну форму духовної діяльності, здатну охопити різні сфери життєдіяльності й різні галузі знань і досконало висловитися про них "за допомогою метра". Характерним у цьому видається висловлювання Павла Кросненського про поезію і поетів: "про співця недаремно кажуть, що натхненний він божеством небесним"; "світлий дар богів — поетичне слово" (181, с. 41). Відомий його ж панегірик із промовистою назвою "Похвала поезії"".

Українські поети зробили важливий внесок у розвиток нової метричної системи, властивої українській народній мові, системи, яка прийшла на зміну силабічному вирішуванню. Великого значення надавалося поетичній освіті учнів та спудеїв в українських навчальних закладах і пізніше, зокрема в Києво-Могилянській академії. Свідчення цього — сотні курсів поетик, укладених професорами академії. Вони збереглися донині, але майже не вивчені.

Теологічні, метафізичні, онтологічні і навіть натурфілософські проблеми, як уже мовилося, менше цікавили гуманістів, особливо ранніх; вони зосереджувалися переважно на тих питаннях, які безпосередньо стосувалися людини, її практичного життя. Саме тому в епоху Відродження роль методолога замість логіки виконувала риторика. Вона відбивала нові віяння в духовній культурі епохи, вчила ставити і розв’язувати актуальні питання тогочасного суспільного життя. Влучно сказане слово полегшувало засвоєння знань, допомагало виховувати "доброчесність" (virtus), осягнути універсальну і божественну людську природу, сприяло гармонізації стосунків людини у колі друзів, сім’ї, громади (ідеал homo civilis). Риторика також навчала вмінню пробуджувати в людині прагнення до самовдосконалення, до добрих вчинків, до виховання громадянських обов’язків. У середні віки класична риторика занепадає. Її місце заступає гомілетика — наука про церковне проповідництво з його догматизмом і схоластикою, так яскраво змальованими Еразмом Ротердамським у його славнозвісній "Похвалі глупоті". Відновили авторитет античної риторики і підняли її на новий, якісно вищий щабель гуманісти епохи Відродження, в тому числі й ранні українські, які намагались пристосувати риторику до сучасних їм суспільних потреб. Є чимало свідчень того, що українські гуманісти високо цінували риторику і відводили їй почесне місце серед дисциплін гуманітарної освіти. Про це свідчать їхні твори та й сама ораторська діяльність багатьох із них. Обдарованим оратором був, наприклад, С. Оріховський, якого шанувальники називали "сучасним Ціцероном", "рутенським Демостеном". Писав він свої твори і виголошував промови "золотою латиною" класичного її періоду, якою користувалися гуманісти Відродження, протиставляючи цю латину середньовічній. Широко відомою стала в цілій Європі, наприклад, його промова з нагоди поховання польського короля Сигізмунда І. Вона була видрукована в Італії (Венеція, 1584) у збірці найкращих промов світу під назвою "Промови найславетніших мужів" ("Orationes clarorum virorum"). Не менш блискучою була його промова "На похоронах коронного гетьмана Яна Тарновського". Оріховський високо цінував мистецтво красномовства, "без якого не тільки громадянський мир, але й зовнішня війна жодним чином не може обійтися" (299, с. 424). Красномовність, на думку Оріховського, є говіркою мудрістю, а її вплив потужніший за силу меча. При цьому він наводить цікавий епізод із античних часів: "Коли Філіп, батько Александра, подолав при Херонеї атійців, то з великою радістю плескав у долоні, бігаючи серед війська і кричав: "Демостене, Демостене, я тебе переміг!" А той Демостен у битві й не брав участі. Але тому що за порадою і намовою Демостена атійці розпочали боротьбу проти Філіпа, то цей вважав, що переміг не Атику, але самого Демостена, мови якого цар боявся більше, ніж війська атійців" (299, с. 424). На думку польського вченого Т. Сінка, Демостенові завдячує Оріховський умінням аргументувати, а Ціцеронові — впливом сказаного слова (1080, с. 5). Мова, на думку українського мислителя, — великий дар: вона державу створила, права людям дала, міста збудувала, всім чеснотам людей навчила і дорогу їм до діяльності і до духовного спасіння нарешті показала" (199, с. 424). Відомі заклики Оріховського до короля про вдосконалення старих і заснування нових "шкіл красномовства", з яких би виходили потрібні для держави оратори. Пізніше, з відкриттям братських шкіл та середніх і вищих навчальних закладів в Україні інтерес до риторики посилювався. Багато місця її звеличенню відводив також у своєму творі С. Почаський, який називає риторику "другим коренем умілості", врожайною рікою Нілом, що "до границь вже плине Росії широких" і приносить "чеснот пребагато" (183, с. 228). К. Транквіліон-Ставровецький пишався з того, що його віршований збірник "Перло многоцінне" сповнений "сладгоглаголивого риторського язика і художеств". Культ риторики у школах України тривав доволі довго, принаймні до кінця XVIII ст. Було укладено близько 200 рукописних риторичних курсів, здебільшого професорами Києво-Могилянської академії, і ці курси досі зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського.

Крім ораторського мистецтва, гуманісти високо цінували жанр епістолографії, уміння писати листи, яке вважалося не тільки мистецтвом, а й дієвим засобом у боротьбі за соціальні, релігійні і політичні права, коли вони адресувалися представникам урядових кіл держави. Перший вітчизняний підручник з епістолографії під назвою "Скорочений посібник, як писати листи..." (Compendiosa in modum construendarum epistolarum manuductio..," Краків, 1522) уклав українсько-польський гуманіст Лукаш із Нового Міста. Пізніше мистецтво писання листів часто викладалося у вітчизняних риторичних або поетичних курсах як окремий додаток.

Важливою дисципліною в системі освіти українські гуманісти, як і їхні західноєвропейські колеги, вважали логіку (діалектику) як метод пошуку і встановлення істини, як спосіб інтелектуального вишколу розуму задля уміння добирати потрібну аргументацію, вільно оперувати поняттями і силогізмами в обгрунтуванні істинності своєї віри і спростуванні іншої. Водночас в епоху Відродження середньовічна логіка починає втрачати своє домінуюче значення, вже не відповідає новим потребам духовного розвитку. Її методологічні функції частково перебирає на себе риторика, що посідає чільне місце в структурі гуманітарних знань. Тому при викладі курсів риторики до них додають скорочені варіанти курсів логіки. Це було виявом кризи схоластичної логіки, яка поступалася риториці розмаїтістю способів впливу на слухача. Але це не було применшенням ролі діалектики, радше навпаки. "Відкидаючи професіональну мову університетської вченості, гуманісти повертали філософії мову загальнолітературної культури, а саму філософію включали до спільного потоку латинської словесності, відновлюючи її зв’язки з поезією, історіографією, ораторським мистецтвом (484, с. 143). Курс діалектики викладався в усіх навчальних закладах України (братських школах, колегіях, академіях). Навчання спиралося, переважно на підручники західних авторів, але українські дидаскали складали й свої власні філософські посібники, в яких висвітлювалися ті чи інші, в тому числі й логічні проблеми (Лукаш із Нового Міста, К. Сакович). Деякі твори українських авторів мають діалогічну форму (наприклад в С. Оріховського), коли автора важко ототожнити з якимось конкретним персонажем. У діалогах спілкуються вже не алегоричні фігури (як у середньовічних авторів), а індивідуалізовані персонажі. Яскравим прикладом оприлюднення діалогічної форми були регулярно влаштовувані в навчальних закладах України філософські диспути.

Література, яка використовувалась у навчальному процесі, була переповнена іменами античних авторів і персонажів. Звертання до античної спадщини, до грецької і римської філософії визначалося гуманістичною свободою вибору традиції. Але це аж ніяк не засвідчувало протиставлення античної вченості християнству, швидше навпаки, було виявом прагнення до примирення його з поганською культурою (399, с. 15).

Про історіософські погляди українських гуманістів мова буде далі, а тут скажемо лише, що історії приділялася велика увага у навчальних закладах України. Вивчалась не лише біблійна історія, але й антична і вітчизняна. Достатньо згадати, для прикладу, С. Оріховського (лист до італійського гуманіста П. Рамузіо), С. Пекаліда ("Острозька війна"), І. Домбровського "Дніпрові камени") та інших. Гуманістам вивчення історії потрібне було для осмислення потреб сучасної їм дійсності. В українських гуманістів-педагогів історія завжди йшла обіруч із поезією. Наші мислителі поділяли погляди на історію італійського гуманіста Я. Понтано, який, сприймаючи історію як "поезію в прозі", вважав, що за змістом обидві однакові, а різниця між ними в композиції викладу, котра "більш строга в історії, більш м’яка в поезії: історія, однак, точніша, а поезія вільніша" (399, с. 97).

Українські гуманісти, самі високо освічені й ерудовані, прагнули дати всебічну освіту і своїм учням. Задля цього вони знайомили своїх вихованців із науками квадривіуму: астрономією, геометрією, арифметикою, до яких долучалися медицина, право. Щоб пересвідчитись у цьому, достатньо перегорнути сторінки статутів навчальних закладів, ознайомитись із їхніми бібліотеками, а також окремими творами, де згадані науки популяризувалися серед студентів. Показовим щодо цього є, наприклад, твір С. Почаського "Євхаристіон", побудований так, що з похвалою тій чи тій науці виступає щораз інший спудей. Твір поділяється на дві частини: "Гелікон, тобто Сад умілості перший" і "Парнас, або Сад умілості другий". У свою чергу, першу частину поділено на "вісім коренів вільних наук" (граматику, риторику, діалектику, арифметику, музику, геометрію, астрономію, теологію), а другу — на десять "літорослій наук визволених: Кліо, тобто вправи в читанні історій; Мельпомена, тобто вправи в писанні віршів смутних і жалібних; Уранія , тобто навчання у вправності звіздарській; Каліопа — вправи в писанні високих і поважних речей; Полігімнія — вправи в швидкому запам’ятовуванні багатьох речей; Талія — вправи в писанні веселих віршів; Евтерпа — вправляння у співах; Терпсіхора — вправи у співах з інструментальним супроводом; Ерато — вправи в умильному співі; Аполон — літоросль, цвіт й оздоба всіх наук і умінь" (183, с. 231 — 247).

Ідеалом для гуманістичної освіти було знання трьох "священних мов": гебрайської, давньогрецької і латинської. Тому їх вивченню відводилось поважне місце в освітніх закладах України. Вони потрібні були для читання в оригіналі біблійних текстів та творів античних авторів. Латинська мова була тоді інтернаціональною. Нею велося викладання в навчальних закладах, вона була мовою спілкування вчених усієї Європи. Слід зауважити, що гуманісти користувалися не середньовічною, а класичною латиною. Саме вона об’єднувала освічену Європу не лише в просторі, а й у часі. Творити мовою Ціцерона, Цезаря, Квінтіліана означало включати написане до великої історичної традиції, до безперервного культурного ряду (360, с. 69). Повернення до класичних форм латинської мови стало одним із найважливіших напрямів антисхоластичної опозиції гуманістів. Найпоширенішими підручниками були граматики римлянина Е. Доната (серед. IV ст.) та німецького богослова й педагога, видатного реформатора Ф. Меланхтона. Випускники українських навчальних закладів могли не тільки вільно читати латиномовні тексти, але й спілкуватися цією мовою. Оскільки ж навчання по всій Європі велось толі латиною, то українським юнакам, вступаючи до західних університетів, не доводилося долати мовний бар’єр. Про те, що в українських навчальних закладах глибоко вивчали латинську мову свідчить і те, що майже всі українські вчені могли писати нею не тільки наукові праці, але й вірші.

Українські гуманісти високо цінували також старослов’янську (слов’яноруську) мову не тільки тому, що вона була мовою користування православної релігії, але й тому, що її розуміли всі слов’яни. Впродовж тривалого часу саме вона була літературною мовою Київської Русі. Наші мислителі підкреслювали, що, поряд з грецькою, давньоєврейською та латинською, ця мова є "богонатхненною" (І. Копистенський), і запевняли, що вона годиться для будь-якої науково-літературної діяльності (779, с. 74). Українські філологи займалися їх науково-граматичною розробкою, ставили за мету повернути притаманні їй класичні норми. Це зближувало їх із західноєвропейськими вченими-філологами Ренесансу. Практичним наслідком цих філологічних зусиль стали "граматики славенороські" Л. Зизанія і М. Смотрицького, а також "Лексикон славенороський" П. Беринди, за якими вчилися тривалий час не тільки східні, а й південні слов’яни . Ці граматики послужили пізніше зразком для укладання підручників із сербської, хорватської та болгарської мов.

Не применшуючи ролі "священних" мов, слід констатувати, проте, що величезним досягненням епохи Відродження була поява літературних, наукових і філософських творів, створених живими народними мовами та їх упровадження в освітні заклади як мов викладання. Це мало величезне прогресивне значення і стало істотним елементом формування у багатьох народів національної самосвідомості, демократизації культури (755, с. 9; 683, с. 105).

Використання латини, давньогрецької, старослов’янської мов у навчанні не заважало гуманістам спілкуватися зі студентами та читати окремі курси мовою свого народу. Часто одні й ті ж мислителі писали латиною наукові твори, а мовою народу (особливо коли це торкалося широких кіл людності) — політичні та педагогічні твори. У різних народів цей мовний дуалізм долався по-різному. В країнах Західної Європи перехід до національних мов відбувся без особливих ускладнень. Що ж до України, то тут на заваді стала, як не дивно, своя "священна" мова — старослов’янська. Вона була важкозрозумілою широкому загалові, тому її намагалися наблизити до народної шляхом включення окремих слів і зворотів із живої розмовної. Але цей шлях виявився хибним — лише затримав на довгий час упровадження в освіту й науку української мови. І все ж "проста" мова поступово розширювала діапазон свого вживання в суспільстві, зокрема і в освітніх закладах України, де її використання відкривало широкі можливості для надання освіти простолюду. Найбільшими апологетами і пропагандистами української народної мови у сфері освіти були дидаскали-полемісти, передусім М. Смотрицький (навчав спудеїв "глибоко і логічно мислити рідною мовою") (679, с. 105), а також Л. Зизаній, на думку якого, рідна мова є ключем до пізнання, основою розумового розвитку людини. І тільки через оволодіння нею лежить шлях до вершин наукових знань. Останні слова перегукуються з міркуваннями великого чеського педагога Я. А. Коменського, який через кілька десятиліть сказав подібне: "Я не у змозі навчити латинської мови того, хто не знає своєї рідної" (377, с. 60). "Просту" мову використовували К. Транквіліон-Ставровецький, І. Вишенський, І. Потій, нею перекладали іншомовні твори, які призначалися для учнівської молоді. Про це, зокрема, свідчить "Порядок школьний" 1624 р.: "руским язиком списано діалектику и реторику и иные философские писма, школі належачие" (115, с. 45). Простою мовою, без пишноти, притаманної церковній літературі, укладена "Азбука" І. Федоровича.

Використання в освіті, літературі й науці народної мови пізніше було надовго в Україні загальмовано. Ідеться про брутальне втручання московських колоніальних властей — заборонні укази друкувати книги українською мовою і викладати нею у навчальних закладах. Що ж стосується XVI ст., то в той час наша мова побутувала не тільки на теренах України, але й навіть у Литві та Речі Посполитій. Так, за свідченням Оріховського, Сигізмунд І відповів якомусь "руському" священику "по-руському": "Я, княже, завжди король, незалежно від того, чи півень співає вдень, чи вночі" ("Вид я, коли пєтух день і ніч поєт, вшехда король") (299, с. 368). Живу українську мову опановували у навчальних закладах на всіх етнічних українських територіях. Упродовж тривалого часу нею користувалися у Великому князівстві Литовському. Зокрема, в статуті цієї держави від 1588 року було записано: "Писар земский маєт по руску, литерами и словы рускими, вси листы, выписы писати, а не иншым езыком и словы" (679, с. 41). Про широке вживання "простої" мови свідчить і протест-вимога брацлавської шляхти (1576 р.), щоб листи з королівської канцелярії до них писалися руською, а не польською мовою. Із подібною вимогою звернулася 1632 року також волинська шляхта (1003, с. 48). Крім латинської, української та церковнослов’янської мов, в Україні вивчалися навіть у нижчих, парафіяльних, переважно католицьких школах польська, грецька та давньоєврейська (гебрайська). Ґрунтовні знання іноземних мов давали змогу засвоювати західноєвропейську духовну спадщину мовою оригіналу, продовжувати навчання в західних університетах. Бути поліглотом стало традицією серед українських освічених людей, і це тривало не одне сторіччя. Ось як пізніше висловився про користь знання іноземних мов, зокрема, Т. Прокопович: "...радість приходить, коли набуваємо знання [іноземних] мов. Тоді, будучи, наприклад, українцями... ми стаємо в той же час ніби родичами і римлян, і греків, і здається тоді, що ми побували у них на батьківщині" (263, с. 142).

Ґрунтовне знання передусім класичних мов, глибоке засвоєння і використання античної спадщини було, як відомо, важливим компонентом гуманістичної освіти. Для багатьох вітчизняних авторів антична культура була потрібною для творення нової системи цінностей. У ній вони шукали відповіді на животрепетні питання своєї доби.

Одним із головних видів діяльності гуманістів епохи Відродження була справа морального виховання. Вони не тільки пишуть педагогічні трактати і перекладають твори античних авторів про виховання, але й самі включаються у виховний процес, застосовуючи на практиці принципи гуманістичної етики і педагогіки. Великого значення надавалося при цьому моралі як сукупності принципів, правил, норм, якими люди керуються у своєму поводженні. Основою моральної оцінки вчинків людини, на їхню думку, виступають уявлення, що склалися в суспільстві про добро і зло, про обов’язок, справедливість і несправедливість, про честь і безчестя тощо. На думку ренесансних гуманістів, мораль не є чимось із зовні даним, вона формується в суспільному середовищі. Їй коряться не через страх перед покарою чи прагнучи нагороди, а через те, що її принципи є природними і розумними, через те, що тією чи іншою мірою вони стали внутрішніми переконаннями членів певного суспільства. Метою гуманістичного виховання було сформувати людину, що відзначалася б яскраво вираженою індивідуальністю, доброчесністю і була віддана ідеї спільного блага. На відміну від середніх віків (де не існувало уявлення про дитинство як особливий стан людини, і дітей сприймали як маленьких дорослих), гуманісти вважали, що моральне виховання людини повинно починатися з дитячого віку: "Те, що складеться в цьому віці, лишиться на все життя" (Л. Бруні). Чи не найрішучіше відкидав середньовічну систему морального виховання Е.Ротердамський, твір якого "Громадянство дитячих звичаїв" набрав у тодішній і пізнішій Європі широкого розголосу і справив великий вплив на таких видатних педагогів, як Я.-А. Коменський, Й.Г. Песталоці. В середині XVII ст. цей твір переклав з латини українською Є. Славинецький. У процесі виховання Еразм радив широко застосовувати метод заохочень, який, на його думку, повинен передбачати не лише покарання, але й винагороду за добрі вчинки (748, с. 89).

Так само уявляли собі шляхи здійснення морального виховання і вдосконалення людини й українські гуманісти. Вони вважали, що доброчесність досягається завдяки освіті й вихованню.

Особливого значення вони надавали формуванню в людині таких якостей, як особиста гідність, працьовитість, громадянська активність, здатність до героїчних учинків, вміння обстоювати свою віру і шанувати релігійні права інших народів. Форми і способи виховання застосовувалися різноманітні: шкільні або приватні уроки, приписи шкільних статутів, напучення, епіграми, панегірики, педагогічні роздуми, трактати, послання, листи, орації. Важливим з огляду на це був твір під назвою "О воспитаніи чад", виданий друкарнею Львівського братства 1609 року. Особливу увагу приділено в ньому ролі батьків у вихованні дітей. Батькам, зокрема, закидається неуважне ставлення до своїх дітей: "О ослах и конех паче прилежим, нежели о синох...". А далі ще відвертіше: "Отци бо, иже о благочинній и ціломудріи дітей нерадяще, дітоубийци суть..." (115, с. 52). Педагогічні роздуми ренесансно-гуманістичного спрямування знаходимо у М. Смотрицького ("Тренос"), у С. Оріховського ("Напучення..", "Діалог про екзекуцію"), в анонімного автора "Душевника", у вірші Д. Наливайка "До того ж чительника" та в морально-дидактичному збірнику "Лікарство на оспалий умисел чоловічий" (Острог, 1607) та ін.

Дбаючи про належне виховання дітей, великого значення надавали наші автори особистому прикладу батьків, чесноти яких мають важливе значення, якщо знайдуть відгук у серцях синів і онуків: "яке насіння впаде на первісний грунт, такий з нього виросте й овоч. Так і життя людини, приватне чи громадське, залежить від початкових засад, прищеплених в податливий розум" (С. Оріховський — 1001, с. 62). Подібне знаходимо в "Треносі" М. Смотрицького: "Бо як плід гарний про гарне дерево свідчить, так і гарні діток звичаї про гарне родичів життя повідають. І навпаки, вадам родичів деколи те приписують, що в нащадках ганене буває" (180, с. 75). Вельми важливий гуманістичний принцип задекларував Д. Наливайко, який констатував, що шляхетність людини повинна визначатися не за становою приналежністю, походженням, а на підставі власного внеску, особистих учинків. Важливість набуття знань і виховання підкреслювали автор "Душевника", а також С. Зизаній, який твердив, що розум змінюється не тільки завдяки вивченню Біблії, але й розвивають його розмірковування про духовне та дотримання високої моральності. До напучень, повчань, настанов, порад, послань, апологій серед інших українських гуманістів удавався чи не найбільше С. Оріховський, зокрема у "Напученні польському королеві Сигізмунду Августу", "Посланні папі римському", "Діалозі про екзекуцію", "Про целібат" тощо. "Розумні поради" з приводу морального виховання знаходимо в усіх українських полемістів. Із виховною метою широко використовували українські гуманісти панегірики, в яких славили ті а чи ті чесноти переважно високих достойників: князя Острозького, П. Сагайдачного, Т. Замойського, П. Могилу, Б. Радошовського, Я. Тарновського та ін. Не менш популярною серед гуманістів була сатира, переважно у вигляді епіграми. Цей жанр охоче використовували Д. Наливайко, С. Оріховський, Г. Тичинський, Ян Жоравницький, Л. Зизаній та багато інших. Слід зауважити, що панегірик часто перебільшував заслуги уславлюваного. Та це для гуманістів не було суттєвим. Адже вони прагнули подати своїм вихованцям взірець для наслідування, а не портрет того чи іншого діяча. Це ж можна сказати і про епіграму, тільки там усе було зі знаком мінус: писався тип абсолютного негідника. Для читача чи слухача, отже, це були зразки того, яким треба бути чи не бути в житті.

На відміну від ортодоксальної християнської етики, яка виходила з принципу фатальної ущербності моральної природи людини, неможливості перебороти її без участі церкви, гуманісти епохи Відродження проголосили людину найвищою цінністю і створили ідеал гармонійної, всебічно розвиненої особистості. Грунтуючись на принципах гармонійного виховання людини, гуманістична педагогіка повинна, на їхню думку, розвивати не лише дух, якому вони все ж таки надавали перевагу, але й тіло.

Погляди на людину як на найвищу цінність поділяли й українські гуманісти XV — поч. XVII ст. У своїх працях та педагогічній роботі вони утверджували велич і красу діяльної, творчої людини, наголошували на її здатності досягти морального ідеалу в земному житті завдяки самовдосконаленню і повсякденній праці. Велич людини славили Ю. Дрогобич ("До папи"), С. Оріховський, X. Євлевич. Позитивне значення тілесної краси людини поряд з красою духовною підкреслював З. Копистенський, який про свого сучасника писав, що в нього "... урода Гекторова, красота лиця і особи Іосифа Прекрасного, постава вспанялая; муж обичаїв царських, ласкавості і цнот побожних повний" (180, с. 102). Культ тіла і тілесної краси підносив Г. Саноцький, який вдавався при цьому до реабілітації невизнаваного в середні віки античного мислителя Епікура. Йому ж належать гуманістична думка про реформу виховання, яку він намагався втілити в Краківській академії. В усякому разі, його перебування там, як пишуть польські дослідники, "становило цілу епоху" для цього навчального закладу (1027, с. 57).

Метою життя для гуманістів, як і для античних мислителів, було не приготування до смерті і потойбічного життя, а прагнення до насолоди, до щастя, яке, вважалося рухає діями людини. Реабілітація поцейбічного, земного життя людини була найбільшим Досягненням філософії епохи Відродження. Моральним ідеалом у нової людини стало не її усамітнення, а різнобічне і повнокровне життя, намагання досягти земного щастя, вирішальними складниками у надбанні якого були, на думку гуманістів, розум і знання. Гуманісти епохи Відродження протиставили християнському аскетизму земний добробут людини, повну і розумну насолоду радощами життя. Із виховною метою вони взяли на озброєння епікурійський принцип насолоди, який розуміли як задоволення природних потреб людини і досягнення душевного спокою. Серед українських гуманістів подібну мету перед моральним вихованням висували Ю. Дрогобич, П. Кросненський, С. Оріховський, К. Сакович, Г. Саноцький, М. Гусовський. Філософія, яку вони розуміли як науку про лікування душ (К. Сакович — 115, с. 511), повинна, на їхню думку, переакцентовувати увагу з богопізнання на пізнання людини, на усвідомлення потреби її тілесного, морально-духовного розвитку і виховання.

Українські гуманісти вважали, що для правдивого філософа мало знати теорію доброчесного життя, але треба її ще й застосовувати. А для цього слід пізнати самого себе (902, с. 177). Принцип самопізнання, морального вдосконалення обстоював П. Могила. Він критикував зажерливість і здирства не тільки католицького, але й православного духівництва, розгорнув цілісну концепцію особистого некористолюбства (656, с. 368). Подібне знаходимо і в С. Оріховського, який писав, що зосередження філософії навколо етичних проблем зумовили два чинники: самодостатність найвищого добра і посилення уваги людини до самої себе.

Моральний ідеал вітчизняних гуманістів, як і західноєвропейських, не заперечував наявності традиційно християнських доброчинств, і водночас акцентував увагу на цінностях, які були на чільному місці в епоху Відродження і втілювалися в образі енергійної, діяльної людини, яка досягає успіху, багатства і поваги громадян. Вельми цінувалося при цьому творче начало в людині, її практицизм, активна діяльність, пошановувалася фізична праця. Нова гуманістична культура протистояла нормам церковної моралі, що проповідувала ідеї суспільної пасивності, чернечого аскетизму. Тому однією з найбільш загальних особливостей світогляду епохи Ренесансу було заперечення аскетизму, який означав гамування життєвих прагнень і відмову від матеріальних благ. Не середньовічний аскетизм із його вбиванням плоті заради потойбічного життя, а прагнення до самозбереження вважали гуманісти передумовою людської діяльності і критерієм моральної оцінки (399, с. 44). До життєвого успіху ведуть активне протиборство, міцність духу, мужність, а не пасивна покірність людини перед життєвими негараздами. Завдяки зусиллям, активній діяльності людина спроможна побороти навіть долю.

Ідеал діяльного творчого життя був притаманний духовній культурі України віддавна, а пізніше був покладений в основу гуманізму Відродження. Серед активних пропагандистів згаданих ідеалів назвемо передусім того ж таки С. Оріховського, який, звертаючись до польського короля, закликав його бути "сильним, мужнім, жити серед труднощів і небезпек, які є найкращими вчителями юності" (270, с. 24 — 25). Він радить королеві здобувати авторитет діяльністю, набутим досвідом, відвагою, переконує короля, що мерзнути, голодувати, відчувати спрагу гідно хороброго мужа, наймогутнішого короля чи полководця. За активну діяльність людини виступав також X. Євлевич, критикуючи гостро "недоріків", які гадають, що все прилине до них саме по собі, а тому, бачте, можна нічого не робити, чекаючи манни з неба. Позицію пасивного спостерігача відкидав і Ю. Рогатинець, бо вона, на його думку, є позицією крайнього егоїзму і користь від неї сумнівна (794, с. 82). Інший український гуманіст, автор історичної поеми "Дніпрові камени" Іван Домбровський, як ми вже зазначали, не раз наголошував, що фортуна непостійна і зрадлива, а тому активною діяльністю людина повинна і може уникнути її припису (220).

В епоху Відродження змінилися погляди на фізичну працю, до неї виявлено більш шанобливе ставлення. Таке розуміння фізичної праці було притаманне, зокрема, С. Оріховському, який відводив їй поважне місце у справі морального вдосконалення і радив утримувати молодь від розкоші, привчати її до праці й труднощів (269, с. 29).

Гуманісти негативно оцінювали вияви неробства, розбещеності, розкошу, марнотратності, натомість висували на перший план такі чесноти, як практицизм, ощадливість, працьовитість, розважливість. Для виконання практичних, морально-виховних завдань вони використовували також античну спадщину. Однак до збагачення й користолюбства гуманісти ставилися неоднозначно. Виправданим із морального погляду вони вважали тільки матеріальний достаток, створений працею власних рук і розуму (К. Транквіліон-Ставровецький, С. Оріховський). "Всякий убо чоловЂк розумний должен єсть... уважити каждую рЂч пожитечную", — стверджував перший (794, с. 91). Що ж до Оріховського, то, загалом схвалюючи активну діяльність людини та її прагнення до заможності, він водночас критикував крайнощі: зухвалість і надмірне користолюбство. Ба навіть слідом за Платоном уважав рідкісним і майже неможливим явищем поєднання великого багатства з найвищими людськими чеснотами (273, с. 84 зв.). До такого висновку він схилився під час перебування в Римі, де бачив, як "жадоба до грошей вже багато років приносить всі нещастя...", коли при цьому "усувають суперника отруєнням і таємними вбивствами" (289, c. 172). Не заперечували права людини забезпечувати собі добробут також М. Смотрицький та анонімний автор "Скарги нищих". Водночас вони критикували крайню жадібність пастирів, які або "за поміччю золота й срібла до храму Божого вдерлися", або "к богатому папі отбігли на пашу" (180, с. 82; 181, с. 265). До того ж під справжнім багатством розумілися не тільки гроші, золото, срібло, а й доброчинності, мудрість: "Тім же подобаєт смотріти родителем, не да яко дітей в сребрі й златі богатих сотворят, но даби в благовініи и любомудріи і стяжаніи добродітелі всіх богатійши били" (115, с. 51). Вітчизняні гуманісти, як і західноєвропейські, звеличували творче начало в людині, завдяки якому вона може значно вивищитися серед інших і навіть зажити безсмертя. Тому великого значення надавали інтелектуальній праці. Свідомі суспільного значення своєї діяльності були тогочасні поети, митці, філософи, проповідники, полемісти та ін.

Українські гуманісти XV — поч. XVII ст. поціновували такі людські якості, як особиста доброчесність, доблесть, відвага, мужність, героїзм, шляхетність, мудрість, справедливість, чесність, поміркованість, доброчинність, патріотизм, братерство, людинолюбство, і намагалися виховувати їх у своїх учнів. Моральним ідеалом для багатьох вітчизняних гуманістів (наприклад С. Оріховського, С. Кленовича) була стоїчна концепція досконалої людини, яка проголошувала головними людськими чеснотами стійкість, розважливість, помірність, справедливість. Вважалося, що моральні чесноти можуть бути прищеплені в дитинстві. Розширення розумового горизонту і виховання доброчесності, на їхню думку, повинно розпочинатися під орудою філософії вже з перших років життя людини. Уже тоді слід починати працю над вихованням молодого покоління, бо від закладених у дитячі роки моральних принципів залежить майбутній характер особи (1001, с. 52). Завдання ж наставника вбачалося не у зовнішньому нав’язуванні певних моральних приписів, а в пробудженні в учнях внутрішнього прагнення до набуття належних чеснот. Ця думка була цілком суголосна поглядам на проблему виховання Е. Ротердамського (902, с. 71).

Великої ваги надавали українські гуманісти вихованню в молодого покоління таких якостей, як доброчесність і доблесть, в латиномовних текстах — "virtus". Особливо наголошує на важливості плекання такої риси характеру в людях С. Оріховський. Зокрема, у своєму "Напученні" він переконує короля, що доброчесність поєднає його "з підлеглими і зробить улюбленцем усіх" попри його молодий вік (270, с. 25, 94); наставляє, щоб той до свого почту добирав завжди мужів доброчесних і вчених, таких, які заслуговують на довіру, незалежно від того, свій це чи чужинець. Тільки доброчесність, на думку мислителя, може зробити людину щасливою. Цю ж чесноту вихваляє Оріховський і в посланні до римського папи, де скаржиться, що його карають саме за "надмірну" доброчесність, якої він не зрічеться, навіть якщо за наказом римського понтифіка доведеться покинути любу вітчизну (289, c. 180). Зразком доброчесності був для Оріховського батько молодого короля Сигізмунд I, який своїм синам із дитинства прищеплював такі чесноти, як доброчесність, сумирність, поміркованість, та полководець Ян Тарновський, що завдяки великій доблесті "усіх наших полководців перевершив, а з давніми чужинськими — Спіціонами, Маріями та іншими — зрівнявся" (273, с. 87). Наставляючи сина небіжчика короля, Оріховський ставить йому за взірець античних історичних та мітологічних персонажів. Ось один із характерних прикладів: " ...у давні часи Геракл, що міркував у молодості, яким би шляхом йому по світу піти, побачив у пущі двох пань: одну — розкіш, другу — доблесть. Розкіш обіцяла йому дівчат, бесіди, пестощі, машкари, псів, котів; а друга, тобто Доблесть, обіцяла суворе життя, прикрощі, небезпеки, працю і війни. Отож Геракл, який збагнув, що в Розкоші занепад, подався за Доблестю, позаду якої тут-таки стояла слава і вічне блаженство" (300, с. 213). Для того, щоб пізнати суть чеснот та велику від них користь, він радить поїздити по світу і познайомитись із звичаями інших народів. Крім С. Оріховського, чільне місце в моральному вихованні людини відводили доброчесності й доблесті також такі українські гуманісти, як Ю. Дрогобич, С. Пекалід, М. Смотрицький, І. Домбровський, М. Стрийковський. Зокрема, Ю. Дрогобич вважав, що завдяки доброчесності людина може не лише наблизитися до Бога, а й уподібнитися до нього. Про це читаємо у вірші-присвяті римському папі:

Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти, —

З тої причини усі мають за Бога тебе.

(181, с. 39)

Інші мислителі, прославляючи відомих українських державних і політичних діячів — акцентували увагу насамперед на таких позитивних рисах їхнього характеру, як доброчесність і доблесть: С.Пекалід хвалить за ці чесноти князя К. Острозького, М. Смотрицький — предків князя Д. Вишневецького, І. Домбровський — князя Святослава, "хоч той і поганської віри", М. Смотрицький, не конкретизуючи адресата, зауважує, що він доброчесності "дав Дяку конечно", бо вона і по смерті у славі живе (184). Ці чесноти, на думку українських гуманістів, є не тільки даром природи, а й наслідком виховання, самовдосконалення, праці людини над собою впродовж усього життя. Ідею необхідності такого морального зростання висловив у своєму вірші Павло Кросненський:

Якщо бажаєш, хто б ти не був, сягнуть

Похвал найвищих, благ найжаданіших...

Служи щоденно милій наставниці, —

Святій Чесноті, тільки до неї слід

Невтомно йти... її над усе цінувати.

(181, с. 54)

Водночас виховання доброчесності українські гуманісти дуже часто поєднували з набуттям мудрості. Мудра людина — то, на їхню думку, передусім мислитель, філософ, людина високоморальна, обдарована великим розумом, досвідом і глибокими знаннями. У житті вона чинить завжди розумно і розважливо. Для С.Оріховського доброчесність і мудрість — взаємопов’язані. Мислитель постійно підкреслює значення розуму як важливого чинника в утвердженні доброчесності, як передумови цнотливого поводження. В іншому місці Оріховський порівнює розум з каганцем, що освітлює людині дорогу до щастя лише тоді, коли вона обрала правильні етичні орієнтири (1001, с. 51; 736, с. 39). Коли ж розум не спирається на тверді принципи, він породжує тиранів. Свідчень цього, зауважує мислитель, було багато і в античну добу, і в сучасну йому епоху: Діонісій Сицілійський, Болеслав у Польщі, Клавдій і Нерон у Римі і т. д. Зважаючи на те величезне значення, яке Оріховський надавав розумові у вихованні доброчесності, можна стверджувати, що він стояв на позиціях етичного раціоналізму — філософського вчення, згідно з яким розум — основа не тільки буття і пізнання, але й моралі. Тут, очевидно, не обійшлося без упливу Арістотеля, — хоча польський дослідник Й.Ліхтенштуль і висловлює з цього приводу сумнів (1001, с. 55). Звертаючись до польського короля із напученням, С. Оріховський не втомлюється ще і ще раз нагадувати йому, що всі чесноти в душах людей треба перевіряти "ніби далекими, але вірними сторожами нашої душі — розумом і наукою" (269, 17). Загалом мудрість Оріховський ставить на третє почесне місце після Бога і Провидіння. До неї, на його думку, можна прийти трьома шляхами: 1) коли сам перевищуватимеш усіх і мудро правитимеш; 2) коли із мудрими житимеш; 3) коли будеш робити мудрими своїх підлеглих. Шанувальників мудрості, радить він королеві, прихиляй до себе з найбільним старанням і найбільшим бажанням: "Я хочу бачити, що ти не лише полюбляєш мудрих людей, але й живеш з ними і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш і їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш" (269, 56). Ті ж королі, яким бракує розуму, мудрості, які не слухають мудрих настанов, — застерігає автор, — дуже зухвалі і схильні до війни; бо "творцем миру і сторожем не може бути жоден лицар, якщо водночас не буде мудрим" (273, 81). Багато місця відводив Оріховський також питанню співвідношення розуму, доброчесності і науки. Застановляючись на відомому твердженні Арістотеля, "що доброчесність і наука є двома речами, які наш розум від природи своєї любить і вживає їх замість найсолодшого свого природнього наїдку" (1080, с. 77), Оріховський твердив, що наука потрібна однаково як розумові, так і доброчесності, бо наука надає великі послуги доброчесності, посідаючи роль вихователя. При цьому Оріховський хвалить германців саме за те, що вони "виняткову мужність поєднали з видатною мудрістю і шанують усі мистецтва, усі прекрасні науки, які належать до людських чеснот" (277, 33 — 34).

Крім С. Оріховського, чесноті мудрості надавали великого значення у вихованні людини С. Кленович, С. Почаський, Г. Саноцький, М. Стрийковський, анонімний автор "Похвали мудрості", К.Транквіліон-Ставровецький. Вони твердили, що справи моральності належать не лише до релігії, але й до розуму, що суть моральної досконалості полягає не в запереченні бажань, не у сковуванні їх релігійними приписами, а в ошляхетненні розумом (С. Кленович), бо "І скарб, і клейноди можуть украсти, а ремесла, науки і доброчесності — ні" (М. Стрийковський — 184, II, с. 87). Отож знову бачимо те саме поєднання, що і в Оріховського, науки, доброчесності й мудрості, які "користь і душевну, і тілесну приносять" (Анонім). Зокрема, у мудрості, на думку Транквіліона, багатство перебуває "у правиці, а слава, честь і держава — у лівиці" (115, с. 248, 262).

Окрім згаданих чеснот, шанувались українськими гуманістами й інші, але не так часто і не такою мірою. Зокрема, чесноті доброчинності віддавали належне: Оріховський (побуджував до неї короля), З. Копистенський (вихваляв князя Василя-Костянтина Острозького не тільки за те, що він словом, силою і ділом преславний, але й за його доброчинства) та І. Домбровський, який закликав архиєпископа Київського Богдана Радошовського-Бокшу до доброчинності, до дбання "словами святими й ділами" про свою паству, про її добробут, незалежно від станової і релігійної приналежності. До моральних чеснот, які вважалося за потрібне виховувати, зараховувались також розважливість, шляхетність, справедливість, любов до батьківщини. Це зустрічаємо в С. Оріховського, М. Смотрицького, С. Кленовича. Зокрема, відданість дому Острозьких справі оборони давнього вітчизняного "набоженства" вихваляв М. Смотрицький. А анонімний автор "Совітованія" проводить думку про необхідність єдності і згуртованості всього народу в умовах жорстокої боротьби за національне визволення (115, с. 334). Подібні заклики до патріотизму виховували у молоді почуття гідності, самоповаги і, зрештою, сприяли зростанню національної самосвідомості. Нарешті, не можемо не згадати, що до чеснот С. Почаський зараховував також знання арифметики:

На земних височинах є місце гористе...

На верху тім пальма чудова зростає,

А на пальмі Чеснота гніздо своє має.

(183. с. 230)

Тут очевидний вплив Арістотеля, який писав, що чесноти набуваються і через три філософії теоретичні: математику, фізику, теологію.

Гуманісти були переконані, що природні ґанджі можна виправити вихованням, а природні чесноти — то лише потенції, які слід реалізувати й розвинути. Виховання, таким чином, поряд із природою, ставало важливим фактором, що формує особистість, розвиває вроджені задатки або ж частково виправляє їх. Гуманісти надавали перевагу шляхетності за інтелектом над аристократичним походженням. Людину цінували передусім за її особисті заслуги, а не за титули. В Україні ці гуманістичні принципи обстоював чи не найпослідовніше С. Оріховський, який писав, що доброчесність і доблесть не лишаються у спадок від батьків, як ім’я і маєток, а набуваються. Він критикував тих, які, пишаючись своїм походженням, не знають, по суті, що таке шляхетність, а у зверненні до короля радив йому оточувати себе дорадниками не за титулом, а за їхніми здібностями та практичними справами. С. Оріховський стояв на позиції рівності усіх станів суспільства перед Богом і законом і вважав, що жоден з них не має розумових переваг перед іншими. А тому, робив висновок мислитель, не заслуговують на вищий щабель в суспільній ієрархії ті, "які перебувають там лише завдяки своєму походженню" (1001, с. 64). Розум С. Оріховський уважав активним, творчим началом, завдяки якому відбувається розвиток людини і суспільства. Маючи в собі "іскорку" розуму, люди мають його постійно підживлювати наукою і працею над собою. Таким чином, розум їхній стає багатший знаннями і набуває більшого досвіду, що найкраще сприяє реалізуванню моральних принципів. Сила розуму людини, зміцнена освітою і доброчесністю, на думку мислителя, дозволяє їй набути справді високих людських якостей і позбутися "тваринної грубості". Оріховський акцентує увагу на вихованні молодого покоління у доброчесності. Про це, на його думку, повинні піклуватися передусім батьки, які зобов’язані передати нащадкам шановані ними моральні цінності (1001, с. 62).

Пропагуючи особисті чесноти людини, гуманісти водночас гостро критикували моральні вади окремих представників тогочасного суспільства: неробство, розбещеність, розпусність тощо. Серед українських та українсько-польських гуманістів це робили С.Оріховський, С. Кленович, М. Смотрицький, М. Стрийковський, П. Кросненський, анонімний автор "Скарги нищих". Розмірковуючи про співвідношення "доброго" і "злого" первенів у людському характері, вони доходили висновку, що зло притаманне людині не за природою, а є наслідком неправильного виховання. Доброчесність і шляхетність у людині притлумлюють невігластво й глупота, поширені забобони, ба навіть, погані закони, які руйнують моральну свідомість. Однією з найбільших причин зла у той час, наприклад, для Оріховського був закон католицької церкви про целібат. Оріховський стверджував, що він став причиною поширення великої розбещеності і пожадливості католицького духівництва, а не сторожем сором’язливості й доброчесності, а тому його уникають усі, немов чуми. Вважаючи цей закон аморальним, оскільки безшлюбність вела до розпусти, мислитель прирівнював життя католицького духівництва до Содому й Гомори, від яких його порятувала дружина. Адже саме завдяки одруженню він "звільнився від непомірного і ганебного бруду римських розпусників і став вести доброчесне життя" (289, с. 161). Закон про целібат, на думку Оріховського, призвів до того, що "чоловіки з чоловіками ганьбу чинять; всі парохії, пребенди і канонії переповнені розпусниками, перелюбниками, а також байстрюками. Коротше кажучи, у нас є майже стільки будинків розпусти, скільки є серед нас помешкань священиків" (289, с. 162). Отож С. Оріховський готовий жити навіть "поза сарматами, біля Льодовитого океану одруженим і здоровим, аніж гинути блудником навіть під захистом самого Юпітера [папи — В.Л.]" (289, с. 180). Іншим осередком зла й морального занепаду в суспільстві Оріховський вважає королівське оточення, дорадників, яких називає не інакше як нашіптувачами, пліткарями, підлабузниками і параситами. Про те, що причиною всякого зла у суспільстві є погане виховання, а не "вітцівські звичаї чи материнське молоко", говорив також М. Смотрицький, який критикував "потьмарений сутінками розум" пастирів церкви, їхнє невігластво за те, що вдалися до безсоромності, розпусти і лакомства. Тих, що "отбігають од доброчестя", заздрісників критикували згадуваний анонімний автор та М. Стрийковський. "Не ріднитися з блудом і чинити опір тій хворобі... доки душа ще, мов промінь, чиста" закликав молодь П.Кросненський (181, с. 55, 265; 183, с. 87).

Для оприлюднення своїх поглядів на виховання, а також для критичної оцінки морального стану тогочасного суспільства українські гуманісти, як і їхні західноєвропейські колеги, використовували різні форми і засоби: публічні промови, проповіді, листи, послання, напучення, памфлети, епіграми, присвяти, панегірики тощо. Свої думки вони висловлювали як у прозі, так і в поезії. Серед прозових творів найохочіше користувалися діалогом, різними видами промов та напученнями, а з-поміж поетичних жанрів — панегіриками, епіграмами тощо. Діалог та напучення найчастіше використовував С. Оріховський. Перший найбільш адекватно відповідав так званій діалогічності гуманістичного мислення (361, с. 178), а напучення давало змогу на прикладах із досвіду відомих можновладців виховувати "свого" (в даному разі польського) короля, бо "від природи жоден король не є злим, а всі його вади — від неправильного виховання" (269, с. 87). Проте чи не найулюбленішою формою морального виховання були промови, які складалися згідно з риторичним мистецтвом. Адже твір зі зразками або прикладами ораторського мистецтва був, власне, посібником із риторики, яка вчила не тільки краси і досконалості стилю, але й способам вираження філософських, етичних та політико-правових ідей. Без промови, складеної у ренесансно-гуманістичному ключі, не відбувалася жодна врочистість у державі чи у приватному житті знатної родини: на хрестини, весілля, на похорон завжди запрошували оратора як почесного гостя. Від промов мало чим відрізнялися написані в ренесансно-гуманістичному стилі надгробні слова й проповіді, які виголошувалися у церкві перед зібранням вельможних осіб. Найвідомішим ренесансним оратором в Україні був, безумовно, С. Оріховський, який, добре розуміючи силу мовленого слова, використовував два типи промови: панегіричний і політичний. Він володів ораторським мистецтвом на високому рівні, а його сила полягала не лише в аргументації, а й у стилі. До цього можна додати хіба що слова польського вченого Б. Надольського, який називає Оріховського ритором "великого розмаху, з відважним, навіть зухвалим пером" (1018, с. 12). Говорячи про важливість ораторського мистецтва, він прирівняв оратора до воїна. Майже через двісті років схожу думку висловив інший український політичний та церковний діяч і блискучий оратор Т. Прокопович: "Ораторське мистецтво... без сумніву, треба вважати найпершим (139, с. 24). Оріховський був свідомий того, яку велику роль відіграє ораторське мистецтво у перебігу тогочасних подій в Україні та піднесенні моральності у суспільстві.

Свій внесок у поширення ідей гуманістичної педагогіки зробила епістолографічна література, яка, поряд із ораторськими творами, посідала визначне місце в гуманістичній творчості. Серед українських гуманістів найбільшою є епістолярна спадщина С.Оріховського. Його листи-звернення з характерною для них риторичною домінантою та листи-присвяти С. Кленовича під назвою "Пожежа", адресовані князеві Янушу Острозькому, дають змогу скласти певні уявлення про педагогічні погляди їхніх авторів. Розвивався й жанр памфлету, для якого було характерне різке, нищівне викриття якогось політичного явища чи особи. Яскравим його представником в Україні знов таки був Оріховський. Тут перед нами, як пише Дмитро Наливайко, "насамперед сатирик, який володів усім арсеналом висміювання і знущання, витвореним гуманістами Відродження і діячами Реформації" (638, с. 182).

Із метою морального виховання широко використовувалася гуманістами поетична творчість, використання якої знайшло своє обгрунтування в курсах поетики. Виховне навантаження мають оспівування чеснот державних діячів у поемах С. Пекаліда ("Острозька війна"), І. Домбровського ("Дніпрові камени"), книга віршів "Перло многоцінноє" К. Транквіліона-Ставровецького. Виразно моралізаторським характером відзначаються також вірші Г.Смотрицького. Формувати розум молоді через поезію закликав Г. Саноцький (179, с. 25 — 26; 1028, с. 50). Визначна роль у добу Ренесансу належала, зокрема, епіграмам та панегірикам. Кілька вдалих рядків епіграми, які були написанні на папері, або переходили з вуст до вуст могли знищити або піднести славу будь-кого. А панегірики утверджували цінність людської особистості, її чесноти та давали найважливіші теми літературі, мистецтву, філософії (656, с. 345). Панегірики складалися на честь різних видатних людей, прославляли їхню доброчесність та геройські вчинки. Епіграми та панегірики в Україні писали С. Оріховський, Г. Тичинський, П.Кросненський, Г. Туробінський, Г. Смотрицький, К. Сакович, Ш. Шимонович. Модним було у цей час писати присвяти-передмови до книг. Їх використовували М. Смотрицький, Ю. Дрогобич. К. Сакович, С. Оріховський. Для прикладу згадаємо бодай найвідоміші: віршовану присвяту папі римському Юрія Дрогобича та кілька присвят М. Смотрицького: коронному підканцлерові Томашу Замойському; воєводі київському Олександру Заславському; меценатові православної церкви князю Михайлу Корибуту-Вишневецькому тощо (115,с. 434; 181, с. 38).

Позаяк епоха Відродження породила розуміння людини як яскраво вираженої особистості з властивим для неї стихійним самоутвердженням, то й мету виховного процесу гуманісти бачили у формуванні такої особистості з чітко окресленими індивідуальними рисами. Вони наголошували на потребі виявляти схильності своїх учнів і відповідно їх розвивати. Людина Ренесансу повинна була відрізнятися від інших, прагнула бути помітною. До формування саме таких рис характеру її спонукало і авторське самовираження ренесансних митців (їх твори не були безіменні, як у Середньовічі, а підписувалися їхніми авторами), і уславлення відомих діячів за їхні подвиги і добродійні вчинки. До того ж критерієм при визначенні моральності людських учинків українські гуманісти, подібно до Г. Гроція та Ю. Ліпсія, вважали розум. Так, Д.Наливайко у вірші "До того, хто доброго сумнЂня" розум людини ототожнює із совістю: "СумнЂнье — чистец в чоловЂка" (794, с. 173). Так само міркував Г. Саноцький, який захист прав розуму пов’язував зі спробою унезалежнення політики, науки, етики й виховання від теології.

Вихованню в людині потягу до нєординарності, до оригінального й творчого самовираження у поєднанні з глибоким моральним почуттям великої уваги приділяли С. Оріховський, С. Кленович, Г. Саноцький, К. Транквіліон-Ставровецький. Самі ж вони усвідомлювали важливість і значущіть власної діяльності. Високо цінував свою літературну майстерність К. Транквіліон-Ставровецький. Віра в те, що своїм розумом, волею і керуючись моральними принципами людина здатна створити себе як неповторну індивідуальність, характерна для С. Кленовича. А С. Оріховський наголошував на важливості пізнавальної діяльності індивіда для створення умов для його самовираження й самоудосконалення. Як і Е. Ротердамський, українські мислителі стверджували, що людиною може називатися лише той, хто досягнув домінування морального начала і розуму над афектами і природними пристрастями.

Поряд із релігійним, українські гуманісти усвідомлювали важливість також і світського виховання та освіти. Це виявлялося у закликах до "пилнування читання й науки" (М. Смотрицький), у написанні "заповітів" дітям із поданням "правил для ихь воспитанія" (В. Загоровський), в укладанні збірників моральних сентенцій та у написанні творів на кшталт "ЛЂкарство на оспалый умысел чоловЂчій..." (Даміан Наливайко — 180, с. 76; 179, с. 167; 656, с. 139). Знову ж таки С. Кленович та Г. Саноцький акцентують увагу не так на вихованні "доброго християнина", як на формуванні гідного і доброчинного члена суспільства. Втім, чи не найпослідовніше серед українських мислителів того часу світську освіту і виховання обстоював С. Оріховський, особливо наполягаючи на корисності філософії: "Ні святого, ні справедливого або доброчесного там не може бути, де філософія не у повазі. Це вона з селян поробила городян, з диких — лагідних, з варварів — учених, з людей, нарешті, — справжніх богів" (273, с. 76). Вдосконалення розуму і вправляння в доброчинності, на думку мислителя, це два напрями виховання молодого покоління. Оріховський хвалить відомого польського полководця за те, що на освіту й виховання "грошей не жалів, аби лише сина гідного по собі залишити" (301, 266). Так само й К. Сакович хвалить гетьмана П. Сагайдачного за те, що розділив свій маєток на потреби шпиталю, школи і "дар грошей досить відказав" на братство у Києві (183, c. 176).

Одним із головних принципів морального виховання, сповідуваних європейськими ренесансними гуманістами, був принцип духовно-культурної і релігійної толерантності, прихильників якого було багато навіть серед високих духовних осіб католицької церкви, включаючи деяких римських пап. Ситуація кардинально почала мінятися із початком діяльності ордену єзуїтів (1540 р.), які відзначалися винятковою релігійною нетерпимістю. Це їм належить сумнозвісний вислів: "Мета виправдовує засіб". Зокрема, теолог кардинал Р. Белармін казав, що єретиків не тільки можна, але й треба убивати для їхнього ж блага, "бо чим довше житимуть, тим більше вчинять гріхів". До Польщі єзуїти прийшли 1565 року і поступово поширили свою діяльність також на українські землі, переважно шляхом заснування шкіл і колегій. Проте досить довгий час особливими успіхами вони похвалитися не могли, бо значна частина українського і польського суспільства доти виявляла толерантність до чужих конфесій. Навіть на Варшавській конференції 1573 року ще офіційно шляхті надавалася свободи віросповідання. Та й після засудження попереднього акту Пьотрковським синодом 1577 року світські можновладці не дуже зважали на це. Так, наприклад, відомий польський полководець, який придушував повстання Северина Наливайка, С. Жолкевський продовжував засновувати і щедро обдаровувати як костьоли, так і православні церкви у своїх маєтках. Що ж до українських гуманістів XV — поч. XVII ст., то вони самі виявляли релігійну толерантність і засуджували дії тієї світської або духовної влади, що порушувала право християнина або й цілого народу на вільне сповідування своєї віри, навіть вимагали у держави гарантій свободи совісті (Хр. Філалет — 656, с. 194). За свободу віросповідання, проти розпалювання ворожнечі між народами на релігійному грунті виступав З. Копистенський, який, звертаючись до католицького духівництва Польщі, ставив йому за приклад турецьку владу, що з великою толерантністю ставилася до православного населення Стамбула. Із захопленням мислитель говорить про відомого гуманіста С. Оріховського, який проповідував ідею віротерпимості, про що мова піде трохи далі. Свідченням толерантності В. Загоровського можуть бути слова із "Духовного заповіту" дітям, де він, сам православний, радить синам іти на навчання до єзуїтів, бо там добре вчать. Отже, на першому місці не релігійна приналежність, а рівень освіти й науки. Подібної думки дотримувався й автор "Похвали мудрості", бо використовував християнських і поганських античних авторів. На відміну від єзуїтів, які радили вбивати єретиків, українські гуманісти переконували супротивника "здоровим повчанням" (М. Смотрицький). Достеменно ми не можемо говорити про релігійну толерантність С. Кленовича, автора великої латиномовної поеми "Роксоланія". Але його стосунки з єзуїтами добре відомі і дозволяють говорити про його критичне ставлення до діяльності цього ордену. Досить пригадати хоча б оцінку його поеми "Перемога богів" (Victoria deorum"): "якої нагороди заслуговує ця книжка? А ніякої іншої, як тільки хреста і вогню" (1141, с. 133). На окрему розмову щодо проблеми релігійної толерантності заслуговує така імпозантна і неоднозначна постать, як С. Оріховський. Майже завжди він стояв на позиціях віротерпимості, але наприкінці життя докорінно змінив свої погляди. Причиною цього, на нашу думку, став важкий душевний стан, спричинений родинною трагедією: прокляття батька, смерть дружини, дітей та небажання римського папи потвердити законність його шлюбу. Найвиразніше толерантність С. Оріховського виявилась у таких творах, як "Хрещення рутенців" ("Baptisatio ruthenorun"), "Про закон безшлюбності" ("De lege coelibatus", "Відступництво Рима" ("Repudium Romae"), "Супліка до римського папи" ("Supplicatio ad Pontificum...") та в численних листах. У передмові-присвяті до першого з названих творів, адресованій гнєзненському архієпископові і єпископу краківському Петру Гамрату, він говорить про необхідність досягти згоди між різними віросповіданнями. Цю справу, радить автор, слід почати із усунення упередженості стосовно українців (604, с. 75). Що ж до трактату "Відступництво Рима", то він здобув схвальну оцінку всіх, окрім католиків. Папа ж натомість вніс цей твір до реєстру заборонених (989, с. 42). Постійним предметом критики С. Оріховського були високі достойники католицької церкви і її оборонці та певні папські декреталії, які суперечили свободі совісті і законам природи або виявляли нетерпимість до іновірців. Із цієї нагоди він навіть хвалить константинопольських православних патріархів за те, що не підкорилися папам. Питання віри, на думку Оріховського, повинні бути приватною справою кожного віруючого, його вільної совісті й розуміння. Це міркування суголосне поглядам Е. Ротердамського. Авторитетами для С. Оріховського впродовж тривалого часу були Лютер і Меланхтон, — надто, коли він жив на квартирі в першого під час навчання у Вітенберзі. Пізніше, вже на батьківщині, мислитель дружив із "найзапеклішим полемістом-протестантом" Мартином Кровіцьким (який навіть пошлюбився у плебанії С. Оріховського в Журовцях) та протестантом Якубом Пшилуським. Відомі й схвальні відгуки гуманіста про Яна Гуса, якого він, як уже мовилось, називає "найчеснішою людиною" (289, с. 186; 259, с. 63 — 64; 294, с. 158). Оріховський висловлював також думку про об’єднання церков, обстоюючи передусім гуманістичний принцип віротерпимості. Але його програма, за словами сучасного українського вченого Д. Наливайка, була, зрештою, не чим іншим, як однією з ренесансних утопій "єдиної" і "розумної" церкви, на які таке багате XVI ст. (638, с. 22 — 23). У цьому питанні Оріховський був, очевидно, послідовником Е. Ротердамського, який обстоював третій шлях (між Реформацією і Контрреформацією) — "гуманістичну єресь", яка закликала до світової єдності поза сповідними, церковними, обрядовими відмінностями. Така ідея всезагальної істинної релігії вела до утвердження віротерпимості, до відмови від релігійних переслідувань.

Інтерес до гуманітарних дисциплін, осмислення їх моральновиховних функцій закономірно привів гуманістів до широкого освоєння античної культури, масштаби якого не йдуть у жодне порівняння зі спробами середньовічної схоластики використати частину давньої спадщини, пристосувавши її до потреб теології (383, с. 14). Відродження античної ідеї морального виховання, яку використовували гуманісти (наприклад Е. Ротердамський), націлювало на самопізнання і духовне зростання, а також на набуття навичок керувати афектами з допомогою освіти (730, с. 170). Античність стимулювала їхню думку у пошуках розв’язання актуальних проблем своєї доби. Для ренесансних мислителів характерними були увага до етичних і політичних аспектів арістотелівського та епікурійського вчень, спроби їх переосмислити, зважаючи на потреби їхнього часу.

Значний вплив на формування ідей морального виховання мав Е. Ротердамський. Картаючи італійських гуманістів за те, що вони "античність любили більше за християнство", він уважав останнє вищим, порівняно з античним, етапом етичного розвитку. А тому, на переконання нідерландського мислителя, треба поєднати ідеали античності з християнськими. Використання у процесі морального виховання античної духовної спадщини поряд із християнською характерне також для таких вітчизняних гуманістів, як К. Сакович, П. Беринда, М. Смотрицький, X. Євлевич, С. Оріховський. Їхні твори рясніють античними іменами, назвами, поняттями, образами, символами, які служать вихованню в людині гуманістичних принципів моралі і чеснот. Найчастіше цитували вітчизняні гуманісти таких античних авторів, як Арістотель, Платон, Гомер, Вергілій, Демостен, Ціцерон, Плутарх. Тій же меті слугувало також використання імен і образів античних героїв та видатних історичних осіб, наприклад Ахіла, Гектора, Аякса, Нестора, Курція, Помпея, Перікла, Темістокла та інших. Отож, прагнучи виховати вільну, діяльну, політично активну, мужню, допитливу людину, українські гуманісти, як і їхні західноєвропейські однодумці, творили оригінальний синтез античних і християнських моральних норм. Педагогічні настанови Платона й Арістотеля, Ціцерона й Демостена вони поєднували з моральними приписами Святого Письма. Такий синтез обстоює С. Оріховський, коли він у вихованні людини виокремлює два головні моменти: знання Святого Письма й античних авторів. Суголосну йому думку висловлює анонімний автор "Похвали мудрості", який свої міркування про корисність поєднання у виховному процесі біблійної і античної мудрості підкріплює цитатою з Ціцерона, згідно з якою "науки молодих виховують, старих звеселяють, у щасливі дні бувають оздобою, а в нещасливі — розрадою..." (115, с. 262).

Підсумовуючи сказане про людський розум, освіту та моральне виховання, можемо констатувати, що українські гуманісти зробили свій вагомий внесок у ренесансно-гуманістичне розроблення цієї проблематики. Висока оцінка "внутрішнього" духовного розуму, традиційно спрямованого на самопізнання і богопізнання, доповнюється обгрунтуванням важливості так званого "зовнішнього" розуму, а отже, і утвердженням цінності світської освіти й знання. Людський розум інтерпретується як необмежений або майже необмежений у своїй творчій могутності. Відповідно до цього розкриттю його творчих потенцій сприяє освіта, яка, на думку українських гуманістів, повинна забезпечувати засвоєння найкращих надбань людського духу, починаючи від античності. Вивченню останньої надається особливої ваги. Мету освітнього і виховного процесу гуманісти вбачають у формуванні високоосвіченої, творчої, доброчесної людини — яскравої особистості, здатної залишити по собі вдячну пам’ять нащадкам.

Попередня     Головна     Наступна