Попередня     Головна     Наступна





(Розділ III. §2. закінчення)


Досить активно виступали вітчизняні мислителі розглядуваного періоду і за розмежування світської і церковної влад, за відокремлення церкви від держави та їх невтручання у справи одна одної. Якщо дотримуватися хронології, то першим, хто застановлявся над цим питанням, слід назвати Гр. Саноцького, який хоч і говорив, що для володарів "корисно опирати всі дії на релігії", але виступав за незалежність політики і права від релігії; прагнув, щоб церква з осередка антидержавних інтриг стала підпорою монархії і служила б інтересам держави. Але найчастіше цієї проблеми торкався С. Оріховський. Він виступав за розмежування повноважень церкви і держави, за те, щоб король і єпископ чинили в межах своєї компетенції. "Єпископ під час богослужіння, — писав мислитель, — не є підданим короля. Після того ж, як богослужіння закінчилося, коли ти повернешся до своїх королівських справ, тоді знову будь королем. Бери до рук меча, якого Бог дав тобі для покарання злих і захисту добрих. В церкві ж забудь, що ти король. Там до певної міри королівство єпископів, а не твоє. Ти ж будь королем не в церкві, а в державі" (269, с. 76). Цілком у дусі реформаційних учень Оріховський обстоював ідею незалежності світської влади від церковної: "Нехай хрестять по костьолах, але в державі не бурмиструють! Якщо їм до смаку світські справи, нехай скинуть сутану і або вітчизну покинуть, або римського султана!" (989, с. 42). Однодумцями в цьому питанні були його сучасники, польські діячі Ян Тарновський, Ф. Моджевський, а пізніше подібної думки дотримувались українсько-польські діячі С. Кленович та Я. Замойський.

Оріховський прагнув утримати рівновагу в стосунках між церквою і державою, даючи доказ, що звертає увагу насамперед на узгодженість теоретичних засад тих відношень з практичним їх втіленням, не дозволяючи вивищуватися ні державі, ні церкві "Не став ні священика вище од вівтаря, ні короля над священиком... Бо коли король підноситься над священиком, скрутним тираном буває" (299, с. 337, 594). Неприйнятною для мислителя була і присутність на нарадах у короля єпископів, бо це "чуже для релігії Господа Христа". Відокремлення церкви від держави вимагав також С. Зизаній: "Аби духовныи як справами світськими в панствах також войною бавитися не сміли..." (794, с. 76).

Деякі наші гуманісти вимагали покласти край втручанню церкви в державні справи (С. Оріховський, С. Кленович); виступали проти духовної юрисдикції, привілеїв кліру, впливів духовних сенаторів, проти десятин. Зокрема, Оріховський був проти втручання церкви до вирішення світських справ: "На твоїх нарадах сидять також найсвятіші єпископи. Їх ти шануй як отців. Але завів ти це, певно, випадково, тому що воно чуже для церкви" (269, с. 46). У виконанні юрисдикції духовні суди перевищують свої прерогативи, судячи не тільки за злочини духовні, але й за світські. Стародавні статути дозволяють духовенству судити тільки у справах духовних при застосуванні релігійних санкцій, а в першому ряду клятви ніде тим часом не вільно їм "судити про честь або із землі засуджених людей виганяти". Виступаючи за скасування духовної юрисдикції, Оріховський підійшов до проблеми держави зі світських, а не теологічних позицій, що було значним кроком на шляху до звільнення політичної науки від теології.

Водночас вітчизняні мислителі здебільшого не схвалювали і втручання світського елементу до церковного життя. І то не тільки посполитого люду, ремісників, але й короля: "тобі не можна призначати єпископів ні за чиїмось приписом; бо миряни не мають права обирати єпископа, якого хочуть у церкві Бога" (269, с. 48 — 49). З обуренням Оріховський наводить приклад того, як один кандидат у єпископи припав був до ніг короля. А коли хтось із присутніх голосно обурився, почув відповідь: "тобі добре говорити, бо ти вже єпископ Познанський. А мені, щоб стати Перемишлянським, треба ще здобути [ласку короля]" (269, с. 71, 75). І справді, зауважує мислитель, єпископ, який започаткував таким чином ганебне воздавання почестей у Польщі, невдовзі вже простував Перемишлянським шляхом. Виступаючи проти таких крайнощів, коли в хід ішло відверте підлабузництво, Оріховський в цілому не заперечував участі короля у виборах єпископів, але тільки з правом дорадчого голосу. Трохи пізніше вже інший український мислитель — Хр. Філалет у "Апокрисисі" відверто захищає право світських людей брати участь у вирішенні різних питань церковно-суспільного життя, бо і "межи світськими много бывает людей побожних и в простоті много збудовати могущих..." (683, с. 87).

Загалом міркування вітчизняних гуманістів щодо стосунків між державою і церквою можна схарактеризувати як такі, що повинні базуватись на рівнозначності, рівноважливості і взаємній толерантності. Для держави, постійно наголошував Оріховський, однаково важливі і вівтар, і священики, і король, коли вони діють у межах своєї компетенції: "Якщо ж хоч одну з тих речей усунути з польської держави, то всю державу розвалиш" (299, с. 331, 333). Ідея розмежування сфер впливу між світською і церковною владою виявилась плідною і пізніше розвинулась на українському грунті у творах П. Могили, який, знаємо, не прийняв ні папоцезаризму, ні цезарепапізму. Духовенство, на думку цього мислителя і церковного діяча, повинно стати найближчим дорадником, а не зверхником майбутнього світського володаря держави.

Досі ми говорили про обстоювання вітчизняними гуманістами пріоритету держави у її відносинах з церквою або ж про висунення ідеї розмежування повноважень цих інституцій і невтручання у справи одна одної. Це ставилося навіть у заслугу тому чи іншому мислителеві і було визначальним для зарахування його до кола гуманістів. Не відступаючи від таких кваліфікацій, мусимо сказати, проте, що реалії виявляються набагато складнішими. Річ у тім, що часом той самий мислитель у різні періоди життя (як Оріховський) або за певних ситуацій (як пізніше П. Могила) висловлювались із одного й того самого приводу полярні думки. Така непослідовність у поглядах українських гуманістів на одне й те саме явище сама по собі не є чимось унікальним у європейській практиці, але потребує конкретизації і з’ясування її причин чи "відходів" мислителів від своїх гуманістичних принципів.

У випадку з Оріховським можна говорити про кон’юнктуру. Відомий польський дослідник Станіслав Кот з цього приводу, наприклад, писав: "Поворот до теократичних поглядів є несподіваним у людини, яка доти боролася з ієрархією і багато зробила для компрометації її у Польщі. Сучасники вважали це за вмілу тактику Буонджовані, який обіцяв посприяти в Римі щодо виправдання його одруження. 11562 року Оріховський вже пише "Pro dignitate sacerdotali" ("Про священицьку гідність"). Не заперечуючи сказаного, хочемо лише додати, що вже до цього Оріховський зазнав психологічної травми, викликаної смертю дружини і п’ятьох його дітей впродовж короткого часу. Мислитель сприйняв нещастя як кару Божу за його збиткування над папою і католицькою церквою в цілому. Прагнучи спокутувати гріх, Оріховський пише серію "покаянних" трактатів, які так і не умилостивили папу: навіть запізнілого схвалення одруження вже з покійною на той час дружиною автор так і не одержав. Трагізм Оріховського був зрозумілий його сучасникам. Принаймні, добрий його приятель, а донедавна й однодумець Ф. Моджевський не поривав із ним відносин після метаморфози, що з ним сталася; він лише дорікнув другові: "Зачекай вихваляти Пія IV, який тільки почав правити. А що буде, як від нього не одержиш відпущення гріхів (absolucji), якого чекаєш? Чи й тоді будеш його підтримувати в тому приматі і повноті влади зверхничої?" (972, с. 212). Зрозуміло, що перебуваючи в такому пригніченому стані, Оріховський усі тогочасні події в Польщі і за її межами сприймав дуже хворобливо і не завжди адекватно. Його лякало те, що чехи, німці, англійці і французи "королями своїми об землю вдарили після того, як зверхністю папською згордували". Початки цього лиха він бачить і в Польщі, і прорікає жахливу долю полякам у майбутньому, якщо не схаменуться. Вихід із цього становища Оріховський бачить у впровадженні церковної юрисдикції.

В інший час і за інших обставин обстоював пріоритет церкви відомий український церковний і культурний діяч П. Могила. У передмові до Лаврського видання "Учительного євангелія" (1637 р.) мислитель писав: "Стан Цесарській і Кролевській єсть досить поважний, але над оного єсть поважнійший стан священническій: бо Цесаром, кролем и всім потентатом того світа владза од Бога Всемогущого єсть дана над маєтностями, грунтами землі и над тілом людським, а священници владнут душею людскою" (779, с. 322). Така позиція П. Могили пояснюється не тільки його становищем високого церковного ієрарха, але й історичними умовами. Адже, як пише В.М. Нічик, українці "не мали власної державності, коли світська державна влада на їхніх землях належала польському королю і була чужою і ворожою народові, а єдиною, так би мовити "своєю", була влада православної церкви, П. Могила не міг обґрунтувати верховенства "царства" (814, с. 126).

Об’єднуючу й консолідуючу роль православної церкви розуміли й інші українські мислителі, зокрема З. Копистенський, який писав, що коли народ зберіг міцну церкву, то йому не страшна втрата світської православної еліти. Подібне зустрічаємо і в Д. Наливайка:


...коли предки ваші віру, як щит держали,

то недруги дому їх перед ними дрижали.

(184,11, с. 172).


Гуманісти епохи Відродження щиро вірили, що суспільний прогрес можливий за умови, якщо при владі буде "філософ на троні", тобто ідеальний правитель — розумний, добрий, який дбає про благо підданих, їхню освіту і виховання. Така влада правителя буде обмежена законом, а сам він здобуватиме й утримуватиме її виключно мирними засобами — завдяки власній доблесті та вірним, щирим і розумним дорадникам. Особливо припала до вподоби гуманістам ідея давньогрецького філософа Платона, який можливість ідеального суспільного ладу в державі пов’язував з умовою, що царями стануть філософи або ж царі будуть філософувати. На цьому особливо наголошував у своєму творі "Виховання християнського володаря" Еразм Ротердамський, який був палким прихильником сильної, але просвіченої і гуманної монархічної влади, хоча не заперечував і республіканізму. Іншим визначним апологетом просвіченої монархії був Макіавелі, на думку якого правитель повинен поєднувати в собі такі чесноти, як мудрість, доброту, порядність, вірність. Але характерною рисою цього мислителя було те, що він допускав і навіть виправдовував аморальні дії правителя та вияви жорстокості й нещирості, якщо того вимагали обставини. Фактично він в основу політичної моралі поклав правило "мета виправдовує засоби" (428, с. 152). Ідеал просвіченого, мудрого, справедливого правителя розробляли також Т. Мор, С. Кастільоне, М. Лютер.

Образ ідеального володаря досить докладно виписували й українські гуманісти від С. Оріховського до П. Могили, які творчо використовували не тільки праці згаданих західноєвропейських мислителів, але й візантійських (Прокопій Кесарійський, Никифор Влемлід, Сімоката, Георгій Геміст Плетон), котрі передували першим і належали швидше до епохи Передвідродження (653, с. 114 — 115). Яким же бачили наші мислителі ідеального правителя? Він також мав бути мудрим, освіченим (добре "вицвіченим"), справедливим монархом — філософом на троні (М. Пашковський, І. Домбровський, К. Сакович, З. Копистенський, анонімний автор "Epicedion"-y). Але кожен мислитель змальовував свій образ такого правителя, спираючись на власні політичні орієнтири і ті суспільні умови, в яких жив. Для І. Домбровського, наприклад, це Олександр Острозький, який, коли


...держава страждала від розбрату й сварок жорстоких,

Стримував мудрою радою два ворогуючі стани.

(184, II, с. 213).


П. Могила, як пише В. Нічик, орієнтувався "на міркування про ідеального володаря, наявні у творах східноєвропейських авторів: отців і вчителів церкви, письменників, учених, державних діячів" (653, c. 114), але не тільки. Йому імпонувала ідея освіченого володаря, "філософа на троні", популярна в Україні ще від Оріховського. Подібних поглядів дотримувався З. Копистенський. По суті, обидва мислителі малювали образ майбутнього монарха, який відповідав би передусім таким вимогам: походив би з давнього українського князівського роду, зберігав вірність добрим звичаям предків, любив слов’янську книжність, культуру тощо.

Що ж до Оріховського, то він є одним із найкращих ідеологів просвіченої монархії у Європі. Як і його попередник Еразм Ротердамський, він був прихильником сильної, але освіченої і гуманної монархічної влади, яка обмежувалася б лише впливом радників і моральними принципами та милосердям правителя. Оріховський солідаризувався з Макіавелі, вважаючи, що державець повинен прагнути до того, щоб його вважали добрим, милостивим, чесним. Але, всупереч італійському мислителю, Оріховський не радив монархові діяти підступно, всупереч загальноприйнятим нормам поведінки і вимогам моралі, хоч би якими політичними мотивами той керувався. "Не часто обіцяй, — писав він, — та коли вже дав слово, дотримай його і підкріплюй його ділом... Найпильніше дбай, щоб завоювати прихильність тих людей, серед яких правиш. Вона єдина є захистом королів. Без прихильності підлеглих неміцною і непевною буває влада королів" (269, с. 13, 29). Реальним втіленням освіченого монарха мислитель бачить польського короля Сигізмунда Старого, який буцімто є справжнім "філософом на троні": мудрим, справедливим, мужнім, лагідним. Ці погляди сконцентровані в трактаті "Напучення...", де Сигізмунд змальовується ідеальним королем, таким, про якого мріяв нібито Платон, коли писав: "Щасливі ті держави, де або правлять філософи, або правителі філософують" (299, с. 306).

Як і його попередники, Ксенофонт ("Виховання Kipa"), Еразм Ротердамський ("Виховання християнського правителя"), Н. Макіавелі ("Державець"), Дж. Понтано ("Правитель") та інші, Оріховський не прагнув намалювати реальний портрет короля-повелителя, а наділяв його рисами, які б хотів бачити в ньому. В епоху Відродження такі методи виховання можновладців були популярними: гуманісти вірили, що справжню людину формує не тільки природа, але й цілеспрямоване виховання. Оріховський переконує короля в тому, щоб він не тільки мудро правив і з мудрими жив, але й дбав про освіту й виховання своїх підлеглих. Тільки тоді, на його думку, вони будуть щасливими. "Якщо ти мудрий, — пише він до короля, — тоді я вільний, багатий, щасливий. А якщо ти не мудрий? — Тоді я раб, бурлака, вигнанець" (269, с. 5, 33). Віддаючи належне ролі сенату в державі, мислитель, однак, вище за нього ставить короля й обґрунтовує це таким чином: "Кажуть, що достатньо, коли сенат буде розсудливим. Тільки ж це так само, як би хтось сказав, що стерничий на судні може шаліти, якщо розумні матроси. Але так не буває, о королю! Не слухай таких. Стережись їх і знай: це спів сирен" (269, с. 9).

Усі нещастя роду людського, на думку Оріховського, пов’язані з тим, що деякі королі змалечку не одержали належної освіти і виховання, не спізнали корисних наук. Як наслідок, з’являються жахливі тирани — Бусирід, Фаларід, Клавдій, Нерон, Сарданапал, Геліогабал, Діонісій, а в Польщі — Болеслав, які жили у суцільних утіхах, розкоші, розпусті й байдикуванні. Такі королі пильнують передусім щоб видатні люди у їхній державі не множились. І вважають себе щасливими, коли відважних, шляхетних, розумних, вчених мужів виженуть із своєї держави. Підтверджуються ці слова просторими екскурсами в історію — давню і новітню, європейську і вітчизняну. Тому наслідувати мислитель радить Лікурга Спартанського, Александра Македонського, перса Kipa, поляка Сигізмунда Старого, які були мудрими, освіченими, справедливими володарями. Корисно для правителя помандрувати й за кордоном, напучував молодого короля Оріховський, щоб спізнати життя різних народів, їхню історію, культуру. Це допоможе збагнути справжню цінність своїх законів і звичаїв, а також причини розквіту й занепаду держав, різницю між свободою і неволею. "Не виїжджаючи з дому, — зауважує мислитель, — так про доброту й чесність будеш знати, як цвіркун про сонце, якого ніколи не бачив, у закутку живучи..." (299, с. 220).

Ідеальному правителю, "філософу на троні", на думку вітчизняних мислителів, повинні бути притаманні всі основні чесноти, а передусім мудрість, яка не раз "здобувала монархам скіпетр і державу" (X. Євлевич). Класичним зразком тут служив Александр Македонський, вихований Арістотелем. Про це у X. Євлевича розповідає сама Мудрість:


Відав мудрий король той моїх рук потугу,

Знав — в кулаці тримаю світову округу,

Бо йому не раз я теж думку підкидала

І порадою всюди в пригоді ставала,

У боях, у походах, в найскрутнішім горі,

Ворогів поражала на землі і в морі...

(115, с. 517).


У віршах К. Саковича є окремий розділ під назвою "В гетьмані, якій цноты мают бити", де найважливішою названо статечність у вірі та страх Божий. Там само визначаються риси, які повинні бути притаманні полководцеві: обізнаність у військовій науці, мужність, чуйність, звичність до голоду й холоду, а передусім справедливість, яка дозволяє "добрих миловати, злих зась карати..." (653 с. 107).

Про те, що мудрість і справедливість здобувають "славу, честь і державу", багато говорили також К. Транквіліон-Ставровецький, І. Домбровський та С. Оріховський. Останній у свого зразкового правителя хотів би бачити ще й інші чесноти: славу, розсудливість, щедрість, терплячість, лагідність, поміркованість, скромність, відвагу, мужність, чесність, сумирність, покірливість. Переліченим якостям Оріховський надавав дуже великого значення. Королі, позбавлені цього, писав він, виявляються слабкими, зманіженими і не шанованими. Їх називають сарданапалами. У таких правителів доблесть вважалася ґанджем, сором’язливість — дивацтвом, цнотливість — глупотою, ощадливість — скнарістю. Думки Оріховського про якості досконалого правителя багато в чому збігаються з думками Платона, Арістотеля, Еразма Ротердамського, Н. Макіавелі, Дж. Понтано, А. Ф. Моджевського, Т. Мора, з працями яких він був добре обізнаний. На праці декого з них є навіть прямі посилання. Запозичені ідеї мислитель використав творчо, критично, осмислено.

Просвічений монарх, на думку гуманістів епохи Відродження, повинен дбати повсякчас про спільне благо своїх підлеглих, головними складниками якого вважали можливість здобуття освіти, а також мир і злагоду в суспільстві та захист від зовнішніх ворогів. У Західній Європі найбільше про це писали Еразм Ротердамський, Н. Макіавелі, Жантійє. Так, наприклад, створюючи образ ідеального монарха, Еразм всіляко підкреслював його постійну зайнятість суспільними справами: "Якщо доброму батькові сім’ї вистачає завжди турботи в одному-єдиному домі, то настільки більше справ у людини, якій довірено цілу державу" (529, c. 195). Про те, що інтерес просвіченого правителя повинен бути зосереджений навколо спільного блага, постійно нагадував італійський гуманіст Макіавелі, який виправдовував при цьому будь-які дії володаря, якщо вони спрямовані на користь суспільства.

Серед українських гуманістів подібні думки висловлювали: С. Оріховський, С. Пекалід, автор "Перестроги", X. Євлевич, І. Домбровський, С. Почаський, К. Сакович, П. Могила. При цьому слід зазначити, що перший уособленням ідеального просвіченого монарха вважав польського короля, а інші мислителі — різних українських можновладців. Оріховський, зокрема, намагався створити взірець ідеального володаря нового типу, такого, яким би він хотів його бачити, — освіченого, розумного, дбайливця про добробут громадян, а не про власні гаразди. Таким, вважає мислитель, був польський король Сигізмунд Старий, наслідувати якого він радить молодому королю Сигізмунду Августу: "громадяни поважатимуть короля, якщо він під час правління ні про що інше так не дбатиме, як про суспільний гаразд" (269, с. 23). Того ж короля, який використовує державу для своїх потреб, Оріховський називає тираном. Мислитель схвалює й неординарні дії короля, які приносять вигоди для держави, як, наприклад, шлюб Августа з донькою "римського імператора Фердинанда", бо він приніс "небачені вигоди польській державі — зв’язки з усією Європою, замирення з германськими князями тощо" (269, с. 89). Адже королеві, наголошує Оріховський, слід турбуватись не стільки про дружину для себе, як про королеву для держави.

Інші українські мислителі — автор "Epicedion"-y, M. Пашковський, І. Домбровський, П. Могила хотіли бачити на троні православного, мудрого монарха, батька підданих, доброчинця, який дбає про спільне благо, про свободу вітчизни і захист її від зовнішніх ворогів. Ці та інші українські мислителі славлять тих князів і гетьманів, які дбають про освіту, яка, на їхню думку, є великим благом для всього суспільства. Сакович хвалить, зокрема, П. Сагайдачного за те, що "дорогу до наук став прокладати для української молоді"


Кілька тисяч братчикам він офірував,

Щоб фундація наук там була, жадав.

(183, с. 179).


С. Пекалід та З. Копистенський хвалять князів Острозьких за "ліцей тримовний", подарований Волині та Русі. Мова йде про Острозьку академію, яку вони називають "прекрасним творінням, де перебувають видатні вчені, мовці, математики, астрологи, філософи" (184, II, с. 45, 54). Вдячність за "фундування шкіл" висловив П. Могилі у своєму творі "Євхаристіон" С. Почаський. Разом з тим дехто (як, наприклад, автор "Перестороги") засуджував тих князів, які "шкіл посполитих не фундовали... То много зашкодило панству Рускому велми, же не могли школи и наук посполитих расширяти и оных не фундовано, бо коли би они науку мали, тогда би за неведомостью и глупством своим не пришли до таковоі погибели..." (125, с. 25 — 26).

Окремої розмови заслуговує С. Оріховський як апологет просвіченої монархії, який принциповою умовою існування і розвитку цивілізованої держави вважав належну освіту і виховання володаря. Монарх, який претендує на роль просвіченого, писав Оріховський, повинен учитись, прагнути до науки, дбати про школи і вчителів: чим більшої держави ти король, тим пильніше турбуйся, щоб уже тепер одержав правильні настанови, як захистити усіх людей. Усі славні королі були освіченими, а невчені — тиранами, бо їхній розум не дістав добрих настанов. Серед останніх мислитель називає вже згадуваних Діонісія Сицилійського, Болеслава — польського короля, Клавдія, Нерона — римських імператорів. Оріховський висловлює королеві свої міркування щодо реорганізації старих шкіл і відкриття нових. При цьому мислитель не обмежувався загальними деклараціями, а давав конкретні рекомендації: "вчителями у школах наставляй не придворних слуг, що блискають пурпуром і тонким полотном, але людей вчених, завдяки яким молодь стане вченішою і твоїй державі більш потрібною. Так само й про гімназії та інші школи піклуйся. Сам призначай туди надійних вчителів, які навчать, покажуть і привчать юнаків займатися такими справами, завдяки яким вони стануть вже у зрілому віці добрими, славними і щасливими. І навпаки, якщо буде знехтувано добрими справами і запанує байдужість, ті ж самі вчителі з найбільшим старанням виховають юнаків такими, що принесуть державі найбільшу неславу, ганьбу і нещастя" (269, с. 60). Добрим словом Оріховський згадує і попередніх королів, зокрема Ягелона, завдяки якому польський народ, який був найдикішим, тепер, завдяки науці, полагіднішав і став більш освіченим". Хвалить мислитель і короля Владислава за те, що у Кракові заснував гімназію, яка до цього дня заживає слави. Бо звідти, "немов з Троянського коня, вийшли численні лицарі, знамениті мудрістю і наукою" (273, с. 59).

Обґрунтовуючи ідею освіченого абсолютизму, західноєвропейські гуманісти (Еразм, Жантійє, Макіавелі) і вітчизняні мислителі (С. Оріховський, Павло Кросненський, Хр. Філалет, П. Могила) стояли на тому, що правитель повинен не тільки видавати закони для підданих, але й сам їх дотримуватися. Основою справедливих відносин між правителем і підданим, на їхню думку, повинен бути договір, згідно з яким обидві сторони присягають виконувати свої обов’язки, дотримуючись закону і взятих зобов’язань. Слід зазначити при цьому, що Еразм і Макіавелі припускали (хай навіть декларативно) відступи від цього принципу (перший — для філософа з гурту "семи мудреців світу", а другий — звільняв правителя від дотримання закону, коли в цьому є необхідність, тоді як у вітчизняних мислителів такого вільного поводження з законом ми не спостерегли. "Король, — писав, наприклад, С. Оріховський, — зв’язаний законом і тому є рабом законів. Він не може робити все, що захоче, а лише те, що дозволяє йому закон" (289, с. 78). Цю думку мислитель проводить послідовно у таких своїх творах як, "Напучення", "Турчика І", "Похорон Сигізмунда", "Послання до папи римського". Думки ж про те, що король не підлягає законові, що його забаганки є законом, що зиск для короля є найвищою справедливістю, Оріховський називає не інакше як "нероновими баєчками", що ведуть до тиранії (277, с. 26). Про те, що правитель має бути обмежений законом і взаємними зобов’язаннями, говорив Павло Кросненський та Хр. Філалет. Останній, зокрема, писав, що ми виконуємо перед королем наші повинності "взамен того, аби нам присяги свои панскои додерживати, а ведле прав пановати рачим, потребуємо" (187, с. 1808). Ідею просвіченого монарха, обмеженого законами, обстоював і розвивав П. Могила, на думку якого філософ на троні має спиратися на закон, щоб урівноважувати і гамувати зростаюче протиборство суспільних станів. Мудрість правителя, отже, повинна виявлятися в умінні керувати державою на основі законів та їх дотримання всіма членами суспільства, зокрема й королем, який "существом оубо телесы равен ест всякому человеку".

Здобути владу й утримати її просвічений монарх може, на думку вітчизняних мислителів, якщо буде втіленням стандартного набору відомих уже чеснот, притаманних ідеальному володарю (філософу на троні), з різним, щоправда, акцентуванням на окремих із них тим чи іншим автором. Для К. Транквіліона найважливішою є слава й честь; для С. Почаського — справедливість і щедрість, які спонукають правителя діяти так, "аби не пустіли у підданців комори і скрині". С. Пекалід та анонімний автор "Ерісеdion"-y надавали перевагу освіті ("музам давньогрецьким"), мужності, хоробрості, відвазі ("марсовому табору військовому"), наявність яких у володаря, на думку мислителів, важко переоцінити:


Сміло олені себе в стаді почувають,

Як вони за гетьмана лева собі мають.

Левів юрмисько слабке, хоч вони й сміливі,

Як за гетьмана у них олень боязливий.

(181, с. 191).


І. Домбровський, натомість, крім відваги, доблесті і звитяги, цінує ще доброчесність, освіченість, уміння майстерно висловлюватися, "удосконалений музами розум", "дбання про добробут підданців". Правитель, який не має цих чеснот, на думку мислителя, не зможе утримати владу, бо


Доля... має звичку помщатись на людях пихатих

І проганяти чваньків із престолу високого дуже.

(220, с. 29).


Прикладом правителя позбавленого чеснот, до того ж підступного і жорстокого І. Домбровський називає князя Святополка Окаянного, який убив "підступно братів своїх рідних — Бориса і Гліба". У віршах К. Саковича, присвячених Конашевичу-Сагайдачному, є перелік "В гетьмані якій цноти мают бити". Крім інших чеснот, притаманних ідеальному володарю, таких як статечність, страх Божий, освіченість, мужність, тверезість, чуйність, призвичаєність до голоду й холоду, автор особливий наголос робить на справедливості, яка одна "добрих миловати, злых зась каратЂ за их злость" може. Завдяки цій чесноті правитель здобуває авторитет, а отже й легко утримує владу. Ще інший мислитель, П. Могила, висловлювався на користь того, що володар повинен керувати державою за допомогою філософії і бути при цьому скромним та прагнути заслужити прихильність підданців. Тільки це, гадав він, може допомогти цареві здобути й утримати владу. Родовитість, сила війська, жорстокі покарання тут не посприяють.

Оріховський також радить бути лагідним, справедливим, стриманим, розважливим, поміркованим, доброзичливим, ласкавим за будь-яких обставин. Це, на його думку, забезпечує правителю авторитет і допомагає утримувати владу. В напученні польському королю Сигізмунду Августу Оріховський наводить увесь арсенал чеснот, завдяки яким володар здобуває й утримує владу, але серед них виокремлює чотири найголовніші — умілість, доброту, поміркованість, ощадність. В іншому місці до них додає ще доблесть (яка поєднує правителя з підлеглими і робить улюбленцем усіх) та справедливість, яку мислитель називає сильною, могутньою, славною, знаною і милою людям. Серед негативних чинників, що ведуть до втрати влади володарем, Оріховський на перше місце ставить легковажність, хтивість, жагу, пияцтво, шал, які "немов чума змушують його занедбувати державні справи. Прикладом тому — Дідона, Нерон" (269, с. 84 — 86).

Просвіченим, ідеальним правителем, тобто "філософом на троні", монарх може стати, на думку гуманістів епохи Відродження, якщо в нього буде відповідне оточення — наставники, сенат, двірцеві слуги. Як їх добирати і за якими критеріями, — про це намагалися давати поради мислителі у своїх творах. Від того, вважали, якими будуть дорадники — гідні чи негідні — значною мірою залежатиме, стане монарх просвіченим чи тираном. Серед українських мислителів великого значення надавав умінню правителя добирати собі найближчих дорадників С. Оріховський. Радники й слуги короля, через яких він править державою, повинні бути мудрими, вченими, чесними; заслуговувати довір’я та мати сміливість критикувати короля за помилки і говорити йому правду у вічі. "Ти ще молодий, — звертається мислитель до короля, — а щоб хтось не зміг використати це на шкоду, я змушений (якщо ти чогось не знав би!) в простій і щирій промові порадити, чого тобі слід остерігатися, чим нехтувати. Всякий дорадник є вісником Бога, і його треба слухатися. Бо якщо знехтуєш, бійся, аби замість дорадника не послав тобі Бог нахлібника зі зрадливою душею, який тебе обдурить" (269, с. 13).

Подібно до Макіавелі, Оріховський вважає, що це повинні бути не просто люди, віддані правителю, а такі, що піклуються передусім про гаразди народу і держави: "Хай сенатори стануть отцями держави, далекими од чварів, дружніми, лагідними. Хай душу мають не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиро й чистосердо бачать, що шкодить, а що корисне державі" (269, с. 25 — 26, 43, 99). Наголошуючи на тому, що серед почту короля завжди повинні бути чесні і вчені мужі, які заслуговують на довір’я, мислитель разом з тим наголошує: "І не так уже й важливо, чи з твоєї вони держави, чи з чужої, бо як про породистих коней не думають, чи вони польські, чи іноземні, так само і людей добирай: дивись, аби лиш були корисними для тебе і держави". Оріховський послідовно обстоював принцип оцінки людини не за знатністю її роду, а за особистими якостями. Але не завжди. Відступ він робить при доборі сенаторів. І це обґрунтовує в такий спосіб: "Ти ж, маючи таку чудову раду, добирай, скільки змога, мужів знатних і народжених славними батьками: почасти тому, що вони є ніби стовпами твоєї держави, почасти ж, що інші мешканці держави з діда-прадіда вже звикли дослухатися авторитету таких родин" (269, с. 39). Щоб переконати короля у важливості правильного вибору наставника, Оріховський вдається до аналогій із античних і новітніх часів. Видатні правителі, пише він, стали відомими, славними, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів: Александр Македонський — Арістотеля, Павсаній — поета Симоніда, Періандр Корінтський — Талеса Мілетського, Перікл — Анаксагора Клазименського, Діон — Платона, Сигізмунд Старий — Длугоша. Разом з тим Оріховський застерігає короля, щоб уникав базік, нашіптувачів, пліткарів, хвалителів, підлабузників; лестивих, хитрих, підступних. Такі людці, писав Оріховський, не світло несуть заблукалим, не знання — неосвіченим, не надію тим, хто її втратив, а навпаки: гасять те світло, нищать надію в душах людей і з коренем її виривають. Особливий наголос мислитель робить на такій категорії негідних дорадників, як підлабузники взагалі і придворні зокрема, які не займаються важливими державними справами, а лише "кроять каптан, вигадують строї, майструють машкари, бавляться, блазнюють, штовхаючись при дворі". Таких придворних він порівнює з красивою, принарядженою панною при королівні. Що ж до таких підлабузників, як дармоїди ("парасити"), то їх уникати Оріховський радить королеві насамперед, бо такий зводить із розуму королів і мов чарівним напоєм, як захоче, змінює їхній характер. Цього він прагне досягнути, засуджуючи передусім чесноти. Якщо побачить, наприклад, що ти стриманий, негайно починає кричати, що таке життя селюцьке; якщо в короля бенкети без дівчат, без хору й музики, — такий король, на його думку, незнатний. У пихатості своїх хлібодавців лестивці вбачали вченість, у сваволі — . розкутість, у непомірній щедрості і, нарешті, у бездіяльності — саму відвагу. А все закінчується тим, писав Оріховський, що король перетворюється на ганебного тирана, подібного до Сарданапала (який жив зі своїми служницями), або Геліогабала (який влаштував військо із розпусниць), або Алківіада, який привселюдно виставляв на показ свої сороміцькі члени. До "негідних" дорадників Оріховський зараховує і нікчемних, несправедливих, ледачих, хапких, злочинних сенаторів, які використовують державу для своїх потреб. Ці міркування нашого мислителя перегукуються з думкою італійського гуманіста Макіавелі, який писав: "Є один безпомильний спосіб пізнати, чого вартий помічник. Якщо він більше піклується про себе, ніж про державу, і у всякій справі шукає свої вигоди, він ніколи не буде добрим слугою державця" (80, с. 70). Ідею освіченого монарха на троні розвивав польський сучасник і однодумець нашого мислителя А. Ф. Моджевський та інші польські діячі. Але їхні задуми не були зреалізовані, оскільки король і ті сили, на які вони опиралися, — міста і середня шляхта, — зазнали поразки в боротьбі з великими феодалами, що не були зацікавлені в політичній централізації країни. Аналогічна ситуація була й на українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Ідею просвіченого абсолютизму в Україні розвивали пізніше Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, а особливо Т. Прокопович, погляди якого були викладені у праці "Правда волі монаршої" (486. I, с. 398).

Погляди ренесансних гуманістів на проблему війни і миру ґрунтувалися на засновку, сформульованому згодом Т. Гобсом: "війна є проявом ворожого ставлення людей одне до одного, яке було в їх розрізненому існуванні". А оскільки сучасні їм європейські суспільства мислителі вважали більш-менш згуртованими і цивілізованими, то війнам, на їхню думку, не повинно бути місця, бо вони, як писав Еразм Ротердамський, "завдають людям найболючіших ран, приймають їх з найбільшою огидою і невимовною відразою". Разом з тим у цей час з’являється розуміння, що не кожну війну слід засуджувати, бо є війни загарбницькі й оборонні, які ведуться для захисту вітчизни. Останні, на думку грека Я. Палеолога, є "за правом Божим" ("Думки про війну", 1572 р. — 656, с. 98). Засуджуючи руйнівні, агресивні війни як злочин, гуманісти протиставляли їм переваги миру і закликали до нього, "Війна, — писав Еразм у трактаті "Скарги миру", — мила тим, хто її не зазнав

Проблема війни і миру була близькою і українським гуманістам кінця XVI — поч. XVII ст., які так само чітко розрізняли справедливі і несправедливі війни; яскравими прикладами тут можуть бути дві промови Оріховського під назвою "Проти турецької загрози" (Turcica), — одна звернена до польського короля, а друга — до шляхти, — а також декларація М. Пашковського про те, що війни за свободу справедливі, а загарбницькі — прокляті людьми (82, с. 28). Поділяв війни на справедливі (Божі) і безбожні, в яких не треба брати участі, князь К. Острозький. Усе це було своєрідним перегуком з міркуваннями таких видатних західноєвропейських теоретиків держави, як Е. Ротердамський, А. Ф. Моджевський, Г. Гроцій. Питання війни і миру було дуже актуальним у тодішній Європі у зв’язку з реальною загрозою турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес. Твори гуманістів справили значний вплив на формування європейської громадської думки у справі згуртування народів проти турецької експансії. Свою частку до цієї справи доклали й українські мислителі, передусім С. Оріховський. Це засвідчує і багаторазове видання творів мислителя у різних європейських країнах того часу.

Найвиразнішими пропагандистами миру серед європейських мислителів тієї епохи були Т. Гобс (який турботу про мир уважав основою "природного права" та Еразм Ротердамський зі своїм твором "Скарги миру", який започаткував серію трактатів філософів XVI — XVIII ст. про вічний мир. Українські мислителі також мріяли про мир, якого "бажали усім, також сусідам", оспівували мирну працю і висловлювали бажання, щоб війна поступилася "священним каменам". Мир, на їхню думку, є породжувачем і джерелом усього доброго. Без нього не може бути і в людському житті нічого ані любого, ані тривкого. Під час миру квітнуть науки, мистецтва, література, багатства зростають, розвиваються добрі звичаї серед людей. Тому правителі повинні дбати про мир, його боронити, і лише в такому випадку, писав Оріховський, їх можна називати справжніми людьми, мудрими сторожами роду людського. Ті ж, хто ненавидить мир, є дикунами, непогамованими й жорстокими тиранами. Мета миру, продовжує мислитель, — життя, згідне з природою та її законами. Думки про мир пронизують всі його твори. Але найбільше їх зосереджено у "Промові на похоронах Сигізмунда Старого" та у двох "Турчиках". Вихваляючи справжні чи уявні чесности цього короля, мислитель наголошує постійно на його дбанні про мир у державі. "Одні в мирі перебуваючи шукають війни, — писав він у похоронній промові, — а цей у війнах нічого не шукав крім миру. Інші — мають державу, щоб сусідів непокоїти війною, а цей вважав, що держава без прихильних сусідів буде неміцною. Треті — укладають договори, щоб мати змогу підривати мир, а цей усі договори, які мав з турками, скітами, мосхами, волохами закінчував миром" (273, с. 80 зв.). Сигізмунд, на думку Оріховського, став речником миру не тільки для своїх підлеглих, а й для інших народів і держав Європи. Саме з його ініціативи відбулася нарада кількох королів, на якій було закладено підвалини взаємодопомоги у боротьбі з Туреччиною й ухвалення миру між християнськими народами.

Будучи відвертим апологетом миру, Оріховський водночас виступає у "Турчиках" завзятим пропагандистом війни на випередження з Туреччиною, яка в цей час загрожувала всім європейським народам. Якби я знав, звертається мислитель до польської шляхти, що ви маєте змогу вибирати на свій розсуд війну чи мир, я ніколи б не став відмовляти вас від твердого миру заради непевної звитяги. Але ж я бачу, що ви мусите боротися за свою свободу, об’єднавшись із германцями, інакше, сидячи вдома, діждетеся найжахливішої неволі. Тільки дурень вірить на слово тому, хто пропонує мир, дружбу, а робить щось інше. "Не вірь, — переконує мислитель короля, — ні угоді, ні союзові, ні вірності Сулеймана. Бо нічого не варті його брехливі присягання, якими домагався у тебе договору. Цим обманом хотів лише досягнути, чого ні Баязет від брата твого, ні Магомет від батька, ні Амурат від дядька твого по батькові не змогли досягнути зброєю" (260, с. 5). Для Сулеймана мирні угоди нічого не варті, бо коли хоче, тоді їх і порушує. Тому й Бог велить починати війну, і всі бачать, що порятунок у зброї, а не в мирній угоді з ним, яку він до того ж постійно порушує. З цього Оріховський робить правовий висновок: коли одна з договірних сторін ламає мирну угоду бодай частково, тоді й інша теж може договору не дотримуватися.

Крім С. Оріховського, проблема миру хвилювала в Україні таких відомих мислителів, як С. Пекалід, І. Домбровський, X. Євлевич, анонімний автор "Перестороги". Пекалід стверджує, що "коли у нас не буде миру, скрізь доброчесність загине і жодної честі не буде". Він хвалить князя Острозького за те, що наслідком переможних його дій стало не захоплення чужих територій, не продаж полонених у рабство, як це звично робилось у ті часи, а лагідне, толерантне ставлення до переможених. Це, на його думку, усувало причини для конфронтації, а отже, забезпечувало тривале, мирне співжиття різних народів на теренах князівства:


Він ворогів перемігши, узяв у полон їх багато

Військом своїм, і усім полоненим дозволив цей месник

Жить в Острозі, бо так батьківське серце веліло зробити.

Скит безпощадний, зрадливий валах і москаль легковажний,

Також і турок жорстокий безкарно дивились на нього

(181 ,с. 211).


Іншим прикладом подібного мирного співжиття автор називає об’єднання "литвинів і русинів". Йому шкода, що повстання К. Косинського "руйнує мир і спокій і приносить величезну шкоду спільному благу". Інший мислитель, автор "Дніпрових камен", називає українців народом мирним, лагідним, справедливим, який не чинить зла іншим народам. Будучи католиком і присвятивши свою поему католицькому єпископові, він виступає за мир і злагоду у руському краї між різними конфесіями і радить адресатові:


Запам’ятай, що до зброї не слід удаватися, краще

Шли до сумирного люду тамтешнього з миром посланців.

(220, с. 16).


Військова доблесть — то добре, "та чи не краще є Фебові почесті й славлення миру?" — запитує І. Домбровський у Т. Замойського і сам дає ствердну відповідь. Розповідаючи історію краю, до якого іде єпископ, мислитель постійно акцентує на тих історичних особах, які були прихильниками миру, гамували чвари та розбрат в Україні і "дбали про мир і спокій у державі".

Українські гуманісти чітко розрізняли війни зовнішні (відсіч чужинцям) і внутрішні (чвари в суспільстві, соціальні вибухи, громадянська війна). У свою чергу зовнішні поділяли на справедливі (захист вітчизни, помста за вчинені кривди) і несправедливі (загарбницькі, агресивні). Останні вони засуджували, називали воєнним розбоєм, а перші — виправдовували як такі, що дають можливість помститися кривдникові. Прикладів тут більше ніж достатньо. Ось хоча б такий з вірша М. Пашковського "Україна татарами терзана" (1608 р.), де автор виявив своє розуміння справедливої війни такими словами:


Війни святі, як боронять свободу,

Несправедливі ж — прокляті з породу.

Несправедливість — годиться відбитись

Прямо чи криво, аби вборонитись.

(82, с. 155).


Серед творів, присвячених цій темі, особливо вирізняються анонімна поема "Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го", поема М. Гусовського "Перемога над турками під Теребовлею 1524 року", дві промови-трактати С. Оріховського "Про турецьку загрозу". В них дається не тільки виклад історії турецьких зазіхань на Європу й українські та польські землі, а й звучить гарячий заклик до європейських народів згуртуватися перед смертельною загрозою і дати відсіч турецькій навалі, що загрожувала не поневоленням, а знищенням європейської цивілізації. "Це тобі вже, — говорить Оріховський до короля, — не війна з русами і скитами, які лише здобич, а не державу прагнуть захопити; не з литовцями і мосхами, з якими коли хочеш, тоді й ведеш війну; не з прусами і германцями, які і переможені тебе люблять, і якщо переможці, то бояться... Але ти будеш мати справу з осквернителями віри, порушниками миру, грабіжниками людських прав, які не тільки людей, землю, державу прагнуть захопити, але й винищують цілі народи так, що й сліду від них не залишається" (260, с. 26 — 27).

Згадані промови Оріховського були складені за зразком Демостенових "Філіпік" і перегукувалися з виступами сучасних йому і більш пізніх європейських гуманістів, таких як Еней Сільвій, Ф. Бекон, С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес, які формували громадську думку, підштовхуючи її до усвідомлення потреби створення антитурецької коаліції європейських держав. Антитурецькі твори Оріховського видавались у Європі багато разів за життя автора і після його смерті. Так, наприклад, "Турчики" видавались: у Кракові — тричі (1543, 1544, 1590 рр.), у Базелі (1551 р.), у Римі (1594 р.) у Відні (1666 р.).

Упродовж XVI — поч. XVII ст. спостерігалася тенденція до переакцентування щодо методів ведення справедливої війни, підтримуваного вітчизняними мислителями. Перша половина XVI ст. — "пасивна" оборона краю завдяки спорудженню фортець і укріплень та зосередженню в них численних залог. Друга половина XVI ст. — активізація переслідувань татарських здобичників з метою відбиття полону. І, нарешті, перша третина XVII ст. — воєнні походи козаків углиб ворожої території для визволення бранців та задля помсти, що виявлялась у грабуванні поселень ворога. Згадана тенденція значною мірою залежала від зростання чисельності козацьких збройних сил та їх військового вишколу. Ці дії знаходили повне схвалення у творах українських гуманістів.

До "пасивного" виду оборони найактивніше закликав, зокрема, С. Оріховський, який не зупинявся на деклараціях, але й давав практичні поради стосовно організації захисту краю: "Вся наша держава, якщо не помиляюся, поділена на 13 воєводств. Зроби так, — радить мислитель королеві, — щоб певний час по черзі воювало кілька воєводств, а іншого року — інші три. Таким способом найкраще державу захистиш. Супроти ж особливо великої ворожої сили слід готувати посполите рушення". Мислитель викривав польсько-литовські правлячі кола, магнатів, шляхту, які не вміли й не хотіли захищати підвладні їм українські землі, прагнучи лише до примноження своїх маєтностей і прибутків. Оріховський це бачив, а тому звертався до короля з проханням: "Передусім прямуй на Русь, мешканці якої зазнають нападу численних ворогів. Прийди до цієї провінції, Августе, оглянь укріплення, зміни слабкі місця фортець, набудуй міцних побільше. Покажи себе королем, який може прогнати від нас скітів, волохів і турків". І далі: "Нехай король у Львові або Кам’янці протягом літа перебуває, або в іншому місці, яке потребує оборони проти недруга" (269, с. 37).

Закликали до оборони рідного краю й інші мислителі, ставлячи за приклад сучасним можновладцям давньоукраїнських князів. Причину тогочасного нещастя вони бачили передусім у відсутності внутрішньої консолідації в українському суспільстві: якби серед українців "та була ще й згода, не потерпали б, як тепер, їхні землі шкоди" від татар і турків (181, с. с. 187).

Прихильниками "активної" оборони, яка включала не тільки відбиття нападу, а й переслідування ворога з метою визволення полонених, були М. Пашковський, С. Пекалід, І. Домбровський, М. Стрийковський, два анонімних автори творів "Epicedion’-y та "Про вибиття татар", Г. Смотрицький, Й. Верещинський, частково С. Оріховський. Першими особами, яких вихваляли мислителі і ставили за приклад, були князі К. Острозький, М. Вишневецький, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, а також польський гетьман Я. Тарновський, барський староста Б. Претвіч, король Сигізмунд Август та ін. За що ж хвалять їх наші мислителі у своїх творах і до чого закликають? З великою повагою і любов’ю говорить Оріховський про польського полководця Я. Тарновського, який завдав поразки під Вишнівцем великому загонові татар, котрі вдерлись на західноукраїнські землі. На честь цього видатного діяча він написав трактат під назвою "Життя і смерть Яна Тарновського". Мислитель хвалить Б. Претвіча (Претвицького), барського старосту (від 1540 р.), за те, що давав рішучу відсіч татарам на пограниччі. До активніших дій закликав Оріховський і молодого польського короля Сигізмунда Августа. При цьому радить розпочати війну першому, об’єднавшись із австрійцями, німцями, угорцями, волохами, а не чекати, доки Сулейман розіб’є кожного поодинці. Князь К. Острозький зображується мужнім захисником вітчизни, який не міг терпіти, бачачи як


...зв’язаних тьму женуть по полю,

І жінок, та діток тягнуть у неволю.

(181, с. 66). ‘


Його звитяги над ворогами порівнюються з подвигами знаних античних полководців Сціпіона, Гектора, Ахіла. Захищаючи свій край, князь Костянтин провів вісімдесят переможних битв із татарами, і за це йому вітчизна буде вдячна повік. Не шкодуючи життя, він сам кидається у бій і закликає йти за ним своїх вояків. Анонімний автор твору "Про вибиття татарів" вкладає до його вуст такі високопатріотичні слова:


Час такий для нас настав, стільки потерпали,

Стільки горя та біди від татар зазнали,

Що обов’язок велить взятися за зброю,

Мужньо з шаблею в руці кинутись до бою.

Як не зможемо тепер виявить відвагу,

Будем дужче потерпать від татар поганих.

Зброю маємо в руках, тож не зволікаймо,

Рятувать братів своїх, край свій поспішаймо.

(181, с. 67).


Активно виступав проти татарських та турецьких нападників і князь М. Вишневецький-Байда. За це йому анонімний автор присвятив цілий твір під назвою "Epicedion", де говориться, що князь турків та татар "хижих, навіжених, Од кордонів одганяв, як собак скажених", та що "В дикім полі перед ним вороги дрижали". Він увесь час перебував у походах ("все ходив степом неосяжним"), а тому татари стали постійно "терпіти невдачі і відходили з ганьбою". У цілім світі знають римських полководців, — пише автор, — але ж і наш не гірший, бо "Україні послужив там, де небезпечно". І далі:


При звитяжцю не могли злі татарські орди

Звичними розбоями учиняти шкоди,

Особливо ж над Дніпром, де сидів потужний

Оборонець і вояк, сміливий і мужній.

(184, II, с. 36 — 37).


Серед інших захисників України називаються ще Януш та Олександр Острозькі. Та все частіше надія на порятунок і захист пов’язується з козаками, які невдовзі стають головними захисниками рідного краю не тільки від татар і турків, але й москалів, поляків та інших чужинців. Характерною рисою козаків, яка впадала у вічі навіть іноземцям, було те, що "вони ніколи не захоплювали чужих земель".

На початку XVII ст. збройні сили України — передусім запорозькі козаки — настільки зміцніли кількісно і якісно, що змогли не тільки стримувати напади татар і турків на українські землі, але й почали здійснювати походи в глиб ворожої території. Це робилось під гаслом звільнення бранців та помсти і нищення центрів работоргівлі (наприклад Кафи). І майже завжди ті виступи переростали у відверті грабунки мирного населення ворога, — що до речі, було тоді звичним явищем у всьому світі. Такі дії козаків сприймались як компенсація за завдану шкоду українській людині. І справді, повернувшись додому вони значну частину здобутого віддавали на церкви, монастирі та шпиталі, для найбільш знедолених. Усе це було в полі зору вітчизняних мислителів і виправдовувалось, ба, навіть заохочувалось і схвалювалось. Полишаючи анонімні (переважно колективно створювані) тогочасні українські народні думи, назвемо бодай кілька значніших творів (де б відображалась героїка цих походів), створених конкретними авторами: віршована поема "Дніпрові камени" (І. Домбровський); "Дії турецькі і змагання козацькі з татарами" (М. Пашковський); "Epicedion", себто вірш жалобний про благородство і вічної пам’яті гідного князя М. Вишневецького" (Анонім); "Дума Українка" та "До Подільського краю син його промовляє " (А. Чагровський); "Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" (К. Сакович); "Протестація" (Й. Борецький); "Пам’ять війни турецької, року 1621-го" (Б. Зиморович). Ось як зображує, наприклад, Пашковський похід запорожців у Крим під проводом Кимиковського та Б. Микошинського:


Од татарських земель, із Козлова, прибилось

Дві галери, на котрих багато томилось

Наших вибраних в’язнів — до тисячі, може,

Вісімсот жон із дітьми томилось негоже.

Тисяч півтори турок, не більше, було там —

Козаки нагодились — моторна робота

Закипіла в галерах — поган порубали,

Каторжан увільнили, велику дістали

Здобич і до порогів безпечно приспіли...

(183, с. 69).


Й. Борецький наголошує, що козаки йдуть на море передусім для того, щоби невільників визволити, а також по здобич, яку на церкви та шпиталі передають. К. Сакович уславлює гетьмана П. Сагайдачного за те, що


Із неволі християн безліч увільняв,

За що з воїнством його Бог благословляв.

За найбільшую собі має нагороду

Славний рицар, як коли вирве на свободу

Земляків своїх — гріхи вчинком покутує.

(183, С.172).


Б. Зиморович виправдовує козацькі походи тим, що вони лише віддячували туркам і татарам за їхні кривди тією самою монетою і тому тепер


В тороках для торгу водить козак по базару

Гладких турків по парі...


Несправедливі, загарбницькі війни вітчизняні мислителі, як і їхні західноєвропейські однодумці (Еразм Ротердамський, Т. Гобс), однозначно засуджували як такі, що суперечать природному праву і є аморальними. Трапляються у їхніх творах думки, близькі до чільних засад міжнародного спілкування, за яким кожна держава — рівноправний суб’єкт взаємин, незалежно від її потужності. К. Сакович, наприклад, не розуміє жадоби Александра Македонського до підкорення все нових і нових держав і народів, а тому з докором запитує:


...чому ти до влади такий невситенний?

Чом бажаєш під себе підбити всі панства,

Щоб не вибився жоден з-під твого підданства;

Так живеш, мов ніколи не маєш умерти,

Всі багатства земнії бажаєш пожерти;

Чом же славу порожню у світі шукаєш...

(183, с. 171).


Основним вогнищем агресії супроти України були у той час Туреччина і Кримське ханство. До цієї теми і була прикута увага наших гуманістів. Туреччина, на їхню думку, завжди славилася підступністю, неволею і велелюддям, а духом, розумом і мужністю поступалась європейським країнам. Турецький султан сприймався як "Божа мітла", занесена над грішним світом, і називався не інакше як осквернителем християнської віри, презирливцем угод, губителем природного права, ганьбою і згубою всього, що є в людей святого, чесного, пристойного. Особливо ж ненависною для наших мислителів була данина дітьми, з яких у Туреччині готували майбутніх яничарів:


Там від кожного хочуть червоного злота,

... Десятину од діток, хоч ті ще дрібнота,

Що п’ять років од дому вони вибирають

Десятину із хлопців — їх турчити мають.

На п’ятнадцять їх тисяч щорік визначають

В яничарство, у царських сараях навчають,

(183, с. 76).


Що ж до татар, то вони, на думку автора "Epicedion"-y, не жнуть, а живляться награбованим добром. Через це українці мусять завжди бути при зброї:


Обиватель нещасний у батьківськім краї...

І у мирному часі находу чекає,

Він за плугом при зброї волів поганяє.

(183, с. 66).


Турки й татари тільки й думають, продовжує автор, про загарбання наших земель і поневолення люду.

Іншого шляху до збереження свободи і добробуту громадян, окрім війни, не бачив і С. Оріховський, який писав: "Якщо хтось має якусь ліпшу раду, хай скаже і, доки ще є час, порадить". Війну, наголошує мислитель, треба розпочинати чим швидше, а не чекати, коли Сулейман нападе у незручний для Польщі час. Скільки народів султан підкорив підступом, а ви чекаєте, — звертається він до шляхти, — що вам оголосить війну з дотриманням усіх формальностей. Цього не буде, Сулейман за всяку ціну хотів би, щоб ми не вбачали початку війни у фактах захоплення Валахії, спорудженні укріплень, завоюванні Угорщини. Врешті, споруджуючи замки безпосередньо на кордоні вашої держави, будуючи шанці над самим Дністром, — хіба ж не війну вам нав’язує (277, с. 4). І якщо отак будемо чекати, доки оголосить її відверто, то будемо, панове шляхта, найнеобачнішими з людей! Не треба забувати, що численні острови, узбережжя, порти, провінції стали турецькою здобиччю внаслідок підступу, обману, кривоприсяги, а не з допомогою зброї; не у бою, не в чесній війні.

Закликаючи випередити Туреччину з початком війни, Оріховський виявляє розуміння слабких сторін могутньої Турецької імперії, яка трималась на безрідних невільниках-потурнаках, яничарах. Вони, на думку мислителя, ніколи не зможуть забути батьківщину, де народились, де були хрещені. Навіть Ібрагім-паша, муж сановний і славний, ще й обдарований тираном усіма можливими почестями, ніяк не міг забути, що він християнського роду, і зрештою зрадив султанові. А ті, кого втрата таких речей не бентежить, вважаються нікчемними і підлими рабами, які й самі відчувають свою ущербність. В бою вони слабкодухі, бо їх туди заганяють батогами, неначе худобу. Коли доходить справа до сутички з тим племенем утеклих рабів за право, за вітчизну, за гідність предків, за славу, за владу, — то один шляхтич вартий десяти ледацюг.

Деякі наші мислителі (С. Оріховський, анонімний автор "Ерісеdion"-y) цілком слушно зауважували, що зростанню турецької могутності в значній мірі посприяли безтурботність та незгоди як усередині Польської держави, так і між європейськими монархами. Тому мислитель схвалює ініціативу Сигізмунда Старого, який пропонував європейським королям об’єднатись у боротьбі проти турецької загрози. Адже всі найбільші воєнні успіхи (завоювання Памфілії, Кілікії, Кападокії) турки здобули саме тоді, коли Європа палала міжусобними війнами. Подібне продовжувалось і потім: "Коли Італія була охоплена полум’ям усобиць внаслідок папського розколу, турчин присвоїв Візантій і решту Греції; доки французи з іспанцями вели суперечки за Сицилію і Неаполь, приєднав Єгипет. А хто ж привів турків на Родос — отой квітучий і велелюдний острів, як не смертоносна взаємна ненависть Максиміліана — цісаря і венетів. Ну а Кроацію, Далмацію, Угорщину — хто ж подарував туркам, як не братовбивча війна короля Карлацісаря з французьким королем Франциском" (277, с. 14).

X. Євлевич у своєму творі "Лабіринт" писав: "...Україна давня Серцем хоробра, віру плекаючи щиру, Завжди доріг шукала до дружби і миру" (184, II, с. 251). Але були й винятки, коли в чужі краї наші можновладці ходили не з миром, а з війною. Їх наші гуманісти здебільшого засуджували, попри те, чи "герої" були сучасниками, чи історичними особами. Разом з тим наголошувалося, що насильників завжди спіткає заслужена кара:


Губить нерідко царів можновладних надмірна жорстокість

І вони гинуть од тих, кого щойно впокорили страхом.

(220, с. 14).


І. Домбровський наводить приклади: з київським князем Ігорем (відомий випадок з древлянами); з польським королем Владиславом, який "доки братів грабував, володінь своїх власних позбувся"; з князем Ростиславом — "Доки фортеці чужі воював, своїх власних позбувся". Піддавав осуду злочинні дії свого великого симпатика Кимиковського і М. Пашковський, коли йшлося про злочинний погром московських послів з обозом, у якому були скарби для кримського хана. Нападників на зворотному шляху побили татари, і таким чином вони одержали заслужену кару або, як каже автор, "Щастя коло для себе назад прокрутили" (184, II c. 188).

Заради об’єктивності мусимо сказати і про схвалення вітчизняними гуманістами по суті розбійницьких походів українських князів та гетьманів до чужих країв, де не йшлося вже про визволення бранців з полону. Пояснити це можна хіба тим, що у ті часи, і навіть значно пізніше, захоплення чужих земель не засуджувалося. Чим більше їх хтось захопив, тим славнішим державцем вважався. Наші можновладці не були винятком. Що ж до гуманістів, то, оспівуючи звитяжні бої й успішні походи своїх полководців мислителі хотіли підняти дух народу, віру у власні сили. Саме тому у їхніх творах відведено так багато місця славним сторінкам історії України-Руси періоду її розквіту, уславленню тогочасних правителів і їхніх дій задля зміцнення держави. З цим пов’язане, очевидно, прославляння і сучасних їм державних мужів України, які, виявляючи зразки мужності і відваги, зміцнювали впевненість українців у своїх силах, а ворогів змушували себе поважати. Вихваляння агресивних війн чи походів за участю українців знаходимо у творах таких мислителів, як І. Домбровський, який позитивно ставився до того, що


Шарпали руси албанів, іверів, Гірканське надмор’я,

Парфів і мідів дражнили війною жорстокого Марса,

Часом на честь перемоги справляли тріумфи.

Як не згадати ще даків, мізійців і давніх пелазгів,

Війни жорстокі з якими точилися майже постійно.

(220, с. 3).


Після цих слів уже не здаються переконливими запевнення автора в іншому місці, що українці "непокоять сильніших лиш, А слабким племенам... не чинять зла". К. Сакович хвалить Сагайдачного не тільки за справедливу війну з татарами й турками, але й за походи "на Москву, в Мултянську землю, до Волошинів, інфляндчиків".

Писали схвально про походи українських козаків за море М. Пашковський та А. Чагровський. Для останнього це просто така собі прогулянка, звична справа баламутів:


По трофеї знать ходили,

Геть лицарство потомили,

Що вертає з труду свого,

Віддаючи славу Богу,

І сприймає все як ласку —

Перемогу і поразку.

(181, с. 245).


Воєнні походи в чужі землі були звичною справою не тільки для українських лицарів, але й для коронованих європейських монархів, дії яких теж виправдовувалися нашими гуманістами. Оріховський, наприклад, схвалює польського короля Сигізмунда Старого за те, що "змусив коритися польській державі Стефана V, волоського господаря, славного войовника. І турецького султана Магомета прогнав з Валахії та змусив просити миру. У великій війні Прусію підкорив, Московію приборкав, Скитію часто гамував..." (273, с. 7).

До внутрішніх (домових, громадянських) воєн гуманісти відносили такі, що були викликані соціальними, релігійними, міжетнічними або династично-феодальними причинами і точилися всередині держави. Ці війни завжди і всюди мали катастрофічні наслідки для держав і народів у випадку розбалансованості суспільних стосунків у межах навіть одного з названих чинників. В Україні ж вони були наявні всі разом. Тому й не дивно, що все це зрештою привело до "великої руїни", свідком якої був Л. Баранович. Це йому належать слова: "Україна в крові, бо в незгоді. Господи! Зроби так, щоби між нами був мир!" (Mediaevalia, IV, с. 114).

Нагадуємо, що катастрофа сталася пізніше, але симптоми проглядалися вже в розглядуваний період, і то чим далі, то виразніше. Загострення соціальних стосунків переростало в бунти і повстання проти регіональних можновладців українських і польських. Гуманісти по-різному ставились до цих потрясінь: одні захищали можновладців, інші — знедолених, треті — лише шкодували, що від цього потерпали обидві ворогуючі сторони і народ в цілому. Зокрема, Оріховський, говорячи про звичні у Польській державі нелади і чвари, причиною їх називає "нерівність і непокірність", які є немов невиліковні хвороби у здоровому тілі, а також засуджує неповагу до влади, непослушенство до короля; відсутність справедливості, віри поміж громадянами, які навіть перед лицем ворога продовжують сперечатися про права і привілеї. Про все це він говорить, звертаючись з промовою до шляхти, і висловлює свої побажання: "Дай Боже, щоб наші власні непорозуміння не принесли нам більше лиха, ніж ворожа зброя, бо чвари можуть згубити нас, хоч ворога і близько не буде, якщо затаїмо у своїх душах зерна незгоди, то марно будь-що планувати. Бо й що боронити будемо? Мир, якого нема? Чи свободу, яку втратили, дбаючи про особисту вигоду, замість того щоб піклуватися про благо громади?" (277, с. 8).

Але якщо С. Оріховський ще тільки застерігав про можливі серйозні наслідки від безладу в державі, то С. Пекалід уже був очевидцем великого повстання під проводом К. Косинського. Про ці події він написав поему під назвою "Про острозьку війну під П’яткою проти низових". Знаючи майже напевно, що автор був придворним поетом князя К. Острозького, від нього можна було чекати повного осуду повсталих і виправдання дій князя та інших можновладців. Натомість бачимо певні симпатії до козаків, яких він називає не інакше, як "славними". Йому болить, що козаків усіляко принижує переможець ("волочать у кайданах"). Звідси, на думку Пекаліда, і гнів їхній, і лють, і бажання помсти. Пекалід картає українську шляхту за те, що козака низового довели до критичного стану. Водночас він засуджує і козаків: "Дідько зловіщий забрав у вас розум і ви загордились..." (184, II с. 58). В іншому місці свого твору мислитель, звертаючись до муз, призвідницею війни називає Алекто — богиню помсти, одну з фурій. А часом і взагалі нікого не звинувачує, а лише шкодує з приводу трагедії: "Ex! Яка сила велика вождів на полях залишилась! Русь часто нищить сама свої сили..." (184, II с. 49). Серед позитивних рис переможців Пекалід відзначає "добросердність" Януша Острозького, який "стримався від страшної різні...". Це потверджує і Домбровський у своїй поемі "Дніпрові камени". Януш у нього також добрий і справедливий:


Бо, як держава страждала від розбрату й сварок жорстоких,

Стримував мудрою радою два ворогуючі стани.

(220, с. 9).


Різким дисонансом цьому звучать слова із промови анонімного автора, присвячені Томашу Замойському, де схвалюються репресивні дії князя: "Ти покінчив з усім цим злом, придушив заколоти, вгамував чвари, приборкав сваволю, утихомирив зухвальство, заспокоїв місто, зміцнив мир. І нічого немає тепер спокійнішого від нашого, колись такого бунтівливого і тривожного, краю" (115, с. 267).

Домові війни, спричинені релігійними чварами, потрясали впродовж XV — XVI ст. не одну країну Європи, у тому числі й Польщу, до складу якої входили також українські землі. З вітчизняних гуманістів на проблемах таких війн, пов’язаних з боротьбою католицької церкви з іншими конфесіями застановлявся найбільше Оріховський, який, знаємо, спочатку дуже різко критикував католицьке духівництво за його нетолерантне ставлення до "єретиків" передусім до протестантів. І це, на думку мислителя, призводить до збурення в суспільстві і чварів, таких недоречних у час реальної загрози війни з боку Туреччини. Пізніше, порвавши з протестантами, Оріховський повністю перейшов на бік католиків. З цього часу він стає невтомним критиком усіляких "єретиків", у яких вбачає головну загрозу спокою в державі і навіть причину майбутнього її загину. Ось яким він бачить тодішній стан справ у Польщі: "Нема віри в Господа Бога, нема поваги до влади, нема послушенства до короля; нема віри правдивої поміж нами; всюди неспокій і чвари" (299, с. 307). Різкій критиці піддавав дії католицького духівництва в Україні Гербурт Щасний: "коли у владицтвах руських шукають грошей, нехай не прикрашають те богомільністю", бо це, на думку мислителя, призводить до розбрату і конфліктів (184, II, с. 175).

Але не всі католики були ворогами православних українців. Свідченням цього є поема Домбровського "Дніпрові камени". У ній відсутня зверхність чи зневага до православного люду. Поема сповнена, натомість, толеранції, закликів до миру і злагоди в українському краї між різними конфесіями. Це було дуже на часі, бо українське суспільство було тоді вже розколотим за конфесійним принципом на кілька віросповідань. Крім православних, було доволі католиків, уніатів, протестантів. Серед тих українських мислителів, котрі причиною внутрішніх негараздів в Україні бачили чвари у самому православ’ї, були передусім М. Смотрицький, Й. Борецький, К. Сакович, І. Потій. Вони рішуче виступали проти "домових воєн" і вважали, що вони в Україні почалися через релігійні суперечки, не тільки між православними і католиками та уніатами, але й у середовищі самого православного духівництва, яке веде аморальний спосіб життя та займається визиском своєї пастви. Це у "Треносі" М. Смотрицького засвідчує сама православна церква:


Горе мені, недбалим робітникам порученій!

Ой мені, в опіку ненаситних лакомців поданій!

Горе і вам, що продаєте, і вам, що купуєте дар святого духа!

Серебро ваше буде вам на згубу!

Не хочете знати правди — не хочете бачити й неправди!

Не хочете розуміти, відки ті, що вам дають, добувають, яким промислом багатіють!

Молоко доять у овець, вовну стрижуть, шкуру луплять і продають;

самі їх м’ясом годуються, кров’ю напиваються

і вам з обільності м’яс тих і надміру невинної крові уділяють.

(183, с. 128).


Загалом М. Смотрицький був проти якихось радикальних дій щодо представників інших конфесій. Він не схвалював, зокрема З. Копистенського, Й. Борецького та С. Мужиловського, які виступали репрезентантами козацтва і закликали до рішучих дій проти експансії католицької церкви та уніатів. Такі дії, на думку М. Смотрицького, приведуть Україну до загину: "При такому упослідженому становищі нашої церкви рогатий Седукія універсалами своїми закликає до внутрішньої війни і копає землю залізними рогами на загибель бідного нашого народу" (316). Ніби відповідаючи на це звинувачення, Й. Борецький у "Протестації" говорить, що духовенство не підмовляє козаків до бунту та непослуху і не вчить їх, бо вони самі "природній розум і од Бога даровану кмітливість мають". Значне місце посідають питання релігійної боротьби, зокрема змагань православних з католиками та уніатами, у "Пересторозі", де наголошується, що насадження унії, переслідування православних є порушенням прав українців, їхніх вольностей, а отже неодмінно зустріне спротив і приведе до збурення. Про згубність міжконфесійної боротьби багато говорили й уніати, які також закликали до порозуміння і терпимості. Зокрема, І. Потій з гіркотою писав: "Скільки ми надивилися цих словесних і писемних потвор, які нас гидять, не лише серед своїх, а й серед інших іновірців, до яких ми так само, як і вони до нас, нічого не маємо" (184, II, c. 102). У польського полеміста Я. А. Кулеші знаходимо міркування про те, що не утиски польської шляхти й орендарів спричинили до кривавої "домової війни" середини XVII ст., а розкол — "панство руське доки схизми не знало, доти й руїни не було" (Mediaevalia, IV, c. 112). Ці слова, гадаємо, є перебільшенням. У першій половині XVI ст., коли більшість українських земель входила до складу Литовського князівства, якихось помітних конфліктів на етнічному ґрунті тут не зафіксовано. Те саме можна сказати і про Польщу. Українці не почували себе людьми другого гатунку. Це засвідчує і Оріховський, який всюди підкреслював своє українство додаванням до прізвища ще й означення "українець" (Roxolanus, russus, ruthenus, rusyn). Крім того, багато українців займали високі урядові посади, не приховуючи своєї етнічної приналежності.

Картина змінилась після Люблінської унії (1569 р.), коли майже всі українські землі були інкорпоровані до складу Польщі і почалась посилена експансія польської шляхти та католицької церкви на схід. Саме в цей час і з’являються перші згадки про українських козаків, які спершу захищали свій край від татарських і турецьких нападників, а згодом боронили своїх співвітчизників і від визискувачів польських. Чим усе це скінчилось, відомо: національною ворожнечею і ріками крові. Українські мислителі реагували на ці події кожен по своєму. Взяти хоча б ставлення до козаків. На відміну від шляхетських політиків, які трактували їх як розбійників, грабіжників, автор "Перестороги" називає їх "останками старої Русі", продовжувачами славних воєнних традицій періоду Княжої доби. Для М. Смотрицького "запорозький козак... супроти пограничного неприятеля — то так само як мальтійський для Волоської (італійської) землі: стоїть у поважнім порядку і відважних кавалерів вітчизні нашій дає" (Див. 513, с. 78). І. Домбровський подає свою версію походження козаків: "Безліч разів топтана доблесть тоді й козаків породила" (220, с. 17). Їхня участь у повстанні К. Косинського виправдовується тим, що вони "волю свою боронили". Провину за ворожнечу між українцями і поляками С. Пекалід і Г. Щасний покладають на останніх. Так, Щасний колотнечу, яку поляки затіяли з народом українським, називає раною в серці, яка хоч би й найменшою була, приносить смерть. Натомість в Острозі, на думку Пекаліда, мирно живуть і татари, і багато інших народів. Водночас, виходячи з ренесансно-гуманістичного розуміння держави як очолюваної королем природної організації людей, в якій кожен стан посідає відповідне йому місце в соціально-політичній ієрархії, тогочасні українські автори суворо засуджували будь-які соціальні чи конфесійні кофлікти, що, на їхню думку, зазіхалина природній суспільний порядок, порушували мир і спокій тощо.

Серед згадуваних внутрішніх воєн, крім уже згадуваних, вітчизняні мислителі вирізняли ще міжусобні чвари і війни можновладців, зокрема князів українських, — що в історичному плані призвело до загину Київської Русі, а наприкінці XVI — на поч. XVII ст. не дозволяло українцям згуртуватись для побудови власної держави. Це добре розуміли вітчизняні мислителі. Не випадково ж З. Копистенський звинувачує деяких українських князів у тому, що "самі з собою почали вальчити", замість того, щоб згуртуватися у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Про це саме читаємо і в "Пересторозі", автор якої, крім того, додає, що у міжусобній боротьбі князі часом брали у союзники чужинців, а ті "оные помочники, побЂдивши супостатов их, потом и самих побЂждали и панство руское в руки их приходило" (118, c. 1103, 1106, 1109). Про згубність міжусобних воєн феодалів, у яких гинуть не тільки воїни, але й мирні люди, писав М. Гусовський:


Мали б вони захищати своє, їм довірене стадо.

Де там! Терзають його, нищать без жалю щодня.

(656, с. 35).


С. Пекаліду і І. Домбровському болить, що міжусобні війни згубили Київську Русь, тому останній хвалить Володимира Мономаха за те, що припинив чвари між князями і "розшматоване тіло Русі позбирав він до купи". Разом з тим, вони побиваються, що нині нема кому це зробити.

Погляди українських гуманістів XVI — поч. XVII ст. на актуальні питання тогочасного державного і громадського життя, таким чином, далеко не завжди мають стрункий концептуальний виклад. Частіше вони репрезентовані у різних за жанром творах у вигляді розмірковувань, висловлювань своєї думки на ту чи іншу суспільно-політичну тему, що в процесі дослідницької реконструкції складаються у певну систему поглядів на проблеми походження і сутності держави, війни і миру, на форми державного правління тощо. Відтворенні завдяки аналізу різних за своїм змістом пам’яток, ці погляди свідчать про перехід українських авторів від середньовічних державно-правових уявлень до ренесансного бачення зазначених проблем; про осмислення останніх під кутом зору застосування державно-правових концепцій епохи Відродження до наявних вітчизняних суспільно-політичних реалій; про створення на цій основі моделей можливого майбутнього державного устрою України. Ці ідейні здобутки українських гуманістів були потужним імпульсом у подальшому становленні державо-творчих ідей в Україні. Вони були використані полемістами, представниками Києво-Могилянської академії та іншими, тою чи іншою мірою близькими до її інтелектуального кола мислителями.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.