[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 56-62.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ IV

Київ у складі Речі Посполитої

У 1569 р. велике князівство Литовське з’єдналося (за Люблінською унією) з королівством Польським в єдину державу — Річ Посполиту. Українські землі разом із Києвом були відокремлені від Литви і приєднані до Польщі. Зважаючи на це, король Сиґізмунд II Авґуст дав Києву нову жалувану Грамоту ⁵⁹, яка є дослівним повторенням грамоти 1545 р. Є припущення, що ця Грамота була переписана на прохання міщан, які просили короля підтвердити її з огляду на те, що «повет и воеводство киевское до короны польской привернено и яко члонок от натурального тела своего оторваний, зново до того ж королевства прилучений». Важко тепер сказати, чи справді міщани Києва саме так розуміли своє прилучення до Польщі. Але знаючи, якими засобами була здійснена Люблінська унія, можна припустити, що у Києві під тиском обставин утворилась певна партія багатих міщан, яка з особистих мотивів співчувала цьому з’єднанню. Основна ж маса київського міщанства залишилась вірною своїм національнокультурним традиціям.

Більшу турботу з боку воєводського правління їм завдавали утиски в торгівлі, яка служила основним джерелом добробуту. Так, наприклад, справца поборов київського воєводства Михайло Мишка-Варковський ускладнював торгівлю Києва з Московією, забираючи собі крам у купців за півціни. За скаргою міщан король Сиґізмунд II Авґуст грамотою 1570 р. охоронив їх свободу торгівлі і заборонив будь які її утиски ⁶⁰. Однак неодноразове підтвердження цих привілеїв і в наступні роки говорить про часте порушення міщанських прав місцевими представниками королівської влади.

Після унії від Сиґізмунда II Августа дійшла до нас ще одна грамота 1570 р.⁶¹, яка підтверджувала порядок обрання війта, що існував і раніше: «мещане, которые под правом майдеборским сидят, обравши людей добрых, годных чотырох особ на тот уряд войтовский, из них одного нам, господарю их, просити будут, а мі з ласки нашои господарскои того им за войта мистом нашим потвердити маем».

Король Стефан Баторій на початку свого правління в 1576 р. особливим привілеєм підтвердив усі попередні права Києва ⁶².

⁵⁹ ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. I, арк.23-34.

⁶⁰ ЦДІА України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 354-355, 559.

⁶¹ Акты ЮЗР. — Т. І. — № 155. — С. 172-173.

⁶² ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. I, арк. 35-49.

Та, певно, ці права і надалі порушувалися, бо міщани знову надсилають /59/ королю свої протести. Це підтверджує і наказна грамота короля славетному київському воєводі князю Костянтину Острожському, надіслана до Києва 1576 року ⁶³. Написана в тоні надзвичайної шаноби до нього («вельможному князю, уприйме нам милому, ласка наша королевская»), вона все ж констатує своїм текстом свавілля воєводи щодо прав міщан і вимагає, щоб надалі цього не траплялося. Ці вимоги короля можна звести до чотирьох пунктів: 1) міщанам, які несли військову службу при замку, а також тим, що обрані на уряд (хоч би вони потім його і втратили), повинна була присуджуватися шляхетська нав’язка (штраф за безчестя) у розмірі «5 коп грошей водле Ситатуту»; 2) купці, що приїздили до Києва, підлягали присуду местскому, а не замковому; 3) останні, так само як і жиди, не мали права сидеть на клетках (тобто у крамницях) і продавати на локоть и фунт и золотник, бо це причиняло бы шкоду міщанам; 4) міщанам підтверджувалося право в’їзду в пущи господарския, князския, панския, земянския и духовныя за п’ять миль від міста і брати дерево на будування та дрова, а воєводи при цьому повинні їх захищати і не дозволяти грабувати. Звертають на себе увагу два пункти: перший і останній. Перший, власне, є констатацією змагання міщан щодо зрівняння їх у правах з польською шляхтою на підставі Статуту. (Справу цю міщани продовжували й надалі, і через 6 років (24.11.1582 р.) домоглися, зокрема, привілею Стефана Баторія на урівняння маґістратських урядників у сплаті штрафів і головщини зі шляхтою, «яко людей украинных и яко тых, которые се службою рыцерскою волною забавляют») ⁶⁴. В іншому ж пункті проглядається мало не останній відгомін старовинного громадського землеволодіння у Києві. 21.02.1585 р. Стефан Баторій своїм указом ще раз підтвердив право київських міщан на безмитну торгівлю. Правда, цим же указом він нагадував про обов’язковість дотримання киянами всих кондиций и обовязков перед державою ⁶⁵.

Наступник Баторія король Сиґізмунд III 10.05.1588 р. схвалив усі попередні привілеї міста ⁶⁶. У 1605 р. він ще раз підтвердив права Києва ⁶⁷, але грамота ця була викликана і особливими обставинами. Міщани Києва не раз зверталися до короля з проханням відновити замок в нивец обернений від пожежі.

⁶³ Акты ЗР. — Т. 3. — № 72. — С. 197-198.

⁶⁴ ЦНБ НАН України. — Ф. Духовна академія / 517л, № 10.

⁶⁵ ЦДІА України. — Ф. 553, оп. 2, спр. 448, арк. 145-147.

⁶⁶ ЦНБ НАН України, ІР. — ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. 1, арк. 50-66.

⁶⁷ Сборник Муханова. — М., 1836. — Документ № 94. — С. 168-169.

Київські воєводи, незважаючи на королівські накази, оборонних споруд не відновлювали, а місту тим часом загрожували татари. Тоді міщани вирішили самі той замок палями дубовыми встрожить и забудувать. В своєму листі до короля вони турбувалися тільки про те, щоб цей /60/ почин не став надалі їхнім обов’язком. Король задовольнив прохання киян і наказав воєводам захищати їх старожитныя права як людей вільних у праве майдебурском седячих.

У 1606 р. на прохання війта, бурмистрів та лавників і всіх міщан Києву була надана нова грамота ⁶⁸, яка підтверджувала звільнення киян, як людей украинных, від сплати мита і поголовщини в короні польській, і у великому князівстві Литовському під заклад 1000 коп грошей, що «в листах предкив наших описаним». Перший Лжедмитрій поширив це звільнення від мита київських міщан на всю Московську державу. У своїй жалуваній грамоті 1604 р.⁶⁹, яка була складена ним у Вишгороді, цей його привілей мотивувався тим, що міщани київські на свій кошт зробили перевіз через Дніпро, і що місто понесло дуже великі збитки через перебування його з військом у ньому, а також від переправи. Практичного значення ця грамота не мала, але вона цікава тим, що показує, як міщани користувалися з кожної нагоди для здобування собі пільг та певних прав.

У 1615 р. король Сиґізмунд III підтвердив право міщан присуду та послушенства замкового на вільну торгівлю нарівні з міщанами «права майдеборского вживаючих» ⁷⁰. В грамоті перелічуються заняття міщан: «люди ремесла кравецкого, швецкого, кушнирского, слюсарного, ковальського, римарського, постригацкого и иншого вшелякого». Перелік, як видно з документа, ідентичний тому, що і в грамотах литовських великих князів 1503 та 1518 років, в яких іде мова про ремісників маґдебургзького права.

У Києві жили міщани різних розрядів: маґістратські замкові, біскупські, монастирські, зем’янські. Поява цих міщанських груп зареєстрована вже у 1552 р. люстрацією київського замку. Кількість маґістратських і замкових міщан була тоді приблизно однаковою (відповідно 173 та 159 чол.). Інших було значно менше. Біскупських, монастирських і зем’янських, відповідно, — 16, 16 та 37 чол. Зростання кількості замкових міщан можна пояснити заступництвом їх київськими воєводами. Між маґістратськими й іншими категоріями міщан точилась постійна боротьба за краще матеріальне становище. І її наслідки були занадто відчутними для польського уряду. Міста біднішали і не мали сил захищати себе. Мало допомагали і всі заходи уряду з цього приводу, хоча й підтверджувалися п’ять разів — у 1622, 1645, 1649, 1650 і 1652 роках. І тільки з переходом Києва під владу московських царів була поставлена остаточна крапка щодо поділу міщан на різні ступені підсудності.

⁶⁸ Сборник Муханова. — М., 1836. — Документ № 95. — С. 169-170.

⁶⁹ Акты ЗР. — Т. 4. — № 161.

⁷⁰ Архив ЮЗР. — Ч. 5. — Т. I. — № 31.

Заважали торгівлі київських міщан і приїжджі купці (особливо євреї). Тому король Сиґізмунд III у 1619 р. особливим привілеєм /61/ заборонив їм спинятися в приватних будинках, а тільки в ґостиному домі ⁷¹. У Києві вони повинні були перебувати не більше одного дня, а торговельні стосунки вести лише з міщанами. Вступати у торговельні зносини поміж собою їм заборонялось. Євреям же було якнайсуворіше заборонено селитися і будувати оселі в Києві, де б це не було: «под правом местским, замковым, бискупским, на грунтах митропольчьих, архимандричьих, кляшторських, шляхетских, козацких и инших». Коли ж якийсь свавільний і впертий єврей захотів би переступити цю постанову, то уряд замковий повинен був би забрати у нього все його майно і крам. Причому половину залишити собі, а іншу передати ратуші, про що єврей «упоминать не должен вечными часы». Така сувора постанова обґрунтовувалась тим, що «не жидами, а людьми украинскими» місто мало поширюватися і множитись.

Наступник Сиґізмунда III — його син король Володислав IV на початку свого правління новим привілеєм 28.02.1633 р. підтвердив права Києва ⁷². В ньому є посилання на деякі розпорядження, які до наших часів не збереглися. Стосувалися вони в основному податків, а саме про платню з усіх корчем медових, винних та пивних у розмірі 800 коп грошей (у ранніх грамотах цей податок був у розмірі 1/2, а потім 2 копи грошей з кожної корчми). В 1645 р. король Володислав встановив для війта юргелт (платню) в розмірі 500 польських злотих з провентов ратуші ⁷³. Перший війт, що скористався з королівської ласки, був славетний Андрій Ходика. Нарешті в тому ж 1645 р. Володислав видав окремого привілея, яким дозволив приймати под право местсткое прийшлих людей, що в Киев приедут и на жилище осядут і під загрозою сплати штрафу в розмірі 10000 польських злотих забороняв турбувати їх ⁷⁴. Цей наказ руйнував замкнений характер міської громади і прокладав широкі шляхи для зміцнення польського елементу серед населення міста. У 1649 р. король Ян-Казимір ще раз своїм указом підтвердив право київського маґістрату приймати під юрисдикцію нових осіб та про оголошення їм королівської оборони й протекції ⁷⁵.

⁷¹ Сборник Муханова. — М., 1836. — Документ № 115. — С. 192-194.

⁷² ЦДІА України. — Ф. 533, оп. 2, спр. 448, арк. 210-214.

⁷³ Акты ЮЗР. — Т. 3. — № 65. — С. 67-68.

⁷⁴ ЦДІА України. — Ф. 62, оп. I, спр. I, арк. 115-116.

⁷⁵ Там же. — Ф. 553, оп. 2, спр. 448. арк. 228-229.

Останніми документами часів польської доби є два привілеї 1650 р. короля Яна-Казиміра. В першому з них, досить об’ємному, наводиться ряд цитат з попередніх привілеїв. «Мы Ян-Казимір (титул) на униженное и покорное челобитье вышереченных посланников города нашего Киева, имянем того ж города чинячих, також имея взгляд и милостивое призрение на граждан города тамошняго, которые в сие время наездов козацких постоянно и непорушно веры /62/ нам и Речи Посполитой, как нам то достаточно от панов рад наших подлинными сказками объявлено, додерживают, и к тому додержанию хотя их приводити, чтоб тот город, а напаче в сие время нынешния войны и замешанья изнищенное и изубоженное умножение свое, повседневно принимало, и для того права и привилея их так давные, как и нынешние, утверждаем и укрепляем сим листом нашим» ⁷⁶. А через два місяці Ян-Казимір знову підтверджуючим указом закріпив за Києвом маґдебургзькі привілеї ⁷⁷.

З наведеного видно, як польська влада в тяжкий для себе час невдалої війни з козаками намагалася схилити на свій бік киян і заручитися їх підтримкою.

Грамоти польських королів досить відрізняються від грамот литовських великих князів. За цей час в стані міста відбулися значні зміни: поширилась торгівля, почала розвиватися промисловість, напади татар майже припинилися, поступово мінявся соціально-етнографічний склад населення. Слід зазначити, що польський уряд немало зробив для того, щоб змінити останній показник з огляду власних політичних пристрастей. Для цього він підтверджував міщанам старі права і дарував нові (шляхетство), що деморалізувало певну, ближчу до міської влади, частину населення. Про це свідчить, зокрема, історія роду панів Ходиків, орударів міського самоврядування XVI — XVII ст., яскраво змальована В. Антоновичем ⁷⁸. Його представники були слухняними проповідниками політики польського уряду у Києві. Але їм доводилося постійно відчувати міцний опір київських міщан, які кілька разів відбирали посаду війта у представників роду Ходик. І при першій же нагоді міщани помстилися їм. Скориставшись повстанням, що вибрнуло через страшенне невдоволення міщанства і козаків політикою війта Федора Ходика у релігійному питанні, кияни люто з ним розправились — просили в Днепр воды пити. А як тільки засвітились перші іскри повстання Богдана Хмельницького, київські міщани примусили війта Андрія Ходику, сина загиблого Федора, втекти з міста. Війтом тоді кияни обрали представника народної партії Богдана Самковича.

Взагалі маси киян досить-таки енергійно боролися за свої національні і духовні інтереси. Ще одним доказом цьому може послужити заснування на початку XVII ст. Богоявленського братства, під уписом якого знаходилось безчисленное множество прізвищ, а також його успіхи на ниві духовно-національної розбудови.

⁷⁶ ЦДІА України. — Ф. 553, оп. 2, спр. 448, арк. 240-242.

⁷⁷ Акты ЮЗР. — Т. 10. — № 13. — Стб. 635-644.

⁷⁸ Антонович В. Паны Ходыки — воротилы городского самоуправления в Киеве в XVI — XVII ст. // Киевская старина. — 1882. — № 2. — С. 233-261.

Попередня     Головна     Наступна