ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛАТИНОМОВНИХ ПОЕТИК І РИТОРИК XVII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.
Вивчення латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, прочитаних у Києво-Могилянській і Московській слов’яно-греко-латинській академіях, а також в інших навчальних закладах України й Росії в XVII — першій половині XVIII ст , починається з їх видання. Першою поетикою, яка побачила світ, була теоретична праця професора Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича «De arte poëtica libri III» [307], видана, як уже згадувалось, Г. Кониським у Могильові в 1786 р. Цей курс теорії поезії Ф. Прокоповича, прочитаний ним для спудеїв Києво-Могилянської академії у 1705 — 1706 рр., зберігся у кількох рукописах, які, очевидно, належать різним вихованцям Академії. Г. Кониський видав цю поетику з додатком, у якому вмістив зразки різних поетичних жанрів, деякі вірші Ф. Прокоповича («Епиникіон» на честь перемоги Петра I під Полтавою у 1709 р., привітання Петру II з нагоди його прибуття до Новгорода та ін.), зразки епіграм. Слід відзначити, що «De arte poëtica...» Ф. Прокоповича мала значний вплив на викладання цієї дисципліни не тільки у Києво-Могилянській академії, а й в інших навчальних закладах країни. Свідченням цього, зокрема, може бути той факт, що, наприклад, у Тобольській семінарії у 1767 р. читався курс теорії поезії «Praeceptiones poëticae» *, написаний, як признається сам його автор, на основі поетики Ф. Прокоповича. У кінці XVIII ст. невідомий для нас автор зробив компендій поетики Ф. Прокоповича з паралельним перекладом на російську мову і дав йому заголовок «Theophani Procopowicz de arte poëtica libri III in compendium redacti». Ha 33 сторінці цього компендія є автограф Іринея Фальковського.
* Рукопис зберігається у ЦНБ АН УРСР, відділ рукописів, шифр 331 П/127. /10/
Першою відомою київською латиномовною поетикою є «Liber artis poëticae» 1637 p. A. Старновецького і M. Котозварського, рукопис якої втрачений. Зміст цього курсу подають М. Булгаков [24, с. 62 — 63], В. Аскоченський [12, ч. 1, с. 135 і 332, прим. 191]. Є. Регушевський у невеличкому повідомленні «Рукописи професора О. С. Грузинського» подає коротку характеристику цієї поетики, переписаної О. Грузинським. В. Крекотень зробив переклад згаданої поетики, який незабаром вийде з друку. Автори курсу виклали цінні, на наш погляд, думки, які стосуються теорії дактилічного гекзаметра (детальніше про це буде далі).
М. Булгаков у праці «История Киевской академии» згадує такі курси теорії поезії, прочитані у Києво-Могилянській академії: «Fons Castalius» 1685 p., поетику «Amnis» 1720 p., поетику разом з риторикою В. Старжицького «Таbulae praeceptorum poëseos et rhetorices» 1730 p., курс поезії В. Новицького «Via lactea» 1736 p., поетику Т. Олександровича «Praecepta de arte poëtica» 1743 p., поетику Г. Koниського «Praecepta de arte poëtica» 1746 p. M. Булгаков зупиняється також стисло на київських риторичних курсах, як «Subsidium Rhetoricum» 1670 p., курсі Й. Кроковського «Penuarium Tullianae Eloąuentiae» 1683 p., риториці І. Волянського «Rhetor Roxolanus» 1689 p., риториці «Promptuarium artis eloquentiae» 1691 p., риториці «Concha» 1698 p., автором якої він вважає С. Яворського [24, c. 65]. У цій самій праці М. Булгакова знаходимо опис одного з найгрунтовніших і найавторитетніших курсів теорії красномовства — риторики Ф. Прокоповича «De arte rhetorica libri X» 1706 p., короткі замітки про риторики: «Regia» 1711 p., «Certantibus Argo Borystheni» 1722 p., риторику Т. Олександровича «Praecepta oratoria» 1744 p. Із згаданих курсів найпопулярнішим був риторичний курс Ф. Прокоповича. Його риторика читалась навіть у Московській слов’яно-греко-латинській академії у 1749 р. [358]. Усі збережені рукописи риторичного курсу Ф. Прокоповича детально описує В. Вомперський [37, с. 70], вказуючи місце, де вони зберігаються. Принагідно згадаємо, що В. Зубов [73, с. 299 — 300] знайшов російський переклад риторики Ф. Прокоповича. Цей переклад знаходиться у рукописному зібранні В. Дружиніна в Бібліотеці АН СРСР (№ 155), а другий екземпляр — у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна у Ленінграді (XV, II, Богд., 116, арк. 42 — 277 зв.). М. Булгаков переглянув усі рукописи поетик і риторик Києво-Могилянської академії, Києво-Софійського монастиря і Києво-Печерської лаври і виявив чи/11/мало курсів теорії словесності не лише київських шкіл, а й навчальних закладів Львова, Рима та інших міст. На його думку, іногородні курси привезені до Києва місцевими студентами, які навчались в академіях Західної Європи.
Аналогічні замітки про деякі поетики і риторики бачимо у відомій праці дослідника історії Києво-Могилянської академії В. Аскоченського «Киев с древнейшим его училищем Академиею» [12]. Зокрема, він говорить про «Subsidium Rhetoricum» 1670 p., про риторики Й. Кроковського, І. Волянського, І. Томиловича, дає високу оцінку риториці Ф. Прокоповича, підкреслюючи її оригінальність у композиції і викладі матеріалу [12, ч. I, с. 288 — 289]. М. Петров припускає, що риторика І. Волянського «Rhetor Roxolanus» тотожна з київською риторикою «Orator» [337] і близька до трактату І. Галятовського «Наука, албо Способ зложеня казаня». Він також доводить, що на риториці І. Волянського помітний вплив трактату Ніколи Кавсіна «Eloquentiae Sacrae et humanae parallela» [146, c. 92].
Перше наукове дослідження київських шкільних поетик і риторик належить, як слушно відмічає польський учений Р. Лужни [254, с. 23], М. Петрову. Завдяки його працям [146, 147, 148, 149, 152, 153] у нас сьогодні є досить повне уявлення про Києво-Могилянську академію, про її значення і роль у розвитку літератури, освіти і науки в XVII — XVIII ст. Свої дослідження М. Петров грунтує на поетиках кінця XVII ст. і, головним чином, на курсі поезії «Fons Castalius» 1685 р. і поетиці «Lyra» * 1696 р., а також на кращих курсах теорії поезії першої половини XVIII ст., як згадана вже поетика Ф. Прокоповича, поетика Л. Горки «Idea artis poëticae» 1707 р., поетика «Parnassus» 1719 — 1720 pp., «Hortus poëticus» M. Довгалевського, «Praecepta de arte poëtica» Г. Кониського, а також на риторичних курсах, прочитаних у Києво-Могилянській академії, і насамперед на курсі «De arte rhetorica» Ф. Прокоповича.
* Автору цих рядків пощастило виявити ще один екземпляр цієї поетики у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки АН УРСР ім. В. Стефаника, архів Львівської архідіецезії, № 22. Далі посилання за цим рукописом.
Тут доречно зауважити, що М. Петрову були відомі лише два рукописи поетики Л. Горки «Idea artis poëticae», які зберігаються у Києві. У 1969 р. третій екземпляр цього курсу виявила польська дослідниця поетики П. Лєвін у Центральному державному архіві древніх актів (ЦДАДА) у Москві (шифр 381, № 1772). Водночас вона повідомляє, що учень Л. Горки М. Феницький, який викладав теорію пое-/12/зії у В’ятській школі, склав свій курс на зразок поетики свого вчителя і дав йому аналогічну назву [323]. Рукопис поетики М. Феницького знайшов А. Верещагін [27, с. 75].
У праці «О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии от начала до ее преобразования в 1819 году» [147] М. Петров розглядає такі основні поняття загальної поетики, як визначення поезії, наслідування, поетичний вимисел, призначення поезії, а також питання спеціальної поетики: роди латинських віршів, роди і види поезії, зокрема, теорія епосу, драматичної поезії (трагедія і комедія), ліричної, епіграматичної поезії. Як приклад драматичної поезії учений подає драму Ф. Прокоповича «Владимир», драму про Богдана Хмельницького «Милость Божія», драми і інтермедії М. Довгалевського і Г. Кониського, відзначаючи, що українська драма, починаючи від Ф. Прокоповича, брала теми з вітчизняної історії, а якщо із святого письма, то в інтермедіях до цих драм відображалось минуле і сучасне становище українського народу та його інтереси [147, 1866, № 11, с. 368].
В одній із статей цього циклу [147, 1866, № 12, с. 465 — 525] М. Петров аналізує курси теорії красномовства, їх зміст і структуру, особливу увагу приділяє риториці Ф. Прокоповича і подає російський переклад окремих уривків, зокрема той, що містить у собі зображення жорстокості й жадоби папістів та єзуїтів [145, с. 614 — 637]. Досліджуючи літературу і курси теорії поезії та ораторського мистецтва, прочитані у Києво-Могилянській академії, учений зробив цікаві спостереження і висновки про значення цих курсів у розвитку художньої літератури, про самостійне значення української літератури, яка відображала інтереси країни [147, 1866, № 7, с. 311]. Проте не можна погодитись повністю з деякими його висновками, як, наприклад, про те, що українська драма є «копією єзуїтської» [147, 1866, № 11, с. 357], або з його думкою про повну залежність місцевих поетик і риторик від західноєвропейських. Цю думку згодом повторив А. Горнфельд у статті «Поетика», заявляючи, що «в історичному розвитку російська поетика була до останнього часу відображенням західної» [51, с. 840]. Автор цих рядків вважає таку думку М. Петрова й А. Горнфельда не зовсім аргументованою і не погоджується також з твердженням першого про те, що вчені Києво-Могилянської академії не знали класичних підручників риторики [147, 1868, № 3, с. 474, прим. 1]. Своє твердження М. Петров аргументує тим, що київські вчені «вказують на авторитет Кипріана Соареца», автора /13/ риторичного курсу «De arte rhetorica libri tres ex Aristotele, Cicerone et Quinctiliano praecipue depromptis» (перше видання 1618 p.). Що ж стосується залежності української драми від єзуїтської, як стверджує М. Петров, то, нам здається, таке твердження потребує перегляду. При розгляді питання про виникнення і розвиток української драми, як слушно зауважує Я. Боровський [22, с. 4], не можна забувати про вітчизняну традицію, яка йде від Київської Русі. Фреска «Скоморохи» Софійського собору у Києві, продовжує дослідник, і згадки про скоморохів у наших літописах свідчать, що вони мали велике значення для розвитку українського театрального мистецтва. Друге твердження згаданих учених про повну залежність місцевих поетик і риторик від західноєвропейських також не зовсім відповідає дійсності. Досить узяти праці Ф. Прокоповича з теорії словесності, щоб переконатися у неправильності такого погляду. П. Морозов спростовує цей погляд і пише, що праці Ф. Прокоповича з теорії поезії і красномовства характеризуються самостійним викладом матеріалу, не залежним від шкільних авторитетів, і критичним відношенням до них, стремлінням автора цих курсів очистити теорію поезії і ораторського мистецтва від схоластичних вигадок [126, с. 76 — 77]. Принагідно додамо, що П. Морозов декілька рядків своєї праці присвятив короткій характеристиці риторики С. Яворського «Рука риторическая пятію частьми или пятію персты оукрЂпленая», яку з латинської на російську мову переклав Ф. Полікарпов [223].
Дослідження теорії драми належить перу відомого вітчизняного вченого В. Рєзанова, який вивчав київські шкільні курси теорії поетичного мистецтва, порівнюючи їх з аналогічними польськими і взагалі із західноєвропейськими. З його праць згадаємо тут «Из истории русской драмы. Школьные действа XVII — XVIII вв. и театр иезуитов» [170], де він розглядає відношення трактату «De arte роëtica» Ф. Прокоповича до поетики Я. Понтана «Poëticarum institutionum libri tres» (1594 p.), «K истории русской драмы. Поэтика М.-К. Сарбевского по рукописям музея Чарторийских в Кракове» [168], «K вопросу о старинной драме. Теория школьных декламаций по рукописним поэтикам» [169]. В. Рєзанов також дотримувався думки, що київські шкільні поетики є копіями західноєвропейських [170, с. 340].
Пряме відношення до нашого загального огляду історії дослідження поетик і риторик має праця А. Кадлубовського «Правила піитические» Аполлоса Байбакова /14/ [80]. Дослідник аналізує досить детально одну із пізніх київських поетик, яка у 1776 р. стала стабільним підручником теорії поезії у Києво-Могилянській академії [147, 1866, № 7, с. 327] і до 1826 р. перевидавалась десять разів. До цікавих досліджень українських латиномовних поетик належить стаття П. Попова «З історії поетики на Україні (XVII — XVIII ст.)», присвячена, головним чином, поетиці Г. Сломинського «De arte poëtica Praecepta», прочитаній у Києво-Могилянській академії в 1744 — 1755 рр. До речі, цю поетику Г. Сломинського слухав видатний український філософ, просвітитель і педагог Г. С. Сковорода. Вона зберігалась у збірнику разом з рукописами риторики Т. Олександровича «Congeries praeceptorum rhetoricorum», Д. Галятовського «Institutiones rhetoricae» (1746 — 1747 рр.). Сьогодні рукопис поетики Г. Сломинського втрачений. П. Попов вказує на подібність поетики Г. Сломинського до поетики Ф. Прокоповича «De arte poëtica» і дає високу оцінку останній. Одночасно дослідник зупиняється на різниці між тими двома курсами. Він насамперед підкреслює, що Г. Сломинський вніс до свого курсу важливий розділ, у якому детально розгляда,є теорію українського силабічного вірша (арк. 58 — 61 зв.), проаналізував дев’ять його родів, подав приклади переважно оригінальні. Цікаво, що П. Попов у цій статті зупиняється на питанні переходу від силабічного до силабо-тонічного віршування і вбачає цей перехід не лише у віршах Г. Сломинського, але й у його попередників. Тут же дослідник, накреслюючи шлях розвитку українського вірша, використовує також матеріали поетики В. Новицького «Via lactea» (1735 — 1736 рр.), С. Добріші «Liber de arte poëtica» (1742 — 1743 рр.), Т. Олександровича «Praecepta de arte poëtica» (1743 — 1744 рр.). Крім того, вчений дає коротку характеристику поетики Г. Кониського «Praecepta de arte poëtica», прочитаної у Києво-Могилянській академії у 1745 — 1746 рр., вказуючи, що Г. Кониський весь розділ про теорію українського вірша запозичив у Г. Сломинського, тільки навів деякі інші приклади [161, с. 401]. У другому курсі теорії поезії Г. Кониського, прочитаному у Києво-Могилянській академії у 1746 — 1747 рр., який, як повідомляє М. Петров [149, т. 3, № 693], зберігався у Києво-Софійській бібліотеці за № 468, бачимо тільки короткі замітки про силабічне віршування і про оди М. Ломоносова. Принагідно відзначимо, що у пізніших київських поетиках вірші М. Ломоносова часто слугували прикладами для ілюстрації теоретичних положень. Тут звернемо увагу лише /15/ на невідому у літературознавчій науці київську поетику 1768 р. М. Кучинського «Elementa Latinae poëseos» [333]. її автор наводить приклади з поеми М. Ломоносова «Петр Первый».
Першим вітчизняним риторикам присвячена цікава стаття Д. Бабкіна «Русская риторика начала XVII в.», у якій автор досліджує такі російські риторики: риторику 1620 р. із зібрання Московської синодальної бібліотеки (рукопис у Державному історичному музеї у Москві, № 933), риторику 1622 р. із зібрання П. І. Щукіна (рукопис там же, № 941), риторику із зібрання В. М. Ундольського (рукопис у Державній бібліотеці ім. В. І. Леніна, зібрання В. М. Ундольського, № 874), риторику Георгія, сина Євсевія Комініна (рукопис у ЦДАДА, зібрання Московської синодальної друкарні, № 1028) і риторику «Книга глаголемая Риторика», написана Федором у 1631 р. (рукопис у Державному історичному музеї, зібрання Московської синодальної бібліотеки, № 918). Автор згаданої статті доводить, що ці п’ять риторик мають спільне джерело. Вони написані у Новгороді після прибуття туди єпископа Макарія 27 серпня 1619 р., який привіз з Вологди, де викладав риторику, першоджерело. Усі дані, на думку Д. Бабкіна, підтверджують припущення, що автором першоджерела був сам Макарій, а написання цієї першої російської риторики дослідник відносить на 1617 — 1619 рр. і вважає її результатом педагогічної діяльності Макарія у Вологді [13, с. 345]. Заслуговують уваги цікаві висновки вченого, які стосуються згаданих риторичних курсів:
1. Риторика Макарія мала значний вплив на розвиток красномовства в Росії. Нею користувались більше, ніж сто років, про що засвідчують її копії XVII ст. [13, с. 348].
2. Згадані риторики написані раніше відомих у Західній Європі теоретичних курсів Кавсіна і Помпея, які буржуазна історіографія вважає прототипом усіх російських риторик XVII і початку XVIII ст. [13, с. 326].
Тут зробимо примітку, що невеличкі уривки «Риторики» Макарія і «Риторики» Усачова опублікував В. Вомперський у праці «Стилистическое учение М. В. Ломоносова и теория трех стилей» [37, с. 184 — 189].
Деякі відомості про київські поетики і риторики XVIII ст. та їх коротку характеристику знаходимо у праці В. Данилевського «Ломоносов на Украине». Найбільше уваги приділяє дослідник поетиці Ф. Прокоповича, називаючи її «здоровим зерном серед незчисленних переспівів схоластичної теорії, позбавленої живого змісту», а його /16/ автора «поборником зближення поезії з життям народу» [60, с. 74]. В. Данилевський дав високу оцінку також риторичному курсу Ф. Прокоповича «De arte rhetorica», наголошуючи на тому, що київський професор «відкидав латинсько-католицькі зразки, настоював, щоб наслідувати античних авторів і разом з тим вів боротьбу за розвиток риторики на основі вітчизняного досвіду» [60, с. 78]. Крім того, вчений доводить, що Ф. Прокопович поряд з теорією створив найкращі зі всіх існуючих до Ломоносова зразки ораторських, поетичних та інших літературних творів, пройнятих ідеєю патріотизму [60, с. 79]. За Ф. Прокоповичем пішов С. Кулябка у своєму дворічному курсі риторики, прочитаному у Києво-Могилянській академії у 1733 — 1734 рр., яку слухав М. Ломоносов, перебуваючи у Києві в 1734 р. В. Данилевський підкреслює також величезну роль Києво-Могилянської академії і київських учених у розвитку науки, культури, літератури, освіти на Україні, а також у Росії і Білорусії і висловлює думку, що поїздку М. Ломоносова на Україну слід розглядати як один із важливих моментів в історії культурних зв’язків двох братніх народів — російського та українського [60, с. 82]. Проте в оцінці київських поетик в цілому В. Данилевський повторив відомі вже нам слова В. Вишневського про те, що більша частина авторів цих курсів «по-рабському йшла за латинсько-польською піїтикою» [34, с. 143; 60, с. 74].
Шкільними курсами теорії поезії і красномовства у свій час цікавився О. Білецький. Досліджуючи окремі літературні жанри, вчений завжди звертався до цих трактатів літературно-естетичної теорії. Ось, наприклад, розглядаючи жанр епіграми, він бере її визначення з курсу «Poëtica practica» 1648 p., яке зустрічається також у поетиці Я. Понтана та в курсі «Commendatio brevis poëticae» 1646 p. [18, т. 4, c. 421]. Курс «Poëtica practica» згадує O. Білецький також при викладі теорії інтермедії [209, с. 358 — 359], а при поясненні поетичного вимислу і наслідування посилається на «De arte poëtica» Ф. Прокоповича, підкреслюючи водночас високу вартість цього трактату теорії поезії. Визначення трагедії дослідник бере з поетики «Cunae Bethleemicae» * 1686 — 1687 рр. і коротко говорить про поетику М. Довгалевського «Hortus poëticus» 1736 p.
* М. Петров у праці «Описание рукописных собраний, находящихся в г. Киеве» подає «Curiae Bethleemicae». Проте на арк. 2 і 2 зв. двічі автор поетики вживає «Cunae», а не «Curiae» (299). Зрештою «Curiae» немає тут сенсу. Додамо, що В. Крекотень приписує її, С. Озерському [14, с. 13]. /17/
Певні замітки про вітчизняні курси теорії поезії і красномовства можна знайти в сучасних підручниках російської та української літератур [79, с. 425 — 427, 456, 462 — 463].
У монографії Г. М. Сивоконя «Давні українські поетики» один розділ відведено історії дослідження київських латиномовних поетик, головним чином XVII ст. Автор аналізує дослідження М. Петрова, В. Рєзанова, В. Перетца та інших учених, присвячені розгляду українських курсів поезії. Дослідник, зокрема, не погоджується з їх твердженням про повну залежність київських шкільних поетик від західноєвропейських [174, с. 6 — 10] і подає незаперечні аргументи, які спростовують таку точку зору. На його думку, хоч джерелом київських курсів поезії вважають поетики: М. Віди (De arte poëtica, 1527 p.), Ю. Скалігера (Poëtices libri septem, 1561 p.), Я. Понтана (Poëticarum institutionum libri III, 1597 p.), Ф. Стради (Prolusiones academicae seu orationes variae ad facultatem oratoriam, historicam, poëticam spectantes, 1630 p.), А. Доната (Ars poëseos sive institutionum artis poëticae libri III), Г. Фосса (De artis poëticae natura, 1647 p.) та інших, проте вони врешті-решт сягають своїм корінням трактатів Арістотеля «Про поетичне мистецтво» і Горація «Послання до Пізонів» [174, с. 39]. Своє дослідження Г. Сивокінь грунтує на київських поетиках XVII ст.: «Liber artis poëticae» 1637 p., «Poëticarum institutionum breve compendium», яку M. Петров датує 1671 p. [149, вип. l, № 233], а Г. Сивокінь час її написання відносить на 80-ті роки XVII ст. (174, с. 42), «Fons Castalius» 1685 p., автором якої, як вважає М. Петров [150, с. 46], був І. Валявський, проте Г. Сивокінь не погоджується з таким твердженням, тому що І. Валявський читав курс поетики у Києво-Могилянській академії у 1688 — 1689 рр. Г. Сивокінь використав також поетики «Lyra» 1696 p., «Cytheron bivertex» 1694 — 1695 рр., «Rosa inter spinas» 1696 — 1697 рр., коротко зупинився на курсах теорії поезії Ф. Прокоповича, Л. Горки, М. Довгалевського, Г. Кониського та ін. Проаналізувавши теоретичну частину курсів поезії, Г. Сивокінь робить цікаві спостереження та висновки. Зокрема, він відзначає високий рівень тодішньої поетико-теоретичної думки в інтерпретації й розумінні загальних понять поетики, а також жанрових різновидів літературних творів, захищає тезу, що не все у поетиках було формально-рецептивним, схоластичним, догматичним. Вчений слушно відзначає, що приклади, які наводять автори поетик, відображають події того часу, зачіпають польсько-українські відносини, бороть-/18/бу українського народу проти польської шляхти, Турції, події у Київській академії тощо. Цікавим є його спостереження про те, що предмет поетичної творчості не обмежувався певним соціальним класом, наприклад життям вищих верств суспільства, що було характерно для класицистичної поетики. На це, на думку вченого, вплинула боротьба українського народу проти польської шляхти, боротьба за соціальне і національне визволення, в якій основною силою були селяни, ремісники [174, с. 106]. Далі Г. Сивокінь стверджує, що поетики мали зв’язок з сучасним їм і популярним тоді літературним напрямом — класицизмом, тому теорію того часу можна назвати шкільною класицистичною поетикою XVII — XVIII ст. Вона, за його твердженням, була грунтом для виникнення літератури шкільного класицизму XVII ст. [174, с. 104]. Таке твердження, на наш погляд, не зовсім переконливе, і, гадаємо, потребує перегляду та уточнення. Та й сам Г. Сивокінь згодом змінив свою оцінку київських курсів теорії поезії. У рецензії на український переклад поетики М. Довгалевського «Сад поетичний» читаємо: «Поетика М. Довгалевського неначебто продовжує аж до середини XVIII ст. включно (хоч на шкільному, навчальному рівні) ті традиції творчості XVII ст., які прямо пов’язані з барокковим стилем» [175, с. 255].
У 1960 р. у збірнику «Публій Овідій Назон», присвяченому 2000-річниці від дня народження цього видатного римського поета, була опублікована стаття Ю. Мушака «Овідій у «Поетиці» Ф. Прокоповича», в якій дається висока оцінка теоретичного курсу поезії київського професора, відзначається його оригінальність у викладі матеріалу, у структурі курсу, друкуються окремі уривки теоретичного змісту з праці Ф. Прокоповича і латинські вірші.
В історії видання та дослідження українських шкільних курсів теорії поезії найбільше пощастило згаданому щойно курсу поезії Ф. Прокоповича «De arte poëtica», який протягом XVIII ст. залишався прекрасним підручником цієї гуманітарної дисципліни. Він був відомий М. Ломоносову, видатному російському теоретику словесності, що відбилося позитивно на його працях. До такого висновку прийшла Г. Мойсеєва [116, с. 96], вивчаючи рукопис поетики Ф. Прокоповича, який зберігається у ЦНБ АН УРСР під шифром ДС/П246, на полях якого видно помітки, зроблені рукою великого російського вченого.
Про значення і вплив курсу теорії поезії Ф. Прокоповича свідчить і той факт, що в академічній інструкції 1752 р., складеній Г. Кониським, тодішнім ректором Києво-/19/Могилянської академії, офіційно рекомендується викладати науку поезії Ф. Прокоповича і його вірші або вірші М. Ломоносова [24, с. 177]. Не втратила вона свого значення і сьогодні. У 1961 р. була вдруге опублікована з російським перекладом Г. Стратановського і коментарем І. Єрьоміна [164]. Це видання тексту і передусім російський переклад дали поштовх подальшому дослідженню літературно-естетичних поглядів Ф. Прокоповича, дослідженню історії розвитку естетичної думки на Україні і в Росії.
Дещо раніше «De arte poëtica» Ф. Прокоповича, як повідомляє Г. Сивокінь [174, с. 29], готували до видання В. Рєзанов і Г. Костенецький, але їх праця залишилась незавершеною, і цей рукопис зберігається у Ніжинському філіалі державного архіву Чернігівської області (справа 252) під заголовком «Старовинні українські поетики. Випуск 1. «Про мистецтво поетичне» Теофана Прокоповича («De arte poëtica libri tres») 1705 — 6 року».
Значним вкладом у дослідження київських поетик і риторик є монографія В. Крекотня «Байки в українській літературі XVII — XVIII ст.» [14]. Вченого цікавила лише теорія і практика жанру байки у шкільних поетиках і риториках, і треба сказати, що його змістовне та цікаве дослідження вносить щось нове у вивчення теорії цього літературного жанру. Воно цінне не лише тим, що його автор, вивчивши майже всі поетики і риторики Києво-Могилянської академії, вибрав з них усі байки, а ще й тим, що він дав, крім оригіналу, переклад цих байок на українську мову.
Теоретичну працю Ф. Прокоповича «De arte poëtica» використовують історики російської і української літератур [140, с. 244 — 246; 58, с. 574 — 575], учені, які займаються вивченням польсько-українських літературних зв’язків [254, с. 58 — 76] та ін. Цьому курсу присвячена стаття О. Соколова «О поэтике Феофана Прокоповича» [185, с. 443 — 449], в якій «De arte poëtica» Ф. Прокоповича характеризується як цінна пам’ятка ранньої російської літературно-естетичної думки, як «струнка система літературно-естетичних понять, які склалися внаслідок самостійного засвоєння традиційного матеріалу і його продуманого синтезу» [185, с. 445].
Уривки з риторичного курсу Ф. Прокоповича «De arte rhetorica» проаналізував І. Білодід у праці «Вчення М. В. Ломоносова про три стилі і його значення в історії російської і української літературних мов» [19]. Вчений /20/ аргументовано показав, що Ф. Прокопович вів боротьбу проти латинсько-єзуїтської схоластики, намагався звільнити київську науку риторики від середньовічних канонів і оживити її духом древнього класицизму. Підкреслено також велику роль Ф. Прокоповича у боротьбі за рідну мову і літературу, за українсько-російське єднання. Крім того, тут знаходимо короткі замітки про риторичний курс Порфірія Крайського, прочитаний у Московській слов’яно-греко-латинській академії в 1733 — 1734 рр., а також про поетики М. Довгалевського, Г. Кониського, в яких є виклад про стиль. Принагідно додамо, що про риторику П. Крайського згадують О. Морозов [118, с. 122 — 124] і В. Вомперський [37, с. 201 — 205]. Останній навіть опублікував розділ «De elocutione» в російському перекладі Є. Тверкіної.
Високу оцінку здобули трактати з теорії словесності Ф. Прокоповича у дослідженнях польських учених і передусім у працях Р. Лужного. У статті «Teofan Prokopowicz a literatura polska» [253, c. 331 — 345] він пише, що трактати Ф. Прокоповича з теорії словесності є чимось новим на тлі інших шкільних поетик і риторик. Це результат того, що їх автор сам був прекрасним оратором, обдарованим поетом і високоосвіченою людиною свого часу. Польський дослідник вказує на критичне відношення Ф. Прокоповича до популярної у XVII — першій половині XVIII ст. курйозної і фігурної поезії.
Характеризуючи коротко курс «De arte rhetorica» Ф. Прокоповича, P. Лужни звертає увагу на полеміку київського педагога з польським курйозним красномовством, яке культивовало лише форму, не дбаючи зовсім про зміст промов, на його виступ проти польської школи — «кузні зіпсованого красномовства» [166, с. 141]. Особливо саркастично Ф. Прокопович критикує відомого тоді польського проповідника-єзуїта Т. Млодзяновського, представника курйозного красномовства, автора збірника проповідей «Kazania і homilie na niedziele doroczne, także święta uroczyste od X. T. Młodzianowskiego napisane, zebrane, na cztery tomy rozłożone» (Poznań, 1681).
P. Лужни ще раз повертається до курсу теорії поезії Ф. Прокоповича у статті ««Поэтика» Феофана Прокоповича и теория поэзии в Киево-Могилянской академии (первая половина XVIII в)». Дослідник підкреслює заслуги київського професора у розвитку теорії літератури, свідченням чого є його теоретичні трактати і літературна творчість. Польський учений досить переконливо і аргументовано твердить про змістовність та оригінальність курсу поезії /21/ Ф. Прокоповича, в якому автор свідомо й творчо використав літературний і теоретичний досвід Європи, відзначає його критичне ставлення до польсько-латинської літератури і проповідницької традиції, що мала на Україні негативний вплив, і прагнення дати свій власний літературний матеріал для ілюстрації теоретичних положень. Р. Лужни вміло і влучно охарактеризував Ф. Прокоповича як письменника і теоретика у таких словах: «Він був не тільки авторитетом у питаннях теорії, а й класиком, одним із тих письменників, про яких говорять, яких цитують і яких наслідують» (100, с. 52). Справді, теорія, а також літературна творчість Ф. Прокоповича мали визначальний вплив на подальший розвиток літературно-естетичної думки у Києво-Могилянській академії. У цій самій статті польський літературознавець розглядає і поетику Л. Горки «Idea artis poëticae», захищає думку про певну оригінальність цього курсу, вказує, що традиції Ф. Прокоповича продовжили М. Довгалевський у «Hortus poëticus» і Г. Кониський у трактаті «Praecepta de arte poetka».
В іншій праці «Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska» P. Лужни ще раз розглядає теоретичні праці поезії і красномовства Ф. Прокоповича, ще раз підкреслює самостійність їх автора у викладі теорії поезії й ораторського мистецтва і значення цих трактатів для подальшого розвитку науки, поетичної творчості і педагогічної думки у Києво-Могилянській академії. Тут же Р. Лужни подає також короткий аналіз інших київських поетик і риторик і на цьому матеріалі досліджує польсько-українські літературні зв’язки XVII — першої половини XVIII ст. Крім того, декілька рядків присвячує розгляду підручника теорії поезії Симеона Полоцького «Commemoratio brevis poëticae» 1646 p., який фактично є частиною великого риторичного трактату «Praecepta rhetorica». Р. Лужни звернув увагу, що у цьому курсі Симеона Полоцького, складеному у формі запитань і відповідей, помітно сліди впливу поетики польського теоретика поезії М.-К. Сарбєвського «De perfecta poësi sive Vergilius et Homerus». Причому «Modus eruendi conceptuum» у трактаті C. Полоцького — це, на думку вченого, скорочений виклад розділу «Modi inveniendi argutias» із поетики М.-К. Сарбєвського. У своєму дослідженні Р. Лужни розглядає коротко також інші київські поетики, зокрема, «Liber artis poëticae» 1637 p., «Fons Castalius» 1685 p., «Rosa inter spinas seu Ars poëseos» 1686 p., «Camena» 1689 — 1690 pp., «Cytheron bivertex» 1695 p. Згадані поетики /22/ XVII ст., відзначає дослідник, і усе те нове, що внесли в них професори Києво-Могилянської академії, мали позитивний вплив на розумове і літературне життя України на зламі XVII і XVIII ст. Зрозуміло, що у праці Р. Лужного відсутній детальний і ґрунтовний аналіз київських курсів поезії, адже його цікавили лише польські вірші, використані авторами цих курсів як приклади. Зупиняється він і на київських поетиках та риториках першої половини XVIII ст., коли спостерігається значне пожвавлення наукового й літературного життя у Києво-Могилянській академії, що переживала своє відродження. Курси поезії і красномовства того періоду не просто використовують досягнення своїх попередників, але й вносять багато нового, що мало неабияке значення для розвитку естетичної думки на Україні. З поетик XVIII ст. предметом дослідження Р. Лужного у згаданій праці стали: курс 1701 р. без заголовку невідомого автора, «Cedrus Apollinis» 1702 p. I. Ярошевицького, риторика 1703 p. «Arbor Tulliana», яка, як припускає Р. Лужни [254, с. 48], спираючись на твердження Д. Вишневського [34, с. 151 — 152], належить також І. Ярошевицькому. Такої думки дотримувався і В. Данилевський [60, с. 77]. Своє дослідження Р. Лужни продовжує викладом короткого змісту поетики 1719 p. «Hymettus», поетики M. Довгалевського, яку він вважає одним із кращих курсів теорії поезії, а її автора видатним діячем Києво-Могилянської академії [254, с. 87 — 88]. Заслуга М. Довгалевського (крім його драм та інтермедій) полягає передусім у тому, що він один розділ у курсі відвів для викладу теорії українського силабічного віршування і дав оригінальні приклади на рідній мові. У кінці праці Р. Лужни присвятив декілька рядків поетиці Г. Кониського, в якій уже зовсім мало польських прикладів. Вчений переконливо показав, що польський матеріал, який ще досить широко використовувався в поетиках XVII ст., у першій половині XVIII ст., з «De arte poëtica» Ф. Прокоповича, поступово зменшується, і вже у поетиці Г. Кониського польські вірші — рідкісне явище. Крім того, автори київських поетик першої половини XVIII ст. часто роблять оригінальні спостереження, доповнення, ілюструють теоретичні положення своїми прикладами на рідній мові. Цінне і цікаве твердження Р. Лужного про те, що праці з теорії словесності Ф. Прокоповича відіграли велику роль у подальшому розвитку естетико-літературної теорії у Києво-Могилянській академії і взагалі у Росії [254, с. 89 — 90]. І, останнє, Р. Лужни, аналізуючи курси поезії XVII — першої полови-/23/ни XVIII ст., пов’язує їх з розвитком естетичних ідей того часу, з панівним тоді у мистецтві й літературі стилем барокко і вважає, що на курсах поезії позначився вплив естетики стилю барокко. Цю думку він вдруге повторив у статті «Stefan Jaworski — poeta nieznany» [253, c. 368].
Вивченням латиномовних поетик і риторик займалась також польська дослідниця П. Лєвін. Її перу належить декілька статей і монографія «Wykłady poetyki w uczelniach rosyjskich (1722 — 1774) a tradycje polskie», яка, по суті, є підсумковим багаторічним дослідженням згаданих курсів, прочитаних, головним чином, у Московській слов’яно-греко-латинській академії та інших школах Росії. Вивчаючи архіви Москви, Ленінграда й інших російських міст, П. Лєвін виявила у них деякі поетики, прочитані у Києво-Могилянській академії, зокрема поетику Парфенія Родовича «Helicon bivertex seu Poësis bipartita solutae et ligatae orationis» 1689 p. [250, c. 71 — 90], яка відзначається оригінальністю як у способі викладу матеріалу, так і в структурі і «не є копією поетик, відомих раніше дослідникам» [250, с. 74]. Серед знайдених П. Лєвін поетик бачимо прочитану у Переяславському колегіумі київську поетику 1767 р., написану під сильним впливом «De arte poëtica» Ф. Прокоповича. Дослідниця, аналізуючи детально польський літературний матеріал, використаний авторами згаданих російських і українських поетик, приходить до висновку, що він повністю відповідає принципам бароккового стилю [248, с. 87].
До курсів теорії поезії і красномовства XVII — XVIII ст. ще сьогодні звертаються вчені, яких цікавлять питання теорії літератури, літературні напрями і стилі. Однак найбільше привертає увагу опублікована «De arte poëtica» Ф. Прокоповича, інші ж курси, неопубліковані, залишаються поки що недоступними для широкого кола літературознавців, тому треба схвалити ініціативу Інституту філософії АН УРСР, який опублікував у журналі «Філософська думка» уривки з «De arte rhetorica» Ф. Прокоповича в українському перекладі Ю. Мушака та І. Паславського [1970, № 6, с. 91 — 100; 1971, № 1, с. 99 — 109], уривок з риторики Й. Кононовича-Горбацького «Orator Mohileanus» в українському перекладі М. Роговича (1972, № 3, с. 86 — 99). Відзначимо, що «Orator Mohileanus», рукопис якого знайдено у 1968 р., — один з перших, досить оригінальних, риторичних курсів, прочитаний у Києво-Могилянській колегії у 1636 р. Й. Кононовичем-Горбацьким, автором філософського курсу «Subsidium logicae», та знайденого разом з рито-/24/рикою трактату «Dialecticarum institutionum disputationes». У 1973 p., як згадувалось, побачила світ в українському перекладі поетика М. Довгалевського «Hortus poëticus» зі вступною статтею І. В. Іваньо, в якій дається досить повне уявлення про структуру, зміст і форму викладу київської пам’ятки теорії поезії першої половини XVIII ст. Ця поетика, за висловом автора, узаконила основні принципи стилю барокко в українській літературі [62, с. 22].
Нарешті, вагомим вкладом в історію вивчення київських курсів теорії словесності є видання риторичного курсу Ф. Прокоповича у перекладі на українську мову, що створює можливість глибше пізнати естетичні погляди київського професора, взагалі його широкий кругозір і рівень викладання цієї гуманітарної дисципліни у Києво-Могилянській академії.
