[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 203-216.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ VI

ПРО НЕДОЛІКИ ТА НЕБЕЗПЕКИ, ДО ЯКИХ СХИЛЬНЕ ПРЕДСТАВНИЦЬКЕ ВРЯДУВАННЯ

Недоліки будь-якої форми врядування можуть бути або позитивними, або негативними, Вони негативні, якщо можновладці не мають достатньої влади для виконання необхідних функцій урядування або якщо влада недостатньо сприяє розвиткові діяльних здібностей та почуття солідарності в душі кожного окремого громадянина. Нині немає потреби докладно зупинятися на обох цих пунктах.

Брак достатньої влади для збереження суспільного ладу та сприяння національному поступові притаманний радше дикому та нецивілізованому суспільству, ніж якійсь конкретній формі політичної спільноти. Коли народ занадто цінує свою варварську свободу і тому не терпить жодної влади, яка принесла б йому користь, представницьке врядування (як ми вже з’ясували) запровадити ще неможливо. Коли для нього прийде час, верховним зборам належатиме достатня влада для досягнення потрібних цілей; і якщо виконавчим органам не довірено достатній обсяг цієї влади, то причиною цього є лише ревниве ставлення парламенту до виконавчої влади, яке може існувати тільки там, де збори ще не мають конституційного права звільняти членів уряду з їхніх посад. Там, де це конституційне право в принципі визнають і де його справді повною мірою застосовують, не слід боятися, що збори не бажатимуть довірити призначеним міністрам бажані владні повноваження; небезпека, радше, полягає в наданні занадто широкої та невизначеної за обсягом влади, оскільки влада міністра — це влада зборів, що призначили та підтримують його. Однак цілком імовірно (і це одна з небезпек, що чигають на збори, які мають здійснювати контроль), що парламент, щедро роздавши владні повноваження, згодом втручатиметься у їхнє здійснення; що він надасть владу оптом, а відбиратиме її вроздріб, постійно втручаючись у справи державного врядування. У попередньому розділі ми вже достатньо обговорили зло, спричинене тим, що парламент перебирає на себе функції реального врядування, не задовольняючись функціями критики та контролю уря-/204/довців. Такому недоречному втручанню може протидіяти лише тверда й загальнопоширена переконаність, що воно завдає значної шкоди.

Інший негативний недолік, який може бути притаманним урядуванню, пов’язаний із недостатнім сприянням розвиткові моральних, інтелектуальних та діяльних здібностей індивідів; його ми вже в загальних рисах висвітлили там, де перелічували характерні вади деспотизму. Якщо порівнювати одну форму народного врядування з іншою, то перевага в цьому аспекті буде на боці тієї, що якнайбільше сприяє участі громадян у процесі здійснення суспільних функцій; цій участі можна сприяти, з одного боку, наділяючи правом голосу якнайбільший відсоток населення, а з іншого — надаючи всім класам приватних осіб можливість якомога ширшої участі у деталях процесів законотворення та врядування — тією мірою, якою така участь узгоджується з іншими, не менш важливими, цілями. Громадяни можуть, наприклад, виконувати функції присяжних та займати певні муніципальні посади; найширшого розподілу суспільних функцій можна досягти за якнайбільшої публічності та свободи дискусії, коли причетними до врядування й пов’язаного з ним досвіду стають не просто кілька індивідів, що змінюють одне одного, а певною мірою усе суспільство. Подальше висвітлення цих переваг, так само як і обмежень, на які слід зважати, прагнучи здобути ці переваги, зараз краще відкласти до нашого обговорення подробиць урядування.

Позитивні недоліки та небезпеки представницької, так само як і будь-якої іншої форми врядування, можна звести до двох моментів: по-перше, загального невігластва та неспроможності або, говорячи трохи м’якше, недостатнього розвитку інтелектуальної культури тих, хто входить до складу інституції, що має здійснювати контроль; а по-друге, небезпеки, що на врядування впливатимуть інтереси, які суперечать меті загального добробуту суспільства.

Перший з цих недоліків, а саме брак високого інтелектуального рівня, вважають саме тим, до якого народне врядування схильне більшою мірою, ніж будь-яке інше. Енергія монарха, послідовність та обачність аристократії начебто найсприятливіше відрізняються від нестійкості та короткозорості демократії — хай навіть і доволі компетентної. Ці твердження, однак, навряд чи так добре обгрунтовані, як видається на перший погляд.

Якщо порівнювати представницьке врядування з чистою монархією, то у цьому аспекті воно навряд чи в чомусь поступатиметь-/205/ся. За винятком епохи варварства, спадкова монархія, коли вона справді така, а не замаскована аристократія, набагато схильніша до всіх тих вад, які дехто вважає прикметою демократії. Я розцінюю варварську епоху як виняток, оскільки за доби варварства суспільного становища є певна ґарантія, що суверену будуть притаманні значні інтелектуальні та діяльні здібності. Його особиста воля постійно натикається на перепони, спричинені впертістю його підданих та впливових осіб, належних до їхнього числа. Суспільні обставини не дозволяють йому перейматися спокусою лінощів та пасивного дозвілля. Душевна та фізична активність, особливо політична та військова, постійно тримають його в напрузі; і якщо йому бракує потрібної сміливості, кмітливості та енергії, він матиме незначний авторитет серед невгамовних вождів та їхніх непокірних послідовників і рідко коли зможе тривалий час бути спокійним навіть за свій трон. Причину того, що рівень талановитості серед Генріхів та Едвардів нашої історії є таким високим, можна віднайти у трагічній долі Едварда II та Річарда II, у громадянських війнах та заворушеннях за королювання Йоанна та його безкебетного наступника. Сповнений проблем період Реформації також подарував кількох видатних спадкових монархів — Єлизавету, Генріха IV, Густава-Адольфа, проте вони були виховані переважною мірою у знегодах долі, здобули трон внаслідок несподіваної відсутності ближчих спадкоємців або мусили долати величезні перепони на початку свого владарювання. Відколи європейське життя трохи усталилось, будь-які притаманні спадковим монархам риси, які б виходили за межі звичайної пересічності, стали надзвичайно рідким явищем, тоді як загальний рівень талановитості та енергійності впав навіть нижче від цієї пересічності. Нині абсолютна монархія існує лише завдяки розумовому рівню постійної бюрократії (окрім лише тих випадків, коли владу тимчасово узурпують певні енергійні особистості). За звичайних обставин російське, австрійське та навіть французьке врядування є олігархіями урядовців, де голова держави лише призначає керівників тих олігархій. Я зараз веду мову тільки про загальні тенденції врядування: адже, звісно, воля володаря визначає багато конкретних дій урядовців.

Урядування, які в історії людства тривалий час відзначалися розважливою та рішучою політикою, звичайно були аристократіями. Проте вони всі, без винятку, були аристократіями державних функціонерів. Урядові класи були такі численні, що кожен їхній член (чи принаймні кожна впливова особа з їхнього числа) /206/ мав змогу зробити політику своєю професією та головним покликанням свого життя — і справді чинив так. Єдиними аристократіями, що виявили високі урядові спроможності та протягом багатьох поколінь діяли на основі сталих політичних принципів, були уряди Риму та Венеції. Проте у Венеції, незважаючи на те, що привілейований прошарок був доволі численним, реальне керування справами суспільства належало маленькій олігархії всередині великої, члени якої присвятили все своє життя вивченню державних справ та керуванню ними. Римське врядування більшою мірою нагадувало відкриту аристократію на кшталт нашої. Проте насправді правив Сенат, що загалом складався тільки з людей, які виконували державні функції і вже посіли або прагнули посісти найвищі посади в державі, ризикуючи бути притягненими до суворої відповідальності в разі невдачі та браку потрібної компетенції. Ставши одного разу членами Сенату, вони все життя мали опікуватись державними справами і навіть не могли покинути Італію, не позбувшись певної суспільної довіри; якщо цензори виганяли їх із Сенату за негідну поведінку, вони зберігали свою владу та обов’язки до кінця життя. В аристократії, сформованій таким чином, кожен її член відчував, що його власний авторитет дуже тісно пов’язаний із гідністю та величчю держави, в керуванні якої він бере участь, та з тією роллю, яку він спроможний відігравати у її колегіальних установах. Ці гідність та велич дуже часто зовсім не узгоджувалися із добробутом та щастям загалу, проте були тісно пов’язані з зовнішніми успіхами та територіальним збільшенням держави; і тільки заради цієї мети як римська, так і венеціанська аристократії незмінно виробляли мудру колективну політику, виявляючи значні індивідуальні таланти врядування, за що історія віддала їм належне.

Таким чином, виявляється, що серед непредставницьких форм політичного устрою великі політичні таланти не були чимсь винятковим лише за бюрократичного врядування, байдуже, яких форм воно набувало: монархічних чи аристократичних. Урядування належало професійним урядовцям — а у цьому й полягає сутність і значення бюрократії. У багатьох аспектах є велика різниця, чи хто виконує певні функції внаслідок своєї кваліфікації, чи набуває належної кваліфікації тільки тому, що змушений виконувати ці функції, але це не впливає на сам характер урядування. З іншого боку, аристократії на кшталт тієї, що існує в Англії, де панівний клас здобув владу тільки внаслідок свого соціального становища, спеціально не навчаючись мистецтву врядування та /207/ не присвячуючи себе тільки йому (і де з цієї причини владу застосовують не прямо, а через представницькі інституції олігархічного характеру), за інтелектуальним рівнем не поступалися демократіям, тобто виявляли свої таланти лише протягом тимчасового володарювання якоїсь надзвичайно обдарованої постаті, що посідала визначне становище. Фемістокл та Перікл, Вашингтон та Джефферсон були не меншими і, безперечно, набагато яскравішими винятками у своїх демократіях, ніж Четеми та Піли представницької аристократії Великої Британії чи навіть Сюлі та Кольбери аристократичної монархії у Франції. В аристократичних урядах сучасної Європи видатний міністр з’являється майже так само рідко, як і видатний король.

З цієї причини слід порівнювати лише інтелектуальний рівень представницької демократії та бюрократії: усі інші форми врядування можна лишити поза увагою. І ми мусимо визнати, що в деяких важливих аспектах бюрократичне врядування має значну перевагу. Воно нагромаджує досвід, виробляє перевірені й добре обмірковані традиційні принципи та гарантує належний рівень практичних знань урядовців. Однак бюрократія навряд чи так само стимулює й індивідуальну розумову енергію. Рутинність праці — ось де хвороба, що уражає бюрократичне врядування і здебільшого нищить його. Бюрократії гинуть від незмінності своїх принципів, а передусім тому, що, згідно з загальною закономірністю, все, що перетворюється на рутину, втрачає власний життєвий принцип і, позбавлене діяльного розуму, й далі механічно обертається, хоча робота, яку намірялися зробити, залишається нездійсненою. Цей політичний устрій завжди схильний перетворюватися на педантократію. За бюрократичного врядування корпоративний дух (наприклад, у єзуїтів) заглушає індивідуальність талановитих особистостей, що входять до складу уряду. У професії урядовця — так само як і в решті професій — більшість керується лише тими ідеями, яких їх навчили; і тільки завдяки народному врядуванню ідеї оригінальної людини можуть взяти гору над обструкційним духом освічених посередностей. Лише за демократичного устрою (якщо полишити поза увагою ситуацію з високоосвіченим деспотом) сер Роуленд Гіл міг здобути перемогу над англійським поштовим відомством. Народне врядування призначило його на посаду в цьому відомстві, та примусило цю установу, всупереч її бажанням, підкоритися імпульсу, який дала людина, що поєднувала в собі професійні знання з індивідуальною рішучістю та оригінальністю. Римська аристократія змогла уникнути /208/ цієї характерної хвороби бюрократичного врядування лише завдяки своїй демократичній складовій. Урядовців на всі високі посади — як ті, що давали місце в Сенаті, так і ті, що їх намагалися здобути самі сенатори, — призначали народним голосуванням. Російське врядування є характерним унаочненням як позитивних, так і негативних аспектів бюрократії: усталених принципів, яких від покоління до покоління дотримуються з римською наполегливістю, прагнучи при цьому досягти тих самих цілей; великої вправності, завдяки якій здебільшого вдається досягти поставлених цілей; жахливої корупції та постійної згуртованої ворожості до вдосконалень, накинутих ззовні (навіть автократична влада рішучого Імператора дуже зрідка здатна — або навіть геть не здатна — подолати цю ворожість); упертих перешкод, що їх чинять бюрократичні установи, які зрештою беруть гору над судженнями однієї людини. Китайське врядування, цебто бюрократія Мандаринів є, наскільки нам відомо, ще одним очевидним прикладом тих самих негативних та позитивних рис.

В усіх видах людської діяльності існує потреба в силах, що конфліктували б між собою і, завдяки цьому конфлікту, підтримували б власну життєву енергію та ефективність — хай навіть і задля власного зиску; натомість прагнення тільки однієї позитивної мети і нехтування якоїсь іншої, що має її супроводити, призводить не просто до надмірності чогось одного та нестачі іншого, а занепаду і втрати навіть того, чому віддавали перевагу. Врядування навчених урядовців не може зробити для країни того, що може вільне врядування; проте воно може бути здатним до дій, яких від вільного врядування годі сподіватись. Але, на нашу думку, ефективне та послідовне здійснення бюрократією своїх функцій можливе лише за умови прищеплення їй елементу свободи. Натомість свобода не спроможна дати найкращі результати і часто навіть зазнає невдачі, якщо не знайдено шляхів поєднати її з компетентним урядуванням. Не можна ні на мить сумніватися, якщо раптом доведеться вибирати між представницьким урядуванням для народу, який бодай певною мірою дозрів для нього, і найдосконалішою бюрократією. А водночас однією з найважливіших цілей політичних інституцій є збереження всіх позитивних рис бюрократичного врядування, які не суперечать демократії: треба якомога більшою мірою поєднати переваги компетентного врядування політиків-професіоналів та загальний контроль, що його здійснюють представницькі органи всього народу. Багато чого можна було б зробити задля здійснення цієї мети, якби люди визнавали /209/ межу (обговорену в попередньому розділі) між, власне, фактичним урядуванням, яке мають здійснювати лише компетентні люди, і функціями добору урядовців, нагляду та контролю над ними (при потребі); ці функції завжди слід віддавати не тим, хто здійснює роботу, а тим, задля кого ця робота має бути здійснена. Не можна ані на крок просунутися до компетентної демократії, якщо народне врядування не бажає, щоб ті функції, які вимагають певної компетенції, здійснювали професіонали. Демократії ще досить багато слід зробити, аби забезпечити собі достатню інтелектуальну компетенцію для здійснення своїх функцій, а саме: нагляду та контролю.

Як здобути потрібний рівень компетенції — це одне з питань, які слід розглянути, ведучи розмову про належний устрій представницького органу. Якщо цей устрій не здатен забезпечити належний рівень кваліфікації, представницькі збори час від часу втручатимуться у сферу компетенції виконавчої влади; вони відкидатимуть якісне врядування та уможливлюватимуть і підтримуватимуть погане; сприятимуть зловживанням з боку міністрів та віритимуть їхнім фальшивим аргументам; відмовлятимуть у підтримці тим, хто прагнутиме сумлінно виправдати довіру; підтримуватимуть або санкціонуватимуть егоїстичну, безпринципну, імпульсивну, короткозору, неуцьку та упереджену політику — як внутрішню, так і зовнішню; відкидатимуть добрі закони та ухвалюватимуть погані; спричинять появу нових негативних явищ і вперто чіплятимуться за старі; можуть внаслідок постійних або тимчасових хибних ініціатив, що походять від членів зборів або від виборців, терпіти певні заходи (чи навіть сприяти їм), які геть скасовують закон, — у ситуаціях, коли ідеали рівності та справедливості суперечитимуть народним настроям. Ось якими можуть бути деякі небезпеки представницького врядування, викликані такою формою представництва, яка не гарантує належного рівня компетенції у представницьких зборах.

Розгляньмо тепер негативні явища, породжені домінуванням у представницькому органі певних мотивів, продиктованих згубними інтересами (якщо застосувати прекрасний вислів Бентама), тобто інтересами, що більшою чи меншою мірою суперечать суспільному благу.

Усі погоджуються з тим, що негативні риси монархічного та аристократичного врядувань великою мірою викликані саме цією причиною. Монарх чи аристократія можуть задовольнити свої інтереси (колективні чи індивідуальні) певними діями, які супере-/210/чать сукупним інтересам суспільства. Наприклад, уряд зацікавлений у високих податках, а суспільство — в тому, щоб податки були настільки низькими, наскільки дозволяє той обсяг витрат, якого потребує добре врядування. Інтереси короля та панівної аристократії полягають у необмеженій владі над народом, у покорі народу волі та бажанням володарів; натомість інтереси народу — у якнайменшому контролі над собою в усіх сферах життя, якщо ступінь контролю узгоджується із завданням досягнення законних цілей врядування. Король або аристократія зацікавлені — принаймні так здається — у відсутності будь-якого нагляду за своїми діями чи принаймні такого нагляду, який, на їхню думку, загрожує їхній владі або серйозно зазіхає на свободу їхніх вчинків. Натомість народ зацікавлений в існуванні повної свободи критики кожного державного службовця та урядового заходу. Інтерес панівного класу — чи то аристократії, чи то аристократичної монархії — полягає в тому, щоб здобути для себе нескінченну кількість несправедливих привілеїв, які іноді збагачують їх коштом народу, а іноді просто сприяють їхньому піднесенню над рештою, або, інакше кажучи, погіршенню життя інших порівняно з ними. Якщо народ незадоволений (а за цієї форми врядування так воно здебільшого й буває), то король та аристократія зацікавлені в його низькому інтелектуальному та освітньому рівні, у розпалюванні розбрату та навіть перешкодах на шляхах зростання його добробуту: адже інакше народ "розжиріє й повстане проти своєї влади", згідно з принципом кардинала Рішельє в його знаменитому "Політичному заповіті" ("Testament Politique"). Ці дії слугують тільки інтересам короля та аристократії і спричинені самим лише егоїзмом, якщо страх спровокувати спротив не породжує достатньо сильний протилежний інтерес. Джерелом усього цього зла були та є згубні інтереси королів та аристократії, коли їхня влада досить сильна, аби піднести їх над громадською думкою решти суспільства, і за такої ситуації навряд чи слід сподіватись якоїсь іншої поведінки.

Усе це аж надто очевидно у випадку монархії або аристократії; проте іноді дехто безпідставно вважає, що демократія позбавлена таких самих негативних явищ. Якщо розглядати демократію у звичайному розумінні, тобто як урядування більшості, то, безперечно, цілком можлива ситуація, що владу контролюватимуть групові та класові інтереси, і за такої ситуації урядування значно відрізнятиметься від визначеного об’єктивним врахуванням інтересів усього суспільства. Уявімо, що більшість складають білі, /211/ меншість — негри або навпаки: хіба може так статися, що більшість надасть меншості рівні з собою права? Уявімо, що католики є більшістю, а протестанти — меншістю чи навпаки: хіба не існуватиме тут та сама небезпека? Чи, наприклад, англійці — більшість, а ірландці — меншість (або навпаки): хіба нам не слід сподіватися таких самих негативних явищ? В усіх країнах більшість складається з бідноти, а меншість — з тих, кого на противагу їй можна було б назвати заможними людьми. Інтереси цих двох класів у багатьох питаннях значно розбігатимуться. Припустімо, більшості вистачає розуму усвідомити, що, ставлячи під загрозу безпеку власності (наприклад, здійснюючи грабунки) вони завдають шкоди самим собі. Проте чи не виникне певна небезпека й тоді, коли на власників так званої реалізованої власності та великих прибутків буде покладено основний (чи навіть увесь) податковий тягар, який до того ж постійно збільшуватиметься буцімто задля захисту інтересів робітничих класів? Припустімо, крім того, що кваліфіковані працівники в меншості, а некваліфіковані в більшості: досвід багатьох профспілок (якщо правда те, що про них кажуть), підтверджує страх перед можливим примусовим встановленням рівної заробітної платні і скасуванням таких форм, як відрядна робота, робота з погодинною оплатою й будь-яка інша праця, яка дає змогу завдяки кращій працьоватості та кращій компетентності мати більшу винагороду. Законодавчі спроби підвищити заробітну платню, зменшення конкуренції на ринку праці, податки та обмеження, що їх накладають на механізоване виробництво та будь-які новації, здатні скоротити кількість наявної робочої сили, і навіть, можливо, захист вітчизняного виробника від закордонної промисловості є цілком природними (я не наважуюся сказати, наскільки ймовірними) результатами домінування класових інтересів робітничої більшості.

Дехто скаже, що все згадане мною не сприяє задоволенню справжніх інтересів найчисленнішого класу, і я на це відповім, що якби поведінку людей визначали тільки ті міркування, які становлять їхній "справжній інтерес", то ані монархія, ані олігархія не були б такими поганими формами врядування, якими вони є. Адже, без сумніву, можна навести (і часто вже наводили) вкрай переконливі аргументи, що або король, або сенат перебувають у найкращому становищі тоді, коли справедливо та обачно правлять активним, заможним, освіченим та шляхетним народом. Проте король тільки зрідка зважав на це високе розуміння свого інтересу, а олігархія — геть ніколи. Чого ж тоді сподіватися від /212/ робітничих класів піднесеності думки? їхню поведінку визначають не так звані "справжні" інтереси, а те, що самі вони вважають за свої інтереси; і цим твердженням ми могли б спростувати будь-яку політичну теорію, яка стверджуватиме, що більшість звичайно чинить те, чого, крім виняткових ситуацій, годі сподіватися від інших носіїв влади, тобто зважає на свої стратегічні інтереси, ігноруючи найближчі та позірні. Ніхто, звичайно, не може поставити під сумнів, що велика кількість тих згубних заходів, які ми назвали вище, сприятиме задоволенню насамперед безпосередніх інтересів усієї сукупності некваліфікованих робітників. Цілком можливо, що ці заходи задовольняли б інтереси всього наявного покоління представників цього класу. За все своє життя вони навряд чи відчувають зменшення працьовитості й активності та зникання стимулів до ощадності, що становитиме остаточний наслідок того зменшення. Деякі з найфатальніших змін людського життя мали цілком позитивні безпосередні наслідки. Деспотизм Цезаря був великим добром для всього покоління людей, що відчули на собі його вплив. Він поклав край громадянській війні, значно зменшив зловживання і тиранію преторів та проконсулів, він сприяв культурному та інтелектуальному розвиткові в усіх не пов’язаних із політикою сферах суспільства; появі геніальних літературних творів, що засліплюють уяву тих, хто не замислюється над історією й не розуміє, що всіх людей, яким деспотизм Августа (так само як деспотизм Лоренцо ді Медичі та Людовіка XIV) завдячує свою велич, сформувало попереднє покоління. Нагромаджені століттями свободи багатства, духовна енергія та активність — усе це пішло на користь першого покоління рабів. Адже то був початок режиму, який спричинив непомітний занепад усієї набутої свободою цивілізації — аж доки імперія, що завоювала й загарбала весь світ, утратила навіть свою військову міць, тож напасники, яких доти могли стримати три чи чотири легіони, змогли захопити майже всю її чималу територію. Свіжий імпульс збоку християнства з’явився вчасно, щоб урятувати мистецтво й літературу від загибелі, а людство — від повернення до нескінченної темряви.

Коли ми кажемо, що інтерес групи людей або навіть якогось індивіда є принципом, що визначає їхні вчинки, то найменш істотним для дослідження цієї проблеми є питання, що вважатиме за їхній інтерес певний неупереджений спостерігач. На думку Колріджа, людина створює свій мотив, а не мотив — людину. Те, що вона зацікавлена робити, й те, від чого вона вважає за потрібне /213/ утриматись, радше залежить від того, ким є вона сама, а не від тих чи тих зовнішніх обставин. Якщо ви бажаєте дізнатися про справжні інтереси певної людини, вам слід знати її звичайні думки та почуття. Кожній людині притаманні два типи інтересів: про одні вона дбає, про інші — ні. Кожен має егоїстичні та неегоїстичні інтереси, й егоїст розвинув у собі звичку зважати на перші та лишати поза увагою другі. У кожного є найближчі та далекі інтереси, і необачним є той, хто турбується про найближчі і не зважає на далекі. Нічого не важить, що при правильному обрахунку далекі інтереси можуть бути набагато важливіші: адже розумові звички спонукають людину зосередити її думки і прагнення тільки на найближчих інтересах. Даремно намагатися переконати того, хто б’є свою дружину та зле ставиться до дітей, що він був би щасливішим, якби жив з ними у любові та злагоді. Він і справді був би щасливішим, якби був тією особистістю, яка б змогла так жити, проте його характер не такий, і, мабуть, вже надто пізно намагатися його змінити. Бути тим, ким він є, задовольняти свої деспотичні схильності та потурати своєму дикому норову — більше благо для нього, ніж те, яке він мав би отримати від радощів та любові тих, хто від нього залежить. Він не радіє їхнім радощам і не зважає на їхні почуття. Його ближній, значно чуліший до почуттів інших, можливо, щасливіший за нього, але навіть якби того лихого чоловіка можна було переконати в цьому, він, певне, ще більше розлютився б і роздратувався. Загалом людина, що дбає про інших, про свою країну або про все людство, щасливіша за тих, хто цього не робить; однак чи є сенс проповідувати це тому, хто піклується лише про власний комфорт або про власну кишеню? Він не зміг би піклуватися про інших навіть якби й схотів. Це однаково, що проповідувати хробаку, який копирсається в землі, що бути птахом — набагато краще.

Нині вже скрізь помітили, що дві негативні схильності, які ми тут розглядаємо, а саме: схильність віддавати перевагу власним інтересам над спільними інтересами багатьох та інтересам безпосереднім та найближчим над далекими — переважно з’являються в можновладців. Тієї самої миті, коли людина або клас отримує владу, індивідуальні або партикулярні класові інтереси набувають у їхніх очах дедалі більшого значення. Спостерігаючи, як інші їм поклоняються, вони починають поклонятися самим собі та вважати, що їхня цінність у сто разів перевищує цінність інших людей; а легкість, з якою ці люди чинять те, що їм заманеться, ніяк не зважаючи на наслідки своїх дій, непомітно позбавляє їх /214/ здатності зважати навіть на ті наслідки, що позначаються на них самих. Наш спільний досвід свідчить про всеохопну закономірність: влада завжди псує людину. Кожен знає, якою абсурдною була б думка, що характер та дії деспота на троні не відрізнятимуться від характеру й дій, притаманних йому тоді, коли він був звичайною людиною: адже люди навколо деспота та обставини його життя не приборкують усіх вад людської природи, а сприяють їм. Так само абсурдною була б спроба пов’язати такі сподівання з певним класом людей — демосом абощо. Хай вони найскромніші та найкраще за всіх коряться розуму тоді, коли над ними є влада, сильніша за них, — нам слід сподіватися цілковитої зміни, коли вони самі здобудуть верховну владу.

Уряди мають бути призначені для людей — таких, якими вони є або невдовзі стануть. За будь-якої стадії розвитку цивілізації, на якій перебуває (або невдовзі перебуватиме) людське суспільство чи певна спільнота, інтереси, що скеровуватимуть життя людей, коли вони думають лише про свою егоїстичну користь, майже завжди полягатимуть у тому, що впадає в око з першого погляду та впливатиме на їхнє теперішнє становище. Тільки безкорислива турбота про інших, й особливо про нащадків, власну країну або всю решту людства, яка грунтується або на симпатії, або на покликові сумління, скеровує інтенції та цілі певних класів або груп людей до далеких або неочевидних інтересів. І не можна однозначно стверджувати, що кожну форму врядування, яка вимагатиме від пересічних громадян, щоб ці високі принципи скеровували їхні вчинки та були їхніми провідними й головними мотивами, можна вважати раціонально впорядкованою. Певний рівень сумління та альтруїстичного громадського духу цілком можна знайти в громадян будь-якого суспільства, що дозріло для представницького врядування. Проте було б смішно сподіватися від них такого рівня розвитку цих якостей та такої інтелектуальної зрілості, які дали б їм змогу розпізнати софізми, що надають класовим інтересам вигляду суспільного добра та втілення ідеалу справедливості. Усі ми знаємо, якими облудними аргументами можна обгрунтувати будь-яку несправедливість, що до неї вдаються буцімто задля якогось уявного спільного блага. Ми знаємо, як багато людей, за інших обставин не дурних і не лихих, вважають виправданим анулювання національного боргу. Ми знаємо, як багато людей, яким не бракує талантів і які мають великий вплив на народ, вважають справедливим накласти усе податкове ярмо на заощадження, тобто на т.зв. реалізовану власність; таким чином ті, хто разом зі своїми предками витрачали всі свої гроші, податків не сплачу-/215/ватимуть. Ми знаємо, які вагомі аргументи, небезпечні саме тому, що почасти вони все-таки слушні, можна навести проти права успадкування та проти будь-яких привілеїв, що їх нібито мають одні і не мають інші. Ми знаємо, як легко можна довести безвартісність мало не кожної сфери знання — на превелику радість тих, хто не опанував жодної з них. Як багато людей, яким аж ніяк не бракує здорового глузду, вважають безвартісними наукове вивчення мов, античну літературу, ерудованість, логіку та метафізику; поезію та красні мистецтва — пустими і фривольними, а політичну економію — геть шкідливою? Деякі цілком нормальні люди вважають марною та шкідливою навіть історію. Тільки емпіричне знайомство з природою, прямо необхідне для створення предметів, потрібних для життя або приємних для чуттів, буде визнане за корисне, якщо людям ніхто не втовкмачуватиме протилежне. Чи слушна думка, що люди, чий культурний рівень набагато вищий за можливий культурний максимум більшості, матимуть таке витончене сумління, таке точне вміння визначати те, що суперечить їхнім інтересам, що відкинуть нескінченну кількість таких софізмів, які, тільки-но вони прийдуть до влади, тиснутимуть на них з усіх боків, схиляючи віддавати перевагу власним егоїстичним інтересам та короткозорим уявленням про свій зиск і нехтувати справедливість, таким чином жертвуючи добром решти класів і власних нащадків?

Тому одна з найбільших небезпек демократії, як і будь-якої іншої форми врядування, полягає в ницих інтересах можновладців. Ця небезпека може виявлятись у законодавстві, сприятливому для певного класу, в урядуванні, що сприяє (чи прагне сприяти) безпосередньому зискові панівного класу, завдаючи таким чином постійної шкоди всьому суспільству. Отже, одне з найважливіших питань, що ми його маємо розглянути, досліджуючи, яким є найкращий устрій представницького врядування, полягає в тому, як знайти ефективну протидію цьому злу.

Якщо ми, говорячи мовою політики, вважаємо за клас будь-яку групу людей, які мають однаковий згубний інтерес, тобто людей, чий прямий та очевидний інтерес спонукає їх до одних згубних заходів, то наша бажана мета полягала б у тому, аби жоден клас та жодне об’єднання класів, схильних до такого об’єднання, не мали змоги справляти переважний вплив на врядування. Можна вважати, що сучасне суспільство, не поділене сильними антипатіями, расовими, мовними та національними, ділиться дві головні верстви; ці верстви, попри часткові варіації, загалом уособлюють два очевидні інтереси, що дуже різняться між собою. Задля стислості та узагальнення назвімо ці верстви, з одного боку, робітниками, а /216/ з іншого — роботодавцями. Однак до другої верстви ми зараховуємо поряд із роботодавцями не тільки капіталістів, що відійшли від справ, та тих, хто володіє успадкованим багатством, а й усі верстви працівників із високою заробітною платнею (наприклад, кваліфікованих фахівців), чия освіта та спосіб життя споріднює їх із заможними верствами і чиї прагнення та амбіції полягають у тому, аби ввійти до цього класу. З іншого боку, до робітників можна приєднати тих дрібних роботодавців, хто за інтересами, звичками та освіченістю уподібнюються в бажаннях, смаках та прагненнях до робітничого класу; до цього класу входить також і велика частина дрібного купецтва. Якби функціонування представницької системи було ідеальним і тривалим, то в суспільстві, що складається з цих верств, організація представництва мала б тримати ці два класи (з одного боку, представників фізичної праці та верстви, наближені до них, а з іншого — роботодавців та наближені до них прошарки) в рівновазі, аби кожен мав у парламенті приблизно рівну кількість голосів. Беручи до уваги, що більшість у кожному класі керуватиметься передусім класовими інтересами, ми могли б зауважити, що в складі кожного з них все-таки існуватиме певна меншість, у представників якої класові міркування підпорядковуватимуться розумові, справедливості та спільному благу; ця меншість, поєднавши свої зусилля з зусиллями протилежної партії, схилила б шальки терезів проти тих вимог більшості власного класу, які не повинні домінувати. Причина, чому в будь-якому більш-менш облаштованому суспільстві зрештою утверджуються справедливість та спільний інтерес, полягає в тому, що окремі та егоїстичні інтереси людства майже завжди суперечать одне одному. Дехто зацікавлений у тих чи тих негативних та несправедливих явищах, проте дехто має свій особистий інтерес на боці позитивного й правильного, і ті, хто керується моральними міркуваннями, попри свою нечисленність та слабкість, які унеможливлюють їхнє домінування над іншими, звичайно (після достатньої кількості дискусій та агітаційної роботи) набувають достатньо сил, аби спромогтися схилити загальну думку на свій бік. Представницьку систему слід сформувати так, аби вона була здатна гарантувати саме таке становище: вона повинна заважати різноманітним партикулярним інтересам стати такими могутніми, щоб мати перевагу над істиною, справедливістю та рештою інтересів. Завжди має існувати певна рівновага між особистими інтересами, яка б змусила кожен з них, задля досягнення власного успіху, заручитися підтримкою тих, хто у своїх вчинках керується моральними мотивами та ширшими й далекоглядними поглядами. /217/

Попередня     Головна     Наступна