[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 3-10.]

Попередня     Головна     Наступна

ВСТУП

Могутній спалах українського національного відродження, зростання синівської уваги до історичної спадщини, до набутого століттями духовного багатства, вся історична пам’ять — благородне знамення кінця XX століття. Повертаються із забуття сотні й тисячі історичних фактів, подій, імен видатних осіб, напівзабутих творів історії та красного мистецтва. Поступово, як після затяжної хвороби, набирають сили у правдивому показі нашої минувшини донедавна заідеологізовані гуманітарні науки. Звертаючись до неспростовних історичних писаних джерел, учені дошукують істини, розкуто розмірковують над здобутим фактажем, вносять суттєві корективи у висвітлення як історії вітчизни взагалі, так і її матеріальної та духовної культури.

Свого часу академік М. Ф. Сумцов писав, що дослідникові доводиться старанно визбирувати різноманітні обривки і відламки минулого, уважно їх зіставляти, порівнювати, зігрівати мертві старожитності своїм чуттям, шукати підтримку у своєму власному, дисциплінованому науковому уявленні й інтелектуально відновлювати те, про що свідчать документальні пам’ятки, й на основі давніх актів, продуманих і пережитих, відтворювати відповідну дійсності картину минулого життя або ж викладати факти в їхньому послідовному органічному зв’язку.

Це стосується і скрупульозного дослідження історії становлення українського шкільництва, вищої освіти, /4/ студентства і професури в Україні та тернистого шляху Києво-Могилянської академії від початку її заснування до кінця XVIII ст. Не можна сказати, що ця проблема не цікавила вчених, що вони не торкалися її як у спеціальних розвідках, так і принагідно висвітлюючи ті або інші її сторони. Все залежало від мети й доступності джерел, уміння їх аналізувати.

Чи не перші скупі відомості про академію подали київський митрополит Євгеній (Болховитинов) у «Описании Киево-Софийского собора» (К., 1825) та вихованець академії, згодом московський митрополит Макарій (Булгаков) у книзі «История Киевской духовной академии» (Спб., 1843). Зрозуміла річ, їх здебільшого цікавила участь київської митрополії та консисторії у справах академії, особливо, коли вона стала духовною. Подібний характер мають і великі праці С. Т. Голубєва «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования» (том 1. — К., 1883; том 2. — К., 1898).

Набагато конкретніший фактичний матеріал містила монографія вихованця, а згодом професора академії В. І. Аскоченського «Киев с древнейшим его училищем академией» (К., 1856). Вона спонукала інших вихованцівавторів до написання праць про академію за її окремими /5/ періодами, щоб можна було докладніше висвітлити чимало нових фактів її різнобічного життя, виправити допущені попередниками помилки й спростувати окремі твердження або полемічні судження попередників. Ідеться про такі праці, як «История Киевской духовной академии. Домогилянский период» (К., 1886) та «Киево-Могилянская коллегия при жизни своего фундатора киевского митрополита Петра Могилы» (К., 1890) того самого С. Т. Голубєва; «Киевская академия во второй половино XVII в.» (К., 1895) та «Киевская академия в гетманство Кирилла Разумовского» (К., 1905) М. І. Петрова; «Киевская академия в первой половине XVIII в.» (К., 1903) Д. Вишневського; «Киевская академия с половины XVIII в. до преобразования ее в 1819 г.» (К., 1896 — 1897) В. Серебренникова тощо. Над історією Київської академії працював її вихованець і професор церковної історії Ф. І. Титов, книжку якого «Стара вища освіта в Київській Україні кінця XVI — поч. XIX в.» пощастило врятувати і видати у 1924 р. із 180 рідкісними фотоілюстраціями академіку А. Ю. Кримському.

До 300-річчя Києво-Могилянської академії велику археографічну роботу провів професор кафедри теорії словесності М. І. Петров, видавши 1904 — 1907 pp. п’ять томів «Актов и документов, относящихся к истории Киевской академии». Знавець латинської, грецької, польської й інших мов, він наново прочитав давні рукописні й друковані документи, виправив допущені попередниками помилки, дав дослідникам достовірний архівний матеріал. М. І. Петров, як і інші вчені, надрукував також кілька статей, які мають цінне пізнавальне значення.

Пізніше про Києво-Могилянську академію згадували здебільшого у загальних рисах і в загальних працях, вдаючись до епітетів «відома», «славна», «славетна», наголошуючи, за традицією багатьох дослідників, на /6/ церков-но-схоластичній спрямованості навчального процесу, надмірності польських впливів, «мертвій» латині. Обов’язково підкреслювався вплив російської науки й освіти на українську, скажімо, М. В. Ломоносова. Однак, чим була «відома» і «славна» академія, докладно так і не розкривалося, як і тернисті її шляхи до слави. А латинь до XIX ст. була мовою науки всієї Західної і Центральної Європи. Що ж до латинопольських впливів, то про це більше говорили польські дослідники, наприклад, О. Яблоновський (Akademia Kijowsko-Mohilanska. Narys historyczny па tie rozwoju ogólnego cywilizacji zachodniej na Rusi. — Krakow, 1899 — 1900) та інші, хоча це питання досить складне й про впливи варто говорити в загальноєвропейському масштабі з критикою єзуїтських прагнень, для яких схоластика була прикриттям справжніх експансіоністських цілей. Натомість російських впливів до середини XVIII ст. майже не було, бо росіяни приходили вчитися в Києво-Могилянську академію. Навпаки, її вихованці, будучи засновниками, ректорами, префектами, професорами і вчителями багатьох російських колегіумів, семінарій та училищ, аж до останньої чверті XVIII ст. відіграли основоположну роль у становленні середньої і вищої науки, культури і літератури Росії. Українці з Києва брали безпосередню участь в організації Московської Слов’яногреко-латинської та Петербурзької Російської академії наук, університету, головного училища й інституту педагогії в Петербурзі.

1970 р. побачила світ книжка З. І. Хижняк «Києво-Могилянська академія», перевидана до 1500-ліття Києва (1981) та, в перекладі російською мовою, 1988 p., в якій на основі згадуваних попередніх матеріалів висвітлюється виникнення і розвиток академії, її внесок у зміцнення зв’язків України з Росією та Білорусією, становлення /7/ української літературної мови, поетичної школи, філософських знань, історичної науки. Обсяг книжки, існуючі ідеологічні стереотипи і вимоги, напевне, не давали авторці можливості на всю повноту розкрити тему.

Другою спеціальною книжкою була праця І. К. Білодіда «Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських мов» (1979). Це, власне, нариси з історії української літературної мови, бо із восьми її розділів чи окремих статей, написаних і принагідно надрукованих у різні роки, тільки одна — «Мовна концепція Києво-Могилянської академії» — відповідає призначенню.

З числа робіт, присвячених викладанню у Києво-Могилянській академії латинських курсів поетик і риторик, відзначимо праці Г. М. Сивоконя «Давні українські поетики» (Харків, 1960) й В. П. Маслюка «Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні» (К., 1983). Для вивчення історії становлення в Україні філософської науки і риторики пізнавальне значення має книжка Я. М. Стратій, В. Д. Литвинова та В. О. Андрушка «Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии» (1982), в якій чи не вперше подано бібліографічний /8/ опис рукописних і деяких друкованих курсів лекцій та окремі витяги з них.

З інших вчених, які у своїх працях принагідно торкалися окремих сторін історії Києво-Могилянської академії, варто згадати філософів В. Ю. Євдокименка, В. М. Нічик, І. В. Іваня, І. С. Захару, істориків М. І. Марченка і Ф. П. Шевченка, філологів М. Ф. Сумцова, В. М. Перетца, О. І. Білецького, Г. М. Мойсеєву, В. І. Крекотня, П. С. Наливайка, В. О. Шевчука, мистецтвознавця Д. В. Степовика. До 300-річчя заснування академії було проведено розширене ювілейне засідання Академії наук України, де прочитано 25 наукових доповідей, які вміщено в збірнику «Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів» (К., 1988).

І. Я. Франко ставився до академії та її діячів з певним скептицизмом. Іноді твердять, що подібне було властиве багатьом дослідникам кінця XIX — початку XX ст., які до оцінки історичних явищ застосовували критерії свого часу та свого світогляду. Слова І. Франка про те, що академія «не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила велику масу вчених, що понесли свої услуги в Московщину, або таких слабодухів, як оба чернігівські єпископи — Лазар Баранович і Іван Максимович» ¹ можна пояснити загостреністю національного чуття, необізнаністю з докладною історією вищого учбового закладу або ж якимись іншими причинами, що їх важко пояснити. Адже на час написання цих слів (1907 — 1909 pp. ) були опубліковані раніше згадані основні праці, вивірені М. І. Петровим «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии».

Зовсім несподіваним і, м’яко кажучи, дивним є твердження І. Франка в нещодавно опублікованій «Історії української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського» в сороковому томі Зібрання творів у п’ятдесяти томах (К., 1983).

¹ Франко І. Історія української літератури: Частина перша: Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1976. — Т. 40. — С. 241. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо лише том і сторінку.

Майже всю другу половину «Історії української літератури», як і багато інших праць, побудовано І. Франком саме на творах «могилянців», що були непересічними /9/ особистостями європейського значення і є гордістю української духовної культури. Розглядаючи літературу другої половини XVII ст., вчений категорично заявляє, що Києво-Могилянською академією «не було чого величатися»; що ні Могила, ні Трофимович, ні Косов, ні Гізель не були особливо освіченими людьми й не поставили школу на висоту вимог часу. Вони лише механічно скопіювали старий єзуїтсько-польський шкільний шаблон з його схоластичною формалістикою, з неувагою до життя, «з погордою до хлопства і простацтва, з гордощами за власну вченість і з претензіями на доходи, титули й посади за ту ніби вченість». Взагалі більша частина вихованців, на його думку, загрузла у мертвім схоластизмі, в повній бездіяльності розуму і серця, в пасивності думки. «Академія була для України не джерелом освіти і розвою, а затхлою багнюкою, що ширила духовну деморалізацію, пасивність і прострацію замість піддержувати духа ініціативи і критицизму. Ще й досі ота пасивність, байдужість та безкритичність ума вкупі з охотою до книг, нібито ми все то ліпше знаємо, лишалася, особливо серед української інтелігенції, як лиха спадщина двовікової педагогії Могилянської академії» ¹. І. Франко не бачить жодної вартості творів професорів і ректорів академії Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Інокентія Гізеля, а також її вихованців Антонія Радивиловського, Дмитра Туптала, Івана Максимовича та ін.

Це говорить про потребу об’єктивного перегляду всіх застарілих, а то й невірних оцінок давніх шкіл, колегіумів та академії, адже зібрано великий фактологічний матеріал, дано чіткішу характеристику головних напрямків освітянського руху і навчального процесу, із сучасних досягнень науки охарактеризовано їхню мовну й особливо філософську концепцію на широкому тлі тогочасної суспільно-політичної думки, гуманізму та Ренесансу, по-новому досліджується теорія і практика риторики та поетики, визначається місце Києво-Могилянської академії в історії загальноєвропейської, передусім східнослов’янської науки і культури.

¹ Франко І. Історія української літератури: Частина перша: Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Т. 41. — С. 311 — 312. /10/

Відлік історії українського студентства і професури традиційно розпочинали з 1632 року, коли було засновано Києво-Могилянський колегіум, тим часом це принципово не так, і той відлік необхідно перенести принаймні на два століття раніше. Вже у XIV — XVI ст. українські юнаки мандрували в Центральну і Західну Європу, де ставали не тільки студентами, а й професорами університетів. Вони засвоювали і продовжували кращі традиції західноєвропейських учбових закладів, вагантів-голіардів та застосовували взірці їхньої освітньої системи в себе на батьківщині.

Проблема ознайомлення зі спадщиною західноєвропейських вагантів-голіардів, історико-генетичного і типологічного зіставлення високих шкіл і творчості українських студентів з їхніми безпосередніми попередниками також вимагає дослідження. В одній із статей Ю. Барабаш якось зауважував: «Правомірними і цікавими могли б бути зіставлення діяльності українських бродячих «спудеїв» із передвагантівською і вагантівською поезією Раннього і Високого Середньовіччя» ¹. Певне, він мав на оці життя і діяльність трубадурів, труверів, шпільманів, мінезингерів і, зрозуміло, вагантів як найвище досягнення західноєвропейської демократичної літератури і культури всього середньовіччя.

Отже, настала актуальна потреба узагальнити всі розрізнені розвідки, вибрати з них усе цінне й подати цільну картину розвитку нашої давньої освіти і духовності в загальноєвропейському контексті, бо Україна ніколи не була відгороджена від Європи непрохідними хащами. Варта пильнішої уваги також основоположна роль студентства і помітних учителів та професорів шкіл, колегіумів та Києво-Могилянської академії у творенні національної культури і письменства, у гартуванні національного самоусвідомлення, у боротьбі за свою школу, суверенність та державність, у будуванні освіти Росії. Шлях той був довгим і тернистим.

¹ Барабаш Ю. Григорий Сковорода и традиции «мандров» // Вопросы литературы. — 1988. — № 3. — С. 88.

Попередня     Головна     Наступна