[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 176-199.]

Попередня     Головна     Наступна





ПО ПОХИЛІЙ ПЛОЩИНІ



Складним і неоднозначним було становище академії в другій половині XVIII ст. З одного боку, адміністрація, професори і передова українська громадськість намагалися за будь-яку ціну зберегти колишню славу єдиного вищого закладу України, поліпшити його навчальний процес і матеріальну базу, високу кваліфікацію викладацького складу на рівні Європи, а, з другого, академія поступово втрачає світський характер і підпорядковується програмам російських духовних училищ з певним урахуванням учбових процесів Московського і Петербурзького університетів, масовим відпливом розумів і методичною ворожою політикою русифікації.

На занепаді академії позначилася насамперед особиста ворожість Катерини II за її царювання у 1762 — 1796 роках /177/ як до всесвітньо відомого учбового закладу, так і до його вихованців, волелюбного духу козацтва та всього українського народу, що їх вона зненавиділа з перших днів двірцевого перевороту і загарбання трону. У перший рік свого імператорства вона наказала готувати розпорядження про часткову секуляризацію монастирських, церковних і архірейських земель для поповнення спорожнілої державної казни, яку цариця зі своїми численними фаворитами і просто коханцями-гультяями нещадно грабувала. Під секуляризацію підпадав і Києво-Братський монастир — годувальник академії і пристанище її викладачів та професорів.

Колишній вихованець академії, згодом переведений до московської єпархії, єпископ вологодський, митрополит ростовський і член синоду Арсеній Мацієвич 1763 р. надіслав синоду і Катерині II «прямий і відкритий, з козацькою грубістю», як тоді кваліфікували, рішучий протест проти свавілля над українським народом та його освітньо-культурними здобутками. За свою «козацьку відвертість» ця людина, що займала такі високі церковні посади і користувалася повагою серед духовенства в імперії, інтереси якого також захищала, одразу ж жорстоко поплатилася. Вірнопідданий синод, членом якого він був, за деспотичним велінням цариці, звинуватив Арсенія Мацієвича в порушенні церковних правил, «тяжком преступлении» і «оскорблении» імператорської величності, ба, навіть у «посягательстви на спокойствие подданых». Його позбавили архірейського і чернечого сану, також усякого священства і заслали на каторжні роботи спершу в далекий карельський монастир, згодом у ревельську (м. Таллінн) фортецю із суворою забороною проповідувати, будь-що писати і навіть розмовляти рідною мовою, бо ж охоронці її не розуміли. Там, у катівні, опальний митрополит, глумливо названий «крестьянином Андреем Вралем» і «Бродягиным», 1772 p. помер. Раніше писаний ним протест Катерині II постаралися знищити. «Могилянець» Арсеній Мацієвич став першою помітною жертвою «освіченого абсолютизму» розпутної і жорстокої цариці.

1763 р. гетьман Кирило Розумовський разом із генеральною старшиною, повіривши ліберальній демагогії Катерини II, склали на її ім’я петицію про відновлення колишніх прав і привілеїв «Малоросії», що їх методично порушував царський уряд, про встановлення спадкоємності /178/ гетьманства виключно за родиною Розумовських, про надання привілеїв генеральній і козацькій старшині ще перед сумнозвісною «Жалуваною грамотою» 1785 р. Про «малоруський» трудовий люд у тій петиції мовилося чи не найменше, в загальних фразах.

У петиції привертають увагу хіба що пункти про організацію освіти на Україні, зокрема про відкриття двох університетів та кількох гімназій на взірець західноєвропейських, з якими був знайомий Кирило Розумовський. Так, у 19-му пункті говорилося: «Завесть и в Малой России два университета и несколько гимназий; первый из оных университетов, состоящий в четырех факультетах, может быть в Києве, на том месте, где ныне Киево-Братский училищный монастырь, из которого монахов должно вывесть, и на том месте построить домы для учителей и учеников; ибо во время основания Киевских школ антецессором моим, малороссийским гетманом Петром Конашевичем-Сагайдачным, а после того митрополитом Петром Могилою, монастыря там не было, а было только братство, то есть такое место, где могли жить светские и духовные люди, приходящие для учення; а другой в Батурыне, состоящий из трех факультетов, кроме богословского; а гимназии в тех городах, которые мы к тому за способные изберем и усмотрим. Оныи университеты и гимназии всеподданнейше просим чтоб в вечные времена состояли в всемилостивейшей Вашего императорского величества протекции, а непременными кураторами Киевского университета чтоб был первым гетман, а вторым митрополит киевский для богословского факультета, в который он, согласно с гетманом, должен определять профессоров из монахов или из белых священников и наблюдать за ними, чтоб они никакого противного православной вере учення не вводили, а Батуринского и гимназий чтоб куратором был гетман» 1. Разом із тим висловлювалася пропозиція відкрити при університетах і гімназіях друкарні для видання церковних і світських книжок, які б не суперечили православ’ю й самодержавству та виходили б під пильним наглядом кураторів. Кошти на утримання університетів і гімназій пропонувалося збирати із церковних прибутків, митних «малороссийских зборов» та частково з податків на військо.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. VI. /179/



Альтернатива відкриття в Україні університетів не була пустим вимислом — це була вимога часу, вимога розвитку суспільства й високої культури. Нагадаємо, що колишній пастух з хутора Лемеші на Чернігівщині, син вдови Розумихи Кирило, якого забрав до царського двору його старший брат Олексій — морганатичний чоловік Єлизавети Петрівни, вчився в кращих зарубіжних університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена і Страсбурга. У 1746 — 1765 pp. цариця-невістка призначила його президентом Петербурзької Академії наук, де тоді вже працював М. В. Ломоносов — ініціатор і засновник Московського університету, гімназії і друкарні при ньому. Отож гетьман зі старшиною знали те, про що писали.

Здавалося б, поборниця освіченого абсолютизму Катерина II, яка кокетувала із західноєвропейськими просвітителями-енциклопедистами, листувалася з Вольтером, а Дідро 1773 р. запросила навіть до Росії та, щоб поліпшити його матеріальне становище, закупила в нього всю бібліотеку, перевезену по смерті філософа до Петербурга, повинна була підтримати таку благородну пропозицію вірнопідданого гетьманства. Та й привілеї, що випрошувалися, скажімо, ствердження суворої заборони «малоросійським мужикам» вільно переходити від одного до другого пана або на Слобожанщину, записуватися самовільно в козаки й, отже, виходити з підлеглості, ніскільки не порушували феодального устою монархії. Прохання не були враховані, навпаки, стали приводом для повного знищення гетьманства «высочайшим указом» Катерини 1764 p., позбавлення Розумовського посади гетьмана, реанімації Малоросійської колегії, введення України в загальноросійську імперську систему «единой неделимой».

Отож, задум утворення університету на Україні, принаймні, на базі Києво-Могилянської академії, де для початку була професура, студенти та приміщення, одразу ж поховали. Більше того, розлютована німкеня-цариця в таємній інструкції новопризначеному президенту Малоросійської колегії, генерал-губернатору графу П. Румянцеву наказувала звернути особливу увагу на українські колегіуми та академію, звідки вийшов згадуваний Арсеній Мацієвич, який сказав правду про злочини імператриці: «Небезызвестно, что обучающиеся богословию и определяющие себя здесь к чинам духовним в самых малороссийских училищах по развратным правилам римского /180/ духовенства заражаются многими ненаситного честолюбия правилами». Колишня католичка чи протестантка для годиться згадала «развратные правила» римського духовенства, насправді ж вимагала беззаперечної покори і послуху.

На початку 1766 року адміністрація академії звертається до Київського генерал-губернатора Глібова з клопотанням про підтвердження своїх прав і привілеїв, у тому числі заснування світської друкарні для видання академічних і перекладних підручників латинською, грецькою, польською, російською та іншими мовами; надання на утримання вчителів та бідних студентів грошової суми принаймні за прикладом Харківського колегіуму — 3000 крб. на рік. Генерал-губернатор, у свою чергу, направив 1 лютого 1766 р. «всеподданейший доклад» Катерині II, в якому констатував: «В сей академии обучают ныне богословии, философии по системе Волфианской, оратории, латинской, российской и польской поэзии, российского языка по правилам, напечатанным в Санктпетербургской академии, катехизму, познанию глобуса, краткому руководству географии, арифметике. сокращенной универсальной Курсковой (Курциевой) гистории, языкам латинскому, польскому, немецкому, французскому, еллиногреческому, простому греческому и еврейскому» 1. Про українську, чи нехай вже «малоруську», мову — жодного слова. І це, перефразовуючи Шевченка, на своїй-таки, не чужій землі. Навпаки, суворо вимагалося «великорусское произношение и правописание», для чого вчителів посилали для удосконалення у глибину Росії або ж присилали вчителів-великоросів, які ревно виконували настанови. Таке відбувалося в усіх без винятку учбових закладах України. Вимоги інтелігенції заснувати українські кафедри бундючно ігнорувалися.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. XXI, 340, 342 — 345.



Генерал-губернатор Глібов інформував імператрицю, що професорський склад академії вельми мізерний: 4 професори і 6 викладачів мов; навчають вони студентів майже без платні; на одному ентузіазмові як ченці Братського монастиря. 130 крб. платні на рік їм заледве вистачає на одяг, тому митрополит зі своїх коштів мусить доплачувати професорам богослів’я по 25 крб., філософії — 20 крб., риторики — 17,5 крб. і поетики — 15 крб., а вчителям по 12,5 крб. на рік. Через нужденність професори змушені /181/ були жити у тісних чернечих келіях і харчуватися виключно у монастирській трапезній, бо докуповувати їжу не мали грошей.

А студентів у ті роки навчалося близько 1200 чоловік з усіх кінців України — Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя і Польщі, зі Смоленської та інших губерній Росії. Забезпеченими були тільки діти української шляхти, вищого і середнього духовенства та заможної частини козацтва, які наймали помешкання з харчами у киян. Всі останні студенти та сироти жили на незначному утриманні митрополита в бурсах, одягаючись та харчуючись виключно з коштів милосердних подачок щедрих людей. Разом із ними в бурсах мешкали й студенти з волохів, молдаван, сербів, греків і поляків (певно, українців з підвладних Польщі земель) православного віросповідування.

У «докладе» цариці нагадували, що вихованці української академії завжди приносили Російській імперії істотний внесок: їх у XVIII ст. направляли священиками, дияконами і вчителями в російські єпархії, в Петербурзький і Московський університети, Кадетський сухопутний корпус і Медико-хірургічну академію, лікарями в армію, капеланами при дворах посольств у чужих країнах; окремих відправляли у західноєвропейські університети, де вони писали цінні наукові праці й поверталися звідти магістрами і докторами наук, визнаними вченими. Виходячи з цього, губернатор прохав «захисницю наук» підтвердити Київській академії колишні права і скромні привілеї, аби і там процвітала наука. Він також просив дозволити відкрити друкарню для видання світської літератури, особливо ж підручників з різних дисциплін на користь юнацтва; виділити щорічну грошову суму на утримування вчителів і бідних студентів, хоч би таку, яку видавали Харківському колегіумові, де й учнів було набагато менше, ніж в академії з її давніми славними традиціями. Губернатор також схилявся до думки адміністрації академії та української інтелігенції про відкриття лринаймні двох факультетів — математичного і медичного, про запрошення до академії досвідчених учителів німецької і французької мов.

Однак голос генерал-губернатора Глібова, як перед тим і гетьмана генерал-фельдмаршала Розумовського про відкриття університетів чи бодай двох факультетів при академії, Катерина II зволила не почути, хіба що /182/ розпорядилася тимчасово видавати академії щорічно по п’ятсот карбованців. Така мізерна подачка навряд чи була відчутною — на одного студента з неї припадало лише по 40 копійок на цілий рік.

Незважаючи на імперське протидіяння російського самодержавства, громадськість продовжувала висловлювати стурбованість станом середньої і вищої освіти на Україні, тенденційним запровадженням великої мережі духовних училищ і зменшенням загальноосвітніх шкіл. Коли Катерина II створила комісію для вироблення проекту нового Уложення, стародубська громада наказувала своєму делегатові клопотатися передусім про відкриття в Україні університету, позаяк існуючі в Києві, Чернігові та Переяславі, за їхніми словами, «латинські» школи «к большому просвещению разума человеческого и к получению других нужных для службы государственной и к пользе всеобщей наук суть недостаточны». Таку саму вимогу ставила громадськість Києва, Переяслава, Глухова, а слобідське дворянство домагалося запровадження в Харківському колегіумі університетської програми з додатковими класами і вивченням французької і німецької мов, математики, геометрії, інженерної справи, артилерії, геодезії та малювання.

Серед інших пропозицій в котрий раз ставилося питання про дозвіл відкрити друкарню для потреб студентства академії або ж користуватися друкарнею Лаври. «В академии Киевской, кроме преподаваемых на латинском диалекте (мові. — В. М.) учений, обучать [...] еврейского, греческого, французского, немецкого и польского языков и весьма нужно на тех, а наипаче на греческом языке купно с латинским и славянским или и польским диалектом, потребные юношеству книги, також сочинения и переводы, которые к наставлению и просвещению обучающегося юношества полезными и нужными по надлежащей апробации признаны будуть, при академии напечатать» 1.



1 Киевская старина. — 1883. — № 4. — С. 896.



Заборона Петром I 1709 р. друкувати світські книжки українською мовою ставала нестерпною; книжки коштували, надзвичайно дорого і практично були для народних мас недоступними. Для поповнення коштів чи прибутків академічного Києво-Братського монастиря і бурси адміністрація академії разом з митрополитом пропонували дозволити /183/ збирати з «вЂнечных памятей» (обряду вінчання) певну платню, як і за різні молебні у монастирській церкві.

Однак Катерина II раз і назавжди вирішила покінчити, як вона казала, із «сепаратистскими стремлениями Малороссии». Гетьмана Розумовського на його «прохання» 1764 р. вона увільнила від «столь опасной и тяжелой должности» і відновила злощасну Малоросійську колегію, аби викорінювала «коварство и своевольство хохлов»; Комісію по укладенню проекту нового Уложення у кінці 1768 р. розігнала, 1775 р. знищила Запорозьку Січ; 1783 р. ввела в Україні губернські установи; 1785 р. проголосила «Жалувану грамоту» старшині та прирівняла її до російського дворянства; поступово і безжально закріпостила майже все трудове населення; методично і деспотично русифікувала українські школи, церкви, культуру.

До загального хору громадськості приєдналася і Київська консисторія як орган управління академії та колегіумів. Консисторія від імені митрополита Арсенія Могилянського надіслала свої пропозиції з 74 пунктів, які за своїм духом перегукувалися з попередніми. Близько десяти пунктів стосувалися реорганізації освіти на Україні й зокрема академії. їх склали ректор Самуїл Миславський та професори академії Гедеон Сломинський, Віктор Лодиженський, Тарасій Вербицький, Рувим Петушинський, Ієремія Білецький 1. Автори пунктів нагадували комісії і цариці, що початок київських шкіл при Києво-Братському монастирі сягає поза визначений термін — 1615 рік, варто лише подивитись у грамоти, універсали та укази патріархів, польських королів, українських гетьманів, російських царів. Все те вони пропонували затвердити «Високою грамотою» з визначенням прав і пільг Києво-Могилянській академії.



1 Див.: Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 518 — 519.



У своїй петиції про права і пільги вони передбачали:

1. Військові і цивільні особи — полковники, сотники, осавули, козаки, війти і міщани не повинні чинити жодних кривд і утисків ректору, професорам та студентам академії.

2. Ректор і професори повинні добросовісно і спокійно вчити «у всякому почитании и безопасности», підтримувати належну дисципліну, вирішувати самостійно побутові /184/ конфлікти серед студентства без втручання цивільної і військової влади.

3. Виділяти ректорові і педагогам з державної казни платню по 50 карбованців, а також жита «московської міри», як це і було раніше.

4. Встановити для академії річну суму однаково з Московською академією — 4847 крб. Адже вихованців Київської академії десятками брали для викладання і навчання в Московській академії, для проповіді слова Божого в Росії у парафіях, військових частинах, міністерствах, кадетських корпусах; використовували їх як перекладачів і лікарів у шпиталях, викладачами в Московському і Петербурзькому університетах, у різних інститутах.

5. Кращим студентам за їхнє старання видавати похвальні грамоти і свідоцтва, аби вони мали перевагу при влаштуванні на службу.

6. До бурси приймати всіх сиріт і дітей малоімущих, поліпшити її матеріальне становище; залишити бурсу на старому місці (були проекти перемістити) розташування.

7. Митрополитові повернути давнє право призначати на посади архімандритів осіб, в академії «учение совершивших и монашеский чин избравших», а також призначати священиками випускників. Не допускати в церковні парафії дурнів і шарлатанів навіть з духовенства, як це водилося, бо достойні претенденти з світських «по чужим домам скитаются, бедственное житие проводят» на правах мандрівних дяків 1.



1 Сборник императорского Русского общества. — Спб., 1885. — С. 560.



До речі, був ще один задум відкрити на Україні університет, тепер уже з ініціативи графа Г. О. Потьомкіна, у 1783 — 1784 pp. він заклав неподалік невеликого татарського села Кайдаки на березі Дніпра місто Катеринослав (нині Дніпропетровськ) як адміністративний центр «малоруського» південного краю — Катеринославського намісництва. Задумав він також відкрити в новому місті університет, консерваторію, музичну школу і ботанічний сад для потреб як місцевого населення, так і приїжджих іноземців з усіх кінців Європи. Почали вже формувати професорський корпус. Директором музичної школи призначили італійського композитора і педагога, згодом почесного члена Петербурзької академії наук Джузепе Сарті /185/ (1729 — 1802). З 1784 р. Сарті жив у Росії, був придворним капельмейстером, у 1786 — 1790 pp. очолював домашню капелу Г. О. Потьомкіна в Причорномор’ї. На кафедру історії запрошували французького офіцера Гюшена. Задумували збудувати і астрономічну обсерваторію та гуртожиток-бурсу на взірець паризького Латинського кварталу. Однак ці благі наміри також не було здійснено, й до відкриття університету довелося чекати десятки років 1.

Гостро постало питання про перегляд старої й вироблення нової досконалішої інструкції для Києво-Могилянської академії як взірця і для інших навчальних закладів України, аби утримати академію на рівні Петербурзької Академії наук, Московського, Петербурзького та зарубіжних, передусім німецьких університетів. Було вироблено три редакції Інструкції; збереглися зауваження невідомої особи на текст цих інструкцій. Перші дві редакції відбивали лише навчальний процес й не торкалися інших сторін академічного життя. Йшлося про предмет і характер викладання в класах фари, інфими, граматики, синтаксими, піїтики, риторики, філософії й богослів’я, а також у «школах» грецької, єврейської, французької та німецької мов. Але нічого або майже нічого не говорилося про дисциплінарно-виховну та адміністративну частину. Інструкцію було доопрацьовано та затверджено 1 травня 1764. Вона в багатьох випадках повторювала давно встановлені порядки 2.



1 Див.: Самойлов И. Биография Потемкина // Русский архив. — 1867. — С. 1228.

2 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 555 — 559.



За відшліфованою і затвердженою консисторією новою Інструкцією в обов’язки професорів та викладачів ставилося:

У класі аналогії або в «першому класі граматичному» навчити читати й писати латинськими, польськими і російськими літерами; латинь вивчати за граматикою Емануїла Алвара або новіших авторів.

В інфимі, або «другому класі граматичному», рекомендувалося докладно вивчати орфографію та етимологію з прикладами, поясненнями, польськими і російськими перекладами; призначати «екзерциції» виконувати польською, а «окупації» — російською мовами; удосконалювати правопис і польську розмовну мову, а заодно стежити /186/ за вбранням, чистотою тіла і голови школярів, їхньою поставою і чемною поведінкою зі старшими товаришами та обивателями міста.

У класі граматики зобов’язувалося завершити вивчення орфографії та етимології і приступити до граматичного розбору речень, навчити розмовляти латинською мовою між собою, з інспекторами і вчителями, а тих, хто не вмів або не хотів, шмагати різками.

У синтаксимі вимагалося завершити вивчення третьої частини граматики, вміти пристойно читати і розбирати всі «регули», проводити колоквіуми-співбесіди, виправляти «екзерциції» та «окупації» польською та російською мовами, а з латині й вільно перекладати. Навіть у недільні дні пропонувалося зубріння просодії, читання латинською мовою богословських книжок.

У курсі піїтики, або «стихотворной науки» рекомендувалося, по-перше, продовжити вивчати просодію з граматики впродовж вересня, жовтня і листопада місяців, ознайомитись із посібником «Скороченої російської поезії», укладеним Петербурзькою академією наук, уміти розбирати за тропами і фігурами латинські та російські вірші різних авторів, а вчителям — створити короткий підручник чи посібник латинської поезії. При схваленні він міг бути або надрукований, або у копіях переписуваний студентами.

Курс риторики розраховано на два навчальні роки. В перший рік необхідно було засвоїти елементарні знання за друкованими посібниками, не опускаючи жодної глави, параграфа і терміна. Після цього призначати слухачам «окупації» та «екзерциції», читати Марка Тулія Ціцерона або іншого «класичного» автора й намагатися робити перші спроби перекладу з латині. Професорам наказувалося пильно стежити, щоб ті переклади виконувалися виключно російською мовою, а не «простой и грубой, с польским наречием смешаною, каково прежде сего бывало». Так кваліфікувалася в Інструкції українська мова, яка методично заборонялася і всюди «виполювалася». Зразком російської мови пропонувалися переклади і твори, виконані співробітниками Петербурзької Академії наук та викладачами Кадетського сухопутного корпусу, що тоді вважався зразковим училищем, і не лише військовим. Потім пропонувалося вибирати два-три невеликі тексти орацій Марка Антонія Мурета й одну промову Ціцерона, щоб їх /187/ правильно і виразно читати, визначаючи при тому періоди, тропи, фігури. А на другому році риторики від студентів вимагалося читати різноманітні «епістоли» і складати «орації», а також щоденно вправлятися у правильній вимові, у пристойній дикції тощо.

Для курсу філософії також відводилося два роки навчання, переважно за підручником Фрідріха Баумайстера з тим, щоб «оной философии все части, с их предисловиями и пролегоменами, не точию без упущення единого листа, но без оставления и єдиного термина, который бы обстоятельно с привнесением об оном разных философических мнений не изяснен был». Професорам дозволялося вибирати деякі цікаві питання й з інших «новейших, яснейших и в Европе славнейших» авторів та пропонувати їх для вивчення студентам, влаштовувати класні й публічні диспути, промови та проповіді в конгрегаційній залі і церквах.

Нарешті, на курс богослів’я, що його викладали за системою Феофана Прокоповича і поділяли на догматичне і моралістичне, відводилося не два, а чотири роки, як це вже практикувалося у Московській духовній академії з обов’язковим постригом вихованців у священики або ченці. Професори повинні були студіювати із студентами Святе письмо, догматично-полемічні богословські науки, вчення отців церкви, влаштовувати богословські диспути, складати відповідні проповіді.

Докладні настанови подано щодо вивчення латинської, грецької, єврейської, французької та німецької мов, курси яких називали «школами» і на які відводилося по два роки на кожну. За цей час треба було навчити школярів молодших класів читати і писати ними, розмовляти і перекладати. Рекомендувалися конкретні підручники та посібники, а також орієнтовний розклад уроків. Так, на ранкові заняття відводилося по одній годині для вивчення грецької і французької мов й дві години на латинь. По обіді у понеділок, середу і п’ятницю знову по одній годині на грецьку, французьку і єврейську мови та по дві години на латинь, а у вівторок і четвер — дві години для вивчення німецької і одну годину для єврейської мов. У суботу по дві години на студіювання німецької і латинської мов. Поряд із вивченням класичної «еллінської» радилося вивчати і тогочасну розмовну грецьку мову за «Граматикою простої грецької мови» Тріббеховіуса. /188/

В обов’язки вчителів на початку кожної «школи» вивчення тієї чи іншої мови входило роз’яснення суті дисципліни, аби слухачі усвідомили, до якого берега вони припливуть, а потім перехід до поглибленого вивчення мов та інших дисциплін. Вчителям заборонялося тратити час на пусті розмови, як це траплялося та й нині трапляється. Дозволялося робити зауваження ледачим студентам, а якщо вони не виправлялися, то карати різками (три — п’ять разів), за значніші вчинки — по 12 різок і доповідати префектові.

В обов’язки педагогів входило стежити за відвідуванням не лише уроків, а й вранішніх та вечірніх богослужб, більших і менших літургій. Професори старших класів повинні були брати безпосередню участь у розгляді спірних студентських конфліктів, не відлучатися без дозволу з академії у своїх справах і на прогулянки понад Дніпром, не ходити на рекреації разом зі студентами тощо. Натомість обов’язково належало бути присутніми на філософських і богословських студентських диспутах, вчасно подавати відомості про відвідування та успішність своїх вихованців.

По закінченні щоденних занять у нижчих чотирьох класах — аналогії, інфимі, граматиці й синтаксимі — вчителі лаштували дітей попарно й супроводжували до Братської церкви, стежили, щоб учні йшли без «всякого замешательства», поводились тихо, чемно, «благообразно и благовенно», стояли тільки у відведених для них місцях, не крутили головами, по-дурному не сміялися, дотримувалися порядності й на всіх інших прилюдних церемоніях. Учителі призначали із школярів «цензорів», чи «фіскалів», аби вони допомагали стежити за поведінкою товаришів та доносили на непокірних для покарання. Нарешті, вчителі повинні були виявляти здібніших школярів і тих, хто мав гарний голос, для співання на криласі й читання псалтиря й інших церковних книг.

За Інструкцією, префект повинен був суворо стежити, щоб до учбового закладу приймалися діти «российского народа», насамперед духовенства і шляхти, а вже потім «різночинців» — козаків, міщан, селян, купців, канцеляристів. Дозволялося приймати й з інших країн «грецького», тобто православного віросповідування, крім «відступників» і «єретиків». Однак, якщо вони бажали перейти у православ’я (католики й уніати з володінь Польщі), то з дозволу митрополита їх також приймали. Під /189/ час співбесід префект повинен був виявляти та не допускати в академію тупих і недоумкуватих, передусім дітей священиків, а також тих, хто прикидався тупим, аби не вчитися. За незначні провини префект попереджував студентів, карав різками, мав право перевести у нижчий клас, пересадити ледарів і шибеників на відповідні стільці «ганьби».

Інструкція зобов’язувала ректора і префекта уважно стежити за тим, щоб усі студенти приймали присягу на вірність «самодержицы всероссийской» Катерини II та «императорского величества наследнику», для чого заводили спеціальний журнал обліку, куди записували ім’я та прізвище студента, звідки він родом і походженням, в якому класі перебував, де й коли приймав присягу. Ось один із таких записів від 19 вересня 1763 p.: «Александр Григорович, полку Киевского, города Киева, сын мещанина Ивана Григоровича, лет отроду 15; залецился до пиитики 1762 года, сентября 16 дня; в присяги был в Киево-Братском монастыре 1762 года, июля 30 дня». Випадків неприйняття присяги, здається, не було.

Зрозуміло, ректор і префект повинні були стежити за всією діяльністю викладацького складу, не менше двох разів на тиждень відвідувати їхні лекції, вияснювати рівень засвоєння студентами програмного матеріалу, контролювати, чи розмовляють викладачі між собою та із студентами латинською мовою або ж тією іноземною, що вивчалася в даний період. А головне, ректору і префекту своїм особистим «богоугодным и непорочным» життям показувати в усьому приклад й «образ доброчинства».

Ректорові надавалася влада найвищого покарання за непослух. Він мав повне право виключити студента з академії, якщо той був «свирепий, до драки скорий, клеветник, непокорлив, и буди через годовое время ни увещании, ни жестокими наказании одолеть ему невозможно, хотя б и остроумен был, выслать его из академии, чтоб бешеному меча не дать». Рекомендувалося також стежити, щоб не виникали сварки та бійки між студентами і солдатами київського гарнізону, співробітниками київського магістрату та полкової київської канцелярії, а якщо траплялися такі інциденти, то самому їх розглядати і карати винуватців-академістів. Ректор повинен був також справедливо вирішувати конфлікти, що виникали між студентами і професорами, між студентами і префектом, бо й /190/ таке було. А в окремих неординарних випадках доповідати консисторії та митрополиту.

Адміністрація повинна була виявляти тих дітей духівництва, заможної старшини та «різночинців», які прибували до Києва з метою гультяйства — не ходили на навчання, але видавали себе за студентів, пиячили і бешкетували, чим кидали пляму на високий престиж академії. Таких гультяїв ловили, карали, змушували вчитися або просто виганяли з Києва. Інструкція радила, як і раніше, хвалитися не великою кількістю вихованців, а якістю знань «остроумних и добре учащихся великой ползы надеждою». Кращих студентів рекомендувалося всіляко опікувати до повного завершення курсу навчання, а тупих і ледарів безборонно виганяти, аби під маркою колишніх «академістів» вони в майбутньому не робили шкоди.

Адміністрації й професорам в Інструкції рекомендувалося, аби вони виробляли свої інструкції-правила поведінки суперінтендантам, сеньйорам і студентам у бурсах і «школах»-класах. У таких інструкціях передбачалося суворо вимагати, щоб «живущие в бурси и по школам содержаны были в страхе, ходили бы в указанное время непременно в церковь, а за упущение оной неминуемо наказаны были нижщих школ от сеніора, а вышших от суперинтендандта, ночевали бы всегда в бурси или в школе, ночью отнюдь никуды бы не бродили, под опасением за то жестокого наказания; сеніоров определенных во всяком бы почтении имели и повиновались им, чистоту как возможно в бурси и в школах, при церквах приходских состоящих, наблюдали, дабы чрез нерадение и смрад не могли приключаться разные болезни» 1. На жаль, такі благовірні побажання з різних причин виконувалися не завжди. Студенти із панських родин бешкетували, іноді пиячили, а бідніші та бурсаки темними вечорами ходили красти в садки і на городи, в бурсах заїдала нужа, як про це вони чимало писали у своїх «нищенських» бурлескних творах.



1 Цит. за вид.: Петров Н. И. Киевская академия в царствование императрицы Екатерины II // ТКДА. — 1906. — № 6. — С. 482 — 486.



Отже, Інструкція 1764 р. узаконювала всі попередні правила, повторювалася, але мала чимало істотних прогалин і суперечностей. Іноді те, що радилося утверджувати в академії, далі ніби заперечувалося, не узгоджувалося зі /191/ справжнім станом речей, матеріальним становищем, наявністю розумового потенціалу учбового закладу, завищеними вимогами до викладачів та професорів. Як зауважував М. І. Петров, Інструкція не в усьому відповідала духові часу, хоч і вимагала підняти академію до рівня вітчизняних і зарубіжних університетів. Автор замовчував, що академія зазнавала тиску царського уряду, бо останній вбачав в ній мозковий центр України, не завжди покірний самодержавству.

Все ж адміністрація і професура не складали рук й намагалися поліпшувати навчальний та виховний процес. Наприклад, у 1784 — 1785 pp. структура навчання в академії виглядала так: нижчі й старші класи «латинської граматичної школи», далі класи чи школи французької, німецької, єврейської та грецької мов; арифметика з малюванням; історія і географія; латинська риторика і латинська поезія; вітчизняна риторика й поезія; філософія разом із логікою, етикою, фізикою та метафізикою, а закінчувалася курсом богослів’я.

Така програма була дещо ближчою до програм Московського і Петербурзького університетів. Наприклад, на філософському факультеті Московського університету викладалася геральдика і старожитності, всесвітня історія, російська історія, риторика, віршування, чи поетика, експериментальна і теоретична фізика, філософія з логікою, етикою та метафізикою; а в Петербурзькому університеті до цих дисциплін додавалися грецька мова, латинська поетика і риторика, історія «літеральна» та правознавство. Правда, в Київській академії не читалися історія Росії, історія російської літератури, однак митрополит під тиском зверху та з вірнопідданства суворо наказав ректорові і префектові, «дабы они неусыпное возымели попечение о непременном и неопустительном наблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания, равномерно и к другим языкам, в академии преподаваемым, относящегося, с тем, чтобы они кто из учителей в упущении сей должности немедленно доносил его преосвященству». У противному випадку студенти, які готувалися в духовенство, виганялися в ... «светскую команду, дабы бесплодно и времени им данного на приобретение просвещения не теряли». Сказано прямо і недвозначно, хоч освіту можна трактувати по-всякому.

Великодержавна русифікаторська політика уряду Катерини II поширювалася не тільки на академію, адміністративно-бюрократичний апарат, засоби культури і освіти, а /192/ й на українське духовенство та церковне життя. З ієрархічних посад поступово усувалися колишні випускники Києво-Могилянської академії та духовних семінарій, і не лише в Росії, але й в Україні. З останньої чверті XVIII ст. настоятелями українських монастирів призначали виключно «пришлых и чуждых Малороссии людей, или же, хотя и из малороссов, но прошедших церковно-административную школу на севере России, которым недороги были национальные интересы Малороссии» 1. Визнання, як бачимо, досить симптоматичне й характерне не тільки для «катерининської епохи», бо таких малоросів вистачало у всі часи.

Так, наприклад, по смерті Арсенія Могилянського (1770) синод призначає митрополитом київським петербурзького єпископа Гавриїла Кременецького. Він навчався у Києво-Могилянській академії та Харківському колегіумі, а закінчив Московську духовну академію, після чого пройшов добрий вишкіл на різних церковно-адміністративних посадах Петербурга, Москви і Казані. Повернувшись до Києва на таку високу посаду, Кременецький беззаперечно виконував суворі приписи своїх благодійників, відкидав «простонародне старожитнє тутешнє з польським і церковнослов’янським змішане наріччя», стежив, щоб в академії вживалася виключно великоруська мова. «Це був строгий виконавець всіх накреслень російської влади відносно української церкви і українського духівництва, хоч і він був збентежений іноді в своїй чернечій совісті моральною розгнузданістю деяких монастирських настоятелів із православних іноземців, якими заводнював його єпархію російський уряд» 2. Тому всю свою турботу він присвятив Києво-Могилянській академії, дбаючи про її матеріальний і духовний розвиток.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. XVI; 81; VIII та ін.

2 Возняк М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 13.



Подібну політику проводив (з 1789 р. ) і наступник Кременецького митрополит Самуїл Миславський. Він був послідовно вихованцем, учителем, професором богослів’я, префектом і ректором Київської академії, а потім п’ятнадцять років єпископом у Білгороді, Москві і Ростові, членом синодальної контори й самого синоду, який по смерті Кременецького призначив Миславського митрополитом київським. Якщо раніше він брав участь у протестах /193/ проти держимордних заходів Катерини II, то тепер став послушним виконавцем її русифікаторства, вимагав від усіх вчителів академії, щоб вони суворо дотримувалися «выговора, каков употребляется в Великороссии», запрошував викладачів-росіян або ж посилав студентів у Московський університет для досконалого вивчення «великороссийского говора и произношения». Самуїл Миславський, зазначав М. Петров, побачивши нові репресії з боку російського уряду, який неухильно «проводив політику прирівнення України до всіх частин Російської імперії, почав міняти свою тактику і намагався пливти за течією внутрішньої політики, а не проти неї». Вірнопідданська запопадливість митрополита у русифікаторстві стала нестерпною, і чимало викладачів і підлеглих прямо висловлювали свою «неспособность исполнить его волю», ратуючи за рідну мову, мовляв, вони «никак не в состоянии переменить своего малороссийского говора» 1.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 102 — 103.



Водночас його вважають і «опортуністом», який, щоб не «перти проти рожну» та пом’якшити безпощадну і сліпу логіку урядових реформ, проводив обережну і розумну тактику. Так, він домігся в академії введення нових дисциплін за університетською системою: малювання, алгебри, геометрії, механіки, оптики, архітектури, запрошуючи для цього досвідчених викладачів; а викладання латині відсунув на другий план, збільшивши години для російської поезії й «елоквенції». Разом із академічною професурою Самуїл Миславський домігся заборони будівництва магістратом міста соляних крамниць навпроти академічних будівель, відведення підземного водоспаду побіля дзвіниці Братського монастиря та попід будинком академічної будівлі; організував перебудову верху конгрегаційної церкви, житлових кімнат, присадибних хлівів і конюшень. За правління Миславського на місці дерев’яних помешкань для викладачів збудували кам’яні, перебудували монастирську західну огорожу, дещо поліпшили матеріальне становище Братського монастиря. Після нововведень та змін загальний навчальний курс в академії був такий: богослів’я, філософія з логікою, фізикою, етикою і метафізикою, латинська риторика, латинська поезія, риторика і поезія російська (за М. Ломоносовим), арифметика (математика) з малюванням, історія /194/ і географія, вищий, середній і нижчий латинські граматичні класи, вищий і нижчий французькі класи, німецький, єврейський і грецький класи, тобто щось на подобу поєднання університетських філософського і богословського факультетів.

Кількісний склад професури в академії залишався мізерним, і тому наставникам доводилося бути універсалами-енциклопедистами. Зі звітів викладачів у 1758 — 1759 pp., дізнаємося, що, наприклад, учитель класу інфими Самсон Вінницький знайомив школярів з першоосновами граматики, підводячи їх до сприйняття складніших понять. Учитель класу граматики Рувим Петолинський тлумачив велику і малу латинську граматику за Алваром, навчав перекладати з «руської» і польської мов на латинську, перших чотирьох правил арифметики, з географії — європейську частину світу, а також коротку історію православ’я. Учитель класу синтаксими Гнат Максимович навчав православного віросповідання, латинської граматики, робити переклади з «руської» та польської мов на латинську і навпаки, а також «чистої» вимови латинських творів за Гейнецієм, викладав ще й арифметику з п’яти частин, географію, коротку епістолярію та початки поетики. Професор класу риторики Віктор Ладиженський викладав основи риторики, «генеральні» частини арифметики, географію Росії, закон божий, вчив письмової і розмовної латинської мови. Префект і професор класу філософії Самуїл Миславський викладав філософську систему за Баумайстером, тлумачив деякі філософські поняття і за іншими авторами, а також ознайомлював з вищою арифметикою і географією німецькою мовою, певне, для поглиблення знань мови.

Зважаючи на те, що латинська мова ще владно панувала у всіх європейських учбових закладах, що її студенти вивчали за граматикою Емануїла Алвара, в Україні в середині XVIII ст. постало питання про її заміну, бо, вона, як мовилося в Інструкції 1764 р. «малым дитям крайно темна, невразумительна, непорядочна, в некоторых мистах недостаточна, а в иних премного лишнего имеет». Тому найдосвідченішим латиністам рекомендувалося створити досконаліший підручник з урахуванням найновіших кращих граматик різних зарубіжних авторів, передусім піярської граматики, виданої 1760 р. у Варшаві, і паризької граматики часів Людовика XIV, за якою здібному учневі /195/ можна було вивчити латинську мову десь за один рік, тимчасом як навіть студенти філософії та богослів’я, що вчилися за граматикою Алвара, не завжди могли перекласти середній латинський текст. Рукопис нової граматики пропонувалося докладно обговорити всім учителям, потрібне додати, а непотрібне опустити та подати на розгляд ректорові і префекту. А до того часу, тобто до затвердження підручника, Інструкція радила користуватися названою піярською граматикою 1760 p., бо вона «и краткая и вразумительная, и с полским языком самим чистым соединенная, хотя в третей части, то есть в синтаксиме, несколько недостаточна, однако с разумним употреблением, ясним и достаточним учителя толкованием, а особливо прилежним чтением книг награждено быть может» 1. Митрополит дозволяв закупити необхідну кількість названого підручника та організувати при академії книжкову крамницю на взірець Петербурзької академії й Московського університету.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 242 — 243.



Щодо інших іноземних мов, то вони вивчалися досконаліше. Два роки тоді навчав французької і єврейської мов Костянтин Павловський. На першому році він тлумачив школярам граматику цих мов, а на другому ознайомлював із синтаксисом, правильним читанням відповідної літератури та розбирав із ними граматичний склад єврейської мови біблійного Второзаконня. Подібне практикувалося і у «школах» німецької мови, що їх вів Фома Халчинський. Він також учив читати й писати, перекладати з рідної мови на німецьку. Викладання велося як місцевими силами, так і запрошеними освіченими французами і німцями, які стежили за природною вимовою слів. Дещо слабше вихованці знали грецьку мову, та й вивчали її принагідно тільки у вищих класах риторики, філософії й богослів’я. З часом становище виправлялося, бо запрошували знавців, натомість єврейська мова не користувалася прихильністю, бо практично вона не застосовувалася.

Малу й велику «інструкції» читали ректор і префект, навчаючи студентів старших курсів красномовства, складання проповідей за гомілетикою колишнього професора і ректора Йоаникія Галятовського. Це було потрібне ще й тому, що митрополит Щербацький дав розпорядження шукати /196/ студентів з класу філософії та богослів’я, які виявили здатність бути священиками. Давалися різні теми, на які студенти виголошували проповіді перед товаришами у присутності професора та префекта.

Морально-етичний бік у навчальному процесі всіх учбових закладів Російської імперії, якому надавали «морально-зцілительної сили», набирав часом потворних, принизливих форм і базувався на різці, що її називали «плягою» і часто-густо застосовували до студентів. Професор Київської академії Д. Вишневський, який пройшов увесь тернистий шлях і знав усі закулісні сторони життя студентів, з гіркотою писав, що та система «виховання» трималася на різці, нею шмагали, забуваючи іноді міру й пощаду. «Екзекуція практикувалася не лише як кара за вчинки, але і як засіб домогтися зізнання від підозрюваного, і як засіб від зла неповинних («щоб другим не кортіло») [...]. Сікли винних і «келейно» (у келіях педагогів), і публічно (в бурсі і на академічному плаці)[...]. Засоби напучення, впливи на розум і почуття вихованців «доброзичливого наставлення» були слабкими» 1. Такі «методи» виховання, в свою чергу, викликали в школярів озлобленість на всіх і на все, жорстокість — «дітей непереможної злоби», коли злоба викликала зворотню злобу, руйнувала почуття товариськості, що було законом у запорозького козацтва. Екзекуторами призначали, як правило, «вічних» бурсаків, які від екзекуцій отримували, мабуть, задоволення або таємну надію на школярського хабаря, щоб не так боляче шмагали.



1 Вишневский Д. Из быта студентов старой Киевской академии // КС. — 1896. — Т. 52. — С. 186.



Студенти протестували проти таких екзекуцій — безпощадних «пляг», скаржилися вищому начальству або й тікали з академії. «Інфімісти» та «синтаксисти», як молодші, змушені були мовчки «чухати шаровари» навіть тоді, коли отримували завелику кількість «пляг», натомість поважні «філософи» і «богослови» не могли байдуже терпіти незаслужені кари за одноособовим присудом професора чи префекта без дозволу на те ректора. Вони піднімали справжнє «збурення», коли префект ставав «неправосудним» жорстоким катом.

Історію одного такого бурхливого і довготривалого «філософського збурення» (студентів класу філософії) /197/ докладно переповів згадуваний Д. Вишневський. Йшлося про несправедливе і дике покарання студента-філософа Пантелеймона Чарнецького. На знак протесту товариші-однокашники перестали відвідувати лекції та склали на ім’я митрополита петицію з проханням захистити їх від деспотизму префекта Калиновського. Однак їхні сподівання були даремні. Рафаїл Заборовський повірив брехливому поясненню префекта і не тільки не захистив студентів, а ще більше покарав, суворо заборонив бунтувати проти вчителів, професорів і префектів та без їхнього дозволу не турбувати знатних осіб своїми скаргами і проханнями, які б вони не були. І хоч студентам заборонялося «учинять мятежи», подавати через голову чолобитні, ходити на пустопорожні лекції деяких професорів, вони не завжди скорялися. Студент-«філософ» Ольшанський і «ритор» Гонтковський скаржилися митрополитові на самого тодішнього ректора Сильвестра Ляскоровського, до речі, колишнього вихованця академії і автора «Трагедокомедии», за його грубе й безсовісне ставлення як до них, так і до інших студентів.

1763 р. виникло нове «философское возмущение» студентів. Вони вночі влаштували з якоїсь нагоди «пирушку», бо в усі часи молоді люди полюбляли «бражничество», тим паче, що жили на квартирах. Нічого протизаконного і непристойного вони не вчинили, просто весело і голосно розмовляли, дискутували про «разность вещей», про «объекции философических речей», підкріплюючи розмову чарками горілки та меду. Це не сподобалося господині-вдовиці, й вона з якихось причин поскаржилася на студентів префектові Мелхіседеку Орловському.

Префект, досконало не розібравшись, наказав покарати зухвалих студентів, передусім Кривицького й Костенського, аби вони поводилися покірливо чи догідливо. Ображений Кривицький закинув Орловському: «Може, й Ваше высокородіє свого часу бенкетувало», що особливо розлютило префекта. Він наказав, щоб екзекутори звалили Костенського на підлогу, стягнули з нього «споднии» та всипали з обох боків тридцять «пляг». Розгніваний несправедливістю, розлютований студент прокричав: «Постривай, к......ь, постривай ...... сину!». Бурсаки з того вдоволено посміхалися, а розгублений префект зі страху втік й заховався у своїй келії. Він написав доноса на непокірних студентів митрополитові Могилянському, а той /198/ передав справу на розгляд консисторії. І хоч, тяжба була нерівною, однак у наступному навчальному році префект через бойкотування його лекцій студентами змушений був залишити академію 1.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 311 — 312.



Така, хай і незначна перемога студентів, налякала адміністрацію, й вона поспішила розробити інструкцію, де в 15 пунктах прямої загрози «жестокого на тЂлЂ наказанія» суворо заборонялося без дозволу ректора подавати супліки на ім’я «его ясне в Богу преосвященству», а якщо «доношенія» все-таки подавалися, то вони повинні були повертатися в академію для покарання їхніх авторів. Крім того, ректор домігся автономного права звільняти студентів останніх класів за «противности» шкільному начальству.

Ясна річ, не всі студенти у свої юнацькі роки були ангелами. Траплялося всього: і нарікань на бешкетування, і скарг на них до адміністрацій шкіл та батьків міста, а при нагоді ловили затятих бурсаків та давали їм доброго прочухана. Й разом із тим їх все-таки любили та ставилися до них здебільшого поблажливо, бо вони були «кость от кости и плоть от плоти» дітьми козаків, міщан, селян і священиків, рідше — вельможного панства, яке воліло віддавати своїх чад до приватних і закордонних учбових закладів.

Академія, колегіуми й семінарії робили значний вплив на населення міст і близьких до них сіл. Школи і студенти часто були їхньою неприхованою гордістю. Світогляд багатьох міщан складався також під впливом академії і колегіумів; деякі любили вислуховувати в церквах і соборах складені студентами проповіді та для більшої ваги власного достоїнства, у позі знавців дозволяли собі критикувати будову тих казань. Студенти відразу примічали слабкість таких «знавців» та вдавалися до малих хитрощів, аби поживитися на тому.

В другій половині XVIII ст., незважаючи на зрушення в сфері економічного, політичного і культурного життя взагалі, становище українських шкіл, семінарій, колегіумів та Києво-Могилянської академіїї вимагало значно кращого. Була помітна тенденція до зменшення загальноосвітніх шкіл, постало питання про відкриття гімназій та принаймні двох університетів. Нехлюйське ставлення до /199/ академії було з боку Катерини II, уряд якої ще більше продовжував обкрадати її розумовий потенціал, не турбувався про її матеріальне забезпечення. Адміністрація академії та київська консисторія борсалася у своїх власних силах для підтримання престижу поки що єдиного вищого закладу України, а передова громадськість відкрито і таємно боролася за збільшення мережі середньої і вищої освіти.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.