Попередня     Головна     Наступна





ВСТУП



Спеціальні дослідження з історії мовознавства, в тому числі й вітчизняного, спорадично з’являлися з початку XIX століття. Проте інтерес до проблем загальної історії лінгвістики та окремих її галузей помітно зріс в останні десятиріччя. Активізація історіографії лінгвістики перетворює цей науковий напрямок в окрему дисципліну (Слюсарева, 3). Розширюється коло проблем, що стають об’єктом вивчення; збагачуються новими дослідженнями всі жанри лінгвістичної історіографії; формуються й удосконалюються методи та прийоми нової мовознавчої дисципліни. Історія науки завжди була невід’ємною частиною теоретичного мовознавства (Амирова и др., 11). Вона стала предметом викладання у вузах СРСР.

Інтерес до проблем історії науки не випадковий. За визначенням Ф. Енгельса, «теоретичне мислення кожної епохи, а значить і нашої епохи, це — історичний продукт...» (Маркс, Енгельс, т. 20, 344).

До фундаментальних проблем історіографії наші вчені відносять визначення предмета й завдань науки, розробку основних принципів періодизації історії лінгвістики, з’ясування внутрішньої логіки розвитку мовознавства (Амирова и др., 19).

У лінгвістичній історіографії як окремій мовознавчій дисципліні поступово виробляється періодизація історії науки, однак проблеми й аспекти дослідження її на кожному конкретному етапі розвитку чітко не визначені, що особливо яскраво виявляється при ознайомленні з фундаментальними працями з цієї галузі, які вийшли в світ порівняно недавно, зокрема з книгами Г. Аренса (Arens), M. Івич (Ivić), Ж. Мунена (Mounin), P. Робінса (Robins), А. Хейнца (Heinz), з колективними монографіями «Очерки по истории лингвистики» (Амирова и др.), «История лингвистических учений. Древний мир» (История 1980), «История лингвистических учений. Средневековый восток» (История 1981), спеціальним томом видання «Current Trends in Linguistics» (Current).

У новітніх історико-лінгвістичних дослідженнях спостерігається тенденція до поділу лінгвістики всіх епох (етапів), ареалів і напрямків (шкіл) на мовознавство теоретичне й конкретно-предметне («матеріалове») (Heinz, 5). Нам видається доцільним поділ конкретно-предметного мовознавства на теоретично-практичне й практичне (прикладне). Поділ лінгвістики на теоретичну, конкретно-предметну та на теоретично-практичну й практичну дає можливість не лише простежити загальний напрямок розвитку теорії науки впродовж усього періоду її існування, а й виявити прогрес у дослідженні й опису конкретних мов та мовних сімей, показати роль мовознавства в розвитку культури, освіти окремого народу й людства в цілому.

У давній східнослов’янській лінгвістичній традиції теоретичне мовознавство представлене насамперед трактатами з загальних граматичних й лінгвістичних питань. Принагідно теоретичних питань мовознавства торкалися автори деяких філософських і літературознавчих праць.

Найрозвиненішим було теоретично-практичне мовознавство, яке репрезентують граматики, призначені для вивчення конкретних мов — церковнослов’янської, української, грецької. Граматики латинської мови в староукраїнській філології не представлені, бо в школах на Україні користувалися посібниками, створеними в інших європейських країнах. Вітчизняні підручники латинської та інших мов з’явилися тільки у XVIII ст. В граматиках українських учених XVI — XVII ст. лінгвістична думка виявляється не тільки в теоретичних розробках, але й у конкретному викладі матеріалу церковнослов’янської мови, близькоспорідненої з рідною мовою, у визначенні специфічних рис цієї мови, в кодифікації її, умінні поєднувати традиційно-книжне й живомовне. У зв’язку з цим при дослідженні розвитку конкретної лінгвістичної думки необхідно прослідкувати, як той або інший граматист застосовує на практиці теоретичні засади, який матеріал для ілюстрації та кодифікації він обирає.

До теоретично-практичної лінгвістики належить і лексикографія, яка в своєму розвитку проходить два етапи — несловниковий (глосографія, або глосемографія, глоси) та словниковий (лексикони). Але теоретичний аспект опрацювання лінгвістичного матеріалу в старовинних лексиконах малопомітний. І сама теорія лексикографії в давнину існувала імпліцитно у вигляді лексикографічної традиції. Теорія цієї лінгвістичної дисципліни почала формуватися порівняно недавно — з 40-х років XX ст.

Практичний аспект домінує в діалогографії, або конверзаціонографії (розмовниках), що виникла дуже давно, однак теорія її досі експліцитно не виражена і виявляється тільки як традиція укладання посібників. Лише практичне спрямування віддавна мають букварі, тому вони завжди знаходилися на периферії лінгвістики. Щоправда, в них час від часу з’являлися й граматично-нормативні матеріали.

На відміну від лексикографії та діалогографії, граматична теорія вже здавна знайшла пряме, експліцитне висвітлення у різних народів світу.

Граматична думка, що її об’єктом стає структура мови як окремого феномена, виникає у зв’язку з працею над нормалізацією літературної мови (История 1980, 214), вивченням іноземних мов. Ці ж чинники стимулювали виникнення й розвиток лексикографії.

На першій стадії розвитку мовознавства у східних слов’ян не було настійної потреби в нормативних граматиках, тому в Київській Русі задовольнялися загальними граматичними трактатами, перекладеними з грецької мови. Очевидно, такої проблеми не існувало на українських землях і в XIV — XV ст., тому для освітніх цілей використовувалася теоретична розвідка про вісім частин мови, укладена на основі грецьких розробок на слов’янському півдні. Вона дає уявлення про зміст і характер граматичних розробок XI — XIII ст. Оригінальні твори з граматики, присвячені вивченню будови конкретних мов, українські лінгвісти створили лише наприкінці XVI, в XVII ст.

Отже, граматична думка на Україні старої доби в своєму розвитку пройшла дві стадії: стадію граматичних трактатів (XIV — друга половина XVI ст.) і стадію вивчення граматичних систем конкретних мов (кінець XVI — XVII ст.). У другій стадії виділяються два етапи: 1) етап становлення оригінальної граматичної творчості (кінець XVI ст.); 2) етап найвищого розвитку (XVII ст.). Із староукраїнською щільно змикається граматична думка XVIII ст. як за об’єктами вивчення, так і за системою поглядів. І в XVIII ст. найбільше уваги приділяється церковнослов’янській мові — рукописні граматики Я. Блоницького 1754 — 1763 рр., А. Коцака 1768 р., граматика А. Любовича, надрукована в Почаєві 1773 р. Проте лінгвістичний діапазон граматик розширюється. Об’єктом уваги граматистів знову стає грецька мова — «Instutionum linguae Graecae liber... ex variis auctoribus collectis, indicibusque Graeco et Latino instructus et exhibitus in Academia Kijowomohyłozaborsciana. Nunc primum typis evulgatus Wratislayiae, 1746» Варлаама (Василя) Лащевського 1, створюються граматики мов латинської — «Grammatica Latina a regulis, quae captum discentium remorantur repurgata usibusque juventutis Parvae Russiae in Academia Kijoviensi excolendae, qua fieri potuit, brevitate, accomodata, typis S. Laurae Peczariensis, 1765», російської — «Grammatyka rossyjska, w Poczaiowie, 1778» А. Любовича й А. Писаря, польської мов — «Граматика польская для пользы и употребления росийского юношества, изданная Академии Киевской учителем истории, географии и польского языка Максимом Семигиновским. Печатана в типографии Академии Киевской при Лавре Печерской 1791 года» та ін.



1 Є відомості, що на початку XVII ст. написав і опублікував граматику грецької мови М. Смотрицький, але в описах старовинних друків її поки що не відзначено.



Необхідність вивчення граматики мотивується світськими, практичними міркуваннями. Наприклад, у передмові до свого підручника словенороської (церковнослов’янської) мови А. Любович пише: «Мнози суть вправду оумЂющїи чести книги, но не вси чтωмаА разумЂютъ: и не дивнω, нЂсть бо се одно, єже оумЂти чести написаннаА, и єже ω(т) написанныхъ разумЂти чтωмаА: якоже нЂсть одно єже вЂщати человЂчески, и єже разумнЂ вЂщати. Чл̃вЂчески бо вЂщати могутъ и птицы, но не разоумЂютъ, что говорАтъ, тоє бо самымъ человЂкωмъ, свойственно єсть...» (Краткое собрание, 3). Говорячи про користь вивчення граматики, автор покликається не тільки на «великагω бгослова, церковнагω же оучителА ст̃агω Іωанна Дамаскина» (власне на початок приписуваного І. Дамаскинові трактату про вісім частин мови), але й на висловлювання «премудрагω АрістотелА, который въ книзЂ своєй... Топїкωнъ... пишетъ: «Грамматіка єсть вЂдЂніє, єже писати и познавати чтωмаА.... Грамматіка єсть всЂхъ оученїй ωснованїє» (там же, 6).

Звичайно, і у XVIII ст. найбільше нових думок, фактів, спостережень виявляється в граматиках церковнослов’янської й живих східнослов’янських мов. Українське мовознавство XVIII ст. є перехідним етапом до нової лінгвістики, формування якої ознаменувала граматика української мови О. Павловського (1818 р.).

У зв’язку з тим, що староукраїнська граматична думка досі не була предметом спеціальної історико-лінгвістичної студії, інших спроб її періодизації не запропоновано.

Праці XVI — XVII ст. з граматики й лексикографії в складі дожовтневої лінгвістики як окремий етап (під назвою «Донауковий період українського мовознавства») виділяє М. В. Павлюк. Внутрішньої періодизації давньої науки дослідник не здійснює; його кваліфікація староукраїнського мовознавства неісторична й спрощена. В об’єктивних спостереженнях над мовою взагалі й над конкретними мовами завжди наявний елемент науки (Мартине, 368 — 369), що спостерігається в найкращих лінгвістичних творах усіх епох (античності, середньовіччя, нового часу до появи універсальної граматики й формування порівняльно-історичного методу).

Історіографія старовинної східнослов’янської граматичної думки, а в її контексті й староукраїнської, має вже тривалу традицію. Однак спеціальні праці з історії мовознавства з’являлися дуже рідко. Матеріали про граматичні твори XV — XVII ст. мали переважно ознайомлювальний характер. Автори їх не піддавали всебічному аналізові теоретичний і, поготів, фактичний матеріал. Давня лінгвістика займає в них дуже скромне місце (Каченовский, 198 — 207; Чудинов, 164 — 166; 168 — 172, 176 — 182; Засадкевич, 33 — 40, 75 — 79, 88 — 99, 129 — 202; Булич, 149 — 160, 170 — 180; Кульман, 3 — 90). Час від часу стислі відомості про давні граматики з’являлися і в дослідженнях, присвячених іншим питанням (Добровский, XII — XIX; Калайдович, 76 — 81, 119 — 120; Житецкий, 16 — 27; Балицкий, 1 — 19). Оскільки і в тих, і в інших працях розвиток вітчизняного мовознавства розглядається здебільшого поверхово, вони тепер становлять інтерес тільки з точки зору історії історіографії предмета. У багатьох таких працях перебільшується вплив класичної граматичної традиції на інтерпретацію фактів слов’янської системи в книгах вітчизняних лінгвістів старої доби. Оригінальні риси в творчості граматистів XVI — XVII ст., осмислення ними особливостей слов’янської системи в рамках граматичної теорії свого часу в таких історіографічних розробках свідомо й несвідомо ігнорувалися або губилися.

В історіографії давнього східнослов’янського мовознавства почесне місце посідає праця Г. В. Ягича «Рассуждения южнославянской и русской старины о церковнославянском языке» (Ягич 1895), де опубліковано й проаналізовано величезний лінгвістичний матеріал. Але в своїй історії слов’янської філології (Ягич 1910, 27 — 32) він приділив дуже мало уваги працям староукраїнських учених. Розгорнуті наукові студії, присвячені з’ясуванню джерел теоретичного матеріалу граматик XVI — XVII ст., опублікували К. Студинський (Студинський), Є. Макарушка (Макарушка), М. Возняк (Возняк 1911), М.Грунський (Грунский, 5—12). Праці зазначених учених не втратили наукової вартості й нині.

Загальні відомості про староукраїнські граматичні твори даються також в історико-лінгвістичних монографіях і посібниках радянських учених (Шор, 37 — 38; Гагкаев, 74 — 75; Березин, 6 — 11; Кондрашов, 31—32). Серед нових праць цієї тематики виділяється дослідження П. С. Кузнецова, який прагне об’єктивно оцінити граматики XVI — XVII ст., показати внесок їх авторів у з’ясування слов’янської мовної системи, виділити оригінальні риси в лінгвістичних поглядах східнослов’янських учених (Кузнецов 1958, 4 — 39). На жаль, і в наш час у деяких працях ще недооцінюються творчі здобутки граматистів старої доби. Необхідно відзначити змістовні статті про українських лінгвістів XVI — XVII ст. — Л. Зизанія, М. Смотрицького, І. Ужевича — у відомому бібліографічному словнику М. Г. Булахова (Булахов, 105 — 109, 216 — 218, 249 — 255). Староукраїнські граматичні посібники згадуються, описуються, часом навіть розглядаються, і в не спеціальних історико-лінгвістичних монографіях (наприклад: Виноградов 1938, 11 — 15; Плющ, 208 — 211; Ботвинник 1973, 171 — 193).

Детальніше староукраїнська граматична думка викладається в працях М. В. Павлюка — в брошюрі «Історія українського мовознавства XIV — XVIII ст.», що становить конспект лекцій для студентів, та в монографії «Основні етапи розвитку українського мовознавства дожовтневого періоду» (Павлюк 1970, 3 — 17; Павлюк 1978, 7 — 21).

Іноземні славісти до староукраїнської граматичної думки виявили незрівнянно менший інтерес, ніж до лексикографії. З праць зарубіжних учених необхідно відзначити книжку чехословацького вченого М. Вейнгарта (Weingart, 16 — 60). В монографіях західноєвропейських учених із питань загальної історіографії лінгвістики досягнення східнослов’янського мовознавства, як правило, не враховуються.

Студії над конкретними пам’ятками староукраїнської лінгвістики пожвавилися в 70-х роках у зв’язку з факсимільними виданнями й перевиданнями давньої мовознавчої спадщини, зокрема «Букваря» Івана Федорова (Федоров, 82 — 96; Німчук 1975а, 73 — 80), граматик Л. Зизанія (Зизаній), М. Смотрицького (Смотрицкій), І. Ужевича (Ужевич). У зв’язку з ювілеєм книги М. Смотрицького і 400-річчям від дня народження її автора на батьківщині вченого — в м. Кам’янці-Подільському й смт. Смотричі — в 1979 р. відбулася всесоюзна наукова конференція, присвячена східнослов’янським граматикам XVI — XVIII ст. (Східнослов. грам.).

Аналітичного дослідження староукраїнської граматичної думки як системи поглядів, що поступово виробилися в результаті творчої праці кількох поколінь лінгвістів (відомих і невідомих), досі не створено. Пропонована увазі читача монографія присвячується виключно розвиткові граматичного вчення на Україні від XIV до XVII ст. — важливої складової частини давньої лінгвістики. Ми поділяємо погляд на історію науки, висловлений видатним історіографом природознавства В. І. Вернадським: «Історія науки й її минулого повинна критично складатися кожним, науковим поколінням і не тільки через те, що змінюються запаси наших знань про минуле, відкриваються нові документи або знаходяться нові прийоми відновлення минувшини. Ні! Необхідно знову науково переробляти історію науки, знов історично відходити в минуле, бо, завдяки розвитку сучасного знання, в минулому набуває значення одне і втрачає інше. Кожне покоління наукових дослідників шукає й знаходить в історії науки відбиття наукових течій свого часу. Рухаючись уперед, наука не лише творить нове, але неминуче переоцінює старе, пережите» (Вернадский, 112).

Наука має колективний характер. Видатний історик вітчизняного й світового природознавства С. І. Вавилов у зв’язку з цим наголошував, що «будь-яка наука — це завжди сума знань, досягнутих багатьма людьми, минулими поколіннями й сучасними; це результат складної колективної праці» (Вавилов, 819).

Завдання історіографії — показати процес формування певної системи теоретичних поглядів, методів вивчення або інтерпретації мовного матеріалу. Про це влучно сказав історіограф славістики Г. В. Ягич: «Але й найгеніальніший представник своєї науки спирається на результати, здобуті працею своїх попередників» (Ягич 1910, 3). Як і всяка наука, лінгвістика має інтернаціональний характер. Вона створювалася й твориться шляхом обміну ідеями та методами дослідження між народами. Проте в працях із загальної історіографії лінгвістики не однаковою мірою висвітлюється минуле теоретичного . й конкретно-предметного мовознавства різних народів. Особливо бідно або й зовсім не представлені в них слов’янська, в тому числі й східнослов’янська, теоретична думка та праці з конкретно-предметної лінгвістики до XIX ст. Це, очевидно, є наслідком того, що давнє слов’янське й вітчизняне мовознавство досліджені мало, а окремі студії, що вийшли в світ, належним чином не популяризовано. Всебічні дослідження національних наукових традицій — передумова для створення справді синтетичних праць з загальної лінгвістичної історіографії. Староукраїнська лінгвістика розвивалася в контексті європейської науки XIV — XVII ст. У слов’янському колі найвиразніше виділяються її зв’язки з російським і південнослов’янським мовознавством. Староукраїнська лінгвістична думка формувалася головним чином у рамках шкільних граматик, які мали нормативне призначення. Це наклало на неї своєрідний відбиток. Дефініції граматичних категорій, понять не могли не збігатися або не бути надто близькими до тих, що їх мали граматики класичних мов, котрі сприймалися як зразок розвиненості і впорядкованості. Такі дефініції дуже близькі до визначень сучасних шкільних (та й не тільки шкільних) посібників. Оригінальність того чи іншого вченого виявлялася насамперед у тому, як він у поняттях і термінах своєї доби зміг дослідити чи описати слов’янську систему, які характерні її риси він помітив і виділив, вийшовши за межі загальноприйнятої схеми.

Наших давніх мовознавців часто звинувачували (а іноді звинувачують і тепер) (наприклад, Березин, 10) у тім, що вони приписували слов’янській системі невластиві їй категорії. Однак це траплялося не надто часто. До того майже в усіх випадках ці неслов’янські категорії виявлялися тільки в класифікаційній формі з відповідною термінологією, яка наповнювалася слов’янським змістом, що ідентифікувався з специфічними категоріями класичних мов, тобто засіб передачі (перекладу) певної граматичної категорії ототожнювався з самою категорією. На морфологічні класи й категорії в європейському мовознавстві XVI — XVII ст. дивилися в першу чергу як на понятійні категорії, притаманні кожній природній мові, тому вважалося доцільним використання засобів класичних мов для збагачення семантики мовлення (пор. Амирова и др., 120) й виражальних ресурсів мови. Іншомовні категорії вводилися і з міркувань престижу: вони своєрідно демонстрували багатство, розвиненість описуваної структури, її адекватність структурам класичних мов.

Об’єктом дослідження староукраїнських лінгвістів була майже виключно церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції — словенороська (словеноруська) за тодішньою термінологією. Вчені ставили перед собою завдання кодифікації, а не з’ясування особливостей системи її в далекому минулому, тому закиди поодиноких історіографів щодо звукової інтерпретації літер ъ, ь, Ж, А, Ђ тощо в граматиках XVI — XVII ст. позбавлені історичних підстав (наприклад, Засадкевич, 89; Житецкий, 19; Павлюк 1978, 13).

При оцінці наукових творів минулого неправомірно підходити до них із мірилом досягнень пізніших і нашого часів. В. І. Ленін наголошував: «Про історичні заслуги судять не по тому, чого не дали історичні діячі в порівнянні з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового в порівнянні з своїми попередниками» (Ленін, т. 2, 173).

Характерною особливістю давнього мовознавства, в тому числі й граматичного мистецтва, є щільне поєднання наукових, кодифікаційних і навчальних завдань.

Основним об’єктом граматистів XVI — XVII ст. була церковнослов’янська мова — одна з найпоширеніших міжнаціональних писемно-літературних мов Європи до XVIII ст., якою користувалися росіяни, українці, білоруси, болгари, македонці, серби (частково й хорвати), румуни, молдавани. Кодифікація її переростала рамки української культури і мала інтернаціональне значення. Упорядкування словеноруської мови позитивно впливало на вироблення й упорядкування правописного узусу не тільки української, але й національних мов зазначених народів.

Найбільшим досягненням староукраїнського теоретично-матеріального мовознавства є «Граматика» М. Смотрицького, високий науковий рівень якої забезпечив її загальнослов’янський авторитет. М. Смотрицький виступив справжнім науковцем-дослідником міжнаціональної церковнослов’янської мови, тому і став найвидатнішим славістом давньої епохи, на досягнення якого опирався основоположник нової славістики Й. Добровський. Великий чеський учений сам визнав, що йшов «слідами Мелетія, де цей указав вірну дорогу» (Добровский, XIX). Історик слов’янської філології Г. В. Ягич підкреслював: «І сам Добровський мав підвалини в далекому і близькому минулому, яке оснастило його досить багатим матеріалом, залишивши йому критичну розробку й приведення в систему» (Ягич 1910, 3).

Хронологічно окрему (національну) лінгвістику необхідно досліджувати в двох аспектах: інтралінгвістичному й екстралінгвістичному (історико-культурному). В інтралінгвістичному аспекті чітко виділяються два плани, що взаємно доповнюються: історіографічний й історико-мовний. Перший — передбачає інвентаризацію творів лінгвістики, дослідження теоретичних засад певних творів, їх реалізацію на конкретному матеріалі, визначення спадковості в лінгвістичній думці народу, міжнародні взаємозв’язки в цій галузі науки.

Поглибленому дослідженню історії лінгвістики сприяє історіографія вивчення певної галузі мовознавства чи конкретних, насамперед видатних, праць учених минулого. Отже, в історіографію лінгвістики певним чином входить і її власна історія.

Другий план вимагає з’ясування того, як у конкретному матеріалі граматики відбиваються стан і тенденції в розвитку літературної мови (літературних мов), освітлення ролі теоретично-практичних посібників в нормалізації — кодифікації писемної мови, визначення впливу живої розмовної мови на кодифікаційні заходи лінгвістів. Звичайно, в цьому аспекті важливим є також вивчення живомовного матеріалу, зафіксованого в пам’ятках лінгвістики. У зв’язку з цим історикові конкретного мовознавства доводиться розглядати ряд проблем історії мови певної народності (в нашій монографії — української).

Історико-культурний аспект зобов’язує вивчати суспільні умови, в яких розвивалася граматична думка, потреби, що викликали створення конкретних творів. Академік С. І. Вавилов справедливо говорив: «Історія науки не може обмежуватися розвитком ідей — рівною мірою вона повинна торкатися живих людей, з їх особливостями, талантами, залежністю від соціальних умов, країни, епохи... Життя й діяльність передових людей — дуже важливий фактор у розвитку науки, а життєписи їх є необхідною частиною історії науки...» (Голованов, 5).

Саме в цих аспектах і відбуватиметься розгляд історії граматичної думки на Україні в XIV — XVII ст. Звичайно, головним напрямком її дослідження є інтралінгвістичний. Екстралінгвістичний фон, на якому розвивалося мовознавство, викладається стисло. Він ширше врахований у книзі «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською» (К., 1980), яка, власне, є першою частиною єдиного дослідження історії української лінгвістики старої доби.

Історіографія мовознавства — комплексна й багатопланова дисципліна, в якій мовознавчі методи супроводжуються й доповнюються нелінгвістичними. Вивчення прогресу в науці, виявлення спадковості, контактів, взаємовпливів, виділення нових явищ у розвитку немислимі без порівняльного й зіставного методів дослідження, які поруч із описовим є головними в історіографії.

Історія старої російської, української й білоруської лінгвістик органічно пов’язана з їх спільним джерелом — мовознавством Київської Русі. У зв’язку з цим наше дослідження починається з огляду давньої, спільносхіднослов’янської граматичної думки XI — XIII ст.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.