Попередня     Головна     Наступна





ДЖЕРЕЛА СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ ГРАМАТИЧНИХ ТРАДИЦІЙ (XI-XIII ст.)


У Київській Русі X — XIII ст. функціонували дві генетично споріднені літературні мови — старослов’янська східнослов’янської редакції й давньоруська. Найбільші відмінності між старослов’янською й давньоруською літературно-писемною мовами та живим мовленням існували в лексиці. Слова, не зрозумілі для людей без спеціальної підготовки, функціонували не тільки в старослов’янській, але й давньоруській писемній мові. Крім цього, існувала потреба вироблення власного, давньоруського лексичного узусу. Зазначена мовна ситуація спричинила те, що давньоруська лексикографія (в першу чергу несловникова — глосемографія) є ровесницею давньоруської писемності (Нимчук, 9 — 12; Німчук 1980а, 12 — 29).

Натомість фонетико-граматична будова старослов’янської мови, яка поступово зазнала величезного (але не нівелюючого) впливу живого мовлення Русі, не вимагала спеціального вивчення, була загалом зрозуміла, не дуже відрізнялася від давньоруської. Близький до фонематичного правопис обох літературних мов, мабуть, також не потребував для засвоєння розгорнутих правил (принаймні до часу повного занепаду зредукованих голосних і нових континуантів звука, позначуваного буквою Ђ). Труднощі викликало тільки написання букв на позначення носових голосних у старослов’янських текстах, бо ще до X ст. на місці таких звуків усталилися чисті голосні. Але в кінці XI — на початку XII ст. в них літери А, ІА; Ж, ІЖ згідно з давньоруською фонетикою масово замінюються на ıа (а), у, ю. Для оволодіння головними нормами правопису досить було засвоїти азбуку, навчитися писати й читати. За таких умов на Русі в XI — XIII ст. навряд чи існували шкільні підручники граматики. Оригінальні давньоруські граматичні праці не збереглися. В Західній Європі, де в письменстві панувала латинська мова, яка в більшості країн не мала близького живомовного середовища, та у Візантії, що дістала в спадщину античну грецьку писемно-художню культуру, основи латинської та старогрецької мов треба було спеціально студіювати, тому з зазначених територій і походять давні граматичні праці.

У житії Феодосія Печерського (помер 1074 р.) відомий давньоруський історик, письменник і мовознавець Нестор писав, що тринадцятирічний юнак «изволи... дати сıа на оучениıє бж̃ствьныхъ книгъ. ıєдиномоу ωт оучитель ıако же и створи. и въскорЂ извыче всıа граматикиıа и Ако же всЂмъ чюдити сıа о премудрости и разоумЂ дЂтища. и оскорЂмь ıєго оучении» (Усп. сб., 75). Імовірно, тут ідеться про навчання граматики, а не письма, яке на Русі іменувалося грамотою. Термін граматикиıа (із грецьк. γραμματική) засвідчується уже в старослов’янській мові, з якої він увійшов у давньоруську. Немає сумніву, що мешканці Русі XI — XIII ст. вивчали граматику, але не рідної мови і не старослов’янської. Очевидно, в житії Феодосія говорилося про візантійські граматичні трактати 2, вчення про вісім частин слова (мовлення), яке необхідно було знати тодішнім книжникам, у першу чергу перекладачам, герменевтам (тлумачам святого письма), ораторам-проловідникам, письменникам.



2 У твердженні про те, що Феодосій вивчив надто швидко «граматикию», звичайно, наявний елемент гіперболізації.



Мабуть, у трактатах подавалися основні граматичні категорії, що вважалися абстракціями, притаманними людській мові взагалі, а отже, й кожній мові. У XI — XIII ст. могли вживатися підручники грецької мови, але жоден такий текст не зберігся, тому цю гіпотезу не вдається обгрунтувати.

У східнослов’янських списках дійшли поодинокі твори старослов’янської книжності, які мають відношення до історії граматичної думки, термінології. Такими є, зокрема, Житіє Костянтина (Кирила) Філософа, Житіє Мефодія, трактат Храбра про букви (найдавніші списки датуються XV ст.), передмова Іоанна екзарха болгарського до перекладу Богословія Іоанна Дамаскина (спискок XII ст.).

З погляду історії мовознавства Житіє Костянтина (Кирила) важливе не лише як оповідь про створення слов’янської писемності й життєвий шлях видатного просвітителя, а й як документ, де вперше засвідчується знайомство слов’янських книжників IX — X ст. з основами граматичного мистецтва, де фіксуються поодинокі найдавніші лінгвістичні терміни — осмь чАстіш граматикиІА (вісім частин граматики), писмА гласьноıє, съгласьноıє (голосна, приголосна буква): осмъ чАстїи грамотикїа преложь; ОбрЂте же тоу еvаггелїе и ψалтирь роусьскыми писмены писано, и чловЂка ωбрЂтъ глаголюща тою бесЂдою, и бесЂдова съ нимъ, и силоу рЂчи прїимъ, своеи бесЂдЂ прикладаа различнаа писмена, гласнаа и съгласнаа, и къ богоу молитвоу творА, въскорЂ начАтъ чести и сказати... (список XV ст.) (Лавров, 11, 12). Згадка про руські письмена (коли це не пізніша інтерполяція, що мало ймовірно) не могла не викликати почуття патріотичної гордості читачів Київської Русі.

Обстоюючи адекватність, а не буквальність перекладу, у передмові до перекладу Богословія Іоанна Дамаскина Іоанн екзарх болгарський зазначав: «не бо равьнЂ сıа можеть присно полагати ıєлиньскъ Азыкъ въ инъ прЂлагаемъ. и всıакомоу ıазыкоу въ инъ прЂлагаемоу то же бываıєть. небонъ иже гл̃ъ въ иномъ ıазыцЂ красьнъ, то въ друзЂмъ некрасьнъ... и еже имА моужьско, то въ иномь женьско, Акоже се грьчьскыи ватрахос (βάτραχος) и потамосъ (ποταμός) словЂньскы жаба и рЂка. и паки таласа (θάλασσα), имера (ήμέρα), анатоли (ανατολή) грьчьскыи женьскаıа имена, а словЂньскы моужьскаА. море дн̃ь въстокъ... не бо ıєсть льзЂ вьсьде съмотрити елиньска гл̃а, нъ разрума. придеть бо дроугоици моужьско имА грьчьскы а словЂньскы женьско, да прЂложьше моужьскомь именьмь, икоже лежить грьчьскы, на великоу исказоу придеть прЂложеныіє» (Ягич 1895, 323). Передмова Іоанна екзарха відноситься до кінця IX ст. (цитується за давньоруським списком XII ст.). Для історії слов’янської лінгвістичної думки вона цінна й тим, що в ній уперше засвідчуються окремі граматичні терміни — имıа «іменник», имıа моужьско «іменник чоловічого роду», имıа женьско «іменник жіночого роду».

Зазначені твори зберігали популярність в Росії, Білорусії та на Україні навіть у XIV — XVIII ст., на що вказують численні списки.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.