ГРАМАТИЧНІ ТРАКТАТИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XIV-XVI ст.
Протягом XIV — XV ст. на основі давньоруської народності відбувався процес оформлення трьох нових східнослов’янських етно-мовних спільностей — російської, української і білоруської народностей. Більша частина українських земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Поділля, частина Волині) разом із усіма білоруськими опинилися в складі Великого князівства Литовського, тому східні слов’яни в ньому становили основне населення. Частину Волині й Галичину захопила Польща. Північна Буковина ввійшла у склад Молдавського князівства. Наприкінці XI — на початку XII ст. Закарпаття від решти давньоруських земель відірвали угорські феодали.
На основі давньоруської писемної мови постає українсько-білоруська літературна мова, що, залежно від живого розмовного оточення, реалізується у двох варіантах — південному, українському, і в північному, білоруському. Давньоруська редакція старослов’янської мови, яка сформувалася в XI — XIII ст., продовжує функціонувати на Україні і в Білорусії як редакція (різновид) церковнослов’янської мови, взаємодіючи з живим українським і білоруським мовленням. Але різниця між церковнослов’янською, з одного боку, і українською та білоруською мовами, з другого, була відчутна на всіх рівнях системи, тому робилися спроби перекладу деяких конфесійних текстів на мову, близьку до живої. В XV ст. завершується формування східнослов’янських мов, у зв’язку з чим у XVI ст. спостерігається тенденція до розвитку з двох варіантів українсько-білоруської писемної мови окремих української і білоруської літературних мов. Спільність походження, близькість живих розмовних мов, етимологічний правопис, активні культурні взаємозв’язки між братніми народами, їх однакова історична доля зумовили велику близькість староукраїнської й старобілоруської літературних мов.
В перекладних текстах XV ст. спостерігається продовження традиції давньоруської несловникової лексикографії — глосографії (глосемографії). Особливо часто застосовувалися контекстуальні (внутрірядкові), іноді — покрайні (маргінальні) глоси (Німчук 1980а, 32 — 34). Глосування часом застосовувалося і в церковнослов’янських текстах.
Не тільки лексична, а й граматична система церковнослов’янської мови потребували пояснення, спеціального вивчення. При монастирях і церквах у XIV — XV ст. існували школи, де навчали письма й, можливо, елементів граматики церковнослов’янської мови. Про це опосередковано свідчать переклади з церковнослов’янської мови на українську, в яких відбивається досить добре володіння обома мовами. Одним із найголовніших освітніх осередків України був Київ, зокрема Києво-Печерська лавра. З Києвом, наприклад, пов’язані чудово ілюстрований Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський) та Четья 1486 р. (переклад із церковнослов’янської мови на українську).
Чи були створені на Україні в XIV — XV ст. оригінальні граматичні твори, невідомо. Але до нашого часу збереглися в багатьох східнослов’янських списках, у тому числі й українських, дві праці південнослов’янського походження — трактат про вісім частин мови (мовлення, речення) та орфографічний трактат болгарсько-сербського філолога Костянтина Костенецького.
