Попередня     Головна     Наступна





«СКАЗАНІЄ» ЧОРНОРИЗЦЯ ХРАБРА



Найдавніші відомі давньоруські списки трактату про створення слов’янської азбуки й перші переклади старослов’янською мовою дійшли до нашого часу з XV ст.: «Ω писменехъ черноризца Храбра» (московський список), «Сказанїє, како състави ст̃ыи Кирилъ словено(м) писмена, противоу ıазыкоу» (чудовський список — Куев, 192, 198). Про популярність трактату на Русі свідчить той факт, що з опублікованих 73-х списків пам’ятки 64 походять із східнослов’янських земель. Болгарський список пам’ятки дійшов із 1348 р. — «О писменехь чръноризца Храбра» (там же, 187 — 188) 3.



3 Недавно здійснено спробу реконструкції первісного тексту пам’ятки (Храбър).



Але деякі східнослов’янські списки — між ними й пам’ятка XV ст. — зберігають важливу вказівку на час виникнення її в кінці X або на початку XI ст.: «ст̃ыи Кωнстантинъ филосωфъ нарицаемыи Кvрилъ, тъ(и) писмена сътвори, и книгы прЂлωжи, и Меθодїи братъ его. сЖт бω еще живи, иже сЖть видЂли и(х)» (Ягич 1895, 302).

Храбр — це, мабуть, особове слов’янське ім’я ченця (черноризца), а не апелятив (Сказання, 174). Слов’янське ім’я носив і один із безпосередніх учнів Кирила й Мефодія — Горазд. Наведене свідчення «сЖть бω еще живи, иже сЖть видЂли и(х)» вказує, що Храбр, можливо, не був безпосереднім учнем солунських братів. Питання про те, де виникла пам’ятка — в Моравії чи Болгарії не розв’язане (там же, 175). Висновковий сполучник оубо на початку розповіді Храбра — «ПрЂже оубо словене не имЂахЖ писменъ...» (Ягич 1895, 300. Далі покликаємося на цю публікацію в тексті після цитат) став основою для припущення про те, що до наших днів дійшов тільки витяг із якогось більшого твору (Куев, 45). Та після іншого варіанта заголовка пам’ятки — «Сказаніє, како състави ст̃ыи Кирилъ словено(м) писмена...» — висновковий сполучник доречний і він пояснюється й без зазначено! гіпотези.

Трактат Храбра безпосередньо пов’язаний із старослов’янською кирило-мефодіївською тематикою. Він звеличує творців слов’янської писемності, показує їх визначну роль в історії слов’янської освіти.

Авторитет просвітителів Кирила й Мефодія Храбр підносить як щит проти зазіхань на право слов’ян на питому культуру, власну писемність, літературну мову. Автор порівнює шлях створення слов’янської азбуки з історією виникнення грецької абетки, зіставляє шлях перекладу святого письма на старослов’янську з перекладом Біблії на грецьку, виступає проти тримовної догми. З цього видно, що Храбр прагне довести не переваги нової графіки, яку нині називають кирилицею, перед старою — глаголицею (Сказания, 176), а обгрунтувати законність, природність слов’янської писемності, намагається спростувати неприязне ставлення до неї панівних кіл Візантії. У свій час і Кирилові доводилося відстоювати слов’янське письмо й літературу старослов’янською мовою перед латиномовним духовенством у Моравії і Паннонії. Для аргументації Храбр використав запаси знань тодішньої візантійської філології, насамперед, із питань походження грецького алфавіту (Ягич 1895, 311 — 319).

Храбр говорить, що раніше, до хрещення, слов’яни не мали власної азбуки, а читали й ворожили за допомогою рисок і зарубок; прийнявши хрещення, вони пробували записувати слов’янське мовлення римськими (латинськими) й грецькими літерами, та без ладу, бо не можна вдало написати грецькими літерами слова, в яких є характерні слов’янські звуки — «но како может сА писати добрЂ гречьсками писмены б̃ъ или живω(т), или sЂло, или цр̃кы, или чаанїе, или широта, или ıадь, или Жды, или Жность, или Азыкъ, или ина подω(б)на(а) симь» (300). Костянтин (Кирило) створив для слов’ян 38 букв: одні за зразком грецьких, інші згідно з слов’янською мовою — «т сътвори имъ тридесАть писменъ т ωсмь, ωва убω по чинЖ гречьскы(х) писменъ, ωва же по словенсцЂи рЂчи» (300). До грецьких літер подібні 24 букви — а, в, г, д, е, з, и, і, к, л, м, н, о, п, р, с, т, оу, ф, x, ω и пЂ, хлъ, тъ, а 14 відповідають слов’янській мові — б, ж, s, л[!], ц, ч, ш, ъ, шь, мь, Ђ, ІЖ, ю, А. Гадають, що оригінал твору «Ω писменехъ...» був написаний глаголицею, і в переліку букв первісне фіксувалася особливо давня редакція першої слов’янської азбуки (Сказання, 180 — 183). У збережених списках трактату ця редакція передається недосконало, тому перелік слов’янських букв тепер не завжди вдається ідентифікувати з глаголичними.

На питання опонентів, чому Костянтин (Кирило) створив 38 букв, коли можна писати й меншим числом, адже греки обходяться 24-ма, Храбр відповідав, ніби греки до цих 24-х додали ще 11 (двоегласьныхъ — «дифтонгів», як уточнюється в поодиноких списках), а також три літери на позначення цифр 6, 90, 900, тому їх набирається 38. Це типові середньовічні, схоластичні аргументи, щоб показати, наче б у слов’янській азбуці стільки ж літер (власне, в слов’янській мові стільки ж звуків), як і в грецькій. А раціональний, переконливий аргумент Храбр висунув на початку статті: грецькими літерами не можна передати всієї специфіки слов’янської фонетики.

Храбр пише, що інші його опоненти сумніваються в доцільності слов’янських письмен, бо вони не існують з давніх давен, як давньоєврейські, латинські та грецькі. Автор зазначає, що противники слов’янської культури говорили, наче б то бог велів, аби книги існували тільки трьома мовами, через те що напис на хресті був зроблений по-єврейському, по-римському й по-грецькому, отже слов’янські письмена не від бога. Контраргументи Храбр узяв із святого письма і творів візантійських авторитетів, зокрема використав твердження про те, що найпершою мовою була «сірійська», якою говорив Адам, а не латинська чи грецька (301).

Храбр нагадує, що греки тривалий час записували своє мовлення фінікійськими буквами, а грецький алфавіт поступово складався за участю сімох осіб — Паламеда, Кадма із Мілета, Сімоніда, Епіхарма, Діонісія Граматика та інших. Цей матеріал слов’янський лінгвіст почерпнув із грецьких джерел (Ягич 1895, 314). Наводячи традиційне твердження про те, що Біблію з єврейської мови на грецьку перекладало 70 осіб, Храбр підкреслює, що «словеньскыи книгы единъ ст̃ыи Кωнстантинь, нарицаемыи Кvрилъ, писмена сътворилъ и прЂлωжи в малЂхъ лЂтЂ(х). а ωни мнωзи мнωгыми лЂты... тЂм(ь) же словенскаа писмена ст̃ЂишА сЖ(т). ст̃ъ бω мужь сътворилъ ıа есть, а греческа еллини поганїи» (302). Таким чином Храбр підносить слов’янське письмо і звеличує його творця Костянтина (Кирила). На докори тих, які кажуть, що Кирилове творіння недосконале (йдеться про переклади святого письма), бо й тепер його ще вдосконалюють, Храбр відповідає, що й грецькі книги виправляли багато осіб і не раз. Коли грецьких книжників спитати, хто створив їм письмена, хто книги переклав і коли, то небагато із них знають про це. На подібні питання будь-який освічений слов’янин скаже: «ст̃ыи Кωнстантинъ философъ нарицаемыи Кvрилъ, тъ(и) писмена сътвори, и книги прЂлωжи, и Меθодїи братъ его... въ врЂмена Михайла цр̃А греческа, и Бориса кнАsА болгарска, и Растица кн̃зА моравьска, и Кωцла кнАзА блат[ен]ьска. в лЂто же ω(т) създанїа всего мира ≠ s̃ т̃ г̃» (302).

Старослов’янське (церковнослов’янське) письменство в Київській Русі розвивалося без перешкод, і трактат Храбра сприймався насамперед як твір із історії слов’янської культури й освіти. Але він знову зазвучав актуально на Україні й у Білорусії в XVI — XVII ст., коли з боку шляхетсько-королівських кіл у Речі Посполитій посилювався утиск української й білоруської культур, робилися нападки на церковнослов’янську писемність і мову. Як твір, спрямований проти спроб принизити слов’янську писемність, на ствердження рівнозначності церковнослов’янської мови з іншими міжнародними літературними мовами, трактат «Ω писменехъ...» був надрукований в Острозі в 1578 — 1580 р. Іваном Федоровим під заголовком «Сказанїє. како состави ст̃ыи Кирилъ Философъ азъбуку по языку словеньску и книги преведе ω(т) греческихъ на словеньскїи языкъ» (Grasshoff, Simmons, табл. XXIX — XXXIII; пор. також: Ягич 1895, 305-308) Не виключено, що надрукування праці Храбра було прямою реакцією на нападки єзуїта Петра Скарги на церковнослов’янську мову. Треба мати на увазі, що в давнину під буквою розуміли і літеру, і позначуваний нею звук, тому письмо, за допомогою якого передавалися звуки, вважалося невід’ємною частиною самої мови (пор.: Otwinowska, 225). За цим острозьким виданням, стаття Храбра багато разів передруковувалася у східнослов’янських букварях XVI — XVII ст. (Barnicot, Simmons, іл. 2, 8), отже, була відома з шкільної лави великому колу людей, поширювалася в рукописному вигляді Уривок із неї під назвою «Ω грамотЂ» містить збірник кінця XVI ст., який зберігається у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР в Києві шифр: Мел. М./П. 119.

Звичайно, на Русі в XI — XIII ст. освічені люди були обізнані з філософсько-граматичними (філологічними) творами візантійських учених. Багатий матеріал цього типу міститься в Ізборнику Святослава 1073 p.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.