Попередня     Головна     Наступна





«ΓΡΑΜΜΑΤΙΚΑ ДОБРОГЛАГОЛИВАГО ЕЛЛИНО-СЛОВЕНСКАГО ЯЗЫКА»



Важливим етапом в історії українського (а разом із цим і всього східнослов’янського) мовознавства була праця, на титульній сторінці якої зазначено: «ΑΔΕΛΦΟΤΗΣ. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. Совершеннаго искуства осми частей слова. Ко наказанїю многоименитому Рос(с)ійскому роду. Во ЛвовЂ. В друкарни Братской. Року ≠ афча» (тобто 1591). Традиційно цю граматику називають «Адельфотес». Проте це — прикре непорозуміння й помилка, адже «Αδελφότης 8 — не заголовок, а позначення організації, при якій існувала школа, що підготувала підручник із граматики, — братства (гр. αδελφότης «братство»), Μ. Π. Кисельов (Киселев, 187) вбачає тут ранній випадок позначення того, що тепер називається колективним автором або відповідальним відомчим видавцем. Правильна назва та, яку дали їй укладачі — «Грамматика доброглаголиваго еллинословенскаго языка». Доцільною вважаємо умовну назву «Грецько-словенороська граматика», бо вона відбиває основний зміст і призначення пам’ятки.

У книжці узагальнено вказано на джерела праці та авторів її: «Грамматика сложен(ъ)на ω(т) различныхъ грамматикъ, спудейми ижє въ лвов(ъ)ской школЂ» (5) 9.



8 За прийнятою в давні часи візантійською вимовою цю назву потрібно б транскрибувати як «Адельфотис» або «Адельфотіс», що й робили багато вчених.

9 Тут і далі цифри в дужках після цитат і прикладів із пам’яток указують на сторінки стародруків.



Учні Львівської братської школи склали граматику під наглядом або керівництвом грека Арсенія Еласонського (якого для викладання запрошено до Львова 1586 р.), прощо переконливо свідчить віньєтка-печать із його іменем на останній сторінці книжки. Щоправда, після від’їзду (1588 р.) зі Львова Арсенія грецьку мову викладав знавець її Кирило Ставровецький (Транквіліон) (Акты 43). Він, можливо, також керував роботою над граматикою. К. Й. Студинський показав, які саме різні граматики використали складачі досліджуваної пам’ятки. Більша частина її грецького тексту грунтується на граматиці видатного візантійського гуманіста Костянтина Ласкаріса (1434 — 1505), яка вперше була надрукована 1476 р. в Мілані грецькою мовою, а пізніше виходила кілька разів у XVI ст. із доповненнями його учнів та латинським текстом. Використано також підручники західноєвропейських авторів XVI ст. — Філіппа Меланхтона, Мартіна Крузія та Ніколая Кленарда. З праць названих граматистів запозичено не тільки дефініції різних граматичних понять, але й приклади (Студинський, 10 — 23). Граматика К. Ласкаріса користувалась великим авторитетом і в XVII ст. Скорочену переробку її являє собою складена в Москві 1687 р. граматика грецької мови братів Іоаникія та Софронія Ліхудів (Копыленко, 87 — 90). Граматики латинської мови, що становили компіляції з робіт відомих авторів, були звичайними й у Польщі другої половини XVI ст. (Cytowska, 69 — 76). Та до деяких частин твору 1591 р. не виявлено джерел (Студинський, 13 — 15). Можливо, вони оригінальні й належать Арсенієві Еласонському і К. Ставровецькому.

Словенороський переклад граматики належить тільки учням з участю викладачів-українців (між ними, напевно, був і Кирило Ставровецький) Львівської школи, бо Арсеній, що перебував у Львові лише протягом двох років, навряд чи знав добре церковнослов’янську та українську мови (він не володів досконало церковнослов’янською мовою навіть пізніше, на початку перебування в Росії — Дмитриевский, 17). Серед учнів-перекладачів міг бути й майбутній талановитий мовознавець Лаврентій Кукіль (Зизаній) (Студинський, 4; Возняк 1911, 48). Учні мову перекладу вважають своєю, що видно з їхнього зауваження: «СіА союзи в нашемъ языцЂ не обрЂтаютсА». Між учнями Львівської школи були й такі, що вчилися в інших (протестантських або католицьких) закладах і мали вже добрі знання з грецької мови, адже львівські «спудеї» в 1591 р. складали вірші цією мовою (Студинський, 4).

Важливий матеріал для історії пам’ятки містить лист віленських братчиків від 28.05.1588 р., які писали до львівських: «Посласте намъ начало, проображеніє святыхъ писаній Грамматическихъ языка Греческого u Словеньского, наказующе ны, да пріймемъ со благоразуміемъ, да и прочимъ сподобимся... Сія убо разсмотрЂвше достойно, молихомъ Спаса нашего, да якоже прежде начатъ, такожде u да совершитъ во васъ благодать сію. Егда же сподобитъ вы оно благодарственное и спасительное начало совершити, молимъ... сто или двЂстЂ книгъ пошлите намъ, учинивши цЂну слушную» (Акты, 5 — 6; курсив наш. — В. Я.) (у зв’язку з великим попитом книга була надрукована тиражем не 500 примірників — Крыловский, 287, 291, а далеко більшим). З цього документа випливає, що друкування книжки розпочато в першій половині зазначеного року і віленці її перші аркуші уважно розглянули. Лист із Вільна був певною апробацією підручника, що забезпечувала викуп частини його тиражу. Публікатори документа довільно написали, що в листі йдеться про подяку за прислання нововиданої слов’яно-грецької граматики (Акты, 5).

Оскільки не всі збережені примірники стародруку повні, в деяких бібліографіях XIX ст. як заголовок книжки подавався текст із п’ятої сторінки («Грамматика сложен(ъ)на...»). Цей факт та неправильне тлумачення цитованого листа 1588 р. сприяли поширенню помилкового твердження, ніби книжка була надрукована двічі — 1588 і 1592 рр. (Голубев, 191). До думки С. Голубєва про те, що 1588 р. розпочато й 1591 р. закінчено друкування граматики рішуче пристав і К. Студинський (Студинський, 11, 29). Але виявивши різночитання між львівським примірником (колишнього музею Ставропігії), в якому надруковано в родовому та давальному відмінках множини відповідно дневъ, днемъ, та київським (автор не зазначив місце зберігання), де фіксується дн’ωвъ, дн’ωмъ, він твердив, що було два видання граматики, причому екземпляри з «раціональнішими» формами дневъ, днемъ репрезентують друге, виправлене видання. Шрифт обох примірників однаковий, отже обидва видання, ймовірно, надруковані у Львові (там же, 29).

Порівняння трьох примірників досліджуваної пам’ятки, які зберігаються в ЦНБ АН УРСР у Києві, показало, що в екземплярі Кир. 576 в родовому однини іменника день надруковано українську форму днА, в родовому множини — днωвъ, у давальному — днωмъ (16), а в Кир. 577 і Кир. 684 відповідно церковнослов’янські дне, днемъ (виправлення в цьому відмінку, мабуть, зроблено, щоб читачі не сплутали парадигму слів день і дно) та «більш правильну» (але не церковнослов’янську) дневъ. Називний — кличний двоїни іменника честь у примірнику Кир. 576 має флексію чести, а в Кир. 577 і Кир. 684 — -Ђ, тобто честЂ. Перші форми є правильні церковнослов’янські, а другі виправлено для розрізнення форм двоїни і множини.

Крім цих, виявлено й інші розходження між різними примірниками пам’ятки. В екземплярі Кир. 576 одну з флексій іменників грецької відміни надруковано кириличними літерами — «кончащихсА на ας и на исъ» (14), тоді як у Кир. 577 і Кир. 684 — грецькими літерами: «на ας и на ης». А це свідчить про те, що екземпляри з текстом типу Кир. 576 були надруковані раніше, а типу Кир. 577 — пізніше, але не означає, що примірники Кир. 577 і Кир. 684 репрезентують друге, виправлене видання книжки. Різночитання свідчать хіба лише про те, що граматику друковано в два заводи, причому в другому зроблено виправлення. Відмінності в текстах різних примірників одного й того ж стародруку трапляються і в інших публікаціях, наприклад в «Лексиконі» П. Беринди.

Можливо, що після від’їзду Арсенія Еласонського 1588 р. до Москви продовжувалася робота над удосконаленням тексту граматики під керівництвом Кирила Ставровецького (Транквіліона). Впадає в око те, що виправлення виявлено саме в межах першого друкованого аркуша, який був виготовлений 1588 р.

Привертає до себе увагу й те, що на сторінках 129 — 148 зв. уся теоретична частина граматики надрукована тільки церковнослов’янською мовою з грецькими ілюстраціями, що звичайно не мають при собі навіть перекладу. Такий виклад міг санкціонувати хтось із інших викладачів, а не Арсеній, який не володів «словенороською» мовою.

Граматика 1591 р. — книжка в 1/8 аркуша — налічує 182 непагінованих листки. На зворотному боці заголовної сторінки надруковано вірш на честь Львова (з гербом міста всередині), де, крім іншого, сказано, що «Знаменіє тезоименитаго кнАsА лва гра(д) сей має(т), єго же имА по всей европїи россійскїй ро(д) знаєть». Наступні дві сторінки

{2 — 2 зв.) займає написане словенороською мовою звернення-передмова «ПравовЂрнымъ оученїА любителе(м)... многоименитому рос(ь)сій(с)кому роду...». Далі надруковано передмову грецькою мовою (текст її не тотожний із церковнослов’янським) (варто відзначити, що й перед нею великими літерами надруковане слово αδελφότης).

Укладачі граматики, звертаючись до широкого читача, пишуть про свою сумлінну працю над книжкою й про мету публікації: «изобразихомъ вамъ ω любоучащїйсА христоименитый роде росскїй. съ всАкимъ опаствомъ, еллинословенъски(м) языко(м) зложеную грамматику. юже издає(м) въ общую ва(м) ползу». У передмові виділено чотири складові частини граматики: «и вначалЂ оубо сію начинающе, четырма же єА ча(ст)ми предобучаємъсА. яже суть, орθографіА, просодіА, етимологіА, и синтаξисъ. сирЂчь правописанїє, припЂванїє, правословїє, и съчиненїє». Уважне вивчення її робить учня «искусна... во словесехъ и разсловіАхъ творцевъ». У передмові в дусі тієї епохи говориться про величезне значення засвоєння граматики: «сія бо є(ст) перваА ключь ω(т)верзаАй оумъ разумЂти писанїА. ω(τ) неАже яко по степенехъ всю лЂствицу, по чину оученїй трудолюбивій [!] достизають. дїАлектики, риторики, мусики, аріθметики, геометрій, и астрономїи и сими же седми... почерпаємъ источник философїи...» (2). Подібні до цих твердження про користь від вивчення грецької граматики вміщені у книзі Н. Кленарда (Студинський, 9). Друга частина передмови (2 зв.) подає важливі матеріали з історії Львівської братської школи.

Лише по-словенороськи наведено «Титлы» (титулювання) чотирьох вселенських патріархів. Під заголовком «Писмена грецкіи» на 4-й сторінці надруковано грецькі великі й малі літери (разом із графічними варіантами), а поруч — їх назви в грецькій і кириличній транскрипції, далі — словенороські кириличні відповідники, напр.: В β βήτα Вита в; Λ λ λάμβδα Ламвда л.

Як уже зазначалося, на 5-й сторінці уточнено джерела книжки та вказано її авторів.

«Грецько-словенороська граматика» скомпонована своєрідно: коли розгорнути книжку, то від сторінки 5 зв. до сторінки 65 ліворуч знаходиться грецький текст, а справа — словенороський переклад; на стор. 65 зв. — 127 (крім 68 зв. — 69 з паралельним теоретичним викладом двома мовами) ідуть підряд зразки грецької словозміни і перекладаються тільки назви граматичних категорій та перші словоформи парадигм (чи лише один грецький приклад, якщо не подаються парадигми); на стор. 127 зв. — 128 — знову паралельний теоретичний відступ двома мовами; із стор. 129 по 148 зв. вся теоретична частина надрукована тільки словенороською мовою з грецькими ілюстраціями, що, як правило, залишені без перекладу; від стор. 149 до кінця (182 зв.) весь текст праці дається двома мовами. До граматики додано «Перваго собора никейскаго... изложенїє вЂры...» та «Втораго собора константинуполА...» (стор. 181 зв. — 182). Закінчується пам’ятка релігійною сентенцією та віньєткою з іменем Арсенія Еласонського.

Така побудова досліджуваної граматики зумовлена педагогічними міркуваннями — урізноманітнити прийоми засвоєння матеріалу.

У титулі книжки «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» укладачі виявили захоплене ставлення до об’єкта своєї праці й відобразили тодішні європейські погляди на граматику. По-перше, в заголовку підкреслено гуманістичне розуміння рівнозначності грецької та словенороської мов, які в пам’ятці поставлено поряд і названо красномовними. Рівнозначність їх демонструється й паралельним (а в одній частині єдиним) словенороським текстом. По-друге, на першій сторінці відображається давнє розуміння граматики як певного універсального засобу осягнення мови, незалежно від конкретного її вияву (пор. Otwinowska, 90, 230, 233). В іншому плані й на вищому науковому рівні ці питання висуває пізніше так звана універсальна граматика. Варто відзначити, що 1583 р. граматика Доната була надрукована двома мовами — латинською й польською (Cytowska, 32) 10.



10 Не враховуючи поглядів на граматику вчених XVI ст., С. Булич писав, ніби дивним розумінням відношення між грецькою й слов’янською мовою було подано обидві мови в рамках одної «еллинословенської» граматики (Булич, 170).



Цей теоретичний постулат реалізується, між іншим, у намаганні знайти і подати неоднакові словенороські відповідники до різних грецьких форм (у тому числі й діалектних). Наприклад, форми кличного відмінка в однині: ώ λόγε κοινώς, καί ω λόγος άττικώς (17 зв.) — ω слове, ωбще и ω слово, аттіче (18); ω όδέ και ώ οδός (17 зв.) — ω путю и ω путе (18), ώ άνε κο[ι]νώς καί ώ άνθρωπος άττικως (18 зв.) — ω чловече обще, и чл̃къ аттіческы (19); неправильні дієслова Άπωτέμνω. μέλλωγ, άποτεμώ, και άποτεμήσω (161 зв.) — Ω(т)сЂкаю, будущее, ω(т)сЂку, и утну (162), Ρέω. μέλλων, ρεύσω, καί ρυήσω (173 зв.) — Теку, будущеє, потеку. и течу (174) та ін. Як бачимо, для цього використовуються найрізноманітніші засоби (вводяться навіть неіснуючі форми — кличний відмінок, що збігається з називним, або наводяться українські новіші поруч із старішими церковнослов’янськими — потеку и [по]течу).

Отже, книжка 1591 р. скомпонована таким чином, що могла відразу бути посібником для вивчення двох головних мов у тодішніх школах — грецької й церковнослов’янської.

Упадає в око прагнення дати в книжці якнайглибше, найповніше визначення граматики: тут надруковано три дефініції (зіставлення кількох дефініцій різних авторів спостерігається і в граматиках латинської мови в Європі — Cytowska, 12 — 13) науки, які взаємно доповнюються: «Грамматика єсть, художество оучащеє насъ оумнад писати, и яко къ кому мЂрително. или числително вещественна, съ разсужденїємъ повЂдающа»; «Или грамматика, єстъ, художество зрителноє и дЂлателноє єже бл̃го гл̃ати и бл̃го писати учащеє на(с)»; «Или грамматика есть, искуство при творцехъ же и исписателехъ яко на мнωsЂ глаголемыхъ писмо, єже явлАєтъ творенїє и исписанїє» (6). Термінами художстео, искуство перекладається гр. τέχνη, що в одній із давньогрецьких пам’яток має визначення «система прийомів, засвоєних для якої-небудь корисної в житті мети» (Античные теории, 105). Усі дефініції підкреслюють, що граматика — це наука (мистецтво). Аналогічне явище спостерігається і в граматиках латинської мови зарубіжних мовознавців. У перших двох визначеннях вказується, що вона навчає розумно («умнаА»), добре («благо») писати й правильно, розсудливо («съ разсужденїємъ»), добре говорити (розмовляти); в третьому підкреслюється важливість знання граматики для писемної творчості. У першому випадку граматика порівнюється з науками про вимірювання й рахування. Але при всьому цьому в передмові наголошено, що не кожний, хто пише й читає, називається граматиком, а лише той, хто опанував правила і їх межі.

Хоч у передмові до пам’ятки названо чотири складові частини граматики, в книжці зовсім немає розділу про синтаксис. Вона присвячена головним чином викладові теорії морфології («етимології») та стислому розглядові орфографії й просодії. Однак тільки розділ «О просодія» виділено окремим заголовком.

Після визначень граматики відразу йде параграф «Ω раздЂленїи писменъ». У дусі традиції, яка йде від олександрійських граматиків (зокрема Діонісія Фракійця) (Античные теории, 106; у греко-римській традиції «співвіднесення звука й графічного знака таке, що звуки й графічні знаки в ній розглядаються як якась єдина сутність» — Амирова и др., 25), тут визначається писмо (гр. γράμμα «літера»), хоч насправді йдеться про звук: «Писмо есть часть малаА, гласа нераздЂлна» (7). На відміну від усіх інших частин пам’ятки, в розгляданому параграфі теоретичні положення в перекладній частині ілюструються грецьким матеріалом — літерами (звуками). Це зумовлено усвідомленням оригінальності звукової (графічної) системи кожної окремої мови (на відміну від граматичних категорій, що вважалися спільними для всіх мов). «Письмена» поділяються на «гласныА» (гр. φωνήντα «голосні») та на «съгласныА» (гр. σύμφωνα «приголосні»). Голосних налічується сім, причому серед них є «долгїА» (η, ω) «краткїА» (ε, о) та двовременныА» (α, ι, υ). Від цих семи голосних утворюються дифтонги — «двогласныА» (наприклад, αι, αυ тощо).

Приголосні поділяються на «полгласныА», серед яких три подвійні — «сугубыА» (ζ, ξ, ψ), три «нεω(т)мЂнныА» — незмінні (λ, μ, ν, ρ) й одна «незнаменателнаА» — безприкметна (σ), а також на безгласныА, в складі яких «тонкїА» (κ, π, τ), «сипливыА» (θ, φ, χ), «среднАА» (β, γ, δ). Причина такої класифікації звуків у підручнику не з’ясовується, хоча ще Діонісій Фракієць пояснював, чому ті чи інші групи літер (звуків) називаються так або інакше (Античные теории, 106 — 107). Напевно, роз’яснення мав давати викладач у процесі навчання.

Львівські автори не мали попередників у церковнослов’янському викладі понять орфографії (власне — фонетики). Словенороська термінологія цієї галузі, очевидно, відбиває практику братських шкіл XVI ст., насамперед Львівської. Завдяки досліджуваній книжці ця термінологія прищепилася й увійшла в наступні мовознавчі праці українських учених. Впадає в око те, що окремі терміни на позначення характеру приголосних є кальками не грецьких, а латинських термінів XVI ст., наприклад, термін тонкіА (лат. tenues) вживається відповідно до ψίλα «прості (порожні, гладкі)» грецької частини (пор. і сипливыА при гр. δασέα «густі»).

Коротко сказано в граматиці 1591 р. про склад — «Ω слозЂ» (гр. συλλαβή), який визначається так: «Слогъ єсть сложенїє малыхъ двωхъ писменъ, потребователно же и гласныА слоги глаголютсА. яко, а, е». Він «раздЂлАєт же сА» — на «долгій» (сосудъ), «краткїй» (слово), «общїй» (ωбременéн(ъ)ный) (18). Тут уже спостерігається штучне приписування часокількісного поділу слів у словенороській мові: грецькі слова перекладено й наголошені склади відповідно позначено як ніби довгі чи короткі. Слово (гр. λέξις) має таку дефініцію: «Реченїє єстъ часть малаА съчинител(ъ)наго слова раздЂлителнаА», а мовлення (речення) (гр. λόγος) — «Слово єсть реченій сложенїє, мысль самосовершену являющеє» (9). Теоретичні визначення слова та речення тут не ілюструються жодними прикладами.

«Слово» (речення) має «частій осмъ», а саме: различіє (гр. άρθρον «член, артикль»), имА̀ (гр. όνομα «ім’я»), мЂстоимА̀ (гр. αντωνυμία «займенник»), глагóлъ (гр. ρήμα «дієслово»), причáстіе (гр. μετοχή «дієприкметник»), предлóгъ (гр. πρόθεσις «прийменник»), нарЂ̀чїє (гр. επίρρημα «прислівник»), съю̀зъ (гр. σύνδεσμος «сполучник») (9), причому перші п’ять — «скланАємыА», останні три — «нескланАємыА» (9). Автори граматики вдосконалили окремі терміни на означення частин мови. Вони замість словосполуки «мЂсто имени» ввели складне слово «мЂстоима». Оскільки іменник рЂчъ (річ) в українській мові XVI ст. мав кілька значень («річ, справа, мова»), південнослов’янський термін на означення дієслова замінено іншим церковнослов’янським словом глаголъ (гр. ρήμα, лат. verbum). Проте корінь попереднього терміна рЂчъ зберігся в незміненому нарЂчїє.

Член — «различіє єстъ часть слова скланАєма, предчинАєма скланеїА именъ, и подчинАєма» (10). У зв’язку з цим артиклі поділяються на «предчинныА (гр. προτακτικά «препозитивні») та «подчиннаА» (гр. υποτακτικά «підлеглі, підрядні»). У словенороській частині ці два розряди ілюструються грецькими прикладами (перший — о, ή, το, другий — ος, ή, ο), однак при розгляді категорій артикля, звичайно, пропонуються слов’янські відповідники. Отже, тут виявилося хитання укладачів, які, мабуть, відчували, що цієї категорії слів немає в слов’янській системі.

«Различіє» посідає три категорії: родъмýжескій (той), жéнскій (таА), срéдній (тоє), числоедин(ъ)ствéнноє (той), двойствéн(ъ)ноє (та), множествéнноє (тыи), падежъ (їх чотири) — именóв(ъ)ный, рóдный, дáтелный, винóвный. Назву кличного відмінка — гр. κλητική — перекладено неточно словом звáніе й зазначено, що артикль не має форми цього відмінка, бо відмінкова форма заступається вигуком («нарЂчіе») ώ.

Складачі граматики 1591 р. удосконалили лінгвістичну термінологію. Відштовхуючись від більш конкретного значення широковживаного українського слова падіння (діал. падінє), вони замість старовинного терміна на означення відмінка паденіє послідовно вживають слово із більш абстрактною семантикою й далеко меншою частотою вживання в розмовній мові — падежъ. На цю заміну їх, мабуть, наштовхнув трактат «О осмихъ частехъ слова», де в одному випадку замість паденіє вжито падежь (Ягич 1895, 330, 337). Автори відкинули вживаний раніше термін прáво (паденіє), замінивши його словом именовный (падежъ). Цьому сприяло не тільки те, що й у грецькій частині пам’ятки називний відмінок позначається тільки терміном ονομαστική (термін уживаний ще Діонісієм Фракійцем — Античные теории, 124), але й те, що прикметник правий у більшості українських говорів у XVI ст. мав вже сучасні значення, а не «прямий».

У «Грецько-словенороській граматиці» вперше введено термін скланéніе (від ітеративної форми скланяти) (11, 53), склонéнїе (від склонити) (12, 14, 15, 16, 18, 20, 37) «відмінювання, відміна» (цей варіант переважає).

Як відповідник грецького (препозитивного) артикля в словенороській частині пам’ятки подано вказівний займенник у членній, власне українській формі — той, таА, тоє (11). І в родовому (того), давальному (тому) й знахідному (того; тоє) чоловічого та середнього роду й давальному (той), знахідному (тую) жіночого виступають українські форми, декотрі з яких збігаються з церковнослов’янськими (того; тому; тои). Єдиною церковнослов’янською є форма родового відмінка жіночого роду тоА (пор. ст. сл. тоА), наведена в нечленній формі (її нагадує стягнена західноукраїнська тої < тоєЂ). У називному множини розрізнюються форми чоловічого (тыи) й жіночого та середнього (тыА) роду, причому перша форма відбиває власне живу українську мову — тиї < тыЂ (давньоруська форма знахідного множини), а друга — східнослов’янський збіг давніх ıа та ІА і втрату розрізнення родових форм у множині (ст. сл. новаıа — середн. рід, новыІА — жін. рід). Інші відмінкові форми множини, спільні для всіх родів, — родового, знахідного (тыхъ) і давального (тым) — українські (пор. ст. сл. тЂхъ, тЂмъ).

У двоїні розрізняються тільки дві форми — називного й знахідного (та) й родового та давального Ђма) для всіх родів. Те, що форми середнього й жіночого роду прирівняно до форми чоловічого, свідчить тільки про те, що в живій мові цієї категорії вже не було (пор. ст. сл. тЂ для жін. і середн. роду).

До грецьких відносних займенників, що кваліфікуються в граматиці як різновид артикля, львівські укладачі влучно підібрали церковнослов’янський иже, яже, єже. Форми родового (єгож), давального (ємуже), знахідного (єгоже) відмінків чоловічого роду й родового Аже), давального (єйже) та знахідного (юже) відмінків жіночого роду однини і називного чоловічого (иже) та жіночого (яже) роду множини, спільні форми родового (ихже), давального (имже) множини можуть трактуватись як більш-менш правильні (про відбиття в них східнослов’янської фонетики див. вище) церковнослов’янські, що в більшості збігаються з живомовними (навіть форма ю «її» притаманна деяким південно-західним говорам) і не вимагають пояснень. Автори не змогли знайти правильної форми для називного й знахідного відмінків множини середнього роду: вони подають єже замість яже. З цієї ж причини форми двоїни відносного займенника иже в граматиці підмінено формами вказівного займенника, причому для називного — знахідного відмінка чоловічого (таж) й жіночого Ђже) роду вони правильні, для середнього (таже) — прирівняні до форм чоловічого роду (пор. ст. сл. тЂ).

В іменнику (имА), що визначається як «часть слова скланАєма, существо свойствен(ъ)но или общеє знаменуєма» (12), виділено шість категорій: родъ (гр. γένος) — мЖжескїй (той григорій), жен(ъ)скїй (таА добродЂтель), среднїй (тоє тлЂнноє), общій (чл̃къ), преобщій (той орелъ и ластовица; в ньому за допомогою однакового звукового складу й одного артикля позначаються два роди — 12), видъ (гр. είδος) — первоóбразный (нб̃о), производный (нб(с)ный), начepтанїє (гр. σχη̃μα) — прóстоє (смЂятеленъ), сложное (посмЂАтеленъ), пресложноє (паче посмЂАтеленъ), число (гр. άριθμός) — единствен(ъ)ноє (той бл̃гїй), двойствен(ъ)ноє (та бл̃га), множествен(ъ)ноє (тыи бл̃гїи), падежъ (гр. πτώσις) — именовный, родный, дателный, віновный, звателный, склоненїє (гр. κλίσις) (12 — 13). Під видом у досліджуваний період і пізніше розуміли відношення слова щодо деривації, а під начертанієм — словотвірний склад слова. Словенороська ілюстрація (паче посмЂлтеленъ) — не зовсім удалий переклад грецького складеного слова. Очевидно, префікс по трактується в пам’ятці як прийменник. У граматиці відзначено, що називний та кличний відмінки називаються «проста и правы» (13, гр. ορθαι καί εύθεΐαι; у цьому випадку термін простий «прямий» — українське діалектне слово або термінологічна спадщина з трактату про вісім частин мовлення) «право бо стоАщи, правоє существо знаменую(т)», інші відмінки — «ω(т)мЂнныА» (гр. πλάγιαι; πλάγιος «косий»).

Грецькі «імена» розподілено на п’ять відмін. Характерно, що в теоретичній частині словенороського тексту подаються грецькі закінчення іменників, за якими визначається належність до відміни, але парадигми наводяться в перекладі. Отже, словенороські «імена» справедливо не поділено на відміни, бо автори помітили, що в граматичному оформленні груп слов’янських відповідників до груп грецьких слів немає закономірності. У цьому виявляється творчий підхід до мовних проблем. Напр.: «Первоє склоненїє єсть равносложныхъ, мЖжески(х) именъ кончащихсА на ας. и на исъ...» (14) (у примірниках № 577 і 684 ЦНБ АН УРСР кириличне написання виправлено на ης). В антропонімах першої грецької відміни в словенороському тексті в називному відмінку однини зберігаються закінчення грецького типу: «ЕнЂасъ «Еней», Хрvсисъ «Хрис» (14), але в другій — ні: Менелай (17), гр. Μενέλεως. У межах перекладу грецьких «імен» першої відміни в пам’ятці подано ЕнЂасъ, Хрvсисъ, разбойникъ (14 — 15); у межах перекладу другої — мусика «музика», день (15 — 16); у межах третьої — іменники Менелай, гумно і прикметники блг̃оземленъ, милосердоє (17); в межах четвертої — слово, пЖть, чловекъ, орелъ, древо (18 — 19); в межах п’ятої — Еасъ, горлица, престолъ, волъ, гроздъ і прикметники градолюбивый, сладокъ (20 — 22); велика кількість іменників та значне число прикметників подано тільки в називному й родовому відмінках однини (разом близько 90 слів, напр.: нуджа, оубогъ, мЂра, тЂло, червъ, клЂть, хищникъ — 23; червъ, ненаказанъ, заАць, блаженъ, вошъ, вЂжъ, готовъ — 24; луча, гнЂвъ, макъ, лисица, вЂно, бичь, плоть, крило, нощъ, рука, съжителница, юница — 25, бровъ, бурА, око, писмо, медъ, лестноє, весна, котъ, ср(д)це, свЂтъ, оухо — 26).

Кілька повних парадигм слів Жжъ, оумъ — 27, 28, простоє — 28, 29, баба, корабль — 29) і кілька лексем у формі називного й родового відмінків (напр., отецъ, мт̃и, дщеръ — 27) виявляється під рубрикою «Полза и видъ неокон(ъ)чаєма».

Невеликий пункт «Ω іноскланяемыхъ именахъ» цікавий введенням нового терміна, що відповідає грецькому ετερόκλιτος. Тут надруковано окремі слова (напр., Зевсъ, великъ, кладАзь — 30) в називному та родовому відмінках.

Як ілюстрації до грецьких п’яти «склоненіи стиснАємых», тобто стягнених, перекладено парадигми слів Димостенъ, корабль (31), истин(ъ)ный (31 — 32), стЂна (32), змій (33), градъ (33 — 34), горчица (34 — 35), Лита, студъ (36), мАсо (37), однину іменника рогъ (37).

Грецькі іменники та прикметники цього розділу перекладено як словами, спільними для української (й інших східнослов’янських) й церковнослов’янської мов (їх абсолютна більшість), так і специфічними церковнослов’янськими лексемами. Деякі слова, особливо грецького походження, в перекладі мають при собі глоси, напр.: вЂжъ наученъ, арапъ еθіопъ (24), Яма... сЂть волчаА (25), кроки колопнА (26; діалектна метатеза в українському слові), флева жила (26).

Однак у словозміні іменників та прикметників, представленій у парадигмах та окремо, абсолютно переважають елементи, спільні для української й церковнослов’янської мов. У пам’ятці відображено й специфічні українські риси, а також форми, успадковані з давньоруської мови. Флексії, притаманні тільки церковнослов’янській (успадковані зі старослов’янської), фіксуються досить обмежено.

У родовому однини іменники на -а, в тому числі колишньої -а-основи, мають флексію (після задньоязикових також ) — мусики (15), нужды (23), раны (24), жены, руки (25), бабы (29), стЂны (33) та ін., але й мЂри (23), де відбито український перехід ы > и. Іменники ж колишньої -ja-основи звичайно виступають із українським (давньоруського походження) закінченням -Ђ: горлицЂ (20), лучЂ, лисицЂ, юницЂ (25), бЖрЂ (26), горчицЂ (34). Флексію -Ђ за аналогією до цих іменників прийняло й слово колишньої -ū-основи бровъ — бр†(26). Лише як винятки засвідчуються слова в родовому відмінку з церковнослов’янським -А (ст. сл. А) — свЂщА «свічки». Форму родового відмінка дщерА від дщеръ (27) в іменнику кол. -r-основи слід розглядати як гіперизм.

Давальний відмінок іменників колишніх -а-основ закінчується на -Ђ: мусицЂ (15), бабЂ (29). Іменники -ja-основи виступають з флексією : горлици (20), горчици (34). Континуанти обох флексій — та були і є в південно-західних говірках української мови.

Знахідний відмінок виступає з закономірною флексією : мусику (15), бабу (29). Цю ж флексію має й іменник із суф. -ица: горлицу (20), горчицу (34).

У кличному відмінку однини іменники -а- та -ja-основ фіксуються із старими флексіями, відповідно та — ω бабо (29) стЂно (32), ω горлице (20) тощо.

Іменники чоловічого й середнього роду, у тому числі й колишніх -о- основ, а також із основою на шиплячі та ц -jo-основ, в родовому відмінку однини в досліджуваній граматиці виступають тільки з закінченням ; іменники м’якої групи фіксуються з флексією -А: разбойника (15), чловека, орла (19), престола (21), съсЂда, хищника (23), спаса (24), гнЂва, мака, года (25), кота (26), оума (28) тощо; вола (22), черва (23, 24); вЂна (25), ока, писма, колона, оуха (26), мАса (37) тощо; ЕнЂА (14), МенелаА (17), воплА (24), ключа, бича (25), мЖжа (27), sмїА (33), навіть неАсытА (23) тощо; судища (24), заАца (24), ср(д)ца (26). За аналогією до них із флексією -а подаються й іменники кол. -н-основ: меда (26). Про особливості форми родового відмінка слова день уже йшлося.

У давальному відмінку однини іменники -о- та -jo-основ та прирівняні до них запозичення подаються в «Грецько-словенороській граматиці» лише з одною флексією (): ЕнЂю (14), разбойнику (15), орлу (19), врану, престолу (21), волу (22), мЖжу (27), оуму (28), кораблю (29), граду (34), цару (35), мАсу (37) тощо. Тільки при ілюструванні поняття про грецькі стягнені відмінки фіксується закінчення -ови: Димостенови u -ну (30). У давальному й знахідному відмінках у парадигмі іменника змій помилково подано форми від варіанта жіночого роду змія — sмїи, sмїю (33). Мабуть, виключно закінчення -а (-А) в родовому та -у (-ю) в давальному автори подавали на противагу живій мові, в якій у родовому другої відміни вже нерідко вживалася флексія -у (-ю), а в давальному -ови (-овЂ) (-еви, -єви).

Форми знахідного відмінка цих слів, звичайно, збігаються з формами родового або знахідного, напр.: МенелаА (17), вола (22), мАсо (37).

Іменники чоловічого роду колишньої -о-основи в кличній формі однини мають закінчення -e, a -jo--ю(-у): ω разбойниче (15), ω орле (19), ω воле, ω роже (37), ω мЖжу (27), ω цр̃ю (35) тощо, хоч у м’якій групі спостерігається й (під впливом твердої): ω Менелає (17). Форми середнього роду збігаються з називним відмінком, напр.: ω мАсо (37). Випадки, де форма кличного відмінка різних відмін збігається з формою називного, не відбивають ні церковнослов’янської, ні живої української мови, а є буквальним перекладом грецьких форм, причому нерідко з зауваженням, що вони — аттічні. Іноді грецькі форми тільки транскрибуються, напр.: ω Хрvси, общє, и ω Хрvсисъ, аттічески (15), ω чловече обще, и ω чл̃къ аттіческы; ω орле, и ω орелъ (19), ω день (16) тощо. Із цього видно, що граматика 1591 р. мала на меті насамперед навчити грецької граматичної системи.

Необхідно зазначити, що в пам’ятці лексеми слово (18) та древо (19) в однині відмінюються як іменники II відміни (слова, слову тощо), однак тЂло — телесе (23) в родовому відмінку подано в давній формі. Таке написання, з е після т, в непрямих відмінках часто фіксується українськими пам’ятками, в тому числі й такими, в яких не спостерігається змішування Ђ і е. Можливо, тут відбивається праслов’янське чергування ē й ě (Ђ — е), пор. телеса (УРС, VI, 24), закарп. нителéсный «хворобливий, слабкий, млявий». Іменники -і-основи в однині у всіх відмінках зберігають давню систему флексій, зокрема в родовому: чести (16), воши (24; народна форма), плоти, нощи, печати (25) та ін., давальному і кличному: чести (16).

У родовому та давальному відмінках такі ж флексії притаманні й південно-західним українським говорам. Під впливом цих говорів у кличній формі слова путь спостерігаються флексії II відміни — ω путю и ω путе (18).

Привертає увагу той факт, що в двоїні іменники усіх колишніх основ на голосний і приголосний мають спільні флексії, які розрізняються тільки за твердістю — м’якістю основи, а саме: в називному — знахідному — кличному відмінках мають закінчення -а(-А): днА (16), гумна, менелаА (17), путА, слова (18), орла (19), мЖжа (27), кораблА (31), мусика (15), горлица (20), горчица (34), а в родовому — давальному -ома (-ема): днема (16), гумнома, Менелаєма (17), словами, путема (18), орлома (19), мЖжема (27), кораблема (31), мусикома (15), горлицома (20), горчицема (34) і т. ін. Виняток становлять тільки закінчення називного — знахідного — кличного відмінків слова честь, що в примірнику Кир. 576 ЦНБ АН УРСР виступають у формі чести (16), а в Кир. 577 і Кир. 684 — честЂ (16). Прирівняння форм двоїни майже всіх іменників до форм кол. -о-(-jо)-основ свідчить про те, що в живій мові львівських учнів підкатегорія двоїни не існувала.

Форми множини -а-основ та нові запозичення на коментарів не потребують, адже морфологічних новотворів тут було дуже мало і в живій українській мові: мусики (15), бабы (29), стЂны (32) — мусикъ (15), бабъ (29), стЂнъ (32) — мусикамъ (16), бабамъ (29), стЂнамъ (31) — мусики (16), бабы (29), стЂны (32) — ω мусики (16), ω бабы (29) тощо. Іменники з основою на ц мають також закінчення -а-основ: горлицъ, горлицамъ, горлицы, ω горлицы (20).

Іменники чоловічого роду типу колишніх -о-основ у називному та знахідному відмінках множини засвідчуються з закінченням (після задньоязичних ), напр.: разбойники (15), орлы (19), пре(с)толы, враны (21), грады (34), а типу -jo-основ із : ЕнЂи (14), Менелаи (17), sмїи (33) і т. п. Тут виразно відбивається вирівнювання флексій за давнім знахідним відмінком у живій мові східних слов’ян, зокрема в рідній мові львівських авторів, причому в типі колишніх -о-основ вживається традиційне написання , а в -jo-основ хоч і пишеться звичне , однак за ним фактично криється українська флексія -і < -Ђ (давньоруська форма знахідного). Давня форма виступає тільки один раз у кличному відмінку: ω чловеци (19). У знахідному відмінку, а іноді й кличному множини іменників, у яких флексія стоїть після приголосної, прямо фіксується закінчення -Ђ, що звучало в мовленні як і: мЖжЂ, ω мужЂ (28), кораблЂ (29), цр̃Ђ (35).

Іменники чоловічого роду -і-основи в називному й кличному множини фіксуються з давнім закінченням -їєпутїє (19). За аналогією цю флексію приймають і деякі іменники чоловічого роду -jo-основ та основ на приголосний: мЖжїє (28), цр̃їє (35), дніє (16). Слово корабль у множині поруч із -и, -Ђ (давньоруського походження) має також флексію колишніх основ на приголосний: корабли, кораблЂ, корабе (29). Автори прагнуть розрізнити форми називного й знахідного відмінків множини іменників колишніх -о- та -jo-основ. Крім прикладів, поданих вище, пор. чловекы в називному і чловеки в знахідному (19), sмїи — змїєве (33) (в останньому випадку вжито фонетично пристосовану флексію кол. -ŭ-основ) як еквіваленти грецьким формам.

Аналогічно дві грецькі кличні форми передаються двома (книжною й живомовною) в словенороському тексті: ω мЖжїє, и мужЂ [!] (28). Іменники середнього роду -о-основи в називному, знахідному й кличному відмінках множини звичайно зберігають давню форму на , як і в українській мові: гумна (17).

Родовий множини іменників чоловічого роду -о-основ лише в окремих випадках, а середнього роду — виключно — засвідчуються у давній формі, напр.: разбωйникъ (15), чловекъ (19), пре(с)тωлъ (21), гуменъ (17), мАсъ (37). Звичайним в іменників типу колишніх -о- та -jo-основ є живомовне закінчення -ωвъ(-овъ) та -евъ, що з’явилось під впливом відмінювання давніх -ŭ-основ: ЕнЂωвъ (14), вранωвъ (21), волωъ, гроздовъ (22), оумовъ (28), sмїєвъ (33), градωвъ (34), стоудовъ (36). Перекладачі граматики прагнули графічно розрізнити форми називного однини та родового множини за допомогою літери со, котру писали на місці о як в основі, так і особливо в закінченні. Поштовхом до цього, очевидно, була омега у флексії родового множини -ων грецької мови. Для графічного відрізнення форми родового відмінка множини іменників від присвійних прикметників чоловічого роду з суфіксом -овъ написання -ωвъ використали наступні граматисти. Під впливом живої української мови іменник кол. основи на приголосний день у родовому відмінку виступає в різних примірниках у формі днωвъ і дневъ (16).

Слова кол. -і-основи жіночого роду в родовому множини фіксуються зі старовинним закінченням -їй: честїй (16), однак іменники чоловічого роду засвідчуються вже із східнослов’янською (українською) флексією -ей: путей (19). За аналогією до останніх під впливом живої мови флексію -ей мають й окремі лексеми -jo-основи: мЖжей (28), цр̃ей (37).

Іменники -о-основ й окремі слова типу -jo-основ у давальному відмінку множини в «Грецько-словенороській граматиці» подаються з закінченням -ωмъ (-омъ): разбойникωмъ (15), гумнωмъ, Менелаомъ (17), орлωмъ, чловекомъ (19), пре(с)толωмъ (21), волωмъ (22), градωмъ (34), мАсωмъ (37) тощо. Іменники ж -і-основ, більшість -jo-основ та окремі зафіксовані основи на приголосний у пам’ятці виступають із флексією -емъ: честемъ (16), путемъ (19); мАжемъ (28), кораблемъ (29), sмїємъ (33), цр̃емъ (35); днемъ (чи днымъ у примірнику Кир. 576). При поданні флексій цього типу укладачі виходили, мабуть, не тільки з матеріалів церковнослов’янських текстів, але й української мови на території поширення південно-західних діалектів, у багатьох говірках яких і досі збереглася архаїчна флексія -ім (-ум, -ÿм) < -омъ, -ємъ колишніх -о- та -jo-основ (Бевзенко 1980, 104).

З етимологічними закінченнями -омъ, -емъ кол. -о- та -jo-основ у словенороській мові фонетично збіглися відповідно флексії -ŭ-основ — -ъмъ > -ом(ъ) та -і-основ — -ьмъ > -ем(ъ). Однак один приклад засвідчує поширення тут у живій мові й флексії -ам(-ям): ЕнЂамъ (14).

Іменник слово в множині подано в пам’ятці з суфіксом -ес-: словеса, словесъ, словесемъ, словеса, со словеса. Аналогічні форми, крім давального — древомъ, має й іменник древо.

Серед імен окремим параграфом подаються й числівники «Ω числителныхъ именахъ», де зазначено, що вони відповідно до значення мають однину, двоїну, множину. Числівник єдинъ, -а, -о (38) відмінюється в однині за родами. Подані в пам’ятці парадигми нічим не відрізняються від парадигм членних прикметників.

Відповідно до грецького тексту числівник два наводиться у двоїні — тільки форми два, двЂма (38) — й у множині, що власне є українською відміною слова: два, двохъ, двомъ, два (38).

Своєрідно передається в словенороській частині граматики грецька система числівникових форм, у якій розрізняються окремо флексії чоловічого — жіночого й середнього роду починаючи від числівника три і далі. У перекладі в називному відмінку числівники усіх родів засвідчуються тільки в українській формі три, четыри (39). Закінчення родового й давального відмінків для чоловічого — жіночого роду (числівника четыри — для всіх родів) фіксуються в українській формі, наближеній до етимологічної: трехъ, четырехъ, пАтехъ; тремъ, четыре(м), пАтемъ (39). Такі форми могли ще існувати в окремих південно-західних говорах. Але загальноукраїнські тепер форми трохъ, тромъ (39) наводяться як відповідники до грецької відміни середнього роду.

Контамінація давньої пАти й української п’ятьох — форма родового пАтихь (39) подається як відповідник грецької середнього роду.

Хоч теоретично визначається, що «ω(т) двохъсотъ же скланАєтсА всАко число множественноє треродно», у словенороській частині ілюстрації родових форм збігаються, причому парадигма має українські риси: двЂстЂ, дво(х)сωтъ, дво(м)стωмъ, двЂстЂ (39 — 40). Парадигма числівника тисяща окремо не виділяється, однак зафіксовані в пам’ятці поодинокі граматичні форми його явно українські (з діалектними рисами): тисАща, три, четыри тисАщи, пА(т) тисАщїй (40) (пор. ст. сл. тысАшта, три тысАштА, пАть тысАштъ).

Прикметникова відміна стисло викладається в параграфі «Ω кончаніахъ налагаємыхъ». Тут чи не вперше у вітчизняному мовознавстві виявляються терміни на позначення флексії й категорії прикметника. Подаються тільки форми називного та родового відмінків однини прикметників за родами (причому прикметники чоловічого роду подаються то в членній, то нечленній формі, а жіночого й середнього — тільки в членній): любодобръ — любодобраго; простый — простого; простаА — простыА; простоє — простаго (41) та однина слова онсица (41 — 42). Більш повні парадигми прикметників засвідчуються серед зразків відмінювання іменників — форми (за числами) чоловічого роду прикметника градолюбивъ (21 — 22,), сладокъ (22), блг̃оземленъ (17), середнього роду слова милосердоє (17 — 18), простоє (28 — 29), чоловічого та середнього роду прикметника истин(ъ)ный (31 — 32). З іменниками подано й окремі форми називного й родового відмінків однини різних родів.

У словенороській частині граматики 1591 р. немає чистої відміни нечленних прикметників. Найкраще відмінювання їх представлено в парадигмі слова градолюбивъ в однині (градолюбива, градолюбиву, градолюбива, со градолюбиве) та двоїні (градолюбива, градолюбивома, ω градолюбива). У множині, крім називного з новим закінченням градолюбивы (вплив українських діалектних форм, виниклих за аналогією до знахідного), всі відмінкові форми членні, як і в живому мовленні: градолюбивыхъ, градолюбивымъ, градолюбивыхъ, ω градолюбивыи; пор. ще подані окремі короткі форми убогъ убога; сладокъ сладка (23).

Прикметники блг̃оземленъ у всіх відмінках однини й множини, крім називного та кличного (ω блг̃оземне), a сладокъ у всіх відмінках, крім називного однини й кличного множини (ω сладци — єдина в усіх іменних парадигмах старослов’янська форма з й перехідною палаталізацією), засвідчуються в членних відмінкових формах. Парадигми членного прикметника истин(ъ)ный, истин(ъ)ноє включають в себе також й окремі нечленні форми (як паралельні до членних або єдині), напр.: истин(ъ)ный, истин(ъ)наго, истин(ъ)ному, истин(ъ)на, ω истин(ъ)ный u ω истинне — однина; истин(ъ)на; истин(ъ)нома, и истин(ъ)ныма, ω истинна — двоїна; истин(ъ)ныи, и истин(ъ)ныА, истин(ъ)ныхъ, истин(ъ)нымъ, истин(ъ)ныи, и истин(ъ)ныА, ω истин(ъ)ныи (31 — 32) — множина. Членні форми середнього роду в називному, знахідному, кличному відмінках однини й родовому та давальному множини, звичайно, збігаються з формами чоловічого роду. Проте в називному, знахідному й кличному множини вони виступають то з церковнослов’янською (закономірною) флексією А (сладкаА — 22 — 23), то з закінченням А (прóстыА — 28), що є результатом впливу церковнослов’янських форм жіночого роду. Отже, й тут поряд із церковнослов’янськими виступають українські форми, зокрема в називному множини чоловічого роду (истин(ъ)ныи, сладкіи). Слово онсица виступає і з специфічним церковнослов’янським закінченням родового відмінка: онсица, онсицА, онсици, онсицу (42).

Далі в розгляданій пам’ятці йдеться «Ω семи видЂхъ производныхъ именъ», власне про словотвір («начертаніа») окремих семантичних груп іменників та прикметників.

Характерно, що в ілюстративному матеріалі до параграфа «Начертаніа отеческихъ» відповідно до грецьких імен за батьком (гр. πατρωνυμικόν) у словенороській частині наведені утворення із східнослов’янськими (українськими) суфіксами -ичъ, -овна: ПрїАмъ — ПрїАмидович, Пиллевсъ — Пилидовичъ (42), ПриАмидовна, Адрастовна (43). Мабуть, не без впливу «Грецько-словенороської граматики» подібним чином пояснює матеріал у граматиці латинської мови (Львів, 1592 р.) польський учений Ян Урсін (молодший): Nestorowic, Pryamowic та ін. (Cytowska, 80).

У параграфі «Начертаніа зиждителнаА» (гр. κτητικός), де описується творення відносних, у тому числі й присвійних прикметників, словенороські слова утворено за допомогою суфіксів -и- та -скій: омир(ь)скїй, платон(ъ)скоє, чловеческоє, кои(ъ)скоє, царскоє (43), мусикійскїй, водноє, земноє, камен(ъ)ноє (44).

Уперше в нашій граматичній літературі в досліджуваній пам’ятці розроблено ступенювання прикметників, якому відведено параграф «Начертаніа розсоудителнаго и превосходнаго» (44 — 47). Поряд із формами звичайного (налагаєма) ступеня подаються форми вищого (разсудителна) та найвищого (превосходна) ступенів порівняння. Окремо виділено суплетивні форми — строптиваА. Звичайний ступінь та суплетиви представлені як церковнослов’янськими, так і українськими словами. Форми вищого ступеня творяться за допомогою давніх суфіксів -ш-їй, -Ђйш-їй (-айш-їй), що зберігаються і в південно-західних українських говорах (-ш-ий, -ійш-ий) (Бевзенко 1960, 114 — 115), а найвищого — від форм вищого здебільшого за допомогою префікса пре-, в окремих — за допомогою най- (з українським діалектним наголосом на префіксі): остръ — острЂйшїй, преострЂйшїй (45), золъ — злЂйшїй, презлЂйшїй або горшій, прегоршій; малый — мній, мен(ъ)шїй, малЂйшїй, премалЂйшїй, найменшій (46), прудкїй — прудшїй, прудчайшїй, скорЂйшїй, найпрудшїй, препрудчашїй, прескорЂйшїй, велїй — вАщшїй, величайшїй (47) та ін.

Дуже насичений українськими утвореннями параграф про здрібнілі форми — «Начертаніа оумалителнаго»: дурнейкїй, дЂв(ъ)чинка, каменецъ, чловечокъ, кошичокъ, оброчокъ, хлопАтко, хлопАточко, звЂрАтко, мАсце (49).

Відіменні утворення розглянуто в параграфі «Начертаніа ω(т)именнаго» (напр., Платонъ, ω(т) широты — 49; несторидовичъ; цвЂтноє, котéлокъ — 50), а віддієслівні — а «Ω глаголнЂмъ» (напр., пишу — писаніє, живу — животъ — 58), адже «ω(т)именно єсть и имА, єже ω(т) имене производимо» (49), а «глаголноє єстъ имА, єже ω(т) глагола производимо» (51).

Небагато місця в досліджуваній граматиці займає розділ про займенник — «Ω мЂстоимени», на початку якого так визначено цю частину мови: «МЂстоимА єстъ, часть скланАєма, вмЂсто имени прїємлема» (53). Займенник має такі категорії: родъмужескїй (нашь), жен(ъ)скїй (наша), среднїй (наше), общїй (азь), видъпервообразный (азь), зиждителный (мой), показателный (термін названий при переліку), або оуказателный (термін, уживаний при парадигмах; сей), наносный (той), сложный (менесамого), числоєдин(ъ)ственноє (азь), двойствен(ъ)ноє Ђ), множествен(ъ)ноє (мы), лицепервоє (азъ), второє (ты), третеє (онъ), падежъименовный, родный, дателный, виновный.

Повністю наведено парадигму особових — первоωбразныхъ — займенників. В однині й множині займенники азъ і ты провідмінювано правильно (зрештою церковнослов’янські й українські південно-західні діалектні форми здебільшого збігалися), проте в родовому однини подано моєго, u мой; твоєго, а в множині — нашихъ, вашихъ, тобто відмінкові форми особових займенників підмінено формами присвійних. Варто відзначити, що в давальному однини займенника 2-ї особи поруч із тебЂ, та (ця форма була і є в українських говірках) наведено й українську тобЂ (54), хоч у грецькому тексті немає жодних варіантів. У двоїні переплутано різні відмінкові форми: наю, вЂдаються як називний — знахідний займенника першої особи, ваю — другої, а родовий — давальний відповідно нама і вама (54). Особовий займенник 3-ї ос. в однині подається в історично правильних формах з часткою же (онже, єгоже тощо), але в двоїні виступають незвичні форми єгова і єгома (55). Форми множини сіи; своих, сихъ; своимъ, симъ; своихъ, сихъ (55) калькують грецьку систему (Козаржевський, 79 — 80), а не відбивають слов’янську.

У параграфі «Ω зиждителномъ» тільки перелічуються церковнослов’янські відповідники грецьких присвійних займенників (мой, твой, свой, нашъ, вашъ — 55), але вказівні займенники, до яких віднесено сей та онъ, у параграфі «Склоненїє оуказателныхъ» провідмінювано (перший за всіма родами і числами, другий — тільки в однині). В однині та множині і частково у двоїні підібрано правильні словенороські форми, крім називного множини, де для середнього й жіночого роду наведено однакові форми — сіА (пор. ст. сл. си й окремо сиА). В парадигмі слова онъ виділяється церковнослов’янська форма родового відмінка однини жіночого роду оноА (57), пор. і єдиноА (38). Діалектні паралельні форми чоловічого (сей, и сесь, аттічески) та середнього (се, и сесе — 57) роду використовуються як відповідники до грецьких варіантів.

Вказівний займенник той, таА, тоє провідмінювано в параграфі «Ω наносномь».

Майже всі відмінкові форми однини займенника самъ, -а, -оє, подані в параграфі «Ω сложномъ», є українськими, напр.: тебе самого; тебє самои, тебЂ самому, тебЂ самой (59) і т. п.

Для розрізнення множини за родами автори граматики використали нові, українські форми самыхъ себе, самы(м) себЂ — як чоловічий, а церковнослов’янські — самЂхъ себе, самЂмъ себЂ — як жіночий рід; у середньому роді — змішані закінчення: самы(х) себе, самЂмъ себЂ (60).

Основне місце в «Грецько-церковнослов’янській граматиці» посідає опис категорій дієслова — розділ «Ω глаголЂ». Дієслово визначається так: «Глаголъ єстъ часть слова скланАєма, съ различными времены, дЂиство, или страсть, или средне нЂчто знаменуАй» (61). Воно має вісім категорій: изложенїє изявителноє (бїю) «дійсний», гр. οριστική, повелителноє (бій) «наказовий», гр. προστακτική, молитвеноє (да бїю) «бажальний», гр. εύκτική, подчин(ъ)ное (аще бію) «умовний» гр. υποτακτική, необавноє (бити) «неозначений спосіб», гр. απαρέμφατος; родъ или залогъ «стан» — дЂйствéн(ъ)ный (бїю), гр. ενεογητικόν, страдателный (бїюсА), гр. παθητικόν, среднїй (здрав(ъ)ствую), гр. ούδέτερον, ωбщїй. или посре(д)стве(нъ) (понуж(д)аюсА), гр. κοινόν, μέσον, ω(т)ложный (борусА), гр. αποθετικόν; видъпервообразный (напаАю), производный (напаваю; словенороські ілюстрації невдалі, бо обидва слова — похідні), начepтанїє простоє (несу), сложноє (наношу), пресложное (прои(з)ношу); число єдин(ъ)ствен(ъ)ноє (бїю), двойствен(ъ)ное (бїєва), множествен(ъ)ноє (бієм), лицепервоє (бїю), второє (бієши), третеє (бієтъ); времАнастоАщеє (бїю) «теперішній», гр. ένεοτώς; мимошедшеє (оубихъ) «імперфект», гр. παρατατικός; протлжен(ъ)ноє (биАх) «перфект», гр. παρακείμενος, пресъвершен(ъ)ноє (бїАах) «плюсквамперфект», гр. ύπερσυντελικός, непредЂлноє (бихъ) «аорист», гр. αόριστος; будущеє (оубїю) «майбутній», гр. μέλλων (62; поза переліком часів у тексті пам’ятки зустрічається й термін помалЂ бывающеє — битисА имамъ — 70, гр. μετ’ ολίγον μέλλων; супружество — «дієвідміна» (вказується на тринадцять відмін у грецькій мові).

У зв’язку з описом великої кількості виділених типів грецької словозміни у словенороській частині граматики 1591 р. виявляється значна кількість частково провідмінюваних слов’янських дієслів. Проте особові форми грецьких дієслів звичайно наводяться в трьох формах за особами в однині, множині й двоїні, а словенороські тільки в 1-й особі однини. Отже, жодної повної парадигми слов’янського дієслова в досліджуваній пам’ятці немає. Автори вважали достатнім дати переклад тільки першої форми парадигми, бо з попереднього курсу учні вже мали знати церковнослов’янську дієвідміну ще до вивчення грецької. Як зазначалося, в книжці 1591 р. від 129 до 149 сторінки слов’янського перекладу грецьких зразків зовсім немає, бо, напевне, вважалося, що на певному етапі спудеї повинні добре засвоїти іноземну мову і розуміти текст без перекладу.

Вчення про дієслово переривається викладом про дієприкметник, який загалом описується після категорій дієслова. Цим у граматиках XVI й XVII ст. применшувалася роль дієприкметника як лексико-граматичної категорії, незважаючи на те, що його виділяли в окрему частину мови.

Дієслова в посібнику 1591 р. подаються за всіма категоріями, притаманними грецькій системі, але у зв’язку з тим, що ця система багато чим відрізняється від слов’янської, особливо кількістю часових, способових і станових форм, у пам’ятці словенорські форми виявляються однотипними (звичайно, не в усіх деталях) при різних типах грецької дієвідміни.

Через це із значної кількості словоформ словекороської мови з розділу про дієслова (подаємо їх у формі 1-ї особи однини теперішнього часу дійсного способу) — бїю, твору, вопїю, позлащаю, полагаю, ставлю, даю, съпрагаю, єсмъ — розглянемо форми першого й останнього слів, а з інших форм — ті, що доповнюють цей морфологічний матеріал.

Отже, дієслово активного стану дійсного способу бити має такі часові форми: нас(ь)тоАщеє — бїю, мимоше(д)шеє — би(х), протАжен(ъ)ноє — бїА(х), пресовер(ъ)шенноє — бїАа(х), непредЂлноє — бихъ, будущеє а̃ є (тобто первоє) — бити имамъ, будущеє в̃ є (тобто второє) — біти хощ(у) (65 зв. — 66). У формах одного й того часу дієслова бити, надрукованих у пам’ятці при визначенні акциденцій, і формах, поданих при перекладі грецької парадигми, є розходження: в першому випадку «мимошедшеє» ілюструється формою оубихъ, у другому — би(х); в першому «будущеє» ілюструється формою оубію — в другому дві аналітичні форми майбутнього часу. Це є свідченням того, що укладачам словенороської частини важко було зорієнтуватися в церковнослов’янській системі часів, особливо минулих, адже в живій українській мові XVI ст. минула дія виражалася тільки минулим часом, виниклим на основі форм перфекта, та давноминулим, а майбутня дія — одним майбутнім часом.

Укладачам граматики також було важко підібрати до грецьких часових форм правильні церковнослов’янські (старослов’янські) відповідники: «мимошедшеє» — імперфект у пам’ятці ілюструється формами бихъ, вопихъ і под., тобто церковнослов’янськими аористними, «протАженноє — перфект — прикладами, які нагадують аорист від ітеративних основ дієслів або стягнені форми імперфекта — бїАхъ, вопїАхъ тощо, «пресовершенноє»плюсквамперфект — утвореннями з нестягненим варіантом суфікса імперфекта (-Аахъ/-яахъ) бїАахъ, вопїАахъ (86 зв.) і т. ін. Трактування стягнених (бїАхъ) і нестягнених (бїАахъ) форм імперфекта як двох окремих часових форм услід за авторами «Граматики» 1591 р. сприйняли наступні мовознавці — Л. Зизаній та М. Смотрицький.

«Грецько-словенороська граматика» не тільки закріплює деякі терміни на означення часів дієслова, введені в трактат «О осмихъ частехъ слова», але й розширює цю ділянку новими назвами. Зазначений трактат дав авторам книги 1591 р. зразки для ілюстрації часових форм — «протАженнаго» (біАхъ) та «непредЂлнаго» (бихъ). Автори досліджуваної граматики нерідко йдуть за цим трактатом і при перекладі ілюстрацій до двох грецьких форм майбутнього часу, вживаючи допоміжні дієслова имамъ та хощю. У багатьох інших випадках форми майбутнього часу в перекладній частині ілюструються формами, наближеними до живомовних синтетичних: возопію (86 зв.), позлащу (94 зв.), положу (103), поставлю (110 зв.), особливо там, де в грецькій частині пропонується тільки одна форма. Коли в грецькій частині розрізняються три форми майбутнього часу, тоді використовуються і старовинний аналітичний (за трактатом «О осмихъ частехъ слова») і синтетичний спосіб, вперше вжитий авторами досліджуваної граматики, напр.: будущеє а̃ є — оубїюсА; будущеє в̃ є — бити(с) кощу; помалЂ бывающеє — битисА имамъ (70 зв.).

Добре чуття слов’янської системи виявляється також у словенороських ілюстраціях до інших дієслівних форм дійсного способу, особливо «непредЂлного» — аориста (напр., сотворихъ — 78, возопихъ — 86 зв., поставихъ — 110 тощо), та інших способів (див. нижче), коли автори широко використовують префіксальні форми доконаного виду.

Можливо, певним стимулом до подання слов’янських префіксальних дієслів були форми з аугментами й редуплікаціями в грецьких формах минулого часу, однак зазначені структури у словенороській частині вживаються і незалежно від грецьких.

В інших способах щодо дієвідмінювання найбільший інтерес становлять синтетично виражені граматичні значення — повелител(ъ)наго дЂлател(ъ)наго — наказового активного стану, де «настоАщее и мимошедшеє» ілюструються формою бій, «протАженноє и пресъвершен(ъ)ноє» — выбий, «непредЂлноє» перше — выбій (66 зв., пор. у «среднемъ» стані побій — 75), «непредЂлноє» друге — оубій (66 зв.), а також форми «неωбавнаго дЂлателнаго» — неозначеної форми: «настоАщеє и мимоше(д)шеє — бити, «протАже[нноє] и пресоверше[нноє] — бивати, «непредЂлноє» перше й друге — бити, «будущеє» друге — выбити, але «будущеє» перше — бити хотЂти (68) (пор. у «страдателномъ» стані «будущеє» перше — битисА хотЂти, «будущеє» друге — убитисА, «по малЂ бывающеє» — битисА имамъ — 72 зв.). Для передачі грецьких форм автори, як бачимо, прагнуть використати і префіксацію (в даному випадку й український префікс вы-), і суфіксацію у складі словенороських дієслів.

Форми бажального способу передаються аналітично, наприклад «молитвен(ъ)наго дЂлател(ъ)наго» стану «настоАщеє и мимошедшеє» — да бїю, «протАжен(ъ)ноє и пресовръше[нноє] — да бы бїА(х), «непредЂлноє» перше — да бы бїА(х), друге — да бы би(х), «будущеє» перше і друге да бію (да бию) (67 зв.). Тут насамперед привертає увагу форма бы замість быхъ у першій особі. Вона введена, мабуть, під впливом українських говірок, у яких форма бы вже стала умовною часткою, яка вживалася при всіх особах умовного способу, а в першій особі однини виступала поруч із быхъ (пор. також у бажальному способі пасивного стану: «непредЂлноє» перше — да бы(х) би(л)сА, друге — да бы би(х)сА — 71 зв.).

Варто відзначити, що форми бажального способу пасивного стану мають пасивні й умовні словенороські відповідники тільки в «непредЂлномъ» та в «протАженномъ и пресъвершенномъ» — бїє(н) бы(х); в «настоАщемъ и мимошедшемъ» — да біюсА, в «будущемъ» першому й другому — да оубїюсА (да оубиюсА71 зв., 72), в «по малЂ бывающемъ» — да битисА имамъ (72) наведено власне форми дійсного способу.

Описово передаються також грецькі форми в «подчин(ъ)номъ» способі, наприклад в активному стані «настоАщеє и мимошедшеє» ілюструється прикладом аще бїю, «протАжен(ъ)ноє и пресовершен(ъ)[ноє] — аще бїА(х) (67 зв.), «непредЂлноє» перше й друге — аще бїю (68).

У параграфі «Ω осуществен(ъ)нЂмъ глаголЂ. єсмъ» йдеться про відмінювання дієслова быти в різних способах і часах. У досліджуваній граматиці наводяться зокрема форми дійсного способу: «настоАщеє времА» — єсмъ, «мимошедшеє» — бЂхъ (126), «пресовершен(ъ)ноє» — бЂ(х), «будущеє» перше — буду; наказового: «настоАщеє» — буди, бажального: «настоАщеє» — да єсмъ, «будущеє» перше — да буду (126 зв.), «необавнаго» способу: «настоящее и мимошедшеє» — бывати, «будущеє» перше — быти (127). Характерно, що форми минулих часів ілюструються тільки формами імперфекта. У зв’язку з третьою грецькою дієвідміною подаються форми дієслова дати, серед яких привертає увагу народна форма наказового способу дай (118), що нею ілюструється «времА протАжен(ъ)ноє и пресовершен(ъ)ноє».

Із погляду історії мовознавства параграфи «Ω иноскланяємыхъ глаголЂхъ» та «Ω безличных глаголЂхъ» цікаві насамперед введенням у слов’янську термінологію нових слів. Різновідмінювані дієслова ілюструються суплетивами та словами, що відрізняються тільки словотвірними особливостями, причому для цього використовуються й українські форми: лечу — полещу; грАду — прійду (128).

У пам’ятці наголошено, що часто як безособові виступають дієслова в третій особі пасивного стану. Ілюстрації подаються в різних часових формах: гл̃етсА, знаєтсА: речесА, пишеса, можесА (128) тощо.

Інші параграфи розділу про дієслово вартісні введенням нових або закріпленням відомих уже граматичних термінів, зокрема слів канонъ «правило», вынАтїє «виняток» (але пор. изимаютсА «становлять виняток») та описом творення одних часових форм від основ інших: «мимошедшїй соsидаєтсА ω(т) перваго лица єдинственнаго настоАщаго. претварАюще ω, на ον. и ко началу прилагающе возрастъ (аугмент. — В. Н.), аще требЂ буде(т)». Оскільки техніка творення часових форм слов’янського дієслова інша, ніж у грецькій мові, автори грецькі ілюстрації не перекладають.

Після розділів про невідмінювані частини мови вміщено великий параграф про неправильні дієслова — «Ω строптивыхъ глаголъ». Звичайно, тут йдеться про неправильні грецькі дієслова, тому словенороський матеріал є перекладом грецького. Для того, щоб виявити «неправильність» і в словенороській частині, подаються дієслова, що відрізняються афіксами, наводяться поруч із церковнослов’янськими й українські еквіваленти, синоніми, глоси: ломлю, и крушу; круша(х), зломи(х) и сокруши(х) (159); чувствую, сирЂчъ коштую; молотихъ, молотилъ єси, молотилъ, и змолотилъ аттически (160), оукрЂплАа(х), оукрЂплАлъ єси (174), попеченїє имЂА(х) и старалемсА (166) тощо. Іноді тут виявляються цілі парадигми, напр.: гл̃ю, гл̃еши, гл̃етъ; гл̃ева, гл̃ета; гл̃емъ, гл̃ете, гл̃ютъ (177). Важливо відзначити, що в першій особі минулого часу автори подають переважно форми аориста, а в другій — форми давнього перфекта (молотилъ єси, оукрЂплАлъ єси), в третій — загальноукраїнську форму без допоміжного дієслова, що виникла на базі давнього перфекта (молотилъ).

У дієслівній флексії третьої особи однини й множини львівська граматика подає кінцевий твердий т- -тъ. Ця особливість церковнослов’янської мови підтримувалась на Україні багатьма живими південно-західними говірками.

Як уже зазначалося, загальна характеристика категорій дієприкметника — розділ «О причастіи» — в «Грецько-словенороській граматиці» знаходиться всередині розділу про дієслова (після опису часових форм активного стану). Дієприкметник має таке визначення: «Причастїє єсть часть слова скланАєма, свойства имене и глагола причащающїАсА». Йому властиві: родъ, видъ, начертанїє, число, падежъ, времА, залогъ, супружество (69). Окремо розглянуто тільки дієприкметник активного стану: «настоАщеє, мимошедшеє» — бїАй (69), «протАженноє, пресовершенноє» — бив(ъ)сА, «непредЂлноє» перше — бивый, друге — бивъ, «будущеє» перше — бити имЂАй, друге — біти хотАй (69 зв.). Дієприкметники інших станів розглядаються після часових форм відповідних дієслів. Наприклад, після особових форм дієслова быти вміщено дієприкметники: «настоАщеє» — сый, «будущеє» перше — сущїй (127) (це власне нова форма того ж дієприкметника теперішнього часу сый).

Незмінним частинам мови, як і в інших тодішніх європейських граматиках, у досліджуваній пам’ятці відведено небагато місця. Тут дається така дефініція прийменника: «Предлогъ єстъ часть слова нескланАєма. пре(д)лагаєма всЂми слова частми, во сложенїи и сочиненїи», отже, до прийменників відносяться і префікси і власне прийменники. Із вісімнадцяти прийменників шість є єдиносложныА: въ, во, ω(т), съ, к, пре(д), а дванадцять — двосложнА: до, по, ради, съ, ω(т) или при, во мЂсто, на, ω, окрьстъ, по(д), чрезъ (149), проте це стосується тільки грецької мови, адже серед односкладових прийменників словенороської частини маємо два фонетичні варіанти однієї лексеми — въ, во, а між двоскладовими названі переважно односкладові словеногоські — ω(т), при, ω тощо. Грецької системи стосується також параграф про прийменникове керування — «Ω сихъ съчиненіи».

У деяких випадках привідмінкове вживання грецьких прийменників та їх словенороських відповідників збігається, напр.: «ω(т), иже изъ гл̃етсА пр(с)но родному сочинАєтсА. яко, ω(т) торжища, изъ претора...» (150). Але в більшості випадків такого збігу немає. При цьому нерідко виявляються особливості слов’янської системи відмінків, бо в перекладах грецьких форм випливають форми орудного (передусім) та місцевого відмінків, напр.: «Со, иже, и зъ, аттически гл̃етсА. дателному токмо сочинАєтсА. єдиномыслиє знаменуАй. яко, со, богомъ. со іωанномъ», «Во, пр(и)(с)но дателному сочинАєтсА... яко во дому, во селЂ... (150), «Чрезъ родному, и дателному, и виновному сочинАєтсА... яко о ктісїфонтЂ слово... на(д) дымо(м).., (154). Ці особливості слов’янської відмінкової системи не пройшли повз увагу наступних українських мовознавців, які вчилися на «Грецько-словенороській граматиці».

Прислівник — нарЂчіє — визначається як «часть слова нескланАєма на глаголъ глаголема, или на(д)глаголема». У нього дві категорії — видъ: первоωбразный (нн̃Ђ) та производный (нынЂка, пор суч. розм. ниньки)., начepтанїє: простоє (древле), сложноє (преже-древле) (157). У поняття прислівник включено вигуки та частки. Серед прислівників в граматиці 1591 р. представлені й окремі сполучники і навіть дієслівні форми, явні сполуки прийменників із іменниками (деякі з них є перекладом грецьких прислівників). «Грецько-словенороська граматика» налічує понад тридцять семантичних груп прислівників: времене (нынЂ, тогда, тогды, паки, аж до, гды, егда, по си(х), абїє, заразъ), времене надстателныА (днесь, вчера, пре(д) трема денми, лонЂ, недавно, мало что, знагла, внезапу, цили), посредства (добрЂ, оудобъ, скоро), количества (единицею, дважды, малощи), творителнаА (стадно, купно), мЂcтна (долЂ, предЂ, зде, здЂ, близу, близъ), молитвенныА (дабы, колбы), бЂднострадателныА. еже и ридателнaА (охъ, оувы, охъ мнЂ, оувы мнЂ, охъ. охъ; ω; го, го), ω(т)мЂтателныА «спростувальні» (ни, никакоже, нЂтъ, не, богме) (155), ω(т)рицателныА (ни, ωтнюдъ), оуподобителныА же, или пpи(т)ча (яко, єда, якобы, онако), оудивителныА (ωхе, ω), оуравнителныА (равно, мало что, токмо, мню), чиновныА (порАдкомъ, кромЂ, послЂди, заразъ, знагла), собирателныА (купнЂ, вокупЂ), повелителнаА (приведи, ходи, грАди), разсудителныА (найпаче, наменше), вопросителна (где, ω(т)куду, когда, коли, Акимъ способомъ, что, чесо ради), повелителнаА (sЂло, велми, барзо), извЂстна (явЂже, аминь, истиннЂ), полагателныА (извЂстно, тщателно), клАтвенныА, или ω(т)вЂщавателныА (єй, весма), ω(т)клАтвенныА (єй, заправды), зритeлныА (бложе), или гла(с) пАницъ (гой гой), слагателныА (купнЂ) (156), раздЂлителныА (безъ, кромЂ, развЂ), ослабителныА (кро(т)ко, єдва), изАвителнаА (явЂ), прикровеннаА (тай), оуказателныА (се, отожъ, онъ, осе 11), ω(т)cтоАтелнaА Ђмже), возбранителнаА (возбранно) (157). Тут використано велику кількість українських лексичних елементів. Вони іноді є глосами до церковнослов’янських слів.



11 Остання літера в стародруках залита й тому невиразна, її (з меншою імовірністю) можна читати як о або ь.



Стисло описано сполучник у розділі «Ω союзЂ», який визначається: «Союзъ єсть часть слова нескланАєма. свАзующи иныА части слова, во помышленїє со чиномъ» (157). Він має тільки начертанїє: простый (!) (поне), сложный (!) (понеже). Сполучники поділяються на дев’ять видовъ — розрядів (у пам’ятці зазначено, які структури поєднуються сполучниками): соплЂтателныА (же, и, но), сопрАженныА (или, оубо, ли), совокупителныА (аще, аще оубо), пресовокупителныА (понє), винословныА (яко, да, ради, для, бо), ω(т)глаголныА (оубо, таже, або нЂ), преисполнителныА (прикладів не подано; замість перекладу восьмого грецького розряду сполучників, зауважено: «СіА союзы в нашемъ АзыцЂ не обрЂтаютсА» (158), противныА (єднак же, обаче, або). Серед сполучників опинилися прийменники длА, ради. В ілюстраціях спостерігаються українські слова.

«Граматика» 1591 р. завершується невеликим розділом «О просодіи». «ПросодїА єсть протАженїє ω(т) писменнаго гласа, или оударенїє со нимъ же поє(м)», — визначається об’єкт цього розділу. Названо десять грецьких «просодїй»: оξіА /, варіА \ облеченнаА , долгаА — , врахіА U, сипливаА ‛, тонкаА ’, спострофъ`, соединителнаА ˘, подстолиА; . Просодія поділяється на оударенїА, времена, духи, cmpacmu (178).

В кириличній частині пам’ятки також використовуються грецькі знаки. Перші три знаки хоч і введені штучно в слов’янську систему, в багатоскладових словах стоять на місці, де був наголос в українській мові XVI ст. В пам’ятці відбиваються також особливості наголошування південно-західних українських говорів.

Заслуговують на увагу й лінгводидактичні поради авторів граматики 1591 р.

Аж до XVIII ст. «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» була підручником грецької мови для східних та південних слов’ян. Майже через сто років (1687 р.) Іоаникій та Софроній Ліхуди — викладачі Слов’яно-греко-латинської академії в Москві — створили граматику (залишилась у рукописах), в якій паралельно з грецьким текстом уміщено його церковнослов’янський переклад (мабуть, зроблений учнями академії (Копыленко, 86 — 92). Можливо, зразком у цьому для них була львівська граматика 1591 р.

У теоретичній частині праця 1591 р. відбиває основні досягнення теорії граматики кінця XVI ст. У ній уперше слов’янською мовою розгорнуто викладена сукупність понять, за допомогою яких здійснюється опис мовного матеріалу. Автори пам’ятки не тільки закріпили вже вироблену слов’янську граматичну термінологію, але й удосконалили її. Вони створили величезну кількість нових удалих термінів. Через наступні граматичні праці термінологія цієї граматики ввійшла в нове східно- й південнослов’янське мовознавство й зберігається досі, особливо в російській й болгарській науці. Книжка була певним зразком і для структури пізніших граматик (хоча автори їх водночас орієнтувалися й на інші праці).

У пам’ятці в багатьох місцях застосовано шрифт, близький до майбутнього гражданського. У перекладній частині «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» наочно продемонстровано рівноцінність грецької й слов’янської граматичних систем й показано можливість опрацювання окремої слов’янської граматики. За книжкою 1591 р. училися граматики видатні вчені Л. Зизаній та М. Смотрицький, і вплив її відчувається на лінгвістичних працях цих мовознавців.

Граматику виявлено в бібліотеках видатних людей XVII — XVIII ст., зокрема у бібліотеці письменника Дмитра Туптала (Ростовського) (Шляпкин, 58).

Словенороська частина пам’ятки дуже насичена фонетичними, граматичними й лексичними елементами української мови. Завдання кодифікації церковнослов’янської мови автори, очевидно, перед собою не ставили. Живомовні елементи сприяли тому, що й наступні українські й російські лінгвісти вводили розмовні риси в словенороські граматики. Граматика 1591 р. містить важливі факти з історії української мови взагалі та південно-західних говорів її.

«Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» була етапом в розвитку українського мовознавства; нею користувалися в школах Білорусії, вона була відома й у Росії і стала віхою в історії лінгвістичної науки всього східного слов’янства.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.