Попередня     Головна     Наступна





«ГРАММАТІКИ СЛАВЕНСКІЯ ПРАВИЛНОЄ СИНТАҐМА» М. СМОТРИЦЬКОГО



Серед староукраїнських лінгвістичних творів чільне місце справедливо займає «Грамматіки СлавенскиА правилноє Сvнтаґма» (далі — «Граматика») Мелетія (Максима) Герасимовича Смотрицького. Вона тривалий час впливала на розвиток лінгвістичної думки слов’янських народів і відіграла видатну роль у теоретичній підготовці граматик східнослов’янських мов та лінгвістичної славістики, в історії освіти й мовознавства українського, російського, білоруського, сербського, хорватського, болгарського, молдавського й румунського народів. «Граматика» виросла на грунті східнослов’янської філології. На тлі попередніх і наступних граматичних праць яскраво вимальовується її основоположне значення в історії вітчизняного й слов’янського мовознавства.

Життєвий шлях автора «Граматики» — одного з найосвіченіших українських філологів кінця XVI — початку XVII ст. — складний і суперечливий. Біографія і спадщина М. Смотрицького досить добре вивчені (Німчук 1979, 8).

Мелетій (світське ім’я — Максим) Герасимович Смотрицький народився в 70-х рр. XVI ст. (дослідники називають різні дати між 1572 — 1579 рр.; найімовірнішою датою, очевидно, є 1577 р.). Батько його тривалий час був писарем у м. Кам’янці (Подільському). Князь Костянтин Острозький запросив у 1576 ρ. Γ. Смотрицького до Острога на Волині, де той став ректором місцевої школи. У зв’язку з цим (залежно від конкретнішої дати) М. Смотрицький міг народитися в містечку Смотричі (тепер смт. Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.) або в м. Кам’янці чи навіть в Острозі.

Спочатку М. Смотрицький навчався в Острозькій школі у свого батька Г. Д. Смотрицького та грека Кирила Лукаріса і дістав глибокі знання церковнослов’янської (словенороської) та грецької мов.

Після смерті батька (бл. 1594 р.) князь К. Острозький віддав здібного юнака на навчання до Віленської академії. Недавно ім’я Смотрицького виявлено в старовинних списках студентів цього навчального закладу («Цравда», 19.11.1980, 6). Після її закінчення в 1600 p. M. Смотрицький став домашнім учителем дітей князя Соломерецького в Баркулабові (коло Мінська). Разом із сином князя Богданом подорожував за кордоном, слухав лекції в університетах, зокрема в Лейпцігському,

Віттенберзькому й Нюрнберзькому. Очевидно, за кордоном М. Смотрицький одержав учений ступінь доктора медицини. Близько 1608 р. він повернувся до Вільна. Будучи членом братства, М. Смотрицькин, мабуть, викладав у Віленській братській школі. Тут він активно включився в боротьбу проти унії. Під псевдонімом Теофіл Ортолог у 1610 р. Смотрицький надрукував свій найвидатніший полемічний твір «Тренос» (Θρηνος, «Фринос»), що свідчить про високоосвіченість (покликається приблизно на 140 авторів) і глибокий патріотизм полеміста, який закликав народ до активної оборони своїх прав. Королівські власті вдалися до репресій. Щоб уникнути арешту, М. Смотрицький повернувся із Вільна на Україну. Мабуть, деякий час працював у Острозькій братській школі. Приблизно в 1615 — першій половині 1618 p. M. Смотрицький викладав у новозаснованій Київській братській школі церковнослов’янську та латинську мови. Він був одним із перших ректорів цього навчального закладу. Але зв’язків із Вільном не поривав: у 1616 р. в його перекладі тут виходить «Євангеліє учительноє... Калиста». У віленському Святодухівському монастирі Максим Смотрицький постригся в ченці, взявши чернече ім’я Мелетій. 1619 р. у м. Єв’ї біля Вільна вийшла друком славнозвісна праця М. Смотрицького «Грамматіки СлавенскїА правилноє Сvнтаґма». Деякі біографи вченого-письменника пишуть, що в 1617 — 1620 рр. М. Смотрицький склав лексикон, але ніяких слідів цієї праці не збереглося (Німчук 1979, 15). Біографи вченого повідомляють, що М. Смотрицький ще раніше написав і 1615 р. під заголовком «Institutionum linguae graecae libri duo» видав у Кельні граматику грецької мови (Возняк 1911, 50). Необхідно зазначити, що 1618 р. у містечку Єв’ї вийшов «Букварь Языка Славенска. Писаній чтенїА оучитисА хотАщимъ, в(ъ) полезноє руковоженїє». Після букварного матеріалу в книжечці під заголовком «Парадигмата» надруковано зразки п’яти відмін імені (іменників та прикметника), а під заголовком «Спряганиє» — відміну дієслова быти в усіх формах, форми дієприкметника і дієприслівника цієї лексеми. Буквар зберігся у двох примірниках (у Копенгагені і Лондоні) (Ботвинник 1983, 62). І виділення п’ятьох відмін, і терміни спряганиє, дЂєпричастиє, безумовно, вказують на те, що ця частина букваря належить М. Смотрицькому. Учений створив новий термін букварь (від буква «літера»), що згодом витіснив всі інші, менш досконалі назви елементарних підручників для навчання письму — азбука, грамматика, які вживалися і на позначення інших об’єктів (тих, що й сьогодні).

У 1620 р. М. Смотрицький їде до Києва, де його призначають архієпископом полоцьким, єпископом вітебським і мстиславським. М. Смотрицький розгорнув активну діяльність проти унії. За це він зазнав жорстоких переслідувань з боку королівських властей та уніатської церковної ієрархії. М. Смотрицький видав низку творів, написаних із великим літературним і науковим хистом, у яких показує свавілля королівських властей і переслідування українського й білоруського православного населення.

На початку 1624 p. M. Смотрицький вирушив у подорож на Близький Схід: відвідав Константинополь, Палестину, Єгипет. Весною 1625 p. він повернувся до Києва. У Києві М. Смотрицького зустріли насторожено через чутки про його прихильність до унії. Він привіз від константинопольського патріарха К. Лукаріса грамоти, що обмежували автономію ставропігіальних братств, тому М. Смотрицькому ніяково було повертатися в свій віленський монастир. Скрутним становищем М. Смотрицького і недовір’ям до нього скористалися уніати, які обіцяли йому вільне місце в Дерманському монастирі на Волині.

У червні 1627 р. він перейшов на бік унії. Сучасний біограф М. Смотрицького K. C. Прокошина вважає, що основним мотивом його переходу до унії були класові інтереси середнього суспільного стану, до якого він належав, що з плином часу від відкритої опозиції й протесту проти позбавлення своїх привілеїв і прав перейшов на реакційні позиції примирення й зради національних інтересів заради економічних і політичних вигід. При цьому певну роль відіграло виховання, постійні переслідування й гоніння Смотрицького, скрутне матеріальне становище (Прокошина, 152 — 153). Протягом 1628 — 1629 рр. видав кілька книжок, у яких намагався виправдати свій учинок, агітував за унію, критикував православних полемістів, у тому числі й свої попередні твори.

Діяльність М. Смотрицького на користь унії зазнала повного краху. Помер М. Смотрицький 27 грудня (за новим стилем) 1633 р. (пор. Короткий, 183 — 184). У помітці проти імені Мелетія — «Дерманскаго Смотрицкаго преставися року 1638 декабря 13», зробленій у пом’янику Дерманського монастиря (Древ. вол. пом., 19), — очевидно, помилка публікаторів або друкарів (цифра 3 замість 8). На портреті М. Смотрицького, що належить пензлеві невідомого майстра XVII ст., написано: XXXIII X bris [di]e XXVII, тобто [16]33, грудня дня 27 (портрет зберігається у Державному історичному музеї в Києві). Похований М. Смотрицький у Дерманському монастирі.

Мелетій не був до кінця послідовний у своїх поглядах, але початковим періодом діяльності, педагогічною працею, плодом якої стала, «Граматика», Смотрицький зробив великий внесок у культуру східних слов’ян.





* * *


«Грамматїки СлавенскиА правилноє Сvнтаґма» — один із найвидатніших творів давнього слов’янського мовознавства. Його написав молодий учений, добре обізнаний із тодішньою європейською та вітчизняною граматичною наукою і церковнослов’янськими текстами, досвідчений педагог, що викладав церковнослов’янську мову у школах Вільна, Острога, Києва. Автор створив працю в несприятливих умовах переслідувань його після надрукування книги «Θρηνος» («Плач»). Він змушений був блукати з місця на місце, але найдовше (приблизно чотири роки) він прожив у Києві, де йому надав притулок І. Борецький. Очевидно, під час викладання й перебування на посаді ректора Київської школи (1614 р. або 1615 — 1617 рр. — перша пол. 1618 р.) Мелетій створив коли не весь текст, то принаймні більшу частину «Граматики». Написання книги в період вимушеного мандрування автор наче засвідчує на титульній сторінці твору: Грамматіки... Сvнтаґма... Потщанїємь МногогрЂшнагω Мніха МелетїА Смотрискогω... назданномъ странствующагω снисканноє u прижитоє...» (підкреслення наше. — В. H.). «Граматика» надрукована 1619 р., в маєтку князя Богдана Огинського (на це вказує і герб на другій сторінці) в Єв’ї (тепер м. Вевіс Тракайського р-ну) недалеко від Вільна. Це — книга in 8°, яка налічує 502 сторінки (1 — титульна, 2 — герб князя Огинського, 3 — 6 — передмова, 7 — 502 — текст граматики). Пагінації немає (сигнатура внизу, за зошитами).J

Збереглося кілька примірників «Граматики» Смотрицького, що мають на титульній сторінці іншу дату — 1618 р. Першим про це повідомив В. М. Ундольський, який вважав, що «Граматика» вперше надрукована 1618 р. у Єв’ї (описаний примірник налічує 1 — 247 листків) (Ундольский). Примірник пам’ятки з титульною сторінкою 1618 р. з колекції В. М. Ундольського зберігається в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна в Москві (інв. № 3128). Зворотна сторінка титульного аркуша в цій книжці чиста, а за нею відразу починається граматичний текст (передмови немає). «Граматику» з зазначенням 1618 р. на титульній сторінці засвідчує й О. Кирпичников (Кирпичников, 25).

І. Каратаєв описав примірник (тепер зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна — Анушкин, 149), що має в своєму складі два заголовних аркуші. Книжка починається титульною сторінкою, де зазначено рік (1619) та місце надрукування (Єв’є). На її звороті — герб князя Б. Огинського. Далі вміщено передмову М. Смотрицького, а за нею — другий заголовний аркуш, на якому позначено рік 1618, але не вказано місця видання. Зворотний бік другого титульного аркуша чистий. Беручи це до уваги, І. Каратаєв зробив висновок, що друкування «Граматики» розпочато 1618 р., але закінчено наступного року й випущено в світ відразу з двома заголовними аркушами (в розпорядженні В. М. Ундольського був неповний примірник — Каратаєв, 349).

«Граматику» з датою 1618 р., але без зазначення місця надрукуванні, що зберігалася в бібліотеці Празького університету, стисло описав чехословацький мовознавець М. Вейнгарт. Вона містить у собі титульний аркуш, 6 сторінок передмови М. Смотрицького й 496 сторінок лінгвістичного тексту. М. Вейнгарт без жодної аргументації твердить, що перше видання «Граматики» вийшло 1618 р. у Вільні, а 1619 р. воно було передруковане (чи додруковане) в Єв’ї біля Вільна (Weingart, 28, 54).

У Бібліотеці АН СРСР у Ленінграді зберігається «Граматика» Смотрицького, що починається титульним аркушем 1619 р., услід за яким вміщено титульний аркуш 1618 р., а дал, — текст власне граматики (передмови немає) (Baumann, 683 — 684).

Примірників «Граматики» з датою 1619 р. і місцем надрукування Єв’є засвідчено чимало, зокрема чотири такі книжки зберігаються в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна в Москві, один у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР у Києві та інших бібліотеках нашої країни й за кордоном.

Порівняння текстів книг із титульною сторінкою 1618 р., книги Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна в Москві й празького примірника, що його описав М. Вейнгарт, із текстами «Граматики», які мають дату 1619 р., показує, що, крім дат і зазначення місця надрукування на одному з них, вони збігаються, але розміщення тексту не ідентичне, надрядкові літери різні; частини тексту набрано неоднаковим шрифтом, зокрема на титульній сторінці 1619 р. виділено ім’я та прізвище автора. Титульні листи 1618 і 1619 рр. по-різному оздоблені орнаментом; текст 1619 р., крім орнаменту, обведений лініями, що утворюють прямокутник. Матеріал, викладений М. Вейнгартом за примірником з датою 1618 р., нічим не відрізняється від того, який спостерігаємо в книзі 1619 р.

Радянські книгознавці виявили, що датований 1618 р. аркуш входить до складу зошита «А», який відкриває перший розділ книги, тоді як титульний аркуш із вихідними даними 1619 р., розташований на першій сторінці попереднього зошита, сигнованого спеціальним знаком, органічно пов’язаний із передмовою (Лукьяненко 1975, 76 — 77). Отже, приступаючи до друкування основного тексту, з якого звичайно починалася друкарська робота, її мали намір закінчити у 1618 р., але праця затягнулася до 1619 р., коли було надруковано авторську передмову й новий титульний аркуш із відповідною датою виходу. Німецький учений Г. Бауман, зіставивши книгу з титульною сторінкою 1618 р. Національної бібліотеки в Празі (це та сама книжка, яку досліджував М. Вейнгарт) з примірниками, що мають дату 1619 р. університетської бібліотеки м. Ієни (НДР), Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна в Москві, Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна і Бібліотеки АН СРСР у Ленінграді, з’ясував, що граматичний текст усіх цих книжок належить до того самого друку й усі обстежені примірники у цьому відношенні збігаються сторінка в сторінку, з однаковими друкарськими помилками й недоглядами складачів. Ознайомлення з примірниками, які мають і передмову, також показали, що йдеться про те саме видання. Г. Бауман також зробив цілком переконливий висновок, що друкування «Граматики» Смотрицького розпочато 1618 р. й закінчено 1619 р., отже, роком виходу в світ цієї книги є 1619 p. (Baumann, 683 — 685). Мабуть, перший титульний аркуш виготовлено 1618 р. (чистий зворотний бік його залишено для герба й віршів на честь Огинських), і після надрукування книги в 1619 р. частину тиражу випущено з ним у світ. Але після закінчення друкування книги титульний аркуш у 1619 р. було перероблено і з поновленим оформленням видано більшу частину тиражу. Деякі примірники випущено з двома титульними листами.. Передмову до «Граматики» Смотрицький написав, мабуть, у 1619 р. У ній автор зауважує, що «дЂткамъ оучитисА починаючимъ Букварь / звыкле рекши / Алфавитарь з(ъ) тои(ж) ґрамматїки вычерпненый... до выучен(ъ)А подаванъ нехай будетъ», а потім «овал ґрамматіка... наступитъ». На підставі цього К. Харлампович, Є. Макарушка та М. Вейнгарт роблять слушний висновок, що автором букваря, надрукованого 1619 р. у Вільні, був також Смотрицький (Харлампович, 448; Макарушка, 2; Weingart, 54). Деякі історики мовознавства твердять про ще одне видання «Граматики» Смотрицького у Вільні 1629 р. (Булич, 175). Існування цієї публікації давно спростовано (Ягич 1910, 28). Ще І. Каратаєв писав, що «Граматики» 1629 р. у відомих бібліотеках не виявлено (Каратаєв, 413), одначе і досі її безпідставно перелічують між виданнями творів Мелетія (Укр. письм., 549). Недавно опубліковано опис віленських букварів 1618 р., один із яких має заголовок «Грамматїка. Ал(ъ)бо Сложеніє Писмена хотАщимъ сА оучити Словеньскагω языка. МладолЂ(т)ны(м) Отрочатомъ. въ ВильнЂ. Року ах̃иі» (див.: Barnicot, Simmons, 111). Репродукцію першої сторінки подав А. Анушкін (Анушкин, 152). Він помилково вважає ці букварі за ще два видання в 1618 р. «Граматики» М. Смотрицького у Вільні.

Праця Смотрицького вийшла тоді, коли шкільна освіта на Україні й у Білорусії досягла значних успіхів, було опубліковано кілька посібників для вивчення мови, між ними «Ґрамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» 1591 р. й «Ґрамматіка словенска» Л. Зизанія 1596 р. Про чистоту, правильність церковнослов’янської мови у названих посібниках (у них як паралельні і навіть як основні форми нерідко наводяться українські), безсумнівно, точилися суперечки. Відгуком цих дискусій вважаємо натяк Смотрицького в заголовку його книжки «Грамматїки СлавенскиА правилноє (підкреслення наше. — В. H.) Сvнтаґма».

«Граматика» Смотрицького була призначена передусім для викладачів. Вона велика обсягом, насичена визначеннями, прикладами, поясненнями винятків із правил, увагами. У передмові до неї («Учителемъ школънымъ...») автор згертається й до учнів. Скорочення «Д :С : и / Т: З : З: в заголовку передмови можна розкрити як «Авторъ: Д[идаскалωмъ] С[ловенскимъ] и Т[щателемъ] З[доровьА] З[ычитъ]». Отже, автор задумав її як підручник. Звертаючись у передмові до вчителів, він пише про велике значення граматики, котра служить «ку понАт(ь)ю як(ъ) языка чистости, такъ и правогω а сочинногω / ведлугъ власности діалектωвъ мовен(ь)А и писан(ъ)А, и писмъ вырозумен(ь)А». Тут вперше у вітчизняному мовознавстві учений торкається питання про добрий стиль й нормативність у мові. Те, що й граматики грецькі та латинські «чинити звыкли, бе(з) вонтпен(ь)А и СлавенскаА в(ъ) своємъ языцЂ Славенскомъ оучинити можетъ». Цікаві також вказівки Смотрицького про методику викладання мови, тому його передмова — цінний документ педагогічної й методичної думки XVII ст. Він говорить, що, граматика «научить... и читати по Славенску и писати роздЂл(ь)не / и чтомоє вырозумЂвати лацнω», коли «читаны будутъ звыклымъ шкωлъ способо(м) Славенскїи Лекцїи / и на Рускій языкъ перекладаны». Рекомендується читати різноманітні тексти, писані «чисты(м) языкомъ Славенскимъ», причому необхідно вивчати й словниковий склад мови. М. Смотрицький вважає, що «діалектъ в(ъ) звыклой школной розмо†Славенскїи / межи тщателми по(д) каран(ь)ємъ» повинен бути «захованъ», отже, діти мають у школі розмовляти словенороською мовою. Учений усвідомлює, що «Славенскїи языкъ» у його часи був занедбаний. Учителі несуть велику відповідальність за те, щоб їм «повЂреныи дЂтки... лЂтъ своихъ / и часу... надаремне не тратили», й автор дає конкретні поради, як навчати мови (Кравченко, 128 — 129).

У теоретичній частині М. Смотрицький не зміг далеко вийти за межі своєї доби. Його визначення окремих граматичних понять, класифікація мовного матеріалу базуються на європейській лінгвістичній теорії XVI — XVII ст. Питанню про джерела «Граматики» Смотрицького найбільше уваги приділив Є. Макарушка. Він дійшов висновку, що при написанні своєї праці Смотрицький користувався грецькою граматикою відомого візантійського вченого К. Ласкаріса, грецькою й латинською граматиками визначного німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинською граматикою славетного португальського філолога Е. Альвара. Макарушка допускає, що Смотрицький міг використати й грецьку граматику М. Крузія. Свої висновки Є. Макарушка обґрунтовує численними зіставленнями визначень Смотрицького з дефініціями зазначених авторів. У синтаксисі Смотрицький головним чином опирався на праці Ф. Меланхтона (Макарушка, 40 — 49). Є. Макарушка відзначав: «Смотрицький був взагалі справним компілятором. При своїй роботі мав все перед очима кілька граматик: що у Ляскаріса або у Меланхтона є на початку, се часто находимо у Смотрицького в середині або на кінці граматики і навідворіт. Одно правило, приміром, взяв з Ляскаріса, слідуюче з грецької або латинської Меланхтона або латинської Альвареса» (там же, 46). Очевидно, тут слід говорити не стільки про «справного компілятора», скільки про свідомий підхід ученого до матеріалу, яким він користувався. Сам Є. Макарушка, підсумовуючи свої спостереження над джерелами «Граматики», пише: «Однак мимо того всього не думаю твердити, мовбито Смотрицький заявив дуже мало самостійності. Треба признати, що його граматика щодо досконалості і поділу матеріалу представляється рівно ж доброю, а місцями навіть ліпшою від своїх джерел. Се міг зробити тоді між русинами чоловік справді талановитий, який був в силі опанувати мову і добре скласифікувати різнородні її появи» (там же, 49). Навіть вимогливий славіст Г. Ягич відзначив, що «при всій залежності автора від грецьких і латинських взірців все ж помітна певна вдумливість» (Ягич 1910, 28). Варто зауважити, що «граматична система Європи аж до XIX ст. грунтувалась на лінгвістичному вченні греків у його зміненому на римському грунті вигляді» (Томсен, 25).

У М. Смотрицького були й українські попередники. Помітний вплив на нього мали львівська «Грамматіка доброглаголиваго елинословенскаго языка» 1591 p. та «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, що довели в своїх дослідженнях К. Студинський (Студинський, 34 — 42) та М. Возняк (Возняк 1911, 48 — 56).

Як і українські граматисти XVI ст., Смотрицький взяв за джерело своєї теоретичної частини не якийсь один граматичний твір. Оскільки «Граматика» Смотрицького й зазначені вище граматики в теоретичній частині мають спільні джерела, важко визначити, якою мірою він використав дефініції із праць 1591 і 1596 рр. Але вони, особливо граматика Л. Зизанія, підготували грунт для книги Смотрицького, полегшили його працю. Адже у книзі Л. Зизанія лінгвіст знайшов приклад систематизації слов’янського мовного матеріалу, від якого міг відштовхнутися, створюючи власну оригінальну класифікацію. М. Смотрицький мав глибшу, ґрунтовнішу лінгвістичну підготовку й загальну освіту, ніж його попередники. Він глибоко знав грецьку й латинську мови. Знання граматик класичних мов певною мірою сковувало творчу думку, але разом з цим допомагало усвідомити низку особливостей слов’янської граматичної системи, виділити й теоретично осмислити її специфічні риси. Він краще, ніж його попередники, відрізняв живу й літературну українську мову від церковнослов’янської. М. Смотрицький спостеріг також різницю в граматичних системах грецької, латинської й церковнослов’янської мов. Його праця не позбавлена елементів порівняльного опису мовного матеріалу. Дослідник синтаксису М. Смотрицького М. Грунський писав, що він у поясненні окремих питань граматики стояв на наукових позиціях (Грунский, 7). Однак ученому не вдалося зовсім відійти від зразків класичних мов. П. С. Кузнецов справедливо відзначив: «Важко на перших порах усвідомити всі граматичні особливості своєї рідної мови або близької до неї церковнослов’янської книжної мови людині, що одержала граматичне виховання на базі класичних мов: дуже сильна граматична традиція» (Кузнецов 1958, 13).

М. Смотрицький перший в історії нашого мовознавства дав повний курс граматики (що «єсть извЂстноє художество бл̃гω и гл̃ати и писати оучащеє») в її тодішніх основних частинах: «Орθоґрафїя, Етvмолоґїа, Сvнтаξїс, Просωдїа». Під впливом праці Л. Зизанія він розпочинає виклад граматики у формі запитань і відповідей. Але цей спосіб подачі матеріалу застосовано лише на початку пам’ятки (від загального визначення завдань граматики до визначення кількості літер).

Виклавши завдання кожної із складових частин граматики, автор пише «О орθографїи» (9 — 39), що навчає «єстество писменъ / свойство и(х) слогъ / реченїє / и слово со припЂтїємъ и препинанїємъ знати». Орфографія охоплює «єстество писме(н): оударАнїє гласа: препинанїє словесъ». Оскільки «писменъ єстество» «єстъ коєгождо писмене достолЂпноє начертанїє», М. Смотрицький у церковнослов’янській мові налічує 40 букв. Фактично тут наведено 47 букв, через те що автор кваліфікує окремі літери як варіанти інших: «г или ґ», «s, ξ или з», «оу или ү», «є или іє», «ю или Ж», «ıа или А», «ω или о». Він свідомо підкреслив, що для передачі того самого звука чи сполучень звуків уживалися два або три знаки. Неточно тільки в цей ряд поставлено букви г і ґ. У «Граматиці» Смотрицького, як і в усьому європейському мовознавстві того часу (й пізніше), немає розрізнення букви і звука. Тут «ра(з)дЂлАю(т)сА писмена на гласнаА, и согласнаА». Голосні — а, е, и, ї, о, ъ, ь, Ђ, ω, v (іжиця) — автор ділить на «самогласнаА», без яких не може бути складу (сюди відносяться всі, крім ъ, ь), та «припрАжногласнаА» ъ і ь, що «сама собою гласа издати не могутъ», a «въ слога(х) же согласны(м) припрАже(н)на, ъ / оубо дебелоє, ь/же тонкоє ωкончанїє, творАтъ, якω, частъ / часть: кровъ / кровь: ядъ / ядь» та ін. Смотрицький (може, й підсвідомо) вже тоді відчував фонологічне значення кореляції твердих і м’яких приголосних.

Голосні автор поділяє ще на «до(л)гаА: кра(т)каА и двовреме(н)наА», але підкреслює, що «не творА(т) СлавАне писмене(м) свои(м) гласны(м) вторагω ра(з)дЂленїА по Грекωв(ъ) мЂрите(л)нагω в(ъ) слога(х) количества раздЂленїю», бо в слов’ян не було віршування на основі чергування довгих і коротких голосних.

Для потреб віршування М. Смотрицький пропонує поділ слов’янських голосних і дифтонгів на «долгаА, кра(т)каА и двовременнаА» (такі, що можуть бути, залежно від позиції, і довгі і короткі). Лінгвіст сам говорить, що цей штучний поділ «искусны(х) мужей... вЂз(ъ)ствомъ дадесА», які прирівнюють слов’янські звуки до грецьких.

До коротких голосних віднесено е, о, до довгих — и, Ђ, ω, до «двовременныхъ» — а, ї, v. Розподіл здійснено за грецькими зразками, де е, о — короткі, η, ω — довгі, α, ι, υ можуть бути і довгі і короткі. Грецька схема механічно заповнена слов’янськими знаками, адже в живій мові XVII ст. голосні звуки за короткістю й довготою не розрізнялися; літера ω вимовлялась як о, а літера v (іжиця) ще в старослов’янський період вимовлялась як і (Вайан, 39 — 40) (в староукраїнській — як і або и). Та все ж автор, очевидно, заповнив грецьку схему слов’янськими буквами, виходячи з певних міркувань: літера и мала написання, близьке до грецької прописної ηН, а літера Ђ у мові автора мала звучання, близьке або тотожне з і (коли б вона звучала як е, її було б віднесено до коротких).

Смотрицький виділяє й «двогласнаА писмена» (дифтонги), які бувають «свойственнаА» (власне дифтонги) і «несвойственнаА». Автор підкреслює: «СвойственнаА ω(т) Грекω(в) взАтаА / аі, еі, оі: СлавАны не оупотреблАємы(м) ωставлены(м) соуть, аv, еv, Ж и оу, ω(т) Латінъ, ıа, А, іє, ю: Славе(н)скоє же єдино ы». Він або забув трактат Чорноризця Храбра «Сказаніє како состави ст̃ыи Кирилъ философъ азбуку по Азыку словеньску» (кілька разів надруковане перед «Граматикою» Смотрицького), де сказано, що ю, Ж, А — «словенські» (Ягич 1895, 301, 306, 316), або хотів висунути свою версію походження цих букв (як бачимо, хибну). «Несвойстве(н)наА всА, СлавАнω(м) соуть приискрна и своА и(м)» — це сполучення різних голосних із й, наприклад ай, ей, ий та ін. Під термінами «двогласнаА», навіть «трегласнаА, четырегласнаА» автор розуміє не стільки сполучення звуків, скільки літер (пор. «двома гласными состоят» оу, ıа, А, іє, ю, ы, ай тощо, «трема» — оуй, ый, ıай, Ай, юй, «четы(р)ма» — Жй). Тут об’єднуються букви, що виникли від сполучення двох літер, наприклад ıа, та літери, що не є такими за походженням, проте мали в церковнослов’янській мові східнослов’янської редакції однакове з ними звукове значення — А (юс малий). М. Смотрицький підтримує висловлену ще Костянтином Костенецьким думку про те, що «двогласні» ıа та А є поєднання «іти» та «аза», тобто літер і та а.

Двогласні «по мЂрЂ стіхотво(р)нагω количества» автор ділить на «долгаА, кра(т)каА и общаА», отже, добре розуміє, що розрізнення довгих і коротких звуків в церковнослов’янській мові немає.

«СогласнаА писмена» М. Смотрицький розподіляє на «по(л)гласнаА» (до них відносить літери на позначення сонорних і фрикативних, а також щ, ξ, ψ) та «бе(з)гласна» (літери на позначення вибухових, в тому числі і ґ).

Смотрицький узаконює вживання літери ґ (різновиду грецької «гами») для передачі вибухового звука, на відміну від г, що вживається для передачі фарингального (українського) звука.

Другий поділ приголосних — за їх властивостями — на: «измЂнАємаА обоАющаА, таємаА, сугубаА, сугубствующаА, страннаА» в нашій літературі М. Смотрицький зробив уперше. З цих груп привертає увагу перша й остання. «ИзмЂнАємаА» — це г, к, x, ц, ж, ч, ш. Автор виявляє важливу особливість слов’янської фонетики — чергування приголосних (щоправда, він знаходить це явище тільки в іменникових і дієслівних парадигмах). До чужих («страннаА») літер мовознавець справедливо відносить ґ, s, ф, ξ, ψ, θ, бо вони «ω(т) Грекωвъ привзАта: Славе(н)ску языку и кромЂ си(х) состоятн могущу». «Сугубими» (подвійними) автор називає літери з, ξ, ψ, як такі, що «ω(т) двою писмену состоА(т): з ω(т) д и c: ξ ω(т) к и с: ψ ω(т) п и с» (9). Всі ці приголосні трактуються так ще від грецьких античних граматиків (Античные теории, 107). На слов’янський грунт цей погляд переніс, мабуть, Максим Грек.

Великий інтерес становлять «УвЂщенїА» до орфографії. Усвідомлюючи, що грецькі й латинські дифтонги, «оупотреблАємаА СлавАны быва(ю)т не своєго и(м) языка дЂлА, но за приискрноє писм(ъ) гречески(х)», він охоче б їх зберіг у слов’янських написаннях (напр., «еікωна»), але оскільки вони «ωставлены ω(т) дре(в)ни(х), по нуждЂ и мы ωставихо(м)». М. Смотрицький, як бачимо, з повагою ставиться до усталеної правописної традиції. Мовознавець викладає досить чіткі правила вживання тих чи інших літер. Уперше заговорив він і про орфоепію.

Літери є та ю він також узаконює в ролі показників множини в парадигмах: «тЂ(м) тво(р)це(м): ты(м) тво(р)цє(м)», «тЂмъ воино(м): ты(м) воинω(м)». Літера и може вживатись на початку, а також у середині і в кінці слів після приголосних. Літерою ї не можна ні починати (крім іншомовних слів), ні закінчувати слова, а вживається вона перед голосними, за винятком форми родового відмінка однини прикметників жіночого роду, де для відрізнення од інших відмінків пишеться и (крЂпкиА). Не вживають ї також у префіксі при- (приАтелище і под.). У «Граматиці» зафіксовано важливе орфоепічне правило, яке відбиває особливості української мови — вимову и як звука середньо-високого піднесення, перед котрим приголосні непалаталізовані: «ω u вЂстнω буди, яко въ началЂ реченій и в(ъ) слозехъ полагаємо, дебело произноси(т)сА (підкреслення наше. — В. Н.): якω исти(н)на, искони: и про(ч)». «Однак автор зауважує, що и «припрАгаємоє же гласному, и ω себЂ слогъ творАщеє / мАгко: якω, исти(н)нїи / двоица / троица / боАщїисА...» (тобто після голосних, коли саме утворює склад, звучить як сучасне ї (20). З відповідним значком над ним («слитною») и зливається в один склад із попереднім приголосним (тобто вимовляться як й): цікаво, що, за М. Смотрицьким, «и / Сооу(з), дебела» произноси(т)сА. и, МЂстоименїє, мАгкω» (підкреслення наше. — В. Н.). Рекомендація вимовляти українське и, а не і й на початку слова, очевидно, відбиває фонетику рідних авторові подільських говірок, де тепер перед початковим голосним и (мало виявлений, а інколи зовсім виразний) з’являється приставний г.

Автор влучно підкреслює, що ωт — це ні літера, ні дифтонг, тому до літер залічується лише умовно.

М. Смотрицький рішуче відкинув архаїчну орфографію щодо вживання ъ, який у нього означає тільки твердість кінцевого приголосного (як ь — м’якість), і ніколи не виступає на місці о. Автор підкреслює, що ы «вначалЂ реченїА не полагає(т)ся».

М. Смотрицький був обізнаний із графікою церковнослов’янських пам’яток не тільки XVI — XVII ст. але більш ранніх, а, може, й старослов’янських. Він пише, що їє (тобто старовинне ıє) сучасні йому писарі залишили, бо в цій ролі може вживатися є, яке «чисто и сопреди реченїА положеноє двогласнагω... іє, силу притАжаєтъ», тобто після голосної й на початку слова вимовляється як сучасне є. Виняток — слова давньоєврейського, грецького й латинського походження — «Е(м)мануиль, елей, елементъ: и проч. / : В ни(х) же е, якоже и в(ъ) реченїи(х) Славе(н)скихъ согласному припрАже(н)но гласи(т), еψїлону греческому, или е латінскому подобнЂ» (підкреслення наше. — В. Н.). Смотрицький цим засвідчує другу характерну рису української фонетики — твердість приголосних перед е.

Написання ю і старовинна думка (яку уперше висловив Костянтин Костенецький) про те, що ця літера утворена шляхом поєднання грецької ι та о, наштовхнули М. Смотрицького на помилкове твердження, ніби вона в давнину вимовлялася як «їо латінскоє в(ъ) реченїи(х) іоръ іоры / Іовїнїан(ь)... нн̃Ђже єдинакоє co Ж има(т) изглашенїє». Він справедливо відзначив, що в церковнослов’янських складах іо не зустрічається, але чомусь пише, що «слоги» на іо «въмЂсто самагω iu латінскагω оупотреблеблАєма бываю(т)... (мабуть, тут друкарська помилка, iu замість іо. — В. Н.). З часом писарі перестали користуватися літерою Ж, бо її заміняє ю. Отже, первісне звукове значення и М. Смотрицькому, звичайно, не було відоме. Однак учений пропонує вживати іо в словах, запозичених із польської й латинської мов: лїосъ, маїорїтас.

Невідоме було йому давнє розрізнення ıа та А, які вже в давньоруській мові означали один звук. Він узаконює вживання першої літери на початку, другої — в середині й у кінці слова. Зрештою, учений мав перед собою завдання адекватно описати систему східнослов’янської редакції церковнослов’янської мови, кодифікувати її, а не з’ясовувати первісне, старослов’янське звучання літер. І це не применшує значення досягнень М. Смотрицького як фонетиста. Й. Добровському також не було відоме звучання юсів та ъ, ь (він навіть не писав ъ у кінці слів).

Літера v (іжиця) вживається тільки в словах грецького походження і має звукове значення и, коли над нею поставлене «двоточїє», іноді — значення в, коли над нею немає цього значка.

Запозичені букви ґ, ф, ξ, θ вживаються в грецьких і деяких латинських словах. Але у зв’язку з тим, що θ багато його сучасників вимовляли як ф, Смотрицький нагадує, що літери θ та ф не можна вживати одну замість іншої, писати, наприклад, не Θїліппъ, Фекла, a Філіпп(ъ), Θекла.

Мовознавець радить літеру s (зело) вживати тільки в значенні числа 6, для чого її й було запозичено, як твердить автор, із грецької мови, він слушно пише, що ця літера зайва, бо функцію її виконує з. Отже, «УвЂщенїА» М. Смотрицького присвячені як питанням правопису, так і орфоепії.

Крім цього, вчений подає «Правила орθографїи». У першому правилі Смотрицький уперше регулює написання великої букви: її слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, слів на позначення санів, наук, наукових категорій. У перших чотирьох пунктах це правило чинне і в сучасних східнослов’янських правописах. Друге правило радить вживати букви над рядком лише тоді, коли вони закінчують склад. Третє нагадує, що необхідно правильно вживати флексії при відмінюванні і дієвідмінюванні слів, зокрема не писати е замість Ђ і навпаки; Ђ — замість и; ы — замість и. Тут учений виявляє знання особливостей східнослов’янських мов (поплутання Ђ — и, ы — и часто зустрічається в українських текстах XVI — XVII ст.). Четверте правило, крім іншого, застерігає не вживати ф замість хв і навпаки, бо автор знав, що в багатьох українських і білоруських говірках /ф/ заступається сполученням хв. П’яте рекомендує застосовувати грецьку орфографію в словах грецького походження, латинську — в словах латинського походження (отже, пропонується транслітерація).

Пропонуючи чітко диференціювати літери г і ґ — не писати «ни г в(ъ)мЂсто ґ ни в(ъ)против(ъ): якω / одиґітрїа / а не одигітрїА: гора / а не ґора» (25), М. Смотрицький як нормативну трактує характерну рису української (й білоруської) фонетики — розрізнення фарингального звука г і задньоязикового ґ. Шосте правило радить подвоювати н у прикметниках за відповідних умов (напр., истинный) і писати одно н у дієприкметниках. Отже, лінгвіст кодифікує церковнослов’янську орфографію на основі східнослов’янського правописного узусу, що склався під впливом живого мовлення до початку XVII ст.

Зауваження вченого про вимову и, е, про твердість приголосних перед ними, про розрізнення фарингального г та зімкненого ґ виразно вказують на те, що орфоепічні норми М. Смотрицького грунтуються насамперед на його рідній вимові — українській. Якщо деякі особливості літературної орфоепії російської синодальної церкви до XVIII ст. (окремі з них збереглися до наших днів), літургійна вимова старообрядців, де уживається фрикативний /γ/, тверда вимова приголосних перед е < е (м’яка перед е < Ђ) склалися не під впливом «Граматики» М. Смотрицького, а відбивають орфоепічну традицію, що йде від Київської Русі (Успенский, 97), то вчений підносив у норму загальносхіднослов’янські особливості літературної фонетики. Приголосні перед и, е стверділи у південнослов’янських і були твердими у східнороманських мовах, тому відповідне правило українського вченого не суперечило живому мовленню болгар, македонців, сербів, хорватів, румунів та молдаван. Характерно, що рекомендоване М. Смотрицьким розрізнення r і ґ культивувалося тільки на Україні та в Білорусії, але не прищепилося в інших слов’янських народів, що користувалися кирилицею.

Автор не звертає уваги на поплутання ненаголошеного о з а, бо в церковнослов’янських текстах на Україні його взагалі не було, а в текстах, писаних у Росії й Білорусії, воно зустрічалося досить рідко.

Значне місце в книзі Смотрицького відведено вченню «Ω Просωдїи: или ω Оударенїи». Він поділяє її на «Просωдїю стїхотворную» і «Просωдію орθографїА».. Остання має дев’ять різновидів: «оξіа / или остраА: варїА, или тА(ж)каА : перїспомени, или ωблеченаА : ψїли или то(н)каА : дасїА / или густаА : єрикъ : паєркъ : слитнаА: мАгкаА». В просодії М. Смотрицький виділяє також: «Оударенїє. ВремА : Духъ: и Страсть».

Багато пише Смотрицький про місце різних типів наголосу. Теорія автора базується на грецькій системі, штучно перенесеній на слов’янський грунт, і не відбиває властивостей слов’янської системи наголошування. Але незалежно від типу акцентуаційні знаки відбивають узус кінця XVI — початку XVII ст., справжнє місце наголосів у східнослов’янській редакції церковнослов’янської мови (українського різновиду її) й української живої мови своєї доби. «Граматика» М. Смотрицького відіграла важливу роль у нормалізації наголосу церковнослов’янської й української мов (Чепіга, 130 — 132).

У параграфі «Ω страсти» розглядаються правила вживання надрядкових знаків, яких Смотрицький виділяє чотири: «Єрикъ, паєркъ, сли(т)наА, мАгкаА». «Єрикъ» над літерою означає твердість (у реченні пам’ятки «И паєркъ оубо на(д) согласными... дебелоє... творить», мабуть, друкарська помилка, замість «И єрикъ... дебелоє...»), «паєркъ» — м’якість. Щоправда, «єрикъ» над прийменниками (і префіксами) с, к, в може означати і звук о (у Л. Зизанія в такій позиції звук о міг передавати ъ).

Знак «СлитнаА» вказує, що звук «сливаєт(ъ)сА» з попереднім. Цим правилом закріплено практику вживання літери й. Знак «мАгкаА» указує на м’якість приголосної («суд’ба», «л’осъ»). Подібний знак, вжитий на позначення м’якості приголосного в німецькому перекладі граматики М. В. Ломоносова, П. С. Кузнецов уважає запозиченим з польського та чеського письма (Кузнецов 1958, 62). Більш імовірно, що цей знак узято з «Грамматїки» Смотрицького.

Чітко виклав Смотрицький параграф про розділові знаки — «Ω препинанїихь строчныхъ». «Черта» (/) вживається для відзначення невеликої паузи, не перерваної «ω(т)дохомъ» (віддихом), «запАтаА» — для недовгої паузи, перерваної «ω(т)дохомъ», «двоточїє» — для паузи, перерваної «ω(т)дохомъ», після слів, які закінчують думку, однак фраза може бути продовжена, «точка» — коли речення зовсім закінчене. Тексти, в яких ця система більш-менш витримана (до таких належить і наша пам’ятка), можуть дати матеріал для дослідження історії ритмічного членування мовлення (див. ще: Худаш, Абашина, 74 — 77).

Знак «ра(з)АтнаА» (’) пропонується для того, щоб показати роздільність двох слів, які в мовному потоці можуть злитися в одне (не, сущимъ — несущимъ); «єдинитнаА» — знак переносу. У кінці питальних речень ставиться «вопроснаА» (;), в кінці окличних «оудивнаА» (!)..

Слово, що уточнює зміст чужого висловлювання, береться в квадратні дужки _ «вмЂстнаА». Вставні слова відзначаються круглими дужками — «ωтложнаА».

Завершує першу частину «Граматики» параграф про скорочене написання слів — «Ω ТїтлЂ и ω СловотітлЂ». Ці знаки пишуться для позначення скорочення в «именехъ Божїи(х), къ Божїєй чести служащи(х)». Смотрицький, мабуть, прагнув до того, щоб із титлами писали якнайменшу кількість слів, адже він нічого не говорить про вживані тоді «добро-» «рци-», «глаголь-» і «он-»титли.

Після звичайних у ту епоху визначень складу — «Слога», слова — «РеченїА», речення — «Слова» автор переходить до другого, найбільшого розділу «Ω етvмологїи» (39 — 388), яка вчить «реченїА раздЂлАти, и ко своєй коєждо слова части сора(з)сужденїємь ω(т)носити», де викладено вчення про традиційні вісім частин мови в такому порядку: «ИмА», «МЂстоименіє», «Глаголъ», «Причастїє», «НарЂчіє», Пре(д)логъ», «Союзъ», «Ме(ж)дометїє». Учений свідомо відійшов від грецької схеми, відкинувши не властивий слов’янській системі артикль («различїє»). Замість нього він виділяє вигук. Свою позицію М. Смотрицький переконливо обґрунтовує: «Часть слова / ра(з)личїє называємую, Славенскому языкови не свойственну ωставихо(м) МЂстоименїю долгъ єА дово(л)нЂ испо(л)нАющу. Во осмую же слова часть Ме(ж)дометїє, Латінски interiectio назьшаємую свойстве(н)нЂ приАхо(м)».

Частини мови поділяються на «СкланАємыА, и НескланАємыА».

Багато місця відведено «Имени» (40 — 194), що об’єднує іменники, прикметники, числівники та займенники прикметникової відміни. У дефініції М. Смотрицького «ИмА єстъ часть слова вещи нареченїє . падежми скланАющаА, времене же дЂйство или страданїє знаменующагω / не имущаА» (40). Загалом «ИмА» має сім ознак: «Оуравненїє: Родъ: Видъ: Число: Начертанїє: Падежъ: и Склоненїє». За Смотрицьким, «ИмА» буває двох видів: «Собстве(н)ноє» (Петръ) і. «Нарицателноє» (отецъ). У свою чергу «Нарицателноє имА» ділиться на «Существителноє, Собирате(л)ноє и Прилагате(л)ноє».

«Прилагателноє» поділяється на дев’ять розрядів: «Сове(р)шенноє», тобто непохідне (крЂпкій), «Ωтименноє» (желЂзный), «Числителноє» (два), «Чините(л)ноє», тобто порядкове (вторый), «Вопросите(л)ноє» (каковъ), «Ω(т)вЂщате(л)ноє» (толикъ), «ПритАжате(л)ноє» (Петровъ, Отчій), «Ωтечествноє» (Римскїй), «Языческоє» (Рωссійскїй).

Прикметники, крім цього, за формальними ознаками можуть бути «єдинагω» (юродъ) і «троєгω ωконченїА» (бл̃гїй, бл̃гаА, бл̃гоє). Останні виступають як повні, членні — «цЂлаА» (бл̃гїй) та короткі, нечленні — «оусЂченаА» (бл̃гъ). Поняття якісних та відносних прикметників закладене в розподілі «Прилагателнагω» на «ОуравнАємоє» (чистый) та «НеуравнАємоє» (златый) (див. ще: Горпинич, 86 — 89; Середа, 74 — 77).

Прикметникам притаманні три ступені порівняння: «Положите(л)ный: Ра(з)судителный: и Превосходителный». Розрізняється ступенювання «Правилноє» (чистый чистшїй — чистЂйшїй) і

«Неправилноє» (злый — горшїй — злЂйшїй). Смотрицький учить, що вищий ступінь твориться за допомогою суфікса -ш-, найвищий — -Ђйш-. Як відомо, у старослов’янській (і давньоруській) мові форма вищого ступеня твориться за допомогою суф.., -ии (род. відмінок -ьш-) та -Ђи (род. відмінок -Ђиш-), причому форми. з -Ђи(ш)- переважали. Давні форми з суфіксами -ш- та -ійш- < -Ђиш- характерні й для українських народних говорів, особливо південно-західних (Шило, 134 — 135). Під впливом «Грамматики доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» 1591 p. автор пропонує ці суфікси для творення і вищого і найвищого ступенів порівняння. Напевне, завдяки «Граматиці» Смотрицькогр форма найвищого ступеня з суф. -ейш- (-айш-) закріпилася в російській літературній мові. Існує погляд, що ці первісні форми вищого ступеня набули значення найвищого в процесі історичного розвитку російської мови (Иванов 1964, 351), однак про церковнослов’янське походження такої форми найвищого ступеня свідчить вживання її тільки у книжних стилях (Виноградов, 252).

Приголосні перед суф. -ш- не чергуються: оубогшій, драгшїй, тихшїй (палатальність позначається тільки у формах, утворених від прикметників на -н-чесн’шїй). Таке узагальнення зробив М. Смотрицький, можливо, під впливом деяких форм живої мови (пор. суч. тихший). Учений застерігає, що в основах на г, д, x необхідне чергування при суф. -айш-їй (дражайшїй, тишайшїй). Привертає увагу те, що д в цьому випадку переходить у ж (млажайшїй), а не жд (тобто пропонується східнослов’янський рефлекс *dj).

У «Граматиці» правильно відзначено творення форм вищого ступеня від кореня, а найвищого — від основи в прикметників із суф. -ок-їй: глубокїй, глубшїй, глубочайшїй. Форми найвищого ступеня із преф. пре- творяться не від форм вищого, а від звичайного ступеня: преславный (а не преславнЂйшїй). За автором, форми з преф. пре- вказують на більший ступінь ознаки, ніж форми з суф. -Ђйшій. Але вченому були відомі й давні форми вищого ступеня з суф. -Ђй: «ωбрЂтают(ъ)сА ра(з)судителнаА и на / Ђй кончащаАсА: якω крЂплЂй / силнЂй / пространнЂй: и проч. Имже родителна раз†правилна не обрЂтаємъ / крЂпша, силнЂйша и про(ч). Якоже и неправи(л)ны(х), оунїй / оуншагω: болїй / болшагω : мнїй / меншагω / меншему: и про(ч). Да некако в(ъ) превосходителенъ в(ъ)зыйдутъ».

Отже, спостережливий автор дуже близько підійшов до старослов’янської системи творення ступенів порівняння прикметників, однак пропонована ним система позначена помітним впливом української (тепер діалектної).

На відміну від Л. Зизанія, М. Смотрицький виділяє в імені сім родів. Це зумовлене тим, що, за автором, «Родъ єсть МЂстоименїє(м) пола раздЂленїє» (йдеться, отже, не стільки про граматичний рід, скільки про визначення статі): «Мужескїй» (той мужъ), «Женскїй (таА жена), «Среднїй» (тоє древо), «Общій» (той и таА Воєвода), «ВсАкій» (юродъ, исполнь; три, четыри; сюди відносяться прикметники, що мають тільки одну форму роду та числівники від трьох включно і далі), «НедоумЂнный» (той или таА неасыть; тобто іменники, «ω ни(х)же недоумЂваєм / простЂє ли мужескоє прилагателное приє(м)лють / либо женскоє»), «Преобщїй» (той орелъ, таА ластовица; тобто рід «иже єдинымъ мужески(м) или женски(м) родом ωбоє по(л) объє(м)летъ»).

Роди імен пізнаються двома шляхами — «Правилы ωбщими / сиречъ / Знаменованїємъ» і «Правилы Особными / сиречъ / ωко(н)ченіємъ». Автор подає відповідно сім правил визначення роду слова за семантикою. Але він усвідомлював, що за таким принципом охопити всі випадки неможливо, тому після визначення слів чоловічого, жіночого й середнього родів нагадує, що «всА именъ роды познаваємы СлавАнω(м) бывати з(ъ) ωко(н)ченїА». Його загальні правила визначення роду за закінченнями називного відмінка однини більш вдалі, бо в них ідеться власне про граматичний рід.

Щодо похідності і непохідності «ИмА» ділиться на два види: «Первообра(з)ный» (злато) і «Производный» (златый). Виділяється сім «видів» похідних імен: Отчеименный: иже и ПритАжате(л)ный» (Павловъ, Павлова або Павловна), «Отечествный» (ЛвовАнинъ, ЛвовАныни), «Властели(н)ный» (Воєводичь, воєводинна, старостАнна), «Языческїй» (Рωссъ, Рωссини), «Глаголный» (слышанїє, слышатель), «ωтименный» (со(л)нечный), «Оумалителный» (словице), «Оуничижителный» (женище).

Мовознавець виділяє три числа — «Єдинственноє, Двойственноє, Множественноє» і три «НачертанїА» — «Простоє (славный), «Сложенноє» (преславный), «Пресложенноє» (препрославенный) (отже, йдеться про словотвір).

«ИмА» має сім відмінків: «Имените(л)ный, Родителный, Дате(л)ный, Вините(л)ный, Звате(л)ный, Творите(л)ный, Сказате(л)ный». Заслугою Смотрицького є те, що він перший виділив місцевий відмінок — «Сказате(л)ный падежъ». «Установлення у відмінковій системі саме тих відмінків, які притаманні слов’янським мовам, є великим досягненням Смотрицького і свідчить про те, що він не тільки правильно відчував відмінності в мові, але й умів теоретично осмислити, сформулювати їх. У цьому він іде попереду багатьох навіть наступних західноєвропейських граматистів, які вміщували форми живих сучасних мов — німецької, французької, англійської — в прокрустове ложе латинської граматики» (Кузнецов 1958, 29). Твердження про те, що термін «сказательный падеж» у значенні місцевого відмінка вживав ще раніше Максим Грек (Засадкевич, 67), спростував Г. Ягич (Ягич 1895, 585 — 586).

«Склоненїй» у книзі Смотрицького п’ять: «Первоє: Второє: Третїє: Четвертоє: ПАтоє». Порівняно з Л. Зизанієм М. Смотрицький і тут зробив великий крок уперед. Він глибше осмислив особливості слов’янського відмінювання, більш удало систематизував матеріал. В основних рисах його поділ іменників на відміни зберігається і в сучасних граматиках слов’янських мов.

До першої відміни вчений відніс іменники чоловічого, жіночого, спільного та «всякого» родів, що в називному відмінку однини закінчуються на -а, іменники жіночого роду — на -А та . До другої відміни ввійшли іменники чоловічого, спільного і «всякого» родів («вещи ωд̃шевленыА и бе(з)душныА знаменующихъ») на (тобто твердий приголосний), середнього роду — на -о, -е, -А. Третю відміну складають тільки іменники жіночого роду на . У четвертій відміні Смотрицький згрупував іменники чоловічого й спільного родів на та (-ай, -ей і т. д.), середнього роду на -їє. Сюди зараховано також іменники, що походять від грецьких на ιον, ειον. Учений уперше виділив окрему (п’яту) відміну прикметників. Як гетероклітики цієї відміни подано парадигми числівників. Автор ще не об’єднав в одній відміні іменники чоловічого роду твердої і м’якої груп. На перешкоді цьому стало нерозрізнення ним букв і звуків. Але в класифікації М. Смотрицького зберігається певна системність, адже в IV відміні об’єднано тільки іменники м’якої групи. Формально, за називним відмінком, до II відміни віднесено іменники кол. -s-основи. Невдало приєднано сюди іменники на -А (в непрямих відмінках -ен-, -Ат), які мають специфічний набір флексій (в сучасній граматиці IV відміна). Автор хоч і відніс до III відміни іменники кол. -ū-основи, усвідомлював, що в окремих відмінках їм притаманні особливі форми.

В іменниках І відміни твердої групи (зразки відмінювання — Іωна, ДЂза, Воєвода) немає специфічних закінчень, які б не були властиві старослов’янській мові (морфологічні явища, зумовлені фонетикою східнослов’янських мов, тут і далі умовно не вважаємо відмінними від старослов’янських — континуанти носових голосних, ъ, ь; ствердіння приголосних; звук и після задньоязичних та ін.). Автор застерігає, що приголосні основи на г, к, x (Влага, Рука, Сноха) в дав. і місц. відмінках однини, наз., знах. і клич. двоїни чергуються із з, ц, с. Іменники жін. роду м’якої та мішаної груп (Мрежа, Ладїа, СамарАныни; ст̃ынА, ст̃ыни; форма ст̃ынАнова, за аналогією до іменників типу землА) зберігають давнє закінчення -А в род. однини, наз. і знах. множини (МрежА, ЛадїА, СамарАнынА, ст̃ынА), як і іменники із значенням жіночої статі спільного роду (пїАница, ωбрАшапїАницА, ωбрАщА). Однак іменники чол. роду «на а / чистоє» (Захарїа) та спільного роду (судїа) М. Смотрицький подає із новими флексіями (під впливом живої мови): в род. однини та наз. множини (Захарїи, Судїи), -їй у род. множин» (Захарїй, судій). Слова чоловічого (юноша) та спільного родів із значенням чоловічої статі (той пїАница, той ωбрАща) приймають нове закінчення в род. та наз. множини (юноши, пїАницы, ωбрАщи), флексію в знах. множини (юношы, пїАницы, ωбрАщы). Тут спостерігається прагнення автора формально розрізняти закінчення наз. та знах. відмінків у множині. Введенню флексії сприяло, мабуть, і те, що шиплячі приголосні в живій мові були тверді, а в багатьох південно-західних говірках звук ц диспалаталізувався в суфіксах, зокрема в -ица (Шило, 65; Dejna, 49 — 54). За правилами Смотрицького, літера и після голосних вимовлялась як ї, отже, закінчення у формах типу Захарїи, судїи у вимові збігалося з українським -і < -Ђ. Перша відміна — відміна іменників колишніх; та -ja-основ. Специфічні особливості має парадигма слова грецького походження Імармени.

Другу відміну у М. Смотрицького складають насамперед іменники код. -о-основ чоловічого (Клевретъ, яремъ; між ними окремо виділено cлова з основою на г, к, xдругъ, Пророкъ, грЂхъ, через те, що в окремих відмінках у них зазначені приголосні чергуються відповідно із ж, з; ч, ц; ш, с), спільного (Воинъ) та «всякого» роду (юродъ), а також середнього на (древо). До неї ввійшли іменники з основою на -ц(ъ) (отецъ, чванецъ) чол. роду та середн. роду на (сердце) кол. -jo-основи. Окремо автор подає парадигми односкладових слів, «растворАтисА мощи в(ъ) падежехъ», зразками яких є сн̃ъ, кол. -ū-основи, та жрецъ, кол. -jo-основи. У II відміні наведено правила змінювання іменників середн. роду кол. основ на приголосні -t- (отрочА), -n- (имА), -s- (словесо, слово). Автор слушно виділив окремо парадигму іменників типу РимлАнинъ. Він звернув увагу й на особливості відмінювання слів грецького походження (Орестъ, Віасъ та ін.). Гетероклітиками II відміни в «Граматиці» є іменники домъ і братъ. Учений об’єднав у II відміні іменники, що мали в старослов’янській мові різні парадигми. Але тут спостерігаємо певне зближення окремих типів, зумовлене введенням у парадигми елементів із живих мов східних слов’ян. Необхідно відзначити, що кількість цих елементів неоднакова у зразках відмінювання різних слів тієї самої давньої основи. М. Смотрицький перший у нашому мовознавстві підкреслює граматичну категорію живих істот і неживих предметів («ωд̃шевленыА и бе(з)душныА»). У назвах живих істот у «Граматиці» послідовно подається форма знахідного, що збігається з формою родового відмінка. Це результат впливу живих мов, адже в епоху існування старослов’янської мови форма знахідного — родового ще не була постійною (Вайан, 206 — 207). Досить послідовно в пам’ятці виступає живомовна флексія -ами поруч із старовинною в ор. відмінку множини іменників чол. та середн. роду на -о, -е (клевретами, грЂхами, отцами, снами, жєрцами). Тільки з цією флексією виступають форми домами, древами, серцами. Знахідний множини іменників кол. -jo-основ на першому місці має закінчення , а потім -А (отцы — отцА) старослов’янського походження. Іменники другъ, грЂхъ в род. множини мають нову форму другωвъ, грЂхωвъ поруч із старовинною другъ, грЂхъ. Слово кол. -u-основи сн̃ъ у род, відмінку виступає тільки з новою флексією (сн̃а), хоч у слові домъ зберігається лише старовинна (дому). Ці ж іменники під впливом живої мови мають нову флексію поряд із давньою -ови в дав. однини (сыну — сн̃ови), а іменники кол. -jo-основи — закінчення -еви (жерцу — жерцеви). Форми, вирівняні за аналогією, засвідчуються в наз. (сн̃ы сн̃ове, жерци жерцеве) та в род. (сынъ сн̃ωвъ, жрецъ — жрецевъ, домωвъ — дωмъ) відмінках множини. Привертає увагу наявність паралельних форм із -ов-/-ев- у дав., знах. та місц. відмінках іменників сынъ, жрецъ (сн̃овωмъ, жрецеве(м) та ін.). Вважається, що форми з -ов- у зазначених відмінках множини взято з текстів сербської редакції (Weingart, 39). Варто відзначити, що подібні форми відомі й у живих українських говірках, наприклад у закарпатських (кумов-ам, -ум,

кумовами, на кумовах). Тенденція до відмінювання іменника сынъ на розширеній основі сынов- відзначається і в середньоболгарській мові. Спостерігалась вона також в окремих словах старослов’янської (Вайан, 112).

Вплив іменників кол. -u-основи на іменники кол. -о- і -jo-основ почався ще в старослов’янську добу (там же, 113), але закінчення род. множини -ωвъ (-євъ) та дав. однини -ови, -еви Смотрицький увів насамперед на основі церковнослов’янських текстів східнослов’янської редакції. Наявність подібних флексій у живій українській мові XVII ст. сприяла закріпленню їх у парадигмах.

Змішування флексій кол. -о-, -jo- та -u-основ та флексій іменників чол. і середн. родів. кол. основ на приголосний у II відміні. Смотрицького спостерігається в місц. відмінку множини: пор. ω клевретехъ (паралельна форма клевретЂхъ в пам’ятці не надрукована, хоч мала бути, як видно із повторення займенникової форми тЂхъ), ω ярмехъ — ярмЂхъ, древе(х) древЂхъ, друзехъ друзЂхъ, сердце(х) сердцихъ, сн̃ехъ — сн̃овехъ, але тільки отцехъ, чванцехъ, жерцехъ, домехъ.

Іменники середн. роду кол. основ на приголосний та чол. роду з з суф. -Анинъ загалом не відбивають новотворів живої мови.

Автор відрізняє закінчення дав. (-ома, -ема) й ор. (-ама) відмінків двоїни в більшості парадигм, чого не було в старослов’янській мові.

Третю відміну складають виключно іменники кол. -і-основи (заповЂдь) та іменники -r-основи (матерь — мати). Тут же наведено зразки відміни слів грецького і латинського походження (синтаξїс, аvторїтас). Яких-небудь особливих слідів впливу живої мови в парадигмах не спостерігаємо. Кінець кінцем у західноукраїнських говірках, крім кличної форми, в однині майже повністю функціонує давня парадигма. Вона великою мірою зберігається в українській літературній та інших східнослов’янських мовах. За зразком іменника мати (матерь) автор пропонує відмінювати іменники кол. -ū-основи любовъ або любы, свекровь або свекры (пор. ще церковь або церкви, кровь або крви зам. давнього цьркы, кры) та r-основи дщеръ або дщи.

Нові форми називного відмінка однини іменників -П-основи фіксуються вже старослов’янськими пам’ятками: црковь, любовь; цр̃кви, любъви, любъвь (Vondrák, 425). Давнє закінчення род. множини -їй має тепер відповідник у подільській говірковїй флексії -ий (Голоскевич, 122). Смотрицький і в III відміні розрізняє форми дав. (-ема) й ор. (-ма) відмінків двоїни, хоч старослов’янська мова мала для них спільне закінчення (-ьма).

До четвертої відміни, за Смотрицьким, належать іменники чол. роду (пастырь, мАтежъ, свЂдитель, ходотай, ієрей, мравїй, зной, крагуй, любодЂй) та середн. роду (знаменїє), тобто слова кол. -jo-основ. Тут подано також парадигму іменника древодЂлА кол. -ja-основи. Багато уваги автор приділив відмінюванню слів грецького походження. Окремо, як і в II відміні, виділено односкладові іменники, що можуть «растворАєма быти» (тобто мати в парадигмі елемент -ов-/ -ев-) кол. -jo-основ (врачь). Парадигма іменника чол. роду кол. -і-основи г(с)дь подається як гетероклітика цієї відміни. Прикладом збірних іменників III відміни, які мають тільки форми множини, є слово каменїє. У парадигмі однини іменників IV відміни не засвідчуються форми, не властиві старослов’янській мові. Це зрозуміло, бо й сучасні східнослов’янські мови зберігають давні закінчення. А в рідних Мелетієвих південно-західних говірках і тепер виступає закінчення в місц. відмінку. Вчений під впливом живої мови пропонує відмінювати за зразком пастырь слово кол. -і-основи тать і -n-основи камень, а за зразком мАтежъ — іменник кол. -і-основи путь. Правда, в спеціальному зауваженні він говорить, що «всА на/нь кончащаАсА склоненїА сегω имена / чистЂє родителный єдинственный сходити творя(т) на / е, нежели на / А: якω, корень / корене : степень / степене: камень / камене : день / дне...». Але в множині іменників цієї відміни спостерігаються форми, не вживані або рідковживані в тих чи інших словах старослов’янської мови. Називний відмінок має паралельні -іє та (пастырїє пастыре, мАтежїє — мАтеже, свидЂтелїє свидЂтеле; пор. ст. сл. мытаре, -и, дЂлателе, але мЖжи). Закінчення -їє поширилось за зразком іменників чол. роду кол. -і-основи (пор. ст. сл. пЖтиє). Флексію іменників з суфіксами -тель, -арь поширено на всі слова з кінцевим й (ходатає, мравїє, зноє та ін.; пор. ст. сл. краи). Давньої форми на немає в жодній парадигмі. У род. відмінку IV відміни іменники приймають переважно паралельні закінчення -ей та (на той час уже чиста основа): пастырей — пастырь, мАтежєй мАтежь тощо. Закінчення -ей уведено під впливом іменників чол. роду кол. -і-основи (пор. ст. сл. пЖтєй) та живої мови, в якій іменники кол. -jo-основи теж частково підлягали цьому впливові (пор. суч. коней, людей та ін.). Давальний відмінок має спільне для всіх іменників давнє закінчення -ємъ (пастырємъ, ходотаємъ), яке підтримувалось живими південно-західними говірками (пор. суч. діал. дітьом, плечом та ін. — Мельничук, 65). Паралельні форми на -(ь)ми кол. -і-основи чол. роду та основ на приголосний, а також давнє кол. -jo-основ подає автор в ор. відмінку: пастырми пастыри, мАте(ж)ми — мАтежи тощо (пор. ст. сл. дьньми, пЖтьми, мЖжи). Форми із -(ь)ми впроваджено не без впливу живої мови (пор. суч. кіньми, грішми, людьми та ін.). Давне закінчення -ихъ виступає тільки поруч із -ехъ у парадигмі знаменїє знаменїихъ. Тут панує флексія -ехъ, взята з парадигми іменників чол. роду кол. -і-основи (пор. ст. сл. пЖтехъ, -ьхъ) та основ на приголосний (пор. ст. сл. дьнехъ, -ьхъ) і підтримувана живими південно-західними говірками (пор. суч. діал. на дітьох, крижох тощо) (там же). Можливо, живі говірки спонукали М. Смотрицького дати парадигму іменника древодЂлА в IV відміні (пор. у закарпатських говірках старості і старостови, старостом тощо). У парадигмі слова врачь, крім нововведень, відзначених в інших словах IV відміни, привертають увагу паралельні закінчення в дав. однини (врачю — врачеви) і наз. (врачїє — враче — врачеве) та род. (врачь — врачевъ) множини. Тенденція до поширення закінчень іменників кол. -u-основи на іменники кол. -о- і -jo-основ засвідчена ще старослов’янськими пам’ятками (Вайан, 112 — 114). Проте і тут, мабуть, певну роль у їх введенні відіграв вплив живої мови, особливо південно-західних говірок (пор. суч. орачеві, півд.-зах. діал. пневи, хлопцеви та ін.; боярове, синове, панове та ін. — Верхратський, 45 — 46; суч. орачів тощо). Переплетіння аналогій до іменників чол. роду кол. -о-, -jo-основи та -u-основ знаходимо в парадигмі слова г̃(с)дь. Коливання флексій між типами на та у цьому слові було вже в старослов’янських текстах (Вайан, 123).

П’ята відміна в «Граматиці» — відміна «именъ Прилагателныхъ троєгω ωконченїА», тобто прикметників, що мають окремі закінчення за родами. Для зручності викладу автор розподіляє прикметники на три групи, обіцяючи спочатку подати парадигми «Совершенныхъ, Отименны(х)ъ, Числителны(х), Чинителны(х), Вопросителны(х) и Ω(т)вЂщателны(х)», після них «Отчеименны(х) или ПритАжателны(х)», потім «Отечествны(х) и язычески(х)», в кінці — «Нарицателныхъ прилагателны(м) (!) женскимъ подобны(м)», власне субстантивованих прикметників. Проте такий порядок викладу не збережено. М. Смотрицький відчув, що числівники мають свою специфіку і парадигми їх навів у кінці. Про відмінювання «Чинителны(х)», тобто порядкових, числівників автор нічого не пише. Не подано й «Вопросителны(х)» прикметників. «Ω(т)вЂщателн»-і прикметники — це, напевне, ті, що наводяться як гетероклітики — весь, обой, четверо. Походження членних і нечленних прикметників авторові не було відоме. Нечленні форми, за М. Смотрицьким, виникають через апокопу («оусЂченїє»).

Наведено в «Граматиці» зразки відмінювання основних семантичних груп прикметників твердої й м’якої груп у всіх родах, числах членної й нечленної форм (звичайно, коли вони наявні у певних групах): ст̃ый — ст̃ъ, бл̃гїй — благъ, нищій — нищъ, сновній сновень, Божїй; Варнавинъ — Варнавль, Павловъ — Павль, Россїйскїй — Рωссійскъ.

Парадигми нечленних прикметників рясніють формами, що не зустрічались у старослов’янських пам’ятках або відбиті в них тільки як тенденція. Більшість закінчень парадигми кол. -о- та -jo-основ зберігається. Але у відмінюванні цих прикметників виявляється значний вплив членних форм живої мови XVI — XVII ст. Наприклад, у формах однини подано: ст̃ымъ, бл̃гимъ (ор. чол. і середн. родів), нищимъ, сн̃овни(м) (ор. чол. і середн. родів), ω...нищемъ (місц. чол. і середн. родів), нищей (дав. і місц. жін. роду) та ін. Аналогії до членних спостерігаються в цих же відмінках однини присвійних прикметників, що мали, як відомо, тільки нечленні форми: Варнавины(м) — Варнавли(м), Павловы(м) — Павли(м) (ор. чол. і середн. родів), ω... Варнавиномъ, нЂм(ъ) и нЂ или Ва(р)навлим(ъ): u Варнавли, ω... Павловомъ : или ПавлЂмъ: или Павли (місц. чол. і середн. родів), Варнавиной: нЂй: нЂ, ВарнавлЂй: Варнавли, Павловой: вЂй, вЂ, ПавлЂй и Павли (дав. і місц, жін. роду).

Спільні закінчення членних і нечленних прикметників фіксуються і в множині, напр.: ст̃ымъ, нищимъ, сн̃овни(м); Варнавины(м), Варнавли(м) та ін. (дав. відм.), ст̃ыми, бл̃гими, нищими, Варнавиными, Варнавлими та ін. (ор. відм.), ω ...ст̃ыхъ, Варнавиныхъ та ін. (місц. відм.). Присвійні прикметники твердої групи приймають закінчення членних прикметників, а м’якої групи — паралельні форми в род. відмінку, напр.: сн̃овни(х), сн̃овнь, Варнавины(х), Варнавли(х), Варнавль тощо.

Привертає увагу вживання (замість ) в род. множини твердої групи нечленних прикметників навіть після г, напр.: свАть, благь. Очевидно, тут ідеться про намагання автора правописно відрізнити форми називного відмінка однини нечленних (коротких) прикметників чоловічого роду від форм родового множини (а не про вплив прикметників м’якої групи).

Членні прикметники виступають у стягнених формах (звичайно, крім наз., знах., клич. однини й множини, род. однини жін. роду): ст̃аго, ст̃ому, ст̃ымъ, ω...ст̃омъ, ст̃Ђмъ і т. д. (чол. і середн. роди), ст̃ой, ст̃Ђй, ω... ст̃ой, ст̃Ђй і т. д. (жін. рід).

Більшість відмінкових форм збігається з живомовними. Характерно, зокрема, те, що Смотрицький на першому місці подає флексії, які відповідають формам живої мови в місцевому відмінку однини чол. і середн. родів, давальному й місцевому відмінках жін. роду, напр.: ω...бл̃гомъ, бл̃зЂмъ; бл̃гой, бл̃зЂй, ω...бл̃гой, бл̃азЂй і т. д.

До прикметникової відміни вчений робить важливі для дослідників історії мови зауваження. Він, наприклад, застерігає не вживати нищо(м) замість нищемъ, нищой замість нищей. У коротких формах перед суф. -к-ій, -н-ый («бл̃гогласїА дЂлА») з’являються звуки о, е красный — красенъ, сладкій — сладокъ).

Парадигма займенника весъ, -А, -е, віднесеного до гетероклітик V відміни, не виявляє помітних нововведень. Форма жін. роду всАсхіднослов’янська (пор. ст. сл. вьса, вьсЂ), форма чоловічого роду весъ взята з церковнослов’янських текстів пізніх редакцій.

До прикметникових гетероклітик автор відніс збірні числівники обой, двой, трой, четверо, пАтеро і т. д. Збірні числівники мають тільки суф. -еро, властивий східнослов’янським мовам (пор. ст. сл. четверо, пАторо). Як і в живій мові, збірні числівники з цим суфіксом фіксуються тільки в формі середнього роду (в ст. сл. мові у множині такі числівники відмінювались за трьома родами).

Смотрицький виявив специфіку відмінювання кількісних числівників, яким присвятив кінцевий параграф V відміни «Ω скланАнїи имен(ъ) Числителны(х)».

Числівник єдинъ, -а, -о відмінюється як нечленний прикметник (у ст. сл. мові він звичайно мав займенникову відміну). Форми займенникової відміни відзначено в ор. й місц. відмінках чол. і середн. родів — єдинЂмъ, ω... єдиномъ: нЂмъ нЂ, в дав. і місц. відмінках жін. роду — єдиной: нЂй: нЂ. Числівник два виступає в українській формі ор. відмінка чол. і середн. родів — двома. Наближене до живомовного закінчення род. відмінка числівника трїє (чол. р.), три (жін. р.) — трехъ (ст. сл. трии, трьи). Як і р живій українській мові, одну форму для всіх родів має четыри. До живомовних форм наближено його род. й ор. відмінки — четырехъ, четырма. Новіші закінчення, близькі до українських, фіксуються в числівниках пАть — десАть: пАте(х) / u пАти: пате(м) / u пАти: пАтма і т. д., десатма. Впадає в око те, що числівник тисАща виступає з и, а не ы в корені, що властиве навіть тим українським говіркам, які зберегли розрізнення /ы/ — /и/ (Німчук 1961, 45 — 46).

Морфологія «імені», що її описав у своїй книзі М. Смотрицький, загалом близька до старослов’янської пізнього періоду (зрозуміло, звукове значення флексій у «Граматиці» інше — східнослов’янське, насамперед українське). Разом із цим «Граматика» відбиває чимало рис живої мови східних слов’ян, що ввійшли в систему церковнослов’янської мови протягом її тривалого функціонування на східнослов’янських землях. У «Граматиці» зафіксовано передусім елементи, спільні для всіх східнослов’янських мов, але в ній спостерігаються також специфічні риси, притаманні в першу чергу українській живій мові. Деякі особливості відмінювання в порівнянні із старослов’янською мовою виникли внаслідок різних аналогій, що діяли в межах самої церковнослов’янської мови.

Навіть стислий розгляд розділу «ИмА» показує, що Смотрицький, - хоч і ввів у свою працю чимало елементів живої мови, був знавцем давніх текстів, нерідко першим дослідником їх. Його класифікація матеріалу оригінальна. Твердження про те, ніби Смотрицький зробив дуже малий поступ у з’ясуванні системи слов’янської відміни (Weingart, 35), безпідставне.

Учений приділяє багато уваги відмінюванню слів грецького й латинського походження. Однак це не може бути доказом залежності автора від візантійських зразків, як пишуть окремі дослідники «Граматики» М. Смотрицького (там же). Відмінювання іншомовних слів справді мало ряд особливостей, яких не оминають навіть автори теперішніх граматик старослов’янської мови (Вайан, 139 — 143).

Порівняно невеликий за обсягом розділ пам’ятки «Ω мЂстоименїи» (193 — 232). Займенникам (їх автор налічує 18) властиві: «Видъ, Качество, Родъ, Число, Начертанїє, Лице, Падежъ u Склоненїє». За Смотрицьким, займенники азъ, ты, самъ, кто, той, чїй та деякі інші — «первообразнагω вида», а займенники «производнагω вида» утворено від форм родового відмінка: мой, твой, свой — від мене, тебе, себе; нашъ, вашъ — від насъ, васъ.

«Качествъ», або «знаменованїй» (значень), у займенника п’ять: «Оуказателноє, Возносите(л)ноє, Возвратителноє, Въпросителноє, ПритАжателноє». Відповідно автор виділяє займенники «ОуказателнаА» — азъ, ты, са(м), сей, овъ, онъ, той, тому що «ними вещи показанїє бываєть»; «ВозносителнаА» — ті самі, що й «ОуказателнаА», та займенник иже, бо вони «прешедшую вещъ в(ъ) памАть возводятъ»; «Возвратителноє себе», через те що «знаменованїє єгω на тожде лице во(з)вращаєт(ъ)сА, єже предиде»; «ВопросителнаА» — чій, кто, кій, «ними бо вопрошенїє бываєтъ»; «ПритАжателнаА» — мой, твой, свой, нашъ, вашъ, єгω, які «притАжанїє вещи знаменуютъ».

У займенників розрізняються п’ять, родів: «Мужеский» (самъ, сей, овъ, чїй і т. д.), «Женскїй» (сама, сїА, ова, чїА), «Среднїй» (само, сіє, ово, чїє), «Общїй» (кто), «ВсАкїй» (азъ, ты, себе). Займенники мають три числа — «Единственноє, Двойственноє, Множественноє», три «Лица» (особи) — «Первоє» (азъ), «Второє» (ты), «Третїє» (онъ), два «Начертаніа» — «Простоє» (азъ) та «Сло(ж)ноє» (самъ азъ). Кількість відмінків та ж сама, що й в «Имени», однак Смотрицький зауважує, що кличний відмінок мають тільки ты, сей, мой, нашъ.

Відмінювання займенників учений подає в межах чотирьох «Склоненїй». Парадигми займенників І відміни азъ, ты, себе збігаються із старослов’янськими, лише у дав. відмінку множини відсутні форми ны, вы. У зауваженні Смотрицький надає перевагу формам насъ, васъ над формами ны, вы в знахідному відмінку. Форми займенників II відміни також загалом збігаються із старослов’янськими. На окремих закінченнях позначився вплив членних прикметників (частково і через живу мову): самогω, овагω; самыА, овыА; самой, самЂй; овой, овЂй. Форма ор. відмінка множини чол. роду самЂмъ є, мабуть, друкарською помилкою (пор. правильні самЂми жін. і середн. родів). Третю відміну складають займенники кто (что), той. У ній привертає увагу форма ор. відмінка займенника кто — кимъ (ст. сл. цЂмъ), що збігається з українською та білоруською. Відмінювання займенника что аналогічне старослов’янському, за винятком наз. і знах. відмінків однини, де поруч із что подано чесо. Вказівний займенник виступає в членній формі чол. (той) та середн. (тоє) родів, в членній і нечленній формах жін. роду (таА, та). Нова живомовна форма спостерігається в дав. множини всіх родів — тымъ (пор. укр. тим, білор. тым). До IV відміни займенників у Смотрицького належать сей, мой, твой, свой, кїй, чїй, нашъ, вашъ, егω, иже. Привертає увагу форма сей (яка збігається з відповідною українською сей), що виступає перед церковнослов’янською сій. Після відмінювання відносного иже Смотрицький застерігає, що після прийменників у род. й ор. відмінках потрібно вживати форми з початковим н: в(ъ) негω, к(ъ) нему і т. п., а в знах. нь замість и: нань. Учений знав, що в білоруській мові та деяких українських говорах давні форми з початковим н перестали функціонувати (пор. білор. у яе «в неї») (див. ще: Широкорад, 135 — 138).




Продовження розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.