Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу.


[«ГРАММАТІКИ СЛАВЕНСКІЯ ПРАВИЛНОЄ СИНТАҐМА» М. СМОТРИЦЬКОГО]



«О глаголЂ» (233 — 359) — другий великий розділ «Граматики» М. Смотрицького. Учений так визначає цю частину мови: «Глаголъ / єстъ часть слова скланАємаА / со ра(з)личными наклоненїи и времены дЂйство / или страсть / или среднеє что знаменующаА»-(233). «Глаголъ» автор поділяє насамперед на «Личный» (особові дієслова), що має всі особи трьох чисел (бїю, бієши, бїєтъ і т. д.), «Безличный», який позбавлений першої й другої особи всіх чисел, а в багатьох — і третьої особи множини (він може бути значень «ДЂйствителнаго» — подобаєтъ і «Страдателнагω» — ключаєт(ъ)сА), «Стропотный», який не змінюється за правилами особових дієслів (єсмь, ямь, вЂмь та ін., тобто атематичний), «Лишаємый — позбавлений деяких форм способів дієслова або часів Ђхъ, оусну та ін.).

За значенням особове дієслово («Глаголъ») буває: «Существителный» (тільки одне слово — єсмь, бываю), «Звателный» (именуюсА, нарицаюсА, зовусА, прозываюсА, гл̃юса), «Прилагателный» (всі інші, крім наведених вище). Смотрицький вперше вводить у наші граматики поняття перехідності й неперехідності дії: глаголъ «Преходителный» (люблю) і «СамостоАтелный» (стою).

Дієслово характеризується дев’ятьма категоріями: «Залогъ, Начертанїє, Видъ, Число, Лице, Наклоненїє, ВремА, Родъ, Спраженїє».

Як і в тодішніх граматиках грецької мови, в Смотрицького налічується п’ять станів дієслова. «ДЂйствителный залогъ» вказує на активну дію (бію); за допомогою частки («слога») сА ці дієслова переходять v пасивний стан. «Страдателный залогъ» означає пасивність дії (біюсА); без частки сА ці дієслова переходять до активних. «Средній залогъ» не означає ні активної, ні пасивної дії (стою). До пасивного стану ці дієслова не переходять. В «ω(т)ложителный залогъ» віднесено дієслова, які мають форму пасивних, проте значення в них або лише таке, як у «дЂйствителныхъ» (боюсА), або як у «среднихъ» (труждаюсА). «Общій залогъ» — це стан дієслів, що мають частку сА, як і пасивні дієслова, але значення в них водночас може бути і активне, і пасивне (касаюсА). М. Смотрицький пропонує оригінальний спосіб розрізнення станів «слов’янського» дієслова додаванням і відніманням від нього частки сА. Наприклад, між дієсловами дійсного і середнього стану існує та різниця, що додаванням частки сА до дієслів дійсного стану творяться дієслова із значенням пасивного стану (клену — кленуcА) , однак додавати її до дієслів «середнього» стану не можна («ω(т) лежу не идетъ лежусА»).

За словотвірним складом дієслово може мати «Начертаніє» «Простоє» (ємлю), «Сложе(н)ноє» (приємлю), «Пресложе(н)ноє» (восприємлю).

Подібно до Л. Зизанія, в дусі теорії свого часу, М. Смотрицький з погляду словотвору поділяє дієслова на два «Виды»: «Первоωбразный», або «Совершенный» (чту, стою) 12, і «Производный», тобто ділить їх на первинні і вторинні.



12 При аналізі вживаємо цей термін ученого, але весь час необхідно мати на увазі, що йдеться про непохідні дієслова.



Категорію виду в сучасному розумінні він не виділяє. Але М. Смотрицький перший поділив дієслова «производного вида» за характером вираженої дії ще на два «види» — «начинателный», до якого відносяться дієслова із значенням початку дії, що звичайно мають суфікс -Ђ («теплЂю... бЂлЂю... Сиречъ / начинаю теплъ... или бЂлъ быти... ω(т) совершенных гл̃ъ, теплю... бЂлю...»), та «учащателный», до якого входять дієслова із значенням повторюваної дії («иже вещь оучащаєму знаменуєтъ»), що звичайно мають суфікс -а-ю, -А-ю («бЂгаю / читаю, творАю... Сиречъ / часто бЂгъ / или чтенїє / либо твореніє... творю: ω(т) совершенныхъ гл̃ъ, бЂгу, чту / творю»).

Хоча поняття «начинательного» й «учащательного» виду узято з латинських граматик (Античные теории, 128), все ж М. Смотрицький започаткував розуміння граматичного виду у слов’янській дієслівній системі, адже в межах «производного» виду йдеться не тільки про словотвір, а й про характер дії. Шлях до сучасного розуміння категорії виду дієслова був дуже довгий і складний. До середини XIX ст. термін «вид» вживався насамперед стосовно словотвору дієслова. Теперішнє розуміння виду починає накреслюватись тільки в середині XIX ст. (Виноградов, 477 — 487; Русанівський, 8 — 9). Оскільки при осмисленні цієї категорії неабияку роль відіграли пов’язані з нею питання дієслівного словотвору, термін Смотрицького закріпився в новому значенні.

Однак М. Смотрицький, як і Л. Зизаній, добре відчував видові відношення, що виявилося в парадигмах дієслів: у формах «непредЂлного» та майбутнього часів Смотрицький вживає префіксальні форми дієслів доконаного виду.

Дієслово в «Граматиці» Смотрицького має три числа: «Єдинственноє» (гл̃ю), «Двойственноє» (глева), «Множественноє» (глемъ). Не з’ясовано, звідки М. Смотрицький взяв теоретичне міркування про те, що слов’яни у дієсловах, як і в іменах, мають форми двоїни всіх родів. Він наводить форми двоїни за родами, можливо, під впливом форм двоїни займенників мы, вы (та они). Це може бути непрямим свідченням цілковитого занепаду двоїни в живій мові.

Особи («лица») у дієслова три: «Первоє», «Второє», «Третіє», причому наказовий і бажальний способи не мають форм першої особи однини (див. ще: Регушевський, 139 — 141).

Автор, за зразком тодішніх граматик, нараховує шість способів дієслова — «ИзъАвителноє, Повелителноє, Молителноє, Сослагателноє, Подчинителноє» і «НеопредЂленноє наклоненїє», пояснює значення кожного. Перший, другий і четвертий терміни відповідно мають значення: дійсний, наказовий, умовний спосіб. За допомогою «молительного» способу виражається прохання (оуслыши). Дієслово у формі «подчинительного» способу для закінченості думки потребує уточнення іншими словами («да бїю / мни / повелЂваєши да бію», тобто «да бію» потрібно розуміти так: «ти наказуєш, щоб я бив»). «НеопредЂленноє «наклоненїє», показуючи час, не визначає роду й числа (бити, стояти).

Аналогічно до граматики грецької мови, М. Смотрицький налічує шість часових форм дієслова: «НастоАщеє совершенны(х) и оучащателныхъ»», «Преходящеє», «Прешедшеє», «Мимошедшеє», «НепредЂлноє» та «Будущеє времА», «ПреходАщеє времА» означає незакінчену дію або пасивність (бихъ, бих(ъ)сА, бїєнъ єсмь, быхъ), тобто відповідає за значенням гр. παρατατικός, лат. imperfectum; «прешедшеє» — зовсім минулу дію або пасивність (біАхъ, бїАхъсА, бїАнъ єсмъ, быхъ), тобто відповідає гр. αόριστος; «мимошедшеє» — раніше минулу закінчену дію або пасивність (бїАа(х), бїАа(х)сА, бїАнъ бывахъ), тобто відповідає гр. υπερσυντελικός, лат. plusquamperfectum; «непредЂлноє» — недавно закінчену минулу дію або пасивність (побихъсА; побїєнъ быхъ), тобто гр. παρακείμευος, лат. perfectum. M. Смотрицький прагнув зберегти грецьку систему шести часів. Для цього були певні підстави: в церковнослов’янських (як і старослов’янських) текстах були й форми імперфекта, й аориста, й перфекта, й плюсквамперфекта. Однак у живій українській та білоруській мовах XVII ст. функціонувала лише одна форма минулого часу, що виникла на базі колишніх форм перфекта, а форми давноминулого часу відрізнялись від церковнослов’янських (старослов’янських). Учені XVI — XVII ст., безсумнівно, розуміли, що форми аориста й імперфекта — форми минулого часу, але справжнього значення і вживання цих форм вони не усвідомлювали. Для з’ясування цих питань потрібне було глибоке дослідження текстів, що зроблено тільки в кінці XIX — XX ст. (та й тепер ще точаться суперечки навколо цього питання).

Орієнтація М. Смотрицького на грецьку систему, в якій були тільки синтетичні форми перфекта й плюсквамперфекта, перешкодила йому виділити аналітичні форми цих часів у церковнослов’янській, бо вживання таких форм він пояснює «руска языка навыкомъ». Бажаючи зберегти систему шести часів, М. Смотрицький замість церковнослов’янських форм перфекта подає форми аориста префіксальних дієслів (може, префікси були тут аналогією до грецького аугмента), а замість форм плюсквамперфекта — специфічні форми імперфекта.

Форми часів у М. Смотрицького досить тісно пов’язані з «видами» дієслів: теперішній час мають дієслова «совершенного» й «учащательного» «видів»; «переходящий» час — «совершенного» «виду»; «прешедший», «мимошедший» — дієслова «учащательного» «виду». Форми «непредільного» й майбутнього часів мають тільки префіксальні дієслова «учащательного» «виду» (див. ще: Ковалик, 66 — 68; Бевзенко, 142 — 143).

Невивченість дієслова призвела до виділення п’яти родів: «мужескій» (билъ, биху), «женскій» (била, бисвЂ, бишА), «средній» (било), «общїй» (бисва, биша), «всАкїй» (бію, бієши, бієтъ і т. д.; бихъ, би, бихомъ, бисте, бїАше). Слов’янське дієслово ніколи не мало форм відмінювання за родами. Родові форми виступали лише в часах, до складу яких входив активний дієприкметник на -лъ (-ла, -ло), в тому числі у формі перфекта. Як відомо, форма перфекта у Східних слов’ян витіснила всі інші форми. Допоміжне дієслово в ній зникло (або перетворилося в особову частку в західноукраїнських говірках), а дієприкметники на -л- були переосмислені як форма минулого часу дієслів. Розрізнення родових форм у колишніх формах перфекта на -л- (які усвідомлювались як форми минулого часу) та подібність дієслівних флексій двоїни до форм двоїни займенників і наштовхнули Смотрицького на штучне розрізнення категорій роду у всіх часах. Це змусило його ввести параграф «Ω познаванїи рωдъ гл̃а». Так, наприклад, автор пише, що всі дієслова «преходАщагω: преше(д): мимоше(д): и непре(д): на / лъ, во всЂхъ наклоненіихъ кончащаАсА лица: и лице третіє мно(ж): сходАщеє на / хъ» є чоловічого роду. Категорію роду виділяв також Л. Зизаній, і це теж, мабуть, вплинуло на погляди Смотрицького. Відмінювання дієслова, де перша особа однини дійсного способу теперішнього часу приймає закінчення -у, -ю (тещ, гоню), називається «правильними, а з кінцевим (есмь, ямь, вЂмь та ін.) — «стропотнымъ» (неправильним).

Великим досягненням Смотрицького як мовознавця було осмислення особливостей відмінювання слов’янського дієслова, виділення двох дієвідмін.

«Первоє спрАженіє» складають дієслова, що в другій особі дійсного способу теперішнього часу мають закінчення -еши (бїю — бїєши, несу — несеши), «Второє» — дієслова з закінченням -иши (слышу — слышиши, таю — таиши). Цей поділ зберігається і в сучасних наукових та шкільних граматиках слов’янських мов.

Закінчення , що додається до основи дієслова на голосний, вважається «чистоє». Таких закінчень у І дієвідміні дев’ять: -аю, -ею, -їю та ін., у другій — два: -аю, -ю. «Нечистоє» — закінчення, що додається до приголосного основи. У І дієвідміні таким закінченням є , за винятком дієслів із л (автор не знав, що тут л — епентетичний): гбу, зову, алчу, хощу та ін., у II дієвідміні — вживається тільки закінчення : скорбю, бдю, гнЂздю, храню та ін. Учений тут наводить форми без епентетичного л після губних і без чергування приголосних перед закінченням. Тенденція до втрати л після губних у флексіях і похідних основах намітилась ще в кінці старослов’янського періоду (Вайан, 78 — 79; Мирчев, 138; Конески, 55). Подібні форми автор запозичив із текстів південнослов’янського походження. Їх Смотрицький міг сприймати і як факти живої розмовної мови, бо зникнення л після губних спостерігається в південно-західних українських говірках (Закревська, 190 — 191), недалеко від його батьківщини. Форми 1-ї особи однини теперішнього часу без чергування приголосних (внаслідок вирівнювання основ) характерні і для середньоболгарських пам’яток (засвідчуються вже в XIII ст.) (Мирчев, 190 — 191), звідки, можливо, й узяв їх мовознавець. Але тоді й вони могли сприйматися як живомовні, бо аналогічне явище спостерігається й тепер у багатьох говірках української мови, зокрема поширених на території біля Кам’янця-Подільського (Закревська, карта № 1).

Форми теперішнього часу дійсного способу не виявляють значних відмінностей від старослов’янських. Вплив живої мови спостерігається тільки в 1-й особі однини. У кінці підрозділу про відмінювання особових дієслів II дієвідміни автор спеціально пише «Ω измЂнАємыхъ СпрАженіА сегω Начертателныхъ: г, ж, ч, ш», де зауважує, зокрема, що, в першій особі д чергується із ж (вижю видиши), т із ч (молочю молотиши), тобто допускає східнослов’янські живомовні форми. Форми із ж подає він і як паралельні до форм на жд (рожду рожю, хожду — хожю). Як паралельні допускаються властиві всім східнослов’янським мовам форми з епентетичним л у дієсловах II дієвідміни (сплю — спю, славлю — славю). У третій особі однини й множини в «Граматиці» кінцевий -тъ тільки твердий. Учений міг сприймати це явище як спільне для церковнослов’янської й живої мови, адже в більшості південно-західних говорів української мови, в тому числі й на батьківщині Смотрицького, кінцевий т у цих формах твердий. Автор, як і в інших формах часів, у теперішньому штучно розрізняє форми двоїни за родами. Перша особа множини має, як і в старослов’янській мові, тільки закінчення -мъ. Ця флексія властива всім східнослов’янським мовам.

У «преходящому» часі «совершенного» «виду» автор подає в основному форми аориста. Але форми простого аориста в пам’ятці зовсім не зустрічаються. Дієслова першого й другого класів із закритою основою мають форму нового сигматичного аориста: чтохъ, чтохсА. Смотрицький у кінці розгляду парадигм першої дієвідміни спеціально зауважує, що «гл̃и кончащїисА на / бу, гу, ду, зу, ку, пу, су, ту...» виступають у формах: «гребу / бо(х): стрегу / гохъ: веду / дохъ: гризу / зо(х): теку / ко(х), сопу / сопо(х): несу / со(х): плету / то(х)».

Автор відбиває в «Граматиці» те, що було зафіксовано у східнослов’янських пам’ятках, які засвідчують тільки нові форми аориста (Вайан, 265) зазначених дієслів. Із форм старого сигматичного аориста Смотрицькому відома тільки форма рЂхъ, що була поширена в усіх церковнослов’янських пам’ятках (там же, 266).

Дієслова з основою на голосний виступають у звичайних формах сигматичного аориста на -хъ: читахъ, творихъ. Про них автор спеціально згадує в кінці перегляду парадигм І дієвідміни; «зову / звахъ: вАжу / вАзахъ: стражду / страдахъ, слю / слахъ, жму/ жма(х): жену / гна(х), дебелЂю / лЂхъ: густЂю / стЂхъ» та ін. До винятків належать: «плыву / плы(х): клену / клА(х): схну / схо(х): тАгну / тАгноу(х): хощу / тЂ(х)» та ін. Мовознавець називає правильними ті дієслова II відміни, які мають флексію -ихъ: скорбю, скорбихъ: плавю / вихъ: нужю: дихъ» тощо. «Неправильні» — це дієслова, що мають у 1-й особі закінчення -ахъ (лежю / жахъ: держю / жахъ та ін.) та -Ђхъ (сежю, дЂхъ: скорбю, бЂхъ та ін.) і -охъ (тільки «бЂгю, бЂгохъ»). Такий підхід пов’язаний із поглядом Смотрицького, який вважає, що правильні форми «преходящого» часу творяться у І дієвідміні від форми першої особи однини теперішнього часу дійсного способу через зміну флексії на -хъ і на -охъ, а в II дієвідміні — від другої особи однини шляхом зміни закінчення -ши на -и(х) (хоч фактично форми аориста творились від основи інфінітива).

Замість форми другої особи однини аориста М. Смотрицький подає у парадигмах форми на -лъ, -ла, -ло (челъ, чла, чло), тобто форми колишнього перфекта, що в живій мові XVI — XVII ст. мали значення минулого часу, відбиваючи цим самим практику пам’яток XVI ст., у яких форми аориста й імперфекта вживалися у всіх особах, крім другої, де майже завжди стояв перфект (Кузнецов 1958, 22 — 23). На відміну від Л. Зизанія, він наводить ці форми без допоміжного дієслова.

У третій особі однини «преходящого» часу мовознавець подає форми аориста: чте, твори. Йому було відомо, що деякі дієслова в третій особі однини можуть мати закінчення -ть, наприклад, А або Ать (від ємлю) та в похідних взАть, ω(т)Ать, приАть і под., запАть, зачАть замість запА, зачА і под. (причому з кінцевим східнослов’янським , пор. ст. сл. прокАтъ, зачАтъ (Вайан, 257).

M. Смотрицький штучно розрізнює родові форми у двоїні. Зазначимо, що в «Граматиці» немає давніх форм на -(о)сте (див. ще: Лиса, 132 — 135).

Закінчення нового сигматичного аориста дієслова з основою інфінітива на приголосний та звичайні закінчення сигматичного аориста дієслова з основою інфінітива на голосний спостерігаються у множині «преходящого» часу «совершенного» «виду»: чтохомъ, чтосте, чтоша, творихо(м), твористе, твориша. Щодо форми третьої особи множини автор зауважує, що «СочиненїА и ОрθографїА дЂлА» розрізняються кінцеві -ша як показник чоловічого, а А- жіночого й середнього родів. Форми «прешедшого» часу мають дієслова «учащательного» «виду». Тут виявляються закінчення аориста, за винятком третьої особи однини, де наводиться форма імперфекта (читаше), та третьої особи множини, де паралельно виступають форми імперфекта й аориста (читаху — читаша).

Закінчення «непредільного» часу у Смотрицького збігаються із закінченнями «преходящого» (тобто виступають форми аориста), однак основа дієслова префіксальна: прочтохъ, прочелъ, -ла, -ло, прочте; сотворих(ъ), сотворилъ, -ла, -ло, сотвори і т. д. «Мимошедший» час твориться від форм «прешедшого», «ко(н)чаємый другимъ азомъ растворше»; читаа(х), читаалъ, -ала, -ало, читааше, творАхъ і под.

Безумовно, ці закінчення учений увів на основі нестягнених флексій імперфекта, що в східнослов’янських пам’ятках мав узагальнене закінчення -аахъ і -Аахъ (пор. ст. сл. тип із трьома тематичними голосними -аахъ, -ıаахъ, -Ђахъ). При цьому вчений опирався, мабуть, на «Граматику» Л. Зизанія, де флексії -аахъ, -Аахъ мають дієслова минулого — «пресовершенного» часу. Подвоєння голосної а М. Смотрицький вводить і як показник інфінітива «мимошедшого» часу: читаати, творАати. Основи для цього пам’ятки старослов’янської й церковнослов’янської мов не давали. Такі форми автор скомпонував за ана-, логією до особових форм «мимошедшого» часу.

Після розгляду парадигми дійсного способу Смотрицький говорить, що дієслова обох дієвідмін «руска иногда языка навыкомъ» вживаються і в інших формах «преходящого», «прешедшого», «мимошедшого» і «непредільного» часу, «существителнымъ гл̃голомъ растворАєма», напр.: челъ єсмь, челъ єcu, челъ єсть; читалъ єсмь; читаалъ єсмь, прочелъ єсмь і т. д. Отже, вчений, виходячи з мовної практики східних слов’ян, не заперечував проти вживання форм колишнього перфекта замість форм усіх минулих часів. Видозмінені форми перфекта (крім штучної форми типу читаалъ єсмь), близькі до наведених, характерні для українських південно-західних говорів (пор. ходилисмо) та форм минулого часу української літературної мови XVI — XVII ст.

Смотрицький подає парадигму тільки простого (доконаного) майбутнього часу: прочту, прочтеши, прочтетъ; сотворю, сотвориши, сотворитъ і под. Про творення форми майбутнього часу в слов’ян через сполучення інфінітива з дієсловами хощу, имамъ автор тільки згадує в «Синтаксисі», а форм, утворених за допомогою дієслова буду, не згадує зовсім.

Форми «страдательного» стану дійсного способу або збігаються з формами викладених вище дієслів активного стану, ускладнених кінцевим сА, або складаються з пасивних дієприкметників і форм допоміжного дієслова быти: чтусА чтом(ъ), -ма, -мо бываю; чтохъсА чтенъ, -на, -но єсмь или быхъ; читаюсА — читаємъ, -ма, -мо бываю; читахсА — читанъ, -на, -но єсмь или быхъ; читаахсА читанъ, -на, -но бывахъ; прочтохсА — прочтенъ єсмь или быхъ; прочтусА прочтенъ, -на, -но буду. Аналогічні форми спостерігаємо і в дієслів II дієвідміни: творюсА — творимъ, -ма, -мо -бываю і т. д.

Дієслова «совершенного» «виду» виступають у формах наказового способу 2-ї і 3-ї ос. однини (чти ты, да чтетъ онъ — твори ты, да творитъ онъ), множини (чпіЂмъ, чтЂте, да чтутъ творимъ, творите, да творАтъ) і двоїни. Дієслова ж «учащательного» «виду» мають форми наказового способу, як у теперішнього (читай, да читаєтъ творАй ты та ін.; «читаим(ъ), читайте, да читаютъ), так і майбутнього (прочти, да прочтетъ — сотвори ты, да сотворитъ онъ; прочтЂ(м), прочтЂте, да прочтутъ — сотворим(ъ), сотворите, да сотворАт) часів. Вплив живої мови на флексії не спостерігається, зате форми 3-ї ос. — тільки описові, аналогічні до живомовних. Форми «молительного» способу збігаються з формами наказового. В окремому параграфі до дієслів І дієвідміни «Ω по(д)лежащихъ измЂненїю СклоненїА сегω начертателныхъ согласныхъ», говорячи про чергування приголосних, автор спеціально підкреслює, що в 2-й ос. однини наказового й «молительного» способів чергуються г — з, к — ц: мози, теци.

Старослов’янська мова, як і жива народна, не мала розрізнення форм наказового способу за часами. Мабуть, під впливом «Граматики» 1591 р. Смотрицький прийняв грецьку схему, заповнивши її «словенськими» однотипними формами дієслів недоконаного й доконаного видів. Проте і в цій схемі форми наказового способу викладено загалом без штучних форм.

Грецьку схему взято й для викладу форм умовного способу. Дієслова «совершенного» «виду» мають ці форми в теперішньому й «переходящему» часах, а дієслова «учащательного» «виду» — в теперішньому «прешедшему», «непредільному» й майбутньому часах. Тут старослов’янська та жива мови не мали розрізнень форм способу за часами, тому автор змушений був заповнити грецьку схему в одних випадках живомовними, в інших — старослов’янськими формами.

Складність і штучність викладу умовного способу за часами спонукали автора давати перед парадигмами пояснення староукраїнською мовою. Характерно, що перед формами умовного способу автор скрізь вживає слово аще. Форми цього способу теперішнього часу «совершенного» й «учащательного» «виду» — це по суті церковнослов’янізовані форми умовного способу південно-західних українських говорів, відомі і на батьківщині М. Смотрицького: аще бымъ, аще бы єcu, аще бы челъ / чла / чло; аще бы чли смы, члисте, чли (пояснення автора: ґды бымъ читалъ); «аще бымъ, аще бы єcu, аще бы читалъ / ла / ло; аще бы читали смы, читалисте, читали» (пояснення автора: ґды бымъ читовалъ). Характерно те, що в 3-й ос. немає допоміжного дієслова (пор. південно-західні діал. даў бим, даў бис’, даў би). Подібне спостерігається і в майбутньому часі «учащателнаго» «виду»: аще бымъ, аще бы єcu, аще бы прочелъ / ла / ло і т. д. «аще бымъ, аще бы єcu, аще бы сотворилъ / ла / ло» і т. д. (з поясненням автора: ґды бымъ прочиталъ напотомъ; ґды бымъ оучинилъ напотомъ).

«Преходящий» час дієслів «совершенного» «виду» і «прешедший», «мимошедший» і «непредільний» «учащательного» «виду» форми умовного способу творять шляхом поєднання минулого часу дієслова быти (сигматичного аориста в 1-й ос. однини, 2-й множини, імперфекта східнослов’янського типу в 3-й ос. однини, імперфекта цього типу або сигматичного аориста в 3-й ос. множини) та форм на -лъ, -ла, -ло відповідного дієслова. У другій особі однини засвідчується поєднання форм перфекта дієслова быти з формами на -лъ, -ла, -ло відповідного дієслова. Всі зазначені минулі часи (у «мимошедшому» основне дієслово із штучною основою читаалъ, -ла, -ло) мають однакові форми. Часове розрізнення досягається через «видове» розрізнення основ. Так, «преходящий» час «совершенного» «виду» має: аще быхъ челъ / чла / чло: былъ єcu / ла / ло: бАше аще быхомъ чли, бысте, бАху / или быша (з авторським поясненням: ґды бы(м) былъ читалъ), «прешедший»: «аще быхъ читал / ла / ло: былъ єcu / ла / ло: бАше аще быхомъ читали, бысте, бАху / или быша» (з авторським поясненням: ґды бымъ былъ читовалъ), «мимошедший»: аще быхъ читаалъ / ла / ло: былъ єси / ла / ло: бАше аще быхомъ читаали, бысте, бАху / или бАше (з авторським поясненням: ґды бымъ былъ частω читовалъ), «непредЂлний»: аще быхъ прочелъ / ла / ло: былъ єси/ ла /ло: бАше аще быхомъ прочли, бысте, бАху / или быша (з авторським поясненням: ґды бымъ былъ прочиталъ). Аналогічні форми мають і дієслова пасивного стану.

«Подчинителноє наклоненїє» (гр. υποτακτική, лат. subjunctivus, conjunctivus) введено в книгу за зразками граматик класичних мов, де вважалося, що ця дієслівна категорія виражає відношення залежності. З суб’єктивної точки зору мовця дієслова в формі цього способу виражали дію бажану, необхідну, гіпотетичну і под. У Смотрицького дієслова в формі цього способу мають ті ж часові форми за «видами», що й умовного. Як і в «Граматиці» 1591 р. для бажального, у М. Смотрицького для творення всіх часових форм «подчинительного» способу вживається частка да. Форми теперішнього й майбутнього часів цього способу збігаються з формами дійсного способу: да чту, чтеши, чтетъ — да чтемъ, чтете, чтутъ (з авторськими поясненнями: абымъ читалъ); да читаю, читаєши, читаєтъ да читаємъ, читаєте, читаютъ (з авторським поясненням: абымъ частω читовалъ); да прочту, прочтеши, прочтетъ — да прочтем(ъ), прочтете, прочтутъ (з авторським поясненням: абымъ прочиталъ напотомъ).

Форми минулих часів відрізняються від форм умовного способу лише часткою «да» замість «аще». Так, «преходящий» час має форми: да быхъ челъ / чла / чло: былъ єси / ла / ло: бАше і т. д. (авторське пояснення: абымъ былъ читалъ), «прешедший»: да быхъ читалъ / ла / ло: былъ єси / ла / ло: бАше і т. д. (авторське пояснення: абымъ былъ читовалъ), «мимошедший»: да быхъ читаалъ / ала / ало і т. д. (з авторським поясненням: абымъ былъ частω читовалъ), «непредільний»: да быхъ прочелъ / ла / ло і т. д. (з авторським поясненням: абымъ былъ прочиталъ). Звичайно, вчений наводить парадигми і пасивного стану, дає парадигми цих способів у дієсловах II дієвідміни. Отже, й тут М. Смотрицький часові розрізнення проводить за допомогою основ дієслів, «видів» у його розумінні. Перегляд парадигм особових форм дієслів ще раз переконує нас у тому, що вчений тонко відчував видові відношення в дієсловах. Староукраїнські паралелі, що їх наводить М. Смотрицький при формах «сослагательного» і «подчинительного» способів, допомагають краще з’ясувати авторове розуміння значень минулих часів.

Часові форми, за зразком грецьких граматик, у тому числі львівської «Граматики» 1591 р., М. Смотрицький розрізняє і в дієслів «НаклоненіА НеопредЂленнагω» (неозначеної форми) із застереженням, що тут дієслова «числъ / лицъ / и рωдъ лишают(ъ)сА». Дієслова «совершенного» «виду», як і інших способів, мають тільки форму теперішнього і «преходящого» часів (чести, творити), дієслова «учащательного» «виду» — теперішнього і «прошедшого» (читати, творАти), «мимошедшого» (читаати, творАати), «непредільного» й майбутнього часів (пронести, сотворити). Прагнення мати, як і в грецьких граматиках, неозначену форму різних часів і в пасивних дієсловах призвело до введення описових форм, напр.: честисА: или / чтому быти; чести сА: или / чтену быти; читатисА: или / читаєму быти; или / читану бывати; читаатисА; или / читаану бывати; прочестисА: или / прочтену бывати; пронестисА: или / прочтому бывати.

У підрозділі «Ω припрАгаємыхъ СопрАженіє(м)» автор виділяє категорії «времена ПричастїА, ДЂєпричастїє, ПричастодЂтїє».

«Времена ПричастїА» — це штучно введена категорія, що, очевидно, відповідає грецьким предикативним дієприкметникам. Відповідно до «видів» М. Смотрицький наводить дієприкметники в усіх часах активного й пасивного стану в однині та множині за родами. Зазначимо, що ці дієприкметники виступають тільки в трьох відмінках — називному (з яким, мабуть, об’єднаний знахідний), родовому й давальному, як і у грецькій мові. Наприклад, у дієслів дійсного способу «совершенного» «виду» теперішнього часу чол. роду маємо: чтый / или чтущїй, чтущагω, чтущему.

За М. Смотрицьким, «ДЂєпричастїА / суть ПричастїА чре(з) оусЂченїє или из(ъ)Атїє сокращенаА и знаменованїємъ ω(т) причастїй / ω(т) них(ъ)же и составлАют(ъ)сА / потолику ра(з)личествующаА: По єлику прилагателноє оусЂченоє ω(т) цЂлагω различествовати ωбыче. Прочїихъ падежей во всЂхъ родехъ и числехъ / раз†именителна / лишают(ъ)сА». Отже, дієприслівники, за Смотрицьким, є усіченими (скороченими) формами дієприкметників. Вони, як і дієприкметники, мають усі форми чисел, осіб, станів і часів, але відмінок тільки називний.

Для прикладу наведено форми теперішнього часу дійсного способу дієслів «учащательного» «виду»: однина чол. р. — читаА / или читающъ, множина — читающе; однина жін. р. — читающи, множина — читающа; однина середн. р. — читающи, множина — читающа.

Поняття дієприслівника в нашу граматичну літературу ввів саме М. Смотрицький.

Дієприслівник як окрема категорія почав формуватись на базі активних дієприкметників (внаслідок ізоляції форм на -ште та -шє) ще в старослов’янський період (Вайан, 279 — 397). Сучасні українські дієприслівники на -чи, -ши, -вши — це застиглі форми називного відмінка нечленних дієприкметників жіночого роду. Поява їх відноситься приблизно до XIII — XIV ст. (Бевзенко 1960, 348). Характерно, що М. Смотрицький виділяє дієприслівники як окрему категорію.

Там, де автор визначає поняття дієприслівника («ОувЂщенїє ω ДЂєпричастїихъ и ПричастодЂтїихъ»), дається й така дефініція «причастодЂтія»: «ПричастодЂтїє / Гл̃ъ Причастный нарицаєт(ъ)сА / нужду дЂйства знаменующїй: Многажды и прилагателныхъ именъ силу притАжущїй: єстественнЂже во сре(д)нА рода именително(м) оусЂченомъ на / o, кончащем(ъ)сА оупотреблАємый». А спеціальне «ОувЂщенїє» перед парадигмою «ПричастодЂтія» уточнює, що йдеться про відповідник до грецького прислівника на -εον (власне до грецьких віддієслівних прикметників) та до латинського verbum participale in -dum (власне до gerundivum). Як видно, автор надавав перевагу формам середнього роду на (писателно, читателно, творително), проте допускає й форми відмінювання за родами і числами за зразком дієприкметників, хоч ця штучна, не властива слов’янській системі категорія, у автора є прикметниковим утворенням. Але й тут надання переваги формам зумовлене, очевидно, впливом живомовних прислівників способу дії на .

Необхідно відзначити, що цей та інші випадки переносу категорій класичних мов, особливо грецької, в слов’янську систему зумовлені тим, що в часи М. Смотрицького категорії граматики пов’язувано не стільки з мовною формою, скільки із змістом (Амирова и др., 120). Відсутні в даній мові категорії передавались або штучними утвореннями, або описовими конструкціями. За тодішніми поглядами, це зба-, гачувало виражальні засоби мови.

Смотрицький описує й безособові дієслова (підрозділ «Ω безличныхъ»), які «обра(з) убω имуть третїАгω лица: ни єдинагω суть обаче». Вони бувають «дЂйствителнагω» (подобаєтъ, достоитъ, лЂтъ єсть, трвбЂ єсть, годЂ єсть, гоже єсть та ін., — останні два з народної мови) або «страдателнагω залога» (случаєт(ъ)сА, мнитсА, спи(т)сА). Автор слушно відмітив, що в безособовому значенні найчастіше виступають дієслова пасивного стану, тобто дієслова з часткою сА: чтет(ъ)сА, пише(т)сА, слыши(т)сА. Він наводить безособові дієслова в різних часах і способах. Автор і в умовному способі основне дієслово подає у формі середнього роду: «мимошедший» час — аще бАше случалосА, майбутній — аще бы сА случило, «непредільний» — аще бАше сА случило.

Старослов’янський супін авторові не був відомий.

Окремо в «Граматиці» виділено підрозділ «Ω ИноскланАємыхъ Стропотныхъ». Спочатку автор дає вступні уваги про те, що дієслова, як і імена, є «скланАємаА» та «иноскланАємаА», бо «по правилωмъ прави(л)ныхъ спрАженїй не спрАгают(ъ)сА. Ho или числа коєгω / или НаклоненїА / ли Времене / ли ωко(н)чаніА или СпрАженїА лишают(ъ)сА: либо тЂмижде изобилуютъ. Грекωмъ етероклїта, или / аномала». До них відносяться «стропо(т)нїи» (неправильні) (єсмь, нЂсмь, вЂмь та ін.), «лишаємїи» (з неповною парадигмою) Ђхъ, оусну(х) та ін.), «изобилующїи», які «тожде Знаменованїє и СпрАженїє хранАще / и дЂйствите(л)нЂ кончат(ъ)сА и страдателнЂ» (молю / молюск; плачу / плачусь).

М. Смотрицький розглядає тільки «стропотні» дієслова есмь (нЂсмь), вЂмь, ямь, имамь. Досить удало, з погляду старослов’янської мови, викладено парадигми теперішнього часу дійсного способу. Цьому певною мірою сприяла жива українська мова, в якій дієслова бути, їсти, (від)повісти зберігають архаїчну відміну (їм, їси, їсть і т. д.).

Привертає увагу м’якість кінцевого т у формі 3-ї ос. однини теперішнього часу дійсного способу: єсть, нЂсть, вЂсть, ясть, имать (ст. сл. ıєстъ, вЂстъ і т. д.). Кінцевий приголосний м’який у цих формах і в частині тих українських говорів, що мають твердий т у формах тематичних дієслів (пор. ходит, але йіс’т’). Можливо, автор увів ці форми під впливом живої мови, адже в старослов’янській мові написання -ть у формі вЂсть було спорадичним і дещо частішим у ıєсть (Вайан, 248). У першій особі множини теперішнього часу атематичні дієслова закінчуються на -мы (єсмы, нЂсмы, вЂмы, ямы, имамы).

Для уникнення омонімічності форм першої особи множини -мъ і першої особи однини теперішнього часу на -мъ (вона виникла із давньої -мь унаслідок ствердіння м) пізніша флексія -мы в атематичних дієсловах вживалася ще в старослов’янських пам’ятках (там же, 250). В третій особі множини одні з цих дієслів мають старослов’янське закінчення -тъ ЂдАтъ, ядятъ), інші — давньоруське -ть (успадковане й українською мовою) (суть, не суть, имуть).

Дієслово быти в першій Ђхъ) та третій Ђ) однини, першій Ђхом) та другій Ђсте) особах множини «преходящого» часу посідає форми старослов’янського імперфекта (типу аориста), в другій особі однини (былъ / ла / ло) — форму перфекта без єси, в третій особі множини — форму імперфекта (типу аориста) — бЂху (пор. ст. сл. бЂаху) і бЂша. Аналогічний розподіл форм нового сигматичного аориста засвідчується і в інших дієсловах: вЂдЂхъ, ядохъ, имЂхъ і т. д.

«Прешедший» час дієслова быти, крім другої особи однини, має змішані форми — аориста й імперфекта (східнослов’янського): бы(х), былъ / ла / ло, бысть, или бАше быхо(м), бысте, бАху, или быша. Цей же час у решті атематичних дієслів має закінчення імперфекта та аориста від інших основ: вЂдАхъ, вЂдЂлъ / ла / ло, вЂдАше — вЂдАхомъ, вЂдАсте, вЂдАху, или / вЂдаша, ядАхъ, ялъ / ла / ло, ядАше, ядАхомъ, ядАсте, ядАху та ін. У формах майбутнього часу дієслово быти жодних особливостей не має.

Наказовий спосіб дієслова быти не виявляє відхилень від старослов’янських форм. У дієслів вЂсти і ясти фіксуються аналогії і впливи живомовних форм: вЂждь ты, да вЂсть онъ; яждь ты, да ясть онъ — вЂждмы, или / вЂдЂ(м), вЂдЂте, да вЂдАтъ; яждмы или / ядЂм(ь), ядЂте, да ядАтъ. Впливом живої української мови позначені форми умовного способу дієслова быти у теперішньому і «преходящому» часах: аще бымъ, аще бы єси, аще бы былъ / ла / ло — аще бы былисмы, былисте, были. Форми «прешедшого» часу в основному аористні й імперфектні: аще бы(х) былъ, ла / ло, былъ єси / ла / ло, бАше аще быхомъ были, бысте, бАху, или / быша.

Активний дієприкметник теперішнього часу від дієслова быти виступає в паралельних формах сый (пор. ст. сл. сы) і сущій (за аналогією до сущаА, сущеє).

Аналогійні форми активного дієприкметника наявні й у «прешедшому» часі: бывый, или / бывшїй. Дієприкметники від быти мають нечленні форми: сы, или / будА или / сущъ (теперішній час), бывъ («прешедший» час). Форму доконаного виду дієприкметника будущїй і дієприслівника будущъ автор неслушно трактує як майбутній час (форми дієприкметника розглянуто тут, бо в розділі про дієприкметник М. Смотрицький парадигм атематичних дієслів не подає).

До «стропотных» Смотрицький не відніс дієслово дати. У параграфі про творення дієслівних форм автор наводить першу особу однини теперішнього часу дієслова даю (334). Живомовну форму дай він кваліфікує як форму наказового способу дієслова дати в теперішньому, а церковнослов’янську даждь — як форму майбутнього часу (337).

Після перегляду дієслівних форм мовознавець умістив дуже важливий підрозділ «Ω составлАнїи Временъ обоєгω спрАженїА» (333)> де говорить про творення форм часів та способів дієслів, дієприкметників і дієприслівників. Як вихідні форми дієслова вчений пропонує брати першу і другу особи теперішнього або минулих часів, але не інфінітив. Його рекомендації можна визнати вдалими, хоч вони й ускладнювали засвоєння правил.

Незважаючи на введення в «Граматику» деяких штучних категорій і багатьох живомовних східнослов’янських, особливо українських форм, описаний в ній набір дієслівних флективних засобів близький до старослов’янського. Флексії імперфекта виступають у східнослов’янському (давньоруському) варіанті. Введення у другій особі однини форм колишнього перфекта в парадигмах із панівними аористними чи імперфектними формами наближувало церковнослов’янські норми до живомовного східнослов’янського узусу XVII ст.

«Ω Причастїи» — наступний розділ пам’ятки (360 — 376). Дієприкметники характеризуються іменними (Родъ, Падежъ, Склоненїє) та дієслівними (Залогъ, ВремА) або спільними для імен і дієслів (Число, Начертанїє) категоріями. Щоправда, тут автор виділяє лише три форми роду. — «Мужескїй, Женскїй, Среднїй». У Смотрицького дієприкметники мають всі ті часові форми, що й відповідні слова, тобто теперішній час дієслів «совершенних» з суф. -Ай, -ый(-їй), -мый чол. роду (бїАй, влекій, вЂдый, бїємый) та «учащательних» з суф. -Ай і -мый (читаАй, бїААй, біємый), «переходящий» із суф. -ей, -[ш]їй, -вый, -ный (влечей, влекшій, бивый, бїєный), «прешедший» і «мимошедший» із суф. -вый і -ный (бїАвый, біАный; у «мимошедшому» штучне біАавый, біАаный); майбутній від префіксальних основ із суф. -ый, -[ущ]їй, -Ай, -мый (прочтьш, прочтущій, побїАй, побїющій, побіємый) та «непредЂлний» від префіксальних основ із суф. -ей, -їй, -вый, -ный (сотворей, повлекій, побивый, побїємый). У пам’ятці подано тільки членні форми дієприкметників. Смотрицький слушно радить відмінювати їх за зразком прикметників.

У парадигмах поруч із старішими формами чоловічого роду виступають новіші, аналогійні (бїАй біющій, бивый — бившій, пор. ще чтей, или / четшїй: читавый), під впливом живої мови (див. ще: Брицын, 147 — 151).

Дуже стисло в «Граматиці» викладено вчення про невідмінювані частини мови. Детальніший, ніж інші, розділ «Ω нарЂчїи» (376 — 381). Прислівник має чотири категорії: 1) «Видъ» — «Первообра(з)ный» (днесь, вчера) і «Производный» (мудре, добрЂ); 2) «Начертанїє» — «Простоє» (славнω), «Сложенноє» (преславнω), «Пресложенноє» (препрославнω); 3) «Степенїє оуравненїА» — «Положителный» (крЂпкω), «Ра(з)судителный» (крЂпчає), «Превосходителный» (крЂпчайши); 4) «Знаменованїє». Всю увагу вчений зосередив на класифікації прислівників за їх значенням (знаменованїємъ). Він розрізняє понад двадцять розрядів. Найбільші групи прислівників автор дрібнить ще на підгрупи. Прислівники «Времене» він ділить на групи «НастоАщагω» (днесь, нн̃Ђ, оуже та ін.), «Прешедшагω» (древле, вчера, лонЂ, искони тощо), «ГрАдущагω» (а не «Будущагω»!) (оутро, вооутрїє, иногда). Прислівники «МЂста», що відповідають на питання «где», означають «на мЂстЂ» (зде, ту, онде, горЂ, долЂ, низу), на питання «ω(т)куду» — «ω(т) МЂста» (ω(т)сюду, зинуду), на питання «камω» — «къ мЂсту» Ђмω, вонъ, гору), на питання «оудЂ» — «чре(з) мЂсто» (сюдЂ, тудЂ, онудЂ). На питання «какω» відповідають прислівники «Качества» (добрЂ, злЂ, прАмω, туне, в(ъ)малЂ»), на питання «коликω» — «Количества» (многω, помногу, почасти), на питання «коликощи» (скільки разів) — «Числа» (многащи, многажды, дващи, дважды, двоицею). Досить широко ілюструються лише прислівники «Чина» (порядку) (порАду, прежде, посемъ, з(ъ)начала, пер›). Решту груп екземпліфіковано порівняно невеликою кількістю прикладів: прислівники «СлучаА» (послучаю), «ПовеленїА» (прїйди, прїйдЂте, принеси та ін.), «ОувЂщанїА» (такω, воправду), «Ω(т)рицанїА» (ни, не, нимала та ін.), «ПрещенїА» (не, некакоже), «НапрАженїА» (sЂлю, ве(л)ми та ін.), «ΩслабленїА» (єдва, єли), «Ра(з)сужденїА» (порівняння) (паче, болеє, мнЂє), «ОуподобленїА» (яка), такω, єликω, коль та ін.), «Разнства» (инакω, иначе), «НедоуменїА» (негли), «ВопрошенїА» (чесо, где), «ω(т)вЂщанїА» (сегоради, за ту вину, тогда), «СобранїА» (купню та ін.),«Ω(т)дЂленїА» (ωсобь, точїю, бе(з), кромЂ, развЂ), «ИзбранїА» (изрАднЂє), «ОускоренїА» (абїє, внезапу, напраснω), «ОуказанїА» (се, онω). Таку детальну семантичну класифікацію зроблено за зразками тодішніх грецьких і латинських граматик. Витримати її було важко, тому не дивно, що окремі прислівники повторюються в різних групах (наприклад, пер› виявляється в групі прислівників часу і порядку — «чина»). Звичайно, до прислівників тоді відносили й частки (наприклад, не, ни, се) (Симонова, 71 — 74). За зразком грецьких граматик сюди зараховували й окремі дієслова у формі наказового способу. До розрядів прислівників потрапляли також деякі сполучники (неже) і прийменники бе(з), як у «Граматиці» 1591 р. та Л. Зизанія. Про творення ступенів порівняння якісних прислівників автор нічого не говорить. Правда, окремі форми вищого й найвищого ступеня наведено в розряді прислівників «розсужденїя» й «количества» (доволнЂє, доволнЂйши).

Невеликий розділ «О предлозЂ» (382 — 383). M. Смотрицький нараховує двадцять прийменників. Як і в інших граматиках європейських мовознавців XVI — XVII ст., прийменниками вважаються й префікси. Прийменник, за автором, має тільки категорію відмінка (зрозуміло, що тут ідеться про вживання прийменників з тими чи іншими відмінковими формами). Прийменники виступають із усіма відмінками, крім називного. З родовим вживаються прийменники оу, ω(т), изъ (або съ), до, з давальним — ко і по, «сказуємоє Рωсски / ведлугъ» (тобто яке відповідає тогочасному українському літературному ведлугъ «згідно з»); із знахідним — за; з орудним — со; з місцевим — при і по, «сказуємоє Росски / послЂ»; із знахідним й орудним — пре(д), на(д), по(д), за; із знахідним і місцевим — во, ω або ωб(ъ), на. Прийменники «СочинителнЂ и СложнЂ пре(д)лагают(ъ)сА», тобто сполучуються з формами іменних частин мови чи виступають як префікси (вас, нас, рас, пре, про). Характерно, що автор подає тільки первинні прийменники. Прийменників безъ і чрезъ тут немає, бо вони трактуються як прислівники. Прийменники из(ъ) і съ М. Смотрицький вважає фонетичними варіантами одного слова. Це вплив української мови, в якій давні изъ та съ внаслідок фонетичних змін збіглися в одній формі з (із, зі) (див. ще: Токар, 143 — 145).

У розділі «Ω СооузЂ» (384 — 386) розглянуто акциденції сполучника, що має_«Начертаніє» — «Простоє» (прєжде), «Сложе(н)ноє» (пре(ж)дедаже), «Пресложенноє» (преждедаже не), «Знаменованіє», «Чинъ». Смотрицький нараховує дев’ять «знаменованій» (значень) — власне функцій сполучника: «СопрАгателноє» (тобто єднальні сполучники) — u та ін., «РоздЂлителноє» (розділові) — или, ли, либо, ни та ін., «Противителноє» (протиставні) — но, поне та ін., «Сослагателноє» (умови) — аще, ащебо та ін., «Винословноє» (причини) — бо, або, дЂлА, ради, понеже, оубо, єже та ін., «Подчинителноє» (мети) — да, дабы та ін., «Наносителноє» (наслідку) — тЂмъ, тЂмже, оубо та ін., «Исполнителноє» (висновку) — оубо, ждо, жде, «НедоумЂтелноє» (питальні) — єда, чи; чили, ли. Розподіл сполучників за їх функціями загалом удалий. Правда, сюди під впливом тодішніх граматик грецької мови, зокрема «Граматики» 1591 р., введено окремі прийменники ЂлА, ради). За порядком розташування відносно поєднуваних слів (речень) сполучники бувають «Пре(д)лагателнагω чина» (но, небо, и, оубо та ін.) — препозитивні, «По(д)лагателнагω чина» (же, оубю, ли, бота ін.), — постпозитивні і «Общагω чина» (обаче, аще, поне та ін.), які можуть виступати і в препозиції і постпозиції. Серед ілюстрацій виявляються й українські елементи — чи, чили (див. ще: Шкляр, 68 — 71).

Живомовним українським матеріалом насичений розділ «Ω междометїи» (386 — 388). Вигуки мають тільки «Начертанїє» — «Простоє» (со), «Сложенноє» (сеω(н)), «Пресложенноє» (даждь то Бж̃е) і «Знаменованїє». Семантична класифікація вигуків дуже детальна:«ЧудАщагωсА» (се), «ОудивлАющагωсА» (ω), «ПохвалАющагω» (бл̃гωже, бл̃гωже), «Оуказующагω» (се, сеωнъ, сеси та ін.), «Поношающагω» (вагъ, оуїа), «ЖалЂющагω» (агъ, ахъ, а), «Плачущагω» (ωхъ, ω ω ω), «СЂтующагω» (o, оувы, горе), «Зовущагω» и «Восклицающагω» (ω), «Презирающагω» (гω), «МерзАщагωсА» (фе), «Понужающагω» (ну), «РадующагωсА» (гой), «Милосердующагω» Ђда), «Желающагω» (ω, ωбы(м)), «СмЂющагωсА» (ха / ха / ха), «Молчати повелЂвающагω» (цыт), «БоАщагωсА» (ωй, ωй), «Зовущагω (гей), «Ω(т)зывающагωсА» (га, чтω), «Страшающа» (се, ωтω), «Нападающагω напрасно» (раптово) (здесь). Як бачимо, власне церковнослов’янських (старослов’янських) вигуків тут дуже мало, адже в конфесіональних текстах їх було небагато, тому автор надолужив недостатність їх широким введенням українського матеріалу. Окремі вигуки взято, можливо, з латинської мови (вагъ, агъ). Значне місце в нашій пам’ятці займає третя її частина — «Ω Сvнтаξи» (389 — 475), яка заклала підвалини для вчення про зв’язки слів у реченні у вітчизняному мовознавстві (у попередників Смотрицького цього розділу не було). «Сvнтаξіс», або «Славенски Сочиненїє... реченїА ко осми слова частемъ возносимаА / извЂстнымъ нЂкоимъ чиномъ оучитъ сочинАти / и тЂмъ сокровенъ ихъ разумъ ω(т)кривати». Отже, це насамперед вчення про зв’язок слів у зворотах. «Сvнтаξіс» поділяється на «Шостую» і «Образную». «Простий» навчає правил поєднання восьми частин речення (мови). «Образний» синтаксис «єсть обра(з) гл̃анїА противу правилω(м) Сvнтаξеωс, искусны(х) писателей оупотребленїємь оутверженый», тобто це синтаксис художньої мови (власне начерк стилістики). Головну увагу автор звернув на «простий» синтаксис. Тут він далеко меншою мірою скутий рамками теорії свого часу. Належному викладові матеріалу сприяло те, що М. Смотрицький нерідко зіставляє церковнослов’янську систему з грецькою, латинською й книжною українською. Свої міркування з церковнослов’янського синтаксису учений часто екземпліфікує цитатами з авторитетних для тієї доби джерел. Приклади іноді паспортизуються. Це важливий елемент наукового підходу до об’єкта дослідження (опису).

Цитатний матеріал книги М. Смотрицького має в основному гуманістичне спрямування, моралістично-дидактичний зміст. Прикладів, придуманих автором, небагато. Штучні правила (як і приклади) виявляються тільки в параграфі про вживання «причастодЂтія», введеного в морфологію: Ите(л)но ми єсть во градъ ко онсици. Більшість сформульованих правил про узгодження, керування, функції відмінків зберігають і сучасні наші граматики, адже синтаксис простого речення церковнослов’янської (й старослов’янської) та синтаксиси сучасних східнослов’янських мов мають дуже багато спільного. Для вченого деякі церковнослов’янські конструкції, побудовані за грецькими зразками, здавалися не тільки прийнятними, але й необхідними. Проте Смотрицький прагнув наблизити синтаксис церковнослов’янської мови до синтаксису живої мови.

Учений добре знав, які старослов’янські конструкції з’явилися під впливом грецької мови. Приймаючи або відкидаючи їх, він здебільшого підкреслював, що те або інше явище притаманне насамперед грецькому синтаксису, напр.: «Нравомъ Аттїкъ и СлавАне Положителнагω оупотреблАютъ вмЂсто ра(з)судителнагω: якω, Бл̃го єсть оуповати на Г(с)да / нежели оуповати на чл̃ка; и про(ч)». Смотрицький дуже часто при конструкціях, що є кальками з грецьких, дає пояснення-паралелі, близькі до живомовних. Це робить він навіть тоді, коли грецьке походження виразу не підкреслює, напр.: «ВысокаА древесъ падоша: в(ъ)мЂсто, всА высокаА древа». До запозичених конструкцій він справедливо відносить сполучення типу «Никомуже когда не бысть похвално, бЂдна помиловавшему, вмЂстω / помиловати: и про(ч)». Як «еллинісмъ» пояснює вживання дієприкметника від дієслова быти з іменниками: «СогрЂшати чл̃вки сущыА ничтоже дивно». За грецькими зразками побудовані й слов’янські конструкції з дієприслівниками замість неозначеної форми при дієсловах, що означають «духа движенїє»: Нань оуповающе буде(м): вмЂстω / оуповати».

Смотрицький залюбки виділяє особливості слов’янської будови речення: «Обычно СлавАнω(м) на(д) Гречески(х) дїалекто(в) свойство єсть / существите(л)ну в(ъ) родително(м) полагаєму / Прилагателна сочинена себЂ не имущему, в(ъ) Прилагателе(н) своєму Существите(л)ну в(ъ) родЂ числЂ и падежи согласующъ / претворАти сА: якω / Начало премудрости страхъ Г̃(с)днь».

Автор говорить і про ті випадки, коли треба вживати родовий присвійний, а не присвійний займенник (в тому числі коли іменник має два означення). До речі, вченому відомий і давальний присвійний: «Вл̃(д)ко животу моєму: в(ъ) мЂсто / живота моєгω» (це явище властиве і південно-західним говорам української мови). В окремому правилі мовознавець говорить про те, що «ПрилагателнаА еллинωмъ с(ъ) Вините(л)нымъ произносимаА / СлавАнω(м) с(ъ) Творителны(м) Существителныхъ /родъ, отечество, или часть нЂкую всего/ знаменующих συνεκδοχικώς произносА(т)сА: якω отечество(м) Галілеанинъ: именемъ Петръ: лицемъ черменъ...». Автор застерігає: «ВмЂстω Во(з)вратителну / єгω, єА, и прочїихъ єю всЂхъ числъ падежїй / оупотреблАютъ СлавАне бл̃голЂпнЂ ПритАжате(л)ныхъ свой, своА, своє: якω... Аще жена пустить мужа своєгω / и посагне(т) на инагω / прелюбы твори(т): вмЂстω / мужа єА». Учений заперечує деякі кальки грецьких конструкцій: «Єсть Аттікω(м) свойство / Славенску языку всАко странно / Возносителному со Предидущимъ в(ъ) то(м)жде падежи сочинАтисА, на послЂдующїй гл̃ъ / имже правиму быти єму достоАше / ни єдинъ возглАдъ имущему: якω... τόν μεν πρώτον λόγον έποιηζάμην περί πάντων ώ Θεόφιλε, ων ήρξατο ó Ίησοις ποιείν τε και διδάσκειν Славенски: Первоє оубω слово сотвори(х) ω всЂ(х) ω Θеофїле / ω ни(х)же начать І̃(с)с творити». Цей вислів, за Смотрицьким, потрібно перекласти так: «Первоє оубω слово сотвори(х) ω всЂх(ъ) ω Θеофіле / яже начать І(с̃)с творити». Для підтвердження своєї думки він наводить аналогічні переклади, що їх зробили «искуснїи преводници». Мовознавець критично поставився й до інших дослівних перекладів. Наприклад, відповідно до побудованої за грецьким зразком конструкції типу «Бл̃агоуменъ єсть / иже не скорбитъ ω них(ъ)же неимать, но радуєтсА ω нихъже имать» для слов’янського синтаксису вважає більш властивою конструкцією «Бл̃гоумный єсть / иже не скорбитъ ω ихъже не имать, но радуєт(ъ)сА ω яжє имать».

Автор виступає проти перекладання грецького препозитивного члена («Пре(д)чиннаА» ) ό, ή, το, яке спричиняє в слов’янських текстах «разума ωмраченїє / и СочиненїА ґрамматічна смАтенїє». Він радить перекладати тільки постпозитивне («По(д)чиннаА») відносне слово ός, ή, ό. Препозитивний член зберігається при перекладанні дієприкметників дієсловами, напр.: «πας ό αίτών λαμβάνει / και ό ζητώ συρίσκει. Славенски / ВсАкъ просАй приє(м)летъ / и ищАй ωбрЂтаєтъ: ПричастїА та во гл̃ы претворше, речемъ / ВсАкъ иже проситъ / приємлетъ, и иже ищетъ / обрЂтаєтъ».

М. Смотрицький намагається відійти від деяких кальок інфінітивних сполучень. Наприклад, поруч із сполученням «держахоу єгω єже не ωтити ω(т) нихъ... Мы преводимъ, держаху єго, да не бы ω(т)шелъ ω(т) ни(х)». Щоправда, він залишає «союзъ єже» в перекладі грецького інфінітива із сполучниками: «ко єже чести, προς το λέγειν / до читанъА: ω(т) єже чести, από του λέγειν /ω(т) читанъА/ за єже чести, δια το λέγειν / длА тогω же читалъ: во єже чести, εις το λέγειν / абы читалъ».

Автор нагадує, що грецькі інфінітиви з артиклем середнього роду, який змінюється за відмінками, деякі слов’янські книжники передавали за допомогою сполучення єже + інфінітив; тут слово єже не змінюється, тому це не займенник, а сполучник «знаменованїА Винословна / Руски сказуємый / нехай, и / абы». Грецький вираз «παυσον την γλώσσαν σου άπό κάκου και χείλη σοδ του μη λαλήζαι δόλον. Славенски преводимъ, Оудержи язык(ъ) свой ω(т) зла / и оустнЂ своЂ єже не гл̃ати лсти: Руски исто(л)ковуємъ / Гамуй языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нехай не мовАтъ зрады». Метод зіставлення досліджуваних явищ широко й обгрунтовано, на наукових засадах уперше в вітчизняній лінгвістиці використав М. Смотрицький. Крім цього, М. Смотрицький є одним із зачинателів теорії адекватного перекладу в нашій філології; він був противником буквалізму, що нерідко практикувався в XVI — XVII ст.

Учений досить детально й правильно висвітлив синтаксичні зв’язки узгодження й керування іменних частин мови, що часто збігаються з живомовними. Не обійдено навіть «ПриложенїА» (прикладки), правил про питання й відповіді («Ω Вопрошенїи и ω(т)вЂщанїи»). М. Смотрицький пише й про особливості, спільні церковнослов’янській мові й українським південно-західним говорам, але вже не властивих більшості східнослов’янських діалектів, наприклад, про вживання займенникових енклітик ми, ти, си чи давального відмінка присвійності — адже його «Граматика» була розрахована на всіх слов’ян, що користувалися церковнослов’янською мовою.

Грунтовно і вдало викладено в «Граматиці» правила дієслівного керування, зокрема слушно підкреслено вживання форми родового відмінка замість знахідного при дієсловах із заперечною часткою не. Оригінальними є параграфи про вживання орудного й місцевого відмінків, яких немає в грецькій мові, а саме: «Ω Творителномъ co Именемъ», «Ω Творителномъ: абїє и ω Гл̃а Страдателнагω сочиненїи...», «Ω Творителномъ Органа / Вины / Образа / Цены / ω(т)стоАнїА / МЂры...», «Ω Сказателномъ co Гл̃омъ...», «Ω Сказателномъ co Гл̃о(м): на(д) Винителенъ...», «Ω Сказателномъ со Предлогомъ на, на(д) Винителенъ...». Зважаючи на те, що в живій мові дієслово быти у формі третьої особи однини й множини теперішнього часу пропускалося, вчений кілька разів пише про вживання його (Ω Гл̃Ђ / єсмъ, Родителному сочинАємомъ...», «Ω Родителномъ co Безличнымъ...» та ін.).

Велика кількість синтаксичних правил у «Граматиці» присвячена описові церковнослов’янських конструкцій, не властивих живій мові (насамперед грецьким калькам із інфінітивами та дієприкметниками). У зв’язку з цим привертає увагу лаконічність правила «Ω Дателномъ co Гл̃омъ СамостоАтелно(м)»: «ВсЂхъ залωгъ Гл̃ωмъ сочинАємъ бываєтъ дателенъ / СамостАтеленъ: якω, Бг̃у дающу зависть ничтоже оуспЂваєтъ. и, зрАщи(м) имъ вхАтсА». Мабуть, ця конструкція була добре відома і вживана серед освічених сучасників М. Смотрицького, хоч у старій українській мові вона була рідкісним явищем (Безпалько, 69). Однак сліди давального самостійного відмінка спостерігаються в уживаних в українській літературній мові XVI — XVII ст. сполуках дієприслівників на -чи (-ши, -вши) з іменниками або займенниками у формі давального відмінка (там же, 70). Сліди ці, безумовно, були й у живій мові XVI — початку XVII ст. Вони сприяли осмисленню конструкцій давального самостійного як категорії, що не є зовсім чужою живій мові.

У текстах, якими користувався учений, напевне, були форми супіна в орфографічних варіантах типу идЖ видЂтъ або идЖ видЂть, але вони помилково сприймалися як нові, народні форми інфінітива з редукцією кінцевого u (типу видЂть «бачити»), тому М. Смотрицький писав: «НеопредЂленный co Гл̃ы или Причастіи движеніє на мЂсто знаменующими сочиненъ / Герундій Латінскихъ на / dum силу притАжетъ: якω... иду оуготовати мЂсто ва(м)». І далі: «Не точію Герундій / но Супінъ на / tum сходАщи(х) / НеопредЂленый гл̃ω(м) или причастїємъ движенїА сочиненъ силу притАжетъ: якω, что исходисте в(ъ) пустыню видЂти».

Синтаксис Смотрицького доповнює його морфологію. Тільки тут, наприклад, він пише про те, що для «СлавАнъ» характерніш є вживання неозначеної форми з дієсловами «хощу, или имамъ, во Будущагω времене показанїє яксо, хощу, или имамъ чести: в(ъ)мЂсто / прочту». Саме в розділі «Ω сочиненїи НарЂчіА», яке пов’язується з іменником і дієсловом способом прилягання («НарЂчіА примещут(ъ)сА Имене(м) / Глаголωмъ»), учений пише, що прислівники бе(з), кромЂ, развЂ, внЂ, впутрь, свЂне, близь, далече, окрестъ, вмЂсто, прежде, послЂди, даже до, ωтай, паче, противу та ін., «Предлωгъ свойство имушаА», вживаються з родовим відмінком: внутрь дому, внЂ двора тощо, а слова чре(з) та сквозЂ «Винителному предидут(ъ): якω, чре(з) мене, сїєсть / пре(з) мене: и / сквозЂ иглено оухо». Тут знову як «НарЂчїА ПовелєнїА» виступають форми наказового способу: грАди Іωанне виждь».

Розділ «Ω сочиненіи Предлога» стисло викладає синтаксис прийменників, у тому числі їх сполуки з орудним й місцевим, яких немає в грецькій мові. В окремому параграфі тут йдеться про вживання «во(з), или / вос, вмЂсто / за», який «Вините(л)ну сочинАєт(ъ)сА: якω, бл̃годать во(з) бл̃г(д)ть». Автор підкреслив, що в церковнослов’янській мові воз (вос) виступає не тільки як префікс, а й як звичайний прийменник. Поза увагою спостережливого лінгвіста не залишилася важлива риса слов’янського синтаксису — вживання при префіксальних дієсловах іменникових сполук із відповідними прийменниками: «Гл̃и сложе(н)ніи свойстве(н)нЂ со своихъ Предлωгъ оудвоєнїємъ падежА приє(м)лю(т), якω: ω(т)хожу ω(т) тебе: сниде с(ъ) нб̃се: вниду в(ъ) домъ: зайде за ωблакъ: согласисА с(ъ) нимъ: надиде на(д) мА: подиде по(д) мА: предиде пре(д) лицемъ моимъ: при мнЂ прийде: и про(ч)» (455). Відчуваючи прийменникову функцію слів дЂлА, ради, М. Смотрицький у розділі «Ω сочиненїи Соуза» зауважує, що ці слова «образомъ Пре(д)лωгъ Родите(л)ну послЂдующе служатъ».

Невеликий розділ «Ω Сvнтаξи образною дає пояснення (з прикладами) дев’яти тропів і фігур: «Просθесїс (Приложенїє), Сvнекдохи (Ωб(ь)Атїє), Сvнθесіс (Сложенїє), Зеvґма (СпрАженїє), Сvллиψїс (ΩсАженїє), Пролиψїс (Пре(д)взАтїє), Антіптωсїс (МЂстопадежіє), Еналлаґи (ИзмЂненїє), Еллинїсмъ» (див. ще: Чехівський, 151 — 154).

В кінці третьої частини «Граматики» подаються правила про порядок слів у реченні — «Ω чинЂ грамматичестЂ».

Остання, четверта частина «Граматики» — «Ω Просωдїи стіхотворной» (474 — 500) є короткою теорією віршування. Для обгрунтування цього розділу М. Смотрицький використав легенду, викладену польським істориком Матвієм Стрийковським, який був «ДЂй Славенскихъ хронографъ достовЂрный», про те, що славний латинський поет Овідій, коли був «в(ъ) Сарма(т)скихъ нарωдъ заточеній», досконало вивчив їх мову і «славенскимъ діалекто(м)... Стїхи или вЂрши» писав. Оскільки й автор вважає, що церковнослов’янською мовою можна складати вірші, він дає основи віршування для тих, хто після нього хоче «искуснЂє творити». Смотрицький виділяє два різновиди просодії: «Орθографійну» «гласа писменнагω во гл̃анїи / или во писаній припЂтїє измЂнноє быти», про яку йшлося на початку книги, і «Просодійну» — «художество Стїхотворноє по(д) метром(ъ) или мЂрою слωгъ количество». Він знову нагадує про поділ звуків (літер). «Количество» складу — це його міра, коротка або довга «по Времени». «КраткаА» міра та, що складається з одного «времене» (тобто з мори), «До(л)гаА» — з двох «времен». За мірою склад буває краткїй, долгїй, двовреме(н)ный або ωбоотный, за «чиномъ» (тобто порядком) в слові — преднїй, среднїй, послЂднїй.

«Количество» складу визначається «єстествомъ писменъ: Положенїємъ: Приращенїємъ: и ωконченїємъ».

М. Смотрицький для окремих знаків, властивих кирилиці, пропонує свої умовні правила, наприклад те, що є у множині замість «древнАгω іε» можна вважати довгим, наприклад ωтцєм(ъ).

Невеликий розділ «Ω степенехъ стїхотворныА мЂры» присвячено викладові вчення про стопи і віршові розміри (метри). «Степень» (тобто стопа) — «єсть мЂра извЂстнаА в(ъ) количест†слωг(ъ) блюдомаА». Для складання віршів вживається сто двадцять чотири стопи, та найуживанішими є двадцять вісім: двоскладових — чотири, трискладових — вісім, чотирискладових — шістнадцять (їх оминає як «мнЂє славАнъ оупотребленїю служаща»). Назви стоп автор не перекладає: Спондїй, Пvрріхій, Трохей, Іамвъ, Дактиль, Анапест(ъ), Амфіврахvй, Амфімакръ, Вакхїй, Палі(м)вакхїй, Тріврахvй, Трімакръ. До кожної стопи автор дає ілюстрації. При деяких найбільш уживаних стопах Смотрицький навів приклади, в яких довгота збігається з наголосом: «Трохей / — U; якω сéрдце: тЂло, Дактvль / — UU: якω бы́лїє: чéрпало, Анапест(ъ) / UU: як ω неплóды, ходотáй, Амфіврахvй / U — U : якω / точúло: врéтище». Не виключено, що ці випадки могли наштовхнути наступних теоретиків на думку про застосування зазначених стоп на силабо-тонічній основі (див. ще: Тимошенко, 90 — 92).

Параграф «Ω СтїсЂ, или / вЂршу» викладає вчення про найбільш уживані роди віршів.

Закінчується «Граматика» М. Смотрицького розділом «Ω страстехъ реченій» — вченням про зміни, які допускаються в слові «мЂры ради стіхотворны». Автор пояснює і наводить приклади до дев’яти «страстей изобилїА» і дев’яти «страстей скудости». Важливо те, що вчений для збереження віршового розміру включає й народні форми (навіть різнодіалектні): «ω(т)ложенїє... якω / плотъ вмЂсто ωплотъ: мЂнїє, вмЂстω имЂнїє: мЂна / вмЂсто и(з)мЂна, зраст(ъ), вмЂсто возраст(ъ); Оусугубленїє... якω / єстесмы, вмЂстω єсмы; ω(т)Атїє... якω / єство, вмЂстω єстество; НапрАженїє... якω / тЂлеса, вмЂстω телеса: двАкую, влЂсто двекую; Ωслабленїє... якω... баграница / вмЂсто багрАница: грехъ / вмЂсто грЂхъ; Распространенїє... якω / сочетанїє вмЂстω сочтанїє: царествую, вмЂсто ца(р)ствую; Ра(з)дЂленїє... якω / РадуисА, вмЂстω радуйсА; СпрАженїє... якω / тройца, вмЂстω троица, ВмЂщенїє... якω / жАтель, вмЂсто жатель: кубелъ, вмЂстω кобелъ; ИзАтїє... якω / дЂство, вмЂстω дЂйство; Оулишенїє... якω / серце, вмЂстω сер(д)це, сонце, вмЂсто солнце».

Віршування М. Смотрицького грунтується на теорії, розробленій у латинській граматиці Е. Альвара, й частково, особливо у викладі «страстей», у трактаті Трифона, а також у граматиці грецької мови Вареннія (Перетц, 21, 27 — 34). Вживання «страстей» засвідчено в окремих українських віршах початку XVII ст. Сам М. Смотрицький був чудовим поетом, версифікатором (Укр. п., 165 — 179). Свої теоретичні настанови він застосовує зокрема у віршах «Лямент у свЂта убогих...» (Вільно, 1620 — там же).

Спроби запровадити метричну систему віршування були зумовлені, можливо, прагненням створити власну систему віршування замість польської силабічної. Проте вироблена в такий спосіб метрична система «виявилась гіршою від першої, і, не давши плодів, зів’яла», а силабічна проіснувала майже 200 років (Перетц, 24, 35; див. ще: Сулима, 173 — 175).

Система граматики (морфологія й синтаксис), викладена й кодифікована М. Смотрицьким, загалом близька до системи старослов’янської мови пізнього періоду. Це забезпечило їй небачений авторитет у середовищі вітчизняних і зарубіжних філологів аж до початку XIX ст. Живомовні східнослов’янські і специфічні українські елементи не розхитали її «класичних» старослов’янських норм, а пов’язали їх із сучасністю, наблизили до життя. Разом із цим у книзі М. Смотрицького немає жодного розділу, жодного лексико-граматичного класу слів, у яких би не виявлялися елементи рідної мови автора — української.

Для з’ясування церковнослов’янської граматичної системи М. Смотрицький здійснив велетенську роботу. Він чітко розрізняв книжну й живу мову XVI — XVII ст. Це спостерігається не тільки при зіставленні тексту передмови з текстом самої граматики, а й у численних зауваженнях і поясненнях церковнослов’янського матеріалу в тексті граматики.

Текст граматики написано згідно з правилами, які автор викладав у ній. Лексика й синтаксис у книзі досить архаїзовані, тому сучасний читач може сприймати текст не без труднощів (Ларин, 302). Як було вище показано, незважаючи на прагнення до «чистоти» церковнослов’янської мови, М. Смотрицький свідомо чи несвідомо ввів у неї елементи живої мови своєї доби. Треба мати на увазі, що західноукраїнські говірки, які засвоїв автор у дитинстві (подільські, розташовані на межі наддніпрянських і близько до волинських) та в юності (волинські околиці м. Острога), зберігають і тепер чимало архаїчних рис у відмінюванні й синтаксисі (див. ще: Баценко, 155 — 158; Ткачук, 158 — 159). У XVI — XVII ст. таких рис було ще більше. Багато явищ церковнослов’янської мови збігалися з фактами народної мови зазначеної території і для автора «Граматики» були близькими й живими.

Вплив української мови спостерігається не тільки у правилах і прикладах, а й у тексті книги М. Смотрицького. Правда, вплив цей менший, ніж у граматиці Л. Зизанія. Найбільше відбився він у ділянці наголосу і лексики (насамперед західних говірок): оустоупоую (20), рогъ «кут» (25), Павловна, воєводичъ, воєводинна, каштелА(н)на (25), женище (26) і т. д., язы́ку (23), ВилнАнúнъ, ЛвовАнúнъ (59), имА́ (61 та ін.), втóроє (62), снóха (70), злóдЂй (137), прóстоє (236), хóщу (246), былъ (лá) лó (322) тощо.

У тексті зустрічаються окремі випадки написання и на місці ы: неасить (51), гризу (246, 285), д†рибЂ (432) та ін. Український рефлекс групи ьр фіксується в слові гримю (246, 311). Білоруські складачі в деяких випадках внесли е замість Ђ: бегю (312), менАютъ (312), целбу (401), цены (429), грехи (492) та ін. Трапляються окремі фонетично-морфологічні українізми, напр., точωкъ (23) та ін.

Час від. часу учений пояснює матеріал українською літературною мовою своєї доби. Напр.: «Якω: НарЂчїє ОуподобленїА: знаменующеє / якъ, ижъ, абовЂм(ъ), ґдыжъ: чре(зъ) / ω пишемо быти имать...» (381); при лексемі стіхъ М. Смотрицький (за одним винятком) постійно дає звичний тоді український термін вЂршъ, щоб уточнити, про яке значення полісемного церковнослов’янського слова йдеться (крім значення «вірш» церковнослов’янське стихъ означало «закінчена фраза у святому письмі, молитві» та ін.). «Уничижительный вид» імен у «Граматиці» ілюструється українськими формами женище, дЂтище. У цей ряд віднесено навіть вретище (тобто веретище, укр. діал. верета «грубе рядно»).

Усе гніздо дієслів, похідних від кореня ход- у 1-й особі однини тепер. часу в «Граматиці» подано з приголосним ж замість церковнослов’янської сполуки жд: оухожю, ω(т)хожю, исхожю, вхожю, схожусА, нахожю, на(д)хожю, обхожю, похожаю, по(д)хожю та ін. (373) (див. ще: Русанівський, 116 — 122).

Специфічних елементів інших слов’янських мов, у тому числі й польської (Булич, 176), у «Граматиці» М. Смотрицького немає.

Той факт, що М. Смотрицький численні живомовні флексії вводить поруч із старослов’янськими, вказує на демократичне прагнення до того, щоб писемна словенороська мова не губила зв’язку з живим мовленням, адже учений бачив, які елементи фіксуються у найдавніших доступних йому пам’ятках старослов’янської мови. М. Смотрицький, як і інші українські граматисти, не мав наміру створити граматику старослов’янської мови кирило-мефодіївської доби. Він кодифікував церковнослов’янську мову східнослов’янської редакції свого часу й елементи української мови були для нього органічним її компонентом. Українські вкраплення аж ніяк не засмічували цієї мови, як дехто гадає (Sgambati, 115), а наближали її до життя. Не «засмічені» граматики Л. Зизанія та М. Смотрицького і іншомовними запозиченнями (там же), бо таких елементів у них немає зовсім.

Очевидно, що «граматика Смотрицького присвячена церковнослов’янській мові, але не давньоцерковнослов’янській (тобто старослов’янській), а пізнішій церковній мові, яка в основі своїй старослов’янська, але підпала під певний вплив з боку живої мови тієї країни, де її використовували. В даному випадку перед нами та форма церковнослов’янської мови, що прийнята була на Україні та в Білорусії, тобто церковнослов’янської мови, яка зазнала на собі певного впливу з боку української й білоруської мов (через наявність у цих мовах багатьох спільних рис ми не завжди можемо розрізнити сліди впливу тієї або іншої)» (Кузнецов 1958, 32; див. ще: Анічэнка 1982, 122 — 127).

П. Житецький вважав, що М. Смотрицький користувався рукописами східнослов’янської редакції і при цьому пізніми — не давнішими XV — XVI ст. (Житецкий, 18 — 19). Конкретно питанням про те, звідки М. Смотрицький брав фактичний матеріал для своєї «Граматики», ніхто, крім М. Вейнгарта, не займався. М. Вейнгарт вважає основним джерелом системи, описаної в «Граматиці» М. Смотрицьким, Острозьку біблію 1581 р., хоча сам він зауважує, що вона щодо мови неоднорідна. Деякі книги Острозької біблії прямо ведуть до старослов’янської доби, навіть до кирило-мефодіївського періоду (більша частина Нового завіту, окремі книги Старого завіту). Частина новоперекладених текстів має церковнослов’янську мову східнослов’янської редакції. В них виступають латинізми (в книзі Юдіф), навіть західноруські діалектизми та полонізми (в книзі Есфір) (Weingart, 48, 54). Проте порівняння цитат «Граматики» М. Смотрицького з текстом Острозької біблії виявляє чималі відмінності (Німчук 1979, 89).

Це дає підстави твердити, що Острозька біблія не була єдиним, а, може, й не основним джерелом слов’янського матеріалу праці М. Смотрицького. Поруч із нею автор досліджував тексти старіші, навіть XII — XIII ст. Текстів XII — XIII ст. в добу написання «Граматики», безсумнівно, було далеко більше, ніж збереглося до XIX — XX ст. Досліджуючи глоси Крехівського апостола (бл. 1560 р.), ми дійшли висновку, що староукраїнський текст пам’ятки є перекладом церковнослов’янського тексту XII або XIII ст. Якщо і вважати Острозьку біблію основним джерелом фактичного матеріалу в «Граматиці» Смотрицького, то треба визнати і великий мовознавчий хист автора, який загалом добре розібрався в нерівномірному щодо давнини матеріалі й вибрав форми, в цілому дуже близькі до старослов’янських. Смотрицький був першим дослідником старослов’янських (і церковнослов’янських) текстів. Аналіз «Граматики» показав, що вчений користувався церковнослов’янськими текстами як східнослов’янської, так і південнослов’янських редакцій. Питання про основні текстові джерела «Граматики» необхідно ще досліджувати. Виявленню їх сприяють численні цитати в розділі про синтаксис (як паспортизовані, так і непаспортизовані), хоча потрібно пам’ятати, що правопис їх автор міг змінювати згідно з правилами, які він сформулював у своїй праці.

Аж до «Institutiones» Й. Добровського «Граматика» М. Смотрицького була основним підручником церковнослов’янської мови, який користувався великим авторитетом (Ягич 1910, 28). Протягом півтора століття від її виходу в усьому вченому світі в лінгвістичному пізнанні церковнослов’янської мови зроблено менший поступ, ніж було здійснено в південно-західній Русі на межі XVI — XVII ст. (Weingart, 60, 61). Отже, зрозуміло, чому праця Смотрицького з більшими чи меншими змінами перевидавалася кілька разів, а граматики церковнослов’янської мови основувалися на ній до початку XIX ст.

Уже 1638 р. на Поділлі надруковано книгу під назвою «Грамматїки или писменница языка Словен(ъ)скагω тщателемъ въ кратцЂ издана в(ъ) КремАнци...» заходом Богоявленського братства, укладену на основі «Граматики» Смотрицького. Певний вплив Смотрицького виявляється в рукописній граматиці (1643 р.) староукраїнської книжної мови — «Грамматыка словенская» — І. Ужевича.

Хорватський учений Ю. Крижанич (1617 — 1683), що тривалий час проживав у Росії, у своїй рукописній праці «Граматично изказанjе» (Тобольск, 1666), хоч і критикував окремі твердження М. Смотрицького, дав йому високу оцінку: «Мелетиь Смотрискиь дльаради своjего трудольубjа и дльа печалности, коjу jест носил про общену ползу, пишущ Граматику, достоjен jест памети и вногиjе хвали: и бил би доспил вещи народу пособниjе, даби се не бил соблазнил по образу на Гречскиjе преводи: и да би не бил захотил нашего jезика на Гречскиjе. и на Латинскиjе узори претварjат» (Крижанич, с. IV — V). Його критика дуже часто була необгрунтована. Наприклад, він говорить, що Смотрицький твердить, ніби імена на -жа, -льа, -ньа, -ча, -ша, -ща, -ца і -ja творять кличний відмінок за допомогою (о мреже, о землье, о туче і т. д.), «али то нит во всем jстина», бо, на думку Ю. Крижанича, частина таких слів приймає флексію або навіть (о птицо, голубицо, межо, стражо, земльо, пищо і т. д.) (там же, 17 — 18). Насправді М. Смотрицький дає історично закономірні, стародавні форми. Деякі закиди Ю. Крижанича цілком слушні. Хорватський учений резонно зауважує, що форми типу читаати, творjаати; читаал, творjаал і под. «нисут нигдиж вь льудех слишани били. А никоьих вь Гречских преводех нит увидит. А никоjе jесут сказно утворени по обзору на Лешску отмину» (там же, 103). Сюди він зараховував і читаах, творjаах — правильні давньоруські форми імперфекта, що не мають жодного стосунку до польської мови. На праці Ю. Крижанича спостерігається помітний вплив «Граматики» М. Смотрицького (Грунский, 20).

Із значними переробками «Граматика» М. Смотрицького (без імені й прізвища автора) 1648 р. надрукована в Москві. Замість передмови 1619 р. тут вміщено приписувані Максимові Греку твори (Иванов 1969, 94 — 97) «Предисловїе грамматіки» та «НЂкоегω вопросившагω съ люботруднымъ тщанїемь Маξіма инока ст̃ыА горы...», в яких говориться про необхідність і корисність вивчення граматики. Імені автора не названо у зв’язку з переходом Смотрицького в унію, тому ця публікація граматики тривалий час мала назву Максимової (Засадкевич, 135).

Видавці 1648 р. значно переробили розділ про орфографію, внесли в неї багато канонів із посібника Л. Зизанія. Вони усунули розділ про вигук, надрукувавши натомість розділ про артикль («различіе») з «Граматики» Л. Зизанія. Відмінювання іменників у багатьох парадигмах наближено до російського живого мовлення (детальніше див.: Німчук 1979, 92 — 98).

Цих змін далеко більше, ніж їх відзначили всі попередні дослідники, зокрема С. Булич та Г. Ягич (там же, 96 — 98).

У відмінюванні прикметників, числівників, займенників і дієслів спостерігаються дуже незначні відмінності. Невеликі зміни зроблено і в синтаксисі. Акцентуація в публікації 1648 р. наближена до російської (там же, 97 — 98). Вплив живої російської мови спостерігається не тільки в парадигмах, але й у тексті (Аниченко).

Немає точніших відомостей про московське видання «Граматики» Смотрицького 1651 р., про яке згадує В. Тредіаковський (Тредиаковский, 99). Можливо, це помилкова дата замість 1648 р. Узагалі в XVII ст. «Граматика» М. Смотрицького в Росії була дуже поширена і уживана, про що свідчать чималі виписки з неї в азбуковниках (Кузнецов 1958, 36).

До найкращих перевидань «Граматики» М. Смотрицького належить публікація 1721 р., здійснена в Москві під заголовком «Грамматіка въ царствующемъ великомъ градЂ МосквЂ...». Після заголовка подано «Оглавленїе книги сеА». «Предисловїе любомудрому читателю» містить цікаві факти про долю і значення книжки Смотрицького. Видав її, як гадають, Ф. Полікарпов-Орлов (Булич, 178; Ягич 1910, 31). Це видання В. Тредіаковський (Тредиаковский, 99) навіть називає граматикою Ф. Полікарпова. Можливо, що всі зміни й додатки до тексту М. Смотрицького належать також Ф. Полікарпову-Орлову (пор., напр., Быкова, Гуревич, 222 — 223). Говорячи про роль грецької й латинської мов у школах того часу, публікатор зазначає: «А славенска грамматіка въ тЂхъ оучилищахъ не предаАшесА за ωскуднЂніе(м) сихъ книгъ. и Ω(т) сегω нужда зависитъ оучащымсА немалаА. Ибо аще онаА грамматіка и издана бАше не единожды печатїю, но всеАдца времене продолженїемъ, едва гдЂ обрЂтаетсА, аки искра в пепелЂ сокрываема». Він висловлює велику повагу до автора, «старагω любом(д)рагω мужа, греческагω и латінска языка (въ) свободныхъ наукахъ не менше неже въ славенскомъ искусна бывшагω, МелетїА Смотритскагω... Иже... и грамматіку славенскую сочини, избра(в) из(ъ) греческїА и латинскїА приличнаА ко преводу обоихъ дїалектω(в) правила, и своА мнωгаА приложивъ славенскаА издаде на свЂтъ... въ лЂто.... а̃хθі̃» (тобто 1619).

Публікацію здійснено не за виданням 1648 р., як твердить С. Булич та інші історики мовознавства (Булич, 178; Ягич 1910, 31), а з видання 1619 р. До праці М. Смотрицького публікатор 1721 р. підійшов з великою повагою й відповідальністю. Текст передруковано досить ретельно, з першого видання усунуто небагато (додатки незначні).

Найбільше змін у напрямку наближення до живої російської мови зроблено в парадигмах іменників. У цьому видавець 1721 р. пішов далі, ніж видавці 1648 р. Російські форми тут здебільшого додаються як паралельні до церковнослов’янських. Часто зміни збігаються з нововведеннями публікації 1648 р., якою видавець 1721 р., безумовно, користувався. Російські елементи внесено і в невідмінювані частини мови. Це видання користувалося великою популярністю і вивчалося в школах (Засадкевич, 148; Быкова, Гуревич, 223). Г. Ягич згадує ще про перевидання «Граматики» М. Смотрицького 1755 р. в Москві (Ягич 1910, 31).

Враження дуже скороченої переробки «Граматики» М. Смотрицького з різними додатками справляє «Краткоє ПотребнЂйшихъ ω(т) Грамматіческагω Художества вещій собранїє, ко из(ъ)ученїю въ пол(ъ)зу хотАщихъ не тол(ъ)ко чести, но и разумЂти ω(т) книгъ чтωмаА... Изданоє. ≠аψ̃ог̃. Года. въ Тvпографїи Почаєвской», що збереглося лише в кількох примірниках. Воно налічує 32 непагінованих аркуші (64 сторінки). Примірник пам’ятки 1773 р., який зберігається в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР, — неповний — містить лише 30 аркушів (Слав. кн. кирил. печ., 187; Максименко, 79); при пізнішому (?) оправленні кінцевий аркуш (де подається оригінальний приклад стислого граматичного аналізу на основі речення з книги М. Смогрицького: «Другъ извЂстенъ въ неизвЂстнЂй вещи познаваєтсА», а на звороті його — парадигма слова иже, яже, єже) помилково опинився після другого. Чіткого поділу на частини текст не має. Загалом «Краткоє ПотребнЂйшихъ ω(т) Грамматіческагω Художества вещїй собранїє...» настільки відрізняється від твору М. Смотрицького, що його можна вважати новою філологічною працею.

1778 р. у Почаєві вийшла «Grammatyka rossyjska». Звертаючись до читача, автори її зазначають, що правила взято «z reguł Sławnego Autora Rossyjskiego Michała Łomonosowa» (Gram. ros., 7). Під зверненням (присвятою) до А. Чарторийського зазначено: «J. О. Waszej Xiążęcey Mci Dobrodzieia Nayniższy Sługa M. Lubowicz K. Ł. O. y A. Pisarz» (там же, 6). Очевидно, М. Любович, прізвище якого надруковано на першому місці, був головним автором не лише цієї, а й словенороської почаївської граматики. Рід Любовичів з Поділля висунув із свого середовища й інших діячів гуманітарних наук.

Під заголовком «Ω имени Г(с)дни» в граматиці 1773 р. говориться про користь від вивчення граматики, далі подано стислий виклад фонетики — орфографії, потім знову йдеться про необхідність знати граматику (з покликанням на Іоанна Дамаскина).

Поруч із слов’янськими термінами на означення різних граматичних категорій надруковано й латинські. В спеціальному застереженні підкреслено: «Внемли: прилагаєтсА здЂ латинскоє предложенныхъ частей нарицанїє, да хотАщїи вдати себе потомъ въ наученїє Азыка тогω, предуготовАтсА» (9).

Для полегшення сприймання матеріалу на полях книги (хоч і не послідовно), зрідка в текстовій частині, надруковані запитання, відповіддю на які е викладений текст.

Автор у кількох місцях підкреслює близькість граматичних систем церковнослов’янської та української мов і цим ніби виправдовує скорочення «Граматики» М. Смотрицького: «Кіим же способомъ сіи оуравненїА степени дЂютсА? Насъ из(ъ) млада оумЂющихъ Азыкъ Рускїй, нЂсть нужда поучати...» (15); «И намъ оубо из(ъ) млада оумЂющимъ ω(т) искуства та спрАгати, нЂсть нужды ω томъ подробну испитовати...» (53). В іменних парадигмах форми двоїни дано тільки при іменниках І відміни. Після форм однини іменників II відміни зазначено: «Двойственнагω числа склоненїє прочеє ωставлАєтсА, якω малω гдЂ оупотреблАємоє» (25).

У досліджуваному виданні привертає увагу наближення іменних і дієслівних флексій до українських (насамперед до південно-волинських, близьких до південно-східних говірок), що деколи подаються як паралельні. Напр.: ПустынА, Пустыни, ПустынЂ, Пустыню, ω Пустыне, -u, -А; Пустынею, ω ... ПустынЂ (однина); SлодЂи, SлодЂА, SлодЂю, SлодЂА, ω SлодЂю, SлодЂємъ, ω SлодЂи; Якорь, ЯкорА, Якорю, ЯкорА (винителный), ω Якорю, -ъ; Якоремъ, ω ЯкорЂ (однина); Coколы, Соколωвъ, Соколωмъ, Соколы, ω Соколы, Соколами, ω Соколахъ (множина) тощо.

Оригінальними є деякі теоретичні погляди автора. Наприклад, про окрему дієслівну категорію способу він пише: «Наклоненїє Глагола, хотА въ иностранныхъ Азыкахъ, на примЂръ въ Латінскомъ, пАть, и болше, Россійскій же Азыкъ оудовлАєтсА трема сими. ИзАвителноє. лат.: Indicativus. Повелителноє. лат: Imperativus. НеопредЂленноє. лат: Infinitivus» (42). Усвідомлюючи, що для «Сослагателнагω. лат.: Optativus и подчинителнагω ла(т): Conjunctivus» в словенороській мові немає окремого набору флексій, він твердить, що замість зазначених способів «оупотреблАєтсА Из(ъ)Авительноє наклоненїє, со приложенїємъ Симъ: Аще бы. Когда бъ. Да бы. Будетъ ли» (42).

На відміну від М. Смотрицького, він подає не шість, а тільки п’ять часових форм: «Временъ въ Славенскомъ АзыкЂ по тонку многω чинАтъ иніи: Но намъ довлЂєтъ вЂдати пАть сихъ: НастоАщеє. лат: Praesens. ПреходАщеє. лат. Imperfectum. Прешедшеє. ла(т): Praeteritum perfectum. Мимошедшеє. ла(т): Praeteritum plusquamperfectum. Будущеє. лат: Futurum» (42).

На цій книзі позначився вплив видатного твору М. В. Ломоносова «Российская грамматика» (Петербург, 1755), зокрема в поділі імен на відміни, адже, як і в М. В. Ломоносова, тут до III відміни відносяться іменники «на А. СреднАго рода на прикладъ: ИмА. СЂмА», а до четвертої — іменники «на ь женскагω рода, на примЂръ: добродЂтель» (21 — 22). І для парадигм взято багато таких самих іменників, як і в граматиці російського мовознавця: ПустынА, Соколъ, SлодЂй, Якорь, Солнце, Зданїє, СЂмА, ЖеребА, ДобродЂтель.

Почаївське «Краткоє ПотребнЂйшихъ ω(т) Грамматіческагω Художества вещїй собранїє...» наближувало правила М. Смотрицького до живої мови і свідчило про те, що виникла потреба видання граматики української мови. Нові живомовні елементи, введені в цей посібник, далі сприяли граматичній нормалізації української літературної мови XVIII ст.

Невідомо, звідки взято факт видання «Граматики» Смотрицького в Москві 1782 р. (Укр. письм., 549). Того року вийшло тільки «БесЂдованіе Максима Грека о пользЂ грамматики...» (М., 1782 р.). Це — передрук передмови до видання 1648 р., яка приписується Максиму Греку.

Коротким витягом із «Граматики» М. Смотрицького є видане 1706 р. біля Гданська «Руковеденіе въ граматыку во Славяно-Россійскую или Московскую ко употребленїю учащыхся языка Московскаго» I. Копієвича (Пекарский, 19).

Дальшим наближенням до російської мови характеризується «Грамматіка СлавенскаА въ кратцЂ собраннаА въ Греко-Славенской школЂ яже въ великомъ НовЂградЂ при домЂ архїерейскомъ...» іподиякона Софійського собору в Новгороді, викладача Ф. Максимова, надрукована в Петербурзі 1723 р. Вона є переробкою «Граматики» М. Смотрицького (Булич, 31; Ягич 1910, 31).

Впливом праці М. Смотрицького позначена граматична частина книги «Teutsch-Leteinisch- und Russisches Lexicon samt denen AnfangsGründen der Russischen Sprache» (Спб., 1731) В. Адодурова (Булич, 213; Кузнецов 1958, 40; Ягич 1910, 922). Збереглася також частина рукописної граматики російської мови В. Адодурова, написана російською мовою, з виразним впливом М. Смотрицького (Успенский, 171, 172 — 175).

М. В. Ломоносов знав напам’ять «Граматику» Смотрицького і назвав її разом із «Арифметикою» Магницького «вратами своєї вченості» (Ломоносов, IV). «Россійская грамматика» М. В. Ломоносова (Петербург, 1755), природно, відбиває значний вплив Смотрицького щодо розподілу матеріалу, виділення граматичних категорій, термінології, формулювання деяких правил (Будилович, 67 — 71; Засадкевич, 98; Булич, 213 — 216; Макеева; Брицын 1982, 78 — 82; Морозова, 83 — 89). Із спадщини Смотрицького М. В. Ломоносов узяв найкраще, зокрема поділ на відміни, дієвідміни, кількість відмінків тощо. Великою мірою завдяки М. В. Ломоносову досягнення М. Смотрицького в галузі граматики дійшли до наших днів.

Впливом «Граматики» Смотрицького позначені праці «Краткія правила россійской грамматики, собранныя изъ разныхъ россійскихъ грамматикъ...» (M., 1773) та рукописна «Россійская грамматика» (1783 — 1788 рр.) А. О. Барсова, «Россійская грамматика сочиненная Императорскою Россійскою академією» (Спб., 1802), X. Розанова «Сокращеніе Славянской этимологіи» (М., 1810), І. Пенінського «Славянская грамматика, заимствованная преимущественно изъ грамматики г. Добровскаго...» (Спб., 1825; останнє видання — 1856 p.) (Булич, 233, 235 — 236, 690, 732, 1058; Барсов) та ін.

Велике значення мала книга М. Смотрицького для написання першої граматики російської мови «Grammatica Russica» Г.-В. Лудольфа, надрукованої в Оксфорді 1696 р. Автор у кількох місцях посилається на «слов’янську граматику» і «слов’янську мову». В передмові Г.-В. Лудольф прямо пише, що він зберіг ту саму кількість відмін і порядок у відмінюванні, що й у «слов’янській граматиці», до якої радить звертатися читачам (Ludolf, 12; Алексеенко, 108 — 110; Шепелева, 110 — 113). Залежність від вчення Смотрицького про дієслово засвідчує німецький мовознавець Фатер, автор книги «Praktische Grammatik der Russischen Sprache...» (Лейпціг, 1808) (Булич, 733 — 734, 736).

Глибока обізнаність автора з «Граматикою» Смотрицького відчувається в досить оригінальній рукописній праці українського мовознавця Я. Блоницького «Грамматїка нова старагω и славнагω Азыка славенскагω...», написана 1754 — 1761 рр. на Афоні й доопрацьована 1763 р. в Києві.

У 1794 р. за зразком книги Смотрицького Аполлос (А. Байбаков) надрукував у Києво-Печерській лаврі «Грамматіку... славенороссійскаго языка» (Балицкий, 38).

На творі Смотрицького грунтується рукописна «Грамматика рωсскаА сирЂчь правила извЂщателнаА и наставителнаА ω словосложенїи слова Азыка славенскагω или русскагω...» закарпатського філолога А. Коцака (писання її розпочато 1768 р.) (Панькевич; Дзендзелівський, 100 — 105; Лизанець, 105 — 108). Вплив Смотрицького позначився і на відомому творі М. Лучкая «Grammatica slavoruthena» (Будин, 1830). Праця М. Смотрицького була одним із джерел рукописної «Грамматыки Азыка славеноруского» І. Могильницького (1824 р.) (Возняк 1909, 73 — 75).

Матеріали з «Граматики» М. Смотрицького поширювалися і в рукописному вигляді (Ягич 1895, 634, 950).

Твір М. Смотрицького відіграв визначну роль і в історії культури південних слов’ян, насамперед Сербії. Митрополит П. Ненадович дав передрукувати 1755 р. в м. Римніку (Румунія) «Граматику» Смотрицького (з вид. 1721 р.) під назвою «Грамматика въпользу и употребленіє отроковъ Сербскихъ желающихъ основательнаго наученія Славенскаго діалекта...» (Булич, 179; Засадкевич, 178 — 180; Быкова, Гуревич, 223; Штампариjа, 29, 33, 73). За працею М. Смотрицького С. Вуяновський в 1793 р. написав «Руководство къ славенстЂй ГрамматіцЂ» (Засадкевич, 180). Значний вплив М. Смотрицького відчувається і в серба А. Мразовича «Руководство къ славенстЂй грамматіцЂ (Відень, 1794; Будин 1800, 1821 р.) (Засадкевич, 180; Weingart, 56 — 57), за якою В. Караджич написав граматику сербської мови (Encikloped. Jugosl., 414).

Певну роль праця М. Смотрицького відіграла у розвитку філології хорватів. У XVII — XVIII ст. за «Граматикою» виправлялися глаголичні культові книги (Засадкевич, 188 — 189; Ягич 1910, 39 — 40). М. Сович збирався видати «Граматику» Смотрицького в перекладі латинською мовою. Переклад М. Совича, хоч і вживався в глаголитських семінаріях Оміша та Задара, залишився в рукопису (зберігається в Любляні) (Ягич 1910, 40).

Досить рано проникла «Граматика» Смотрицького в Болгарію. Найбільш ранній список із першого видання її датується 1655 роком. Збереглися її списки із XVIII ст. — початку XIX ст. (Дылевский, 461 — 473). Вплив твору Смотрицького спостерігається в книзі Неофіта Рильського «Болгарска грамматіка сега перво сочинена въ употребленіє на славеноболгарските училища» (Крагуєвац, 1835) (Ягич 1910, 141 — 142; Дылевский, 473), а також в іншій граматиці новоболгарської мови «Грамматика славеноболгарска» X. Павловича 1845 р. (Засадкевич, 169).

За посібником Смотрицького вивчали церковнослов’янську мову в Румунії та Молдавії. 1697 р. пам’ятку надруковано під назвою «Грамматіки славен(ъ)скиА правилноє сvнтагма нн̃Ђ тvпомъ из(ъ)ображенноє, соизволеніємъ пре(с)вЂтлагω господарА всеА зе(м)ли оугровлахїйскиА... Константина Басараба Воєводы...» (Курдиновский, 307 — 330) в Снагові (Panaitescu, 221). Вплив Смотрицького позначився на перших граматиках румунської мови — творах Дімітрія Евстатієвича (Брашов’яну) (Eustatievici, XVI) (навчався в Київській академії з 1757 р.) та ченця Макарія (XVIII ст.) (Macrea, 108, 114; Strungaru, 293 — 308).

«Граматика» М. Смотрицького була відома в країнах Європи і поза ареалом функціонування церковнослов’янської мови. Щоб зробити її доступною для вивчення, робилися більш-менш повні переклади її латинською мовою.

До найбільш ранніх відноситься переклад (на полях книжки 1648 р.), зроблений відомим шведським мовознавцем-поліглотом Й. Спарвенфельдом (Ягич 1910, 65). Список «Граматики» з маргінальним перекладом зберігається також у м. Галле (НДР) (Winter). Повний переклад книги М. Смотрицького за виданням 1721 р. зробив англієць Т. Консетт, маючи намір її опублікувати (Берков, 23). Частина цього рукопису зберігається у Празі. Інший неповний рукописний переклад «Граматики» 1648 р. зберігається у Стокгольмі. Ці переклади свідчать про загальноєвропейське визнання твору Смотрицького (Sjöerg, 125, 131).

Віддав належне своєму видатному попередникові основоположник сучасної славістики Й. Добровський, який відверто визнав, що йшов «слідами Мелетія», де Смотрицький «показав правильну дорогу», але не міг схвалити багато того, що не підтверджується найдавнішими пам’ятками (Добровский, LXIX). Тільки Й. Добровський, що поставив перед собою завдання описати старослов’янську мову на основі найдавніших текстів, спромігся дати наукову критику слабких сторін фактичного матеріалу М. Смотрицького. «Граматика» М. Смотрицького була тривалий час предметом його неослабної уваги. З неї Й. Добровський виходив при дослідженні системи старослов’янської мови (Ягич 1885, 5, 188, 230, 248, 410, 420, 465, 598).

М. Смотрицький дав школам XVII ст. авторитетний і ґрунтовний підручник. Після його «Граматики» ніхто не наважився нападати на церковнослов’янську мову як на мову невпорядковану.

Видатний вчений здійснив кодифікацію церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції. Східнослов’янські (і власне українські) елементи разом із східнослов’янською звуковою (точніше орфографічною) оболонкою книжних елементів надавали нормам М. Смотрицького словенороського характеру. Об’єднання в «Граматиці» М. Смотрицького елементів, спільних для східних і південних слов’ян, із специфічно східнослов’янськими й південнослов’янськими (насамперед старослов’янського походження), зробило її однаково прийнятною і близькою для всіх слов’янських народів, які користувалися церковнослов’янською мовою, тому праця М. Смотрицького стала знаряддям слов’янського культурного єднання.

За нормами «Граматики» М. Смотрицького поступово було впорядковано всі церковнослов’янські тексти на слов’янському сході й півдні. Через друковані тексти норми набули загального поширення й понині функціонують у конфесійному вжитку.

Рекомендацій М. Смотрицького, в тому числі й стосовно вживання форм минулого часу, «причастодітія», дотримувалися і в неконфесійних високих стилях (Виноградов 1938).

M. Смотрицький був оригінальним граматистом-теоретиком слов’янської мовної системи. У цьому він не мав собі рівних у слов’янській філології аж до другої половини XVIII ст. Його досягнення використовуються і в наш час.

Найкраще в «Граматиці» опрацьовано категорії, спільні для церковнослов’янської й живої мови... У категоріях церковнослов’янської мови, яких не було в українській, російській та білоруській мовах кінця XVI — початку XVII ст., — двоїна, синтетичні форми минулих часів, супін та ін. — спостерігається найбільша кількість відхилень від старослов’янських форм, бо їх учений мусив брати тільки з пам’яток.

Тексти ж, доступні М. Смотрицькому, були хронологічно й текстологічно (східнослов’янські й південнослов’янські редакції) неоднорідні. Окремі морфологічні елементи, яких не виявилося в досліджених пам’ятках, він змушений був залучати не тільки з живої мови, але й виводити інтуїтивно.

Глибоке проникнення в структуру церковнослов’янської мови — міжслов’янської літературної, яка була спадкоємницею старослов’янської, забезпечило М. Смотрицькому належне місце і в історії слов’янознавства.

М. Смотрицький уперше виразно відділив церковнослов’янську мову від східнослов’янських, проте словенороський характер «Граматики» благотворно вплинув на закріплення в них багатьох літературних норм, зокрема на усталення орфографії та орфоепії української мови XVII — XVIII ст. (Житецкий, 26 — 37). Цьому сприяли й численні «УвЂщанія», в яких автор нерідко звертає увагу на особливості живої мови.

Народнорозмовні елементи в «Граматиці» М. Смотрицького та нововведення такого характеру в її перевиданнях і переробках підготували грунт для написання граматик східнослов’янських мов.

М. Смотрицький удосконалив слов’янську лінгвістичну (й взагалі філологічну) термінологію, що існувала до нього, й створив безліч нових термінів, за допомогою яких можна було адекватно засвоїти або описати мовну систему. Як термінотворець М. Смотрицький не має собі рівних в історії давньої славістики. Той факт, що величезна кількість створених і введених ним термінів у незмінному або вдосконаленому вигляді функціонує й тепер у багатьох слов’янських терміносистемах, особливо в російській і болгарській, є переконливим доказом її науковості (див. ще: Сато).

Завдяки «Граматиці» М. Смотрицького вітчизняна філологія стала помітною галуззю європейського мовознавства стародавньої епохи. «Граматика» — непересічний твір вітчизняної педагогічної думки і наукового стилю.

Аналіз «Граматики» і з’ясування її ролі в подальшому розвитку граматичної думки на Україні, в Росії і Білорусії дає підставу вважати Мелетія Смотрицького основоположником вітчизняної славістики.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.