‹‹   Попередня     Головна         Наступна





Дмитро НАЛИВАЙКО

ОЧИМА ЗАХОДУ:
Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.



КИЇВ — «Основи» — 1998




Ця книга є найповнішим систематизованим висвітленням рецепції України у Західній Європі XI-XVIII ст. Висвітлюється вона як історичний процес зі своєю тяглістю й парадигмами, етапами й особливостями, породжуваними як об'єктом рецепції, так і її суб'єктами. Книга побудована на великому фактичному матеріалі, в значній частині вперше введеному її автором у науковий обіг. Для автора однаковою мірою важать як інформація про історію і життя українського народу в західноєвропейських джерелах Середньовіччя і раннього Нового часу, ступінь її повноти й ідентичності, так і саме сприйняття, образ України з усіма його «домислами», «помилками» і т.п., що складався у реципієнтів і мінявся протягом століть. В цьому аспекті книга належить до імагології, галузі сучасної компаративістики, що займається вивченням національних образів народів у інших народів або реґіонів.

Видання адресується не лише науковцям, викладачам і студентам, а й широкому колу читачів, яких цікавить історія українсько-європейських взаємин.




ЗМІСТ


ВІД АВТОРА

ВСТУП

1. Київська Русь і Західна Європа.

2. В ренесансній рецепції.

3. На переломі: кінець XVI — перша половина XVII ст.

4. В західних джерелах доби бароко.

5. В західних джерелах доби Просвітництва.

СТИСЛІ ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК









ВІД АВТОРА



Це дослідження в основному було здійснене ще в другій половині 60-х рр., і тоді ж окремі його розділи публікувалися в наукових часописах і збірниках. На початку 70-х рр. рукопис був прийнятий видавництвом "Наукова думка", щасливо пройшов рецензування і над ним була розпочата редакційна робота. Але навесні 1973 р., після відомої зміни у "вищому ешелоні" республіканських властей, його було повернуто авторові "за браком паперу", як переконливо мотивувалося несподіване відхилення в супровідному листі.

Втім у тому рукописі західноєвропейська україніка була охоплена лише до 1700 р., хоч її матеріали доби Просвітництва й були вивчені автором. Але коли він підійшов до рубежу XVIII ст., стало цілком очевидним, що цей рубіж, добу Мазепи, не перейти без найгрубіших спотворень і фальсифікацій історії. Довелося відмовитися від попереднього задуму й обмежити масштаб дослідження, що, однак, все одне його не врятувало.

Отже, для даного видання вже в 1990 р. було написано останній, найбільший за обсягом розділ. Але й до всіх попередніх у процесі його підготовки було внесено багато доповнень, змін, уточнень, оскільки — нарешті! — з'явилася можливість подати справді об'єктивне висвітлення як багатьох процесів і подій історичного життя українського народу, так і його відбиття у дзеркалі тогочасної західноєвропейської літератури, історіографії і публіцистики. Відкрився також доступ до доробку вчених української діаспори в галузі українсько-європейських зв'язків, що також мало істотне значення для завершення цієї праці.

17.XI. 1994 р.




ВСТУП


Після здобуття Україною незалежності відбувається природна активізація інтересу до історії її міжнаціональних відносин і зв'язків у різних сферах, у тому числі у сфері культури. Повернення українському народові його історії в усій її повноті, зняття всіляких заборон і анексій історичної спадщини, спотворень і фальсифікацій закономірно приводить до того, що й історія міжнаціональних взаємин України починає вимальовуватися в іншому світлі, ніж це було в радянській науці. Тут також було більше ніж досить і замовчувань, і перекручень та фальсифікацій, що їх необхідно спростовувати, заповнювати "білі плями", вста-новлювати істину.

Нині вивчення історії взаємин України з Західною Європою, зокрема західноєвропейської україніки, в якій відбився багатовіковий процес рецепції нашої вітчизни, набуває нового змісту й значення. Для кожного народу становить неабиякий інтерес, як його життя й історія сприймалися іншими народами, як ними оцінювалися і трактувалися. Особливо загострюється цей інтерес в переломні періоди життя того чи іншого народу, в періоди активізації процесів його самоусвідомлення і самоствердження. Саме такий період переживає нині український народ, який розбудовує свою національну державність. Відбувається включення України, вже у статусі незалежної держави, в європейську спільноту, а це закономірно посилює інтерес і до того, як вона входила в цю спільноту та протягом віків існувала в ній, як вона там сприймалася й інтерпретувалася.

Вивчення західноєвропейської україніки має принципове значення і з іншого, суто наукового погляду. Окрім усього іншого, це також важливе кориґуюче дзеркало, що його не може ігнорувати наука. Тут справа ще й у тому, що національну дійсність "абориґени" й іноземці сприймають по-різному: перші помічають і фіксують передусім явища й події, що відхиляються від норми, саму ж цю норму як таку вони не фіксують, оскільки вона для них звична, нецікава, а часом і непомітна; іноземцеві ж цікавою і гідною опису здається сама норма життя, звична "правильна" поведінка жителів країни, в яку він потрапив, яку він спостерігає й фіксує. Тому іноземні історико-літературні джерела щедріші на реалії повсякденного життя народу, на деталі його побуту, звичаїв, обрядів, психології тощо. Зрозуміла річ, іноземні автори частіше впадають у помилки й перекручення, але при цьому важливо, як слушно зазначав Ю. М. Лотман, "в самих помилках, у характері нерозуміння знаходити джерело цінних відомостей" (711, с. 125). Додамо до цього: відомостей, що стосуються переважно суб'єктивно-історичної сторони змісту іноземних джерел.

Слід сказати, що цей тип міжнаціональних культурних і літературних відносин актуалізувався у другій половині XX ст. і його вивчення набрало значного розвитку. У наш час його визнано як одну з важливих галузей компаративістики (imagologie). З'явилися і продовжують з'являтися численні студії, в яких досліджуються "національні образи" країн і народів, що склалися у інших народів у певну історичну епоху (чи епохи). Назву хоча б такі дослідження, якоюсь мірою дотичні й до нашої теми, як книга А. Лортоларі "Російський міраж у Франції XVIII ст." чи книга Р. Волошинського "Польща в опініях французів XVIII ст.". Предметом вивчення в працях, що представляють цей напрям у сучасній компаративістиці, є не тільки процеси рецепції життєвого укладу, ментальності, культури інших народів, а й творення їх "національних іміджів" у свідомості реціпієнтів, структура цих "іміджів", їхнє функціювання в інтелектуальній, культурній, громадсько-політичній та інших сферах. Велика роль у творенні "національних образів" належить індивідуальностям — письменникам, ученим, мандрівникам тощо, — але вони вбирають також позаіндивідуальні елементи, знання і передсуди, правду і міфи про інші народи, і співвідношення цих елементів у названих образах може бути дуже різним. Хоч нерідко ці образи або певні їх складники виявляють неабияку тривкість і переходять від покоління до покоління, в цілому вони є змінними і еволюціонують як під дією чинників, пов'язаних зі змінами, що відбуваються в об'єктах рецепції, так і дією чинників, пов'язаних з реціпієнтами.

Важливо ще зазначити, що "національні образи" витворюються не тільки в окремих країнах, — вони можуть бути також витвором і набутком, що належать цілим культурно-історичним регіонам. Особливо вони характерні для ранніх епох, але і в пізніші епохи залишаються досить поширеним явищем. За своєю структурою це образи-інваріанти з обмеженим полем національної варіативності, що не охоплює їхніх фундаментальних рис і визначальних закономірностей еволюції. Саме такими і є "національні образи" України-Русі, що існували в "латинській Європі" XI-XVIII ст., зокрема образи Київської Русі й "козацької України".

Отже, вивчення іноземних пам'яток і джерел про національну дійсність, історію й культуру давно вже набуло значного розвитку в науці різних країн. Згадаємо коротко ті країни, де з'явилося багато видань означеного змісту, що мають безпосередній стосунок до західноєвропейської україніки. Так, чимало бібліографічних оглядів, збірників документів і наративних творів, а також монографічних досліджень на тему: Російська імперія в іноземних джерелах і пам'ятках — було опубліковано російськими вченими до 1917 року (11; 69; 71; 96; 466; 556 та ін.). Деякі з цих видань містять цікаві матеріали й відомості із західноєвропейської україніки. Видання цього типу досить широко представлені і в російській радянській науці, де насамперед вкажемо на ті, що певною мірою охоплюють питання українсько-західноєвропейських історичних, культурних і літературних зв'язків: праці М. П. Алексєєва (434; 435; 657), М. А. Алпатова (439; 440), П. H. Беркова (781), І. М. Голенищева-Кутузова (491; 492; 493), Ю. О. Лимонова (595). Значну увагу даній царині незмінно приділяла польська наука, починаючи з багатотомного "Зібрання історичних пам'яток про давню Польщу" Ю. У. Нємцовича й закінчуючи публікаціями джерел і ґрунтовними дослідженнями вчених сучасної Польщі (192; 298; 335; 854 та ін.). Знову ж таки, в багатьох польських виданнях давніх пам'яток і в працях польських дослідників охоплено також багатий матеріал, що стосується історії України.

Значна за обсягом і розмаїта за змістом література про Україну, створена протягом століть на Заході, здавна була відома в Україні й використовувалася її істориками та літераторами. Звичайно, в певний час вона була відома лише в певній своїй частині, з поступовим розширенням обізнаності з нею, а використовували її головним чином як джерельну базу історії України. Початок цього, власне, був покладений у XVIII ст. авторами "козацьких літописів" та компіляцій з них, що іноді діставало відбиття в традиційно довгих і докладних назвах їхніх творів, як от: "Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах, собранное из разных историй иностранных, немецкой — Бишенга, латинской — Безольди, французской -Шевалье и рукописей русских..." (1765 р.) П. Симоновського чи "Собрание историческое из книг древнего писателя Ал. Гвагнина и из старых русских летописей" (1770 р.) С. Лукомського. До західноєвропейських джерел історії України досить широко вдавалися також С. Величко і Г. Граб'янка, автори основоположних творів української історіографії XVIII ст.

Як до важливої джерельної бази зверталися до західноєвропейських історико-літературних пам'яток і українські історики передромантичної і романтичної епох — Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш та інші. Але оскільки їхні інтереси зосереджувалися переважно на історії козацтва, до якої вони були схильні в основному зводити історію України, то й із західноєвропейських джерел їхню увагу привертали головним чином ті, що стосуються козацтва і козацьких війн. Дійсно універсальним залученням і широким використанням відомих на той час пам'яток і джерел західноєвропейської україніки відзначаються праці М. С. Гру-шевського, зокрема його багатотомна "Історія України-Руси" (504). Цими ж рисами позначені праці ґенерації українських істориків кінця XIX — початку XX ст., що належали до оточення М. Грушевського або були його учнями (Б. Барвінський, М. Кордуба, С. Томашівський, І. Крип'якевич та інші).

З другої половини XIX ст. розпочинається також збирання і публікація (в перекладах на російську мову) пам'яток західноєвропейської україніки, з'являються також бібліографічні огляди цих джерел, починаючи з огляду Г. Милорадовича "Иностранные сочинения о Малороссии" (68). Особливо слід відзначити здійснене В. Б. Антоновичем двотомне видання "Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси" (65), де вміщено ряд цікавих західних джерел з історії України XVI-XVII ст., зокрема "Щоденник" Еріха Ляссоти і "Опис України" Ґійома Боплана. Однак у цілому справа видань іноземних джерел з історії України, так само як і їх вивчення, розгорталася мляво, і тут давалася взнаки відома репресивна політика російського царизму щодо української культури.

Певне пожвавлення в цій справі настало на початку XX ст., особливо після російської революції 1905 року. Характерною ознакою цього періоду можна вважати те, що тепер розпочинається видання західноєвропейських матеріалів і пам'яток українською мовою, зокрема в "Жерелах до історії України-Руси" (41), серійному виданні, започаткованому й керованому М. Грушевським. Водночас з'являються розвідки з історії українсько-західноєвропейських зносин у різних сферах, від військово-політичної до культурної, що публікуються переважно в "Записках Наукового товариства ім. Шевченка". На цей же період припадає інтенсивне формування, передусім у працях М. Грушевського, концепції історії України як дійсно національної історії зі своєю парадигмою, що позитивно позначилося й на вивченні різних аспектів західноєвропейської україніки.

Якоюсь мірою згадане пожвавлення тривало і впродовж першого десятиліття після встановлення радянської влади в Україні, хоч воно й наражалося дедалі більше на труднощі й перепони. В цей час був опублікований джерелознавчий огляд В. Кордта "Чужоземні подорожні по Східній Європі до 1700 р." (52), праця Я. Гординського "Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 року" (498), низка розвідок про конкретні явища західноєвропейської україніки. Однак це пожвавлення, як і українське культурне піднесення в цілому, виявилося короткочасним, на початку 30-х рр. воно було брутально задушене комуністичним режимом, який остаточно повернувся до політики денаціоналізації України й придушення української культури. У вивченні українсько-західноєвропейських історичних, культурних і літературних зв'язків настала тривала пауза, воно стало подвійно небезпечним: того, хто ним займався, легко було звинуватити і в українському буржуазному націоналізмі, і в "низькопоклонстві" перед буржуазним Заходом. Тому у вивченні названих зв'язків і настала довга перерва, що тривала аж до "хрущовської відлиги" кінця 50-х — початку 60-х рр. Але й далі цей процес ішов нерівномірно, переривчасто: тільки-но визначившись у 60-х рр., він був знову обірваний на початку 70-х, коли розпочався черговий погром української культури, керований Щербицьким і Маланчуком. Зрозуміло, що в подібних умовах не може належно розвинутися жодна наукова галузь: для цього необхідна послідовність і наступність, кількісне нагромадження, яке переростає в нову якість.

Нове пожвавлення в даній царині настає на порозі 80-х рр., що засвідчується насамперед низкою публікацій західноєвропейських пам'яток з історії України в журналі "Жовтень", таких як "Щоденник" Ляссоти, "Опис України" Боплана, фрагмент із "Театру Європи", написаний Шле-дером, "Щоденник подорожі" Вердума тощо, а також розгорнутим групою дніпропетровських істориків (М. П. Ковальський, Ю. А. Мицик, С. М. Плохій та інші) системним вивченням польських і західноєвропейських, переважно німецьких, джерел української історії.

Безперечно, вивчення західноєвропейської україніки більш активно й плідно йшло поза межами УРСР, в Західній Україні й серед еміграції першої хвилі, розкиданої по різних країнах. Тут вченими були зібрані, описані й введені в науковий обіг численні нові джерела, знайдені в книгозбірнях і архівах різних європейських країн, були видані систематизовані бібліографічні збірники й огляди джерел, які й на сьогодні зберігають наукову цінність. Це, зокрема, джерелознавчий огляд І. Борщака "Україна в літературах Західної Європи", виданий французькою мовою у 1935 р. (791), такого ж типу огляд Д. Дорошенка "Україна та її історія в світлі західноєвропейської літератури XVIII — першої половини XIX ст.", який на вісім років раніше з'явився німецькою мовою (817). Сюди ж певною мірою слід віднести й складений В. Сочинським збірник "Чужинці про Україну", який вперше вийшов у Львові 1938 року (95). Вченими діаспори опубліковані також численні розвідки з конкретних питань відображення історичного буття українського народу в західноєвропейських історико-літературних джерелах, але я не буду тут давати їх перелік. Низку цікавих розвідок на цю тему опублікував журнал "Український історик".

В цілому ж слід сказати, що внаслідок названих причин масштабне систематизоване вивчення й осмислення західноєвропейської україніки ще тільки розгортається. Далеко ще не завершене збирання і дослідження друкованих джерел про Україну та її історію, не кажучи вже про джерела рукописні, розсіяні по архівах і бібліотеках різних країн. Досить сказати, що в процесі підготовки цієї книги її автором була охоплена значна кількість західноєвропейських історико-літературних джерел про Україну, які доти не вивчалися, а то й взагалі не були зафіксовані в бібліографічних виданнях. Це, зокрема, "Історія громадянських війн останнього часу" М. Бізаччіоні, італійського історика й письменника середини XVII ст., друга частина якої містить докладну розповідь про Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр., тоді як перша частина в основному присвячена Англійській буржуазній революції (145). Це також значна за обсягом, з яскраво вираженими рисами барокового стилю книга німецького історика й літератора другої половини XVII ст. Еразма Франціска "Новий Флорус, або Війни короля Яна Казиміра", в якій центральне місце відведено тій же Визвольній війні. Можна тут назвати й "Листи про Галичину" німецького драматурга Ф. фон Краттера, "Історію козаків" М. Лезюра тощо.

Доводиться говорити й про те, що картина західноєвропейської україніки, яка постає з існуючих досліджень, все ще має досить-таки фраґментарний характер, їй все ще бракує і повноти, і системності. Як правило, висвітлювалися певні явища й аспекти україніки у визначених часових і локальних площинах, нерідко поза їхнім історичним та історико-культурним контекстом, іноді — певні періоди відображення й інтерпретації українського матеріалу в тій або тій західній літературі (в широкому значенні слова), але знову ж таки з зосередженням уваги на окремих пам'ятках, на їхньому переважно джерелознавчому описі й витлумаченні. Словом, не процес рецепції й пізнання України в західноєвропейських історико-літературних джерелах, а окремі його явища й фраґменти опинялися в фокусі інтересу авторів переважної більшості праць.

Предмет даної книги, її сюжет — це розвиток обізнаності в Західній Європі з Україною від її початків до XIX ст., відтворення життя й історичних діянь українського народу в тогочасних західноєвропейських історико-літературних джерелах. Все це висвітлюється як тривалий і послідовний процес із притаманними йому етапами, закономірностями й особливостями в загальному контексті спілкування України з "латинською Європою". Разом з тим названий процес невіддільний від руху європейської думки й усієї духовної культури часів Середньовіччя й Відродження, Бароко й Просвітництва, і одне з важливих завдань книги полягає у розкритті того, як змінювалася на Заході рецепція України в різні культурно-історичні епохи залежно від їхніх парадигм і провідних тенденцій — світоглядних, конфесійних, політичних тощо.

Слід ще тут сказати про структуру книги, про її "будівельний матеріал". У ній досліджується література про Україну, що з'явилася в Західній Європі впродовж XI-XVIII ст., література в давньому й широкому значенні слова. В такому значенні література - це вся писемність, все, що написано, існує й закріплено в тексті. Отже, в книзі охоплюються не тільки ті твори, що належать до красного письменства, а й пам'ятки історіографії, публіцистики й "літератури факту" — описи мандрівок, мемуари, листи, послання, реляції тощо. Всі вони за тогочасними поняттями були жанрами, з яких складалася жанрова система прози. Тодішня літературно-теоретична думка до красного письменства відносила лише поезію, куди входили поетичні й драматичні жанри, проза ж містилася на межі словесного мистецтва з іншими видами й сферами духовно-практичної діяльності людей і носила здебільшого прикладний характер. За визначенням відомого італійського вченого Е. Ґарена, проза Відродження була вираженням усієї сфери духовної активності нової цивілізації, що народжувалася (346, с. 9-10).

До системи тогочасних прозових жанрів належали історіографія і пов'язана з нею біографія, ораторські жанри — промови, дискурсії та декламації, епістолографія (листи, послання тощо), а також література полемічна, публіцистична, філософська й наукова. Яскравого розвитку набули жанри діалогу й памфлету, дуже поширеним жанром був трактат, який мав переважно філософсько-науковий характер і відзначався широким проблемно-тематичним діапазоном. Всі ці жанри й жанрові різновиди репрезентовані і в західноєвропейській україніці, особливо XVI-XVIII ст., отже, при її вивченні необхідно належною мірою брати до уваги цей фактор.

Йдеться тут, власне, про поєднання в цих жанрах і жанрових різновидах різних елементів і функцій як науково-інформативних, так і літературно-описових і нара-тивних. Причому питома вага цих елементів і функцій у різних пам'ятках одного й того самого жанру може бути різною, а грань між ними відзначається великою рухливістю. Тому ці пам'ятки давніших епох, до середини XIX ст., незмінно виступають також предметом вивчення в літературознавстві. Зрозуміла річ, підхід до них у літературознавців інший, ніж у істориків, інша у них і система оцінок, по-іншому розставляються акценти і т. д. Важливе місце посідають ці пам'ятки в працях про міжнаціональні літературні зв'язки давніших епох, і це цілком закономірно, бо в розвиткові цих зв'язків вони тоді відігравали дуже істотну роль.

У даному дослідженні, яке має джерелознавчий характер, поєднуються обидва підходи. Для істориків у вивченні західноєвропейської україніки важливим є насамперед введення нових фактів і деталей у висвітленні історії України, точність їх передачі в іноземних джерелах, тобто автентичність цих джерел. Само собою, багатство фактів, міра достовірності відображення життя українського народу, подій і явищ його історії мають і для нас велике значення, але для нас принципово важливий також образ України в західноєвропейських джерелах, певних аспектів, процесів і подій життя українського народу в тогочасних західноєвропейських джерелах, структура цього образу і його динаміка, його еволюція в її суспільно-історичній і культурно-історичній зумовленості. А це означає, що для нас становить цінність не тільки об'єктивний, предметно-історичний зміст джерел, а й їхня суб'єктивно-історична сторона, тобто інтерпретація цього змісту автором, який виступає й репрезентантом свідомості певної країни й епохи, певних ідейно-культурних течій і концепцій.

Окремо слід сказати в означеному плані про історіографію та "літературу факту", до яких належить переважна більшість пам'яток західноєвропейської україніки XV-XVIII ст.

Щодо історіографії, то зробити це необхідно насамперед, тому, що в розумінні її структури, її періодизації і її функціонування автор книги розходиться з нормами, встановленими у радянській науці. Не кажу вже тут про пресло-вуту марксистсько-ленінську методологію з її сміховинними претензіями на роль єдино істинної й ефективної. Йдеться про речі більш предметні, передусім про структуру історичних творів, її складові елементи. Справа в тому, що у нас до недавнього часу домінували підходи до цих творів, які перебільшували науковість історіографії минулих епох, її завдань та установок і недооцінювали ті її аспекти й грані, якими вона "прилягає" до літератури. Недооцінювалися й відповідні її функції, ті функції, в яких історіографія наближається до іншої сфери духовно-практичної діяльності людства, до літератури та мистецтва.

Близькість до літератури притаманна історіографії здавна, та й виникла вона в Давній Греції як один з основних прозових жанрів. Не випадково Кліо вважалася у давніх греків покровителькою історії та епосу: для них це були споріднені розповідні мистецтва. Різниця полягала у тому, що історія розповідає про дійсні події і людей, а епос — про міфічні події і героїв, про те, що вважалося тоді не вигадкою, а сакральним переказом племені чи народу, їхньою передісторією. Врешті-решт, "предмет історії — це людина та її дії" (455, с. 18), отже, предмет, спільний із літературою. Упродовж віків не вщухала суперечка про те, чим є історія, наукою чи мистецтвом, і принаймні до середини XIX ст., до доби позитивізму, жодна зі сторін у цій суперечці не брала відчутно гору. Поширений був поділ історії на "наукову" й "описову", яка не без художньої образності розповідає про конкретні події минулого й конкретних історичних діячів. І ще Геґель розрізняв "філософську" й "історичну" історію і зазначав, що якщо перша, абстрагуючись від життєвої строкатості, "пише сірим по сірому", то твори другої "дають достатньо простору для художньої діяльності" (цит. за: 506, с. 64).

В середині XIX ст., з поширенням позитивізму, історія переходить у сферу гуманітарних наук, бере на озброєння статистику, деякі засоби й прийоми природничих та точних наук, словом, набуває суто наукового статусу. Значною мірою змінився її зміст, його структура, ще більшою — її форми й стиль, але цим, звичайно, не анулювався її естетичний потенціал, її естетико-художні можливості. І справа не тільки у визнанні значення літературної обдарованості історика у відтворенні минулого, а й у свідомості величезного естетичного потенціалу, закладеного в самій історії, в розумінні її естетичної природи, яка потребує реалізації. Сказане повною мірою стосується й пам'яток історіографії, особливо давніших епох, коли існувало загострене усвідомлення названого потенціалу історії і висувалися відповідні установки та завдання.

Характерна в цьому плані історіографія доби Відродження. Як відомо, гуманістами Відродження був покладений початок історіографії Нового часу, що є однією з їхніх видатних заслуг. Вони відмовилися від провіден-ційного розуміння історії, яке домінувало в Середньовіччі; відповідно до їхньої антропоцентричної ідеології центром їхніх історичних інтересів стає людина. Зі сфери діянь божественного промислу історія у них перетворюється на арену людських справ і діянь, на захоплююче видовище борінь людських інтересів, прагнень і пристрастей. А це означає, що ренесансна історіографія повертається до традиції класичної античності, що в ній відбувається ще більше зближення з літературою, активізація естетико-художніх елементів і функцій. Якщо в середньовічних хроніках уривки художнього тексту вкраплювалися в сухо інформаційний текст, то в ренесансній історіографії есте-тико-художній елемент починає рівномірно проймати всю тканину твору, і досягненню відповідного ефекту вже підпорядковується весь твір. Тут уже "не монотонна розповідь про події, які є здійсненням божественних накреслень, а розповідь вправного оратора й тонкого стиліста про земні справи земної людини — ось що тепер стає каноном" (439, с. 366). Особливого розвитку в ренесансній історіографії набуває жанр біографії; це була реалістична за своїм характером розповідь про видатних осіб, їхні дії і вчинки, з яскраво вираженими антикізуючими тенденціями в мові й стилі, в усьому комплексі літературних засобів.

У XVII ст. складається новий тип історіографії, який на Заході в нашому столітті прийнято називати бароковим. Це той тип історіографії, який ігнорувався в радянській науці, і наведене визначення, наскільки мені відомо, до останнього часу у нас не вживалося. А тим часом це був цілий етап у розвитку європейської історіографії з комплексом характерних структурних рис і особливостей.

Ця історіографія сприйняла здобутки ренесансної історіографії — раціоналізм, зосередженість уваги на людині та її діяннях, інтерес до суспільно-політичної сфери життя. В ній посилюється науково-інформативна навантаженість викладу, зростає увага до джерел та документальної оснащеності твору. Разом з тим на ній виразно позначилися барокове світосприймання і склад мислення, настільки виразно, що з такою ж визначеністю, як говоримо про ренесансну історіографію чи історіографію романтичну, можна говорити й про барокову історіографію.

Однією з найістотніших її рис є своєрідна універсальність, яка наочно розкривається у зіставленні з ренесансною історіографією. Для тієї найбільш характерними жанрами були біографії відомих діячів та історії певних міст, областей, країн упродовж певного періоду, без виходу на обшири минулого й сучасності. Це прагнення з'являється у істориків доби бароко, які пишуть твори небувалого розміру, інколи по кілька десятків томів: такими, зокрема, були твори французьких істориків Ж. Мобільйона, Б. Монфокона та інших, "Церковні аннали" німецького історика Ц. Баронія, задумані Лейбніцем "Імператорські аннали" тощо. Та справа не в обсязі, а в їхньому внутрішньому прагненні охопити історію від її початків до сучасності, представити її як неосяжний динамічний процес, розбурхану ріку, що через сучасність рине в майбутнє. Це прагнення до універсальності проявлялося і в інших формах, зокрема у створенні своєрідних "панорам" історії європейських країн упродовж певного періоду; особливо відзначилися в цьому жанрі італійські історики XVII ст. — М. Бізаччіоні, Д. Бенті-вольї, Ґ. Пріорато, В. Сірі та інші. Нерідко в ці "панорами" потрапляли й події історії України, дістаючи в них досить ґрунтовне висвітлення.

Історіографії XVII ст. притаманні й інші характерні риси барокового світосприймання і стилю. Проявляється в ній барокова ідея "світу-театру", реалізуючись у філософічному погляді на історію як на грандіозний театр, вражаючий і повчальний, з тенденцією до організації потоку історичних подій у низку драматично-патетичних епізодів і пишних мізансцен. Дається в ній взнаки й загальне тяжіння бароко до патетичної риторики, в якій тоді вбачали засіб досягнення піднесеності й величі. Під впливом контрреформації до певної міри оживає в ній середньовічне про-віденційне розуміння історії, але характерно, що нерідко християнське провидіння у барокових істориків набуває вигляду античного фатуму, який діє не без відтінку театральності. Властиве їм і загальне прагнення бароко до посиленої емоційної дії, що знаходить вияв у підвищеності тону розповіді, наповненні її риторичними фіґурами, запитаннями, вигуками, звертаннями до читачів тощо.

Історики XVII ст. писали до своїх праць красномовні передмови, в яких клялися, що першою їхньою турботою є безпристрасність і об'єктивність викладу. Але вже на перших його сторінках вони забували про ці клятви й завзято ставали на бік своєї партії чи класу, віросповідання чи монарха. Повною мірою це стосується і їхніх творів з української історії. Ці твори — аж ніяк не "безпристрасне дзеркало", на них виразно позначалися суспільно-політичні суперечності й віросповідальні конфлікти, що вирували тоді в Західній Європі і тією чи іншою мірою, у прямій чи опосередкованій формі, захоплювали в свою орбіту й Україну.

Як зазначалося, в бароковій історіографії зріс науково-інформативний рівень, але поряд з тим залишилося в силі "літературне розуміння" природи історичних творів, їхніх завдань і цілей. Моделюючи це розуміння, відомий французький вчений П. Азар пише: "Історія — це школа моралі, вищий суд, театр для добрих правителів і ешафот для злих; вона вчить пізнавати характери, бо вона — духовна анатомія людських діянь; але передусім вона є твором мистецтва" (835, с. 27). З усією визначеністю це розуміння завдань і цілей історіографії висловив М. Кордемуа, один з провідних французьких істориків того часу: "Краще витрачати час на композицію, на розміщення історичних фактів, ніж на їх пошуки; розумніше турбуватися про красу й силу, чистоту й лаконічність стилю, ніж про те, щоб виглядати непогрішним у своїх описах" (цит. за: 509, с. 28).

Загалом же в історіографії XVII ст. маємо різні співвідношення науково-інформативного й літературно-художнього елементів. В італійській історіографії навіть існував тоді поділ на два жанрові різновиди — "istorie" i "memorie". За тогочасними уявленнями, "istorie" — це жанр, який не допускає вільного тлумачення матеріалу й творчого домислу, його мета передусім наукова й критична, а не літературна; "memorie" — жанр, у якому ці вольності припустимі, який більше тяжіє не до науки, а до літератури (803, с. 106-109). Італійські історики XVII ст. залишили чимало творів, де літературно-художній елемент настільки репрезентативний, що деякі дослідники вбачають у творах цього типу передвісників історичного роману (там само). Це, наприклад, "Дмитрій Московський" (1643 p.) M. Бізач-чіоні, який, власне, був однією з перших літературних обробок історії Дмитрія Самозванця, котра ще не привернула уваги дослідників цієї теми.

Деяких попередніх зауваг потребує й просвітницька історіографія. Порівняно з бароковою історіографією вона набуває іншого змісту й спрямованості, але співвідношення наукового й літературного елементів не зазнає в ній радикальних змін. Відповідно до соціально-політичної суті просвітницького руху, який був ідеологічною підготовкою буржуазної революції, відбувається посилена ідеологізація історіографії, як і інших сфер духовно-практичної діяльності. "В руках просвітників історія була зброєю наступу на основи феодального світопорядку. Тому просвітники бачили своє першорядне завдання не в поглибленому дослідженні того чи іншого питання, а в переосмисленні з нових позицій усього досвіду світової історії, історичного процесу в цілому. Лише дехто з них (Вольтер, Маблі) провадили конкретні історичні дослідження, вивчали архівні матеріали" (541, с.40).

Отже, наукового переоснащення історіографії не відбувається, натомість вона набуває яскраво вираженого філософсько-публіцистичного характеру. Історик-просві-титель головне своє завдання бачив не в поглибленому вивченні фактів, не в розширенні їхнього кола і не в об'єктивному їх висвітленні, а в їх новій, загострено ідеологічній інтерпретації. Для нього історія — це передусім суд над минулим, що вершиться просвіченим розумом, суд над людськими забобонами й неуцтвом, над феодальним насильством і монархічним деспотизмом, над релігійним фанатизмом і церковним обскурантизмом. У просвітників історія людства в певному відношенні уніфікується, набуває вигляду незмінної боротьби розуму з невіглаством, свободи з деспотизмом, чесноти з пороками й злочинами.

Відповідно до загального раціоналістичного характеру культури Просвітництва історіографія теж раціоналізується, але це не призводить до послаблення її зв'язків з літературою і витіснення літературно-художнього елемента. Класична традиція, що йде від античності, залишається в силі, "історія — це все ще література, жанр, близький до епосу й роману; недаремно Гомера вважають першим істориком, а Геродота — Гомером історії" (681, с. 14). І як слушно говорить далі Б. Г. Реїзов про істориків Просвітництва, "всі вони стверджували літературну точку зору на історію, прагнули вибрати повчальний сюжет, показати згубні наслідки фанатизму, похвалити освіченого монарха, пояснити процвітання чи занепад держави особливостями конституції" (там само). Звідси посилена турбота про літературні якості історичних творів, про досконалість стилю, що однаковою мірою була притаманна Вольтеру й Ґіббону, Шіллеру й Маблі, багатьом іншим історикам XVIII ст.

Велике місце в західноєвропейській україніці посідає "література факту", або документальна література, особливо в україніці XVI-XVIII ст. Це якраз є той період, коли в Західній Європі, яка розгорнула активне освоєння всього світу, відбувається справжній розквіт цієї літератури, різних її жанрів, таких, як описи мандрівок і різних місій, звіти, щоденники, мемуари, листи тощо. Вона містить величезний пізнавальний матеріал про життя різних народів у різні епохи і є джерелом першорядної вартості для історії, етнографії, культурології та інших наук, які широко її використовують. Разом з тим документальна література теж має пряме відношення й до літературного процесу, більше того, в певні епохи вона відігравала в ньому дуже важливу роль. Питома вага художнього елемента в її пам'ятках може бути зовсім різною, але багато з них відзначаються високими художніми якостями і входять у класичний літературний фонд, як от мемуари Сен-Сімона й Ферфакса, листи пані Севіньє й "Листи російського мандрівника" Карамзіна, "Подорожі" П'єтро делла Балле й "Щоденник подорожі в Східну Індію" Шалля, "есеї" Аддісона й Стіля тощо. Ця література користувалася тоді величезною популярністю та пієтетом у читачів, і нерідко письменники для підняття авторитету своїх творів серед читацького загалу видавали їх за "літературу факту" (згадаймо хоча б "Утопію" Томаса Мора, "Робінзона Крузо" Дефо, "Перські листи" Монтеск'є тощо). Природно, що ця література активно вивчалася й вивчається в літературознавстві, але в іншому розрізі, ніж в історії чи етнографії.

Велику й конструктивну роль, особливо в XVI-XVIII ст., "література факту" відігравала у взаємообізнаності й взаємозближенні народів, у розвитку міжнаціональних і міжреґіональних взаємин. Книги мандрів, спогади, листи й щоденники людей, які побували й пожили у віддалених і маловідомих країнах, знайомили співвітчизників із життям різних народів, з їхнім побутом і звичаями, суспільним устроєм і культурою, причому, змальовуючи все це, в міру літературної обдарованості, конкретно й колоритно, вони тим самим наближали віддалені народи до своїх читачів, котрі крім екзотичних дивоглядів відкривали в житті цих народів багато й "свого", тобто схожого, близького чи аналогічного. Така обізнаність є першим необхідним етапом міжнаціональних культурних та інших зв'язків, і вже на цій основі розвиваються згодом їхні вищі й складніші форми.

Хотілося б зазначити активну причетність "літератури факту" до великих ідейних рухів XV-XVIII ст., ренесансного гуманізму й Просвітництва, загалом до поступу передової думки. Як відомо, гуманісти Відродження розвивали ідею "єдності роду людського", що на той час було важливим завоюванням цієї думки. На противагу середньовічно-церковному поняттю "братерства во Христі", що породжувало релігійну нетерпимість, вони висували поняття "братерства в людстві", яке сприяло зняттю віросповідальних і расових бар'єрів. Ця конструктивна ідея не була, як гадають деякі дослідники, лише наслідком іманентного руху гуманістичної думки, яка, визнавши самоцінність людської особистості, логічно мала прийти й до визнання самоцін-ності всього людства (555, с. 367). Не меншою мірою вона була наслідком тих важливих зрушень, що відбувалися в об'єктивному світі. Не забуваймо, що доба Відродження -це не тільки відкриття стародавніх манускриптів і освоєння античної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. Гуманісти виявляли жадібний інтерес до географічних відкриттів, до тієї величезної інформації про "весь рід людський", що їх несла тогочасна "література факту". Вона розкривала їм ту істину, що рід людський в основі своїй єдиний за всієї яскравої розмаїтості побуту й звичаїв, обрядів і вірувань різних народів. У цьому й полягала одна з важливих ренесансних функцій "літератури факту" XVI-XVIII ст.

Знайомлячи з іншими народами й наближаючи їх, "література факту" водночас відігравала важливу роль у критичному осмисленні свого життєвого устрою, суспільних та ідеологічних підвалин. Вона давала багату поживу для праці критичної думки, заперечення загальноприйнятих норм і догм. Просте зіставлення суспільного устрою, законів і вірувань "екзотичних країн" з вітчизняними чи західноєвропейськими вело до того, що поняття і явища, котрі здавалися до того абсолютними, трансцендентними, поставали в іншому світлі, виявляючи свою "земну природу" і свою відносність. Починаючи з XVI ст., для передових умів не тільки антична спадщина, а й "література факту" правила за невичерпне джерело аргументів і доказів, контртез і ілюстрацій у боротьбі з феодально-середньовічним та церковним догматизмом. Без цього джерела годі уявити такі видатні пам'ятки ренесансної думки й літератури, як "Утопія" Томаса Мора, "Лузіади" Камоенса, "Ґарґантюа і Пантаґрюель" Рабле, пізні "романтичні драми" Шекспіра, "Есе" Монтеня, та інші. Це своє значення для передової думки "література факту" зберегла і в наступні епохи, причому найбільшого розмаху використання цього своєрідного арсеналу набрало в добу Просвітництва.

В цілому можна сказати, що "література факту", відіграючи величезну роль у розвитку тогочасних міжнаціональних зв'язків, активно діяла в напрямі головних завдань західноєвропейської передової думки XVI-XVIII ст. Звичайно, це зовсім не означає, ніби в ії потоці не з'являлися твори, написані з ретроградних позицій, пройняті духом упередженості, віросповідальної чи національної ворожнечі. Таких видань теж з'являлося багато, проте не вони визначали її основний зміст і спрямованість, її роль і значення в тогочасному суспільному й духовному житті. Причому дуже часто твори "літератури факту" зазначену дію чинили своєю, сказати б, фактичною стороною, своїми сумлінними замальовками з натури, незалежно від світоглядних горизонтів їхніх авторів, котрі в своїх судженнях часто не піднімалися над рівнем пересічного дворянина чи "доброго католика".

Зрозуміла річ, усе тут сказане стосується й пам'яток західноєвропейської україніки XV-XVIII ст., відбиття в них життя й історії українського народу. На багатьох із них, з різною мірою виразності, позначилася належність авторів до "латинства", їхні феодально-монархічні погляди й віро-сповідальні упередженості, що нерідко породжує розбіжності між фактичним змістом джерел та його ідеологічною інтерпретацією. Особливо це стосується джерел про козацтво і козацькі війни з шляхетською Польщею.

Загалом же дана монографія має великою мірою джерелознавчий характер, оскільки в ній на першому плані перебуває вивчення західноєвропейських джерел з історії України XI-XVIII ст., включаючи й описи маловідомих або й зовсім не відомих джерел, які ще не були введені в науковий обіг. У великій частині автор розглядає їх як джерела історико-літературні й відповідно прагне до поєднання науково-історичного й літературознавчого аналізу, що, слід сказати, має вже значну традицію в нашій науці.

Та разом з тим ця книга є справді монографією, бо її предметом не є джерела самі по собі в їхній сукупності, а західноєвропейська україніка XI-XVIII ст. як тривалий і складний процес зі своїми етапами й закономірностями, зі своїми особливостями перебігу. В ній джерела включені в континуум, представлені і як ланка або частка процесу, -більш того, саме в ньому і через нього розкривається їхній істотний зміст. При цьому увага приділяється не тільки об'єктивно-історичному змістові джерел, тобто відбиттю в них фактів історії України та реалій життя українського народу, а й змістові суб'єктивно-історичному, тобто рецепції й осмисленню цих фактів тим чи іншим автором, який представляє ментальність певної країни й епохи, певні ідейно-культурні моделі й течії. А це, зрештою, означає, що автор монографії пов'язує розвиток західноєвропейської україніки з рухом європейської думки й культури від Середньовіччя до Просвітництва і прагне його висвітлювати в такому контексті. В цьому теж полягає новизна даного дослідження.











СТИСЛІ ВИСНОВКИ

Майже тисячолітня історія західноєвропейської україніки поділяється на багато етапів і періодів, різних за змістом і характером, за превалюючими інтересами і тенденціями. Свій початок вона веде з XI-XII ст., з часів Київської Русі, котра визначилася як передусім європейська держава, включена в контекст європейської історії, а її культура й література — як складова частина розмаїтої культури європейського середньовіччя. Активна участь Київської держави в політичному житті тогочасної Європи зумовила появу значного інтересу до Русі на Заході, який відбився і в літературних пам'ятках, зокрема в історичних хроніках та епічній поезії. Ці різнорідні пам'ятки засвідчують, що в свідомості європейців XI-XII ст. вона існувала як етнополітичне утворення, включене в систему європейських реальностей і відносин. Відповідно західними хроністами й поетами вона сприймалася не як фантастичний край чудес, а на реалістичний лад, як знана географічно-політична реальність, як сильна держава з безпосереднім впливом на політичне життя континенту.

Можна сказати, що «очима Заходу» Русь XI-XII ст. бачилася належною до ойкумени, звіданої частини земного простору, за межами якого все ніби тонуло в тумані, змішуючись і переплітаючись з фантастичним, трансцендентно-містичним, потойбічним, з незвіданими й загадковими світами. Разом з тим вона містилася на самому краю ойкумени, грань, що відділяла її від незвіданих і загадкових світів, була хисткою, рухливою, легкопрохідною для цих світів. Тому образ Київської Русі, який вимальовується в названих тогочасних пам'ятках, не відзначається виразністю, містить значний елемент фантастичного; але принципово важливим є те, що засновувався він на певних географічних та історичних знаннях, на досить розвинених, як на той час, контактах Київської Русі з Західною Європою.

В пізніші часи спадщина Київської Русі в усьому її обсязіналежала до важливих факторів ідеологічного й культурного життя українського народу, причому її дія поширювалася й на сферу його культурних і літературних взаємин з народами Європи. Стосується це й розвитку західноєвропейської україніки, особливо в XVI-XVIII ст. Матеріали, наведеш у відповідних розділах дослідження, дозволяють внести істотні корективи у схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією і перенесена в радянську історичну науку. За цією схемою, зацікавлення Київською Руссю на Заході та пізнання її було цілком пов'язане зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка виходить у XVI ст. на європейську арену й відіграє дедалі більшу роль у європейській політиці. Насправді ж у західних історико-літературних пам'ятках XVI-XVII ст., що містили описи східнослов'янського світу, екскурси в історію Київської Русі з'являлися переважно не в матеріалах про «Московію», а в матеріалах про «Русь», як за усталеною ономастичною традицією називалася в цих пам'ятках Україна. Причому в багатьох із них, від «Опису України» Боплана до «Анналів Малоросії» Шерера, незмінно наголошувався спадкоємний зв'язок України з Київською державою.

У XV-XVI ст. розвиток обізнаності Західної Європи з Україною був тісно пов'язаний з культурним рухом Відродження. Причому переважно з тим аспектом цього руху, який незаслужено залишається в тіні — з великими географічними відкриттями, бурхливим розширенням знань про «земний світ». Не слід забувати, що доба Відродження — це не тільки відкриття давніх манускриптів і освоєння античної культурної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. У відповідності з сутністю ренесансно-гуманістичної ідеології це вивчення набувало своєрідного людинознавчо-етнографічного характеру. Стосується сказане й західноєвропейської україніки доби Відродження, в якій найчисленнішу групу пам'яток становлять географічно-етнографічні описи українських земель — Галичини, Волині, Поділля, Києва з Київщиною і Сіверщини. Особливо тій частиш пам'яток, які були написані «людьми практики», притаманні ренесансний раціоналізм і емпіризм, прагнення до точної і правдивої фіксації маловідомої країни та життя її народу. З другого боку, захоплення античністю й слабкість історичного мислення породжували у гуманістів Відродження прагнення і в пізнанні півдня Східної Європи спиратися на античні авторитети та джерела, використовувати античну ономастику тощо. Важливо зазначити, що в ренесансних історико-літературних пам'ятках відбувається поступове становлення сприйняття України як визначеної етноісторичної реальності: вона виступає в них під назвою Русі, яку автори пам'яток, починаючи з А. Контаріні, вирізняють у складі Польсько-Литовської держави і разом з тим не зливають її з Росією (Московією). В цих пам'ятках вперше з'являються екскурси в історію Київської Русі, які, зокрема, мали пояснювати витоки віросповідальної і національно-культурної виокремленості Русі (України) в Польсько-Литовській державі.

Важливі зрушення і зміни в розвитку західноєвропейської україніки відбулися наприкінці XVI — на початку XVII ст., що було прямим наслідком виходу козацтва на історичну арену та його військово-політичної активності. В історії українсько-європейських літературних взаємин це перехідний період, коли завершується їхній ренесансний етап і розпочинається бароковий, якому притаманні інші характерні риси й провідні тенденції. На цьому етапі в західноєвропейській україніці утверджується інший тип історико-літературних пам'яток, де на перший план висувається суспільно-політична проблематика і в центрі уваги опиняється запекла боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії і польсько-шляхетської експансії. Значні зміни відбуваються і в жанровому складі пам'яток: найширше серед них представлена документальна література в таких її різновидах, як щоденники, мемуари, листи, описи мандрівок та місій, реляції, трактати тощо. За нею йде історіографія, причому частина її пам'яток перебуває десь на грані між власне історичними працями й історичною прозою, де значну роль відіграє вимисел. Тема боротьби українських козаків з турецько-татарськими нападниками й польсько-шляхетською експансією з'являється також у художній літературі Заходу, в поетичних, драматичних і прозових творах.

Системне вивчення західноєвропейських історико-літературних пам'яток про Україну в діапазоні XVI-XVIII ст. дозволяє виявити, що десь із кінця XVI ст. ця різнорідна література набуває специфічного «козакоцентричного» характеру, який зберігається до кінця XVIII ст. Це не означає, що інші сфери життя українського народу не викликали інтересу в західних авторів, але в центрі їхньої уваги перебувало козацтво і його визвольні боріння, що тривали більше двох століть. Зрозуміло, що цей «козакоцентризм» не був випадковістю, а явищем цілком закономірним. Адже саме козацтво в XVI-XVIII ст. згуртувало український народ у його довготривалій боротьбі за визволення з-під іноземного гніту, незмінно виступало аванґардом у цій боротьбі, завдяки чому воно стало, кажучи словами М. С. Грушевського, «великою й впливовою суспільною верствою», «репрезентантом української народності par excellence».

Протягом століть неодноразово мінялися підходи й трактування українського козацтва і його оплоту - Запорозької Січі в західних джерелах, але всі вони незмінно вказують на його величезну роль у житті українського народу та його визвольній боротьбі. Переконливо показують ці джерела вирішальне значення козацтва, зокрема Запорозької Січі, у відсічі спустошливим татарсько-турецьким нападам і створенні умов для інтенсивної колонізації Придніпров'я в другій половині XVI й першій половині XVII ст. Поряд з тим західні джерела говорять і про всеєвропейське значення героїчної боротьби запорозького козацтва з турецько-татарською аґресією, особливо наприкінці XVI й першій третині XVII ст. Західні історико-літературні пам'ятки свідчать про те, що в той час Європа вбачала в запорозьких козаках національну військову силу України; «Запорозькі козаки, військо Русі» — так назвав Ж. Лабурер присвячений їм розділ у своєму трактаті про Польське королівство напередодні Визвольної війни середини XVII ст. Цей погляд на козацтво став загальним під час названої війни, яка викликала особливо голосний резонанс у Західній Європі й відбилася в найбільш численних пам'ятках. Однією з цінних рис західних джерел XVIII ст. є те, що в більшості своїй вони не тільки об'єктивно відтворювали наступ царизму на автономію України, а й багато уваги приділяли боротьбі козацтва за збереження національної державності.

Слід сказати в плані узагальнення про стимули й характер інтересу до України загалом і запорозького козацтва зокрема в Західній Європі XVI-XVIII ст. За поширеними стереотипними уявленнями, головними спонуками такого інтересу виступали: по-перше, своєрідність, екзотичність України й феномену козацтва, передусім Запорозької Січі, і, по-друге, високі військові якості того ж козацтва, його героїзм і наполегливість у нескінченних оборонних і визвольних війнах, що вражали Європу. Безперечно, ці «романтичні» мотиви присутні в тій зацікавленості, яку в XVI-XVIII ст. виявляли в Європі до «козацької України», але не вони були основними, тим більше визначальними. Комплексне вивчення тогочасних західних джерел приводить до висновку, що головними побудниками зацікавленості Україною служили на Заході реальні чи, точніше, практичні інтереси й потреби різних держав — політичні, соціальні, економічні, ідеологічні, конфесійні тощо.

Впадає у вічі те, що інтерес до України в Західній Європі різко зростає і набуває стабільності наприкінці XVI — на початку XVII ст., тобто в період, коли козацтво розгорнуло активну боротьбу як проти турецько-татарської агресії, так і проти польсько-шляхетської експансії. Але ж обидва ці аспекти його борінь були пов'язані з важливими проблемами й процесами суспільно-політичного життя Європи і мали значення для їх перебігу й вирішення, чим передусім і зумовлюється зростання інтересу до «народу, невтомного в боротьбі» (визначення А. Кроніа). Визвольна війна українського народу належить до найзначніших подій європейської історії середини XVII ст., вона поставила під знак питання політичну рівновагу на всьому континенті, і звідси висока хвиля зацікавленості «країною козаків», що піднялася в той час на Заході й не спадала майже до кінця століття. Зазначена закономірність у розвитку західноєвропейської україніки спостерігається і на подальших етапах її розвитку.

Отже, найбільший інтерес на Заході в XVI-XVIII ст. викликала бурхлива соціально-політична історія України, невтомна боротьба «країни козаків» за національне й соціальне визволення. Але поряд з тим у західних джерелах знаходить широке відображення мирне життя українського народу, його хліборобський життєвий уклад і заняття, йогопобут і звичаї. Ці джерела містять багатий етнографічний і соціологічний матеріал, який ще належною мірою не використаний нашою наукою. Пам'ятки західноєвропейської україніки багаті на реалії повсякденного життя різних верств народу, на те, що було «нормою» цього життя і проходило повз увагу вітчизняних авторів. Але якщо матеріальна культура українського народу знайшла в цих джерелах широке й докладне відображення, то його духовна культура посіла в них набагато скромніше місце. Починаючи з другої половини XVI ст., в західних джерелах проявляється зацікавлення пам'ятками давньоруської культури, зокрема архітектурою київських соборів і церков. З кінця XVII ст. починають зустрічатися захоплені відгуки про українські народні пісні й музику та спроби їх характеристики; більш стабільним стає цей інтерес в другій половині XVIII ст. В багатьох західних пам'ятках кінця XVII й XVIII ст. йдеться про «університет у Києві», тобто Києво-Могилянську академію, і зазначається її визначна роль у розвитку української культури й культури всього східнослов'янського реґіону.

Принципове значення має питання про ономастику України в західноєвропейських джерелах, особливо в межах XVI-XVIII ст. Як показано вище на матеріалі численних джерел, у той час на Заході за українськими землями в їх сукупності закріпилася назва «Русь», назва «Україна» десь із середини XVII ст. вживалася в локальному значенні як «козацька земля», і обізнані автори включали її складовою частиною до «Русі» як етноісторичного утворення. Слід зазначити, що це відповідало тій системі етноісторичних понять, яка існувала в самій Україні, де народ самоусвідомлювався як «народ руський», як «Русь», котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій «латинської Польщі». Водночас і український народ в цілому, й козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з «Московщиною» і «московськими людьми», хоч і вбачали в них одновірців.

Отже, в західних джерелах XVI-XVIII ст. Україна виступала під назвою «Русі», а народ називався «русами» або «рутенцями», включаючи й козаків, які викликали найбільшу зацікавленість. Деякі джерела фіксували й той факт, що «руси» і «московити» говорять різними мовами і називали ці мови відповідно «руською» і «московитською». Разом з тим, особливо у XVIII ст. і передусім у дипломатичних документах та політичній літературі. Російську державу все частіше починають називати «Росією». Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми «Русь» і «Росія», то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, неґативних для України. Якщо в західноєвропейській рецепції XVI-XVII і значною мірою XVIII ст. досить чітко розрізнялися «Русь» і «Московія», тобто Україна і Росія, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши «Русь» і «Росію» з часів Київської Русі (чому найактивніше сприяли імперська політика й наука), і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність. Точніше кажучи, в XIX-XX ст. ця ідентифікація була некритично прийнята Заходом від Російської імперії та її наступниці, радянської імперії, і, як слушно писав І. Лисяк-Рудницький, «нам ще довго доведеться проти цих закоренілих поглядів (чи пересудів) боротися» (597, с. 25). І, нарешті, слід узагальнено сказати про фактори й чинники, які зумовлювали характер і спрямованість рецепції України, життя та історії українського народу в аналізованій різнорідній літературі. Існуючі у нас дослідження на цю тему не вільні від тенденції перебільшувати роль і значення чинників «зовнішніх» щодо самих пам'яток, зокрема польсько-шляхетських і російсько-імперських впливів. Зрозуміла річ, їх не можна скидати з рахунку, але й не слід перебільшувати їхню роль. Здійснене дослідження приводить до висновку, що характер і спрямованість рецепції України, її життя та подій історії в західноєвропейських пам'ятках залежали передусім від «внутрішніх» чинників. Маємо на увазі не тільки плетиво державно-політичних, ідеологічних, конфесійних та інших інтересів і цілей, що визначали позицію авторів у інтерпретації конкретних явищ, процесів, ситуацій історичного життя українського народу. Ці інтерпретації пов'язані також із чинниками, що не лежать на поверхні, з рухом європейської думки й культури, зі зміною ідейних течій і культурно-історичних епох у самій Західній Європі, що в існуючій науковій літературі іґнорується або ж недооцінюється.






Зміст


ВІД АВТОРА

ВСТУП

1. Київська Русь і Західна Європа.

2. В ренесансній рецепції.

3. На переломі: кінець XVI — перша половина XVII ст.

4. В західних джерелах доби бароко.

5. В західних джерелах доби Просвітництва.

СТИСЛІ ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ








‹‹   Попередня     Головна         Наступна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.