XX. ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ МОВИ В КИЄВІ
1. ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ
Українська мова, як мова літературна, за весь час свого довголітнього життя, як ми бачили вище, ніколи не знала нормального розвитку. Коли український народ за IX-XIV віки жив своїм самостійним життям, в Україні панувала нерідна нам літературна мова (церковнослов’янська чи болгарська); коли ж літературною мовою стала в нас жива народна мова (з половини XVI віку), тоді український народ самостійности вже не знав. Найбільший розвій культурного життя в усій Европі припадає на (XIX вік, а це якраз був час, коли українська літературна мова, а особливо мова наукова, здушена й приспана російською владою, не мала ніякої змоги нормально розвиватися.
Ось через це справа розвитку культури української наукової мови для людей, що добре розуміли цю річ, увесь час була болючою справою. Одне діло було — боротися, скажемо, за свою українську школу, й зовсім інша річ — практично повести цю школу, коли право на неї ми таки вибороли. Пізніш виявилося, що ми не маємо потрібного числа підручників, не маємо тому, що бракувало нам добре виробленої своєї термінології.
Справа наукової термінології — це дуже складна й важлива справа. Термінологія не повстає відразу, а звичайно витворюється самим життям упродовж віків духового життя, потребує державницької традиції для свого усталення. А духово українська інтелігенція останні шість віків (XV-XX) усе жила в чужій культурі... Ось тому вироблення української наукової мови ніколи не йшло в нас нормальним шляхом.
За опрацювання наукової термінології окремі українські одиниці беруться рано, ще з 1860-х років. Зроблено з того часу дуже багато,* але тому, що праця та не мала реального примінення й перевірення в житті, а також і тому, що за неї часто бралися особи (як часом і тепер) з великим патріотизмом, але з малим фаховим знанням, справа творення української термінології довго не виходила з дилетантських рамок.
* Коротку історію цієї праці подає Гр.Холоднийу своїй статті "До історії організації термінологічної справи на Україні", див. "Вісник ІУНМ", вип. 1, 1928 р., с. 9-20.
Ось через усе це революція 1917 року, що спочатку принесла волю українському слову, застала нас без своєї потрібної наукової мови. Зв’язки з Галичиною були тоді слабкі, тому використати її наукову термінологію все не вдавалося. А до того наддністрянська наукова термінологія повставала в зовсім відміннім культурнім середовищі, чому в Україні вона часто видавалася штучною і незрозумілою.
І з 1917 року по всій Україні постають усякі гуртки та комісії, що пильно займаються складанням найрізніших термінологічних словників. Почала працювати українська школа, а вона голосно вимагала наукової термінології, її ж вимагали й різні державні українські установи, що повстали з того часу. Окремі особи нашвидку складали тоді різні словнички, щоб задовольнити бодай найпершу невідкладну потребу.
В серпні 1918 р. при Київськім науковім товаристві заложено сталу Термінологічну комісію, що справу української термінології поставила вже на науковий ґрунт. В 1919 р. при Академії наук також почала працювати Правописно-термінологічна комісія. Але на початку обидві ці Комісії, не маючи ніяких матеріяльних засобів, працювали дуже мляво, а зимою 1920-1921 року праця припинилася навіть через брак... світла.
30 травня 1921 року остаточно злилося Київське наукове товариство з Академією наук і від того часу злилися також і обидві Термінологічні комісії в одну спільну інституцію при Академії наук із назвою "Інститут Української Наукової Мови" (скорочено ІУНМ).
Академія наук у Києві довго працювала, поки нарешті Інститут Наукової Мови набув зовсім наукових форм. Інститут — це велика наукова інституція при Академії. Інститут ділився на б відділів, а відділи — на 34 секції: 1. Відділ природничий, секції: ботанічна, геологічна, географічна, зоологічна, математична, медична, метеорологічна, фізична й хімічна; 2. Технічний, секцій 9: шляхів та мостів, гідротехнічна, механічна, будівельна, електротехнічна, гірнича, сільськогосподарського машинознавства, автомобілів та авіяції; 3. Сільськогосподарський; 4. Соціяльно-історичний, 6 секцій: соціологічна, економічна, педагогічно-психологічна, філологічна, філософська та діловодна; 5. Правничий і 6. Мистецький, 7 секцій: археологічна, архітектурна, малярська, різьбарська, художньої промисловости, музична й театральна. Персональний склад Інституту був такий: керівничий, секретар, 11 редакторів, спеціялістів 6 (3 філологи, З науково-технічні), 21 постійний співробітник нештатний та 250 членів співробітників — більшість членів оплачувані.
Усі відділи Інституту Наукової Мови виробили для складання термінів і термінологічних словників найкращу наукову методологію й трималися її. Між іншим, було прийнято засаду, яка панує в інших слов’янських народів, — щоб термінологія була своя, національна, а не чужомовна, наприклад, осередок (центр), рівнобіжна (паралельна) лінія й т. ін. Цим українська термінологія розійшлася з російською, що здавна будується на інтернаціональній підставі.
Праця жваво провадилась у всіх його 34-х секціях. Головне завдання кожної секції — виготовити відповідного термінологічного словника. Для цього члени секції сходилися кілька разів щотижня на засідання, де встановляли методологію праці й вислухували доклади та рецензії. Крім цього, кожна секція через своїх чисельних кореспондентів збирала живий матеріял серед народу, для чого вживалися відповідні друковані картки. Листи кореспондентів до Інституту були урядово звільнені від поштової оплати. Для збирання термінів нерідко подорожували й самі члени. Крім того, секції збирали потрібний матеріял також із старих книг та з давніх рукописів. Наслідком такої величезної праці в Інституті зібрано більше 2.000.000 термінологічних карток.
Треба ще додати, що державні українські видавництва, видаючи якогось підручника або наукову книжку, звичайно перше віддавали його на перегляд Інститутові, й той виправляв термінологію. Таким чином, наукова термінологія помалу приймала в Україні усталений вигляд.
Кожний відділ Інституту пильнував видрукувати свій термінологічний словник; на жаль тільки, багато виготовленого не побачило світу. Так, у 1926 р. Інститут склав був умову з Державним видавництвом (ДВУ), що воно видрукує йому 34 термінологічні словники на 605 друкованих аркушів, але більшість цих словників таки не вийшли.
Проте, не дивлячись на надзвичайно несприятливі умовини наукової праці, Інститут випустив немало дуже цінних словників, все київського видання ДВУ; спис їх див. далі в розділі XXIII-му.
Велике значення Інституту Наукової Мови ще й у тім, що всі свої величезні й цінні зібрані матеріяли, а також невидруковані словники він давав для користування кожному, хто того потребував.
Інститут задумав був видавати своє періодичне видання і в 1928 р. вийшов вип. 1: "Вісник Інституту Української Наукової Мови", Київ, 108 с., увесь присвячений справам наукової термінології; видання цінне й цікаве. Вийшло й число 2 року 1929-го.
Таким чином, як бачимо, Інститут Української Наукової Мови — це була вельми корисна й необхідна наукова інституція при Київській Академії наук.
Але своєю методологією праці, методологією з національного погляду чисто науковою, Інститут Наукової Мови рано викликав до себе велике підозріння російських шовіністів. І совєтський уряд звернув на нього свою пильну увагу, і по процесі "Союзу Визволення України" 1930 р. багато членів Інституту мусили покинути свою працю. А коли совєтський уряд року 1934-го остаточно покинув гратися в українізацію, то тоді ж Інститут був зовсім перебудований, і на чолі його був поставлений Н. Каганович (жид) з дорученням пустити працю Інституту зовсім іншою дорогою. Вкінці Інститут одержав нову назву: "Інститут Мовознавства АН УРСР імені О.О. Потебні", цебто перший Інститут Наукової Мови, як окрема установа, був скасований, а всі його термінологічні словники понищені і в життя не ввійшли.
В культурному житті України це була велика трагедія, і совєтська влада попильнувала й тепер пильнує виправдати цю подію. В своєму офіційному виданні "Мовознавство" (том IV-V, Київ, 1947 р.), видання Академії наук Української РСР, це широко вияснюється в статті П. Горецького "Складання російсько-українського термінологічного словника на основах радянського мовознавства". Про високо цінні словники 1923-1932 років тут читаємо: "Вони не стояли на потрібному науковому рівні і не могли належним чином задовольняти культурних потреб УРСР. Деякі з цих словників укладались на засадах буржуазного мовознавства, ворожих радянській марксистсько-ленінській лінгвістиці, і в них перекручення, що йшли від елементів, ворожих творенню в УРСР соціалістичної культури" ("Мовознавство", с. 68).
Отож, тепер запроваджується нова "радянська марксистсько-ленінська лінгвістика". Про це писав ще року 1936 В. Жирмунский у своїй великій праці "Национальный язык и социальные диалекты" (Ленінград):
"Националистический уклон наблюдался в СССР в языковом строительстве национальных республик в результате классово-враждебной политики местных националистов, опиравшихся на остатки разбитых революцией общественных групп. На Украине, например, это виразилось, c одной стороны, в сознательном углублении различий между украинским и русским языком, c другой стороны, в украинизации иностранных слов путем создания узконациональной научной терминологии, страдающей упрощенством и оторванной от междунарадных связей" (с. 208).
І тому П. Горецький навчає, що до словників "не можна вносити "слів", вигаданих для словників українськими націоналістами (як виробня або дільня в значенні завод)" (с. 76). Треба вживати такого слова, "яке в сучасному вжитку має загальноприйняте значення, тотожне із значенням слова-терміна російського, наприклад, абажур, а не дашок" і т. ін. (с. 78). Цебто, навмисне закріплюються російські налетілості на українську мову. Бо, бачте, "для термінологічних російсько-українських словників, виданих в УСРС протягом 1923-1932 рр., на терміни російської мови в багатьох випадках подавались існуючі в мові діалектизми й архаїзми, вживані серед відсталих шарів населення (або й зовсім відмерлі терміни), то це показує, що автори цих Словників орієнтувались на ці відсталі шари людності. Подаючи такі діалектизми й архаїзми замість сучасних термінів, а також вигадані "в дусі народної мови" терміни на заміну термінів інтернаціональних або однакових чи близьких до термінів російської мови і т. ін., автори цих словників тим самим ставали на шлях націоналізму і шкідництва: вони знижували українську термінологію до рівня відсталих груп населення і давали термінологію, що відзначається малокультурністю, національною обмеженістю і відірваністю від міжнародних, інтернаціональних зв"язків" (с. 82-83).
"Відкидаючи настанови буржуазної націоналістичної лексикографії (як в її теорії, так відповідно і в практиці словникової роботи), автор російськоукраїнського термінологічного словника при передачі термінів російського реєстру українською мовою повинен не уникати українських слів-термінів, спільних (або схожих) для обох мов, — російської й української, а так само слів-термінів іншомовних або інтернаціональних, однаково вживаних в обох мовах. Ця термінологія являє собою результат благотворного впливу багатої російської термінології в її національномовних і іншомовних, найчастіше інтернаціональних, елементах на українську термінологію найрізніших ділянок знання. Вона вбиралась українською мовою з російської протягом довгого спільного життя двох братніх народів — російського й українського — до Великої Жовтневої соціалістичної революції.* Особливо широко вона засвоювалась (як засвоюється й зараз) українською мовою в процесі спільної боротьби російського й українського народів, разом з іншими народами СРСР, за Жовтень і за великі завдання соціалістичного будівництва після Жовтня. Ця термінологія надзвичайно збагатила лексику української мови дожовтневого періоду і дала змогу українській літературній мові стати на високий рівень розвитку" (с. 84).
"Величезна кількість у національних мовах іншомовних слів — це інтернаціональні слова найрізніших ділянок науки, техніки й т. д., що засвоювались і засвоюються національними мовами в процесі культурного спілкування і взаємовпливу народів на протязі багатьох віків їх історичного життя. Ці слова сприяють інтернаціональному єднанню трудящих усього світу, і цим вони цінні для нас у будуванні в СРСР соціалістичних своїм змістом і національних формою культур народів Радянського Союзу" (с. 88).
Оце "ідеологія" нової т. зв. "марксистсько-ленінської лінгвістики". Російська наука міцно стала на її оборону** й усі нації СССР мусять її слухати.
* Яке це було "братнє" співжиття, див. вище розділ XII: Скорпіони на українське слово.
** Див. праці: Д. С. Лотте. Некоторые принципиальные вопросы построення научно-технич«жих терминов, 1941 р., вид. Академії наук СССР; Л. В. Щepба. Опыт общей теории лексикографии // Известия Ак. Н. СССР, 1940 р., ч. 3; Е. Вюстер. Международная стандартизация языка в технике, 1935 р.
Не буду подавати тут доказів, що така "методологія" немає нічого спільного з наукою; зазначу тільки, що вона йде і проти "науки" самого Леніна, який навчав: "Язык мы портим. Иностранные слова употребляем без надобности. Употребляем их неправильно. K чему говорить "дефекты", когда можно сказать недочеты или недостатки или пробелы? Если недавно научившемуся читать простительно употреблять, как новинку, иностранные слова, то литераторам простить этого нельзя. Не пора ли нам объявить войну употреблению иностранных слов без надобности? Сознаюсь, что если меня употребление иностранных слов без надобности озлобляет (ибо это затрудняет наше влияние на массу), то некоторые ошибки пишущих в газетах совсем уже могут вывести из себя."*
Так навчає сам Ленін, але тепер провадиться російська імперіялістична лінія, а тому мусить бути усунена навіть наука Леніна, коли вона йде проти загальної національно-російської лінії.
Директором Інституту мовознавства тепер є відомий україно- і мовознавець, член АН Л. А. Булаховський. Він оголосив**, що за теперішньої п’ятирічки Інститут випустить такі праці: 1. Курс української мови для вищої школи; 2. Історія української мови; 3. Історичний словник української мови, проф. Є. К. Тимченка; 4. Українсько-російський словник; 5. Тлумачний словник української літературної мови; 6. Словник синонімів сучасної української мови; 7. Діялектологічний атлас української мови.
* В. И. Ленин. Сочинения, т. XXIV, с. 662.
** "Мовознавство", 1947 р., с. 5.
