Головна




Павло РУСИН із Кросна


Похвала поезії

Елегія на честь Йоанна Вислоцького

Промовляє книга

Похвала Валерію Максіму

Про прихід зими

До книжечки









ПОХВАЛА ПОЕЗІЇ


Світлий дар богів, поетичне слово,

Їх осель дитя, гомінке й солодке,

Кажуть, лине ввись, дев'ятьом небесним

Сферам співзвучне.


Сам Платон-мудрець 1 у своїх писаннях

Вчив, що й дев'ять муз подають свій голос

Влад із хором сфер, що в глибокім небі

Мирно кружляють.


Славить пісня ця не лише прадавні

Подвиги мужів, а й за приклад ставить

Їх життя святе і богів шанує

Словом хвалебним.


«Кожен твір співця (вороги ясного

Феба 2 твердять так) — небилиці сущі».

В пісні ж, десь на дні, по-мистецьки скрита,

Зблискує правда.


В панцирі твердім — із горіха зерня,

Хист тонкий, бува, — навіть в грубім тілі.

Так і суть свою досконала пісня

Звикла ховати.


Отже, про співця недаремно кажем,

Що натхненний він божеством небесним,

Що летить до зір, над земним поділлям

Крила простерши.


Що ж бо є тривким на зрадливім світі?

Хутко смерть бліда кожен плід стинає,

Вперто час гризький і руйнує, й точить

Все вколо себе.


Зникне ладан весь, аравійця гордість,

І рудий метал, що ним Таг 3 ясніє,

Щезнуть перли ті, що мов сніг біліють

В морі Червонім.


Пустка нині там, де стояла Троя 4,

Де колись цзіли семибрамні Фіви,

Де, було, стрімкі владарів гробниці

Неба сягали.


Хто б то чув про міць владарів могутніх,

Хто б сьогодні знав про вождів діяння,

Хто б згадав про них, коли б віщий лірник

Їх не уславив?


Скрила б ніч глуха безталання Трої,

Впав би й сам Ахілл-воївник 5 безвісно,

Стлів би й Ректор 6 там, у піску гарячім

Рідного краю.


Лета вічним сном повила б Дідону,

Канув би Еней, хоч яку мав славу,

В млявий той потік, — та Вергілій-вчений 7

Вдарив у струни.


Звідки знали б ми й про братів-фіванців 8,

Тих, які — о гріх! — піднімали в гніві

Брат на брата меч, щоб його багрити

Братньою кров'ю.


Хто б Ясона 9 знав, чи про злоте руно,

Ним добуте, чув, чи про хист Медеї 10?

Хто Пегаса 11 б знав, якби все це в пісні

Не оживало?


Прахом все пішло б (не гадай, що й муз я

З їх джерел святих та з печер усуну),

Всі діла мужів, хоч були й величні, —

Нині б забулись.


Слава йде гучна по широкім світі,

З краю в край гримить — про співця-фракійця: 12

Милим дзвоном струн і дуби, і скелі

З місця здвигав він.


Славен буде ввік і співець із Смірни 13,

З Мантуї співця 14 не загинуть твори,

В них-бо — згук боїв, що вели данайці 15

З роду фрігійців 16.


Жив і все живе й у пошані вічній

З Кордуби співець 17, як і той, хто славив

Хід Лівійських битв 18, буде вік звучати

Й Стація 19 ймення.


Досі й Флакк 20 живе, що в сім'ї поетів

Перший лірник був, і каратель блуду —

Юній 21; з ним і той, хто сатиру вперше

Вигострив — Персій .


Глянь, Назона 23 вірш палахтить любов'ю,

Не таїв її і Катулл-учений 24,

І сумний Тібулл 25, і Проперцій 26 гордий -

Нині між нами.


Всі співці живуть, осяйного роду

Вінценосний хор; їх імен славетних

На сувої тім не списав би, звісно,

Стилос мій скромний.


Поки Феб ясний од просторів Сходу

Повозом гримить до земель іберів,

Поки то серпом, то вже колом повним

Зблискує місяць,


Поки в'яже мир елементи світу:

Поки твердь землі в своїх межах крайніх

Чує сплески хвиль, оповита вколо

Світлим ефіром, —


Завжди з уст в уста по широкім світі

Йтиме слава їх, непідвладна смерті,

Пісня, їхній дар, між людьми цвістиме

В вічній обнові.


Хай же тих співців не змеркає слава!

Ти ж їх все гортай, перечитуй пильно;

Перш за все — того, хто собою вславив

Край Пелігнійський 27.


Вправним віршем він, як ніхто, спроможний

Нам розкрити все, що ховає пісня,

Все, що лиш таїть, віщуванням грізним

Феба триніжок.


Що загін співців проспівав, на все це

Світло кине він, і коли б стежини

Не вказав тобі — ти між книг священих

Помацки йшов би.


Ось тому прошу, — коли й справді вабить

Фебів храм тебе і шануєш ревно

Дев'ять сестер, муз, — до того поета

Серцем горнися.


Вчених книг його не згортай ніколи,

Чистим серцем пий ті зразки високі —

Й те побачиш, вір, що було ще вчора

Скрите від тебе.


Дзвінко в струни б'є буйнокудрий лірник,

Феб, і музи вже — у танечнім колі;

Лине гомін ген, де горби, де ріки,

Медом текучі.







ЕЛЕГІЯ
НА ЧЕСТЬ ЙОАНА ВИСЛОЦЬКОГО
1, ШАНУВАЛЬНИКА МУЗ, ГІДНОГО ХВАЛИ УЧНЯ


Рад я праці твоїй, найдорожчий мій Іоане,

Рад я, що горнишся так до велемудрих богинь.

Тішить мене твоя хіть здобувати стрімкі верхогір'я,

Плином цілющих джерел зрошувать губи сухі,

Лавр споглядати рясний, що буяє в зелені вічно,

Й ріки, що сплесками хвиль муз повітати спішать.

Рад я, що в пробах пера ти віршем своїм медоплинним

Просиш тих муз осяйних дати натхнення тобі.

Хай же ведеться тому, хто їм, дев'ятьом пієрідам,

Ревно служити почав на заохоту мою.

Ждуть нетерпляче тебе вже Беллерофонтові коні 2,

Вже джерелом гомінким б'є живодайна вода,

Вже зеленіє Парнас 3, вже гай Дельфійський 4 сміється,

Листом дафнійським блищить, славним убором своїм.

Діви кастальські 5 святі навперейми, в суперництві рівнім

В'ють, ніжнорукі, тобі пишний лавровий вінець.

Щоб на твоєму чолі заяскріла Фебова зелень,

Щоб за старання свої гідну відзнаку ти мав.

Вже лавроносні ліси тобі шелестом тихо вторують,

Вже на Корейських верхах 6 славний озвався потік,

Сам Аполлон 7 плектровладний дає тобі ліру коштовну

Сам же він в руку твою плектр укладає грімкий;

З повного рогу свого щедролюбна Достача вділяє

Щонайсолодших пісень, повнить натхненням тебе.

Тож розвивай свій почин, озивайся на поклик священний,

Всім пориванням святим віжки вільніш попусти —

Й ставши на взгір'ї крутім, зневажатимеш люд, що в низинах

Бесіди вбогі снує все про марниці свої.

Бо ж глибиною чуття природа тебе наділила

Й мову добірну твою з медом пахучим ріднить.

Прусського 8 люду бої оспівав же ти повноголосо,

Хоч тії грізні бої гідні Гомерових сурм.

Пильним же в праці тій будь, у мистецтві не схиб ні на волос,

Щоб ані плямки ніде твір величавий не мав:

Як благородне чоло й од маленьких бородавок тратить

Поваб свій весь, так і твір — од незначних навіть хиб.

То й не соромсь по складах відміряти свій вірш і на пальцях

Може в десятий вже раз вивірить розмір його.

Так і роби й не зважай на поговір злобного люду,

Бо звинуватить у брехні навіть святого той люд.

Він посягає всякчас на кожен твій помисел новий,

Лиш би згасити в душі запал до світлих занять;

Хибить, однак, бо признання співців — священне віщати:

В кожному звуці струни — правди вагоме зерно.

Витвір свій красний химерним убором поет прикриває,

Тож, хто душею сліпий, той і не сприйме його.

Вчення своє, щоб в усіх на виду не приїлось, не зблякло,

Десь в потаємний куток радо ховає співець.

Справді ж миліше нам те, що знаходим не так на поверхні,

Як у глибинах землі, потом зросивши чоло.

Звабніший золота блиск, чим глибше воно залягає,

Перлам ціни додає моря Червоного дно.

По чорнохмарій сльоті, по страшній громовиці миліше

Сонце всміхається нам з-понад ефірних висот.

Ось і вшановуй тому, я прошу тебе, сестер пророчих,

До величавих богів щиросердечно молись.

На верхогір'я стрімкі частіш піднімайся, де плещуть

Чистим відлунням довкіл чистої діви пісні.

Світлий душею, мов сніг, забирайся до справжньої праці:

В ній лиш одкриєш, повір, істини обрис чіткий.

Тільки тоді круг чола лавроносний вінець обів'ється,

Гордістю й сяйвом тоді будеш для краю свого.

Жниво таке вже буйне ти збереш із Кірейського долу,

Що й не зрівняються з ним жовтого Тагу дари.

Хай од тієї мети вже ніщо тебе ввік не одверне,

Ширші все в леті своїм обрії ти спізнавай.

Може й, натомиш крило, над землею звившись уперше,

Все ж то легкою стає праця, що в звичку ввійшла.

Навіть залізо, бува, хоч і грубе, в щоденнім ужитку

Зблискує так, що при нім губиться й срібла краса.

Так, бува, й іскра мала спопелить золотистую ниву,

Так і палаци стрімкі в попіл оберне вона.

Гострого ж зору твого хай не втомлює нерв надто ніжний,

Хай і до примх живота завжди глухим буде вірш.

Словом останнім, однак, свою пісню пора вже вінчати,

Вже я повіддям тугим буйних Камен 9 зупиню.

Хай же за щедрість похвал, що всякчас від тебе приймаю,

Дзвоном немовкнучих струн Музи віддячать тобі.

Нині по праву вже й ти, хто про війну так гучно співає,

Славний лавровий вінок, гордість поетів, одінь.

В чім бо ти мій бачиш успіх, у тому й твоя полягає

Слава, й нові ще пісні роблять Вислоцькому честь. Р

адо прийми ж і мою невигадливу пісню, Йоане,

Пісню, в своїй простоті схожу з сарматським селом 10,

Пісню, яку ось тепер моє серце мені підказало

Й, вмить підхопивши її, прудко списала рука.







ПРОМОВЛЯЄ КНИГА,
ЯКУ ДОБУТО ІЗ СХОВИЩА І ЯКІЙ ПОВЕРНЕНО ДАВНІЙ БЛИСК


Я, що в сховку тім, у сліпій в'язниці,

Під замком була при лихім тирані,

Вся, мов та раба, по руках, по спині

Зв'язана туго.


Я, кого в імлі, в переддвер'ї Орка 1,

Рвав кривавий пес, чиє тіло біле

Там, де Стікс 2 пливе, батогами краяв

Натовп безумний, —


Ось на світло дня виринаю, рада,

Знов яснію вся в білосніжнім шаті,

Знов у всій красі променисточола

Нині пишаюсь.


Блиском цим Павло 3 мене знов осяяв,

Він мене й зцілив, той, кого Русином

Весь тямущий гурт залюбки йменує,

Словом солодким.


Слав, прошу ж, того, в чиї руки йду я,

Ти, що в струни б'єш голосні, пророчі,

Щастя зич йому, хай живе він, скільки

Жив колись Нестор 4.








ПОХВАЛА ВАЛЕРІЮ МАКСІМУ 1


Якщо бажаєш, хто б ти не був, сягнуть

Похвал найвищих, благ найжаданіших

І грізній підступами долі

Й смерті жахливій у вічі глянуть, —


Служи щоденно милій наставниці —

Святій Чесноті, тільки до неї слід

Невтомно йти — мужі великі

Вчать, — лиш її над усе цінити.


Чий корінь, кажуть, надто гіркий на смак,

Шорсткий — на дотик, ніжні гілки зате

Рясніють пишними, смачними,

Наче той мед золотий, плодами.


Діянь великих прагне Чеснота ця

Й трудів незмірних; чи ж не тому вона,

Єдина, вказує до щастя

Справжнього й святості шлях достойним.


Тому ледащо, нелюд, напасник той,

Блудник, зухвалець підлий, зіпсутий геть

І злом отруєний, душею

Темний — її б не пізнав ніколи.


Та ти без труду прикрого, вір мені,

Її пізнаєш і осягнеш її,

Якщо, ступаючи до неї,

Ти збереш непохитну волю.


Усе ж бо на світі робить легким вона.

Хай сум, хай радість, що сколихнуть її,

Здолало б, духом спокійну

Навіть в годину тяжкої скрути її?


Початок, може, здатися трудним тобі,

Одначе трудність — не у початку тім:

Це ти, що хиб ще не позбувся,

Хибну про нього уяву маєш.


Як той, хто ситий аж до переситу,

Кому нудотно, скільки б до страв своїх

Не сипав солі, звик лудити

Ніжним вином піднебіння в'яле.


Так само й з тими, в'їдлива хіть кому

Під самим серцем чорне гніздо звила:

Чесноту годі їм пізнати,

Як не зціляли б душі своєї.


Тебе ж прошу я, поки ще розум твій

Гнучкий та свіжий, поки душа твоя,

Мов промінь, чиста — тій хворобі

Опір чини, не ріднися з блудом.


А я стежку певну й пряму до тебе

Скерую нині, й не манівцем кружним,

А навпрост, ясною тропою,

Вір мені, ти до Чесноти вийдеш:


Валерій Максім — ось джерело твоє,

Тому й подам я зміст його книг тобі:

В них славить він мужів діяння

Й вислови їхні, на диво влучні.


В єдине ціле зводить майстерно він

Погане й добре, так і повчає нас

На різних прикладах, до чого

Йти, а чого — уникати маєм.


Коли волієш, отже, верхи дерев,

А не коріння, й хочеш плоди рясні,

Нектарні радісно зривати

Ген аж із тих щонайвищих гілок,


Йому довірся, тільки за ним прямуй,

Рівняйсь на нього, часто до рук бери

Його писання: їх бо пильно

Вивірив час, непідкупний цензор.







ПРО ПРИХІД ЗИМИ


Тільки-но світлий Феб, оддаляючись, повіз ясний зверне

У сніжний дім Кози 1, в холодну далеч, —

Тут же й проміння своє забирає він, все тепло з собою,

Натомість — лід мертвотно скрізь синіє.

Всюди панує зима: розлютована, вітром дме холодним,

І вже струмки скував той лютий подув.

Льодом береться й земля, забуваючи гостре лезо плуга,

Без діла мерзне вже й рільник оспалий.

Хмизу тоді до вогню докидаючи, в піч палахкотливу,

Ліея 2 радо він при ній вславляє.

Ген, аж у надрах самих, заховалися краплі вод живлющих,

Земля ж біліє в паполомі сніжній.

Бистрії ріки тоді, ціпеніючи, в довгий сон впадають,

Пловець судно своє прудке лишає:

Вже ж ні до західних меж не подасться він, хоч і прагне зиску,

Ні в індів край по щирі самоцвіти.

Холод північній пройняв, заморозивши, навіть обшир моря,

Лиш Волопас 3 мигтить над ним ліниво.

Ріки, що стрімко пливли, непокірливі, сплячці тій піддавшись,

Угорським краєм хвиль уже не котять.

Рине з печери Борей 4, увільняючись з-під руки Еола 5,

Й лісами мчить, розгуканий, шалений.

Німо дерева стоять в наготі своїй: зелень їх не криє,

І трави зблякли, зсушені морозом.

Вже ж бо і луг перецвів, хворобливою жовтизною взявся.

Сивіє знов у паморозі поле.

Як, о мій друже, скажи, не піддатися тузі, юним бути,

Коли той цвіт вже й на осонні в'яне? —

З часу свого користай, коли можна ще, поки нам у щасті

Сприяє доля, — слухай серця голос.

Ось уже й старість бридка, шкутильгаючи, йде поспішним кроком,

Невдовзі й смерть кваплива нас настигне.

Нині, для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну:

Вже поруч, ось вона, блідава старість.

Навіть юнацькі серця несподівано смерть хапає; навіть

Високодумних косить чорна пошесть.

Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо

Перед отим жевріючим каміном.

Чари важкі піднімім, щоб пилося нам, як то п'ють сармати.

Нове вино спиваймо з кухлів злотих.

Хто ж бо то знає, скажи, чи ще й завтрашня нам всміхнеться днина,

Чи Парка 6 нам іще приточить нитки?






ДО КНИЖЕЧКИ


Йди вже, книжечко, йди, моя солодка,

Йди, від золота ясного ясніша,

Від коштовностей всіх мені дорожча,

Йди в угорські преславні, плідні землі,

Йди, не гаючись, в ті краї блаженні,

Де на килимі ніжних трав зелених

Грає барвами квіт рясний, пахучий.

Ні ярів не жахайсь, глибоких урвищ,

Ні пітьми не лякайсь у диких нетрях.

Ні гущавин тернистих не страхайся,

Ні тінистих долів, прошу, не бійся,

Ні верхів не минай об'їзним шляхом,

Ні на знак не вважай, провісник лиха,

Ні на вибої, води, багна темні;

Ні Дунай семигирливий, ні Тиса

Бистроплинная нехай тебе не гаять.

Жодних труднощів, бачиться, не стрінеш

Острах спокою, вір, твого не збурить.

Гей! Чому ж бо тремтиш, чому німуєш?

Що ж то значить той крок твій черепашний?

Гей же, книжечко, чом не йдеш, уперта?

Чом до слів моїх, до благань глуха ти?

Чом не важиш собі повчань тих щирих?

Чи лякає тебе лихий насмішник?

Чи страхаєшся наклепів лукавих?

Чи боїшся пихи вельмож великих?

Чи брудних перекупників на ринку?

Чи крикливих учених серед люду? —

Ось, мов, хирлява, — не для нас книжчина:

Ні дотепності, ні краси нема в ній.

Так розрухайся ж! Геть ті кроки мляві!

Інший крок облюбуй — прудкий, веселий

Та й окрилено шлях верстай далекий.

Будь спокійною; весь твій страх даремний:

Щит хоронить тебе і коні, й стріли.

Ти під захистом дужої правиці

Мужа славного, нашого патрона;

Ну а де є такий в краю угорськім,

Хто б чеснотами з ним посмів рівнятись?

Де є знатний такий, ласкавий, скромний?

Так іди ж бо вже, йди, моя книжчино,

До хоромів його, палат оздобних,

Що прикрасами зір йому милують:

Там колони стрункі, там арки, вежі,

Білі статуї, барвні стіни, стелі...

Ось він, бачиться, йде зеленим верхом,

Виноградником: завжди він при ділі,

Не в дозвіллі ж бо — в праці втіх шукає.

Тож як перед лицем його вже станеш —

Благ усяких назич, здоров'я, щастя,

Щоб велося йому, й згадай при тому

Про слугу його, боржника, підданця,

Друга вірного, хто себе навіки

Поручив лиш йому, своєму пану

І єдиному, справжньому патрону.

Він на слово таке лицем розквітне,

Тут же візьме до рук тебе привітно

І гортатиме знов і знов а, врешті,

Він впов'є тебе з рук п'янких віночком

Ще й цілунками, радісний, осипле.

Так, Гераклом клянусь, тебе він прийме,

Так розкриє тобі свої обійми,

Бо ж не любощі, не забави звабні

На умі тобі, не бездумні жарти,

Сльози, ревнощі — не таке приносиш,

Не соромнеє (де ж бо є на світі

Щось негідніше, щось таке злочинне?) —

Лиш таке, що розрадить, біль вгамує,

Щастя й шани додасть, спасе й увічнить.

А над речі ті що, скажи, є кращим,

Що почеснішим, вищим, більш цілющим?

Ось і в скринечку білосніжну, вслану

Пухом лебедя, в те м'якеньке ложе,

Він вкладе тебе, й будеш там вдихати

Лілій пахощі, чебрецю, кориці,

Нарду, крокусу й цінного бальзаму.

Навіть сам Олександр 1, той вождь великий,

Так не дбав, було, про пісні Гомера,

Не ладнав же їм скринечки такої.

Потім, книжечко, він тебе добуде

З тої скринечки, втомлену в дорозі,

У мандрівці тій зморену до краю,

Він вгостить тебе, спраглу й голодну

За столом своїм вишукано скромним.

Почастує вином солодким, пінним,

Ніжні страви подасть ще й мову милу

Жваво він заведе й тобі на втіху

Навіть баєчку вставить час од часу.

Так-то й дух твій при ньому й тіло скріпнуть.

Ось тоді й запитає він: «А де ж це

Мій слуга дорогий? Йому ж я щойно

В дар будиночок дав оздобний, красний.

Чом не бачу його у тій садибі?

Де видзвонює Феб на срібних струнах,

Де сам Вакх подає вино прозоре,

Де Камени стрункі — в танку легкому,

Де в танечному кільці й харіти 2 ніжні,

Де незайманий ліс відлюддям вабить,

Де струмить джерело дзвінке Кастальське.

Рад же Феб над усе відлюдній тиші,

Музи прагнуть джерел криштально чистих,

Вабить легіт співців, бриніння ніжне,

Гай несходжений, самотинна стежка».

Йди ж бо, книжечко, йди, моя солодка,

Йди, від золота ясного ясніша,

Від коштовностей всіх мені дорожча,

Йди в угорські преславні, плідні землі.











Павло РУСИН із Кросна


Рік народження невідомий. Помер 1517 р. Вчився у Краківському (з 1491 р.) та Грейфсвальдському (Німеччина) університетах. В останньому (з 1499 р.) працював бакалавром вільних мистецтв. У 1506 р. переїхав до Краківського університету, де викладав римську літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав вірші латинською мовою.

Вперше надруковано у вид.: Pauli Crosnensis Rutheni atque Ioannis Visliciensis Carmina, ed. W. Kruczkiewicz. Cracoviae, 1887.

Поезії з латинської мови переклав А. О. Содомора; примітки склав В. Д. Литвинов.

Подається за вид.: Pauli Crosnensis Rutheni Carmina, ed. M. Cutowska. Varsoviae, 1962.


Похвала поезії.


1 Платон (427 — 347 до н. е.) — давньогрецький філософ.

2 Феб — у грецькій міфології одне з імен-епітетів Аполлона як бога сонця.

3 Таг — річка на Піренейському півострові в межах Іспанії (Тахо) та Португалії (Тежу).

4 Троя (Іліон) — колись славетне фрігійське місто на північно-західному узбережжі Малої Азії. Нещасливу для троянців війну з греками описав Гомер у поемі «Іліада».

5 Ахілл — головний герой «Іліади» Гомера.

6 Гектор — троянський герой, один з головних персонажів «Іліади».

7 Вергілій Марон Публій (70 — 19 до н. е.) — римський поет, автор епічної поеми «Енеїда».

Брати-фіванц і. — Мова йде про Етеокла і Полініка — синів Едіпа, які у поєдинку вбили один одного. Про це розповідає Софокл у трагедії «Семеро проти Фів».

9 Ясон — у давньогрецькій міфології ватажок аргонавтів, що плавали в Колхіду за золотим руном.

10 Медея — дочка колхідського царя, яка допомогла Ясонові вивезти золоте руно до Греції.

11 Пегас — у давньогрецькій міфології крилатий кінь, від удару його копита на горі Гелікон утворилось джерело, з якого пили натхнення

поети. Переносно крилатий вісник, швидкий гонець. «Осідлати Пегаса означає стати поетом.

12 Співець-фракієць. — Мова йде про міфічного винахідника музики, фракійського співака Орфея.

13 ...співець із Смірни... — Йдеться, певно, про Гомера, батьківщиною якого вважали Смірну — місто в Малій Азії.

14 ...з Мантуї співець... — Вергілій.

15 Данайці — давні греки.

16 ...з роду фрігійців. — Тут: троянців.

17 3 Кордуби співець... — Мова йде, очевидно, про поета Лукана, який був родом з іспанського міста Кордуба.

18 Лівійські битви — війни Риму з Карфагеном, описані Тітом Лівієм.

19 Стацій (Папіній) — давньоримський поет.

20 Флакк (Квінт Горацій Флакк; 65 — 8 до н. е.) — давньоримський поет.

21 Юній. — Очевидно, М. Юній Брут, державний діяч часів Цезар і один із змовників проти нього. Йому приписували ряд філософських праць про обов'язки, терпіння, доброчинства.

22 Персій (Авл Флакк; 34 — 62) — давньоримський поет-сатирик.

23 Назон (Овідій Назон; 43 до н. е. — 17 н. е.) — давньоримський поет.

24 Катулл Гай Валерій (бл. 87 — 54 до н. е.) — давньоримський поет, автор любовної лірики.

25 Тібулл (бл. 54 — 19 до н. е.) — давньоримський поет-лірик.

26 Проперцій Секст (бл. 49 — бл. 15 до н. е.) — давньоримський поет-лірик.

27 ...хто собою вславив край Пелігнійський... — Мова йде про Овідія Назона, який народився в Пелігнійськім краю на території Італії (м. Сульмона).




Елегія на честь Йоана Вислоцького, шанувальника муз, гідного хвали учня.


1 Йоан Вислоцький (Йоан з Вислиці) — польсько-литовський поет, учень українсько-польського поета Павла Русина з Кросна.

2 Беллерофонтові кон і. — Мова йде про крилатого коня Пегаса, який допоміг міфологічному давньогрецькому герою Беллерофонту перемогти триголове чудовисько Химеру. Але коли Беллерофонт захотів піднятися на Олімп, кінь скинув його на землю.

3 Парнас — двоверха гора у Фокіді (Греція), біля підніжжя якої було Кастальське джерело, присвячене музам і Аполлону.

4 Дельфійський гай. — Мова йде про гай біля м. Дельфи, які було релігійним центром Давньої Греції. Тут у храмі Аполлона пере бував так званий дельфійський оракул, який робив пророцтва окремим громадянам і цілим державам.

5 Кастальські діви. — Очевидно, кастальські діви — німфи, які Жили поблизу Кастильського джерела.

6 Кірейські верхи. — Мова йде, мабуть, про Карикійські пагорби, з яких стікав потік; там були гроти, присвячені Панові й німфам.

7 Аполлон — у давньогрецькій міфології бог сонячного світла, Покровитель мистецтва і літератури, зокрема поезії. Вважався поводирем муз — Аполлон Музагет. Часом зображувався з лірою (кіфарою) в руках.

8 Прусси — група споріднених з литовцями балтійських племен, що здавна населяли Південне узбережжя Балтійського моря між нижньою течією річок Німану та Вісли.

9 Камени — назва Муз у давньоримській міфології.

10 Сарматське село. — Тут: українське село.




Промовляє книга, яку добуто із сховища і якій повернено давній блиск.



1 Орк — підземний світ, царство тіней, бог підземного царства, смерть.

2 Стікс — річка або озеро в підземному царстві.

3 Павло — Павло Русин, автор цього вірша.

4 Нестор — цар Пілоса, найстаріший учасник Троянської війни.

Похвала Валерію Максіму.

1 Валерій Максім (перша половина І ст. н. е.) — історик часів Тіберія.



Про прихід зими.

1 Дім Кози — сузір'я Козерога.

2 Ліей — епітет Вакха; переносно вино.

3 Волопас — сузір'я.

4 Борей — у давньогрецькій міфології бог північного чи північно-східного вітру. Переносно рвучкий, холодний вітер.

5 Еол — бог вітрів у давньогрецькій міфології.

6 Парка — богиня долі.


До книжечки.

1 Олександр. — Мова йде про Александра Македонського (356 — 323 рр. до н. е.).

Харіти — у грецькій міфології три богині краси, супутниці Афродіти. У римлян їм відповідали грації.









Див. також:

ПАВЛО РУСИН із Кросна. Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник








Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.