Попередня     Головна     Наступна




Ілля БАЧИНСЬКИЙ


ПІСНЬ СВІТОВА


І мні тоскно, жаль не малий,

Скорбі многі мя обняли,

Отця й матір оставив-єм,

А сам од них заблудив-єм.

Леч в чужині мушу жити,

З кревними ся не видіти,

Хоч умерти — не видати,

В чужім краю зоставати.

І они теж так же не знають,

Як я, бідний, пробуваю,

І о собі знать не дають,

Чи всі живі пробувають.

Я оставил усіх живих,

А днесь слишу преставлених.

Отець, мати преставися,

Ах, мні серце роздвоїся.

Бо жаль серцю і скорб главі,

Що без мене повмирали.

Плачте, очі, сльози лийте,

Отця й матки не узрите.

Ах, нещасная година,

Що чужина не родина,

Куди гляну, не обачу,

Тілько стану да заплачу.

Чи не глупий розум стався,

Що я в чужину забрався,

Кревних вкупі оставил-єм,

А сам од них заблудил-єм.

На чужині пробувати,

Так чужину треба знати...

Ані честі, ні поваги,

Тілько достати зневаги.

Сльози мої, Христе, прийми,

Житіє чисто даруй ми.

Ах, од гріхов ізведи мя,

К спасенію настави мя.

Крестним древом розп’ятого,

Все то для мене, грішного.

Ах, ко кресту припадаю,

Прощенія гріхов чаю.

Із глубини воздвигни мя,

Правой стези настави мя,

А я должен отвіт дати,

Тебе, творця, вихваляти.




Ілля БАЧИНСЬКИЙ

Піснь світова («І мні тоскно, жаль не мали»). — Вперше надруковано у вид.: Перетц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы, т. I. Из истории русской песни, ч. 2. Спб., 1900, с. 171 — 172, за текстом рукописного збірника, укладеного до 1729 р. Варіанти: Франка І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв. — ЗНТШ, т. 37 — 38, 1900, с. 143 — 144 (за рукописом першої половини XIX ст. із Закарпаття); Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки. Львів, 1913, т. I, с. 235 — 236 (Українсько-руський архів, т. IX, за рукописом кінця XVIII — початку XIX ст.). Прізвище автора вичитується із акровірша. Даних про його життя немає.

Подається за публікацією М. Возняка.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.