Попередня     Головна     Наступна




Олександр ПАДАЛЬСЬКИЙ


ПІСНЬ О СВІТІ


А хто на світі без долі вродиться,

Тому світ марне, як коло точиться.

Літа марне плинуть, як бистрії ріки,

Часи молодії, як з дощу потоки.

Все то марне минаєт.


Ліпше би ся було нігди не родити,

Ніжли мізерному на сем світі жити,

Альбо, вродившися, скоро в землі гнити,

Щоби бездольному на світі не жити.

Нехай жалю не буде.


Ей, доле ж моя, где ти в той час била,

Коли моя мати мене породила.

Же мя тепер в світі ні в чом не ратуєш?

Тілько той пануєт, кому ти голдуєш,

А я, бідний, думаю.


Куди повернуся, не маю радості,

Тілько в очах сльози, а в серцю жалості.

Вийду межи людей, стою та думаю,

Що люди гуляють, як риба в Дунаю.

Ах, тяжкий мой жалю.


Сам же я не знаю, що маю чинити,

Як мні, мізерному, на сім світі жити,

Коли би мені крила орловії міти,

Полетів би-м долі где своєй глядіти

На чужії сторони.


Ах, світе марний, ти щастям керуєш,

Єдного міняєш, другого даруєш.

Інших людей садиш в дорогіє шати,

А другіє водиш в нестерпимих латах,

Рани серцю задаєш.

Ніхто чоловіка в нещастю не знаєт,

Коли он в кишені нічого не маєт.

А хоча й би був і чесного рода,

Як не маш в кишені, запевне незгода,

Хоч би був наймудріший.


Де ж ся чоловіку в нещастю подіти,

До кого он маєт главу приклонити?

Хоч інший пануєт, а не поратуєт

Не тілько чужина, але і родина

При нещасной годині.


Єсть такії люде в світі, що нендзи не знають,

Вродившися в щастю, в том же умирають.

А іншії з роду фортуни не мають,

Хоч найбільше жиють, розкоші не знають

Аж до смерті своєї.


Рожнії мови о мізерном мають,

Котрії на світі нендзи не знають.

Коли прийде вбогий где межи багаті,

Зараз єдин з другим почнуться зглядати,

В каждом слові осудять.


Пойду я, мізерний, фортуни шукати,

В якой она страні, коли би мог знати.

Як в мене фортуна, мізерного, буде,

В той час мене всюди будуть знати люде,

Куди я повернуся.


А все ж то фортуна тоє справуєт.

Кому она служить, той завше пануєт.

Кто фортуну маєт, кождий того знаєт,

А на мізерного, як звір, поглядаєт.

Єще ся наругаєт.


Да що ж за утіха в світі чоловіку,

Коли марне тратить літа свого віку.

Чи ж то мені сам бог тоє уручаєт,

Же ся надо мною так вельми знущаєт

Нещаслива година.


А єдного ні маш, що мні жичливий,

Щоби мя порадив в нещасной годині.

І сам я не знаю, до кого я маю

Свой жаль уносити, би мя мог утішити

В тяжкім моїм жалю.


Ласкав єсть бог в небі, усім тим керуєт,

Чей ся надо мною хоча й раз змилуєт.

Коли мені сам бог і схощет що дати,

Не дасть надо мною вельми ся знущати

В нещасливой годині.


Смутне ж моє серце нігди ся не втішить,

Тілько, власне, все жаль тяжкії рани сушить.

Ні маш жадной хвилі, щоб мні послужило,

Щоб ся моє серце хоч раз утішило.

За вік би мені стало.


Крвавії сльози з очей моїх плинуть,

Хоч би на один час, то не перестануть,

Плачуть мої очі, серцем своїм тужу,

Же я ні од кого радості не вижу.

Як же мні не тужити?


Ізмилуйся, боже, прошу, до тебе волаю,

Я в тобі надію тілько єдном маю.

Боже з високості, не даждь больш жалості

Мені, мізерному, в світі бездольному.

Навіки тя буду хвалити.




Олександр ПАДАЛЬСЬКИЙ

Піснь о світі («А хто на світі без долі вродиться»). — Вперше надруковано у вид.: Мирон (І. Франко). Піснь о світі. — «Киевская старина», 1889, т. XXIV, с. 742 — 744 (Документа, известия, заметки), за рукописом Теодора Поповича Тухлянського, виготовленим у середині XVIII ст. Передруковано у праці І. Франка «Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв.», с. 67 — 68, з урахуванням різночитань двох копій другої половини XVIII ст. (Дмитра Левковського і Мшанецької). Найраніший відомий текст пісні О. Падальського виявив М. Возняк у рукописному збірнику XVIII ст. (див.: Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші, т. 1, с. 86, 94, 231 — 232). Існує також варіант пісні із Закарпаття, вміщений у Пряшівському рукописному пісеннику середини XVIII ст. (див.: Яворский Ю. Я. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси. Прага, 1934, с. 287 — 289). У різних джерелах «Піснь о світі» має різні назви: «Піснь о марності світовой», «Піснь о плачливом стані нищого студента», «Піснь о марності світу». Прізвище автора вичитується з акровірша.

Подається за виданням.: Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші, т. I, с. 231 — 234.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.