Попередня     Головна     Наступна




БУРЛЕСКНА ПОЕЗІЯ


ВІРШІ-ОРАЦІЇ

«Ово ж і я, панове...»

«От юж і я, пан Івах...»

«Помагай бог, ваша мость, альбо вечір добрий!..»

«От юж і я, панове, що-м ся був забавив...»

«Звичаї тії з давніх школярів бували...»

«Любо то я мало що вмію...»

«Христос рождається, я вам колядую...»

«Христос воскрес, ба, правда, народився!..»

«Ось юж і я, студентик маленький...»

Орація на рождество Христово для студентів

«Христос воскрес, щаслива година!..»

Вірші на воскресеніє Христово («Рицар-то я добрий, бо палаш маю...»)

«Помагай бог вам, панове міщане...»

«От юж і я, вандрований пахолок...»

«Христос народився, ба, правда, воскрес!..»

«Гой, гой, подпил-єм соб горілкою нині добре...»

«Пасха священная» — ми найбільше співали...»

«Христос воскрес, о тім знайте...»

Вірш міщанський

«Ах, коли я почну дашто проповідати...»

«Добру новину, брате, звістуєш...»

«Слава богу, того ми тепера дождались...»

«Хочу вас, панове, чогось іспитати...»

«Уже-м скусил, что єсть школа...»







ОВО Ж І Я, ПАНОВЕ...


Ово ж і я, панове, що сьте ся за мною фрасовали?

Тескно вам було, же сьте ся за мною здумівали.

Чом не маш на него милого ранця.

Чом не слити без бороди старця.

Ово ж і я на єго колесію з’явився,

І на рацію давно зготовився,

Що вам ознаймую о недостатках,

Так теж і о всіх припадках незгодних.

Завсе іду звонити в зимі і в літі.

Ність ми гіршой біди на світі;

Ніж вилізу на дзвоницю, вітр мя провіває,

От ног до голови всюди досягає.

А передзвонивши, до школи скочу,

Так теж і зубами, як возом, затиркочу.

В школі не топлено, —

Так теж і на кухні нич не готовлено.

В школі не топлено, ніт ся где загріти.

А що ж я маю, бідний, на світі чинити?

Чуприна на мні, як ріг, стала,

Тьфу, тьфу, бодай ся на вітр пропала.

Вкусила мя вош єдна в груди,

Аж мя заболіло всюди.

Посадил-єм єї на під, аж ся встрашил воробел.

А єще єден брат за мною зубами згиргоче,

А то все на нове, що ся єу їсти хоче.

Рачте, панове, о нас не забувати

І на нас ласку імати.

Я от вас не веле прошу —

Тілько по єдном грошу.

А я невеликий отрок,

От бога присланий пророк,

Хотів би-м вам дашто пророковати,

Дащто смачноє ламати.

Випеченую паску,

Присмаженую ковбаску,

А і я вашей ласки прошу

І торби на паску ношу.

А ми готові обирати,

Коби-сьте хотіли давати.



* * *


От юж і я, пан Івах,

Вискочил-єм на стілець, як птах.

Не противтеся, панове, що я попід окна ваші ходжу,

Бо я у письмі по коліна броджу.

Знаю я, що то за книга

Торколой, знаю, що псалтира,

І всіх книг много я знаю,

На котрих так часто хіба в рік читаю.

Але ви на нас, жіночки скупії,

Підуть вас потішати в пеклі ангели глухії,

Таку собі розкіш будете мати —

Єдна до другої смолою перепливати.

Мовив мені єдин чоловік: «Чи не ліпше би тобі ся,

Небораче нищий, наймити йти служити,

Нижли увечір і рано попід окна ся волочити?

І я тобі буду по півгоршка кулешу варити,

А що слушна і грішми платити.

Тілько ти перестань тої школи заживати,

Можеш і ліпшим гористою зістати!»

Але, панове, чомусь наш дяк зубами скрегоче, —

Подобно он пити із кулака хоче.



* * *


Помагай бог, ваша мость, альбо вечір добрий!

На худого пахолка будьте, ваша мость, щедрий,

Бо-м усе стратив у турецькій війні,

Видите усі добре, же-м не прийшов вбраний!

Порадьте, панове, где би ся затягнути служити?

Коли б з ким цнотливим, хоч би і коні водити.

Прошлого дня хлопці мя здибли, мовлять: «Ходи до школи,

А єсли що маєш, проїш, пойдеш од нас голий!»

Я розумів, же они мовлять: «Будеш пасти воли»,

І так з лихом зайшов аж до їх школи.

Аж якийсь в кафтанику, дяків кревний, єще без уса,

А піди ж, який франт лихий, власная покуса,

Провадить ми якусь, би сліпому, слаціну.

А я на теє ні мислю, ні ухом не суну.

А он мовить до мене з фурією: «Мов же з фуком!»

А з одного боку — кулаком, а з другого — стусом!

Потім крикне на хлопці: «А дайте ж му з маслом кашу!»

А я мовлю: «Чорти драли матір вашу!»

Написав ми першу лаціну: курпіса, ходак, робак,

А я знаю і без лаціни, що то єсть так.

Знову питає мя: леміш, чересло, лопата, весло,

А я, неборак, мислю, коби лемішка і масло!

Буду добре пам’ятати, як мя шановали,

Бодай ся усі тоті поганці з дяком такого діждали!

За рік я бо вєм тої лаціни мислюся навчити

Альбо у того, що уміє добре коні і кобили водити.

І ви, панове, єсли би-сьте котрий доброго слуги потребовали,

Певне би-сьте не найшли, хоч би-сьте із свічкою по всіму світу шукали.

А мовте ж, котрий би слуги щирого потребовав,

То зараз зо мною би ся пильно сторговав,

Альбо проходімся далеко на господу,

Там же із собою при горівці учинимо згоду.



* * *


От юж і я, панове, що-м ся був забавив,

Але-м ся пред особи ваші барзо пильно ставив.

О школьних речах рад би-м вам повісти,

Але, вам здоров’я кажучи, хочет ми ся їсти.

О тоє вас напоминаю: корчми не забувайте,

Єсли Дудка у церкві єсть, то з собою його затягайте,

Бо то утіха ціла, коли музики учить,

А прийшовши до церкви, то свічки не купить.

А котрий хоч купить, з годину гадає потихо

І, мислячи, мовить: «Любонь мя до тої церкви занесло лихо.

А вже ж до тої церкви ніколи не буду ходити,

Волів би-м був і за той шеляг тютюну купити,

Бо тютюном не один од серця плягу ізганяє,

А коли пол натще, власне, як і кусня хліба в губі не має».

Але я тую річ на інший час зоставую,

А о школьних речах вашу мость ознаймую.

Такая ми ся пригода стала,

Котрая іще на мене нігди не бувала.

Справил-єм був собі хороший даламан,

А коли ся бувало в нього уберу, то ходжу, як пан.

Локоть по шелягу, а іще тонким єдвабом ушита,

Куди би ся крізь ню подивив, то рідким вітром підшита.

Петлиці з ледом, з морозом оздоблено,

А сподок дрижаном слічне урашено.

Котрий мя даламан і кравці много коштували,

Также мя єсьте в тім даламані часто видали.

Але вже єсьте мні чомусь і хліба не хотіли давати,

Не один ми мовив: «Ой, маєш ти дорогії шати!»

А я той даламан під піч був сховав,

Злодій, підкопавшися, даламан украв.

Уже ж би я о той даламан не дбав,

Тілько біда, що господь нам у школі зимно дав.

В єдной шаті трудно ся загріти,

Бо дяк в печі лежить і нам нігде ся подіти.

По-старому чомусь мя щастя завжди навіжае, ,

А на урочистеє свято все мя спотикає.

Так мя тепер єдна білоглова ошукала,

Що-м си був потрав приготовив, то порозливала:

Борщ із гвоздиками, буряки з лоєм,

Сухарі поцвілі, горох з пастернаком,

М’ясо тлустеє з тертим маком

І много було різних присмаков.

Прийду з церкви, хочу тих потрав зажити,

Аж вона мовить: «Не садися, пане-брате, ніщо на стіл положити».

Так-то нам, бідним нищим, — щастя не маш,

В карти грати не вмію, мушу мовити: паш.

Просим вас, панове, ласкаві на нас бувайте,

А чия би ласка, і цілий хліб дайте.





* * *


Звичаї тії з давніх школярів бували,

Же по віршах коляди ся упоминали.

Чого і ми, не хотячи понехати,

Мусим ся к милостям вашим утікати,

Би-сьте нас чим-кольвек подаровали,

Би-сьмо охотне за вас бога прохали,

І будем у церкві голосно співати,

Аж стіни церковнії будуть ся розлігати.



* * *


Любо то я мало що вмію,

А предця, що-м витовк, то і розумію.

Юж би-м я і много до тих час того письма знав,

Коли би ми дяк частенько їсти давав.

Але часом два рази або раз,

І для того ми в серці на дяка ураз.

І так з лиха голова дуріє,

Хоч нерада душа, та говіє,

А через неповольнії пости

Посхли у мені жили і кості.

Правда, часом рад дяк щиро дати,

Тілько біда, же нізвідки взяти!

Бо з віршем з двадцять хат оббігну, мало що достану,

А, прийшовши до школи, ледве дяка в душі живого зостану,

Бо який такий біжить з губою, як з халявою, до горщати,

Аж на остатку ніщо і мені посьорбати.

І так вони у мене з горщаток деруть,

Власне, як пси стерво, і рвуть.

Але коли би бог дав весни дочекати,

Мушу ся з тими поганцями пожегнати.

А коли ся буду з ними розлучати,

Буду вас, усіх парафіян, на бенкет прохати.



* * *


Христос рождається, я вам колядую,

А рождеством Христовим пєнкне вінчую!

Рад би я вам що-кольвек заспівати,

Але бо в нашій школі мало що доброго чувати.

Хвала богу, маємся все хандого,

Єсть що їсти і пити, іноді — нічого.

Але виджу, же ви собі подвеселили,

З ласки божої наїлися і напили.

О неборак! На другім і пояс тріщить,

Або ж немалий в собі брух тягар тіщить.

Натасувався другий галушок, як солі мажку,

Шлюбую, не завіз би і верхоблюд у васажку.

Другий з ковбасами тісно намостив,

Власне, як тепер з Гданьська, пригостив.

В другого тепер стоїть брух за камінь [з] лою,

Ба, коли б іще трохи обліпив смолою —

Не пробила би діловая куля,

Хоча й би була, як волоськая дуля.

Не перестерігав другий і політики,

Але разом у рот клав м’яса по три штуки.

Вони ся раді, того дочекали,

Сьорбаючи з миски і не оддихали.

«Досить, — мовить, — ти біду було терпіти —

Треба калацію давнюю спомніти,

Бо через той піст на дзуру люде пропали.

Коли би люде більше їдали!

Бо і ситості позбули од нещасного дчуру,

Власне, якби був в Москві на калавуру!

А тепер з ласки божої, дочекавши свят,

Як пред тим морити тіло оп’ять?»

Другий мовить: «Бігме, буду їсти, аж розпережуся,

Бо я ж нікого, ані попа не стережуся!

Всі дні заспол як п’ятниця, так неділя,

Годиться їсти і пахати усякого зілля».

Вложив на себе другий шумную мисюрку,

Але в тоєй знайшов би негодную звірку.

Укохав, як сорочеє гніздо, чуприну, —

Гляньте ж на мою, як на медвежу шкуратину!

Пойдіте ви, панове, свої сіножаті косити —

Час би юж школьнії звірки на отаву пустити!

Бо біда з ними — вже чомусь і подичіли,

Бо і до обори ходити не схотіли.

А коли ся збігають от тут, як у лісок, у чуприну,

То юж несуть добре знати на злую годину!

Як же почнуть бігати — так, як по дубині,

А бігаючи, рикають писками, як свині!

Такая розкіш наша: воші нас їдять, гниди помагають,

А блохи, як козаки, вискакають!

Панове, як мя вкусила вош єдна у груди,

Аж мя заболіло всюди!

Але по-старому неласкавим на нас глядите оком,

Дяків держите, власне, як нароком!

Приходять свята альбо вже і настали —

Принаймні би-сьте нам хоч по грошу дали!

Самі ся, виджу, добре шануєте,

Один другому порося на свята даруєте,

Носите вечері од кума до кума,

А гди би до школи хто приніс — нема у вас розума!

Але вам гди ся трафить — нас не забувайте,

Книшами і пирогами і нас осідлайте!

Жінкам своїм наказуйте, би нас на умі пильно мали,

Підчас і молока з банки доливали.

І ми будем за вас бога щиро просити,

А поживившися каші з молоком, кождому послужити.



* * *


Христос воскрес, ба, правда, народився!

Не дивуйтеся, панове, що я помилився,

Бо часом чоловіку фрасунок голову сушить,

Розум заворочає, здоров’я мучить!

Спомнил-єм собі, яких-то бід школа приймуе,

І хто в ній для науки нендзи коштує!

Бачите, моя чуприна як круч вгору встала?

Тьфу, пек, либонь на вітер, бодай пропала!

Ба чомусь ми ся і черево одуло —

Либонь тут празник у когось почуло!

Ой, смійтеся, як хочете, бо вам, виджу, сміх, —

А коли би котрий дав сірячину, хоч як міх!

А хоча й би котрий дав шеляжину,

Ачей би собі припрятав хоч на злую сукманину!

Приходять свята альбо юж настали,

Принаймні би-сьте нам хоч по грошу дали!

Такий же бабам підчас шлють і пироги,

А до нашої школи, либонь, не знають дороги!

Ану-но, гди ся вам трафить з пирогами, і нас не забувайте,

А дороги до нашої школи добре ся питайте!

А іще вам щось хотіл-єм оповісти до скутку,

Тілько ви те майте у своїм розсудку!

Мав-єм шату дорогую, що-м її сім літ латав,

Як же-м прийшов до вашого міста, то-м її подрав.

І мав-єм штани, що-м їх півроку латав,

І так наш пан дяк прибрав та їх у мене украв!

Я, неборак, у штанах добрих хотів піти на вечорниці,

А наш пан дяк, приоздобившися у моїх штанах, пішов до молодиці.

І юж виджу, же межи вами тяжко ся зарятувати,

Хіба мушу в інші краї вандрувати!

Ось дивіться, панове, який на мені кожух!

Власне, як у спасів піст подраний лопух!

Надувся, як доробало, що в нім сидять квочки,

Власне, як в ямі із пір’ям бочки!

Егей, виправа, виправа, власне, як луб!

Тільки що не до строю краяно, власне, як чернечий кублук.

І от з лихом йому — як лізе докупи!

Власне, як руно козяче, коли вкинуть до ступи.

Але потреба би його полатати,

Коли би тільки єдвабу достати!

Бо шкода би його шити нитками, хіба купити валовини?

Офримарчив би-м його межи купцями, не бавивши і години,

І усіх би-м вам на могорич великий запросив;

Хоч би-м цілий лабець з нього пропив,

Не жалував би-м вас пошанувати,

І ведлуг приятельства уконтентувати.



* * *


Ось юж і я, студентик маленький,

До науки пильненький,

З новиною ся ставлю,

Вашмосьці не забавлю,

Бо давно ся готував,

Аби з вами розмовляв,

Тілько слухайте пильно,

Повім вам неомильно:

Христос ся нині народив

І всіх нас увеселив.

Теє од мене приймайте,

А мні коляду давайте!








ОРАЦІЯ НА РОЖДЕСТВО ХРИСТОВО ДЛЯ СТУДЕНТІВ


Осей же я студент зі Львова.

Учив мене один дяк .......

Не дивуйтеся, панове, що я недорікий.

Але в мене розум великий.

Як стану з вами по лаціні розмовляти

І мудрагелювати:

Авсбікум сагайдакум

Маркубізум тісакум.

А тепер моя лаціна пропала,

Бо в нашій ся школі пригода стала.

Як розігралися воші і блощиці,

То попадали горшки із полиці.

А наш дяк злякався,

На школу подрався.

Як погримотить на нього блощиця,

Він мовив, що йому в очах блищиться.

Як його вкусить против .....




* * *


Христос воскрес, щаслива година!

Благословенная ковбаса і солонина!

А порося до сокола би ся рівняло,

Бо коби крила мало, то би попід небеса літало!

Так-єм того дізнав,

Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.

І так мя тая ковбаса розібрала,

Аж мя матуся водою одливала

І мовить: «Синку, іще борщику ізварю!»

А по хребту добре києм, по ребру!

Вчорам був пішов тілько під єдно окно співати,

А отой чоловік почав на мене з собаками гукати:

«А улю, люлю, ловіть котюжого сина!

Коби піймати, добра у нього чуприна!»

А я, неборак, широко ногами ступаю,

А іншим нищим неборакам голосом подаю:

«Утікайте подалеку тої хати,

Бо той чоловік псами і києм хоче нас забігати!»

Я кричу, а он мя києм став зогрівати,

Мусил-єм, панове, на дорозі лечи одпочивати.

Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте,

Або мя старою солониною шмаруйте!

Прошу вас, панове, до доктора мя дайте,

Ачей би-м до здоров’я прийшов, каші з молоком присилайте!







ВІРШІ НА ВОСКРЕСЕНІЄ ХРИСТОВО


Рицар-то я добрий, бо палаш маю,

Бо-м барзо сміливий, то добре знаю.

Бо порадьте ви, панове, у кого кінь добрий, би його торгувати,

А єжелі би добрий — і без грошей взяти,

Бо гди ж хочем війну міти.

Але безмаль чи не ліпше би верх печі сидіти?

Правда, гди би піч на коні, а я верх печі воював,

А, окрух хліба в руках держачи, добре його утинав.

Бо порадьте ви мене, панове, як би ліпше на світі жити,

Чи би ся оженити, чи би ся письма учити?

Уже ж я до тих шкіл двадцять літ ходжу

І у письмі от так по коліна броджу.

І так я того письма щось знаю,

А, зробивши возок, по три пари котів упрягаю.

Більше вас не буду забавляти,

Бо он із тими дівчати буду розмовляти.

Бо люблю їх, що заслинившися, хороше прядуть

І мені полотна на штани дадуть.

Але я знаю, же їм не тяжко збрехати

І мені полотна не схотять дати.

І вас більше не буду забавляти,

Тілько пильно ходіть коляду дати.



* * *


Помагай бог вам, панове міщане,

І тобі рокови, пане Іване!

А чи знаєш, коли-м до тебе прийшов хліба просити,

А ти мене хотів заправити ячмінь молотити?

А я, теє зрозумівши, і хліба не чекав,

Але-м з хати, як опарений, умикав?

Прибіг-єм під другую хату і там не дали нічого,

Але і там сказали: «Го-го-го! Маю я співака такого!»

Я, бігаючи, аж шалений, би-м голодним не зостав

І ледве-м аж на Хоминім городі дві моркви дістав.

Аби чим-кольвек свій галдун напхав.

А певне, не буду служити,

Бо трудно ся з богом бити,

Коли ся не хоче робити.

Волю я, панове, дівчину якую за себе заживати,

Ачей би і я де міг паном попом зоставати.

Правда, і першая небіжка за мною розкоші заживала,

Завше сьомого дня пастернак з хріном їдала.

Але я її не хотів любити,

Бо не хочувала нічого робити.

Правда, вона не пряха і я не косар, —

Не потреба би присмаки, хоч би і поцвілий сухар.

Привандрував я до міста Козина,

Аж там школа пирогами накривана.

А почав дощ на мене сметяний іти,

А я, неборак, почав рот підкладати.

Аж зараз почав іти і пироговий град,

І тій пригоді барзо був рад.

Там-то, панове, місто снігу бринза, як сніг, з міха ся сиплеть,

А з-межи неї масло плястрами ся ринеть.

Там-то доми з самих сал муровані,

А лоєм, замість вапна, шмаровані,

Книшами, пирогами побиті,

А паляницями зверху накриті.

Двері з полтів, а ковбаси до неї защіпки,

А вмісто колодок — пшеничнії галушки.

Там душа моя прагне, там я іти маю,

Допоможи, боже, о що я гадаю,

Бо ви, господиньки, на нас не барзо ласкаві.

Не даєте нам хліба, ані жадної страви.

Але ви, панове мужеве, ліпший на нас респект майте,

Коли прийде нищий, хліба і страви давайте.

Бо як ви нам старання не будете давати,

То скоро по воскресенію будемо собі деінде місця шукати.

А із’ївши паску,

Не стоїмо о дівочу ласку.




* * *


От юж і я, вандровний пахолок,

Прийшов-єм до вас на той столок,

Барзо би-м вам рад що приповісти,

Але, здоров’я, вам кажучи, хоче ми ся їсти,

Як то наша школа уміє,

Же не один, сидячи за столом, з голоду умліє.

Коли то я, панове, першого дня прийшов до школи,

Дали мені їсти і пити доволі.

І зараз мене дяк до себе узяв,

Аж третього дня книжку у руки дав.

І сказав мені першу літеру — аз,

Коли мя затне по пащеці раз.

В.Г.Д.Ж. [1 Читається: віди, глагол, добро, живіте,]

Озьміть-но його, хлопці, і на стілець положіте.

S.З.І.И.К.Л.М.Н.О.П. [Читається: зіло, земля, і, іже, како, люде, мисліте, наш, он, покій,]

Хочу утечи, а хлопці за мною, як у пропій.

Р.С.Т.У. [Читається: рци, слово, твердо, ук.]

Де у мені посікли кості і жили, як ткацьков бердо.

ωт.Ц.Ч.Ы.[от, ци, черв, єри.]

Утікаючи, забив-єм ся з гори.

Ь. [Читається: їр]

Упав-єм у вир.

ω.Я.Ю.З. [Читається: омега, я, ю, кси.]

Кусали мя ззаду як пси.

Аж коли прийшло до нещасної фіти.

Тоді ж мя стали всі отії поганці оступом бити.

Що маю чинити? Чи би ся з ними бити, чили утікати?

Мусил-єм ся за піч до школи сховати.

Вєнці я з вами не дешкерую,

А воскресенієм Христовим всіх вас вінчую.



* * *


Христос народився, ба, правда, воскрес!

Не дивуйте, панство, що-м збрехав, як пес,

Бо чоловік коли що в голові має,

Хоч би наймудріший, то ся помиляє.

А в кого концепту нема, і фортуна му блудить,

Хоч би найгірший простак, то йому мова служить.

Не заблудить язик і концепту му достає,

Всі його хвалять, всі йому признають: «Добре он повідає!»

Бував і я колись мовний, ба колись і мудрим,

Коли-м іще вівці пас з своїм братом рідним.

Мене, бувало, пастухи все на пораду беруть,

Коли козу чужую зарізати ведуть.

Котрій згубі, гди господар, якая причина, питав,

То я за них, як юриста, одповідав,

Мовлячи, іж ми собі полягали спати,

А вовк спрудка напавши, не дав нам шкуру зняти,

Або теж тая коза була юж старая,

Могла її з’їсти кольк-а якая.

Без вісті згибла, не знати, де ся діла,

Бо вчора ся з медведем строго била;

Як його за хорбаку зубами порвала,

Аж йому шкуру була обідрала.

Альбо теж іншая її коза із’їла,

Бо она жадною мірою згинути не міла.

Тілько бувало ходить, на іншую ся скрива поглядає.

Чому она згибла, чи хто її знає?

Альбо теж кози самі її загубили,

Бо її вчора всі судили.

А вна судові іще ся спротивляла,

Нехай же она ні на кого не дивує, що собі достала.

Бо іще могла її ягниця вбрикнути,

То она ся і од того могла звернути.

Альбо она з землі на дерево упала.

І там она собі голову зламала.

Альбо її могла напасти мотилиця,

Отож і нам на бордюг шкури половиця.

І так-єм слушний господареві вивод дав,

Же-м нігди винним не зостав.

Вівці теж пасучи, барзо-м розкошне вживав,

Як пампух у маслі, завжди плавав.

Масла, сиру, бринзи достаток ставало,

Іще ми ся здавало, же і того барзо мало.

Пішов-єм до школи учитися письма,

Бо мя натура до того знесла.

Розуміючи, же на потім більш буду мати

Альбо, письма навчившися, і попом зостати.

Коли ж я прийшов першого дня до школи,

Дали мені їсти і пити доволі.

А на другий день іще мя ліпше приймували,

Всі нищі округ мене з горщати стояли.

Одні до мене борщами за здоров’я перепивають,

А другії кулаками під бік мя штурхають.

А я тілько ся поглядаю і мислю, що маю чинити,

Чи втікати, чи з тими ся поганцями бити?

Аж коли ми написав дяк — аз, буки,

Не було мені над теє нігди гіршої муки.

Где ж ми показав першу літеру — аз,

Витне мя в челюсть рукою раз.

Потім показав другую літеру — буки,

І зараз взяв канчук в руки.

Потім іншії літери почав споминати

І канчуком по хребту добре затинати.

І мовить мені: «Мов за мною «люде».

Бо іще ти гірше лихо буде!»

Як же то, панове, прийшло до нещасної фіти,

Тоді ж мя взяли всі оступом бити.

Але бодай такої науки не зазнати,

Бо могуть і останнюю сермягу зняти.

Нарайте ми, панове, купця, бігме, і тане продам,

Коби якому, то і за сто злотих дам.

То, панове, хто хоче добре знати,

Же такої моди трудно і у Львові достати,

Бо мні привіз з Гданська тато,

Що її тілько вдягаю на роковеє свято.




* * *


Гой, гой, подпил-єм собі горілкою нині добре,

Хто мя хоче слухати, повім йому охотне.

Хвала богу, юж і свята прийшли! Хто їв паску,

А я її не видів, тільки свою Настку.

Але то ви хочете, як бачу, всі о тім знати,

Хіба аж вам мушу пальцем показати.

Хвала богу, тішимося, окрасити яйця наступили,

Але бо ся і дівчатам личенька запалили.

Чи не хтять вони лікаря альбо доктора?

Я правдиве доктор, приїхал-єм з міста Надвірної.

Бретери добрі мію, хто хоче зажити?

Але перше хтіте мя просити.

Правду мушу признати, паска мя минула,

Бо то ж моя Гасенька ноги завернула.

Моя то ж Олена ходила на губи,

Настрашилася лиса, закленула зуби.

І я, панове, о собі страх великий маю,

Коли бік правий на голій землі, а я лівий складаю.

Моя небіжка мати, єсли знаєте, стара Кулина,

Два рази в рік до церкви ходила.

На різдво і на Великдень варила кашу з хріном,

Пастернак з розсолом, з дубовим корінням.

І я часом тієї потрави заживил-єм,

Але ж і голос добрий мал-єм.

О, тепер-то я, панове, охрип, бо-м на горі співав,

Чути мя було по самий Ярослав.

Іще-м ся був гарячої браги напив,

І од того часу голос-єм утратив.

Чи чували-сьте, панове, що я іще вмію?

Як піду до корчми, то голос мію!

А в церкві — не питай, щоби співати.

Чи не волю я помежи пекарки хліба прохати?

І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,

Паски, перепічки з хріном давайте.

«Христос воскрес», дяки, заспівайте,

А ви, дівчата, за тую вірш писанку дайте.

І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,

Паски, перепічки, солонини з хріном давайте.

І я теж на вас буду ласку мати,

Де буде музика грати, мушу вам давати знати.



* * *


«Пасха священная» — ми найбільше співали,

А найменше од всіх людей в школі їсти мали.

Сподівали-сьмо ся од вас барзо великої ласки,

А ви, самі ся об’ївши, не дав ні один ні кусня паски,

Добре я, хлопці, мовив: «Озьмім пасок з половину,

А єсли ся на нас розгнівають, а ми підем з пасками у гостину!»

З радістю хлопці всі на теє призволили,

Тілько біда, же-сьмо ся в церкві співанням забавили,

До котрих я, вискочивши, крикнув, як гусак:

«А постійте ж ви іще! І я межи вами не простак!»

Бо тутешнії люди жартів не знають.

Як тя з чим імуть, добре тобі кожушинку полатають!

І так будуть ти стусом гартувати кожух,

Обертаючи на оба боки, абись аж оглух!

Запам’ятав я, іще-м невеликий був,

Коли мене горівкою шмаровано, іще-м не забув.

Правда, тоді три врочистії свята приспівали,

Пирогами школу нищії укривали,

У которих їсти повно єсть, і нагорі

Одпочивали п’ятничнії сухарі.

Од масла одні хрипнуть, заледво мовлять,

А по обіді писанками у зуби дзвонять.

По кутах теж повно перепічок, —

Не врахував би їх хоч би наймудріший пророчок.

Около церкви ласка божа, і на цвинтарю,

Ох, мій боже, тодішній і предвічний царю!

Тілько пасок, солонини, калачів — як звізд в небі!

Не один в той час нищий учинив своїй потребі,

Бо тоді люди були набожні, церкви пильнували,

Ніхто при пасці, як тепер, не стояли.

Але ви тут інший спосіб маєте.

Кождий паску свою постерігаєте.

Хотіл-єм я був давні літа згадати

І пасок скілька до школи достати,

Але мя Хавтур, бог йому заплать, порадив;

«Дай, — мовить, — тій речі покій, аби-сь ся не зрадив!»

Дасть ли бог в тім року, будем запевне знати,

Где в котрім краю буде ся котрий обертати.

Але нікому не вповімо, будемо мовчати,

Аж дасть бог зеленого маю дочекати.



* * *


Христос воскрес, о тім знайте

І його мило всі привітайте,

Бо я єстем покойовий того,

І слугою єстем його.

Той мя до нас нині прислав.

До вас, би-м о нім всім повідав.

Предця і мні раді будьте

І писанок нам готуйте.

І моєму торбоношу

Давайте хоч по грошу,

Аби-сьмо вас похвалили

І пред Христом зелецили.

І ви ж, панни, почувайте,

А мні о писанки ся старайте,

Бо котрая писанку дасть,

До сих м’ясниць заміж ся оддасть.

І я усіх віншую.

Христа воскресшого офірую.





ВІРШ МІЩАНСЬКИЙ


От юж і я, нетяга, і од ізбитого войська,

Але ми тут не докаже ціла корона польська!

Або ж не врода? Так теж і особа, і чуприна цалковата!

Така тілько була у мойого небіжчика тата.

І чоботи у мене виборні, аж скриплять,

Тілько ся в них устілки не обдержать.

А правда, дівчата, можете ми признати,

Чи міг би я собі котру за жону підняти?

А котра піде за мене, то буде гостити:

Я буду миркати, а вона буде горщата носити!

Альбо іще буду терпіти до котрого часу,

А буду їсти з хріном ковбасу.

А далі уже і сам не знаю, що маю чинити:

Чи мандрувати, чи ся оженити?

Тут іще дяк сварить: «А чом не вчишся,

Тілько на дівчата оком глядишся?!»

Он, онтая панна, що ся з нею хочу оженити,

Тілько не знаю, чи схоче за мною миркати ходити.

Що-м уже книг прочитав, хоч зараз на попи!

Поставив би-м пирогів разом з півкопи!

Єстем мудрий над звичай, тілько що-м убогий:

Що-м ся учив, то вся наука влізла в ноги!

А іще як головою почну крутити,

То буде письмо живеє з голови летіти!

Вас, панове, прошу, ласкаві бувайте:

Як підем з хрестом, то калачі давайте!

А я буду за вас господа-бога просити,

Як дасть ми ся на попа посвятити.

І вас, пана, прошу, ласкаві бувайте,

А мені за працю хоч з копу яєць дайте,

Бо, одправивши свята,

Буду ся протирав помежи дівчата!



* * *


Ах, коли я почну дашто проповідати,

То ся з мене вшиткі будете сміяти,

Же швелбаво бісідую,

Я ся сам собі барзо дивую.

Але собі мусю конечні язик дати подрізати,

Же би-м чистіше могол вигваряти.

Бо коли мні прийде латинським язиком мовити,

То ми не каждий може розуміти,

Хібаль ся з паном-жаком по-латинськи знам договоряти.

Коли мя каже на столець простерати,

Qia quando magister clamat: "Ana datis illum"

[Тому що часом учитель кричить: «Дайте йому в задок!»].

Ах, в той час аж ся смію.

Просимся барзо, же би мні було отпущено,

Але мене лем складенно, а добрі очищено.

Юй, юй, юй, втікаю за стол з плачом.

А іщи мні грожено з корбачом.

А юж не хцу вас на дальше забавляти,

Бо би-сьте мя зуновали слухати.

А то си не майте, панове, за теребздере,

Так моя катя і ковбаси забере.




* * *


Добру новину, брате, звістуєш,

Же зуби на книші готуєш.

Віщиряш зуби на колбасу,

Бо єсь не мал дотля часу.

Мліє ти сердце на солонину,

Але завше кебись мал ки похрептину.

Прото єсь ся в пості в школі не веле і научил,

Бо єсь ся на ріпі і на кесилиці мучил.

Мовил-єм ти, же бись ся не об’їдал,

Гди єсь в школі подля мене сідал.

А ви, слухачі, до церкви ходьте,

А пану-богу за то ся мольте,

Аби отдалил тяжкую біду,

Я за то бога просити буду,

Аби вас пан-бог всіх благословил.

Вдячні прийміте, що єм вам мовил.



* * *


Слава богу, того ми тепера дождались,

Що за шість неділь з ковбасою вп’ять повидались.

Я ж казав: «Шутка, що позавчора свині галасали!»

Аж то люди ік святкам все ковбаси дбали.

Лиш почули, що різдво вже не за горами —

Не схотіли більш сидіти над огірками.

Зараз стали шататись між скоромним крамом:

То з гусьми, то з курми, то з битим товаром.

А іншії по хуторах начали махати,

Щоб доброї і багато к празнику придбати.

Коли б же і ваша мость справді ненароком,

Взглянувшись на мене щедрим тепер оком,

Хоть шелягом на первий час мене поманили,

А після б і ковбасу в пазуху втеребили,

Да й тим по губах, що пр.ед ковбасою п’ють люди,

А я б сказав: «Вам рожденний наградою буде!»

Будьте ж ви здорові, рождества діждавши,

А я піду із хати, своє в карман взявши,



* * *


Хочу вас, панове, чогось іспитати:

Що тепер за празник, чи ви можете знати?

Чи се той празник, що Христос родився,

Од чистой діви Марії воплотився?

Кажеться він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас у школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі ві сні приверзлося,

Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около як в’юни вертяться, —

Тії-то потрави і для нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край сала сивухи барило!

Впавши я в сумління, став далі соваться —

Не знаю, до чого наперед хвататься,

Чи до сала, чи до барила!

Уже мене до того мати вродила:

До ковбас — нетимаш, до сала — нескваплив,

Вкус хмільної сивухи мені неприятлив.

Но нужда і закон міняє! Як доведеться —

На острі зуби і ковбаса треться,

І сало не вдавить, в горлі не застряне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Горілки, хоч скільки, мій нежить не приймає,

Але, кажу, нужда і закон міняє.

Байдуже! Гірко і без неї,

Внесіте лиш бо трохи сієї!

З великої радості од сна возбудився,

Пильненько по школі всюди дивився,

Аж нема ковбас, ні кусочка сала!

О бідна головонько! Надежда пропала!

Заплакав я гірко і вдарив у груди,

Прийшло мні на пам’ять піти межи люди.

Ви, чеснії люди, мене порятуйте,

Ковбасу і сало мені наготуйте —

Од щедрої руки, що пригодилось;

Хоть те порося, що в сінях зчепилось;

Коли ж на сало неспроможність ваша,

Так дайте у кошик хоть кусок м’яса:

Хоть воно примерзлось, та можна роздрати,

Бо далебі, як не дасте, то не піду з хати,

А ви щоб здорові того году дождали,

По чотири кабани на сало годували.

А за сію вість

Дайте ковбасок шість!

Теє вам повідаю

І з празником поздоровляю.







УЖЕ-М СКУСИЛ, ЧТО ЄСТЬ ШКОЛА...


Уже-м скусил, что єсть школа,

Же єсть мізерія сола.

Скушений может вірити,

Что єсть до школи ходити.

На діяка гди пси вірчат,

Же му пальці з чизми стирчат,

Блихи єго наслідуют,

А вши велице милуют.

А гди ж ма мало капусти,

Скажет себі принести гуслі.

А при гуслех танцювати,

Книжки преч отруцовати.

Гди ж то відел фамеліаш,

Гнетка ідет скаржит на нас.

На другий день нас стігуют,

Віргаси нам раздавают.

Дост ми там кричим: яй, яй, яй,

Але майстер кричит: дай, дай,

Юж би ся там не отпросил,

Хоц би по пас браду носил.

Єще му там не било дост,

Але ґаздиня з потіском біжит.

Не лем біжит, але бієт,

Ані главу не милуєт.

Гди кто рад ту пісничку слухат,

Нех да малу алмужничку.

То діякам на офіру,

Лебо они ради беру.




ВІРШІ-ОРАЦІЇ


Oвo ж і я, панове... — Вперше надруковано у вид.: Перетц В. Материалы и исследования по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков. М. — Л., 1962, с. 182, за текстом рукописного пісенника початку XVIII ст., що зберігався у бібліотеці Московського університету (№ 149, арк. 64).

Подається за першодруком.

Цей студентський вірш належить до віршів-орацій. Зберігся він у закарпатському варіанті — у Шариському пісеннику, що містив пісні українсько-словацького пограниччя.



«От юж і я, пан Івах...», «Помагай бог, ваша мость, альбо вечір добрий!», «От юж і я, панове, що-м ся був забавив...», «Звичаї тії з давніх школярів бували....», «Любо то я мало що вмію...», «Христос рождаєтьсч, я вам колядую...», «Христос воскрес, ба, правда, народився!...», «Ось юж і я, студентик маленький...», Орація на рождество Христова для студентів, «Христос воскрес, щаслива година/», Вірші на воскресеніє Христово («Рицар-то я добрий, бо палаш маю...»), «Помагай бог валі, панове міщане...», «От юж і я, вандрований пахолок...», «Христос народився, ба, правда, воскрес!..», «Гой, гой подпил-ем собі горілкою нині добре...», «Пасха священная» — ми найбільше співали...», «Христос воскрес, о тім знайте...». — Це цикл різдвяних та великодніх віршів-орацій із двох рукописних збірників першої половини і середини XVIII ст. з колекції рукописів А. Петрушевича у бібліотеці колишнього Народного дому у Львові (№ 212 — 213). Опис див.: Опис рукописів Народного дому з колекції Ант. Петрушевича. Частина друга. Зладив Іларіон Свєнціцький. У Львові, 1911, с. 203 — 211, 215 — 232 («Українсько-руський архів», т. VI).

Вперше 59 текстів віршів-орацій надруковано у вид.: Возняк М. Нові тексти різдвяних і великодніх віршів-орацій. — Матеріали до історії української пісні і вірші, т. I, с. 47 — 84.

Вибрані вірші-орації подаються за першодруком.



Вірш міщанський. — Вперше надруковано у вид.: Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. — ЗНТЩ, 1922, т. 133, с. 156 — 157, за текстом рукописного співаника Степана Вагановського середини XVIII ст.

Подається за першодруком.


«Ах, коли я почну дашто проповідати...», «Добру новину, брате, звістуєш...». — Вперше надруковано у вид.: Панькевич Іван. Підкарпаторуська записка студентських віршів із 1751 року. — «Підкарпатська Русь», Ужгород, 1928, р. V, ч. 3, с. 42 — 43.

Подається за першодруком.


«Слава богу, того ми тепера дождались...». — Вперше ця різдняна вірша надрукована за рукописом XVIII ст., знайденим у Гадяцькому повіті на Полтавщині, в журн. «Киевская старина», 1889, т. XXIV, с. 242 (Документы, известия й заметки).

Подається за першодруком.

«Хочу вас, панове, чогось іспитати...». — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1896, т. LII, c. 10 — 11 (Документа, известия и заметки), за рукописом, датованим близько 1829 р., знайденим на Полтавщині.

Подається за першодруком.


«Уже-м скусил, что єсть школа...» — Студентський вірш вперше надруковано Іваном Панькевичем у вид.: Dalsi naleźi ukrajinskych pisni a verśu na Vychodnim Slovensku („Narodopisny vestnik ceskoslovensky", XXXIII, 3-4, 1956, c. 206), за текстом Нижньорибницького пісенника 1817 p.

Подається за першодруком.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.